Текст книги "У лісничівці"

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

ЛУКАВИЙ ВУЖ

І. ДОВГІ РОКИ РОСЛИННОГО ЖИТТЯ

Пані Ганна мала багато квіток. Вирощувала їх влітку в саду. Але й у хаті в неї було багато рослин: аспарагуси, що мають довгі віти, всипане дрібного чатинкою листя, полудневу сосну, що її називають аравкарією, папороті з глибоко вирізаним листям. Мала вона також рослини, що цвіли: геранії, які застелювали вікна яскравим квітом, бегонії з холодним і блискучим листячком та дрібними квітами – рожевими, або червоними. Всіх квітів пані Ганни не перечислив би й не назвав би.

Найцікавіший з усіх був старий довгоногий філодендрон. Його вона дістала, коли ще був молодою рослинкою та мав два широкі, наче лопатки, листки. Перші листки філодендрона мають бережки цілі, і є вони м’які, ясно– зелені та лискучі. Але згодом від одного листка відгалуджуються інші. Виглядає так, наче б один листок родив другий, був його матір’ю. Де-далі листки стають більше витинані та темніші й твердіші. Разом росте стовбур цього куща, вигинається колінами й звивається, набираючи схожости з гадюкою.

Спитаєте: як же ж оця гадюка стовбура: лежить на землі, чи звисає? Ні, вона пнеться вгору. Тримає її міцне, тверде коріння. Глянеш, аж десь на стовбурі зав’язується маленький вузлик. Він швидко росте та видовжується. Це корінець. Він спочатку зеленавий, потім робиться бронзовобурим. Якоюсь відвічною мудрістю рослин кермується корінь і врешті знаходить землю. Навіть з кількаметрових висот оте коріння сходить униз і вростає в грунт. Воно, наче на руках, піддержує філодендроновий кущ. Але коріння філодендрона сплітається, й коли у вас є трохи уяви, вам здається, що ви бачите крізь нього зелені джунглі Південної Америки, батьківщини філодендрона. Він разом з ліянами творить гущавину, де цвітуть предивні рослини та чаяться хижі звірі.

Ще одним цікавий філодендрон: він заздалегідь чує, що буде дощ. Уставши вранці, подивіться на кінці його листків. Коли побачите на них по краплині води, не майте сумніву, що буде дощ. Люди кажуть: буде дощ, бо філодендрон плаче.

Філодендрон пані Ганни ріс, його стовбур видовжувався та витончувався. При землі він ще був завгрубшки а п’ястук, далі крутився й пнявся вгору, аж поки не потоншав до об’єму пальця. Його листя чим вище – ставало дрібнішим, а згодом зовсім перестало рости. Це діялося впродовж довгих років життя філодендрона. Вже постарів і знемігся батько. Внизу, з коріння, він випустив кілька молодих кущиків.

Пані Ганна підійшла з гострим ножем до багатолітнього покрученого стовбура. Оглянула ще раз свого улюбленця й сказала:

– Оце тепер молодь ростиме, а ти підеш на заслужений відпочинок.

Понад молодими, здоровими приземними паростками пані Ганна зрізала стовбур. Він упав на землю й був наче вуж, що звився кільцями. З прорізу ринула прозора холодна рослинна кров. Пані Ганна перев’язала рану, як людині. За деякий час вона заросла, а молоде листя стало життєрадісно плодити нове. Воно теж плакало, коли мали надійти осінні дощі. Вершечок старого стовбура пані Ганна теж зрізала та засадила, і він відмолодів і почав друге життя.

II. КАА З ДЖУНГЛІВ

Старий стовбур лежав на землі. Кільця його гнучкого тіла наче були ще повні життя й притаєного руху. Зелене, лискуче тіло опоясували жовтобронзові перстені – коліна. Здавалося, ще хвилина, і рухнеться гадюка, засичить і зачне свій чарівний танок на руїнах поганської святині.

