Текст книги "Ворошиловград"

Автор книги: Сергій Жадан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Германе! – затягнув ввічливим голосом.

Але я не дав договорити й по-братськи стиснув маленького Ніколаіча в обіймах, усім своїм виглядом показуючи, як це здорово, що вони мене знайшли. Вино грало безпосередньо в моїх мізках.

Ніколаіч ще більш розгубився. Мабуть, він інакше уявляв собі нашу сьогоднішню зустріч, і готувався до довгої неприємної розмови, а тут раптом така щирість і відсутність будь-яких комунікативних бар'єрів, тож він розгубився.

– Ми шукали вас, – сказав нарешті. – Ну що, поїхали? – додав, відсуваючись від мене в куточок.

– Поїхали, – безпечно сказав я.

– Двері! – крикнув мені Коля з водійського крісла.

– Іди на хуй, – так само безпечно відповів я йому.

Запала мовчанка. Ніколаіч стиснувся в клубок, Коля сопів за кермом, я дружньо посміхався, намагаючись показати, як я втішений, що вони мене знайшли.

– Коля! – не витримав Ніколаіч.

Коля мовчки виліз із машини, обійшов джип і злісно хряснув дверцятами з мого боку. Сів за кермо, і ми рушили. Виїхали на трасу, повернули в бік міста. Це був добрий знак, значить, вони не збирались прикопати мене в кукурудзі прямо тепер.

– Як справи? – заговорив Ніколаіч.

– Прекрасно, – відповів я. – Переграли вчора газовиків.

– Серйозно? – насупився він. – Коли додому?

– Не знаю, – відповів я. – Хочу трішки затриматись.

– Серйозно?

– Угу. Потрібно з документами розібратись.

– Серйозно? – Ніколаіч теж спробував заговорити приязно. – Германе, воно вам треба? Повертайтесь додому.

– Ніколаіч, – раптом спитав я його, – скажіть, вас у дитинстві били?

– З чого ви взяли? – насторожився Ніколаіч.

– У вас просто такий склад тіла, ну, не бійцівський, розумієте? Який у вас розмір ноги?

– Тридцять дев'ятий, – нервово відповів Ніколаіч. – Ніхто мене не бив, – додав. – Я завжди міг з усіма домовитись.

– А ось мене пару разів били, – признався я. – Гуртом.

Я теж когось бив. Але, розумієте, яка річ: я згадую ті бійки без жодних образ, і жодних претензій у мене немає. Знаєте чому? Тому що коли ти б'єшся з кимось і отримуєш по голові, нічого образливого в цьому немає. Ти ж у відкриту б'єшся. Що ж тут образливого? Ви мене розумієте?

– Розумію, – відповів Ніколаіч. – Ви що – не хочете з нами домовлятись?

– Не хочу.

Джип виїхав на залізничний переїзд. Колії зблиснули в місячному сяйві.

– Коля! – раптом крикнув Ніколаіч.

Коля пригальмував і вимкнув двигун. Ми зупинились якраз посеред колії. З будки вискочив чувак у помаранчевому жилеті, підбіг до нас, але Коля висунувся у вікно, щось сказав, і той похнюплено побрів назад у будку.

– Германе, – холодно заговорив Ніколаіч, мабуть, це була підготовлена ним на такий випадок промова, – знаєте, я людина бізнесу, я звик мати справу з різними партнерами. Але найменше мені подобається мати справу з партнерами, які…

Світлофори коло будки заблимали, оповіщаючи про наближення потяга. Шлагбауми опустились, затискаючи джип з обох боків. Коля від несподіванки присвиснув, Ніколаіч теж напружився, проте спробував не виказувати розгубленості, зібрався з думками й продовжив:

– …які не вміють домовлятись, ви розумієте, Германе?

– Що розумію? – перепитав я його.

– Ви розумієте, що я хочу сказати?

– Не зовсім.

– Я спробую пояснити…

– Ніколаіч, – перебив його Коля.

– Річ у тім… – намагався не звертати на нього уваги Ніколаіч.

– Ніколаіч, – наполегливіше заговорив Коля, в голосі його відчувалась тривога.

– Коля, іди на хуй, – роздратовано відволікся Ніко лаіч. – Так ось, – обернувся він знову до мене, згадуючи, в якому місці його перервали, – що я хочу вам сказати…

– Ви дозволите? – перебив його я.

