Текст книги "У лісничівці"

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

3. ДИКИЙ СТРІЛЕЦЬ

– Коли я навчився стріляти – і сам не пригадую собі. Ще, певне, малим хлопцем, десь тут, у лісничівці. Але бо від тої пори був не один лісничий. І скажіть самі, як тут не стріляти? Ліс під самою хатою, там усяка всячина. А ви знаєте, який наш харч: бульба, трохи капусти та вівсяний чир. То там уже не було гріха, ані перед Богом, ані перед людьми, як стара покладе часом у горщик зайця, як на столі, замість чиру, стоїть печеня з цапа, або з дика. Панові шкоди не було, бо в лісі того повно, а людям ще й поміч: одним зайцем, одним диком менше, отже, менше й шкоди на полі. Та й знали про те і люди і лісничий. Але не ходили на мене скаржитись, тільки поміж собою перешіптувалися. Із стрільбою мене не злапали, бо я був обережний. Стрільб мав дві, а часом і три: як знайдуть одну, то лишиться друга, або й третя. То вже такий був у Стрию добрий чоловік, що я йому дичини, а він набоїв. Де я держав ті стрільби? Та, певне, що не в хаті і не в стайні. Ого! Там би знайшли, не раз у мене шукали. Але не було та й кінець. А де були? У дуплах в лісі, та й то там, де ніхто не заходив. Там стежку знав тільки я та олень часом. Але бо раз якім засів на цапа, не остерігся. Акурат якім го застрілив тай білував, звідкись вискочив злісний. Може, він засів на мене, так як я на того цапа. Досить того, щом відсидів дві неділі в гарешті, стрільбу мі відібрали, а кари не заплатив, бо не було з чого. Але бо потім, якім вийшов з гарешту, закликали мене до пана грабйого тай він сказав: маєш щастя, Дмитре, що минули ті часи, як хлопів на стайні різками били. Бо ти собі то заслужив. І той цап не перший у тебе. Але ми радилися з лісничим, що з тобою зробити: з хати тебе не проженеш, хати не перенесеш, а ліс лісом. То ми вирішили прийняти тебе на гаєвого. На лісі й на звірині ти розумієшся, й як сам ти злодій, то хоч від інших злодіїв стерегтимеш ліс. – І так було.

То вже самі знаєте, жодні лови без мене не обійшлися. Де була стрілянина, там був і Дмитро. Знають мене пани і зі Львова і з Варшави та й ще з інших міст і сел, де панська посілість. Бо тут, коло нас, у нашій Болехівщині ліси були великі, хоч і тепер їх не бракує, а там вже й Перегінщина, високі Ґоргани, де й вовки й ведмеді, що і до нас заходять, а на кінці Гуцульщина й Чорногора. А за давніх часів то там така гущавина, такі провалля, що й птах не залетить. Ну, то до нас з’іздилися на лови пани зі всіх усюдів. Але, як кажу, Дмитра Рибака всі знали. То вже я з ними ходив. І дичина була, та й не без грошей…

Але ще тоді, як я ходив собі так сам по лісі, не одна пригода мені сталася і не раз смерть мені заглядала в очі. Від звірів і від людей. Але вам скажу, що не було мені гірше, як раз підчас війни. Бо то, знаєте, фронт ішов нашим лісом. З того боку на Магурі стояв руський, а звідси наш ніби австріяк. По горах стояли гармати, а понад селом не раз літали шрапнелі, як ворони. Трохи страху люди наїлися, то правда. Але війна є війна. Проте, жити було файно. Вдень стрілянина, а вечорами одні й другі сходилися в нас у хатах, грали в карти, пили, співали та читали кобзаря. Бо то і з того і з того боку свій нарід, одна віра християнська, одна руська мова, ніби українська, як тепер називають. 0, файні були люди, дуже файні! Але сидять вони ось раз у мене в хаті та й забавляються. А тут входить вояк, (наша хата була по австрійскому боці), і так мельдує: пане лейтнант, мельдую послушно, знайшли стрільби в лісі!

