Текст книги "Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань"

Автор книги: Сергій Жадан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Дякую, ваш виступ був дуже гарний

– Дякую вам, що запросили

– Знаєте, для нас це так цікаво. Ми ж про вас нічого не знаємо

– Ми теж

– Я тільки не зрозуміла про маршала Жукова

– Я хотів цим завершити

– Дуже добре, дуже добре. Розпишіться ось тут, будь ласка. Я забираю свої чесно відвойовані у світового капіталу бабки і з чистою совістю йду на майдан слухати старого Баланеску. Але старого ще немає, натомість на великій сцені посеред майдану, заповненого заангажованими в мистецтво мешканцями Лінца виступає словенський гіпгоп-колектив з якоюсь дивною назвою, щось на кшталт «Преслі-Джексон», що вони там собі у своїй Словенії думають, їх на сцені чоловік п’ять і вони співають щось антиглобалізаційне з елементами слов’янського ура-патріотизму, погрозливо викрикують усілякі антикапіталістичні гасла, словом користують з того, що їх тут ніхто не розуміє. Публіка ними захоплюється, обіч мене стоїть гурт чоловіків і жваво обговорює словенських гіпгоперів, мовляв, ах ці слов’яни, ах бестії, а вони, випадком не геї? Ні, відказує хтось ізбоку, вони ж слов’яни, у слов’ян гомосексуалізм заборонений, у слов’ян за гомосексуалізм виключають із партії – всі співчутливо кивають головами і думають, про яку саме партію йдеться. ...завершувався їхнім виступом, як і було анонсовано в буклетах. Сам Баланеску нагадував старого прикриміналізованого власника тиру в якому-небудь румунському або сербському парку культури і відпочинку, на його великій голеній голові був чорний капелюх, під широким гангстерським піджаком він ховав скрипку і справляв враження стабільності й вітальності, як і належиться всякому порядному власникові тиру. Баланеску-квартет грав ворлд-м’юзик з елементами якогось космополітичного фолку, робили вони це голосно та натхненно, відповідно їм і аплодували, я обійшов сцену й вирішив познайомитись зі старим, але тут мене покликали.

Я озирнувся. Поруч стояв польський поет і сторожко просив мене підійти, тихо, тихо, друже, дивися, не приверни уваги цих виродків, бач, як вони з нами, їм лише дай волю, пішли, говорить він мені, тут мистецтва немає, сум і покора, загибла цивілізація, хлопче, продовжує він уже в барі, розбиті ілюзії, суворий життєвий досвід, він ніби переповідав мені якісь конспекти, я, каже, маю тобі багато чого сказати, за знайомство, каже, за знайомство – підтримую я тост, по-перше, – він запиває спрайтом, – мені сподобався твій виступ, дякую, – я теж запиваю спрайтом, – ви все зрозуміли? Хлопче, – чувак поблажливо, але разом із тим прихильно посміхається, – я валив цих сук іще в сорок п’ятому, розумієш? ви знали Мілоша? – питаюсь я про всяк випадок, знав, – говорить він, випивши, що, – перепитую, – особисто? особисто – ні, але знаєш, – він замовляє по третій, – є три великих поети: по-перше – Волт Вітмен... а далі? – питаюсь я, що? – підіймає він голову, ще хто? – питаюсь я, Волт Вітмен, а ще хто? Волт Вітмен, Волт Вітмен, – говорить він, запиваючи спрайтом свою третю, я був одного разу у вашій країні, – він, здається, змінив тему, в сорок третьому? – перепитую я, – він не звертає на мене уваги – познайомився тоді з багатьма вашими поетами, фантастичні люди, ти віриш? не знаю, що вони там пишуть, але уявляєш, вони мене поїли чистим спиртом, фантастика, ти знаєш, – питається він далі, – що від спирту багато людей умирає? люди вмирають від технічного спирту, відказую я, а від простого? а від простого живуть, – кажу я, – та й технічний спирт... знаєте, я думаю, що люди, п’ючи технічний спирт, умирають від самої назви: «технічний спирт» – є в цьому щось фатальне... ...найгірше те, що ви зробили з кіно і телебаченням. Хоч би як ви маскувались і грузили населення, все одно потім говоритимуть – ось вони, ці продюсери й телемагнати, які перетворили нашу, не таку вже й погану цивілізацію на купу ідеологічного гівна та маскультової бутафорії. Ви можете скільки завгодно запускати свою контрпропаганду, яка, ясна річ, вигадана теж вами, говорити в так званій прогресивній пресі та на незалежних ефемках про тотальний тіві-контроль, про зомбування, вироблення інформаційних рефлексів і тому подібну поїбень, очевидно, що і надалі більшість дезорієнтованого суспільства буде вестися на ваші лажові розкладки і, згідно з ними, ділитися на хороших і поганих, правильних і неправильних, словом, брати участь у вигаданих вами змаганнях на виживання. Але річ у тому, – і ви самі це добре знаєте, – що можна просто відмовитися від участі, відмовитися і все – вимкнути свій ящик, послати на хуй листоношу і не відповідати на повістки, щоправда мало хто з такої можливості користає, це вже, безперечно, ваша заслуга, результати вашої посівної, он ви скільки всього придумали, вся ця ваша бойова термінологія, вигадані вами терміни й поняття: «конформізм», «нонконформізм», «альтернатива», «субкультура» – ви розливаєте це гівно зі своїх брандсбойтів, і що найприкріше – купа народу ведеться, героїчні підлітки намагаються створити опір, ведуть боротьбу, організовують підпілля, навіть не помічаючи, що джунглі, з яких вони намагаються вирватися, зроблені з якісної бутафорної гуми, обробленої протипожежним розчином.

