Текст книги "Ворошиловград"

Автор книги: Сергій Жадан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Обережно там, блядь, – попросив Травмований, втім, цілком миролюбно.

Оскільки був він низького зросту, я мусив підстрибнути.

Закинув ногу на дзеркало, підтягнувся на руках і виповз на дах. Так, мабуть, почуває себе риба, яку кидають на розпечену сковороду – почуття ейфорії швидко змінюється певною некомфортністю. Дах був вигорілий і покритий густим шаром пилу. Я підвівся.

– Ей, Гєрич, – крикнув знизу Равзан. – Чекай, я до тебе.

– О, і я теж, – підхопив Шаміль.

– І я, і я, – загорівся Барух.

Вони швидко повставали з теплої трави і спритно, мов ящірки, полізли на дах. Незабаром ми вже вчотирьох стояли нагорі й видивлялись хоча б якоїсь дороги.

Від заходу навскісно падали довгі гарячі смуги світла, запалюючи траву та кукурудзяні стебла. Наші тіні розповзались під вечірнім сонцем, як жирні плями на обгортковому папері. Небо підсвічувалось, ніби вода в акваріумі. На обрії висіло марево, так наче вода випаровувалась і підіймалась угору з невидимих водойм. Важко було щось там розгледіти, сонячні промені пробивали мерехке повітря, кінцево розмиваючи зображення. Втім, очі поступово звикали, і крізь сонячні відблиски проступало тьмяно-блакитне тло, беручись вечірнім мороком. Здалеку це схоже було на велику кількість світла, матеріалізовану й зібрану докупи, світло це громадилось і росло, підперте знизу дивними кріпленнями, котрі вертикально протинали повітря.

– Що це? – запитав Шаміль, показуючи рукою на ледь помітні кріплення.

– Вишки, – сказав я.

– Точно, вишки, – погодився Барух і радісно засміявся.

Коли ми врешті приїхали, був тихий спокійний вечір, сонце закотилось за кукурудзяні плантації, й тепле повітря повільно підіймалось угору. Газовики, не дочекавшись нас і зарахувавши нам технічну поразку, розвели посеред футбольного поля багаття і, сівши до вогню, варили у великих казанах якусь бурду. За їхніми спинами височіли вишки, по периметру поля стояли брудні тягачі й спальні вагончики. Навколо блукали вівчарки й вівці, підходячи до вогню й беручи з рук газовиків їжу. Було ще видно, тож вогонь палав зовсім невидимо в призахідних сонячних променях. Газовики сиділи на витоптаному футбольному газоні й готували свою баранину. Схожі були на монголо-татар, котрі відпочивали після вдалого набігу на газові вишки Київської Русі. Побачивши автобус, що вкотився і завмер поміж тягачів, газовики напружились, відірвали свої монголо-татарські зади від землі й мовчки чекали, що ж буде далі. Майже всі вони були низького зросту, майже всі були коротко стрижені, ходили переважно в спортивних штанях і з голими торсами. В багатьох були золоті зуби, дехто мав хрестика на шиї, татуювань ні в кого не було.

Дивились на нас вороже й недовірливо.

– Ну все, приїхали, – сказав Травмований і першим вийшов з автобуса, тримаючи в руках дипломат.

Ми висипали за ним. Побрели полем, тримаючись купи.

Газовики рушили нам назустріч. Повільно зійшлись. Газовики хмурились і спльовували на траву. Наші розминали кулаки, потріскуючи кісточками пальців. Собаки стояли віддалік, заливаючись несамовитим гавкотом. Врешті бригадир газовиків – кривоногий золотозубий мужик у білій майці й синіх трениках – не витримав:

– Пішли звідси! – крикнув псам, і ті неохоче відбігли за тягачі. Стало тихо.

– Привіт, шаровики, – сказав Травмований.

– Ми газовики, – ображено поправив його бригадир.

– Один хуй, – відповів йому Андрюха Майкл Джексон, і всі наші дружно закивали головами – мовляв, і справді один хуй.

– Ви запізнились, – дещо різко заявив бригадир.

– І що? – не зрозумів його Травмований.

– Вам зараховано технічну поразку! – пояснив мужик в окулярах, зі шрамами на животі, очевидно, бухгалтер.

– Ким зараховано? – перепитав його Травмований.

– Федерацією, – виклично пояснив йому бухгалтер.

