Текст книги "Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань"

Автор книги: Сергій Жадан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Тут годилося б чекати від лісових бобрів якої-небудь западляни, підступу, зумовленого генами і сумнівним минулим, а бач, ні – в Аліковій історії, чим вона мене й привабила, не було затертих поворотів сюжету, лісові бобри таки справді переродились і почали брати активну участь у житті суспільства. Мало того, дехто з них, найпрацьовитіші чи що, досягли неабиякого успіху в бізнесі й повідкривали власні офіси з персональними секретарками, мені це місце (5—6 секунд) найбільше подобалось. Закінчувався фільм об’ємною вакханальною сценою (20—25 секунд разом із титрами) якогось бізнесланчу десь на лісовій галявині, щоправда, радше схожій на бейсбольне поле, де поряд із біснесменами-лісовимибобрами сиділи бізнесмени-люди й пили безалкогольні напої, заїдаючи їх чизбургерами. Історію про добрих лісових бобрів Алік увіпхав як рекламний ролик до щойно закінченого сайту однієї норвезької фармацевтичної компанії. Норвежці анімаційний витвір київських партнерів помітили надто пізно, коли вже їхній сайт офіційно запрацював, мало того, його рейтинг несподівано почав стрімко рости, а на розробленому Аліком форумі паслося безліч відвідувачів, соціальну приналежність яких вирахувати було важко, але фармацевтикою вони цікавилися щонайменше, розводячися, зазвичай, про спіритизм, сектантство чи просто паранормальні явища. Підозри посилилися після того, як однієї ночі на форум влізли представники однієї анархістської організації і довго радилися про варіанти безкоштовних перельотів рейсами норвезьких авіаліній, відтак сайтом зацікавилася поліція.

Фармацевти уважно переглянули власну сторінку і висунули київським партнерам офіційне звинувачення, що ті, мовляв, зробили з їхнього сайта ідеальну принаду для даунів, гомосексуалістів і червоних, тільки не для фармацевтів, що порядний фармацевт на такий сайт і носа не поткне і що за такі речі слід було б збити з них хороші бабки як компенсацію, але оскільки гроші переводилися напівлегально і за жодною документацією не проходили, то постраждалі фармацевти пропонували компромісний варіант – київські партнери мали вибачитися, переробити все швидко й безкоштовно, а головне – дати по голові тому, хто увіпхав на їхню фармацевтичну вотчину ролик про добрих лісових бобрів. Був скандал, Аліка позбавили премії і вихідних, хотіли взагалі звільнити, а потому зважено вирішили: раз він сам увіпхав туди тих траханих бобрів, то хай сам їх звідти і витягує. Алік нервував, багато курив, пив свій фруктовий чай і печально дивився за вікна офісу. Несподівано для всіх, хто його знав, він подав документи на стажування у віденському університеті й так само, як Анна-Марія, прибув до чужої країни в пошуках професійного поступу і фінансової стабільності.

Ми з ним разом пили, часто ходили по барах, влаштовували кількаденні алкогольні запливи за буйки, й ось під час одного з таких запливів я і познайомив його з Анною-Марією. Тепер у них обох, схоже, були проблеми. Поговоривши ще деякий час про процесор, Алік насторожився, бо Анни-Марії ніде не було. Він запитально подивився на мене

– А, – кажу, – ти до Анни-Марії? Вона у ванні. Ходімо. Алік недовірливо підійшов до дверей лазнички. Озирнувся на мене

– А ти, – питається, – що, теж туди підеш? – Ну, звісно, – кажу я, – ми ж друзі

– Справді? – Ми друзі, друзі, – намагаюсь я його заспокоїти, – у нас дуже гарні стосунки. Я теж при ній миюсь. Його це ще більш насторожує

– Ну, жартую, – не витримую я, – припини. Алік рішуче видихає повітря, контролює його все-таки, і відчиняє двері. Анна-Марія бачить його перед собою і з переляку пірнає на дно. Алік швидко зачиняє двері

– Слухай, – каже, – вона там гола

– Хто? – Анна-Марія

– А, – говорю я після деякої паузи, – Анна-Марія так, гола. Вона миється, – пояснюю