Мені серце забилося, якім таке почув. Дивлюся – а то мої! І де вони, холера, їх вишукали? Якім увидів, що мої стрільби забрали, том не втерпів, сльози мі потекли з очей, вставім, стою коло порога тай не рушуся, ноги, як в землю вросли, а плачу тай не можу затриматися. А той лейтнант, як то ввидів, кличе мене тай питається, чи то мої стрільби? Мої – кажу. – Та ти знаєш, що був приказ, щоби зброю віддати, і що кулька в лоб тому, хто буде мати стрільбу?! – Знаю, – кажу. Але стрільби не на людей, а на звірів, і я мав їх, і не відібрав мені ні суд, ні кримінал. – Абтретен! – скомандував офіцир воякові. Той вийшов, а він віддав мені стрільби. – Маєш, – каже, – назад свої стрільби, але сховай їх так, аби ніхто не знайшов! Бігме, кажу вам, що я не знав, чи цілувати мої стрільби, чи, може, пана лейтнанта. Ну, але таке було, тай минулося. Але добрі були й одні й другі. Файні люди були, тепер, може, таких уже й нема.

4. ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНОМУ

І знову була глибока осінь. З церкви вже не йшли люди поміж зеленими житами й квітучою картоплею. Обабіч стежки тягнулися жовті стерні, а холодний вітер шелестів у сухому бадиллі будяків…

– Файний час, паничу! – хвалив цю пору року Рибак.

Він найбільше приятелював із Славком, що був дуже уважним слухачем. Йому він розповідав про свої пригоди та життя лісу. Молодість здружилася з старістю так, як у лісі: стара деревина хилиться та опирається на молоду. Біда тільки, що Рибак не чув нічого, про що так радо запитав би Славко.

– Дуже, кажу, файна пора. Та й людям: аво позбирали з поля та й тепер відпочивають. Але найфайніша в лісі, для оленів. Узяв би я вас, паничу, з собою, щоб ви побачили риковище. То є на що подивитися! Певне, що треба знати, де йти… Кожну звірину треба підійти, й то в лісі найважніша робота. Звірина має нюх, де вже нашому до нього! Зачує вас здалека. То ви мусите дивитися відки вітер віє та йти проти нього. Але, як ви вже вмієте ходити по лісі, то не одне побачите. Отже, побачите й оленів та й їхнє весілля, що ми називаємо риковищем. Певне, ви цікаві, як то виглядає?

– Йде собі такий олень лісом. Голову несе гордо, як би був сам цар. А на голові роги. Скільки галузок, стільки є літ оленеві. Але я сам рідко бачив шість, або сім гілок. Іде собі, кажу, такий лісом та й не сам. Що кращий, що сильніший, то більше стадо веде з собою. Його він добуває в тяжкому бою. Якраз тепер, восени, вони ричать: там один у гущавині, а тут другий. То один одного викликає на бійку. Таке вже на них приходить, що вони потребують боротися. Отже ж, сходяться обидва стада. Лані стають збоку і великими карими очима дивляться на бійку. А два олені зчіплюються, б’ють один другого рогами, гребуть копитами та кидають землю позад себе. Бійка завзята, і буває, що в ній один одного уб’є. Але найчастіше вони не боряться на смерть, а тільки до перемоги.

Як ви так дивитеся збоку, то вам аж страшно: зчіпляться рогами й тупцюють. Або один одного б’є рогами, аж гомін лісом іде. А лані стоять собі й дивляться. Але й битві настає кінець: сильніший повалить слабшого та й покалічить. Той уже бачить, що натрапив на сильного. Як годен, встає і навіть не подивиться на стадо: відвернеться та піде в ліс, звісивши голову. Із стада за ним не йде ні одна тварина. Лані вичекали спокійно, а тепер прилучаться до стада переможця. А що сильніший олень, то веде за собою більше стадо. А той один, як набере сили, знову викличе на битву переможця. Як буде мати щастя, то відвоює собі його стадо. Молоді олені,що не здужають боротися, теж плентаються в стаді, коло ланей. Але ватажок глядить на них звисока й згорда. Правда, най привчаються і най ростуть та вбиваються в силу.

Таке то буває з оленями, та ще й інше трапляться в лісовій гущавині. Я вже старий і не здужаю підходити звірину. Але ви виростете й ходитимете в ліс та й побачите не те, що тут по полях, чи по хатах. Інший там світ.

5. ХТО ЗАСТРІЛИВ?

– Приїде, бувало, якийсь панок на лови. Хто знає, де він учився стрільбу в руках тримати? А стріляє – пожалься, Боже! Отже, їхали вони, як на велику виправу. Новіські костюми, блискуча шкіра й сталь, там усякі панські прибори й розкоші. Псів теж привозили з собою породистих, учених десь по школах. То знов інший з панною їде, і все в нього наче на показ.

