Текст книги "Прогулянка"

Автор книги: Роберт Отто Вальзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

Оскільки я мусив погодитися, що вже нічого тут не доб’юся, й подумки визнати, що занадто бурхлива й різка атака обернулася болісно-ганебною поразкою, то наказав своїм підрозділам відступити з не щасливого для них поля бою, знічено капітулював і засоромлено втік. Так закінчилася відчайдушна пригода з кравцем. Не роззираючись уже за чимось іншим, я поквапився до громадської каси, чи то пак до бюро податків; однак тут я мав би спростувати певну грубу помилку.

Мені саме спадає на думку, що йшлося, власне кажучи, не про сплату як таку, а радше про співбесіду з паном президентом хвальної податкової комісії, як і про врочисте вручення декларації. Мою попередню неточність прошу не мати мені за зле, а все, що я хочу розповісти в цьому зв’язку, прошу доброзичливо вислухати. Так само, як непохитний майстер Дюнн обіцяв і ґарантував бездоганність, так і я готовий обіцяти й ґарантувати докладність і повноту, але в той же час чіткість і стислість поданого звіту.

Одним стрибком я опиняюсь у центрі направду милої ситуації. «Дозвольте сказати вам, – вільно й відкрито звернувся я до податківця, чи то пак до високого представника-урядника, що наставив до мене своє управлінське вухо, аби з усією уважністю присвятитися моїй реляції, – дозвольте сказати, що як бідний письменник, себто перошкряб, а краще сказати – homme de lettres, я маю втіху утримувати себе досить сумнівним доходом. Що ж до якогось накопичення капіталу, то на нього, звісно, немає й натяку. Я стверджую це з великим жалем, не впадаючи при цьому від згаданого сумного факту ні в розпач, ні в ридання. Як кажуть у таких випадках – кручусь як можу. Я не купаюсь у жодній розкоші; ви можете оцінити це з першого погляду. Моє харчування можна окреслити як ощадливо-достатнє. Вам могло спасти на думку, що я володію не одним джерелом доходів; але я змушений чемно, хоч і рішуче, відкинути це враження, як і всі пов’язані з ним домисли, і сказати просту голу правду, яка без огляду на жодні обставини полягає в одному: я не скаржуся на перебір у багатстві та нестачу в бідності – і прошу вас ласкаво взяти це до відома. У неділі я не смію показатися на вулиці, бо не маю святкового одягу. Своїм добропорядно-ощадливим життєвим трибом я нагадую мишу-полівку. Навіть у горобця кращі перспективи збагачення, ніж у теперішнього вашого платника і звітувальника. Я написав кілька книжок, які, на жаль, не сподобалися публіці; наслідки цього для мене просто гнітючі. Не маю найменшого сумніву, що ви мене зрозумієте й тим самим увійдете в моє фінансове становище. Суспільного положення, як і громадського визнання, в мене катма – це ясно як Божий день. Щодо таких, як я, своїх членів суспільство, здається, не виплекало взагалі жодних обов’язків. Живе зацікавлення художньою літературою зустрічається дедалі рідше, зате безжальна критика, що її всі, кому не ліньки, спрямовують проти наших писань, закладає підстави для дальших втрат і, мов гальмівна колода, стримує вможливлення бодай найскромнішого добробуту. Звісно, на цьому світі ще є доброзичливці, благодійники і благодійниці, які час від часу шляхетно зволять мене підтримати; однак подарунок не є доходом, а підтримка маєтком. З усіх цих промовистих та переконливих причин, вельмишановний пане, я хотів би просити вас про відмову від будь-якого податкового підвищення, що його ви недавно оголосили, а також благати вас про найнижчу з можливих оцінок моєї платоспроможності».

Пан начальник, чи то пан податківець, на це сказав: «Але всі бачать, як ви лиш гуляєте!»