Вже якийсь час мені було не по собі, вино рвалось нагору, мов природний газ із чорноземних глибин. Доки міг, я не звертав на це уваги, слухаючи Ніколаіча, проте почувався чимдалі гірше.

– Що? – ще більш роздратовано перепитав Ніколаіч, намагаючись надати своєму голосу металевих нот.

– Секунду, – сказав я, відчинив дверцята і різко перехилився надвір.

Мене відразу вирвало. Я важко перевів подих, проте про всяк випадок вирішив зачекати.

Коля обзивав усіх, кого міг згадати, Ніколаіч напружено вдивлявся в сутінки, з яких будь-якої миті міг вискочити московський фірмовий, і пригадував фрази, які готував спеціально для цієї бесіди. Я віддихався й знесилено впав назад на шкіряне сидіння, прикривши за собою дверцята.

– Так ось, Германе, – взявся за старе Ніколаіч, говорячи, втім, дещо зашвидко, – я – людина бізнесу…

– Секунду! – викрикнув я знову і, різко відчинивши двері, ще раз вивалився надвір.

– Твою маму! – відчайдушно кричав Коля, а Ніколаіч увесь мов заціпенів, стиснувшись, як їжачок, і підібгавши ніжки.

Я знову впав на сидіння, важко дихаючи й обдаючи Ніколаіча запахом диких сортів винограду. Зліва, із синіх вечорових туманів, на нас викочувався потяг. Було до нього ще кількасот метрів, і здалеку він горів святковими вечірніми вогнями.

– Я їбав! – крикнув Коля, завів двигун і дав по газах.

Джип рвонув із місця, якимось дивом оминув шлагбаум і помчав асфальтом.

Від'їхавши, Коля пригальмував і повернувся назад:

– Ніколаіч! – закричав. – Та викиньте ви на хуй цього підараса! Викиньте його на хуй! Ніколаіч!

– Я сам вийду, – сказав я і виліз надвір. Але перш ніж відійти, нахилився, звертаючись до Ніколаіча. – Думаю, так у нас із вами нічого не вийде. Так справи не ведуться.

До побачення.

І ще раз обдавши всіх присутніх виноградним духом, зачинив за собою двері.

7

І хоча все було зрозуміло з мого вигляду, хоча вся оманливість приватного виноробства й відбивалася в моїх очах, і одяг мій разом із волоссям відгонив диким виноградним галуззям, Коча не сказав на це ані слова. Лише ходив довкола боязко, ніби кіт у чужому помешканні, принюхувався зранку до нових запахів, заварював чай, відганяв ос, котрі літали наді мною, мов чайки над затонулим танкером.

І весь час говорив, скоріше, сам до себе, розповідав про свою дружину, йому ця історія не давала спокою, і він не давав спокою мені, вкотре її переповідаючи.

– Баби, – фонив він, – Гєра, баби, це все баби.

– Які баби, – дивувався я, виганяючи ос із волосся, – до чого тут баби? – говорив я йому, але Коча лише скрушно поводив плечима й пив свій темний, наче нафта, чай.

– Я ж бачу, – додавав, – що з тобою робиться, Гєра, я ж усе бачу, дружище, це все вони, це вони.

Я витрушував із волосся надокучливих ос, брав їх на долоню, й вони злітали з руки, доки Коча говорив і говорив, заговорюючи мій головний біль.

– Ти знав її? Знав мою дружину?

– Знав, – відповідав я, – знав: чорна така, весела.

– Точно, – хрипко тішився Коча, – це вона. Вона молодша за мене на п'ять років. Але я б ніколи не сказав, що вона за мене молодша. Коли ми познайомились, вона таке вміла, я б ніколи не подумав, що їй сімнадцять.

– Де ти з нею познайомився?

– На спортмайданчику, – сказав Коча подумавши, – влітку, вона приїхала поступати до медичного училища. Десь коло медичного я її вперше й зустрів. У них, у південних жінок, шкіра завжди одного й того ж кольору, вона в них не засмагає, ти знаєш?

– Хіба вона з півдня?

– З Грузії, – сказав Коча. – В неї тоді було чорне волосся і довгі ноги.

– Це я пам'ятаю, – підтвердив я.

– А коли вона почала вчитись, ну, в медичному, на ній завжди був білосніжний халат. Тебе, Германе, заводять жінки-лікарі?