– Було таке: йшли ми на оленя. Підходимо, бачу пасеться. А мій панок не видить. То я йому кажу: он там, дивіть, пане! Он олень. Не знаю, чи видів він, чи ні, але який то може бути стріл, як ви не видите гостро, та й добре не прицілитеся? Але пани горді та зарозумілі. Борони Боже, йому що сказати! Стрілив, бачу, що схибив, але мене самого кортить. То я кажу: добрий стріл! Ясний пан трафив. Тепер я піду тай принесу дичину, а панові пора на снідання. Панок, задоволений, йде собі, а я фузію в руки та й пішов лісом. Ви гадаєте, що трафив? Та де, ані крапля крови не впала. Такий з нього стрілець! Забив я оленя, певне не того, але іншого, тай принесли ми панові його здобичу. А він тішиться, як малий хлопець, поклепує мене по плечі та й до кишені папірець пхає. Ви знаєте, не раз була п’ятдесятка, а не раз і сотка.

– Сотку я дістав за ведмедя. Е, гадаю, йому ведмедя треба. Він най між панни йде, а не до ліса. Вишпекулював собі таке: йдем лісом і скрадаємося, бачу, олень у гущавині. Ведмідь! – кажу. А пан, чи з того страху, чи з тої охоти весь труситься. Руки йому скачуть, а фузія, як листок тремтить! Ігі на такого стрільця! Ведмідь – кажу, та й показую пальцем. Він стрілив, я похвалив, що файно та й пішов у ліс. Пан мав свого ведмедя, а я мав свої лови та ще й сотку в кишені.

– Та не всі такі. Бували між ними й зарозумілі й загонисті, не дай Боже! Такий один пішов на ведмедя та й застрілив ведмедицю, що була з малими. Ото був згрижений! Мав він клопоти від того, кудась його навіть до суду кликали, бо то не вільно, за те кара була велика.

Але що панові? Він, певне, якось собі порадив. Там по судах самі свої. Один другому кривди не зробить. То вже не знаю, як му там випало. Але малих двоє було, ми забрали та й доставили до надлісництва, а відтам уже кудась їх повезли між інших звірів, що десь їх тримають по містах у клітках, людям на показ. Отже за тоту ведмедицю пан нікому нічого не дав, але, певне, рад би був дати, якби то була вона мужеського роду.

Таке то трапляється в лісі. Ішов би та йшов ним днями й ночами, і ще не перейшов би. А там уже кожне живе на свій лад, та й по свому Бога хвалить, хоч то німина.

Так недільних пополуднів снував свої спогади дід Дмитро. Коли ви дивилися на нього, ви забували, що перед вами старий дідусь, з тихим голосом і тремтячими руками. Ви бачили вічно молоде життя, а довкола шумів ліс, повний таємниць і геройських подій.

МАЛЕНЬКІ БАТЬКИ І ЩЕ МЕНШІ ДІТИ

1. ЗЕЛЕНІ ПТАШКИ

Панство Вірстюків стояло перед вітриною склепу й приглядалося клітці з кольоровими птахами. Були то малі, сині й зелені папуги. Вони сиділи на жердках, інші спиналися по стінах клітки, чи по її склепінні, повернені спиною вниз. Декотрі з них їли зернятка, вилущуючи їх своїми викривленими дзьобиками, або відломлювали кусочки вапна та зі смаком його з’їдали.

– Глянь, Василю, як гарно цілуються оці двоє! – сказала пані Ганна.

І справді, на гілці сиділо двоє пташок, та, притуляючи дзьобик до дзьобика, наче б цілували одне одного. Вони зовсім не звертали уваги на те, що діється в клітці й поза нею, на рух возів і людей за вікном. Співали й цвірінькали собі весело. Так одна, друга й третя пара пташок.

– Знаєш, Василю, купімо собі парочку. Вони такі милі й гарні.

– Мало ще маємо менажерії в хаті? – засміявся пан Василь. – Завжди приносять якусь біду з лісу, чи з поля, а ти годуй ту худібку та ще й прибирай за нею. Інколи клопіт такий, як оце було з Цапунем, або жаль, як за Сільвою, чи Іллею Даниловичем, коли вони покинули наш дім.

– А ми все таки купимо, Василю. Добре?

