Текст книги "Ворошиловград"

Автор книги: Сергій Жадан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Та що таке? – допитувався я.

– Бензовоз наш спалили, Гєра, – повідомив Коча. – Ось Петрович теж погорів.

Петрович висунув голову з-під ковдри і з готовністю закивав.

– Він зупинився, недалеко тут. Ну, а вони, значить, прямо в кабіну два фугаси й запустили. Чуть не спалили дружбана мого, – Коча потріпав Петровича по плечу. – Катька ось побачила, нас покликала, а то б зробили з Петровича шаурму.

– Я Пахмутову вигулювала, – пояснила Катя перелякано. – Якраз на трасі.

– Міліцію викликали?

– Викликали, аякже, – кивнув Коча. – А хулі міліція?

І так всі знають, хто це зробив. Тільки як ти доведеш?

– А Петрович що – нічого не бачив?

– Да зассить Петрович на них свідчити, – незлобиво промовив Коча, – да, Петрович?

Петрович приречено кивнув головою й побрів кудись за будку, обмотавшись ковдрою, ніби плаш-палаткою.

– Коча, як це спалили? – не зрозумів я.

– Нормально спалили. Не ми перші. Добре, шо не заправку.

– І що тепер робити?

– Я не знаю, Гєрич, – чесно відповів на це Коча, – закриватись треба.

– З якого хуя?

– Так спалять же, дружище. Якщо вони Петровича спалити хотіли, то що може бути далі? Петрович тут уже років двадцять шоферує.

– Я нічого закривати не буду, – відповів я.

– Як хочеш, – прохрипів Коча.

– Ти лишаєшся?

– Подивимось, – неохоче відповів він. – Старий я вже для таких качєлєй.

– А з бензином що?

– Новий купувати треба.

– А бабки?

– Бабок, Гєрич, немає. І не передбачається.

Коча, схоже, знову ніч не ночував, тому засинав просто під час розмови. Я пішов до Травмованого. Той виглядав теж розгублено й погоджувався, що бензоколонку справді краще прикрити. Принаймні на якийсь час. Якщо вже кукурудзяники підпалили бензовоз, на цьому вони навряд чи зупиняться, так серед них не заведено – спинятись, не завершивши почате. Мінтура, очевидно, нічого робити не буде, громадська думка теж, наскільки можна було зрозуміти, не на нашому боці, тому нічого хорошого з цього всього вийти не могло.

– Ну, а якщо не прикривати? – запитав я.

– Можна й не прикривати, – відповів Травмований. – Ти думаєш, я їх боюсь? Мені по хую. Але ти ось завтра поїдеш, а нас із Кочею засмажать, коли ми спати будемо.

– З чого ти взяв, що я поїду? – образився я.

– З біографії твоєї, – відповів Травмований. – Трудової.

– Що ти знаєш про мою біографію?

– Германе, – терпляче пояснив Травмований. – Що ти мені втираєш? Тобі добре говорити, завжди маєш куди повернутись. А нам що робити?

– Шура, – я теж спробував заспокоїтись і говорити виважено. – Давай так – я нікуди не їду, станцію ми не прикриваємо.

– Не їдеш?

– Не їду.

– Ну, не знаю. Сьогодні ти не їдеш, а завтра тебе шукай.

– Шура, сказав – не їду, значить, не іду.

– Ну, не знаю, – Травмований і далі сумнівався.

– Що з бензином робити будемо?

– Бензин купувати треба, – відповів Травмований. – Бабла немає. За спалений нам ніхто нічого не поверне, навіть не сумнівайся.

– Ну, давай так, – сказав я подумавши, – я дам свої гроші, потім відіб'ємо.

– В тебе є гроші?

– Небагато, – попередив я.

– Ну, давай, – сказав Шура.

Я попросив у нього телефон і набрав Льоліка.

– Льолік! – крикнув, почувши з того боку незадоволене дихання. – Як ви там, друзі?

– Гєра! – якось нервово заговорив Льолік. – Ну, ти даєш. Ну хто так робить? Коли ти будеш?

– Льолік, – перебив я його. – Послухай мене! У мене тут проблеми.

– Ти одружуєшся?

– Ні. Поки що. Але мені потрібні мої гроші.

– Навіщо?

– У мене проблеми, Льолік. З бізнесом.

– У тебе бізнес?

– В мого брата, я тобі розповідав.

– Ну?

