Текст книги "Вогнепальні й ножові"

Автор книги: Сергій Жадан

«Коли тобі доведеться мати справу з рослинами…»

 
Коли тобі доведеться мати справу з рослинами,
з їхнім корінням, з невидимими частинами,
з їхнім соком гірким, з їхніми тінями теплими,
з їхнім упертим листям і високими стеблами,
 
 
коли тобі трапиться доглядати за кольорами,
за обважнілими травами, ніби за прапорами,
за густотою і світлом, за гіркотою і солодом,
за рослинним рухом, теплом і холодом,
 
 
завжди пам’ятай про наші порядки й звичаї,
про наші історії, що комусь видаються вбивчими,
про наше небо, яке нас завжди триматиме,
про наші бригади, про наші церкви з громадами,
 
 
про наші таємні книги з попередженнями та строками,
про веселих чоловіків, що виявилися пророками,
про їхні запилені ранці з бомбами та інструментами,
про захоплені ними офіси та боротьбу з конкурентами,
 
 
про наші гімни та співи, які нам були за основу,
про те, що все виросте, все помре, і потім виросте знову,
бо вся ця зелень зводиться між надбаннями і втратами,
незалежно від того, хто її доглядатиме,
 
 
незалежно від того, на чиїй вона території,
які там у нас проблеми і що там у нас за історії,
буде тягнутися вгору, наснажуватись боротьбою,
наповнюючи повітря рухом, теплом, собою.
 

Розділ другий
Апостоли

Єрусалим

 
Йона Якір, вічний студент Харківського технологічного,
розстріляний пізніше за звинуваченням в терористичній
діяльності, прийняв революцію й став на бік народу
після того, як мав одкровення: вві сні йому явився
пророк Єзекіїль, з протигазом у потяганому підсýмку,
й передав переляканому зі сну Йоні
вогняний меч, наказавши обороняти
від носатих британських лінкорів смарагдові води
Одеси – південного Єрусалиму революції.
 
 
Йона, який до того мало знався на військовій справі,
запитав у пророка: добре, але як я із цим упораюсь?
З чим я вийду проти ворога, коли той почне
обстрілювати з бортових гармат
пакгаузи та борделі?
З чистим серцем, – відповів йому пророк, —
з чистим серцем і вогняним мечем.
Ну і можеш ще найняти китайців.
Он їх скільки волочиться берегом без діла.
 
 
І прокинувшись, Йона справді сформував
батальйон китайських інтернаціоналістів,
рушивши в свій хрестовий похід,
з льюїсом на плечі та попелом Господнім у серці.
 
 
Можна лише гадати, чого було більше в цих
його стосунках із китайцями – любові чи криміналу
Естетика революції й полягає, мабуть, у послідовній
та запеклій вірі в свої видіння. Інакше
маєш небезпеку загубитися в молоці нічних
припливів, втратити свої канали
спілкування з мучениками.
 
 
Відходячи потім на північ від брам міста,
яке їм належало охороняти, пробираючись
балками та болотами, за чим вони
насправді шкодували? Зневірений Йона
зі своїми нав’язливими голосами, що радили
йому захоплювати бронепотяги, підіймаючи
за собою мертвих – кость до кості,
і зграя китайців, котрі взагалі слабко розуміли,
з ким воюють, не говорячи вже – за що.
 
 
Можна припустити, що вдень вони йшли за
повітряними драконами, які дихали над ними
сіркою та паровозним вугіллям,
що вночі вони читали карту зоряного
неба, дивлячись, як метеорити падають
в море, дзвінко б’ючись об борти
флоту союзників.
 
 
Мабуть, найбільші розчарування
припадають на долю тих, хто намагається
впорядковувати навколишню порожнечу,
доповнюючи її своєю власною. Проходячи
через вогонь óпору та несприйняття, ми
обпалюємо волосся, зазираючи в очі
справедливій і всюдисущій зневірі.
 