– Чому ти не сказав? – Я казав

– Ти не казав

– Я казав. Гаразд, ходімо. Я відчиняю двері й заходжу до лазнички. Алік заходить слідом, вітається і не знає, де йому сісти. АннаМарія вітається з ним і ніяково дивиться на мене. Я із задоволенням спостерігаю за Аліком, цікаво, де він сяде. Алік топчеться посеред лазнички і не знає, як бути. Гарна дуже ситуація виходить, я люблю такі речі, коли збирається якась компанія і всі поводяться як придурки, тоді розумієш, що ти не один такий, ось вони, очевидно, із симпатією ставляться одне до одного, в них навіть секс був, а все одно – не можуть спокійно й нормально порозумітись, обов’язково їм потрібно вчинити якусь байду, налити повну квартиру води, натягнути сюди комп’ютерних обрубків, божевільний світ, божевільна цивілізація, я б засумував, якби мені заборонили спілкуватись із моїми друзями

– Сідай, Алік, – кажу йому

– У нас є горілка. Будеш? – В мене є шампанське, – говорить Алік

– Ти що – завжди носиш з собою шампанське? – питаю я його. Анна-Марія промовисто дивиться в мій бік

– Ні, це я спеціально купив

– А, ну давай-давай. Алік відкорковує своє шампанське, я приношу ще два горнятка «з днем народження», розливаю рештки горілки, ми випиваємо, потім я відразу ж наливаю в горнятка шампанського, і ми випиваємо знову. Западає мовчанка

– Один мій знайомий художник, – починаю я, – любить говорити, що його від шампанського пучить

– Як це? – не розуміє Анна-Марія

– Ну, – говорю, – живіт у нього болить

– А я зовсім не їм риб, – говорить Анна-Марія після паузи

– Ні креветок, ні крабів. Ні крабових паличок, – додає вона. Всі знову замовкають. Мова химерна річ. Щойно я сказав, що в мого знайомого художника болить живіт від шампанського, маячня якась. Треба йти додому, завжди так, розумію, що треба йти додому, натомість сиджу і слухаю всілякі байки. Що зробити, щоби все це скінчилось? – Алік, – кажу, – Анна-Марія мій друг, розумієш? – Розумію

– Вам потрібно поговорити, розумієш? – Про що? – лякається Алік

– Не знаю. Про що? – питаюсь я в Анни-Марії. Вона нервово палить і ненависно дивиться на мене

– Послухайте, друзі, – кажу, – я з вами разом не трахався (Алік закашлявся), – мені взагалі байдуже, що з вами буде. Ви, звісно, мої друзі, але поводитеся дуже дивно. Я вам взагалі тут заважаю

– Мені не заважаєш, – холодно говорить АннаМарія

– Мені теж, – додає Алік

– Ну, добре, – погоджуюсь, – але вам усе одно потрібно поговорити. Алік, вона хотіла тобі щось сказати

– Неправда, – говорить Анна-Марія

– Правда

– Неправда

– Правда, – говорю я

– Увімкни голосніше приймач, – несподівано просить Анна-Марія. Я підіймаю з підлоги мокрий приймач і кидаю його у воду. Вона скрикує і починає плакати. Метелики злякано підіймаються вгору

– Розумієш, – говорить вона сама до себе, – я завжди боялась лишатися вдома сама. В дитинстві мене мама завжди брала з собою на роботу, бо коли мене лишали саму вдома, зі мною траплялися страшні істерики. Я рвала свої книжки, викидала у вікна одяг, била посуд. Словом, у мене здавали нерви. Я і тепер дуже боюсь сама лишатися, розумієш? Я через це завжди вмикаю всюди світло, телевізор, приймач, ноутбук свій ніколи не вимикаю, я боюся, розумієш? І ось пару днів тому зі мною сталася така історія – я пішла на якусь виставу, виходячи вимкнула всюди світло, після вистави ми з друзями зайшли в якийсь паб у центрі та й добре так вмазали, розумієш, я взагалі багато не п’ю, а тут щось настрій був паршивий, ось я і напилася. Приходжу додому, йду коридором, бачу – а в туалеті світло горить. Я відразу зрозуміла, що там хтось є, схопила на кухні стілець, принесла й підперла ним двері. Щоби звідти не відчинили. Сиджу і думаю – викликати поліцію чи не викликати. Сиділа так до ранку