– Коротше, мені потрібні мої гроші. Привезеш?

– Гєра, ти розумієш, що ти просиш? Я не можу все КИНУТИ Й ВЕЗТИ ТОБІ ТВОЇ ГРОШІ.

– Але мені дуже треба, – пояснив я. – Інакше в мене будуть ще більші проблеми. Давай, Льолік, виручай, останній раз.

– Гєра, навіщо тобі гроші?

– Я ж пояснив.

– Я не знаю. Приїжджай – поговоримо. Ми ж друзі.

– Во-во, – підтвердив я. – Коли зможеш підвезти?

– Та для чого тобі гроші, я не розумію? – запитав він.

– В мене спалили бензовоз, мені бензин немає за що купувати. Давай, Льолік, підіймай свою жопу і виручай друга.

– Ну, не знаю, – невпевнено відповів Льолік. – Потрібно з начальством поговорити. Тепер я точно не можу.

Хіба днів через два.

– Давай, братуха, давай, – прокричав я в слухавку. – А то мене теж спалять. Знаєш, де лежать? – запитав я.

– Знаю, – понуро відповів Льолік. – В Гегелі.

– Точно, – підтвердив я. – Другий том.

– Знаю-знаю, – відповів Льолік і зник з ефіру.

– Хто це? – запитав Травмований, який слухав усю нашу розмову.

– Однопартійці, – відповів я і віддав йому слухавку.

– Номер вбити чи залишити? – поцікавився він.

– Можеш убити. Вони тебе самі знайдуть.

Травмований узяв до рук молоток і почав гнути якесь залізо. Я вийшов на вулицю й поглянув у небо. Воно було глибоке і захмарене. Хмари виглядали важко й переповнєно. Мов бензовози.

9

Того дня всі розмови так чи інакше крутились довкола спаленої машини. Катю з собакою було відправлено додому й наказано не виходити за межі службової території.

Я почувався справжнім бізнесменом і десь внутрішньо навіть тішився, що все так сталось. Тепер ніхто не міг сказати мені, що, мовляв, братішка, ти тут зайвий, давай відповзай убік, не заважай. Адже спалили і мій бензовоз також. Крім того, я вирішив вкласти всі свої нечисленні накопичення, так що справа ставала шкурною. Коча, збадьорившись після ранкового приступу кволості, на роботу так і не вийшов, сидів у кріслі-катапульті, тягнув косяки, відшивав клієнтів, слухав музику з мого плеєра і переповідав історії становлення малого бізнесу в нашому регіоні. Петрович сидів поруч із ним, теж багато курив і замивав рани спиртом. Очевидно, від спирту його й розвезло, вже до обіду був він у зюзю п'яний, а десь о третій пополудні Травмований викликав швидку, ті приїхали й повезли Петровича додому відпочивати. Такі тут були порядки. Я сидів і слухав Кочу, ейфорія все не минала, і старий, знайшовши вдячного слухача, розводився про одну особливо відбиту бригаду, котра років десять тому працювала на трасі.

– Точно, – говорив Коча затягуючись, від чого слова його вилітали хрипко й тягуче, – я їх усіх знав, Гєрич, прекрасні люди. Прості й роботящі, я тобі скажу. Просто курили багато, а це ж гроші, ти понімаєш. Взяли десь партію «калашникових». Думали перепродати, а тут дефолт. Ну, і що робити, не викидати ж, правильно? Давай бомбити харківські автобуси. Двоє брали квитки і сідали в салон.

Інші на виїзді, ось тут, зовсім поруч, – показував Коча на трасу, – вже чекали в машині. Машини крали старі, щоб не шкода було кидати потім, я ж кажу – нормальні були пацани, просто драп, дружище, ну ти все поняв, да? Й були в них такі дурнуваті зимові шапочки, з розрізами для очей.

І ось вони спиняли автобус, натягували ці шапочки на очі і вигрібали все, що могли знайти. Для прикриття оббирали і своїх, підсаджених.

– Так а для чого їх підсаджували? – не зрозумів я.

– Для дачі неправдивих свідчень, – пояснював Коча. – Вони спеціально плутались у свідченнях, несли різну хуйню й заплутували оперативників. Ясно?

– Ясно.

– А було це зимою, – продовжував Коча. – Шапочки свої вони і не скидали. За ними їх і взяли. Але три автобуси бомбонули, отак ось, – і Коча замріяно дивився кудись на трасу, де стояли тіні його ростовських друзів, тримаючи в руках спортивні торби, набиті держзнаками, і киваючи Кочі як старому знайомому.