 
Куди б ти не прямував, куди б не скеровував
свій шлях, відхиляючись від прокреслених для
тебе на військових мапах маршрутів,
скільки б ти не намагався переграти навчених
перевізників, але, Йоно, мудрість у тому, що
всіх нас рано чи пізно викидає на берег,
де нас уже давно чекають,
з радістю і нетерпінням,
всі ті, хто буде любити нас до смерті,
всі ті, хто буде цю смерть
невблаганно прискорювати.
 

Депо

 
І зорі, пролітаючи над ним,
шепотіли: «Арон Барон,
ох, Арон Барон,
неси свою правду,
доки сніг замітає перон».
 
 
І Арон Барон, пекар,
досвідчений революціонер,
котрий вів за собою в Чикаго
натовпи анархістів,
приїздить під Різдво,
ніби апостол Павло,
до харківських залізничних
майстерень, в депо.
В кожусі, накритий мішками та шкірами,
на поштових сáнях,
привозить чорну свою
пропаганду,
розповідає залізничникам про братів,
що полягли в повстаннях.
 
 
Арон Барон,
в синій робітничій блузі,
з зеленим димом у бороді,
закликає колійників і машиністів
триматися разом
в роботі
та боротьбі.
Пише в посланнях:
«Залізницю прокладено там,
де Господь провів своїм
жовтим нігтем
по густому ландшафту,
це він відчиняв ворота наших заводів,
він заповнював мужністю наші легені,
наче вугіллям шахту.
 
 
Немає нічого, чого б
не можна було перевезти в наших вагонах.
Немає нічого в минулому,
за що нам потрібно триматись.
Все, що нам залишається, – віра,
яку ми винесемо із собою,
коли за нами займуться ріки
й падуть небеса.
 
 
Наше небо,
яке запалюється і згаса,
наші щоденні клопоти,
наша спайка з вологим золотом сонця,
наші сім’ї та померлі батьки —
народжуючись і вивчаючи в небі зірки,
засинаючи під шепотіння
акацій,
ми будуємо наше життя,
мов небачений дирижабль,
що плистиме над полотном
залізниці,
запалюючи зіниці
наших синів,
що стоять на перонах
різдвяних станцій,
сповнені впевненості
і звитяги».
 
 
Ах, Арон Барон,
чорний апостол язичників,
теплі втомлені паротяги
заганяються ними
з вечірніх полів
до пропахлих весною депо,
ніби худоба,
і залізничники збираються,
як пастухи, довкола багать
і важко мовчать,
розбираючи типографські
шрифти його мови:
 
 
«Немає страху у відмові
від тяжкого каміння, яке нам
вкладали в кишені шкільних піджаків,
немає втіхи у прив’язаності
до минулого. Що може об’єднувати
металургів та гірників?
Що може тебе тримати, окрім коріння?
 
 
Віру створено
було залізничниками,
тому вона потребує
простору і терпіння».
 
 
Арон Барон,
ох, Арон Барон, найглибша тиша
завжди залягає після ранкових розстрілів,
революція, мов саламандра,
народжується з вогню,
революція пожирає немовлят
у різдвяному Віфлеємі,
революція спалює в паровозних топках
своїх найсвятіших апостолів.
І лише зорі
літають над нами в смутку й тривозі.
І лише ріки
оминають нас і рушать загати,
не в змозі
залишити нам
бодай щось,
не в змозі
бодай щось
у нас відібрати.
 

Велосипеди

 
Велосипедний завод Лейтнера було перевезено
з Риги до Харкова 1915 року, коли виникла загроза
здачі міста німцям. Потім, після Громадянської,
на його базі створено було Харківський велосипедний
який і штампував свої машини з дивовижними
хромованими деталями.
 
 
Вже на початку двадцятих при майстернях заводу
було створено футбольну команду, якою опікувалися
брати Межлауки – грізні червоні комісари,
народжені в Харкові, вирощені терором
і ним же таки пізніше затоптані в чорний
сніг тридцятих.
 