– А потім що? – питається Алік

– Потім захотіла до туалету, вирішила таки відкрити. Ну, відкрила

– І що? – Нічого

– А світло? – А не було ніякого світла. Здалося мені. Я забула, як мій вмикач розташовано, коли він увімкнений, коли ні, ось і подумала, що він увімкнений, розумієш? – Так, – розгублено сказав Алік

– Я піду краще горілки куплю, – кажу я

– Чекай-чекай, не йди, – просить Анна-Марія, – Алік, скажи йому

– Так, справді, – говорить мені Алік, – не треба горілки

– Знаєте, – додає раптом Анна-Марія, – я пригадала одну історію... ...Мені чомусь запам’ятовуються здебільшого саме розмови, я часто не пригадую, хто саме вимовляв ті чи ті слова, за яких обставин, який у нього тоді був вираз обличчя, в що він був одягнений, проте слова я зазвичай запам’ятовую, дивно, не знати чому, я їх вже стільки пам’ятаю – цих чужих слів, уривків чиїхось розмов, чиїсь шепоти, вигуки, звертання, можливо, це взагалі найкраще, що є в цьому житті, мені інколи важко спілкуватися з моїми друзями, мені досить того, що вони мені колись говорили чи що вони говорили поміж собою, заводити з ними щоразу нові розмови для мене обтяжливо, я боюся, що щось зіпсується, щось буде сказано не так, і взагалі, спілкування з друзями – річ настільки делікатна, що краще її просто уникати, щоби нічого не зіпсувати. Я люблю просто сидіти і слухати своїх знайомих, адже серед них переважно трапляються люди невпевнені ані в собі, ані в тому, що їх оточує, розмови їхні мають химерне забарвлення, це навіть і не розмови, це наговорювання якихось лексем, які, на їхню думку, забезпечують їм перебування у цьому світі, вони ніби виправдовуються весь час перед кимось, хто наділив їх голосом. Коли мої друзі говорять, я можу слухати їх до безкінечності, добре усвідомлюючи, що насправді річ тут не в тому, що їм є що сказати, річ у тому, що мені є що слухати, отже, хтось, хто керує нашими голосами і нашими горлами спілкується зі мною в такий спосіб, а іґнорувати його – просто нерозумно, бо, крім нього, до тебе по-справжньому взагалі нікому немає діла.

Я сиджу і слухаю Анну-Марію, слухаю, як вона нервово переповідає якусь плутану історію, як вона не витримує і починає голосно плакати й освідчується Алікові в коханні, Алік розчулено щось їй шепоче у відповідь, вона далі ридає, закриває обличчя руками, Алік схиляється над нею і починає її обіймати, вона теж обіймає його і далі плаче, метелики злякано літають над теплими водами, і я тихенько виходжу в коридор. Дивно, мені дуже подобається цей механізм, цей принцип, за яким все й відбувається, добре зроблено, що тут скажеш, ось вони, наприклад, – тягалися цим материком, тягалися, разом із мільйонами інших громадян, з кимось жили, когось кидали, від когось тікали, і все одно зустрілися, бач, не розминулися, не загубили одне одного, зустрілися, наговорили купу дурниць, але все одно – їм добре, будуть собі далі говорити, розповідатимуть всілякі речі, потім, можливо, будуть кохатися. Можливо, навіть у воді. Як риби. Або тритони.

Харків, 2002

Порно

– І ще ти весь час говориш про порнографію

– Ну, я люблю порнографію

– Як можна любити порнографію? – Любити можна все. Ти, наприклад, любиш Елвіса. Це теж порнографія

– Ні, Елвіс це не порнографія

– Порнографія-порнографія. Елвіс, Джордж дабл ю Буш, Мікі Маус – все це порнографія

– Мікі Маус? – Так, Мікі Маус. Голіма порнографія

– Ні. Тільки не Мікі Маус. Джордж дабл ю Буш – так, я згодна, але не Мікі Маус

– Не сперечайся

– І ти що – дивишся ці фільми? – Які фільми? – Ну, порнографічні фільми

– Що ти маєш на увазі? – Ну, справжня порнографія, фільми – розумієш? – А. Ні, не дивлюсь. Де б я їх дивився? Я не маю телевізора. У мене був вибір – купити або телевізор, або зимовий плащ

– І що? – Нічого. Я подумав – нащо мені телевізор

– Ну, правильно, мабуть

– Я теж так думаю

– А плащ? – Плащ? Ну, я знову ж таки подумав – нащо мені плащ

– Справді – нащо тобі плащ влітку

– Ось бачиш

– Значить фільмів ти не дивишся? – Не дивлюся

– Дивно... Ну, мені час на посадку. Напишеш потім як-небудь про свою любов до порнографії

– Обов’язково. Щасливо долетіти

– Купи собі телевізор

– Добре. В іншому житті...