*

Ми вирішили, що потрібно чергувати біля колонок, аби і їх не спалили. Ага, дружище, вихрипував Коча, спалять на раз, я, щоб ти знав, спати не буду, шо я – дурний, не хочу, щоб мене засмажили, точно, дружище. Він устиг спуститись велосипедом у долину і привіз кілька пляшок портвейну, розташувався на катапульті, обклався бухлом і далі говорив про те, що його сонного не зв'яжеш і не підсмажиш, що він у десанті й не таке бачив і знає, як поводитись із цими салагами. Не бійся, говорив, передаючи мені пляшку, я, якшо нада, можу і ножем, і нунчаками.

Надвечір Коча почав розводити вогні просто біля колонок, я пробував його зупинити, проте старий розійшовся, кричав, що краще знає, як бути, прикотив звідкись дві порожні залізні бочки, набив їх старими газетами і все це підпалив. Газети не так горіли, як смерділи. Прибіг Травмований, довго обзивав Кочу, попросив мене залити бочки водою. Перед тим як поїхати додому, умовляв Кочу піти спати, але старий уперто відмовлявся і загалом поводився зухвало й непослідовно, обзивав Травмованого старим підарасом і тут-таки ліз до нього цілуватись.

Травмований, зрештою, не витримав цього всього і, злісно блискаючи очима, поїхав до міста. Коча посилав йому услід прокляття й повітряні поцілунки і пив просто з горла. Я прилаштувався коло нього, готуючись до довгої безсонної ночі. Проте рівно о десятій вечора Коча міцно заснув, і всі мої спроби розбудити його були марними.

Я підняв його на руки і, мов маленького, переніс до вагончика. Зачинив двері зсередини і теж безтурботно заснув.

Якщо нас спалять, подумав засинаючи, мій труп можна буде упізнати за навушниками. А труп Кочі, подумав, уже зовсім засинаючи, – за наколками ВДВ.

Розбудив мене Травмований. Він нависав і незадоволено розглядав мою ранкову пом'ятість. Кочі в кімнаті не було.

Годинник показував сьому ранку.

– Де Коча? – не зрозумів я.

– Я звідки знаю? – відповів Травмований.

– А що ти так рано? – допитувався я, підвівшись і приходячи до тями.

На мені були сонцезахисні окуляри з жовтою оправою, які я вчора забрав в Ольги. В них я і спав. Можливо, тому уві сні нічого й не бачив. Зняв їх і поклав до кишені куртки, до плеєра з навушниками.

– Я, – пояснив Шура, – ніч заснути не міг.

– Переживав?

– Куди переживав, – розізлився Травмований. – Я в знайомої був. У гостях, – додав. – І десь під ранок, дай, думаю, поїду, подивлюсь, щоб ці мудаки не спалили там усе. Ну, і кинув знайому, нагрубив їй, з дому вигнав.

Через вас, Германе, – додав він і сплюнув. – А спитати – якого хуя, я і не відповім.

І тут йому зателефонували. Травмований здивовано витяг слухавку, приклав до вуха.

– А, – сказав, – ти. Ти де? Що? – перепитав. – Навіщо? Ну добре.

– Це тебе, – сунув слухавку мені.

Я так само здивовано взяв телефон.

– Алло? – запитав.

– Да, дружище, – це був Коча, голос у нього зовсім сів. – Ось так: прийшла біда – відчиняй ворота.

– Ти де?

– Мама… – сказав на це Коча.

– Що – мама?

– Померла мама, – вишипів старий.

– Твоя мама? – перепитав я.

– Не моя, що ти, – пояснив Коча. – Тамарина. Мене вночі викликали.

– А чого тебе викликали? – не зрозумів я. – Ти що – патологоанатом?

– Дружище, – скрушно мовив Коча. – Вона ж мені як рідна була. А тепер ось лежить тут. Мертва, – додав Коча для чогось. – І ні пари з уст. І вся ця їхня циганва зібралась уже, – роздратовано зашепотів він. – З ночі з'їхались, ти понімаєш. Тамара горем убита, у них, у людей Кавказу, з цим особо, ти знаєш. Одним словом, такий бардак… – печально завершив Коча.

– Зараз будемо, – сказав я. – Може, щось привезти?