Мабуть відчула це й кицька Мая. Вона, що так радо ховалася в філодендронових джунглях, тепер зі страхом задкувала, нюшачи. Коли ж пані Ганна непомітно наступила на один кінець «гадюки» й вона зробила слабий рух, Мая наїжила шерсть, плюнула й стрибнула на плече своєї пані. Схожість стовбура з гадюкою була незаперечна.

Отже, пані Ганна доробила до стовбура голову й хвіст з гумової рукавиці. Це теж була колись рослинна кров.

Вона скапувала краплями кавчуку з дерев у Південній Америці. Може, дерева ті росли поруч прабатька цього філодендрона, що повзав по багнах Гватемалі, тоді як мати цієї гумової рукавички була живицею. На голові «гадюки» пані Ганна накреслила луки брів, ніздрі, та насадила зелені баньки пацьоркових очей.

– Каа! – крикнув Славко, що читав про Мауглі й його приятелів.

– Так, це він! – сказала Ляся, згадуючи найкращу книжку свого дитинства.

– Ш-ш-ш! – зашипіла й наїжилась Мая.

Деякий час Славко грався новою забавкою із своїми товаришами. Він був, очевидно, Мауглі, а Каа огорталася любовно навколо худорлявого тільця хлопчика.

Але швидко Славкові іграшка набридла. Він став будуваті рейки, семафори та апарат Морзе. Тоді пані Ганна знайшла гарне місце на стіні, й поміж забитими цвяшками розмістила звиви тіла філондендронового вужа, завжди незмінно зеленого. Голова відстала від стіни, а баньки очей світили лукавим світлом. З пащі висувався червоний розщіплений язик, і так Каа, займаючи майже цілу стіну, став домашнім вужем. Він, правда, не злазив пити молока, не зазирав до колиски дитини, – як розказують про вужів, зате день і ніч стежив за всім своїми зеленими очима. Вони не погасали навіть вночі й сяяли якимсь несамовитим блиском. Здавалося, їхній власник потай готується до стрибка. Але Каа був смирним вужем, ні на кого не кидався, тільки терпляче беріг житло своїх господарів.

Минуло два роки. Наставала радісна, свіжа весна. Згодом ночі стали теплі, солодко-важкі, а дні блакитні й золоті. Нове життя пробивалося з насіння й набубнявілих пуп’янків.

Одного з таких днів пані Ганна глянула на стіну, де дрімав Каа. Вона довгий час не помічала його, зайнята щоденними турботами. І казки вона мала час забути. Оці дитячі казки про приязнь людей і звірів, навіть казки дорослих про приязнь і любов людей.

Але Каа? Що робив він досі? З двох перстенів його тіла вистрілили молоді, зелені паростки! І знову вони стали розповідати чудесні казки про життя, про його незнищиму силу та перемогу, навіть тоді, коли на землі відбувалися страшні катастрофи. Паростки говорили про насіння, яке почало кільчитись, коли його видобули з шарів допотопних наверствувань. Про пшениці, виплекані з зерна, знайденого в гробницях фараонів, що його тисячі літ назад виростив фелях на полях фараонів, у плідній долині Нілю. Які чарівні казки про переможне життя став розказувати Каа, прокинувшись від сну-летаргії.

І знову блиснув ніж. Він відтяв звена з молодим листям. Пані Ганна закопала їх в землю. З них вибуяла зелень воскреслого життя.

Хвіст Каа прилучено гумовою трубкою до його дуже скороченого тіла. Обвинений довкруги образка, що на ньому видніють гори, він і до сьогодні дивиться лукавими зеленими очима. Здається, що з них світить відвічна мудрість.

ГІРКА НЕВОЛЯ

Тільки що зайшло зимове сонце, і рожево-фіолетна тінь стелилася по землі. Сніг виглядав, наче синій. У лісі була тиша. Часом тільки хрускала галузка, що її мороз чи вітер зламав, або щось шелестіло в гущавині.