– Ні, боюсь лікарів.

– А мене заводять, – пояснив Коча, – я колись в диспансері лежав, як мене це заводило… Але я хочу тобі розповісти про Тамару. Зараз я все тобі розповім, дружище.

Я думаю, він не так багато мені розповів, більше я сам пригадав, уже згодом, думаючи про це і дивуючись, як багато всього можна розмістити в звичайній пам'яті і як важко щось у ній потім віднайти. Як спрацьовують ці механізми?

Що він насправді мені розповів? Щось про одяг, він сказав щось про її одяг. Довге волосся, тьмяна, але не засмагла шкіра, і одяг. Як це – незасмагла шкіра? Що він мав на увазі? Я раптом пригадав – вона мала чорну сукню, таких у місті більше ніхто не носив. Але у всіх нас – пацанів зі спального – обмирало серце, коли ми бачили її. Справді, вона носила цю сукню, таку чорну, що шкіра її видавалась блідою навіть на тлі білосніжного халата. Але що ми могли тоді бачити? Ось Коча бачив значно більше за нас, він бачив її всю, в одязі й без одягу, тож хто, як не він, міг розповісти про її засмагу. Я раптом чітко згадав вечірні сутінки, теплий пісок на хідниках, червоний від опалої шовковиці, і Кочу, який тягає за волосся двох заїжджих азербайджанців, б'є ними об паркани приватного сектора, десь за ремонтним заводом, поруч тягнеться безкінечна заводська огорожа, віддалік стоїмо ми, стоїмо і не втручаємось, оскільки Коча сам має розібратись із кривдниками. І Тамара щось різко й нервово кричить, намагаючись зупинити його. Кричить, що ніхто її не чіпав, і азербайджанці теж кричать, що вони нікого не чіпали, але Коча продовжує ламати ними паркани, і вона біжить звідти і зникає в темряві. І Коча кидається їй навздогін, а ми допомагаємо азербайджанцям підвестись і обмити рани горілкою, оскільки знаємо, що вони справді нікого не чіпали.

– Ага, – повернув мене до тями Коча, – ти розумієш, дружище, коли я її зустрів, їй було лише сімнадцять, але я тобі скажу – я такого навіть у борделях не бачив.

– У багатьох борделях ти був? – недовірливо перепитав я.

– Ну, Гєрич, – ображено сказав Коча, – я ж десантник. Всі баби наші були.

– Ясно.

– Я три роки за неї бився, – вів далі Коча. – її не можна було саму лишити, віриш?

– Вірю.

– Тоді вона вирішила втекти. Все одно батьки не дозволяли їй вийти за мене. Закони гір, дружище, закони гір.

– І що – втекла?

– Хуй там, – задоволено відповів Коча. – Я дізнався й сів у той самий потяг. І навіть у той самий вагон. Ми з нею тиждень тягались вокзалами, звідси і до Ростова.

Вона кілька разів намагалась зіскочити. Але я зупиняв.

Спали на вокзалах, пили шампанське у вагонах-ресторанах, бились до крові, віриш? – Коча згадав золоті деньки й ліниво розвалився на стільці, час від часу визираючи у вікно. – І вона повернулась. Такі справи. І залишилась зі мною. Але проблема була в батьках. Вони мене просто ненавиділи. Тоді ми сказали, що вона вагітна, розумієш?

І вони погодились.

– А вона справді була вагітна?

– Ні, що ти, – відповів Коча. – Я не хотів, щоби вона завагітніла.

– Що так?

– Боявся, що дитина буде не моя. Вона таке робила, дружище, о…

І Коча замріяно замовк. А потім продовжив:

– Ну, та все одно у нас нічого не вийшло. Приїхали її батьки, ну, на весілля, і залишились жити з нами. Так що нічого в нас не вийшло. Циганва, одним словом.

– Циганва? – не зрозумів я.

– Ага, циганва.

– До чого тут циганва?

– До того, – не став пояснювати Коча. – Вся справа в них, я ж бачу, дружище, що з тобою робиться. Я розумію, з чого ти дурієш.

– Ну все, все, – в'яло відбивався я.

– Я все бачу, Германе, я все бачу.

І побачивши щось за вікном, вийшов надвір.

Що вона такого могла робити, подумав я. Особливого?