Гаразд, я справді можу багато чого закинути цій цивілізації, і то без жодного зла, просто так – задля обміну інформацією, сказати б, але справа не в мені, я далекий від того, чим ви займаєтесь, я навіть програму телепередач ніколи не читаю, пишатися тут, можливо, і немає чим, але все ж. Просто мені не подобається той пафос, із яким ви все це робите, до чого вся ця помпезність, коли ви починаєте говорити, наприклад, про втрачені покоління чи революції в мистецтві. Які втрачені покоління? Мені не вистачає у ваших діях цинізму, всі ці соплі, які розмазують по щоках борці з режимом і несправедливістю, так, ніби хтось із них справді мав намір щось змінити, ви недопрацьовуєте, відверто недопрацьовуєте, збудовані вами в кінопавільйонах барикади, інсценізована вами боротьба між респектабельністю і бунтарством, сплановані та проплачені вами на багато років вперед поколіннєві, релігійні та міжетнічні конфлікти, всі ці робочі моменти великої мильної саги, котрій ви безуспішно намагаєтесь надати рис епопеї і трагедії – вони насправді не затягують і не тримають біля екранів. Ви халтурите, і я сподіваюся, саме це колись і заведе вас, врешті-решт, у глухий кут. Тому що, ну подумайте самі, – скільки може існувати бойз-бендів на душу населення, скільки різновидів пральних порошків потрібні людству, скільки кримінальної інформації людина спроможна сприйняти за добу? Все ж обмежено, обмежено, насамперед фізіологічними можливостями сучасної людини, а вони – і ви це, знову ж таки, знаєте краще за мене – доволі скромні: здоров’я сучасної людини, підірване фаст-фудом і безпечним сексом – вигаданим вами, аби відволікати пролетаріат від класової боротьби, – такого здоров’я надовго не стане. І найгірше те, що для вас це закінчиться хіба лише фінансовим банкрутством і терміновим розпродажем акцій ваших великих тіньових американських гірок, на які ви перетворили нашу, загалом доволі симпатичну, цивілізацію. Хто по-справжньому буде оплакувати повну й цілковиту загибель усіх телепродюсерів, разом узятих? По-справжньому – ніхто. За вами немає сильних здорових почуттів, нормальної вітальності; вся створена вами сітка телепрограм елементарно втрачає свою актуальність і необхідність, якщо її щотижня не оновлювати. Як на мене, значно привабливіше просто не спілкуватися із вашими персонажами, незалежно від того, за що вони боряться – за стабільність на біржах чи перемогу ойкумени, ви їх створюєте за якимось скаутським принципом, всіх цих чуваків – припухлих від біржових перепадів рано постарілих економістів, з одного боку, й удавано розбитих побутовим пресом і соціальною неадекватністю пантових нонконформістів – з другого; вони всі грають у свою воєнно-польову гру, намагаючися будь-що захопити зелений прапор супротивника, але, знайшовши його, максимум, що вони можуть, – це перегрупуватись, провести необхідні заміни особового складу і наново ганяти в лісах, виправдовуючи своє суворе скаутське призначення. Спілкування з вашою цільовою аудиторією просто грузить, ці діти, вони просто запресовані ідеологією і пропагандою – наприклад, коли вони курять драп, вони ж не просто курять драп, вони займають певну соціальну позицію, твою мать, і з ними треба рахуватися; коли вони слухають якусь музику, вони обов’язково закладають у це якусь ідеологічну концепцію; вони мені говорять, ти ж ось, чувак – за всім, що ти говориш, теж стоїть певна позиція, за цим же щось стоїть, і я особисто не маю аргументів, а головне – бажання, аби переконати їх у чомусь протилежному. Так чи так, мені завжди простіше було не пояснювати, ніж користуватися вигаданою вами ж термінологією, тому що я не люблю, коли в побутовому, скажімо, алкоголізмі чи побутовій, скажімо, невлаштованості вбачають жест і знак, це неправильно, як на мене, а якщо і правильно, то все одно по-дебільному. Моя б воля, я побудував би яку-небудь ідеальну Китайську Народну Республіку, так, щоби Китай, але без підараса Мао, щоби там не було ніяких бойз-бендів, селф-мейд-менів, мідл-класу, інтелектуалів й андерграунду, натомість – прості емоції, просте спілкування, секс без презервативів, економіка без глобалізму, парламент без зелених, церква без московського патріярхату, а головне – ніякого кабельного телебачення..