Пан Вірстюк їхав ровером дорогою. Вздовж неї біг невеличкий рівчак. Раптом щось зірвалося з дороги та стрибнуло в рівчак. Молодий лисик мабуть задрімав, а тепер, наляканий, погнав стрілою наперед. Добру хвилину людина на ровері та тварина змагалися в швидкості. Пап Вірстюк їхав своєю дорогою. У нього не було наміру заподіяти щось злого лисові. Але його цікавило, хто скорше змучиться, він чи лис. Дійсно, лис почав приставати першим і врешті упав на сніг. Пан Вірстюк спинився, зіскочив з ровера, та, спустившись у рівчак, узяв лиса за шкіру. Він зовсім не боронився. Був це молодий лис, мабуть виснажений зимовим недоїданням. Пан Вірстюк поклав його за пазуху кожуха та повіз із собою додому.

Як тільки лисик зігрівся в хаті, йому піднесли мисочку теплого молока. Став його хлептати з очевидним задоволенням. Видно було, що життєдайна рідина повертала йому сили та радість життя. Наївшись, він бігав по хаті, а далі став гратися, як малий цуцик: старався зловити свій хвіст, витягнув з-під ліжка Ганнині пантофлі, тягав їх по землі, зовсім так, як це робить цуценя. Кожен новий предмет він вважав за іграшку та торгав його й носив по хаті.

Так, лис дуже миле звіря. Його жовтий кожушок зимою значно ясніший, ніж влітку, тепло його одягає. Великий пухнатий хвіст, що допомагає йому в бігу, малим лисенятам служить для забави. Було б у вас двоє лисеняток, ви б побачили, як весело вони граються та борюкаються.

Кажуть, що лис, пес, вовк та ще борсук – одна родина. Хоч вони не рідні брати, але родичі.

За кілька днів Ляся принесла додому нового громадянина. Був це борсук. Ідучи лісом, Ляся помітила, що якесь звірятко вилазило з нірки, і, нахилившись, зловила його за шкірку. В її руках затріпалось сотворіннячко, завбільшки з невеличкого пса. Голова його кінчалася рилком. На бурому кожушку мигтіли жовтаві смуги. Було це молоде й недосвідчене звіря. Хоч воно й боронилося, Ляся держала його міцно за кожушок на шиї. Так і принесла до хати.

– А ти що за біду тягнеш, Лясю?! – скрикнула мама, сміючись.

– Борсук, борсук! – вигукнув Славко.

Він знав уже добре, як виглядають звірі, що жили в лісі.

– Що ж ми зробимо з ним? – питала мама.

– Буде наш лисик мати товариша, – вирішила дівчинка. – Він є сам, і, може, йому сумно.

Не можна сказати, щоб лисикові погано жилось у лісничівці. Навпаки, він почував себе, як дома. Але борсучок для лиска добрим товаришем не став. Своє перебування в хаті він вважав за велику кривду й тяжку неволю. Здавалось, що це тільки зразу, що він звикне до нових обставин, як і лисик. Та борсучок нічого не хотів їсти, а далі з трудом навчили його їсти м’ясо. Може, вид лисика, що смачно з’їдав свій обід, діяв на нього, як добрий приклад. Але він увесь час скитався по хаті, наче шукаючи виходу, а коли вже добре втомлювався, залазив у темний куток і там засинав.

Коли борсучка клали до скриньки, він помітно непокоївся та бився об її стіни. Людей лякався, і не було способу переконати його, що ніхто не бажає йому лиха. Очевидно, в нього така вже вдача: непривітна та невесела. Слушно завжди похмуру людину називають борсуком. Ви чули, може, як батько лає сина: «Прийдуть гості в хату, а ти не привітаєшся, не заговориш, сидиш, як борсук».

