Текст книги "Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань"

Автор книги: Сергій Жадан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Нам з Бобом майже вдалося втекти. Ми вискочили на якусь бічну вуличку, вздовж якихось складів, далі починалися пристанційні будівлі, рейки, довгі валки порожніх товарняків, словом, ми майже проскочили, і тут нам навперейми кинулось троє шахтарів. Боб дістав свій дурнуватий кастет, але один із шахтарів швидко засадив йому штахетом по руці, Боб завив і спробував штахет перехопити, але інший шахтар дістав викидуху і сунув її Бобові просто в живіт. Боб встиг гоцнути шахтаря ногою, але швидко заточився і почав падати, я підхопив його, і ми побігли на залізничний насип. Шахтарі чомусь зупинились, я навіть не знаю, чому, може, їм просто в падло було нас доганяти, може, вони теж втомилися бігати коліями, але за нами вони не погналися. Саме це нас і врятувало. Боб завис на моєму плечі і тримався рукою за живіт. Між пальців у нього стікала кров. Можна було повертатись додому. О пів на п’яту ранку, під теплим травневим небом, десь на маршруті Донецьк—Москва, ми з Бобом повільно рухаємось залізничною колією, щоби не збитися з дороги і дотягнути таки до найближчої станції, де можна буде сісти на яку-небудь електричку. Поспішати нам немає куди, справ, власне, у нас вдома немає, якщо не враховувати, що у Боба в животі дірка, і він уже другу годину тихо, але безперервно завиває. Я починаю завивати за ним, але нема ради, треба йти на станцію, там може бути лікарня, а до того навколо нас тягнуться сопки, купи іржавого заліза, час од часу ми скочуємось насипом униз, пропускаючи безкінечні цистерни з нафтою і товарняки з чорним пахучим вугіллям. Рана в Боба очевидно неглибока, інакше він так довго не тримався би, але він встиг утратити багато крові, вона стікала йому між пальців, заливала його старі затягані джинси, я вже теж був весь у крові, хотілося спати і жерти, а станції все не було й не було, лише безкінечні товарняки, кілометрові ешелони з вугіллям і нафтою, так, ніби за нашими спинами хтось кінцево збирав декорації і перевозив їх кудись на північ, лишаючи в теплих травневих сутінках металеві конструкції, голий каркас, донбаську пустоту. Врешті Боб упав і вже не хотів нікуди йти або не міг, я теж не міг його далі тягнути, в тумані нам не видно було навіть сопок, взагалі нічого – суцільний туман, попереду й позаду, так що ніхто і не побачить, навіть якщо захоче, як ми тут валяємося – в придорожньому гівні, на рудому щебені, під байдужими світилами, двоє фанатів, що попхалися завойовувати Кубок Республіки, а натомість вигребли по повній програмі і тепер вже не розраховують на підтримку ні з боку святих, ні навіть з боку Федерації футболу. Вона палить одну цигарку за одною відтоді, як нас вигнали з коридору, сказали, йдіть, не заважайте, нічого страшного немає, все буде гаразд, так що не заважайте, ми вийшли на сходи, вона сидить напроти мене й безперервно палить, говорити зі мною вона не хоче, потирає свою напухлу вилицю, Боб їй таки добре приклався, сама винна, мені ніяково, все-таки я почуваюся винним, так ніби я йому дірку в животі зробив, хоч вона нічого й не каже, але почуваюсь я дуже хріново і піти теж чомусь не можу, тож ми сидимо вже півгодини і мовчимо. Я взагалі мовчу від ранку, власне, і поговорити немає з ким, Боб відключився ще на станції, чергові сержанти викликали «швидку» і, доки та їхала, надавали мені по нирках, вимагаючи, аби я їм все розповів, я нічого й не приховував, що тут приховувати, мене й бити не потрібно було, і так все виклав, лікарі перебинтували Боба, загрузили нас у «швидку» і повезли додому. Тепер ось нас вигнали з лікарні, я намагаюся щось їй сказати, але вона не слухає мене, плаче і добиває свої цигарки, розмазуючи по обличчі туш і помаду, а я сиджу, як недоумок, і не можу нічого зробити, хоча мені Боба так само шкода, друг усе-таки, я його взагалі на собі добрих десять кілометрів тягнув, хоч кого це тепер цікавить, всюди гівно, гівно і нічого більше, гівно