– Якою федерацією? – подивився на нього Травмований. – Федерацією шаровиків?

– Газовиків, – поправив його бригадир.

Наша команда нещиро, проте дружно засміялась. Коли сміх спав, знову заговорив бригадир.

– Шура, – сказав він Травмованому, – не залупайся, ви справді запізнились.

– І що тепер – ви не станете з нами грати? – Травмований був незворушний.

– Вам має бути зарахована технічна поразка, – менш упевнено повторив бригадир.

– Коротше, – тиснув на нього Травмований, – ви грати будете? Чи боїтесь?

– Ми не боїмось! – різко випалив бригадир. Очевидно, Травмований знав, на що тиснути.

– Так, ми не боїмось! – підтримав його бухгалтер.

– Тоді давайте грати, – сказав на це Травмований.

Бригадир повернувся до своїх. Вони стали кружка і почали про щось тихо перешіптуватись, схилившись один до одного стриженими лобами. Врешті бригадир повернувся до нас.

– Добре, – сказав. – Ми будемо з вами грати. Ми не боїмось. Але ви все одно запізнились!

– Ну то напиши скаргу, – відповів йому на це Травмований. – До федерації.

На тому й порішили.

Газовики загасили вогнища, прибрали казани з бараниною і стали до бою. Судити взявся наш водій. Газовиків було всього дванадцятеро, включно з бухгалтером. Ніби апостолів. Можна було сказати, що їхня лава запасних була фатально короткою, оскільки на цій лаві сидів лише бухгалтер, якого на поле не випускали з огляду на короткозорість. Лишивши бухгалтера в запасі, газовики розсипались полем. Були подібні між собою, і якось розрізнити їх було важко. Бригадир одягнув дамські шкіряні рукавички й став на ворота. Травмований зібрав нас докупи, поставив дипломат собі під ноги.

– Значить, так, – сказав, – усім відпрацьовувати.

Ясно?

– Ясно, Шур, – відповів за всіх Вася Отріцало.

– Ясно, – підтвердили брати Балалаєшнікови.

– Ясно, – додав я.

В наші ворота Травмований поставив Семена Чорного Хуя, довгого й худого. Той підбіг до воріт, підстрибнув і повис на перекладині. Балалаєшнікови мали грати в обороні.

Решта гравців теж зайняли звичні позиції. Мені Травмований сказав грати з ним попереду. Карпо з Болгаркою і Вася Отріцало, котрим не знайшлося місця в основному складі, розчаровано побрели за ворота, де на них чекали решта запасних. Карпо погрозливо розмахував болгаркою, а Вася завалився в теплу траву, підклавши під голову дипломат Травмованого, й безтурботно заснув. Капітани зійшлись у центрі, поруч із ними крутився водій, тримаючи в руках важкого шкіряного м'яча старого зразка, зі шнурівкою.

– Значить, так, Шура, – діловито почав бригадир. – На полі без мордобою. Всі пред'яви після матчу.

– Як скажеш, як скажеш, – не заперечував Травмований.

Сонце вже згасало, по-любому слід було починати.

Ми почали.

Гра відразу не заладилась. Газовики, можливо після баранини, бігали важко і вперед не йшли. У нас натомість чомусь занервували Балалаєшнікови – вони не потрапляли по м'ячу, заважали один одному, сперечались із арбітром.