...Коли мені було років одинадцять-дванадцять, я товаришував із Бобом, своїм однокласником. Боб був із неблагополучної родини, його тато сидів десь на Півночі, а мама працювала в пристанційному буфеті, вже не знаю, що в цьому неблагополучного, Боб був на всю голову відбитий чувак, навіть в ті соціально унормовані часи його хотіли вигнати зі школи, але куди ти його виженеш, якщо навколо радянська влада. В такому віці завжди подобається різна туфта, гормони грають, висипають прищі, хочеться поставити цілий світ раком, взагалі – починалися добрі роки, кінець блаженних вісімдесятих, час, заповнений сонцем, травою і кооперативним рухом, тотальний відтяг, ми ніби потрапили на великий з’їзд мародерів, які, назавжди покидаючи окуповану ними країну, в нашому конкретному випадку – Велику Радянську Імперію, хотіли взяти якомога більше на пам’ять про небіжчицю: якісь невеличкі сувеніри, фото і підсвічники, що стояли на каміні у вітальні, щось із шаф з одягом, якийсь непотріб, зовсім незначні й нікому вже непотрібні речі – посуд, прикраси, золото, діаманти, кольорові метали, вугілля, нафту, земельні ресурси; радісні усміхнені обличчя моїх сучасників, за часів мого дитинства вони були саме такими – радісними й усміхненими, і навіть спекулянти, зв’язані скотчем й облиті бензином, згорали у своїх кооперативних будках із посмішками і почуттям безмірного тривалого польоту крізь усі помаранчеві небеса, що розгорталися над нашою батьківщиною.

З Бобом ми навчалися в одному класі, але до якогось часу майже не спілкувались, я більше тягався за старшими друзями, справжніми придурками, вони десь діставали піратські копії німецьких порнофільмів і просили мене як відмінника їх перекладати, бо вони там не все розуміли, придурки, одним словом.

Касети були паршиві, переписані вчетверте-вп’яте, відеомагнітофон був теж паршивий, радянський, старші друзі виявляли довіру до моїх знань німецької, дещо безпідставну, слід сказати, але я старався, друзі все ж таки. Перекладав я он-лайн, ясна річ, щоправда там і перекладати особливо не було чого, текстовий корпус головно складали лаконічні рубані фрази на зразок: Як ти хочеш, щоби я це зробив?, я все ускладнював, перекладаючи: Він питає її, як вона хоче, щоби він це з нею зробив, друзі із зрозумінням кивали головами, мовляв, нормально, малий, нормально, так і має бути. Не дивно, що з того часу німецька мова асоціюється в мене з оральним сексом. Найбільшою нагородою за перекладацький труд була, звісно, сама можливість побачити справжнє жорстке німецьке порно, це тоді, як всі твої однолітки про секс знали хіба що з анекдотів, а презерватива не бачили навіть у рекламі, бо тоді й реклами такої не було. І ось десь у цей час ми зійшлися з Бобом, і він, і я займалися фотографією, у кожного з нас вдома була ціла гора різної смердючої хімії, різні там проявлювачі, закріплювачі, всілякі скельця й лещата, по-справжньому користуватися цим ми не вміли – ні він, ні я, але і йому, і мені це подобалось. Не знаю, щось у цьому було, це вам не срані кодаки, не дешевий одноразовий замінник, бо коли ти длубаєшся кілька годин в їдких сплавах і сумішах, коли просто під твоїми пальцями проступають обличчя друзів і приятелів, ти й сам починаєш розуміти, що життя – воно дещо складніше за китайську легку промисловість, і що всі ці штатівські найобки на зразок бройлерного типу білозубих серфінгістів або пришелепкуватих скаутів, котрі так ніколи і не дізнаються, що таке комсомол і карієс, – весь цей рекламний безконтроль просто відпочиває поруч із запаморочливим збудним запахом старого радянського фотопаперу. Що там казати: у нас було чудове дитинство й нехила країна, вже що-що, а це не заміниш нічим, і ось одного разу, курячи в шкільному сортирі, ми розговорились із Бобом на предмет різних там баночок та скляночок, і він, боязко озираючися, повідомив, що можна дістати прикольні плівки з готовими вже неґативами і самим їх штампувати.