– Костюм візьміть, – попросив Коча. – А то я тут як в операційній, без нічого.

– Коча так переживає, – говорив я Травмованому вже по дорозі, коли ми мчали в місто, на старе Кочине помешкання. В руках я тримав святковий костюм старого, синіх переливів. – І для Тамари це такий удар.

– А їй-то чого? – запитав Травмований.

– Ну, як чого? – не зрозумів я. – Мама все-таки.

– Чия мама?

– Тамарина, – пояснив я. – Дружини Кочі.

– Чорт, Германе, – незрозуміло чому розізлився Шура. – Дружину Кочі звати Таміла.

– А Тамара? – знову не зрозумів я.

– А Тамара – це її сестра. Двоюрідна.

– Грузинка?

– Циганка. З Ростова.

– Як циганка? Коча говорив, що вони з Кавказу.

– Для Кочі Кавказ і починається десь коло Ростова, – відповів на це Травмований. – Він, жук, із ними двома жив – з Тамілою і Тамарою. Він їх, здається, плутав.

Батьки їхні Кочу за це й не любили. А тепер бачиш – мама, мама.

Я не знав, що відповісти. А він не мав що додати. Так і доїхали.

*

Коло під'їзду вже стояли родичі, були схожі скоріше на сербів, ніж на грузинів. Чоловіки були в чорних костюмах і яскравих кольорів сорочках – синіх, жовтих і рожевих. Жінки були в чорному, в руках тримали вервиці, які перебирали дрібно й зосереджено, ніби писали комусь есемеси. Всюди бігали діти, теж у чорних костюмчиках і з мокрими, акуратно зачесаними головами.

Із знайомих я побачив Ернста, на ньому був святковий мундир австрійського поліцейського й начищені до блиску російські берці. Натовпом ходив також Ніколай Ніколаіч з чорною барсеткою, притороченою до правого зап'ястя.

Барсетка бовталась у нього на руці, мов якір. Серед жінок огрядно виокремлювались дві жагучі іспанки, кожна тримала в руці по вінку, в однієї був від профспілок, в іншої – від чорнобильців. Ернст урочисто відсалютував мені, Ніколаіч метушливо затряс своєю пташиною головою, іспанки нарочито не звернули на мене уваги. Шура похмуро пройшов у під'їзд, прокладаючи шлях крізь натовп сербсько-грузинських родичів. На сходовому майданчику між третім та четвертим поверхами стояли гості з боку нареченої і курили. Причому курили, суки, коноплю, навіть не ховаючись. Ми піднялись на четвертий. Двері були прочинені. Зайшли всередину.

В кімнаті стояв приглушений, дещо нервовий галас, так ніби тут хтось одружувався, але з примусу. Коридорами бігали чорноволосі й чорновбрані жінки з посудом та пляшками в руках, рішуче проходили чоловіки, проносячи туди-сюди стільці, сокири та лопати, під ногами метушились діти, затискаючи в долоньках м'ятні цукерки та відрубані курячі голови. Ми пройшли на кухню. Коча сидів на старому табуреті, в довгій білій майці й чорних армійських трусах. А навколо нього метушились, як могли, жінки, намагаючись усіляко його власкавити. Відразу впадало в очі, що старого тут любили й поважали. Водили навколо нього хороводи і називали його дружньо «гаджо».

Коча ліниво з усіма пересварювався, погукував на когось із жінок, давав указівки і розповідав анекдоти. Схоже, він тут усім і керував. Побачивши нас, привітно, проте доволі статечно привітався й потягнув до ванної. У ванній зашепотів.

– Йобт, – сказав, – ось вона, біда-то. Ех, мама-мама, говорив я їй, года, мамо, года. Так вона ж не слухалась мене, куди там. Ну так а шо ти хочеш, – запитав він сам себе, – вона ж додому раніше дванадцятої і не приходила.

З бару свого.

– Вона в барі працювала? – перепитав я.

– Чому працювала? – не зрозумів Коча. – Дружище, у нас так не прийнято – у нас батьків доглядають, на роботу вони не ходять, ти шо.

Коча взяв із моїх рук костюма, одягнув і став схожий на якогось агронома.

– Пішли до мами, – сказав, причесавши рештки шевелюри. – Потрібно побути біля старої.