Вже на п'ятій хвилині Равзан вкотре промазав і тут-таки отримав від Шаміля запотиличника. Суддя зупинив гру й не придумав нічого кращого, як призначити штрафний у наш бік. Хотів навіть вилучити Шаміля за неспортивну поведінку, але за того вступився сам постраждалий, сказав, що це їхні родинні розборки, і порадив рефері триматись від них подалі. Хтось із газовиків пробив, скоріше навмання, м'яч прослизнув густою травою і повз Семена влетів до наших воріт. Газовики тріумфували, від їхніх криків знов озвалися пси й заголосили вівці. Проте тішились вони недовго – вже в наступній атаці Травмований сам пробіг півполя і закотив м'яч у ворота бригадира, котрий стрибнув, але якось невчасно і не зовсім вдало, а насамкінець іще й заплутався в сітці, мов великий сом, тож витягали його звідти двома командами. Доводилось починати все спочатку. Газовики вперто не йшли вперед, наші ж віддавали перевагу позиційній боротьбі, і щойно хтось із суперників отримував м'яча, тут-таки валили його з ніг та бігли до судді сперечатись. Суддя наш виявився теж підсліпуватим, м'яча в цих сутінках не бачив узагалі, тож просто вірив на слово. Незабаром Травмований забив ще раз. Сталося це доволі несподівано: хтось із газовиків прийняв його в темряві за свого, обрізався, і забити з двадцяти метрів було для Шури справою честі. Ми повели. Аж тут нарешті газовики активізувались і пішли вперед, полишивши позаду самотнього бригадира, навколо воріт якого печально бекали негодовані вівці. Третій гол Травмований забив під час стрімкої контратаки, він просто повернувся до наших воріт, видер у газовиків м'яча, пройшов із ним крізь усе поле, на швидкості переграв бригадира і не зупиняючись вбіг межи вівці. Але відразу після цього Балалаєшнікови завалили в своїй штрафній відразу трьох газовиків – одного Равзан і двох – Шаміль, і рефері поставив у наші ворота одинадцятиметровий. Газовики забили. Травмований страшно злостився, але міняти Балалаєшнікових не хотів.

Загалом виглядало так, що ми всі йому заважали. До кінця тайму він ще двічі обіграв бригадира, а Семен так само двічі пропустив від газовиків. Футбольні коментатори у подібних випадках говорять: мовляв, публіці має подобатись те, що відбувається на полі. Тут була подібна ситуація – з публіки присутній був лише бухгалтер, і йому все це відверто подобалось. У перерві господарі підігнали тягачі ближче до поля, ввімкнули двигуни й запалили фари. Поле освітилось потужними театральними прожекторами, в темряві горіли очі вівчарок і скельця бухгалтерських окулярів. Травмований зібрав нас довкола себе, присів навпочіпки і поклав перед собою дипломат. Дістав звідти пляшку зі спиртом, пустив по колу. Всі дивились на капітана з повагою.

– Відпрацьовуємо, реб'ята, – все повторював Травмований, – відпрацьовуємо.

Всі прикладались до пляшки й кивали головами на знак згоди. Балалаєшнікови стояли осторонь і говорили один одному щось неприємне, що саме – було не розчути.

Другий тайм особливих змін у малюнок гри не вніс.

Сірьожа Насильник, який вийшов на заміну замість Пітона, намагався заспокоїти Балалаєшнікових, кричав на них, підганяв уперед, закликав їх грати уважніше, грав на їхній позиції і плутався в них під ногами. Закінчилось усе тим, що, намагаючись вибити, він загнав м'яча у свої ворота.

Після чого сам попросився з поля. Замість нього вийшов Карпо З Болгаркою, проте нічого особливо корисного для команди не зробив. Гра котилась до свого логічного завершення, газовики відійшли назад, нічия їх, судячи з усього, цілком влаштовувала, а нашій команді не вистачало сил зламати хід гри на свою користь. Травмований, як міг, рвав оборону супротивника, проте один на мінному полі не воїн, і як він не бився, вшосте обіграти самотужки одинадцятьох озлоблених газовиків йому не вдавалось. Гра вже мала завершитись, проте суддя, підсліпувато мружачись, усе ніяк не міг розгледіти, що там із часом, тож ми переграли добрих п'ять хвилин. Усі вже поглядали в бік автобуса, що темнів віддалік, прикидаючи, чи вдасться звідси вибратись цілими й неушкодженими. Навіть Травмований, здається, змирився. Семен востаннє виніс м'яча на половину супротивника, там його підхопив Андрюха Майкл Джексон і, прокинувши повз двох газовиків, побіг уперед. Він уже майже вискочив сам на сам із бригадиром, проте хтось із газовиків в останню мить перевів м'яч на кутовий. Біля воріт бригадира зібрались обидві команди. Навіть Семен прибіг, скинувши воротарські рукавички. Подавати пішов Травмований. Він підчепив м'яч лівою неробочою, і той якоюсь неймовірною траєкторією вгвинтився в штрафний майданчик газовиків. Потрапив до одного з них, відлетів до іншого, той скинув його назад бригадиру, бригадир відчайдушно пхнув його ногою, м'яч, ніби снаряд, шугнув угору, втрапив мені в голову і влетів у ворота. Я навіть не побачив, як це сталось, оскільки стояв до воріт спиною.

Це була перемога. Знеможені газовики безсило посипались у траву, бригадир витирав піт і сльози, наші підхопили мене на плечі і побігли через усе поле до лави запасних.