Сонце заливало кімнату, ковдра була жорсткою й гарячою, як вуличний пісок, який просихає після дощу і твердне, відпускаючи вологу. Я лежав із заплющеними очима в порожній кімнаті, відчуваючи розмірене погойдування дерев у вечірньому парку, й бузкову пітьму, що налипала на мокре листя, і золоті відблиски в шибках пожежної вежі, і розсипане гостре срібло битого скла в тарілках із городиною, але це було не все, щось було до цього і чимось усе це потім завершилось. Що там могло бути? Чи не про це говорив Коча? Що він пам'ятав такого, про що давно забули всі інші? Що вона могла робити? Там був ще один вихід, у тому ресторані, через бокові двері, потрібно було пройти кухнею, і ти потрапляв відразу в парк, і дерева обступали тебе – мокро й тривожно, потрібно було зважати, оскільки трава навколо всіяна була битим склом, і можна було легко поранитись, хоча ніхто все одно не зважав, кров била невидимими каналами в свіжому нічному повітрі і так чи інакше мала пролитись. Питання було в тому, чия кров проллється. Десь на початку того застілля, не пам'ятаю вже чому, я вийшов саме через ці бокові двері. Але чому?

Когось я мав зустріти. Лише кого? Було зовсім темно, ніхто не бачив, як я опинився надворі. І ось там серед усіх цих мокрих сутінків була Тамара, у вогкому повітрі світилась її шкіра, вона навіть не скинула сукні. І що вона з ними робила! Було їх двоє, і Тамара обом давала раду, повернувшись до одного обличчям, а до іншого спиною.

Навіть не скинувши сукні. Мене це чомусь вразило тоді, я був переконаний, що сукня мала би заважати в таких випадках, але це був, очевидно, зовсім не той випадок.

Я ніяк не міг розрізнити, хто ж це був, але Кочі там не було напевне, та й неможливо було припустити, аби Коча займався такими речами. За якийсь час вона відірвалась від першого, підняла голову і попросила запалити. Вогонь зблиснув надто яскраво, я непомітно відчинив двері й прослизнув усередину. Повертаючись до залу, наштовхнувся на похмурого, злого Кочу. Той подивився на мене, і я зрозумів, що він про все знає. І коли раптом темінь, підсвічена електрикою, вибухнула сотнями срібних уламків і повітря увірвалось до приміщення, змішуючись із запахом алкоголю, я вже знав, що так просто це все не закінчиться.

Лише не цього разу.

– Що я тобі говорив, – сказав Коча, стурбовано забігаючи до вагончика. – Іди, вона тобі вже телефонує.

*

– Германе! – Я стояв, притискаючи до вуха нагріту сонцем слухавку. – Як твої справи?

– Добре, – я додав до голосу твердості. Вийшло непереконливо. – Зустрічався вчора з нашими конкурентами.

Поговорили.

– Угу, – підтакнула Ольга. – Не знаю, про що ви поговорили, але у тебе, Германе, забирають бізнес.

– Зараз буду, – відповів я, накинув на шию навушники й побіг на трасу.

*

Коло офісу стояв знайомий джип, за кермом сидів Коля й дивився на мене так, ніби ми звідучора не розлучались.

Я помахав йому рукою і зайшов досередини. Ольга сиділа за столом, не скидаючи сонцезахисних окулярів у жовтій оправі, мала на собі рвані джинси й майку з якимись політичними гаслами, писаними по-польськи. З-під майки вибивався помаранчевий бюстгальтер. Напроти неї сиділи дві пухкі тітки в тісних гарячих сукнях і з важкими завивками на головах. Були вони старшого віку, проте не розгубили, так би мовити, молодечого запалу і розуміли, курви, що лише радість колективної праці дарує жвавість та почуття включеності в життєві процеси. Тож сиділи тепер, тяжко дихаючи у спекотному повітрі, мов дві затяті іспанки, відмахуючись конторськими книгами, ніби віялами. Завивка на голові однієї була кольору цигаркового попелу, а на вухах у неї висіли грубі бронзові сережки, як медалі на генеральських мундирах. На шиї попелястоволоса мала масивне коралове намисто. Тіло її – пухке, розпарене й оспале, втиснуте було в темних кольорів допотопну сукню, що розповзлась навсібіч, повторюючи всі випуклості старої. Ноги мала могутні й натруджені, на ногах мала домашні капці.