– Врешті, ти знаєш, що я не люблю держати птахів у неволі. Кожна тварина почуває себе в клітці нещасливою, а особливо птахи, що звикли до свободи в небесних просторах. Тому я й не дозволяю ловити щигликів, або держати шпаків у клітках.

– Мені не здається, що ці пташки почувають себе в клітці нещасливими, – сказала пані Ганна. – Отже, зайдімо та розпитаємо про їх життя, й може, таки купимо парочку…

У склепі було гамірно, й ніде правди діти, не дуже приємно пахло. Була там клітка з малпочкою, що поводилась, як і всі малпи: кривлялася, дряпала свій кожушок, старалася нав’язати зв’язки з людьми та дістати від них якихось ласощів.

У скляній коробці повзали черепахи. Деякі з них їли салату. Сучка-бульдог годувала своїх малих, лежачи в дерев’яній скриньці. На стінах клітки з пташками: маленькі жовті канарки співали та щебетали, а велика клітка з синіми й зеленими папугами робила найбільше шуму. Як і на вітрині, вони співали, цвірінькали, билися й цілувалися.

– Можете сміло брати їх, панство. Вони походять з Америки, але ці вже родилися в клітці й зовсім не тужать за волею. Дуже гарно себе почувають та виводять малих.

– Що ж, візьмемо парочку, Василю? – просила пані Ганна. – Діти теж розважатимуться цими чужоземними пташками. Якраз завтра Лясині іменини й ми зробимо їй милий подарунок…

– Ну, нема гірше, як жінка чогось захоче! – засміявся пан Вірстюк, дивлячись на продавця.

– Це правда, пане, й не знаємо іншого способу, як тільки задоволити її бажання. Та я думаю, що цим разом пані добродійка висловила зовсім доречне бажання, і панство матиме велику потіху з оцих пташок. Доберу вам гарну парочку. Чи більше подобаються вам сині, чи зелені?

– Візьмемо двох зелених, – вирішила пані Ганна.

Так оце панство Вірстюки купили самця та самочку – папужок. У самця над дзьобом – зеленава шкірка, а у самочки біла. Так їх відрізняють. Пачечка зерняток, вапно, що його називають сепією, бо виробляється із скелету морської тварини цієї назви, та гніздечко запакував продавець окремо. Папужок він примістив у картоновій коробці з дірочками. Так, запаковані, вони поїхали до лісничівки.

2. ЛЯСИНІ ІМЕНИНИ

Уже заздалегідь Ляся тішилася й думала: що то їй принесе день святої Уляни, її покровительки? З такими думками вона й заснула. Прокинувшись вранці, в день іменин, вона побачила на стільці, біля свого ліжка, білу суконочку з мережками та велику синю стрічку для волосся. Суконка була прекрасна! Фальбанки й мереживо робили її легесенькою, як пушинка. До того ж ще оця широка шовкова синя стрічка, що буде так гарно виглядати в її бронзово-золотистому волоссі. Так, це був дарунок від мами. Ляся побігла до неї, та, цілуючи їй руку, дякувала за суконочку.

– Мамусю, така чудесна суконочка! Я так задоволена нею, і дуже, дуже тобі дякую!

Мама тулила доню до себе та говорила:

– Добре, що вона тобі подобається, доньцю. По обіді прийдуть до тебе твої товаришки, а ми нашу Лясю одягнемо, як княжну… Мама заплете гарно коси своїй доньці, а великий бант, що ми його зав’яжемо з правого боку, буде надзвичайно пасувати до твоїх довгих кіс.

Це правда, до Лясиного волосся, що мало колір осіннього листя, прекрасно пасувало синє, наче небо над лісом, що його позолотив перший приморозок.

– Але що тато подарує своїй улюбленці? – питала мама.

– Ой, мамусю, я не знаю, а ти, певне, знаєш. Скажи!

– Ні я не знаю теж, то великий секрет… А проте, угадай!

Ляся задумалася.

– Книжку! – вигукнула.

Мама похитала заперечливо головою.

– Перстенець?

– Не думаю, ти маєш уже один із синім камінцем. Для чого б тобі тато купував другий?

– То я й справді не знаю. Ми краще ходім до нього й побачимо.

Мати і донька застали пана Вірстюка в його канцелярії. Він якраз кінчав улаштовувати папужок. У клітці з білого металю весело щебетали дві зелені пташки.

– Ой, татусю, зелені пташки! – скрикнула Ляся. – Я ніколи не бачила зелених пташок!