Попереду, остерігаючись гніву газовиків, біг суддя. Останнім, задоволено посміхаючись, шкутильгав Травмований.

За нами бігли вівчарки й печально вили в темні небеса, які не просвічувались навіть фарами тягачів.

Радість наповнювала наші серця, радість і почуття справедливості, адже все сталось, як і мало бути, хто ж бо сумнівався в кінцевій перемозі, ця подорож мала завершитись тріумфом, тож він нікого і не здивував. Я тиснув правиці своїм друзям, тішачись усій цій пригоді, яка завершилась так добре, дивуючись, що минуло стільки років, а все знову поверталось на свої місця, все було, як і раніше, рухалось за своїми законами. Це заспокоювало і заводило водночас, адже ось вона – радість пізнавання і радість повернення, те, чого бракувало мені останні роки, фактично – від часу останнього матчу. І думаючи про це, я якимось боковим зором побачив, що газовики вже відійшли від поразки, підвелись на ноги і тепер повільно, проте незворотньо рухались у наш бік. Схоже, відпускати нас просто так вони не збирались. Хтось із наших перехопив мій погляд і теж помітив їхнє наближення. Привітання стихли. Наші рушили назустріч. Команди сходились. Зрештою, подумав я, цим і мало завершитись. Навіть бухгалтер ішов тепер на нас, але йшов без окулярів, очевидно, аби їх не розбили, тож здавалося, ніби він іде навпомацки. Газовики зупинились, важко дихаючи. Наші теж стали. Прожектори били просто в очі й робили наші постаті прозорими, майже невидимими, наче це привиди зібралися тут, аби з'ясувати стосунки з іншими привидами. В світлі фар час від часу спалахували фікси й натільні хрестики. Вперед вийшов бригадир.

– Шура, – звернувся він до Травмованого. – По ходу останній гол не зараховується.

– Якого хуя? – розважливо запитав його Травмований.

– Поза грою було, – пояснив бухгалтер.

– Ти, олень, – сказав йому на це Андрюха Майкл Джексон, – я тебе зараз вівцям згодую.

– Не залупайся, брат, – похмуро промовив бригадир. – Було поза грою.

– Поза грою? – перепитав Травмований.

– Поза грою, – незадоволено, проте вперто повторили газовики.

– Ну що ж, – сказав на це Травмований і дістав звідкись нізвідки кастет.

І решта наших почали діставати кастети, нунчаки й бейсбольні битки. І газовики теж повихоплювали з-поза спин штахетини, армійські паски з впаяним свинцем і шматки битої цегли. Починалося щось на зразок додаткового часу.

Раптом наперед вийшли два брати Балалаєшнікови – Равзан і Шаміль.

– Що за хуйня?! – не так запитав, як відповів Равзан. – Який поза грою? Поза грою в нас був у першому таймі.

– Не було у нас поза грою в першому таймі, – несподівано поправив його Шаміль.

– Як не було? – здивувався Равзан. – Був. Чистий поза грою.

– Ні хуя, – стояв на своєму Шаміль.

– Брат, – занервував Равзан, – що ти пиздиш? Тебе там не було. А я бачив – чистий поза грою.

– Ні, – твердо повторив Шаміль.

– Брат, помовч, ага?

– Не було там поза грою, – наполягав Шаміль.

– Ну ось що ти пиздиш? – повернувся до нього Равзан. – Нє, ну що ти пиздиш?

Команди не наважувались вставити бодай слово.

– А що? – прийняв виклик Шаміль.

– Ну а що? – закипав Равзан.

– А хоч би що? – так само закипав Шаміль.

– Да ні хуя! – сказав на це Равзан і раптом різко завалив Шамілю в щелепу.

Шаміль покотився травою, але швидко підірвався на ноги, вихопив у когось із рук бейсбольну битку й запустив нею у брата. Той прогнувся, й битка прошугоніла у нього над вухом. Равзан скрикнув і кинувся на супротивника.