В одній руці тримала конторську книгу, в іншій – хімічний олівець, який час від часу встромляла в завивку, щось там зосереджено вишукуючи. Подруга її, так само млосна від спеки, мала на голові старанно викладену копу кольору промислової міді, що червоно відсвічувала в сонячному промінні. У вухах їй тьмяніли великі камені смарагдового кольору, такі використовують у мозаїках на автостанціях.

Намиста на шиї не мала, проте сама шия склалась у неї в кілька щедрих складок, між якими ховався краплями бурштину гіркий жіночий піт. Мала на собі строкатий сарафан ще радянського покрою, із тропічними квітами й травами, густо розкиданими в районі печінки. На ногах у неї так само були капці. Виглядала більш жвавою й прискіпливою, весь час нервово поводила крутими плечима, від чого сарафан напинався в одних місцях і опадав в інших, наче вітрило при змінному вітрі. На мене тітки подивились синхронно й неприязно. Я привітався з усіма, запитально глянувши на Ольгу. Знайомтеся, сказала Ольга, і жінки по черзі, ні їм неохоче, назвались. Попелясту звали Анджела Петровна, голос у неї був важкий і лінивий, а погляд – запеклий і замулений. Інша, кольору промислової міді, говорила нервово й нерозбірливо, ніби маючи повне горло річкового каміння, дослівно назвалась так – Бгалинда Бгедоробна, значити це мало, вочевидь, Галина Федорівна абощо, але про себе я її назвав Брунгільда Петровна, і називати її якось інакше моя свідомість навідріз відмовлялась. Чому, зрештою, Петровна, а не Федорівна? Мабуть, тому, що були вони між собою чимось невимовно подібні, мов дві рідні сестри від різних мам – обидвоє були жінками з досвідом, і досвідом цим, схоже, ні з ким ділитися не збирались.

– Ось і добре, – вдавано потішилась моїй появі Ольга. – А то ми зачекались.

– Я попутками, – пояснив я присутнім.

Тітки дивились на мене холодно й незворушно. Анджела Петровна хижо крутила в руках олівець, Брунгільда Петровна важко, наче кобра, надимала складки на шиї.

Ольга коротко переповіла мені суть проблеми. Проблема, наскільки я зрозумів, полягала в тому, що Анджела Петровна з Брунгільдою Петровною свого часу не вийшли на пенсію. Ніби дві плакальниці, вісниці смерті, принесли вони погані новини, віщуючи в подальшому зростання відсотків по кредитах та підвищення всіх можливих комунальних тарифів. Я спробував швидко вникнути в головне. Проте вдавалось мені це нелегко, Анджела Петровна з Брунгільцою Петровною діяли на мене гнітюче, вганяючи душу мою в тугу й депресію. З усього ними висловленого я зрозумів, що делеговані вони були від податкової, але також і від пенсійного фонду, а ще й від санепідемстанції, і від спілки ветеранів також, крім того, від незалежної профспілки малих підприємців і, наостанок, від житлового фонду, і виходило, що по всіх пунктах у нас проблеми, що моє нещасливе приватне підприємство давно й безнадійно заборгувало цій країні, і що краще за все буде, якщо я просто повішусь, ліквідувавши перед тим бізнес, а всі свої нехитрі статки перерахувавши бойовим пенсіонерам. Говорила переважно Анджела Петровна, ліниво обліплюючи мене плутаними бухгалтерськими термінами, Брунгільда ж Петровна нервово катала піднебінням кольорові камінці своєї дикції, час від часу кидаючи в розмову якісь словесні покручі, на зразок «бенсіонери», або «бсанбстан», або взагалі незбагненне «бтериторіальне самоублядування», тож я й не знав, до чого вона хилить. Ольга довгий час намагалась їм щось пояснити, витягала зі столу якісь папери, пояснювала, що не все так погано, що з документами у нас все гаразд і що жодних законних підстав для мого відходу зі світу живих поки що немає. Але Анджела Петровна з Брунгільдою Петровною лише ліниво відмахувались від її слів конторськими книгами й правили своє, нагадуючи якісь поправки до законів, читаючи витяги з постанов і звертаючи увагу на невідповідності в податкових деклараціях. І всі спроби Ольги збити цей натиск двох жагучих, осоловілих від спеки іспанок ні до чого не призводили – старі лише розпалювали себе власним лементом, демонструючи неабияке знання карного кодексу та бухгалтерського обліку.