На щастя, таких людей-борсуків немає багато, особливо немає їх у Новому Світі, бо тут постійно вчать людину бути привітною і посміхатися. Як би не було з тим усміхом, але в борсучка єдиною мрією і бажанням було – вийти на волю. До неволі він ніяк не міг звикнути. О, ми це дуже добре розуміємо! Але ж діти воліли б, щоб борсучок звик і почував себе так гарно, як лисик. Але навіть лисик, навіть він не цікавився товарством борсучка. Він просто зневажав його і волів Лясину панчоху, чи калошу пана Вірстюка, як такого невеселого співмешканця.

Одно було певне, борсучкові не подобалося в хаті. Йому куди краще жилось під землею.

– Що ж, треба випустити борсучка, – вирішив батько, – хай собі йде, відкіля прийшов. Ніякої приємности від нього немає, і ти бачиш сама, що він незадоволений з життя в нас, Лясю.

– А що буде з лисиком, тату? Він любить нас, і йому добре в хаті, – питав Славко.

– Лисика ми випустим теж. Скоро буде весна, і хай собі йдуть у ліс та живуть, як їм до вподоби.

І дійсно, як тільки на річці рушила крига, обох побратимів випустили на волю. Та вирішили не випускати лисика біля хати, бо боялись, що він, як колись Цапуньо, приходитиме назад та буде ловити курей. Тож поклав обох звірків пан Вірстюк до наплечника, та, закинувши на спину, сів на ровера й поїхав у ліс. Борсучка випустив біля його нірки, лисика – в гущавині.

Хай собі живуть і полюють на волі.

ЛАСЕ ЛАСТОВЕНЯТКО

1. У ГНІЗДІ

Під дахом лісничівки було гніздечко. Його виліпили ластівки з глини та прикріпили в тому місці, де збігаються обидві частини даху, та ще й на схід сонця. В тому місці було воно від непам’ятних років. Завжди навесні прилітали до нього ластівки, в ньому вони виводили дітей і разом з ними щебетали весело. їхнє щебетання вітали синій ранок та тепле сходяче сонце. Зараз же мати– ластівочка вилітала з гнізда та кидалась у повітря, щебечучи. Вона літала високо-високо й була схожа на малу крапку, загублену серед неба. То знову знижувалась і кружляла в повітрі, щебечучи своїм ясним, тонким голосом. Раптом тріпотіла крильцятами, та, майнувши зручним колесом, падала наче стріла, майже доторкаючись до землі, але зараз же підбивалася й звичним льотом влітала під дах до гніздечка. Тільки й біліли її груди та животик, зверху прикриті чорними блискучими крильцятками.

З гніздечка виставлялося завжди декілька жовтих дзьобиків та білих шийок, чорні, наче пацьорки, очка сяяли на чорних блискучих голівках. Вони жмурились до сонця.

Ластовенята ждали, щоб мати принесла їсти. Як тільки вона появлялась та ставала на краєчку гнізда, писклята викрикували голосно та всі нараз роззявляли дзьобики. Мати-ластівочка вкладала туди мушку, раз одному, то знову другому. Зараз же кидалась знову в повітря, щоб ловити нових мушок. Та малим жерунам ніколи не було досить. Вони зранку до вечора квилили, а їхні блискучі оченятка дивились цікаво й жадібно навздогін матері, слідкуючи за її льотом.

Так жили ластівочки під дахом лісничівки. З самого ранку аж до вечора ластівки кружляли в повітрі, щебечучи біля дому.

2. РОЗБИШАЧКА ЮСТИНА

У Лясі була приятелька: сільська пастушка Юстина. Вона заходила до Лясі, гралася з нею її іграшками, причому співала бойківських пісеньок та розказувала різні сільські історії. Ласувала вона радо, а цукор любила над усе. Часом і стрічку до кіс дарувала їй Ляся. Юстина мала чорні виразні очі, що дивилися злодійкувато з-під хустини. Вона знала, де й яке гніздечко, яка це пташинка, скільки яєчок знесла та скільки малих вивела. Лазила по деревах тихо й зручно, як кицька, викрадала з гнізд яєчка або пташок. Вона навіть джмелів не боялася, бо, знайшовши в землі їхнє гніздо та обганяючись від них гілкою, викрадала їм мед. О, Юстина не боялась нікого, навіть пана Вірстюка: вона крала із саду зелені, ще тверді яблука.