Завалив йому вдруге і почав товкти, проте Шаміль швидко вивернувся, виліз на нього згори і тепер уже сам товк Равзана. Несподівано з натовпу вилетів Барух, ногами розкидав братів, схопив їх за барки, зіштовхнув лобами, повалив на траву і почав товкти обох. Шаміль із Равзаном, не чекаючи чогось подібного, якийсь час відбивались, але швидко оговтались і, схопивши Баруха за ноги, повалили на газон. Сіли згори і почали товкти його удвох. Проте недовго, оскільки Барух, як вуж, вивернувся з-під їхніх важких тіл, підім'яв їх обох під себе і почав давити, ніби мішки з картоплею. Хвилин за п'ять усі троє знеможено розкотились травою і, тяжко переводячи подих, спльовували на газон криваву слину. Газовики дивились на все це приголомшено. Стояли мовчки, боячись поворухнутись.

Зрештою, бригадир сторожко окликнув Травмованого.

– Ей, Шура, – голос його звучав сухо й налякано, – хуй з вами. Забирайтеся звідси.

– А як же поза грою? – перепитав на всяк випадок Травмований.

– Не було поза грою, – розвіяв його сумніви бригадир. – Не було.

*

Поночі ми виїхали на трасу. Місяць викотився нам назустріч і освітив жовтим світлом салон автобуса. Місячне проміння лягло на обличчя моїх друзів, які переважно спали. Очі їхні в цій напівтемряві запали, під ними з'явилися тіні, вилиці загострились, і голови покірно звішувались із плечей. Біля автозаправки водій пригальмував. Я махнув рукою, проте всі спали, тож і прощатись не було з ким.

Один лише Травмований підійшов і потис руку. Проте і він нічого не сказав. Я зістрибнув на землю. Двері зачинились.

Автобус повільно рушив і зник за деревами.

6

Ернст зателефонував сам. Я навіть не встиг про нього згадати, як він уже дзвонив, аби запитати, коли я буду.

Я спробував передомовитись, пояснив, що зайнятий, що маю сьогодні важливу зустріч, що чекаю на спеціального клієнта, що не надто добре себе почуваю, і запропонував зустрітись іншим разом. Ернст терпляче все це вислухав, сказавши в кінці:

– Германе, іноді людина не знає, від чого відмовляється. Тому краще їй іноді взагалі не відмовлятись. Ти мене розумієш?

– Розумію, – сказав я.

– Коли тебе чекати?

– Давай о другій, – здався я.

– О пів на другу, – відповів на це Ернст і поклав слухавку.

Я пішов до Травмованого. Вислухавши мене, той завчено розлютився, сказав, що я, замість того, аби хоч раз йому допомогти, займаюся незрозуміло чим і тягаюся з різними хуями, що він мене нікуди не повезе, і щоби я взявся, зрештою, за розум.

– Германе, – кричав він, – навіщо тобі танк, сам подумай?!

– Косити на ньому буду, – роздратовано відповідав я. – Ти що – бензин зажав?

– Нічого я не зажав, – відповів на це Травмований, скинув брудні рукавиці й пішов на вулицю заводити свій легковик. Їхали мовчки. Спустилися в долину, перескочили міст, в'їхали до міста. Травмований час від часу кивав головою перехожим жінкам, які його пізнавали. Проїхали автовокзал, елеватор, дісталися залізничного переїзду. Тут Шура зупинився і сказав:

– Ну все, – сказав, – далі я не поїду. Не хочу, аби мене там бачили.

– Що таке?

– У мене там знайома, – пояснив Травмований, – думає, що я зараз у Польщі. Я їй сказав, що поїхав по бізнесу, розумієш? Не хочу палитись. Далі пішки дійдеш, тут недалеко.

– Я знаю, – відповів я і відчинив дверцята.

Передмістя змінилося поодинокими будинками, далі починалися сільгоспугіддя, ставало все менше людей і все більше тварин. Корови паслись, прив'язані до землі міцними мотузками, мов дирижаблі. Дорога, що відходила від траси до аеродрому, зовсім заросла, тополі стояли сиротливо й покинуто. Залізна брама на в'їзді поржавіла, чорні металеві зірки висіли, як померлі планети. Я підійшов, штовхнув ворота. Вони тяжко заскрипіли й відчинились.

На подвір'ї стояв Ернст. Схоже, помітив мене ще з дороги і тепер чекав у всеозброєнні. Мав на собі кітель британського пожежника, одягнений на чорну військову майку, і джинсові шорти, що тримались німецьким паском, на блясі якого було написано «З нами Бог». На ногах мав кеди. Схожий був на фаната «Айрон Мейден». Підійшов до мене і мовчки потис руку.