В якийсь момент Ольга змовкла. Іспанки теж зачаїлись, кидаючи на неї жагучі пронизливі погляди. Мені здалося, що всі чекають на мою реакцію. Треба щось сказати, вирішив я, і сказав:

– Послухайте, – почав я якомога миролюбніше, від чого голос мій набув якоїсь не притаманної мені загалом хтивості. – Може б, ми вирішили все це якось полюбовно?

А? Ми ж усі тут дорослі люди. Хіба ні?

Попеляста вбивчо примружилась, кольору промислової міді стрілила в мене блискавками старечої далекозорості.

– Що ви маєте на увазі? – повільно, як викладач на іспиті, перепитала мене попеляста.

– Бга? – булькнула зі свого боку кольору промислової міді.

– Германе, – перелякано спробувала зупинити мене Ольга.

– Ну, я не знаю, – я розгубився, не чекаючи такої реакції. – Є ж якісь способи домовитись. Полюбовно, – знову для чогось додав.

– Що ви собі дозволяєте? – поступово підвищуючи свій обважнілий голос, ніби викочуючи на гору каміння, стала заводитись Анджела Петровна. Брунгільда нервово кивала головою. – Що ви собі взагалі думаєте? Це ви ТАМ у себе навчились так справи вирішувати? Це у вас ТАМ так усі говорять?! – Голос її зірвався врешті, мов камінь з гори, і тепер безтямно летів донизу, зминаючи все на своєму шляху. – Ви взагалі думаєте, що ви говорите? Думаєте, це вам комедія? Це у вас ТАМ усе можна! А ТУТ ви не в себе вдома! Ольго Михайлівно, – звернулась вона до Ольги, – я вас не розумію!

І гордо підвівшись, пенсіонерки кинули мені зневажливе «до побачення» й зникли за дверима. Пообіцявши, втім, завтра повернутись.

*

Почувався я незатишно.

– Здається, ти їх образив, – зауважила Ольга, перебираючи якісь папери.

– Це може нам нашкодити?

– Ще й як, – серйозно проговорила Ольга. – Якщо ці відьми, Германе, піймають тебе де-небудь серед вулиці, мало тобі не здасться.

– Це ти про що говориш?

– Про сексуальні домагання, ясна річ, – сказала Ольга і сховала папери до столу. – Одним словом, у нас тепер перевірка. Ці дві старі шкапи будуть ходити до мене щодня й вимагати, аби я прикрила твій бізнес.

– І що ти будеш робити?

– Я бухгалтер, Германе, – сказала Ольга, – я буду відпрацьовувати свою зарплату. Так що не бійся.

– Але ж вони не просто так почали цю перевірку.

– Думаєш? – Ольга скинула окуляри й оглянула мене з голови до ніг. Погляд у неї був дещо втомлений.

– Я вчора розмовляв з їхнім представником.

– З ким саме?

– Ніколай Ніколаіч, маленький такий. Їхній представник.

– Маленький? – перепитала Ольга.

– Так.

– Хуйовий такий?

– Точно.

– Це їхній комп'ютерний – Як це?

– Ну, комп'ютерний він у них комп'ютери ремонтує.

– Та ти що?

– Точно. Схоже, вони до тебе зовсім несерйозно ставляться. Я б на твоєму місці про це подумала.

– Це ж треба – комп'ютерник. Зовні – порядна людина.

– В будь-якому разі проблеми це не вирішує.

– А в чому наша проблема? – запитав я про всяк випадок.

– Зараз я поясню.

Проблем було купа, але головною і очевидною виявилась відсутність у нас якоїсь копії протоколу зібрання трудового колективу, наскільки я міг зрозуміти, тієї самої нафтобази, якій свого часу і належала моя теперішня власність.

Брат, схоже, не надто дбав про папери. Не такого складу був людиною, справи вирішував зазвичай за допомогою приватних домовленостей та звичайного мордобою, тож не дивно, що з документацією не все було гаразд. Тіткисанітарки були, вочевидь, в курсі, зрозуміло, що їх підготували, перш ніж закинути до ворожого тилу, й діяли вони зовсім не навмання. І якщо з усілякими звітами та деклараціями, як стверджувала Ольга, у нас усе складалося, то з дозволами проблеми справді могли виникнути.