– Містер Баланеску?

– Так, слухаю вас

– Я сьогодні бачив ваш виступ на площі

– Ви живете в цьому готелі?

– Так, я сьогодні теж брав участь у відкритті

– Ви співаєте?

– Так. Але погано. Але річ не в цьому. Я просто хотів з вами познайомитися. Треба йому щось сказати, розповісти якусь історію. Наприклад, анекдот який-небудь етнічний, він же має бути румуном або циганом, у нас же з ними багато спільного, він мав би розуміти наш гумор, який-небудь анекдот, наприклад про євреїв, а якщо він сам – єврей? якщо він ніякий не Баланеску, якщо це прізвище дружини, а він узяв його, щоб переховуватися від нацистів і податкової, все одно, я мушу скористатися з цієї можливості, потім лікті кусатиму, він великий музикант, такі люди, як він, завжди знають трішки більше за інших, музиканти тільки зовні такі пригальмовані, а всередині в них дивні й неформатні комбінації мізків, потрібно його розговорити, можливо, це мій шанс у цьому житті, можливо, він його – це життя – зараз узагалі змінить, принаймні він може просто зробити якийсь натяк, натякнутимені на щось таке, що вже тривалий час є десь поруч, але я все ніяк не можу його розгледіти, а він – Баланеску – міг би мені підказати, не даремно ж я зустрів його тут, на сходах перед готелем, о другій ночі, з пакетом біомолока в руках

– Може, вип’ємо? – Ні, я не п’ю. Знаєте, вік уже не той, здоров’я. Я молоко п’ю

– А де ви взяли молоко о другій ночі? (чорт, що я говорю)

– Ми з собою привезли, з Британії

– Проблем із митницею не було? Воно ж могло зіпсуватися

– Ні-ні, що ви – ми ж його пересипаємо кригою

– То що – ви і кригу везете з собою? – Так, звісно

– Але ж це дорого! – А знаєте – у нас в контракті це один з пунктів, така обов’язкова умова – ми беремо з собою ті харчі, які нам потрібні, а організатори це оплачують

– І ви берете з собою молоко? – Так

– Чудово. Маразм. Що я від нього хочу? Стоїть собі чоловік, п’є біомолоко, привезене спеціально з Британії, а тут до нього різні мудаки чіпляються. Так, анекдот, анекдот про євреїв, а потім натяк

—Знаєте, вибачте звичайно, що про таке питаюсь, мені просто цікаво, скажіть – а решта квартету, ну, ваші колеги, вони що – теж... тільки молоко? – Чому ви питаєте? – Вибачте, звичайно, я не хотів вас образити, просто..