– Добре, що ти приїхав, – сказав.

– Знаєш, – мені хотілось, аби він зрозумів, чого мені коштувало сюди дістатись, – краще б ми все-таки перенесли цю нашу зустріч.

– Час, Германе, час, – відповів на це Ернст Тельман. – Хто знає, скільки його в тебе залишилось.

– Це ти до чого сказав? – не зрозумів я.

– До того, що потрібно заходити до дверей, які нам відчиняють.

Сказавши це з замисленим виглядом, він пішов уперед.

Я рушив слідом. Пройшли повз гаражі, оминули будиночок адміністрації й опинились біля великого приміщення, подібного на ангар. Подвір'ям росла густа зелень, стіни будівель затягло виноградом, за будівлями виднілась порожня, ніби ранкове шосе, злітна смуга. В усьому відчувався занепад.

Сам Ернст нагадував дезертира, який відстав від своїх і тепер переховувався на продовольчих складах в очікуванні трибуналу. Він відчинив металеві двері і жестом запросив досередини. Це була колишня їдальня, в якій, наскільки можна було зрозуміти, раніше харчувався персонал аеродрому. Я уявив собі, як відважні пілоти, аси сільської авіації, повертаючись із небезпечних рейсів над неосяжним кукурудзяним океаном, залітали сюди, в тиху й затишну гавань, де на них чекали вірні механіки, мудрі диспетчери й теплий компот. Зала була простора й заставлена старими столами та металевими стільцями. На стінах розвішані були агітаційні плакати, котрі демонстрували міць та нестримність червоної авіації, а також пояснювали громадянському населенню доцільність використання в мирний час хімічної обробки польових насаджень. За останні двадцять років тут мало що змінилось. Хіба що на мені був німецький військовий піджак, а на Ернстові – британський кітель.

Ернст запросив до столу, дістав звідкись із-під стіни десятилітрову металеву каністру, сів напроти мене, поставив каністру собі під ноги, дістав із кишені два гранчаки, помічені знизу червоною олійною фарбою. Поставив гранчаки на стіл. Я зазирнув досередини. На дні мого було написано 7, на дні його – 12. Ернст підійняв каністру, відкрив її і по черзі наповнив посуд червоним вином.

– Це вино, – сказав він, простягаючи мені склянку, – я роблю сам. – Ми стукнулись. – З винограду, який росте прямо тут. Можна сказати, це все, що залишилось від радянської авіації.

– Вічна пам'ять, – сказав я і випив.

Вино було терпке й гаряче.

– Що я тобі скажу, Германе, – Ернст теж випив і налив по новій, – можливо, це найгірше, що вони зробили.

Без авіації не може бути демократії. Літаки – це основа громадянського суспільства.

Я запропонував за це випити. Ернст не відмовився.

Збоку, мабуть, можна було подумати, що ми п'ємо бензин.

– Як там Шура? – запитав Ернст після паузи.

Доки він розливав, запала незручна мовчанка. Я не знав, що говорити в таких випадках. Він, вочевидь, теж відчув, що я нервую, і спробував перевести розмову на щось нейтральніше.

– Нормально, – відповів я. – У футбол грає.

– У футбол? – здивувався Ернст. – Хіба він ще грає?

– Вони всі грають. Ми вчора газовиків переграли.

– Хто – всі?

– Ну, всі, з ким я грав раніше. Пітон, Кондуктор, Андрюха Майкл Джексон. – Ернст подивився на мене недовірливо. – Брати Балалаєшнікови, – додав я менш упевнено.

– Балалаєшнікови? – перепитав Ернст. – Це ті, що згоріли кілька років тому у власному кінотеатрі?

– Як це згоріли? Я з ними вчора у футбол грав.

– Зрештою, – розважливо сказав Ернст, – кому і коли це заважало грати у футбол. Так що там Шура? – запитав знову.

– Та все нормально, – сказав я. – Не пускав мене сюди. Сказав, що вся ця затія з твоїми танками – маячня.

– Так і сказав?

– Так і сказав.

– І про танки говорив?

– Говорив.

– Гм, – зажурився Ернст. – Шура – чоловік імпульсивний, – промовив зрештою. – В нього такий склад характеру – він не може довго концентруватись на чомусь одному. У нього і з жінками та сама проблема, ти знаєш? – питально подивився на мене.

– Здогадуюсь.