«Гуляти, – була моя відповідь, – я просто змушений; завдяки цьому я оживаю й підтримую зв’язок із навколишнім світом, без чого не зміг би написати й півлітерки чи видати із себе жодної поезії віршем або прозою. Без прогулянок я вмер би, а моє покликання, що його я люблю так гаряче, задихнулося б. Без прогулянок і збирання вражень я не зміг би укласти найпростішого звіту, найменшого твору, не кажучи про якусь довшу новелу. Без прогулянок я не зміг би проводити жодних досліджень і спостережень. Така розвинута й мудра, як ви, людина повинна вмить із цим погодитися. Під час приємних розмірених прогулянок мене навідують тисячі перспективних і корисних думок. Замкнутий удома, я жалюгідно всихав би й конав. Прогулянка несе мені не тільки здоров’я і радість, але й користь. Вона розвиває мене професійно і в той же час приносить особисте задоволення: тішить, освіжає, сповнює силою; вона дає насолоду й разом із тим має здатність надихати і спонукати мене на дальшу творчість, розгортаючи переді мною матеріал із безлічі речей та предметів, що його я потім удома піддаю старанній обробці. Прогулянка завжди повниться надзвичайно вартісними явищами – побаченими й відчутими. На приємній прогулянці частіше зауважуєш, як усе навколо аж роїться від образів, живих поезій, чарівних візій та природної гармонії – навіть якщо вона, прогулянка, вкрай коротка. Природа, як і краєзнавство, в усій красі відкриваються чуттям уважного перехожого, який, зрозуміла річ, повинен до них виходити з широко відкритими й нічим не затуманеними очима – якщо тільки хоче збагнути прекрасний сенс і животворну, шляхетну ідею прогулянки. Подумайте лиш, яка вбогість, яка поразка судились би поетові, коли б сама природа, материнська, батьківська й дитинно красива, не омивала б його знову і знову зі своїх джерел добра та краси! Подумайте також, яке велетенське й дедалі більше значення має для поета цей різновид навчання, ця золота блаженна освіта, що її він, ніби у грі, здобуває на свіжому повітрі! Без прогулянок і пов’язаного з ними споглядання природи, без цього ніжного й водночас повчального напучування я не лише почуваюся загубленим – я ним є. Людина, що виходить на прогулянку, повинна з найвищою любов’ю та уважністю поставитися до всього, що їй зустрінеться – до дитини, собаки, комара, метелика, горобця, хробака, квітки, чоловіка, будинку, дерева, рівчака, слимака, миші, хмари, гори, листка, як і до, наприклад, нікчемного й викинутого жмутка паперу, на якому миле школяреня вивело свої перші незграбні літери. Найвищі й найнижчі, найсерйозніші та найкумедніші речі йому однаково гарні, близькі та цінні. Свою чутливу самозакоханість і легку вразливість йому краще із собою не брати. Свій допитливий погляд він повинен навсібіч розчиняти в навколишньому безкорисливо і нееґоїстично; занурений цілком у вдивляння і роздивляння, він повинен знайти в собі сили, щоби піднятися над самим собою, своїми наріканнями, потребами, нестатками та злиднями, тобто відвести їх убік, наче вірних, чудово навчених і саможертовних, не в одному бою випробуваних солдатів, поставити їх на місце і забути. У противному разі він прогулюється лише на півдуші й півуважності, а це нічого не варте. Він щомиті мусить відкриватися співіснуванню, співпереживанню та захопленню – і він, сподіваюся, здатний на це. Він повинен зуміти і напевно зуміє піднятися до найвищого ентузіазму, як і спуститися у сходженні до самих низин буденності. Але коли він самовіддано й вірно розчиняється в речах і запалюється любов’ю до всіх предметних проявів, то стає щасливим: обов’язкову-бо людину виконаний обов’язок завжди робить щасливою і внутрішньо зміцнює. Дух, відданість і вірність ощасливлюють його і підносять високо над власною непомітною особою, про яку нерідко йде недобрий поголос як про неробу та волоцюгу. Його мінливий досвід збагачує і звеселяє його, заспокоює й ушляхетнює, а своїм змістом часто межує з досягненнями точної науки, хоч як неймовірно це звучить і хоч як легковажно сприймають навколишні позірного прогульника. Та чи знаєте ви, що у своїх думках я працюю вперто й напружено, я активний у найкращому сенсі цього слова, хоч на чийсь погляд можу здаватися бездумним і бездільним нікчемою, що справляє найгірше враження загубленого між синявою й зеленню, вічно замріяного, неповороткого, лінивого, заглибленого тільки в себе марнотратника днів, безвідповідального й пустого? Загадково й таємно проникають у нього всілякого роду ледь уловні прогулянкові думки, тож, уважно і чуйно ступаючи, він змушений тут і там спинитися й постояти, вслухаючись. Охоплений незвичайними враженнями та приголомшений чарівливою навалою духів, він відчуває щось таке, наче мав би зненацька запастися під землю, позаяк його засліпленим та ошалілим очам поета й мислителя відкрилася прірва. Голова ледь не відвалюється, а такі жваві зазвичай руки й ноги просто ціпеніють. Краєвид і люди, звуки й барви, постаті й лиця, хмари й сонячні промені миготять навколо нього, ніби примари, а він лише повторює: “Де я?” Земля і небо перетікають та зливаються в одне, творячи пронизану невиразним блиском туманну єдність; настає хаос, і гинуть усі порядки. Ошелешений чоловік з усіх сил намагається втриматися при здоровому глузді і, коли йому це вдається, довірливо прямує далі. Чи вважаєте ви цілком неможливим те, що на своєму терпеливому шляху я зустрічаю велетнів, маю честь лицезріти професорів, спілкуюся мимохідь із продавцями книжок та банківськими службовцями, розмовляю з майбутніми зірками-співачками та колишніми акторками, частуюсь обідом у вчених дам, блукаю лісами, відсилаю ризиковані листи й гостро конфліктую зі злостивим, ущипливим шевцем? Але ж усе це може трапитися насправді, тож я думаю, що воно таки трапилося. Людину, що прогулюється, завжди супроводить щось дивне, глибокодумне і фантастичне, тож був би він дурнем, якби не звертав уваги на ці прояви духу чи й узагалі відпихав їх від себе. Утім я й не роблю цього; навпаки – я з дорогою душею вітаю всі особливі та своєрідні видива, дружу і братаюся з ними, надаю тілесності їхнім розмитим обрисам, наділяю душею й формую. Так, як і вони зі свого боку збагачують та формують мою душу. Коротше кажучи, свій шматок хліба я заробляю думанням, ламанням голови, прониканням у суть, копирсанням у ній, осмисленням, оспівуванням, вишукуванням, вивченням і гулянням, гаруючи при цьому так само тяжко, як інші. Коли я навіть корчу найкумедніші свої гримаси, я все одно внутрішньо зібраний та сумлінний, і хоч можу здаватися хіба що замріяним диваком не від миру сього, насправді я солідний майстер свого фаху. І я сподіваюся, що вся оця щойно подана вам декларація моїх найщиріших прагнень зуміла вас переконати і повною мірою задовольнити».