І потрібно було щось терміново з цим робити. Що саме потрібно було робити, я, звісно ж, не знав. Усе дуже просто, сказала на це Ольга, потрібно видзвонити колишнього директора нафтобази (почесного мешканця нашого міста, щоб ти, Германе, знав), і домовитись, аби він підписав заднім числом копію цього злоїбучого протоколу. І вона сіла видзвонювати директора.

Я підійшов до вікна й визирнув на вулицю. Під вікнами все ще стояв джип, тоновані вікна були напівопущені, і я міг поклястися, що на передньому сидінні Коля пристрасно цілувався з Брунгільдою Петровною, а Анджела Петровна із заднього сидіння штрикала в них нагостреним хімічним олівцем.

*

Зробивши кілька дзвінків, Ольга зрештою виявила, що не все так просто, як могло здатись на перший погляд.

Почесний громадянин міста, виявилось, у самому місті тепер не жив, а перебував на перманентному лікуванні на соляних озерах, за кілька десятків кілометрів звідси. І зовсім незрозуміло було, в якому він стані знаходився, що там йому, на цих соляних озерах, лікували і наскільки широкими в цьому випадку виглядали можливості медицини.

Одним словом, історія була темна й незрозуміла. Я відразу згадав учорашній день, суворий голос Ніколая Ніколаіча, який виявився комп'ютерником, згадав сьогоднішні недобрі погляди ветеранок, і мені від усього цього раптом стало гірко й противно, і чи не вперше по-справжньому захотілось додому, в офіс, з його сірими, як мокрий цукор, партійними буднями. Втім, я швидко взяв себе в руки.

– То що – їдемо? – запропонувала Ольга.

– Куди? – не зрозумів я.

– До директора, куди ж.

– Я тобі потрібен?

– Взагалі – ні, – чітко відповіла Ольга. – Але в цьому конкретному випадку – краще, щоб ти там був.

– Я себе просто капіталістом відчуваю. Я маю бізнес, і в мене його хочуть забрати. Я відчуваю себе Соросом.

– Не мороч мені голову, – сказала Ольга і встала з-за столу.

*

Дорога перетікала зеленими пагорбами й залитими сонцем, ніби гіпсом, долинами. Асфальт був украй розбитий, тож їхали ми обережно й не поспішаючи. Я впевнено тримався Ольги, майка її роздувалась вітром, але вона, здавалося, цього не помічала. Іноді на шляху траплялись бари, коло них стояли чорні запилені фури, в яких спали діти й одурілі від спеки проститутки. Ольга дивилась навколо строго й зосереджено, лише одного разу спинилась, аби спитати дорогу. Проститутка, в якої вона питалась, навіть не вилізла з кабіни і напрямок показала босою ногою. Виїхавши на черговий пагорб, Ольга пригальмувала й насторожено подивилась на південь. Може бути дощ, сказала занепокоєно, і ми рушили далі.

За якийсь час потяглися соснові ліси.

Директор лікувався в старому, побитому часом санаторії. За словами Ольги, його тут тримали ледь не примусом, оскільки старий весь час вимагав роботи і суспільної завантаженості. Мав він, за словами знову ж таки Ольги, героїчну біографію та складний характер, тому зі мною, попереджала вона, в нього цілком могли виникнути проблеми. Я напружився, проте діватись було нікуди.

Санаторій оточений був рідким лісом, навколо тяглися соляні болота, в яких плавали хворі, ображені й упосліджені.

Ми проїхали крізь браму, завернули до головного корпусу.

Ольга залишила свій скутер і пішла вперед. Я, розглядаючи хворих, потягся за нею. Хворі мені не сподобались.

Дивились на мене з підозрою, відходили вбік і перешіптувались, показуючи на нас із Ольгою довгими худими пальцями. Від соляних боліт несло мулом і пекельним вогнем. В реєстратурі Ольгу знали, радісно закивали до неї головами й повідомили, що Гнат Юрович не в настрої, що цілий ранок комизився, снідав погано, обідав зі скандалом, до сортиру не ходив і загалом поводився сьогодні як мудак, зрештою, як і вчора і позавчора. Порадили бути обережними, не повертатись до старого спиною і, побажавши успіхів, зачинили перед нами своє віконце.