– Не плачте, – кажу я їй, – все буде добре

– Ти нічого не розумієш, – вона мені здається так і сказала: «ти нічого не розумієш», чи щось у цьому стилі

– Я ж йому говорила

– Все буде добре, – я сиджу і втираю їй якусь туфту, зарядив своє «все буде добре» – все буде добре, недоумок, вона на мене так і дивиться, як на недоумка, як на недоумка, що сидить собі й розглядає її розбиту вилицю, її розмазану туш, її світле розтріпане волосся

– Залиште трішки, – врешті кажу я, й вона востаннє затягується і передає мені свою цигарку, я теж тягну, відчуваю смак її помади і ледь не кінчаю, що ти після школи робитимеш? – питається вона, не знаю, кажу, поїду куди-небудь в інститут, а, говорить вона, зрозуміло, добре, каже, ти іди, а я ще посиджу, дочекаюся лікаря, я встаю і з недопалком у руках іду собі, аж раптом розумію, як мене накриває – і від того, що ніч не спав, і від того, що по нирках отримав, і від того, що жерти хочеться, і від того, що вона й далі сидить там, на сходах, сидить і не знає, що робити, а я навіть не можу з нею залишитися, стою серед вулиці і далі відчуваю смак її дихання, смак її любові, смак її нікотину. Через два тижні я склав іспити, отримав свій атестат і звалив з міста.

Потім минає кілька років, я собі все встигаю забути, встигаю сто разів перейнятись якимись іншими речами, вдома я відтоді не був і робити там мені не було чого. Але раптом я отримую листа від одного зі старих приятелів, який десь знайшов таки мою адресу і написав кілька аркушів нерозбірливим почерком про всі новини і спільних знайомих. Я ще зауважив, що лист цей чимось нагадує напис на якійсь братській могилі, і так випадало, що живих чи принаймні здорових, залишилося не так уже й багато. Зрештою, нічого дивного, подумав я, життя – штука жорстка, шкода, звісно, що так все сталось, але що вже вдієш, в цьому протистоянні нам відпочатку нічого не світило, ось і виходить, що ті, хто в результаті всіх вуличних боїв за місце під сонцем вийшов усього лише з параноєю чи відбитою печінкою, має ще й подякувати долі за прихильність і відверту упередженість, уже в кінці мене раптом перемкнуло: знайомий писав, що, як це не дивно, але наш старий знайомий Боб, мій найкращий друг Боб, теж вижив, хоч і мав уже кілька років серйозні проблеми з головою, впіймав свою білу гарячку і нині лікується в популярній у наших місцях міжрайонній психіатричній лікарні, кілька годин їзди від нашого містечка, і що його вже ніхто й не відвідує, навіть мама, яка і собі збухалась і з головою товаришує не більше за свого сина. Наступного ранку я поїхав на вокзал. Я сильно нервував і не міг дати собі ради, думав, що ось зараз приїду, побачу Боба, і що я йому маю сказати? привіт, Боб, як справи, добре виглядаєш, чи щось таке, що взагалі говорять чувакам із білою гарячкою? може, він повне гальмо і навіть не впізнає мене, що тоді робити, теж питати його, як справи? запара, як справи Боб, винести з-під тебе посудину? що йому принести? апельсинів? на хуя йому апельсини, якщо в нього біла гарячка? може, він взагалі в койку сситься, маму не впізнає, а я йому апельсинів принесу, маразм, врешті я вирішую нічого з собою не брати. Вже на під’їзді я думаю, що ось, цікаво, як себе почувають мешканці цього п’ятдесятитисячного містечка, котре якщо чимось і славне, так це своєю психлікарнею, ось якщо ти, скажімо, народився в цьому містечку і виріс у ньому, і навіть збираєшся прожити тут ціле життя, а всі навколо розуміють, що це саме те містечко, в якому розташовано ту саму лікарню, як ти мусиш поводитися? наприклад, чи можна бути патріотом такого містечка? запрошувати до себе в гості? говорити там обов’язково, обов’язково приїжджайте! у нас така природа! їбать яка у нас природа! де у нас? в диспансері чи що? скоріше навпаки – вони всі тут ненавидять своє містечко, а у випадкових компаніях, на чужій території, намагаються язика не розпускати й зайвого не говорити, бо говорити щось у їхньому становищі, це те саме, що говорити «до наступної зустрічі» на поминках. Лікарня тепла і прогріта сонцем, на подвір’ї багато квітів, в затінку сидять сестрички в білих халатах, до Боба мене, звісно ж, не пустили, натомість заввідділення, де він лежить, захотів зі мною поговорити. Йому років сорок, вигляд у нього похмільний і втомлений, але тримається він впевнено, схоже, з ним це не вперше, я про похмілля, до мене він поставився з симпатією, психолог хрінів, намагається говорити спокійно й урівноважено, наскільки йому це вдається