Мама лежала у вітальні, на зіставлених докупи табуретах. Одягнена була святково – у сірий піджак та чорну спідницю, а на ногах мала лаковані червоного кольору туфлі на шпильках. Обличчя її було старанно й ретельно покрите косметикою, і вигляд вона мала цілком задоволений, якщо не враховувати, що нижня щелепа їй час від часу розкривалась, і тоді хтось із родичів обережно її поправляв, ніби компостував трамвайні квитки. Коло небіжчиці сиділи дві красиві потягані жінки, обидві в чорних сукнях, чорних панчохах і чорних черевиках, в однієї на пальцях було безліч перснів та каблучок, а в іншої на шиї мотались намиста й ланцюжки з золотими хрестиками, відразу двома чи трьома. Виглядали потягані красуні строго, сиділи, закинувши нога на ногу, дивились навколо холодно й уважно.

– Це хто? – запитав я тихо Травмованого.

– Ліворуч – Тамара, праворуч – Таміла, – пояснив Шура.

– Я б їх не розрізнив.

– Не ти один, – погодився Травмований.

Тамара діставала звідкись із зап'ястка носові хусточки, ніби краплені карти, й старанно витирала сухі очі, намагаючись не розмазати туш. Таміла час від часу поглядала на золоті годинники, яких теж мала два – по одному на кожній руці. Коча блукав кімнатами, підходив до Тамари з Тамілою, ті кожного разу пожвавлювались, припадали до Кочі своїми головами і скрушно, проте енергійно поплескували його по стегну чи спині. Жінки приносили з інших кімнат речі покійної і старанно обкладали ними табурети. В головах уже стояла кавоварка та японська аудіосистема, в ногах виставлено було кілька пар взуття. Крім того, зусібіч небіжчицю обкладено було лампами, одягом, вишиваними портретами Тараса Шевченка й Ісуса, в руках вона тримала пудреницю й фен, а до кишень піджака дбайливий Коча напихав монети, медалі й жетони. Тамара з Тамілою печально дивились на нього, все примовляючи:

«гаджо, ой, гаджо». Ми постояли деякий час, потім Коча потягнув нас на сходи. Знизу підійнявся Ернст із залізною каністрою. Хтось дістав кружку, пропустили вперед Кочу, той заклопотано взяв посудину, оглянув принишклий натовп:

– Квартиру, – сказав, – не ремонтували з дев'яносто першого. І хоч би тобі шо. – І випив.

Усі схвально закивали на таке головами, підтримуючи Кочу в його горі. За якийсь час до під'їзду підкотила швидка. Звідти виліз молодий чоловік в офіційному, теж чорному, костюмі, з течкою під рукою.

– Священик приїхав, – зарухались усі й побігли зустрічати щойно прибулого.

Священик підвівся, хтось відразу ж кинувся до нього за благословенням. Він терпеливо благословив усіх охочих, узяв у когось із рук повну кружку, обережно перехрестив її і, по-дитячому закидаючи голову, випив.

– Де мама? – запитався в Кочі.

Коча взяв його попід руку й повів нагору. По дорозі священик роздавав усім ксерокопії з роздрукованим текстом.

– Що це? – спитав я в Ернста, котрий розливав рештки вина.

– Гімн, – відповів Ернст. – Він їх із мережі качає.

– Що за гімн? Вони що – католики?

– Штунди, – коротко відповів Ернст і, забравши у когось ксерокопію, теж пішов нагору.

У вітальні всі не вмістились. Далекі родичі, колеги по роботі й офіційні особи товклись у коридорі, стояли у ванній та на сходах на два поверхи вниз. Священик роздав текст гімну, сказав, що до чого, і, не гаючи дорогоцінного часу на нікому не потрібні соплі, високим голосом заспівав. Родичі відразу підтягнули, за ними офіційні особи, потім сусіди й випадкові перехожі. Знизу підійшов весільний оркестр, з трубою, барабаном та скрипкою і, вловивши тональність, підтримав співаків, граючи не так для померлої, як для мешканців нижчих поверхів. Священик виводив особливо старанно, Коча, втім, іноді його перекрикував.

Коли Господь візьме тебе за руку, – говорилося в пісні, – і поведе жовтою цегляною дорогою, коли ти покинеш нас самих у цій дивній країні, де постійні проблеми з погодою та комунальними службами, коли пожовкнуть фотографії, на яких ти молода й красива стоїш десь на відпочинку в Гурзуфі, ми вийдемо тобі вслід усією дружною родиною, з зятями, невістками та іншими полукровками, в святкових одежах, урочисто зібрані, ніби прийшли на виборчу дільницю, і почнемо славити Ісуса в віках, аби він тримав тебе за руку міцно й вивірено і не завів куди не треба по дорозі до Отця нашого небесного!