(………………………….) [1]1
  Відсутні стор. 145-160


[Закрыть]

………….дуже погано. На розправу він не пішов, замкнувся в своїй хатці, заліпив отвір та ліг спати. Проти того довелося вжити сили: його власний оборонець Роман узяв цілу хату разом із Слимаком на спину й притягнув до суду. Оце тепер Слимакова хата стоїть перед суворим обличчям суду, а Павло спить. Хай собі суд радить на здоров’я!

Прокурор: Обвинувачений, прошу вас відповідати, мовчанкою тільки шкодите собі!

Немає відповіді.

Оборонець: Прошу Високий Суд дозволити мені говорити від імени мого клієнта. Він є нездоровий.

Прокурор: Чи приклав лікарське свідоцтво?

Довелося шукати в актах, та ніякого свідоцтва Павло Слимак не приклав. Справа була проста, він був здоровий, як тільки може бути здоровим слимак, але вдача в нього брутальна й нечемна. Врешті, він звик легковажити небезпекою, замкнувшись у своїй хаті. Хай там інші турбуються своїми шкодами! Тож мусів Суд вести розправу, не почувши від нього ні слова.

Оборонець: Прошу, Високий Суде, вислухати моїх слів…

На лаві Присяжних рух. Це Ічок задрімав підчас розправи, і Мая хотіла збудити його поштовхом у бік. Але тому, що його тіло наїжене голками, вона поранила собі лапку, та, пом’явкуючи, почала її смоктати. Ви теж, поранивши пальця, зараз же стромляєте його в рот.

Предсідник: Панове Присяжні, прошу спокою й уваги!

Оборонець: Високий Суде! Ми чули, які злочини закидають панові Павлові Слимакові, але коди ми їх розглянемо, то вони не виглядають так тяжко. Пані Настурція й Петунія втратили дещо з своїх листків, це правда, але ж листки й так раніш чи пізніш мусіли б пожовкнути й відпасти. Врешті, їхнє призначення годувати голодного.

Прокурор: Пане Меценасе, ви не праві. Листки є власністю пань покривджених, і нікому до того діла, що з ними станеться, немає. А годувати вони мають своїх дітей: Пуп’янки, Квітки та Насіння, але не чужих грабіжників.

Оборонець: За параграфом морквайцять, розділ заяцільйон Карної Процедури, пан Слимак має право добувати собі їжу. Він не нищив усіх тих листків зі злоби, тільки для своєї потреби відживлятися.

Прокурор: Йому давали завжди доволі харчів, а згідно з параграфами, не вільно вбивати нікого, ні шкодити кому, коди цього не вимагає життєва необхідність: заспокоєння голоду.

Оборонець: Так, це правда! Але ж харчі, що їх давали панові Слимакові, неповноцінні. Були ними мертві листки й бракувало в них Вітамінів, Мінеральних Солей. Крім того, вони шкодили своєю одноманітністю. На доказ правди, прошу переслухати пань: Вітамін А, Б, Ц, усіх пань Мінеральних Солей та лікаря, спеціяліста від відживи, Доктора Чорногуза.

Прокурор погоджується переслухати свідків, і на цьому, на той день, відкладають розправу. Дальший біг розправи дня 10. липня 1934 року. Звіт скорочений, щоб не нудити Читачів. Кому цікаві подробиці, читайте, будь ласка., акти справи Павла Слимака.