– А ти знаєш, – раптом додав Ернст, – що саме Шура кілька років тому допомагав мені викопувати трьох німецьких гренадерів?

– Як це – викопувати?

– Ну як, – не знав, як пояснити, Ернст. – З пітьми небуття. Я їх вирахував за допомогою міношукача. У них коронки залізні були, вони й засвітились. Шура, до речі, відразу погодився допомогти. Я так розумію, він рейхсмарками цікавився. Ну, та які рейхсмарки могли бути в гренадерів.

– Ну і чим закінчилось?

– Чим? – перепитав Ернст і знову розлив із каністри. – Погано закінчилось. Виявилось, що ми їх не просто знайшли, ми їх перепоховали. Їх, виявилось, ще за війни закопали, щоправда, без жодних знаків. Так що мене звинуватили в оскверненні військових поховань. Ледве відмазався. Але бляху, – він показав, – і досі ношу. Ось Шура з тих пір і ставиться до цього всього скептично.

І Ернст влив у себе чергову дозу. Я поспішив за ним.

– Зрозуміло. І що тепер? Ти хочеш знайти танк?

Ернст подивився пильно й прискіпливо. Мені стало незручно.

– Германе, – запитав він. – Що б ти зробив, якби у тебе раптом з'явилось багато грошей? Скажімо, мільйон, – щедро додав.

– Мільйон?

– Угу.

– Рейхсмарок?

– Доларів.

– Я б купив собі будинок. В Африці.

– Навіщо тобі будинок в Африці?

– Завжди хотів жити в країні, де немає расизму.

– Ясно, – кивнув Ернст. – А знаєш, що б я зробив?

– Що?

– Я б купив літак, Германе. І відновив би авіаперевезення.

– Для чого? – не зрозумів я.

– Для того, що я можу щасливо прожити в місті, де є расизм. Але в місті, де немає авіації, жити я не можу.

– Хіба це так важливо?

– Розумієш, – Ернст усе сильніше перехиляв каністру, аби наповнити посуд, – річ не в авіаперевезеннях як таких.

Взагалі, якби не я, все це господарство, – він повів рукою навколо, – давно б уже викупили. Асфальт розорали б і засадили все кукурудзою. Все, Германе, ти розумієш, усе, що тут будували, вони б засадили кукурудзою!

– Чому ж вони досі цього не зробили?

– Тому що це і досі державна власність. Але повір, тільки мене звільнять, вони все це почнуть скуповувати.

Тому що їм нічого не потрібно, крім їхньої кукурудзи, ти розумієш? – Ернст помітно сп'янів, говорив нечітко, проте проникливо. – їм і літаки потрібні, лише аби доглядати за кукурудзою. Вони не люблять авіацію, Германе. А для мене літаки – це не просто професія. Знаєш, я з дитинства мріяв про небо, я школярем малював у зошитах моделі, які мчать десь там, над нами, вгорі. Згадай, Германе, ми ж усі в дитинстві хотіли стати авіаторами, хотіли літати, дістатися неба! Нас же всіх називали на честь космонавтів, чувак!

– Особливо тебе.

– Та ладно, – відмахнувся він. – І що сталось із нашими мріями? Хто відібрав у нас наші квитки на небеса?

Чому нас загнали на ці задвірки, я тебе питаю?! – Ернст нервово повів головою і замовк. Я теж мовчав, не знаючи, що відповісти. Зрештою, він знову заговорив. – Для мене це справа принципу. Я хочу відновити авіаційні перевезення в цьому місті, де всі виявились слабаками й засранцями і дозволили нагинати себе різним мудакам. Можна сказати, це справа всього мого життя.

– Добре, – я намагався якось його підтримати. – А танк навіщо?

– Германе, ти історик?

– Історик.

– Скажи, скільки рейх устиг випустити тигрів?

– Яку модель?

– Без різниці.

– Майже півтори тисячі.

– Точно, – зрадів Ернст. – Тисячу триста п'ятдесят п'ять, якщо бути точним. По-твоєму, це багато?

– Мало, – подумавши, відповів я.

– Дуже мало, – погодився Ернст. – А знаєш, скільки їх уціліло до наших днів?

– Штук сто, – сказав я навмання.

– Шість, Германе, всього шість штук. І скільки, потвоєму, сьогодні буде коштувати тигр?

– Мільйон?

– Мільйон. Не менше мільйона.