– Ви, – каже, – востаннє давно бачилися? – Років п’ять тому, – відповідаю

– Ви його товариш? – Так, ми однокласники

– І чому ви раптом вирішили його провідати? – Я не знав раніше, що він тут. Ось недавно отримав листа

– Знаєте, вам краще з ним не зустрічатися

– Це ще чому? – Так буде краще для нього

– Ви знаєте, – кажу я, – я сюди півдня добирався. Я зранку нічого не жер, мене, до речі, сушить не менш за вас, давайте ви мені його покажете, ми з ним трішки поговоримо, та навіть якщо він сситься в ліжко й не впізнає мене, ви мені його просто покажіть, і я собі поїду і не буду вам тут заважати

– Знаєте, юначе, – а ви, я бачу, розумний і порядний молодий чоловік, – уся проблема в тому, що він вас упізнає

– Чудесно, – кажу я, – а в чому, ви кажете, проблема? – Проблема в тому, юначе, – заввідділення нервово хрускотить пальцями, – що ваш однокласник, Харченко Богдан Вікторович, 1974 року народження, має серйозні психічні відхилення, і зустріч з вами – я в цьому впевнений – не бажана ні для нього, ні – що найголовніше – для вас

– Ну, зі мною ладно, я сам розберусь. А що з ним? – З ним усе дуже погано

– Це від водяри? – Прошу? – Я говорю – це від алкоголізму? – Ні, алкоголізм це якраз наслідок

– Наслідок чого? – Скажіть, – лікар витримує паузу, – ви його добре знали? – Я його колись врятував від смерті, якщо можна так сказати. В 11-му класі

– І ви знали його родину? – Я знав його маму

– А ви знали, що між ними були статеві зносини? – Не знав. Чекайте – між ким були зносини? – Між вашим другом, якого ви, як ви кажете, врятували від смерті, і його мамою

– Що ви хочете цим сказати? – Я хочу сказати, що ваш друг тривалий час регулярно займався сексом зі своєю мамою. Зокрема в період, коли ви, якщо вам вірити, врятували його від смерті

– Врятував-врятував

– Можливо, даремно й зробили

– Почекайте, а ви звідки знаєте? – Я його лікар, між нами немає таємниць. Вже немає

– Йобнутися можна

– Можна. Ось саме це з ним і сталося

– І що тепер? – Нічого. Він уже другий рік тут

– А вона? – Хто? – Мама

– Не знаю. Вона його більше не хоче бачити. Можливо, від цього він, як ви висловлюєтесь, і йобнувся

– Зачекайте, ви хочете сказати, що коли ми з ним спілкувалися, він спав зі своєю мамою? – Саме це я вам і хотів сказати

– Зі своєю власною мамою? – Ну, іншої в нього, очевидно, не було

– Весь цей час він з нею спав?!! – Тому вам, – занервував заввідділення, – краще з ним не бачитися. Розумієте, для нього ви людина з того життя, з того світу, людина від неї, одним словом

– Так-так, я розумію. Скажіть – чим я можу йому допомогти? – Допомогти? – лікар зацікавлено подивився на мене