– Слався, наша Вітчизно, вільна і незалежна, – підхопили всі приспів, – слався, наш небесний Єрусалиме, дружби народів надійний оплот!

Слово Ісуса, сила незрима, саре мануша де таборо явена, романо законо припхенела саре лен те прилес!

Коли ти постанеш перед Господом нашим у новому костюмі, при зв'язках та суспільному авторитеті, і припадеш до солодких рук його з золотими перснями та наколками, Спаситель скаже тобі, ти тепер вдома, тьотя Маша, тут усі свої, розслабся, налаче мануша пхендле, со рома джювале; лаче мануша пхендле со аме солов'ї.

І всі знову підхопили:

– Тож живи, Романістан, прекрасний і вільний, позбавлений згубного впливу транснаціональних корпорацій, саре манушенде кокале парне, рат лоли.

Між вільними вільний, між рівними рівний, визнаний світовою спільнотою та спеціальною комісією ОБСЄ з питань духовної та культурної спадщини малих народів Європи, Господь тримає тебе в своїх руках, тож слухай вібрації його гарячого серця!

Коли гімн закінчився, присутні затягли інші, всім їм відомі церковні співи, і під ці співи та незлагоджені, проте енергійні скрипальські запили маму взяли на руки і понесли вниз ногами вперед. Особисті речі несли близькі родичі, всім іншим, як пояснив Ернст, торкатись цих речей було не бажано. Швидка й далі стояла внизу, до неї маму й запхали.

Також до швидкої сіли Тамара з Тамілою, Коча і троїсті музики. Решта родичів, друзів та знайомих добирались до цвинтаря власним транспортом. Для особливо бідних підігнали трактора з відкритим причепом, туди набилось десятків зо два грузинських циган, і процесія рушила. Вже на виході я помітив, що Коча міцно прийняв і що це просто так не минеться. Зі швидкої, вже на цвинтарі, він вийшов ще більш заряджений, різко покрикував на музикантів, вимагав від них зіграти якусь польку і все хотів домовитись із водієм швидкої, аби той провіз маму аж до могили, а він, мовляв, доплатить скільки треба. Цвинтар був старий і знаходився в сосновому лісі. Сосни обступали ряди поховань, місця було мало, тож до свіжовикопаної могили пробирались між дерев, як партизани. Яму було викопано простору.

Стіни її встигли викласти цеглою, а підлогу було ретельно застелено свіжими дошками. Маму акуратно спустили вниз, за нею почали передавати особисті речі. До стіни присобачили, незрозуміло як, портрети Шевченка та Ісуса. Коча штовхався між родичами, сварливо щось їм підказував, виривав із рук посуд, аби самому подавати вниз, зрештою не втримався і з кавоваркою в руках полетів у яму. Його впіймали, поставили на ноги. Спробували висадити вгору, проте він пручався і хотів бути ближче до мами.

– Головне, щоб вони його там не забули, – стурбовано промовив на все це Травмований.

Коли яму заставили речами й квітами, так що й небіжчиці за ними видно не було, до могили підійшов священик.

І сказав таке:

– Навіщо їхати туди, де тебе ніхто не чекає? Навіщо тікати від тих, хто любить тебе? Якщо ти сам не можеш постояти за себе та своїх близьких, що дає тобі право нарікати на долю? Чи намагався ти щось зробити, перш ніж здався й опустив руки? Як ти подивишся в очі тим, хто йшов перед тобою і хто тепер на тебе сподівається? Що ти відповіси на питання тих, хто ступає твоїми слідами?

Адже життя відбувається з тобою кожного дня. І любов виправдовує всі помилки і спроби. Економіка будується не на силі, але на справедливості. Тож коли ти не відчуваєш усього живого, навіщо приходиш прощатись із мертвими?

Тьотя Маша прожила довге й героїчне життя, сповнене щоденної боротьби за щастя свого народу, близьких, друзів та трудового колективу. Повсякчасне утвердження ідеалів добра та рівноправності вивищує її в наших очах і робить незникомим її духовний чин та клопітку діяльність на благо прийдешнього. Принципи братерства, щирості та романіпе, котрі вона послідовно й наполегливо утверджувала всім своїм життєвим досвідом, мають стати за приклад новим поколінням, котрі йдуть на зміну своїм батькам, займаючи їхнє місце в шеренгах бійців за світле майбутнє.