Ольга рушила санаторійними коридорами, я, озираючись на хворих, що визирали із маніпуляційних кабінетів, намагався не відставати. Стінами розвішано було дивну наочну агітацію, в якій застерігалось не перегріватись на сонці, не переохолоджуватись у воді й не займатися сексом без контрацептивів. Секс без контрацептивів малювався агітаторами як щось господу неугодне, щось таке, після чого тебе відлучають від церкви й забивають камінням на зборах партактиву. Загалом після подібних плакатів сексом не хотілося займатись узагалі – ніколи і ні з ким.

Палата Гната Юровича знаходилась на другому поверсі.

Ольга твердо постукала у двері, прочинила їх і зайшла досередини. Я зібрався з духом і теж зайшов.

– Добрий день, Гнате Юрович, добрий день, дорогий! – защебетала Ольга до старого, котрий лежав у ліжку під вікном, підбігла і радісно цьомкнула його в блискучу лисину.

– Драстуй, Олюню, драстуй, онучко, – Гнат Юрович потягнувся слинявими губами, намагаючись потрапити їй у щоку. Враз кинув на мене підозрілий погляд: – А це що за слимак із тобою?

– Це Герман, – відповіла Ольга, – бізнесмен.

– Добрий день, – привітався я, не відходячи від дверей.

– Бізнесмен? – недовірливо перепитав Гнат Юрович. – Ну, чорт із ним, з бізнесменом. Розповідай, як справи, – повернувся він до Ольги.

Ольга почала розповідати про якісь їхні справи, про спільних знайомих, про ситуацію на ринках та біржові операції, а я тим часом розглядав старого. Виглядав Гнат Юрович бадьоро, був рухливий і озирався довкола з ленінською лукавинкою в очах. Мав щедру лисину, приправлену сивими припалими кучерями, обличчям йому кошлатились грізні брови, ніс був гачкуватий, і коли Гнат Юрович говорив, то десь у районі черепної коробки хижо поскрипувала вставна щелепа. Одягнений був у коричневий офіційний костюм, на вилогах піджака прикручені були значки передовика та учасника якихось профспілкових конференцій. У костюмі, під яким виднілась білосніжна накрохмалена сорочка, Гнат Юрович і лежав на розстеленому ліжку. На ногах у нього стриміли гумові пляжні капці, які дещо контрастували зі значками передовика. Зі значками і в коричневому костюмі схожий був на письменника Вільяма Бероуза, якого прийняли до лав Спілки письменників. Поруч із директором, на синьому, грубо пофарбованому табуреті сиділа велика цицькаста санітарка, яку Гнат Юрович називав Наташею і над якою він відверто знущався, не соромлячись стороннього ока. Наташа, втім, чітко дотримувалась партійної субординації, терпляче подавала Гнату Юровичу його ром у залізній кружці, набивала тютюном срібний кальян, зганяла з голомозого черепа метеликів, розтирала якимись французькими парфумами старечі ноги і забирала у нього з рук порнографічні журнали. І все це без жодного слова, навіть не дивлячись у наш бік. У палаті було ще два пасажира. Один лежав напроти Гната Юровича, був товстий і весь час задихався. Мав банькаті очі і дивився на свого почесного сусіда заскочено, ніби охуїваючи від його нахабства та безкарності. Одягнений був скромно – в смугасту лікарняну піжаму й теплі гетри. Тримав у руках газету, з-під якої час від часу боязко, втім, зацікавлено, озирав Наташу.

Третій мешканець палати лежав ближче до дверей, жодних ознак життєдіяльності не подавав і, здавалося, загалом уже помер. За запахом я навіть міг припустити, що смерть настала днів зо три тому. Втім, я міг і помилятись.

Коридором тим часом чулись скрадливі кроки й підозрілі шепоти, хтось зупинявся під дверима і завмирав, намагаючись розчути нашу розмову. Загалом, від самого початку, щойно опинився в стінах санаторію, почувався я вкрай насторожено, бажаючи щонайскоріше вирватись на волю з цього крематорію.

Ольга все намагалась перевести розмову на наші проблеми. Скаржилась старому на наїзди з боку кукурудзяників, оповідала про старих іспанок та корумпованість в ешелонах влади. Проте Гнат Юрович кожного разу з'їжджав із теми, роблячи вигляд, що не розчув чи недозрозумів сказаного, пив свій піратський ром, боляче щипав Наташу і закидався якимись колесами, від яких очі його ставали радісними й рожевими, мов у пса на поганій фотокартці.