– Моліться за нього

– Я не вмію, – кажу

– Краще я йому куплю апельсинів. Я сиджу на автобусній зупинці, на самому виїзді з цього містечка ідіотів, сонячного заповідника даунів й недоумків, вже третю годину, траса порожня, святі покинули це сонячне п’ятдесятитисячне містечко, вибралися звідси разом зі своїми манатками, залишили тут кілька сотень психічнохворих співгромадян, які вирощують цибулю, дикий часник і помаранчі, прокидаються ранками в помаранчевих гаях і співають хором осанну якомусь милостивому херувимові, хворому на голову святому, під чиїм пильним патронатом відбувається їхня багаторічна проща з одного боку порожнечі в другий, я допиваю свою пляшку, плачу і вже навіть не очікую на жоден автобус, я звідси навряд чи зможу кудись виїхати, це кінцева, сонні психічнохворі діти в білих піжамах приходять сюди щоранку, довго розглядають небеса над передмістями, і їхнє дихання пахне солодкими апельсинами. Я сидів і думав про всіх своїх знайомих, про всіх друзів, про тих, хто помер і про тих, кому вдалося вижити, про юних і рано постарілих, скалічених, божевільних і загублених у цьому житті дітей великої країни, які одного разу наважилися заявити про себе світові, не побоялись опиратись йому, хоч як він їх ламав й обламував, про всіх зраджених і про всіх непереможених, я подумав про Бобову маму, згадав її волосся, її білизну і її сльози, потім згадав Боба і відчув, наскільки я його розумію, а надто тепер. ...Тепер, коли ти повернулася додому, і ми всі тебе згадуємо, інколи говоримо про тебе, питаємось один в одного, чи немає від тебе якихось новин і чому ти нам – своїм друзям – так рідко пишеш, я теж мушу час од часу зосереджуватися на якихось словах, реченнях, думати, що саме ти хотіла б прочитати в моїх листах, про що тобі написати, і розумію, що писати мені не хочеться, навіть про погоду, про неї особливо.

В своєму житті я бачив не так уже й багато, а з того, що я бачив, майже нічого не зрозумів, можливо, це зміниться, хоч я і сумніваюсь, просто, розумієш, є якісь речі, які я вже навряд чи зрозумію, тому що мені їх, мабуть, і не потрібно розуміти, надто вже вони поморочені. Переважно нам доводиться спілкуватися з різними схибнутими мешканцями нашої дивної планети, всілякими химерними виродками і мушу сказати, що мені з ними цікаво, сподіваюсь, їм зі мною також. У цьому житті забагато нещасть, думаю, ти і сама це розумієш, можна як завгодно розводитися про спасіння та справедливість, але той, хто придумав все саме таким чином, поза всяким сумнівом помилявся, я в цьому переконаний, я його, звісно, не звинувачую, але старий напевно мав би деякі речі переглянути. Я навіть не знаю, з чого йому варто почати, зрештою, це не мої справи, я навіть і сказати йому цього, мабуть, не зможу, якщо така можливість колись випаде, що теж сумнівно. Так чи так, ми з тобою народилися саме в цей час, і, можливо, єдине, що від нас вимагається, це триматися за нього, за цей чортів час, не відпускати його, не зраджувати, хоч би там що, для цього, очевидно, нам з тобою і дане було наше солодке дитинство, наші фантастичні сни і видіння, які розривали нам голови й розчавлювали серця, мов великі зелені яблука, тепер ми просто мусимо триматися за ці роки, за роки, в яких нам випало мучитись і перемагати, і навіть якщо воно того не вартує (а воно того не вартує), ми з тобою мусимо добути до кінця сеансу, дочекатися його завершення, бодай для того, щоби наприкінці титрів, після всіх прізвищ і всіх подяк, після всієї господньої хуємотини, після року випуску і дати релізу прочитати таки, що під час зйомок цього блокбастера жодна жива душа не постраждала.

Мені загалом не подобається багато речей, я зовсім не аж такий вимогливий чи перебірливий, навпаки, доволі добре пристосовуюся до багатьох не надто приємних обставин, але тут ідеться в принципі не про мене, йдеться про те, що перетинатися весь час доводиться з такою кількістю облич, що просто не можеш не хвилюватися за них, не перейматися ними. Можливо, тому для мене такими важливими в цьому житті, хоч як пантово це звучить, є обличчя моїх друзів, моїх давніх знайомих, обличчя, які я бачив стільки років поспіль і які й тепер при бажанні можу легко пригадати – спокійні, радісні й усміхнені. Як це зазвичай і буває в покійників. Харків, 2002

Вітольд, мої нічні кошмари

О першій ночі в двері невпевнено постукали. Таке враження, що хтось боявся промахнутись, тому бив обережно і невпевнено. Що знову, подумав я? Перша ночі, що потрібно? Я спеціально лягав спати о восьмій ранку, щоби ні з ким не бачитись. Коли дзвонив телефон, я чекав, подумки рахуючи – один, два, три, чотири, пішли на хуй, п’ять. До шести мало хто витримував. Телефон змовкав. Я спав далі.