 
Для чого я все це згадую?
Все, що відбудовується з руїн, все, що
починається з нічого, порожнеча, що
перетворюється в руках слюсарів та механіків
на машини й верстати, все це вкладено
в наше життя, наче віру в тексти псалмів.
Ті робітники, котрі виходили зранку на зміну
і котрі вибігали ввечері на твердий, випалений
ґрунт стадіонів, грали сонцями й тінями,
розламували час, наче гарячий хліб,
знаючи, що все в цьому житті починається вперше
і майбутнє твориться зазвичай в цехах
та на футбольних майданчиках.
 
 
«Ми все почнемо спочатку, – говорили вони, заступаючи
в березневу прогірклість порожнього цеху. —
Нічого до нас, нічого, чого б ми не знали.
Світ починається з паровозних ранкових гудків.
Рух історії узгоджується восьмигодинним
робочим днем. Всі наші перемоги починаються
з витоптаних газонів. І ніхто не відбере
в нас цю дивну пророчу впевненість,
цю запаморочливу лють,
якою ми зустрічаємо наших суперників».
 
 
Океани й підводні рослини,
нарости срібла в чорній породі,
твердість дерев і волокна всередині очерету —
все лише починається, щойно вони вибігають
із роздягальні. І сонце спиняється в темних тунелях
трибун, і тіні наркомів стоять за спиною,
мов тіні архангелів.
 
 
Революція завжди лишає шанс тим,
хто готовий за нього вчепитись зубами,
рвучи прогнилу обшивку цього механічного св
вигризаючи паруючу серцевину старої історії,
нічого не очікуючи для себе в майбутньому,
нічого не залишаючи після себе в минулому.
 

Кінець жовтня

 
Тішитись із такого сонячного часу.
Осіннє повітря, витікаючи з долин, натрапило
на загати понад Атлантикою і не здатне тепер
вирватися, зупиняється, тьмяніє, заливає собою
пасовища та береги.
 
 
Коли все зміниться та спалахне і голоси
на холоді втратять свою хрипкувату
розміреність, ніхто не згадає,
як зеленим вогнем
в тумані горіли важкі квіти
листопадової капусти.
 
 
Цілу ніч перекочуються вагони,
й провідники в них, як солдати останнього
урядового батальйону, підтримують вогонь у печах.
Доки підіймається дим над дахами нічних поїздів
і ще не розірвано зв’язок поміж нами,
ми будемо діставатися міст і сподіватися,
що залізниця в країні працюватиме до останнього,
даючи нам із тобою шанс.
 
 
І ось це тепло і історії, які ти розповідаєш,
схожі тепер
на букіністичні магазини —
я все вже читав,
але так люблю цей досвід чужого життя,
чиєїсь любові.
 
 
В жовтні лишається твій розпач
від неможливості змінити бодай слово
у книгах поетів, яких
ти тепер читаєш,
 
 
лишається твоє здивування від того,
що робиться в наших серцях
за нашої з тобою відсутності.
 

 
За потягом, у тумані, стояли фургони,
циганський табір,
що пустив коріння. Діти виганяли
з трави диких котів,
біжучи за ними сухою землею.
Чоловіки сиділи під дверима фургонів,
проводжали потяг із недовірою – мовляв,
куди можна приїхати в такому тумані,
коли корови щоранку приносять молоко,
наче архангели добру звістку.
 
 
Хтось із пасажирів розповів:
– Іноді на них тут влаштовують облави.
Передають у новинах: стільки-то
осіб було затримано й відправлено
на історичну батьківщину.
– Це куди? – запитали в нього. – В Індію?
– В Сваляву.
 
 
У Сваляві на них чекають дванадцять баронів.
Сидять собі за дубовим столом
в центральному ресторані
й слухають радіо, в якому крутять для
них теплу музику. Офіціантки ходять
довкола, мов чаплі, і діти ховаються під столом.
Світло падає з високих немитих вікон,
і голоси лунають на кухні – батьківщина
для кожного з нас починається там,
куди нас виганяють
із райського саду.
 