– Ні, решта вживають наркотики, якщо вас цецікавить

– Вибачте, я зовсім не це..

– Але я давно підв’язав. Ви що – не вірите? – Вірю

– Це справді лишемолоко

– Я вірю вам, містер Баланеску

– Я маю квитанцію з аеропорту

– Не треба квитанції, містер Баланеску..

– Тоді що вам треба? – Скажіть, містер Баланеску... ви... як би це сказати... ви – вірите в бога? – Ні

– Чому? – Тому що я атеїст

– Релігія розчарувала вас? – Ні, я завжди був атеїстом

– І в дитинстві? – І в дитинстві

– А ваші батьки? – Мої батьки – католики

– Ясно... Скажіть, а все таки, як ви гадаєте – бог є? – Немає, – категорично сказав Баланеску й надпив з пакета. Схоже, він на мене ображається. Може, він таки єврей і не треба йому ніяких анекдотів розповідати. Та й не знаю я ніяких анекдотів. Треба його запитати напряму, а то він звалить в номер, а я так і залишусь зі своєю морокою

– Скажіть, а це молоко..

– Послухайте, чоловіче, – Баланеску занервував, – я би з вами охоче поділився цим молоком, мені справді не шкода його для вас..

– Не шкода? – ...не шкода, але зрозумійте мене – мені вже досить багато років, я прожив, як міг, це нікчемне життя, я щось та й бачив, я подивився світу, ось, я навіть німецькою говорю, у мене немає жодних упереджень і стереотипів щодо людей, хай вони навіть емігранти, але я вам не можу віддати своє молоко. Просто тому, що в мене запалення ясен, вони в мене просто гниють, ось – подивіться, – він задирає пальцем свою верхню губу, – подивіться-подивіться, я просто боюся, що ви підхопите цю заразу

– Запалення ясен..

– прошепотів я вражено

– Так, запалення. Чесне слово, мені для вас не шкода. Хочете, я вам в барі поставлю пиво? – Запалення ясен, – повторив я приголомшено

– Але це не смертельно, не хвилюйтеся ви так за мене, – Баланеску поплескав мене по плечі

– Господи, при чому тут ви? – я був просто розплющений

– З вами все гаразд? – Так-так, дякую містере Баланеску. Доброї вам ночі

– Ви знайдете свій номер? – Так, безперечно... Запалення ясен..

– Який у вас? – 510-й

– У мене 511-й

– Сусіди..

– Так, зустрінемося вранці на сніданку

– Так-так, дякую..

– До зустрічі. Ватяними ногами я добрідаю до ліфта, підіймаюся до себе в номер і виходжу на балкон. Чорт, навіщо він мені це сказав. Я ставився до нього, як до бога, а тепер що? Гнилі ясна, чорт, гнилі ясна. Я відчував, що мені знову стає погано. Якого чорта я тут роблю, чому не поїхав назад ще вечірнім потягом? Спав би зараз у вагоні, не мав би цієї халепи.

Це ж треба – запалення ясен. Що це хоч таке? Як людина може зіпсувати про себе все враження. Зрештою, сам винен – натяк, натяк,на що хороше може натякнути чувак, у якого запалення ясен? Що як він мені насниться з цими своїми яснами? Це ж померти можна буде від співчуття. Я повернувся до кімнати. В коридорі почулися важкі кроки, і двері до сусіднього номера відчинились. Схоже, Містер Гнилі Ясна повернувся додому. Щось там ходить, чимось займається, переставляє якісь речі, потім заходить до туалету, чому тут така акустика? пускає воду і починає митись. Вода лунко б’ється об його широку спину і скочується до пластикового коритця душу. Значить, ванни в нього немає. Я цього не переживу. ...чекати до ранку, вишукуючи по тіві старі голлівудські вестерни, або спуститись у бар і попросити в них молока, або спробувати заснути, не знаю навіть, що краще. Тихатиха-тиха ніч, яку можна розглядати просто з балкона, холодна-холодна-холодна вода, що витікає з кранів, кілька годин сутінків, кілька знайомих у цьому невеличкому готелі, яких можна буде ще раз зустріти на сніданку, чудесна поїздка, фантастичне життя, радісні голоси ангелів у ліфті й прибиральниць на сходах – я вимикаю все світло, закручую крани, закидаю під крісло пульт від телевізора і падаю в своє, наповнене жахіттями, страхами і крабовими консервами, тепле двомісне ліжко. Відень, 2002