– З переслухання свідків виходить, що Пань Вітамін А, В, в листі Капусти зовсім не було, але ж Пані Вітаміна Ц була в цілій своїй достойності. Далі були Мінеральні Солі… але не було Пані… (тому, що лікар Чорногуз ужив дуже наукової латинської назви, ми не зрозуміли її й не запам’ятали, також і судовий писар на цьому місці посаідив велику чорнильну пляму). Як би не було, лікар Чорногуз стверджує, що цих Пань для життя не конче потрібно, але для здоров’я й доброго настрою вони можуть бути корисні. Беручи до уваги одноманітний харч, низьку температуру тіла пацієнта, обмежену спроможність рухів, обнижений обмін речовин, змінені обставини життя, не зовсім справне діяння кишок… коротко (гарне мені коротко: двадцять сторінок машинового друку, повного латинських назв!) коротко: такий харч міг спротивити Панові Слимакові.

Суд дещо довше затримався над лікарським актом, і справа неприйнятного харчу довела до жвавого обміну думок між Оборонцем і Прокурором. Врешті, довелося зробити перерву, бо Суддя Присяжний Мая мусіла йти подряпати в своїй скриньці з піском, а Суддя Присяжний Ічок, діставши мисочку борщу, їв надто поквапно та ще й голосно мляскав язиком, що перешкоджало промові Оборонця.

Промова Оборонця:

Високий Суде!

Оцей, тут приявний мій клієнт, пан Павло Слимак (Сміх між публікою, Предсідник дзвонить) – Прошу не сміятися! Він є в хаті, хоч і спить. А раз його хата є на розправі, раз він без хати не вміє обходитись, але понеже хата має двері, а хоча двері заліплені й позаяк поза ними є нога Пана Павла, і тому, що пан Слимак має ногу, то він є приявний на Суді.

Коротко: Пан Слимак обвинувачений у тяжкому пошкодженні тіла квітів і грабункові. Як ми чули з лікарського акту, до деякого протиправного діяння примусив його неприйнятний харч (Рух на лаві присяжних). Так, панове, бо кожному з вас спротивило б повсякденне сире листя з Капусти (Приявні схвально покивують головами, Мая пильно вилизується, проте, уважно прислухаючись). Чи мав він, питаю вас, через саму ввічливість до Пань Настурції й Петунії голодувати, а то й умерти від авітамінозу? (Мая здригається, Ічок мовчить, сумно вистромивши голову). Чи, може, мали йому вилетіти й вищербитись зуби через брак Мінеральних Солей? Питаю вас, Панове Судді Присяжні, чи можна цього вимагати від кого-небудь? А ще коли смаковитий і здоровий харч є поблизу? Так, отже, мій клієнт діяв у власній обороні, захищаючи своє цінне здоров’я й життя. Це раз. Далі: лікарські оглядини лікаря Городника не ствердили поважних пошкоджень тіла Пань Настурції й Петунії, ані більших шкод у Пана Горошка, ані великих втрат краси квітника Панни Ганни.

Предсідник: Пане Оборонець, шкода часу! Своєю довгою й нудною промовою ви тільки шкодите Обвинуваченому, а довге засідання шкодить нам усік.

Оборонець: Все ж таки, хвилинку уваги! Так, я відкидаю обвинувачення щодо пошкодження тіла Пань Настурції й Петунії. Якщо йде про грабунок на шкоду пана Горошка, то додам, що він не спав і бачив, як Пан Слимак позичав собі в нього листків для своїх природних потреб. Власне, шкоди він не зазнав. Панна Ганна, власниця квітника, не потерпіла зовсім, але всі поміщики (бо як назвати власницю такого великого квітника на балконі?) є поміщики, всі однакові, й шкодують біднякові пару листочків.

Після такої зворушливої промови Оборонця, Судді Присяжні пішли на нараду. Тимчасом Мая з’їла смачний обід, ще й гарно вилизала свого кожушка, і стала добродушніша. Усі коти після їжі хочуть спати. Що ж до Маї, то вона взагалі не дуже була схильна карати обвинуваченого, бо як її господиня не бачила, вона й сама любила поживитись тим чи іншим листочком з її квітника. Пан Ічок також не багато цікавився судівництвом. На розправи не любив ходити й цілий час зівав. Від думок у нього завжди боліла голова.