Прибиральниці звикли і не чіпали мене, в мене була стара постіль, але я їх все одно не впускав. По обіді я прокидався і йшов з готелю, гуляв порожнім парком, дивився на панораму міста, на обрії стриміли дві труби, внизу лежав стадіон. Подивившись на стадіон, я йшов до китайської їдальні. На кухні працював справжній китаєць, він рубав зелень і заправляв салати консервованими кукурудзою й морквою. Китайську кухню я не любив, тому брав собі кілька банок пива й дивився на трасу, що була поруч. Додому я повертався надвечір і знову лягав спати. Знову дзвонив телефон. Один, ра хував я, пішли на хуй, два, три, чотири, п’ять...

Годині о десятій вечора я прокидався і вмикав телевізор. Тепер я міг дозволити собі шум у кімнаті, вдень я намагався не шуміти, аби не видати себе. Коли хтось приходив і стукав у двері, я завмирав і знову починав рахувати до шести. Вночі, як правило, ніхто не приходив, я відвойовував собі ще один шматок свободи. І тут о першій ночі хтось постукав. В якийсь момент я втратив концентрацію і пішов відчиняти, очевидно, подумав так – перша ночі, ясна річ, вони розуміють, що я вдома, де я ще можу бути о першій ночі, як не вдома, так чи інакше треба відчиняти, і я відчинив. На порозі стояв Вітольд. Вітольд був моїм сусідом цілий тиждень. Перед тим, як перебратись до мого теперішнього помешкання, я жив у іншому крилі готелю, моїм сусідом виявився італійський робітник, Крістіан; коли я вперше відчинив двері нашого спільного коридору, о дев’ятій ранку, він саме вийшов зі своєї кімнати, голий, побачивши мене, знітився, прикрив рукою причинне місце, яке воно в нього там було, і заховався в своїй кімнаті. Перші пару днів він звідти не виходив.

Потім, мабуть, культурний шок минувся і він знову почав з’являтись у спільному коридорі, хоча тепер, на щастя, одягнений. Ми з ним так і не знайшли спільної мови – він говорив італійською і англійською, я – німецькою й українською, польської він принципово не знав, говорив мені «честь» і зникав у душі. За місяць він з’їхав, а до його кімнати поселили Вітольда. Вітольд був професором. Йому було років 60, може трішки менше, але він багато пив і вік його визначити було важко. Він був інженером, випивши, він говорив мені – я інженер. Зранку він діставав мобілку і довго з кимось розмовляв, після цього спускався вниз і йшов до бару. В барі він пив горілку, пив чай, дивився волейбол і спілкувався з друзями. Друзів у нього було багато, його всі любили, він теж усіх любив, я собі так думаю. Ми з ним швидко потоваришували, першої ночі після його підселення я повернувся додому о другій ночі п’яний. Відчинив двері. В коридорі стояв Вітольд, на ньому був лише якийсь гульфік, який губився під його черевцем. Що ж таке, подумав я, що за сусіди мені трапляються – як не голий, то в якомусь гульфіку.