А що за негативи? – питаюсь я, жінки, говорить він, голі жінки, ух ти, кажу я, а де ти їх візьмеш? є в мене, каже Боб, друг Фокс, він кіномеханік, в нього, каже, багато таких плівок, хіба він нам дасть? – сумніваюсь я, так – ні, каже Боб, а за літру – дасть. Життя в такий спосіб і здійснюється, якщо ти, звісно, сам цього хочеш – усього лише кілька років перед тим, ще зовсім дітьми, ми вибігали на літні траси й голосували запиленим вантажівкам, що ціле літо ганяли навколишніми сільгоспугіддями, постійно щось перевозячи з місця на місце. Юні засмаглі шабашники – кумири нашого дитинства, які спокушали у кабінах старшокласниць і продавчинь морозива, а вечорами ганяли у футбол і зливали на автобусних зупинках бензин за водяру і тютюн, – зранку вони були ще в нормальному стані, тому інколи підбирали нас, дітей великої країни і героїчного народу, та дозволяли проїхати з ними кілька рейсів, ми сиділи в гарячих громіздких кабінах, затамувавши подих, аби, не дай боже, не заважати цим пілотам збирати народний урожай і не вилетіти біля найближчої пивної будки. Коли вони вистрибували з кабін, щоби відмітити в конторі черговий рейс, ми опускали зелені сонцезахисні щитки, густо заклеєні із середини чорнобілим хард-порно, ось він – момент істини, чи треба говорити, що всі ми мріяли стати шабашниками, мати такі самі потужні боліди, заклеювати їх порнографією, трахати продавчинь морозива, а головне – грати так, як вони, у футбол.

Ну, і тепер нам випадає нагода вже самим наштампувати скільки треба такого добра, і ми з цієї нагоди користаємо, купуємо з рук літр водяри, там, де ми народились і виросли, це ніколи не становило проблеми, передаємо нашому кіномеханікові, він цей літр починає пити ще при нас, довго розводиться про баб взагалі й про голих зокрема, розпитує щось про школу, даун якийсь, врешті дає нам, що ми просили і валить на вечірній сеанс, а ми вже за кілька годин стаємо щасливими власниками вогкої розтріпаної колоди мутних і бруднуватих (в сенсі якості зображення) відбитків, які за кілька днів успішно спродаємо однокласникам за символічні, але живі гроші. Потому ми ще не раз додруковували зі своїх плівок, проте всі наші знайомі ці картки вже мали, продавати їх ще комусь було стрьомно, ми ще деякий час їх роздаровували, а потім почалися літні канікули. Нам випало виростати в буремний і неповторний час, я завжди згадую ті роки з любов’ю і ніжністю – на наші стрижені голови й худі тіла в темних шкільних одностроях просто сипалися з небес откровення й принади, я все це добре пам’ятаю, ранній петінг, слаборозведений спирт, крадений дубас, заточені викрутки, заригані підручники – ми кльово входили в життя, інша річ, на яку хуйню це все потім перевелося. За все потрібно платити, ось ми, певно, й платимо тепер за ту безумну епоху занудним і безбарвним ступором нашого чмошного безчасся. Неправда, що часи не змінюються, ще як змінюються, ми у свої чотирнадцять-п’ятнадцять бачили янголів на верхівках ворошиловградських териконів, коли поверталися з виїзних матчів нашої улюбленої команди до свого рідного міста, ми відчували, як твердо холонуть діаманти під сосками тридцятирічних жінок, які по п’яні дозволяли себе торкатися, хоч зазвичай нічим добрим це й не закінчувалося, ну, окрім, звичайно, онанізму, ми днями трималися на ногах, переходячи від гуртожитку до гуртожитку, від підвалу до підвалу, від зупинки до зупинки, вдихаючи теплий порох на придорожній зелені і гіркуватий запах цукрової вати на автостанції. Я згоден за це платити, хоч і не маю чим. Неблагополучні Бобові гени брали в ньому гору, він був моїм найкращим другом, демонстративно клав на школу і постійно знаходив якесь гівно, в яке відразу ж і влізав.