– І ти знаєш, де його знайти? – намагаючись приховати сумнів, запитав я.

– Не знаю, – відповів Ернст. – Але десь він точно є.

Я його відчуваю. Коли-небудь я витягну його, і тоді клав я на всіх цих бізнесменів, котрі скуповують металолом по колгоспах. Продали авіацію, засранці, – він знову налив.

Лише тепер я побачив, наскільки він п'яний. Тому навіть сперечатись із ним не хотів. Зрештою, подумав, чому б і не авіаперевезення. Не найгірша мрія для людини, яка живе в колишній їдальні.

– Добре, Германе, – знову заговорив Ернст. – Час працює на нас. І взагалі, – почав він про щось інше, – історія нас нічому не вчить. Ти уявляєш, що таке танкова війна? Це велике переселення народів. Ось уяви собі цих простих німецьких механіків, молодих хлопців, більшість із яких уперше вибрались так далеко від батьківського дому.

Скажімо, ти народився й виріс у невеликому німецькому містечку, ходив там до церкви, до школи, спізнав перше кохання, без особливого інтересу слідкував за політикою, за зміною канцлера, скажімо. Потім почалась війна і тебе забрали до війська. Там ти пройшов підготовку й став танкістом. І почав просуватись на Схід, усе далі й далі в східному напрямку, перетинаючи кордони, займаючи чужі міста, нищачи ворожу техніку й живу силу супротивника.

Але всюди, ти розумієш, всюди це були приблизно такі самі міста і такі самі краєвиди, як у тебе на батьківщині.

І люди, за великим рахунком, ну, якщо не рахувати комуністів та циган, теж були такі самі, як у тебе на батьківщині, і жінки були так само красиві, а діти так само безпосередні та безтурботні. І ти займав їхні столиці, не особливо переймаючись тим, що на тебе чекає далі і куди назавтра проляже твій шлях. І ось таким чином ти пройшов Чехословаччину, потім Польщу і зрештою в'їхав своїм танком сюди, в країну розвиненого соціалізму. І спершу все йшло гаразд – блискавична війна, стратегічний геній твоїх генералів, швидке просування на Схід. Ти навіть більшменш безпроблемно перетнув Дніпро. І тут починається найгірше – несподівано ти потрапляєш у таку місцевість, де зникає все – і міста, і населення, й інфраструктура.

І навіть вороги кудись зникають, у цій ситуації ти навіть їм тішився б, але вони теж зникають, і чим далі на Схід ти рухаєшся, тим тривожніше тобі стає. А коли ти врешті потрапляєш сюди, – Ернст широко обвів рукою повітря навколо себе, – тобі взагалі стає моторошно, тому що тут, за останніми парканами, варто від'їхати триста метрів від залізничного насипу, закінчуються всі твої уявлення про війну, і про Європу, і про ландшафт як такий, тому що далі починається безкрая порожнеча – без змісту, форми й підтексту, справжня наскрізна порожнеча, в якій навіть зачепитись немає за що. А з того боку порожнечі – Сталінград. Ось така танкова війна, Германе, – закінчив Ернст і необережно перевернув каністру.

*

Надвечір він випровадив мене до воріт. Погано тримався на ногах, проте дивився на мене змовницьки, очевидно розумів, що йому вдався цей трюк із танками та вином, і ця розповідь про порожнечу йому теж удалася, зерно сумніву потрапило до мого серця, і тепер лишалося чекати, коли воно визріє й почне плодоносити. Ернст поплескав мене по спині й випхав за браму. Я роззирнувся. Дорога до траси тонула в сутінках, зорі на воротах поглинув вечірній морок. Раптом в обличчя вдарило різке світло, я прикрив очі долонею. Віддалік стояв чорний джип. Я рушив до нього.

Вино повнило всю цю пригоду відчуттям безтурботної небезпеки, схожої на ту, яку людина відчуває, сідаючи на чортове колесо – навіть якщо тебе знудить на висоті, сваритись ніхто не буде, оскільки це парк культури та розваг, а ригання з чортового колеса – це якщо й не культура, то в будь-якому разі – розвага. Я підійшов. Відчинив задні дверцята. Без запрошення вліз досередини. На широкому сидінні напівлежав здивований Ніколаіч, певно, його заскочила моя податливість і та легкість, з якою я заліз до їхнього джипа. Втім, він швидко опанував себе й розтягнув обличчя в радісну посмішку.