 
І ось ми з тобою перебираємо речі,
готуючись до зими, і цей перехід
від тепла до холоду
додає злагодженості
нашим з тобою сумнівам.
Хай облава омине ваші фургони і захриплі пси
не винюшать у повітрі ваші хатні гіркоти.
Хай усі мисливці, послані поцілити ваші серця,
виходять коров’ячими стежками
на далекі передмістя. Бо все, з чим маєте
справу – духи й тварини в чорній траві.
Заговорюєте до них, доторкаєтесь
до невимовлених і неназваних
спалахів вогню.
 
 
Таких, як ви, загублених, завжди будуть
боятися й оминати.
 
 
Діти будуть зганяти з гнізд наполоханих птахів.
Птахи, заспокоївшись, вертатимуться
на власні гнізда.
 

 
Так довго в дорозі,
що розгублене ними між шпарок у палубі яблуневе
насіння приживається в волозі й поросі.
Дорога – це час, потрачений нами на розуміння
своєї загубленості. Дерева виростають
на кораблях, що рухаються ріками.
І ось восени кораблі
вгрузають в мул і стоять
серед води і темряви.
 
 
Що ти знаєш про дерева? Дерева пускають коріння
в трюми й машинні відділення,
добираються до присмеркових глибин
і тих закутків, де сховано
сухе зерно й запаси питної води.
 
 
Що вони мають тепер робити
на кораблях, які повільно йдуть на дно,
обтяжені листям і гіллям?
Коли будеш думати про дерева,
думай про всіх, кого ти бачила в своєму житті,
про довге коріння, яке пов’язує
нас із життям. Коли будеш думати
про зелені яблука,
думай також про тих багатьох, хто працював
на цій ріці, намагаючись хоча б на мить
стримати її течію.
 
 
Кінець жовтня.
Жінки йдуть від берега.
Вітер полоще важкі рушники,
мов прапори переможців.
 
 
Земля нагрівається і охолоджується.
І ти нагріваєшся і охолоджуєшся
разом із нею.
 

Полкові барабани

 
Скільки минуло часу,
скільки всього трапилось,
а вони знову з’являються на вулицях міста,
з якого їх вибивали десять – п’ятнадцять
років тому, з якого вивозили їхні
тіла в теплих шкірянках, що
диміли кров’ю та порохом.
 
 
Знову тримаються хідників
та перехресть – підлітки в кросівках
і гостроносих черевиках перекрикуються
в свої телефони, вигукують прокляття
на адресу диявола, котрий веде їх
за собою вперед
до смерті
та забуття.
 
 
Історія – гральний автомат,
завжди заряджений для тебе
чиїмись руками.
Нічого не трапляється з недогляду,
все повертається на свої місця.
Країна, що пробуксовує в жовтих
снігах депресії, потребує нової крові,
тому безіменні агітатори
знову вербують на спальниках
і в трамваях цих юних бойовиків,
завтрашніх генералів,
готових стати до великого переділу,
готових битися за кордони,
лаштувати погроми
в офісах та на автомийках.
 
 
Не залишай мене, вітчизно,
не виїжджай услід за зірками,
лишайся зі мною в присмеркових парках
із залізними коробками гральних автоматів,
які хтось зарядив чорними
серцями підлітків.
Якщо і ти залишиш мене,
чи стане мені впевненості
бити в полкові барабани,
відправляти їхні листи,
вести кореспонденцію
з дияволом?
 
 
Спробуймо ще раз:
час повертається на старі помешкання
і не знаходить там наших слідів.
Діти все такі ж відважні
в своєму небажанні здаватись без бою,
тому крокують за барабанщиками,
в своїх кросівках, спеціально створених
для того, аби переходити
в наступ.
 
 
Не залишай нас, надіє,
тієї пізньої золотої пори,
коли ми будемо ділити здобич,
із відчаєм знищуючи
запаси любові
на військових складах вітчизни.
 

Співай, сирено!

 
Історія знає багато прикладів,
коли людині випадало керувати обставинами,
підкорювати своїй свідомості
непіддатливу матерію повітря,
і воля та упевненість зрушували
з місця захололі від неробства трамваї.
 