Територіальні води її ванни

Анна-Марія сидить у власній ванні, по краї наповненій водою, напустила теплої води, сидить тепер, щось собі думає, здіймає рукою хвилі і слухає приймач, що звисає на шкіряній шворці якраз над густою піною; вона завжди так – прокинеться десь в обід, напустить води і плаває собі, як скумбрія, навіть телефон притягла до ванної, він у неї завжди мокрий, б’є струмом й іскрить, розмовляти з нею по телефону – задоволення невелике, вона постійно викрикує якісь прокляття, лається, коли її струмом б’є, але не замовкає.

Зараз вона необережно повертається і з головою занурюється в густі непроглядні води, втрачаючи із зовнішнім світом будь-який зв’язок, лише рука зі слухавкою стримить над хвилями. Час од часу вона спливає з глибини і, думаючи про життя, розглядає якусь деталь свого тіла, знизу вгору наприклад нігті на ногах, фарбовані рожевим лаком, мама з дитинства привчила її – юґославську дівчинку, – що потрібно завжди фарбувати нігті на руках і ногах, можеш не любити країну, в якій живеш, говорила вона, але нігті мають бути нафарбовані, інакше це буде з твого боку ще однією їм поступкою, в наш час, додавала вона, і в нашій країні це не так уже й мало, дитино моя, – фарбувати нігті на ногах, не забувай про це,

Анна-Марія не забувала і змалку ходила з нафарбованими нігтями, чим вельми дивувала виховательок у дитячому садочку. В неї завжди були красиві акуратні стопи, і коли класі в третьому-четвертому її витягували на міські змагання з легкої атлетики, спортивні функціонери з міністерства, котрі мали спеціально наглядати за змаганнями, по кілька разів підходили до їхньої команди і з неприхованою упередженістю, себто поклавши на всі принципи олімпійського руху та фаєр плею й ігноруючи команди інших белградських шкіл, схилялися над Анною-Марією, схвильовано і дещо нервово мацали її кінцівки, мовляв, тут не болить? питались, а тут? а вище? коли не давите – не болить, відповідала дещо знічена дівчинка, бережи себе, казали функціонери і витирали піт, ти наша надія, додавали вони про щось своє, Анна-Марія берегла, проте спортсменкою так і не стала, якось на тренуванні потягнувши ногу, пішла з великого спорту і позбавила функціонерів такої важливої для них, мабуть, штуки, як надія.

Зараз вона тішиться сама з себе, розглядає свої стопи з поперечними слідами від шкарпеток трохи вище від кісточок, адже на вулиці нині тепло й панчохи вона не носить. Сліди від шкарпеток їй не подобаються, вона ліниво підіймає ноги над водою і розглядає пофарбовані нігті. В цей час приймач починає шипіти, Анна-Марія підіймає ногу ще вище і легенько стукає нею по темному корпусу приймача, приймач раптом обривається зі шворки і ляпається просто у воду, боляче стукнувши Анну-Марію по литці.

Анна-Марія лякається, чорт, каже, боляче як, і дивиться що там, з литкою, в неї там невеличкий і ледь помітний опік ще з дитинства, коли вони з друзями гралися в партизанів Тіто й робили якусь вибухову речовину в підвалах біля залізничного вокзалу, речовина жахливо смерділа, але всі терпіли, діти все-таки, що ти їм скажеш, Анна-Марія завжди була в центрі уваги учнів і вчителів, тож коли якийсь пришелепкуватий партизан необережно підірвав їхню вибухівку прямо в підвалі, не дивно, що Анна-Марія опинилася зовсім поруч, себто в центрі, їй обпекло литку, батьки боялися, що опік залишиться, проте все швидко минулось і тепер уже нічого не було видно, хіба що волосся там майже не росло, тому Анні-Марії не потрібно було її – цю литку – голити.