О, сказав він мені, Сергій! кави? Ні, відповів я, я не п’ю, в сенсі – кави, тим більше на ніч. Водки? він явно хитрував. Добре, погодився я. Ми зайшли до нього в кімнату, вона була завалена його речами – одягом, валізами, він, схоже, не встиг прибратися після переїзду, поліз до шафи з одягом і дістав звідти надпиту пляшку горілки. Горілка звалась «Сопліца». Ну ось, подумав я. Ти говориш англійською? запитав він мене. Говори по-польськи, сказав я, я тебе розумію. Ми пили до ранку. У мене є дівчинка, сказав він, у Львові. Справжня красуня. Добре тобі, відповів я. В якийсь момент він перейшов на англійську і почав називати мене Сашкою, з наголосом на першому складі. Я пішов спати. Після цього він почав полювати на мене. Він чекав під дверима кімнати, доки я прокинусь, він ходив під дверима душу, доки я мився, він не спав до ранку, очікуючи, коли я повернусь, а дочекавшись, починав зі свого традиційного – кави? питався він, гербати? Після цього ми йшли до нього й пили горілку. В барі, що цікаво, він мене іноді не впізнавав, він загалом був короткозорий і на відстані впізнавав не всіх. Він був розлучений, у нього було дві доньки, вони раз на тиждень відвідували його, готували йому «бігос», велику посудину «бігосу», Вітольд ховав «бігос» до холодильника і забував про нього, «бігос» починав смердіти і холодильником ніхто не користувався, Вітольд, що характерно, теж, мабуть думав – що я буду користуватись цим смердючим холодильником? За тиждень доньки повертались, викидали старий «бігос» і негайно готували новий. Вітольд пишався своїми доньками, знайомив мене з ними, перепрошував, що вони не говорять англійською, для нього тема родини була важливою, він, коли випивав, завжди про це говорив, родину він називав на німецький манер «фамілією», хоча німецькою він не розмовляв. За пару тижнів я переїхав від нього до іншого помешкання. Але ми й далі щодня бачилися в барі. Він ставив водку, я не відмовлявся. Іноді він мене і далі не впізнавав. Наближався великдень.

Однієї ночі, коли все стихло і вже ніхто не дзвонив, я вийшов на кухню зробити грінки. Я собі думав так – зараз вийду на кухню, там нікого немає, зроблю собі грінки і буду дивитись телевізор. Потім знову ляжу спати і мене знову ніхто не дістане. Все виходило складно – готель був порожній, більшість студентів і викладачів, які його населяли, роз’їхались святкувати великдень. Діставати мене було нікому. Я вийшов на кухню. Курва, тільки й подумав я. На кухні стояв Вітольд. В одних шкарпетках. Себто не так – він був одягнений, все нормально, лише на ногах не було черевиків, одні білі шкарпетки. Його хитало з боку в бік, він лихо тримав руки в кишенях світлих парусинових штанів і не зважав. Був схожий на боцмана, який повертався до рідного порту з багатим уловом. О, сказав він, Сергій! Ага, подумав я, добре, що не Сашка. Гербати? завів він своєї. Ні, кажу, тільки не сьогодні – маю роботу, мушу ще працювати. Ти є добрий поет, сказав він. Я не п’ю сьогодні, відповів я. Окей, сказав він, я розумію, не п’єш – не пий, але спробуй моєї риби. Він відкрив холодильник і дістав звідти смердючу рибу. Я не їм рибу, сказав я. Да? розгублено перепитав він і заховав рибу назад. Я спробував готувати грінки, вони диміли й підгорали, Вітольд нависав над ними і не підпускав мене, аби щось зробити.