– Це папуги, і це тобі від тата дарунок на іменини.

Тато пригорнув свою доню, поцілував та склав їй іменинні побажання: рости велика й здорова, будь щаслива й весела, як пташинка. Ти ж пташечка наша, щебетунка.

В тій хвилині увійшов Славко. Він тримав у руці кошичок, що його виплів майстерно з ялівцевого коріння. Кошичок був повний квіток, які Славко назбирав на леваді, над річкою. Вони були простенькі, але свіжі й запашні, і на них блищали крапельки роси.

– Це я для тебе, на іменини, Лясю, – трохи ніяковіючи, подав сестрі квіти Славко. Але зараз же додав з гордощами: – І я сам виплів отой кошичок.

Так, це було велике діло! Ще задовго до іменин, Славко вчився плести такі кошики у Лесичового Андрійка, що пас худобу в лісі. Він був майстром на все село, а його кошики навіть його мама носила на торг до міста продавати. Були вони зручні для всього: грибів, ягід, яєць. Але Славко виплів малого кошичка, що був призначений на клубки з вовною й гачок – під Лясине плетиво.

– Чудесний кошичок, Славку! – тішилась Ляся. – Ти справжній майстер, я не потрапила б такого виплести.

Славко міг бути гордий з свого першого кошичка. Згодом, він ще й не такі виплітав.

– Бачиш, Славку, що я дістала від тата? Папуги!

– Такі зелені пташки! Де ти зловив їх, тату?

– Я не зловив, а купив у склепі. Вони не живуть у нас на волі, тільки в Америці. У нас же вони виховуються в клітках. Ляся їх годуватиме, а як у них будуть діти, ти теж дістанеш парочку.

Потім, після обід, коли до Лясі прийшли Мушка й Орися, її приятельки, і Ляся була препишно одягнена в нову сукню, з синьою стрічкою на голові, папуги викликали подив і захоплення дівчаток.

З НЕДОБРА СТАРА

Так оце папужки зажили в лісничівці. Вранці Ляся чистила клітку. Підсунувши вгору дверцятка клітки, вона вигортала щіточкою сміття та стелила чистий газетний папір. У дві скляні мисочки вона насипала зернят і води. Вапна вистачало на довгий час. Прибираючи пташину хатку, Ляся приговорювала: – Прошу тебе, стара, будь чемна і ввічлива до свого чоловіка, а то він нарікає на тебе. Як же можна бити чоловіка? Він такий милий, він так любить тебе, а ти така недобра.

Очевидно, що Стара, бо так назвали самочку, не дуже розуміла, чого Ляся хоче від неї. Але, коли б і розуміла, мабуть не багато де змінило б її ставлення до Старого. Так, бо вона не любила його – на превеликий жаль цілої сім’ї Вірстюків. Оце Стара сидить на бережку мисочки та їсть, розкидаючи полову довкруги. Хай тільки він наблизиться до мисочки, вона крикне тай трах його дзьобом! Бідний Старенький стане в кутку клітки й приглядається та чекає, аж його жінка наїсться так, що в неї воло повне. Тоді вже й він іде несміливо до мисочки та їсть, вилущуючи зернята. Бувало часом, що Стара сидить на гілці та, приплющивши очі, дрімає. Але дуже часто вона щось викрикувала, а то й ганялася за Старим по клітці. Та він дуже швидко забував кривду, і, сівши на гілці, співав весело. Мабуть, співав про кохання. Розспівавшись на весь голос, він забував мабуть, що жінка в нього недобра та підходив до неї, наставляючи дзьобик до поцілунку. Раз, другий йому вдалося поцілувати Стару, але потім вона, наче б щось пригадавши собі, дзьобала його в голову. Бідний Старий! Він виказував їй стільки ввічливости, уважности й любови. Та вона не любила його, Може, там, у великій клітці, в склепі, вона залишила коханого чоловіка, і тепер не могла привикнути до нового. Через її неввічливість і назвали її Стара, та вже й його Старим, хоча він був зовсім молоденьким пташком.

Тільки його пісні любила Стара та прислухувалась їм радо, сидячи на гілці. Можливо, що в них він співав про її вроду та про своє нещасне кохання, а вона, як кожна жінка, любила про це слухати, хоч би й від нелюба. Ціла сім’я Вірстюків співчувала Старенькому й обурювалась на Стару. Та ніхто не знав, що діялось в її пташиному серці.