І в цьому плані бойова та трудова біографія тьоті Маші кличе нас до безнастанної героїчної праці, до шліфування власних професійних навиків і цілковитого долучення до нечутних позитивних вібрацій, котрі посилає нам Спаситель як винагороду за роки поневірянь та соціальної дискримінації!

– Амінь, – дружно прокотилося сосняком.

Я не знав небіжчицю, але мені здалось, що священик її дещо ідеалізував. Багато хто слухав його, стоячи за деревами, тож складалося враження, ніби він говорить із соснами.

– І ще, – додав священик подумавши. – Чого вчить нас ця смерть? Вона вчить нас, що потрібно вміти пригадати все, що було з нами і що було з тими, хто поруч із нами. Це головне. Бо коли ти все згадаєш, піти тобі буде не так просто. Тепер усе, – закінчив він, і всі знову заспівали.

І не встигли гості дотягти до кінця чергового псалма про цегляні дороги, якими ми йдемо за руку зі Спасителем, та про суспільні негаразди, за які нам по ходу воздається з відсотками, як небом протягло вчорашні чорні хмари, і раптом, цілком несподівано, ударила злива. Всі кинулись навсібіч, ховаючись під високими голими соснами, перестрибуючи через старі, вгрузлі в пісок надгробки й біжачи до своїх машин, залишених на асфальті. Дощ заливав яму з тьотею Машою, ніби затікав туди весь, загрожуючи затопити поховання й витворити на цьому місці озеро. Коча швидко, наскільки міг, виліз нагору і побіг за всіма. Я теж помчав шукати машину Травмованого, проте десь не там завернув, кудись не туди попрямував, за кимось не тим погнався. І дуже швидко заблукав між цих сосен, біг між ними, захлинаючись дощем і в'язнучи ногами в мокрому піску. Врешті зупинився коло якихось могил перевести подих. Погляд мій упав на написи, виведені на могильних плитах. Спочатку я не зрозумів. Підійшов ближче, перечитав. На плитах зображені були брати Балалаєшнікови. Всі троє. Дощ заливав їхні портрети, і дивились вони на мене, мов акули з морського дна. Так і є. Балалаєшніков Барух Салманович, прочитав я, 1968–1999. Поруч із Барухом на плиті накреслені були різні сакральні знаки – зірки Давида, золоті півмісяці й пентаграми, корони й пташині крила, стебла троянд і старі револьвери. На сусідній плиті написано було: Балалаєшніков Шаміль Салманович, 1972–1999.

Навколо Шаміля було щось виведено арабськими літерами, а внизу зображені були сцени народження, полювання й відспівування. Полювали на оленів. Далі, як і слід було сподіватись, знаходилась могила Равзана Салмановича, 1974–1999. На його плиті, під портретом померлого, намальовано було печальну жінку з розпущеним волоссям і в короткій сукенці. Жінка сиділа на березі ріки, під карликовою березою, і тяжко зітхала, очевидно, за Равзаном.

Вражений і пригнічений, я кинувся далі, вибираючись із цього чорного місця, намагаючись повернутись і все згадати, і чим далі біг, тим більший відчай мене охоплював, бо знайшов я могилу і Саші Пітона з намальованими кіньми, що несли якихось безумних вершників, і надгробок Андрюхи Майкла Джексона з мармуровою колоною та золотими літерами, і важкі гранітні плити з іменами Семена Чорного Хуя та Дімича Кондуктора, Колі Півтори Ноги й Івана Петровича Комбікорма, а також невеликі, проте ошатні гіпсові скульптури Карпа з Болгаркою, з гіпсовою знову ж таки болгаркою в правій руці, й Васі Отріцала з посадженими туями обабіч, і могили Гєші Баяна та Сірьожі Насильника, і прикрашений хрестами склеп Гогі Православного я теж знайшов і, продершись крізь густі терни, вивалився на дорогу, прямо під колеса Травмованого. Шура не здивувався, лише пригальмував і чекав, доки я сяду. А коли я застрибнув досередини, поспішаючи поділитись щойно побаченим, він випередив мене, сказавши строго:

– Ти де був? Ольга телефонувала, хвилюється за тебе.

Про якісь окуляри питала.

– Про окуляри?

– Про окуляри. Просила, щоб ти обережно поводився, бачиш, що робиться?