Слухай, сказав він мені, до мене завтра приходять мої доньки, у нас буде святковий обід, великдень все-таки. Бар, до речі, сказав він, не буде працювати чотири дні. Будемо ми з доньками, Абдула... хто? перепитав я, Абдула, підтвердив Вітольд, це араб, ось – буде Абдула, ну й ти приходь. Завтра на четверту. Обов’язково буду, погодився я і підступився до грінок. Давай по келішку, знову запропонував він, по малому, додав він, роблячи в слові малий наголос на першому складі. Ні, твердо відповів я. Тоді спробуй мого «бігосу», сказав він і поліз до холодильника за смердючим «бігосом». Я схопив грінки і втік до своєї кімнати. Наступного дня, по обіді, я вийшов на кухню. Донька Вітольда готувала посудину «бігосу». Вітольд побачив мене, радісно привітався. На обід він мене не запрошував і нашої вчорашньої зустрічі, схоже, не пам’ятав. Я привітав їх зі святом і пішов у парк. І ось о першій ночі він стояв у мене під дверима і улов у нього знову був багатий. Сергій, сказав він просто і без виїбонів, пішли по келішку, по малому, з наголосом на першому складі. І я покірно пішов за ним. В його кімнаті й далі валялась купа одягу, на кріслах були розвішені його гульфіки, очевидно, він мав їх цілий набір, на кожен день тижня. Вітольд приніс шинку, дістав із шафи з одягом «Сопліцу» і розлив. Ну, то давай, сказав він, зі святом. Я подивився на пляшку «Сопліци» і випив. Головне не думай про назву, говорив я собі, головне не думай про назву. У мене дивний сусід, сказав Вітольд, араб. Його звати Абдула. Він дуже дивний. Що таке? спитав я. Він не п’є гербати, сказав Вітольд, п’є лише воду, п’є джус, п’є колу, а гербати не п’є. Я йому пропоную кожного ранку, говорю, ти, дурню, спробуй гербати, у мене справжня китайська гербата, а він каже – ні, я не п’ю гербати. Такий дивний... Ти йдеш завтра до костьолу? запитав я. Вітольд засміявся. Знаєш, сказав він, сміючись, я взагалі-то католик, але до костьолу я не ходжу. Мені подобається як сказав цей, котрий в Росії головний по церквах. Алексій, підказав я, Алексій, погодився він, він сказав, що католицизм це загроза. Я з ним згоден. Ясно, кажу, вибач, що спитався. Він налив ще «Сопліци». Я замружився і випив. Бар, сказав Вітольд, третій день не працює. Я їм телефоную, кажу ви, курва, чому не працюєте? Це ж ненормально, сказав він мені. В готелі залишилось купа народу, ти наприклад – сказав він мені. Зате на рецепції, продовжив він, сьогодні симпатична дівчина, бачив? Бачив, відповів я, але там є ще симпатичніша – така білявка, бачив? А, сказав він, бачив, але ти навіть не думай – попередив він мене – це моя дупа. Та заради бога, тільки й відповів я. У мене дивний сусід, печально сказав Вітольд, розливши «Сопліцу», він не п’є гербати, п’є лише джуси, я, мов дурень, п’ю кожного ранку з ним його джуси, уявляєш? А найгірше те, що він співає. Як співає? не зрозумів я. Співає, підтвердив Вітольд, кожного ранку. Розумієш, пояснив він мені, він збожеволів від самотності. У нього тут нікого немає – ні друзів, ні родини, ось він і співає. У мене, додав він, хоча б доньки є, а в нього – зовсім нікого. То співайте з ним разом, порадив я, зробіть дует.

Перед Вітольдом на столі лежав розкритий записник, на чистій сторінці великими літерами було написано – «СУБОТА. СЕРГІЙ. ВОДКА», схоже, він усе тримав під контролем. Знаєш, раптом сказав Вітольд, ти, до речі, говориш англійською? Говорю, підтвердив я. Так ось, продовжив Вітольд по-польськи, густо вставляючи російські лексеми – у мене у Львові є дівчинка. Справжня красуня... А ти був у Львові? запитався я. Ні, не був, розгублено відповів Вітольд. Ну, то поїдь до неї, поїдь до Львова, що ти тут робиш – на великдень, сказав я. Поїду, погодився Вітольд, обов’язково поїду. Він дотягнув цигарку, подивився куди б діти бичок, побачив банку «Живіца» і кинув бичок туди. Давай ще по одній, запропонував він, за свято. Ні, відповів я, мені ще працювати сьогодні. Це такий дивний сусід, почав він знову, знаєш – він побачив перед собою банку «Живіца», взяв її і жадібно надпив – ти був добрим сусідом, з тобою завжди можна було нормально посидіти, а цей, курва, Абдула, він весь час співає, ти розумієш, Сашка?

Ладно, сказав я, пішов я спати. Я хотів би зустріти старість так, як він. Я хотів би, аби мій син не забував про мене, хай навіть без «бігосу», щоби хоч час від часу провідував мене, хотів би знайомити його з сусідами по готелю й казати – дивіться, це мій син, правда він фантастичний? Я хотів би завжди мати про запас пляшку горілки в шафі для одягу і кілька випраних труханів. Я хотів би, аби моєю найбільшою проблемою в 60 років був відчайдушний божевільний спів мого сусіда по коридору, сусіда по божевіллю. Я би дав собі з цим раду. Самотні чоловіки, зачинені в своїх кімнатах, з чорно-білими телевізорами і поганими меблями щоранку викручують собі мізки у роздумах про те, чим би сьогодні зайнятись, як би перебути ще один святковий, порожній день, відраховуючи години й секунди, коли до них знову прийдуть їхні діти, коли повернуться з церкви їхні сусіди, коли відчиниться бар і на рецепції сидітиме найкраща дівчинка в готелі.