4. РОЗЛУКА

Проминули осінь і зима. Наші Старі так само жили в клітці. Старенький – у неволі в своєї недоброї жінки, що часто його била. Але він ніколи не образив її жодним пташиним словечком, ніколи не вдарив.

Андрій Стецюк, найближчий сусід Вірстюка, старий, розумний селянин, говорив не раз, розглядаючи заморських птахів: – Те, що вона його не любить, видко, але бо й він сам винен. Якби бабі не догоджував, а взявся до неї гостро, часом не пожалував би й буків, була б ліпша. Хто ж таке видів: він до неї приспівує, а вона його б’є?!

І мотав головою з незадоволенням. Мовляв, нема правди в світі, коли жінка, хоч би й пташина, б’є чоловіка. Та що ви вдієте? Самець був ласкавий і ніжний, і Андрій Стецюк не потрапив би його навчити нічого поганого.

Гніздечко, що його дають папугам, це будка, долучена назовні до клітки. Одні дверцятка підсувають, та прив’язують дротом оцю будку. В стіні, що лучиться з кліткою, є кругла дірка, ж, звичайно, в пташиних дімках. Треба сказати, що внутрі гніздо дуже невибагливе: підлогу нічим не застелено. Спробуйте покласти там пір'я, ганчірку чи вату, зараз же пташки викинуть їх з гнізда. І дивно: писклята їхні, маленькі й безпомічні, лежать на голій дошці.

До гнізда Старі ніколи й не заходили. Холодне і пусте, воно було зайвим.

– Не буде дітей у цієї пари, – говорила пані Вірстюкова, дивлячись на їхнє недружне життя. – А шкода, було б так гарно, коли б вивелись малі.

Стояло літо. На полях були жнива. У спілих житах жінки в червоних хустках та колірових спідницях виглядали, як великі квітки. Вони працювали хильцем, вилискуючи блискучими серпами. За ними йшли чоловіки в білих, полотняних одягах та темних «лейбиках» на спині і були схожі на бузьків. У руках у кожного з них граблі, чи перевесло. Пов’язавши снопи, вони складали їх в копи. Жито шуміло у женців над головами, а сонце припікало з безхмарного неба. Хоч і важкий, але й гарний це час на селі: жнива.

В домі Вірстюків життя текло незмінно. Пан Вірстюк не обробляв поля, віддаючи його селянам на спілку. Він був тільки лісничим, і, як говорив завжди, його справа з лісом, а не з полем. Діти ж якнайповніше використовували літню пору. Підчас вакацій нема науки, лише річка, поле, ліс і свобода.

Збирали ви коли малину? Це найприємніше заняття. Оця гущавина малиннику, що тулиться до старих, спорохнявілих пнів на зрубі, вся засіяна червоними, соковитими ягодами. Візьмеш їх у рот, а вони самі розпливаються: солодкі, соковиті, нагріті сонцем, запашні. Ні, таки й справді малина найкраще смакує з куща, і ні цукор ні сметана їй непотрібні. А тут ще й як весело! Дівчата співають та перегукуються, щоб не загубитись у кущах, над головами гудять джмелі, збираючи мед з високих, лісових квіток. Летить та сріблиться на сонці насіння молочаю. Шумлять старі смереки-насінники, що їх залишили на зрубі.

Тут і змагання: хто швидше наповнить коробку, чи відерце, і в кого кращі та більші ягоди. І не раз ви чуєте вигуки: «Ой, як капелюхи!» «А багато ж, багато!»

Це хтось щасливий, що натрапив на добрий збір, швидко наповнить свою посуду та вийде першуном…

Чи ж дивно, що в такий час Ляся хвилювалася й поспішала, збираючись у ліс. То ж дала вранці харчі пташкам та й забула зачинити дверцята. Ніхто не цікавився більше пташками. Пізно поподудні, прийшовши до хати, пан Вірстюк помітив, що в клітці напуг панувала незвичайна тиша. Ніхто не співав, ніхто не кричав і не лаявся. Що це таке? – подумав господар.

На гілці сидів самець, а Старої не було. Клітку було відчинено.

– Де ж твоя Стара, маленький? – запитав пан Вірстюк. – Вона не була добра, але все таки ти мав пару. Як же ти житимеш тепер самотою?

Папужок сидів на гілці, напушився й мовчав. З його дзьобика не вилітало ані словечка скарги.