Досить нарадившись, Судді вернулися в залю та видали такий присуд: Обвинувачений Павло Слимак допустився деяких протизаконних дій, а саме: легкого пошкодження тіла Пань Настурції й Петунії, і привласнив собі невелику кількість майна Пана Горошка. Але ж Пані пошкоджені наступних днів народили кілька молодих і гарних листочків, а пан Горошок сам зрікся відшкодування. Тож, враховуючи дні тюрми, що їх Павло Слимак відсидів підчас слідства, треба його звільнити від провини. Але деяку кару для прикладу треба на нього накласти, щоб він не міг далі робити шкоди на балконі Панни Ганни. Тому Суд Присяжних пропонує:

Засудити приявного тут Павла Слимака на вигнання з оцього раю. Хай вертається до свого парку, де ніхто не буде йому тицяти харчу під ніс.

Публіка вислухала присуд із задоволенням, а Суд затверджує вирок. Виконання його доручають Оборонцеві – Романові. Розходяться. Роман бере хату з Павлом Слимаком, закидає на спину, та, стогнучи під її тягарем, відносить до парку. Кидає в кущах над ставком. Хай тепер Павло Слимак сам дбає про себе!

Пояснення: Суд складається з таких осіб: Прокурор. Цей пан перед розправою студіює акти справи, все, що написане підчас переслухання обвинуваченого, а підчас розправи відчитує їх, або на їхній підставі з’ясовує злочин. Предсідник веде розправу та видає присуд. Щоб, однак, громадянство мало вплив на вимір справедливости, обирають щороку з-поміж нього людей, що їх називають Суддями Присяжними. Вони судять не на підставі параграфів, вивчених з книжок, а тільки на основі людських почувань, розуму, законів чести й совісти. Оборонець – це адвокат. Він старається зібрати всі докази, що можуть уневиннити клієнта, так називається для нього людина, що він її боронить. Параграф – це припис, чи розпорядок законів, тобто великого знання про справедливість, що від сотні, а то й тисячі літ списані в товстезних книгах.

Вітаміни– це складові частини рослин. Вони надають нашому тілові здоров’я та хоронять його перед хворобами, їх називають буквами А, Б, Ц, Д. Наприклад, вітаміна А зберігає здоров’я наших очей, вітаміна Б запобігає нервовості, вітаміна Ц, що є в помаранчах, цитринах, салаті, надає силу нашим зубам, гарний здоровий вигляд нашим яснам, нашій шкірі. Вітаміна Д є в риб’ячому трані, (ви, певне, його вживали не раз, і як він вам смакував?) вона хоронить нас перед кривухою, то значить, як ми її їмо то наші ноги є рівні, а не повигинані й погані. В нашому тілі вона й сама витворюється під впливом сонячного проміння. Ви любите погрітися на сонечку, правда? Від нього ваша шкіра стає бронзовою, це, власне, здорово, бо там, у цьому бронзовому кольорі, десь і схована та вітаміна.

Мінеральні солі: Вони теж потрібні для здоров’я нашого тіла. З них одну ви дуже добре знаєте, це кухонна сіль, що нею ви солите редьку, коли її їсте з хлібом і маслом навесні, а мама солить харчі підчас варення. У молоці є розчинене вапно, що надає сили нашим кісткам, у жовтку яйця фосфор, що надає здоров’я нашим нервам. Окрім тих є ще інші солі, як от поташ, залізо, марганець.

Так, загально беручи, вітаміни й солі зберігають наше тіло в здоров’ї, хоронять нас перед деякими хворобами, а коли ми й захворіємо, допомагають нам видужати. Вони всі є в овочах, городині, молоці та яйцах, і тих харчів треба їсти якнайбільше.