Анна-Марія недовірливо торкнулася рукою вдареного місця і виставивши ногу з води, обдивилась її ще раз. Їй було двадцять з чимось років, усе, що могло сформуватися на її тілі, вже сформувалося, розвиватися вона почала швидко і завжди з цього користала, в неї уже в середніх класах була м’яка тьмяна шкіра і довгі повнуваті ноги, за що її всі й любили, як вона сама потім розповідала, перший секс в неї був теж у школі, тоді ж вона вперше закохалася, кохання було нещасливим, її обранець виявився гомосексуалом, і Анна-Марія збиралася накласти на себе руки, знайшла батькову бритву і порізала ліве зап’ястя, відтоді у неї там шрам, але його взагалі-то також не видно. Ще в молодших класах вона почала співати, ходила у хор, займалася в музичній школі, на неї спеціально приходили подивитись курсанти військової академії і просто випадкові збоченці, вона була невисокого зросту й мала довге русяве волосся, вже коли поступила в університет, волосся підстригла, але співати не перестала, в університеті її запросили до справжнього хору, їхній керівник збирав фолк, який вони потім виконували, грошей це, звісно, не давало, на якийсь час після університету Анна-Марія влаштувалась офіціанткою в барі, але роки зо два тому їхні старі записи почули в Німеччині, попросили переслати фонограми, ще через рік в Берліні, на лейблі «Акула», що спеціалізується на ворлд-музиці, вийшов подвійний диск під пафосною назвою «Балканський блюз», там було кілька записів їхнього хору, диск був резонансний, в об’єднаній Європі дивувалися – дивися, ми їх бомбили-бомбили, а вони й далі співають, горді піонери Тіто, і їх запросили до Німеччини виступити на великому фолковому фестивалі, вони виступили, і половина з них, ясна річ, залишилися в Німеччині, але Анна-Марія встигла знайти у Відні якусь стипендію, вирішила далі вивчати фолк, приїхала, пожила кілька тижнів у гуртожитку, потому відшукала в місті давню приятельку своєї мами, та здала їй одну зі своїх квартир, і от Анна-Марія пережила у Відні зиму, й успішно переживала весну, відвідувала час од часу якісь заняття, сумувала за Белградом, посилала мамі листівки і щодня, набравши повну ванну гарячої води, залазила туди й наспівувала фолк. В кімнаті вогко і темно, над водою літають метелики, котрі невідомо як сюди потрапили, Анна-Марія виловлює врешті-решт з води свій приймач і викидає його на підлогу, мов мокру жабу.

Метеликам, мабуть, жарко, Анні-Марії теж, але вилазити вона не збирається

– Ну, що, – питаю я її, – чому ти мовчиш? Я був одним із перших її знайомих у Відні. Власне, спочатку вона поселилась поряд зі мною, ми були сусідами, я допоміг їй оформити папери в банку і поліції, навіть годував її кілька днів бульйонами на спільній кухні, адже бабок у неї тоді не було і жерти вона теж нічого не мала, словом, ми друзі, в хорошому значенні цього слова, себто без сексу, без усієї цієї тягомотини, буває інколи і так, просто вона ось така прибабахана, сидить собі у ванні, телефонує звідти – з ванної – своїм друзям, ось мені зателефонувала годину тому, попросила прийти, порадити, як їй далі бути, в неї, мовляв, серйозні проблеми. Я, звичайно, приходжу, вона відкриває мені двері і біжить назад до лазнички, вже звідти кричить мені проходь, не стій там, я заходжу до лазнички, сідаю на стілець і розглядаю метеликів над водою і розкислий загроблений приймач, що дохриплює собі на підлозі. Анна-Марія сидить по горло у воді, печально на мене дивиться, курить розмоклі цигарки і мовчить. І тут я її питаю: – Ну, що, чому ти мовчиш? – У мене проблеми, – починає вона і нервово затягується

– Вибач, звичайно, що я тебе витягла

– Нічого. Вибач, що я не скидаю черевиків. У тебе тут вода

– Так, вибач, тут приймач впав у воду

– Хочеш, щоб я його відремонтував? – Ні-ні, розумієш, у мене проблеми з твоїм знайомим