 
Найбільш яскравим прикладом є, звісно, я.
 
 
Коли вона приїхала і поселилася
в цьому готелі на кілька діб, мала з собою
лише одну валізу з речами.
Зате там було кілька суконь, які вона
планувала одягати на вечері
з діловими партнерами.
 
 
І вже першого вечора ми сиділи в її ванні.
Черевики тягли мене на дно, вона була
у своїй вечірній сукні, мокра і ділова,
схожа на сирену, якщо ви справді
можете уявити сирену
в готельній ванні,
у вечірній сукні.
 
 
Нам усім випадає вибирати з того, що
дарують нам провидіння й випадок.
Вибір невеликий, а проте і цього
вистачає, аби виловлювати дощові краплі
поезії й злизувати їх гарячим язиком
з віконного скла.
 
 
І той, хто зберігає в собі здатність
відрізняти смак і масштабність любові,
на яку він не має жодного права,
ніколи не зможе подолати
спокуси заступити за край,
зайти за розвішані на подвір’ї
простирадла, за якими
ховаються наші видіння.
 
 
Мої сирени, мої радіоведучі,
ви, зі своїми освідченнями та декламуванням,
ви, зі своїми неймовірними зап’ястками
й мокрим волоссям —
ви співали, доки руйнувалась ця картонна країна,
співали, доки горів літній день,
співали, доки спливав відпущений вам час
і остуджувалася вода.
 
 
Залишаючи її до наступного вечора,
до обов’язкової неминучої зустрічі,
я озирався довкола й помічав середину червня —
таку глибоку у великому місті.
 
 
Всі перехожі на вулицях прихильні до нас,
якщо бачать в небі за нами
ці неймовірні спалахи та вогні.
Жодні обставини не здатні опиратись людині,
наділеній волею та упертістю.
 
 
Незабаром в повітрі запахне запиленим листям.
Швидко просохне одяг, рваний нею, як
шкільні підручники.
Завтра зранку вона здасть свій номер,
заплатить за битий посуд,
залишить назавжди це місто.
 

Ісус у таких випадках воскресав

 
Вона перераховує птахів на гілках.
Птахи дивляться у вікна, мовби прочани.
Всі їхні галасливі родини рухаються
в бік коптських монастирів,
маючи при собі лише запаси
своєї віри, котра заважає їм
летіти в розрідженому повітрі.
 
 
Вона їх усіх перераховує, звіряючи
записи та спостереження, роблячи
правки в своєму нотатнику.
Цей великий перепис птахів, що
залишають нас, – їй буде чим зайнятись,
даючи собі раду з усім цим пір’ям,
що забивається між сторінок.
 
 
Це ще не зима, це ще не та пора,
коли слід загортатись у тишу і
запалене листя, коли слід тримати
горло в теплі, ніби музичний інструмент.
Ще будинки наповнені світлом,
наче пляшки водою, а вона перераховує
їх, не вміючи ні з ким домовитись,
не вміючи нікого ні в чому переконати.
 
 
Тому що жоден із нас не надається
до переконання. Ми лише стоїмо під
осіннім небом і ловимо листя на
хитру наживку. І він теж не надається
до переконання, не береже
своє горло.
 
 
Вона навіть готова померти,
аби нарешті з ним домовитись.
І готова потім воскреснути,
аби добити його по-справжньому.
 

Любити тебе навіть по смерті

 
Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,
заселений якимись невтішними зомбі?
Після пошуків житла, спання на стільцях
і у ваннах, після кількох ночей готельної печалі
ти торкалася пальцями його цегли,
і вона була тепла й груба,
наче свиняча шкіра.
 
 
Пам’ятаєш того старого, який трапився нам на сходах?
Притиснувшись до стіни, аби пропустити,
він завмер, дивлячись услід настороженим поглядом.
Як він ловив кожен твій рух,
заворожено задивляючись угору,
доки в потоках сонця й пилу
спалахували твої порцелянові литки,
горіли твої солодкі коліна.
 