Спочатку він обікрав кіоск з канцтоварами, його швидко вирахували й штрафонули маму-буфетницю, Боба це не спинило, і згодом він підбив мене залізти до дитячої бібліотеки. Було літо, бібліотека пахла фарбою і мастикою, якою було натерто підлогу, ми прийшли надвечір, вибили скло і пролізли в читальний зал. Читати Боб не любив, тому швидко втратив інтерес до затії, знайшов на підвіконні радіоприймач і забрав його з собою, я забрав собі книжку Купера, і ми пішли додому. В принципі, всі знали, що це зробили саме ми, тому що Боб уже наступного дня сплавив приймач на базарі якимсь алкашам, а Купера в нашому місті читав лише я... Одного разу, вже пізніше, перед самим випуском, ми навіть крали стовпи електропередач, важкі, дерев’яні та просмолені, Боб знайшов замовників, двох хачиків, котрі будували щось собі на передмісті й потребували хорошої деревини, на іншому передмісті ми відшукали стару напівзруйновану птахоферму, вже відключену від електромережі й непридатну для народного господарства, скрізь було натикано стовпів із обірваними дротами, ми домовилися, знову ж таки, за водяру, з солдатами місцевої військової частини, ті пригнали тягача, Боб взяв у хрещеного бензопилу, і ми поїхали. Ідея була невдала відпочатку, але відмовлятися від неї ми не хотіли, тим більше, воїни водяру вже випили і просто так, не відпрацювавши, їхати додому відмовлялися, тож Боб прив’язав до себе бензопилу, ми його підсадили, він виліз на бетонну підпору стовпа і ввімкнув машину. Підпиляний стовп полетів донизу разом із Бобом, слідом летіла бензопила, жахливо завиваючи й скрегочучи в повітрі смертоносними зубцями, наче радісний і компанійський загалом птеродактиль, що прилетів був на птахоферму зжерти чого-небудь смачненького, але так нічого і не знайшов, окрім кількох задрочених піхотинців. Боб не полінувався і поліз далі на другий стовп, завалив і його, але потім робота зупинилась, піхотинці стрьомались і хотіли назад в казарми, Боб теж завагався, шалена машина ледь не розрізала його навпіл, тож ми потягнули стовпи до хачиків. Хачики були п’яні, але слово джигіта тримали й пообіцяли заплатити наступного ранку. Наступного ранку, переривши попелище, міліція знайшла їхні обгорілі тіла. Фальшиве циганське золото на їхніх пальцях і щелепах запеклось і потемніло. Ми запізнились рівно на півдоби. Вони, схоже, теж...