– З яким таким знайомим? – Ну, з твоїм компатріотом. З Аліком

– А які з ним можуть бути проблеми? – Він у мене закохався

– Він же комп’ютерник, – чомусь сказав я

– Ну, то й що – в мене не може закохатися комп’ютерник? – закашлялась Анна-Марія

– Хороший комп’ютерник – ні. Вони егоцентричні, їм не до того

– Значить, Алік – поганий комп’ютерник, – поважно сказала Анна-Марія

– Він мій приятель, – заперечив я

– І земляк

– Ви з ним поруч живете? – Так. Наші міста поруч. П’ятсот кілометрів, розумієш? – Він вчора зателефонував і сказав, що кохає мене. Що тепер робити? З нею завжди такі проблеми, вона весь час скаржилася, їй то контролери в трамваї освідчуються, то старенькі панянки в опері, вона, зрештою, мила жінка, з наївним обличчям і гарними грудьми, ось і мій приятель Алік щось собі надумав, я їх, до речі, сам і познайомив зовсім недавно, ми сиділи в якомусь клубі, зібралися просто увечері, сиділи, пили, вони з Аліком швидко набралися, почали щось співати, ну ось, а я тепер маю все це вислуховувати

– Ну, – питаю, – а він тобі подобається? – Не знаю, – говорить Анна-Марія, – у нас був секс, і мені не сподобалось

– У вас був секс? – Так, розумієш, я не надто й хотіла, але так сталось

– І що? – Ось про це я й хотіла з тобою поговорити. Розумієш, мені це не зовсім сподобалося

– Це що – був твій перший секс? – Ні, я про інше. Розумієш, він весь час ритмічно так дихав. Я його питаю «що ти робиш?», а він говорить, що відтягує, значить, свій оргазм і для цього намагається контролювати дихання

– Цікаво, ніколи про таке не чув

– Та почекай. Ну, в нього дихання, окей. А мені, як ти думаєш – приємно? – Не знаю, – чесно сказав я

– Таке враження, – веде вона далі, – що займаєшся самбо. Тільки без одягу

– Без одягу, мабуть, незручно

– Що незручно? – Ну, самбо займатись

– Ось. І я не знаю, що мені тепер робити

– А ти, – говорю я, – не пробувала йому сказати, аби не дихав? – Ну, як я це зроблю? Що, я йому скажу: «Не дихай»? В мене таке вперше

– Слухай, – намагаюсь я її підтримати, – врештірешт, Алік хороший хлопець. Комп’ютерник. Він тобі може яку-небудь програму зробити. Сайт

– Мені не потрібен сайт, – Анна-Марія топить бичок у воді й одразу розпалює нову цигарку

– Я його боюся. Раптом він якийсь божевільний. У вас в країні там всі божевільні

– Звичайно, – погоджуюсь я, – починаючи з президента

– Слухай, ти маєш з ним поговорити, – тихо, майже пошепки каже вона

– Ти знаєш його, ти знаєш мене, він тебе послухає

– І що я маю в нього спитати? Чому він контролює своє дихання? – Ні, взагалі поговори з ним, чого він взагалі від мене хоче. Поговориш? – Гаразд, – погоджуюсь я, – якось при нагоді обов’ язково. Зачиниш за мною двері? – Чекай, – кричить вона і хапає мене за руку, оббризкуючи теплою піною, – не йди. Ти маєш поговорити з ним просто тепер! – Він що – під водою чи що? – Він зараз прийде

– Може, ти одягнешся? – Ні-ні, я залишуся тут, тут мені спокійніше

– Ага, – кажу, – головне пірнай глибше – там він тебе не дістане. В тебе пиво є? – В мене є водка. Візьми на кухні. На кухні справді є надпита пляшка горілки, але немає ніяких склянок, тільки горнята для чаю, на яких написано «з днем народження», я беру горня, приношу назад до лазнички, наливаю Анні-Марії, давай, кажу, з днем народження, вона нервово випиває, закашлюється, втрачає рівновагу і йде на дно.