 
Сержант, який вів його справу, питав розгублено
й недовірливо:
– Ну як же так? Місяць! Минув цілий місяць!
Ви що – не помічали, що він зник,
що його немає? Цілий місяць?!
– Ну що ж, – виправдовувався я, – це був найкращий
місяць у нашому житті.
– Ну а запах? – Не міг заспокоїтись сержант. —
Ви що – не помічали запаху?
– Ну що ж, – не погоджувався я. —
Живі тут пахнуть не краще.
– Ви знаєте, що він помер в ліжку? Просто над вами.
Проїв собою матрац,
стік на підлогу. Ще трішки – зішкрібали б його зі стелі.
 
 
Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,
гіркі новини передавали по державному радіо,
і якби я міг померти, я би помер під ті новини.
Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш
його надією, щоби воно знову забилося в твоїх руках.
Що він говорив, дивлячись тобі услід?
Що він міг сказати, побачивши тебе?
 
 
Любити тебе навіть по смерті.
Я буду любити тебе навіть по смерті.
Ми чекаємо на неї, аби вилітати в повітря,
пробиваючи в темряві тунелі та ями.
Давай, старий зомбі, рухай кінцівками,
підспівуй смерті, підігравай їй на
розбитому банджо.
Співай про те, що ти знаєш краще за інших.
Час не має над нами влади,
ми відганяємо його своїм співом.
Наша любов весело плескає в долоні,
щоденно поливаючи квіти
на наших могилах.
 

Засуджений, але непереможений

 
Ей, пасажире з розбитим вантажем,
з кров’ю в кишенях пальто, з золотом у шлунку,
що ти крутишся на переїздах і дратуєш псів?
Що ти чекаєш на своїх мішках із зібраною
провідниками білизною?
 
 
Чекаю, що колись випадково шлюзи відкриються
і мене винесе звідси в теплу і неторкану безвість,
яку так люто охороняють вівчарки.
Чекаю, що вони хоча би раз помиляться
і залишать без нагляду цей перехід,
коридор у нічному повітрі.
 
 
Ну і що там, у твоїх валізах?
Що там – за підкладкою твого одягу?
 
 
Там усе, що потрібно, аби ніколи не повертатися назад:
іграшки, які я розгризав, щоби побачити їхні хребти,
і фотокартки поетів, чиї очі я виколював
від любові та осуду,
чиї вірші – хитрі, мов номери телефонів – я намагався
завчити напам’ять.
 
 
Там листи від братів і жінок,
там земля з могил і сталь фабричних верстатів,
гострі шматки порцеляни,
об які я постійно ранив долоні,
дріб’язок, який я вибирав із дароносиць у церквах,
куди забігав від холодного дощу,
дитячий одяг, який я збирав по світу, як гербарій.
 
 
що ти будеш робити, пасажире,
коли вирвешся на той бік?
 
 
О, я вже про все подбав.
Я поселюся в найнебезпечнішому з притулків.
Я заведу знайомства з найганебнішою поганню міста,
з найвідомішими скандалістами та співаками.
Я торгуватиму взуттям і натхненням,
втративши голову, загубивши сум.
Я роздягатиму найнедовірливіших жінок у місті.
Спрага і мої втомлені пальці
робитимуть їх невиліковно легкими.
 
 
Перепаливши серце, як паровозне вугілля,
битимусь і перемагатиму, щоби, коли надійде час,
забратися куди подалі,
всім віддячивши і всіх обдуривши.
Прямо-таки усіх?
І навіть мене?
 
 
І навіть тебе, смерте,
і навіть тебе.
 

Розділ третій
Фляга

«І жінка з чорним, як земля, волоссям…»

 
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж вогнів і вечірніх мороків.
 
 
Поміж світла й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.
 
 
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.
 
 
Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.
 
 
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати всі її втомлені байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.
 
 
Я вигадаю нові літери та розділові знаки
і вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.
 
 
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.