Я не люблю згадувати той останній рік нашого з ним спілкування. Надто багато було компромісів, йобаний соціум вже ховався десь поруч, він причаївся і чекав лише, коли матиме на нас всі права. Ми мусили закінчити школу і мирилися з усім тим гівном, яким нас завалювали, тоді це здавалося нереальним, тепер я згадую і мені від цього так само недобре, хоча йдеться нібито всього лише про військомат чи паспортний стіл, я думаю, що ті кілька місяців і підірвали Боба, вибили йому з черепушки останні фіксатори й зупинити його вже було неможливо, навіть за допомогою всіх репресивних державних органів разом узятих. Що тут скажеш – життя ґрунтовно розмандячило наші веселі піонерські загони, і тим, хто вижив, лишається хіба що жахатись і захоплюватись, спостерігаючи за безумними та кривавими візерунками в небі, о п’ятій ранку, просто над нашими головами. Навесні 91-го, коли сезон ще набирав обертів, клуб нашого міста вийшов до півфіналу Кубка Республіки. Сказати, що це було несподіванкою – не сказати нічого. В Кубку, вже починаючи від однієї восьмої, грали професіонали, і те, що наші роз’їбаї дійшли аж так далеко, стало сюрпризом насамперед для них самих. Спочатку, в одній шістнадцятій, команда, яка мала з нами грати, на матч не приїхала, і їм зарахували технічну поразку. В одній восьмій нам випали полтавчани, це вже була справжня команда, вони грали в другій лізі, мали свій автобус, на якому і приїхали, аби накидати нашим за рахунок класу. Наші ж вийшли на поле, як в останній бій, і несподівано перемогли. Подивитися той матч прийшло півміста, і це було ще те видовище, суддя додав зайвих десять хвилин, професіонали кидались уже кілька разів, аби набити йому пику, але кожного разу наші боси зі спорткомітету їх розтягували, нарешті десь на сто другій хвилині наші заштовхали таки переможний м’яч, 4:3 на нашу користь, і місто пило після цього кілька днів поспіль. Не знаю, мабуть, годилося б сказати, що ми були вболівальниками, проте ніякими вболівальниками ми не були, просто тягалися за командою цілим регіоном, їздили за ними на виїзд, напивалися в електричках, забльовували тамбури, билися на вокзалах із місцевими, часто навіть не потрапляючи на саму гру, яка для нас у цьому випадку була просто зайвою – нащо тобі ще якась гра, якщо ти п’яний, але непереможений, сиди собі, втикай, у нас була гарна велика компанія, чоловік п’ятдесят загалом, старшим було років по вісімнадцять, і вони в цьому житті не пережили хіба що ядерних бомбардувань. Після Полтави ми вийшли на не менш серйозну команду з-під Києва, гру було заплановано на їхньому полі, і наші боси, щоби не парити мізки ні собі, ні команді, просто купили цей матч – підключили місцевий машиноремонтний завод, який був офіційним власником команди, ті перекинули нашим суперникам якийсь списаний комбайн чи щось таке, і суперники здались. Ось так просто – в них тепер був комбайн, уже не знаю, що вони з ним робили, газон на стадіоні косили чи що, а в нас не було нічого, крім гордощів і злого бажання ще кому-небудь надерти задниці. Ми з Бобом ходили на всі матчі, старші вимагали від нас хоч якоїсь дисципліни, але дисципліни насправді ніякої не було, просто доки наші вигравали, все це щоразу перетворювалося на велике збіговисько всіляких неврівноважених суб’єктів, які намагались будь-що набухатися до фінального свистка і – по можливості – помахатись із кимось за честь місцевого спорттовариства та радянського спорту загалом. Футбол, усе-таки, азарт, самі розумієте. І ось у півфіналі ми виходимо на Донбас, на один з їхніх клубів, що б’ється за вихід до першої ліґи, і грати знову випадає на їхньому полі. Наші старші збирають нараду і вирішують їхати слідом за командою, електричкою це якихось дві-три години, постояти за земляків і ввалити шахтарським недоумкам, щоб ті не вимахувалися. Гра мала відбутись у неділю, і в суботу ми домовляємося не пити, не курити, запастися боєприпасами й тютюном, і першим рейсом вирушити. В усіх дещо причмелений збуджений стан, ну, говорять наші старші, ми їм, блядь, покажемо, покажемо-покажемо, підвиваємо ми, блядь; те, що доводиться їхати на ворожу територію, де наших традиційно били, нас чомусь не лякає, ми в півфіналі, і все решта похую, ввалимо гірникам, вставимо їм по самі гланди, переважній більшості з нас по чотирнадцять-шістнадцять років, і сусідній Донбас у наших набитих тирсою й адреналіном головах асоціюється хіба що з однойменними холодильниками, так що все гаразд – завтра ми поїдемо хрін знає куди і всім там наваляємо, припущення, що наваляють нам, у нас просто не виникає як недоречне. Ще майже поночі, десь о четвертій-п’ятій, я