В цей час у двері дзвонять. Я йду відчиняти. До кімнати заходить Алік, тягнучи за собою, ніби важку рибальську сіть, ранкові голоси зі сходів і свій персональний запах комп’ютерника. Справжнього комп’ютерника завжди можна упізнати за запахом, цей запах важко з чимось сплутати і неможливо набути просто так, не долучившись до клавіатури. Я думаю, вони пахнуть майкрософтом. Алік тримає в руках шкільний помаранчевий наплічник і гризе китайську вермішель швидкого приготування. Вермішель годилося б, мабуть, кинути у гарячу воду, проте Алік гризе її просто так, як гренадери в есесівських дивізіях гризли свої галети, займаючи влітку 41-го чергове напівсонне містечко на Східному фронті. Алік вітається, говорить, що радий мене бачити. Пошепки додає, що це добре, що я тут, і починає захоплено переповідати якусь історію з побуту комп’ютерників, в якій все тримається на реґулярному вживанні малозрозумілого мені слова «процесор», і я подумки зауважую, що коли протягом 10—15 секунд цього слова не вжито, розповідь утрачає динаміку і будь-яке логічне наповнення. Можливо, це тому, що я сприймаю її на слух, ось якби він міг усе це записати

– Я спочатку хотів усе це записати, – говорить Алік, – а тоді подумав, що запам’ятаю. Це така хитра штука. Він дістає з наплічника якусь штуку, щось, без сумніву, пов’язане з веб-дизайном, і починає проробляти з нею незрозумілі маніпуляції, час од часу проговорюючи своє сакральне «процесор».

Комп’ютерники дивний народ, у них у всіх виробляється такий ненав’язливий фетишизм, вони настільки зживаються зі своїми персональними машинами, що мусять обов’язково мати при собі повсюдно бодай якісь їхні частини, а оскільки монітор за собою не потягаєш, то вони обмежуються всілякими деталями, дисками, електронними шматками, вони їх намагаються якомога частіше витягувати на люди, погладжують їх, постукують пальцями, протирають рукавами, вимовляючи при цьому всілякі позитивні для своїх чакр слова, як-от «процесор», «вінчестер» чи войовниче «антивірус». Дивний-дивний народ, я думаю, що коли почалася б війна і комп’ютерників разом мобілізували, наприклад, у ракетні війська, то, повертаючись увечері після десятигодинного чергування до своїх казарм, вони тягнули б за собою які-небудь боєголівки, проносили б їх через прохідну під сірими шинелями, потім клали б поруч із собою на подушки, мов плюшевих ведмедиків, а вранці приносили б назад і прикручували на місце, повертаючи збройним силам їхню боєздатність. Ще пару років тому, живучи в Києві і не знаючи іноземних мов, Алік займався чимось прикладним, здається, мовознавством, і сильно від цього пив. Здоров’я особливого він не мав, тож алкоголь давався йому важко, Алік постійно ригав і мав жахливі багатогодинні похмілля. Пити він кинув цілком несподівано, коли одного разу прийшов додому сильно п’яний і, прокинувшись серед ночі, пішов ригати в душ. Відкрутив кран і спробував попити воду з рукомийника. Вода була солодкою. Аліка від цього вирвало.

Наступного дня він прокинувся, відразу ж згадав про воду і пішов її пробувати. Вода і далі лишалася солодкою. В іншому крані, на кухні, вода теж була солодкою. Алік злякався. На третій день вода знову була нормальною, але переляканий Алік уже вирішив кинути пити. Звільнився зі своєї кафедри, розсварився з шефом і записався на комп’ютерні курси. Вже за кілька місяців він складав кольорові графіки у хлібозаготівельній конторі, а вже за рік почав робити складні повноформатні сайти, переважно для західних фірм, які на цьому сильно наварювали, використовуючи своїх київських партнерів, скажімо Аліка, як дешеву робочу силу і переводячи гроші за роботу на лівий рахунок, вельми економно. Поза тим Алік дотримувався здорового трибу життя, не пив, гриз насухо китайські розчинні сніданки, курив драп, запиваючи його фруктовим чаєм, а у вільний від роботи час займався комп’ютерною анімацією. Найглобальнішим його проектом була кількахвилинна мультиплікаційна притча про добрих лісових бобрів, технічно дещо незграбна, проте лірична й повчальна. В Аліковій історії лісові бобри, які до цього славилися гнилістю натури та патологічним жлобством, раптом переживають якесь емоційне потрясіння і вирішують стати добрими. Вони приходять у цивілізацію до людей і розповідають про своє переродження. Після деяких вагань (3—4 секунди кольорової анімації) люди наважуються повірити лісовим бобрам і пускають їх до себе жити й працювати.