Варшава, 2005

Атлас автомобільних доріг України

*

– Дивись, – сказав водій, – це мотель. Тут вечорами проститутки стоять

—І де вони потім діваються? – Додому йдуть

—Їх тут мабуть усі знають, місто невелике

—Тут загалом усі всіх знають. Бути тут проституткою – ще не найгірший варіант. Окей, бути проституткою справді не найгірший варіант, навіть на Донбасі, з його традиційною пролетарською системою моральних цінностей, очевидно, це не найкращі часи для вугільної промисловості, молодий український капіталізм пожирає сам себе, тож доводиться йти на компроміси, поступаючись власною територією, пускаючи на неї чужих. Великі промислові об’єкти помирають, мов динозаври, лишаючи по собі красу руїн і терпкий запах безробіття. Індастріел проходить сім кіл виробничого пекла і перетворюється на мертвий індастріел, коли старі цехи, ніби католицькі собори в туристичних центрах, перестають виконувати свою безпосередню функцію, відходячи в царину історії та шоу-бізнесу.

Мертвий індастріел потребує фіксації, його треба зберігати на плівках, знімати портативними відеокамерами, робити детальні описи й вносити до каталогів кожен розбитий корпус і засипану копальню, які трапляються тобі на шляху. За мертвим індастріелом прочитуються біографії пролетаріату, нанесені трафаретом на стіни колишніх робітничих їдалень, варто лише зупинитись і продертись до цих стін, давлячи в придорожній траві використані шприци та вибілені собачі черепи.

Все залежить від уміння вчасно зробити зупинку. Мій друг Крістоф Лінгг фотографує винятковомертвий індастріел. Відчайдушні спроби привернути його увагу до густих растафаріанських димів, що висять над металургійним комбінатом, чи до запаху свіжого мастила, яким просякають абрикоси навколо корпусів цементного заводу щоразу закінчуються нічим – Крістоф дивиться з роздратуванням і нерозумінням – мовляв, що тут цікавого, вони ж ще рухаються, давайте почекаємо, доки вони перестануть дихати, або, принаймні, прискоримо цей процес, його можна зрозуміти: Крістоф із Відня – міста мертвої культури, але не мертвого індастріелу, щоби зняти розхуячену шахту йому потрібно щонайменше перетнути пару державних кордонів, бажано – в східному напрямку.

Він уже знімав промислові руїни в Угорщині, Румунії та на Балканах, він ішов за цим мертвотним духом у Чехії і Словаччині, він легко відшукував покинуті всіма об’єкти в Польщі і з певними труднощами навіть у Німеччині (ясна річ – Східній Німеччині). Потрібно було рухатись далі на схід, оскільки якою б східною не була Східна Німеччина, це, звісно ж, ніякий не схід, схід починається далі, приблизно на Донбасі, саме туди й потрібно їхати, аби побачити найцікавіші руїни. Донбас це не просто схід, насправді це і є Далекий Схід, за яким починається пустка і великі тибетські гори, і простір обривається, і вже там, як відомо, немає не те що мертвого індастріелу, а й системи вільного товарообміну як такої. Ми виїхали з Харкова близько другої ночі і вже на ранок вгрузли в туман, в якому ховалась уся промислова інфраструктура і лежав увесь індастріел – і мертвий і живий і ненароджений, весь Донбас із його тисячею приміських вокзалів і тисячею затоплених штолень, з його стихійними ринками, на яких продаються промислові секрети, і мотелями, в яких сплять мертві водії, з його ріками, в яких світиться мул – чорний і блискучий, ніби арабська нафта, і його містечковими подвір’ями, котрі до серпня заростають сухою травою; марксистський Клондайк, де вугілля залягає на рівні могил, котрі риє бюро ритуальних послуг, так що, ховаючи небіжчиків, додому в домовинах несуть якісне вугілля, і де легкі наркотики коштують стільки ж як кока-кола, хоча кока-колу, на відміну від легких наркотиків, тут ніхто не вживає з огляду на її шкідливість. І це не говорячи про проституток.