заходжу за Бобом. Він швидко одягається, кидає до кишені старий батьків кастет, робоча династія, бляха-муха, але тут виходить його мама-буфетниця і влаштовує скандал, де це ти зібрався? – кричить, пішла на фіг, відповідає Боб, в мене справи, які ще справи? – допитується мама, в неї сонне, дуже гарне обличчя й біле волосся, себто не сиве, ясна річ, а якесь світло-жовте, аж просвічується, вона вибігла в одному халаті, під яким все видно, в мене відразу ж встав, ну, думаю, мама в Боба, що ж він з такою мамою такий йобнутий росте, мама тим часом далі кричала на Боба, мовляв, нікуди ти не поїдеш, досить, що твій пришелепкуватий тато сидить, ти теж, мабуть, хочеш сісти, пішла ти, незлобиво огризається Боб, я тобі піду, я тобі зараз так піду, – розпалюється мама, шворка на її халаті вкінець розв’язалась, застібнись, кричить їй Боб, що ти вийшла гола? ти, недоноску, – не витримує мама, малий ще вчити мене, не стоїть ще, і тут Боб не витримує і завалює їй просто з правої, мама перелітає через крісло й опиняється на підлозі, я встигаю ще помітити її довгі ноги з кількома синцями на стегнах, на ній були якісь чорні трусики, вона починає плакати, Богдане, говорить, не ходи, залишся тут, пішла на хуй, повчально говорить Боб і виходить у ранковий під’їзд. На вокзалі наші старші дістають кілька десятилітрових каністр із пивом, доливають у кожну по пляшці горілки, збовтують перед споживанням, і ми вирушаємо за Кубком Республіки. Через годину пиво закінчується. Боб сидить переді мною, в руках у нього слоїк з рештками алкоголю, він надпиває і починає блювати просто нам під ноги, всі сміються, Боб пробльовується і теж починає сміятися, потім знову починає пити і знову не втримує це в собі й починає блювати по новій, ми вже майже під’їжджаємо, настрій у всіх бойовий, і найменше чого нам хочеться, це футболу, ми виходимо на брудному та непривітному до нас вокзалі стотисячного шахтарського містечка і йдемо купувати пиво. Ти як? – питаюсь я Боба, нормально, каже той, сьогодні наш день; звісно, відказую я, звісно. Чи треба говорити, що гру ми провалили. Вже до перерви шахтарі накидали нам шість сухих, а після перерви довісили ще два. 8:0! Наш правий хав, наша зірка, загальний улюбленець, двічі бив одинадцятиметровий, і двічі шахтарський кіпер легко, ніби знущаючись, м’яч відбивав. Ми були у відчаї. Половина наших перепили і ледь тримались на ногах, місцеві лягаві дивились на нас, не приховуючи огиди, і не могли дочекатися фінального свистка, аби викинути нас звідси на фіг. Ми не надто опиралися. Весь наш бойовий дух вивітрився десь після третьої банки в наші ворота. Мінтовня вивела нас за ворота стадіону і провела ще кілька кварталів у напрямку залізничного вокзалу. Все, говорять вони, вокзал там, електричка буде через сорок хвилин, валіть звідси, щоби ми вас тут більше не бачили, малолітки чортові, добре, ми навіть не відказуємо нічого цим підарам. Все нормально, ми сьогодні вкінець облажалися, треба валити з цього довбаного Донбасу, поки все тихо й спокійно, ми виходимо на привокзальну площу і бачимо, що там, просто на сходах вокзалу, стоїть ціла бриґада місцевих, чоловік сто, хороша шахтарська бригада, трішки збоку гріється кілька чеченських жигулів, чечени сидять на капотах і вичищають фінками бруд з-під нігтів, за нашими спинами мінтовський уаз на прощання весело клаксонить, дотепні чуваки в сірих підарастичних формах свою справу зробили, місцевих попередили, приїдуть тепер за кілька годин збирати трофеї, ми стоїмо і не можемо нічого зробити – місцеві перекрили нам вихід на платформи, і тепер чекають, що ж ми будемо робити, ну що, уйобки, кричить хтось із них, давайте, підходьте, наші головні перешіптуються і дають команду відступати, ми повертаємось і натовпом рухаємось назад в місто, місцеві цього, мабуть, не чекали, тому якийсь час стоять, вирішуючи, що саме їм робити, нам вистачає цього часу, аби відійти на пару сотень кроків, ми намагаємось не бігти, пацани ж ми чи хто, але ті, хто йде в хвості колони весь час пробують вирватись вперед, і ми все далі відходимо від вокзалу, і тут вечорові сутінки розтинає переможний рев шахтарів, і солодке повітря весняного Донбасу сколихується від різкого гуркоту сотень важких шахтарських підборів – місцеві кидаються за нами. Тепер починається найцікавіше – півсотні п’яних відморозків біжить вуличками сонного містечка, намагаючись уникнути смерті від рук сотні таких само відморозків, місцеві доганяють нас по одному, і тим, кого вони таки наздогнали, зовсім навіть не позаздриш, добре, що хоч чечени залишились на вокзалі. Я біг і думав: йоб твою мать – 8:0!!!