Я бачив, що робиться щось не те, відразу ж згадав про спалену машину, подумав, що цим, мабуть, не закінчиться, тривога враз охопила мене, тривога й дивне збудження, яке примушувало моє серце відчути нарешті ці дивні солодкі вібрації, якими начинене було небо. Я раптом відчув їх усіх – музикантів зі старими інструментами, що видавали пронизливі й фальшиві звуки, чоловіків у чорних костюмах, що заїхали на цвинтар краном і заклали свіжу могилу бетонними плитами, аби ні в кого не виникло бажання пограбувати останній прихисток видатної громадської та суспільної діячки тьоті Маші і відібрати в неї кавоварку сіменс. Ще я відчув двох іспанок, що гірко оплакували померлу, стискаючи одна одній пальці. І двох сестер, Тамару й Тамілу, котрі наскрізь промокли, і одяг тепер ніжно охоплював їхні плечі. І Кочу я теж відчув, з його п'яними перехрипами й пересвистами, за допомогою яких він намагався порозумітись із водієм швидкої й домовитись, аби його довезли до самого під'їзду. І дітей із цукерками в долонях я теж відчув, я відчув, як їм легко й безтурботно бігається під цим дощем, в якому лунають гімни і в якому вони надійно заховані від будь-якої смерті й усіх негараздів.

Це радісне й жахливе відчуття вимагало негайного долучення до колективу, кидало вперед, до гурту, який збився в помешканні Кочі, а ті, хто не потрапив до самої квартири, стояли в під'їзді, на сходах і сходових клітках, і ніхто не хотів розходитись, та родичі нікого й не відпускали.

– Головне, – сказав Травмований, – не бери всього, що тут побачиш, близько до серця. Бо хто його знає, що ти тут побачиш.

І ми пішли нагору. Доки йшли, ще раз зателефонувала Ольга, далі цікавилась моїми справами й радила зважати на себе. Але сама приїхати чомусь не захотіла. Застілля вихопилось у під'їзд, пляшки з вином і тарілки з овочами передавали на сходи, всі голосно говорили, згадуючи факти трудової біографії покійної й перекрикуючи одне одного.

Між третім та четвертим поверхами товкся оркестр, і щойно ми підійшли, трубач, кивнувши на мене, завів щось із Паркера, ніби віщуючи недобре. Ми проштовхувались усе далі, аж перед самими дверима квартири Шуру висмикнула раптом легка і вправна рука, і якась жіночка середніх років, з пишним задом, потягла його сходами вгору. Шура ще встиг озирнутись і крикнути мені щось застережливе, проте я вже його не почув, оскільки пірнув до квартири, де взагалі було не розвернутись. У вітальні за столом сиділи купою найближчі родичі та найбільш поважні гості.

Ближче до дверей, поміж Тамарою і Тамілою, я помітив лисину Кочі, на неї й рушив, давлячи дітей і розштовхуючи підсліпуватих бабусь. Коча обернувся, побачив мене й радісно закричав:

– Гєра, – свистів він усіма своїми внутрішніми свистками, – дружище, ну слава богу. Ось, – почав він мене знайомити, – Тамарочка, дочка, понімаєш, старушки-покойниці. А це ось Тамілочка, моя сестричка, ну і вообще, Германе, шоб ти знав, як воно не просто у великій сім'ї.

Тамара й Таміла дивились на мене виклично, не приховуючи інтересу. Коча закрутився довкола столу, посадив мене на своє місце і зник у людському місиві. Тамара й Таміла відразу взялись за мною доглядати. В дві руки підливали вина й уважно стежили, аби я пив і не розмовляв.

Хоча я й сам не зовсім розумів, що би міг їм повідомити, тому мовчки пив за упокій душі. Для себе я їх так і не навчився розрізняти. Згадав лише, що Тамілу, здається, бачив минулого тижня коло крамниці, у центрі, була вона тоді, здається, в короткій червоній сукні, але чи була це саме вона, впевнений я не був, тож і розпитувати не став.

За якийсь час застілля почало втрачати свої обриси.

Хтось кудись відбігав, хтось натомість з'являвся і проголошував тости за любов та вірність, щось говорив священик, з ним довго сварився на тему міжрасової терпимості Ернст, із кухні до сусідньої кімнати пронесли тіло непритомного Кочі. Таміла з Тамарою побачили це й зовсім запалились.