Урядник сказав «добре», по чому додав: «Вашу заяву, що стосується призначення вам якнайнижчого ступеня оподаткування, ми вивчимо докладніше і негайно вишлемо вам повідомлення позитивного чи негативного змісту. За сформульований люб’язно правдивий звіт, як і за детальність та щирість ваших освідчень, оголошуємо вам подяку. Можете тим часом вийти і продовжувати вашу прогулянку».

Отримавши цей милостивий дозвіл, я поквапився геть і невдовзі був знову на волі. Мене всього охопило й повело за собою відчуття свободи. Після всіх цих пригод, що їх я переніс цілком мужньо, більш-менш переможно здолавши тяжкі перешкоди, я врешті підходжу до давненько вже оголошеного залізничного переїзду, де змушений певний час постояти, справно перечікуючи, поки дещо сповільнений потяг зволить якнайласкавіше повз мене увесь проїхати. Разом зі мною перед шлаґбаумом вичікувала групка чоловіків та жінок різного віку й характеру. Огрядна миловида обхідниця, завмерши, ніби статуя, пронизувала нас, так само завмерлих в очікуванні, допитливим поглядом. Потяг, який проїхав повз нас зі свистом, був повний військовиків. Солдати на службі в дорогої любої вітчизни, що визирали з вікон, а з іншого боку всяка цивільна людність привіталися навзаєм дружніми помахами так радісно й патріотично, що над усім запанував цілком благодатний настрій. Позаяк переїзд по цьому було відкрито, я та всі інші спокійно рушили далі, й цієї миті все навколишнє здалося мені в тисячі разів гарнішим, як дотепер. Прогулянка сповнювалася чимраз більшою красою. Тут, коло переїзду, означилося щось на зразок апогею чи серединного пункту, від якого все знову може піти на спад. Я вже передчував початок лагідного надвечір’я. В усьому запанувала солодка меланхолія – ніби тихий Бог у себе на високостях. «Тепер тут гарно, як у небі», – подумалося мені. Лагідний краєвид із поштиво-скромними луками, садками й будинками був як чарівлива до сліз прощальна пісня. Звідусіль долинали приглушені споконвічні скарги і страждання бідного люду. Велично і м’яко виринали легкими своїми обрисами духи в розкішних одежах, а мила окові шосейна дорога поперемінно відблискувала блакиттю, біллю та золотом. Зворушення й захват, ніби ангельські подоби, що сходять із неба, линули над фарбованими в золотисте й рожеве вбогими хатинами, ніжно й зусібіч пещеними в сонячному промінні. Любов і бідність, і сріблясто-золотий повів крокували рука в руку, ледь підносячись над землею. Мені здалося, наче хтось любий вимовив моє ім’я або поцілував мене й потішив. Бог Усевишній, наш милосердий Господь, вийшов на дорогу, щоб її прославити і зробити її красу небесною. Видива моїх фантазій змусили мене повірити, що сам Ісус Христос, зійшовши на землю, ходить тепер між добрих людей, мандрує чарівними околицями. Будівлі, садки і люди перетворилися на звуки, всі речі та предмети, здавалося, злилися в єдину душу, єдину ніжність. Усе пронизувала й огортала сріблястою вуаллю хмарина Душі. Світова Душа відкрилась – і всі страждання, й розчарування людські, все зло, все, що болить – усе зникає, щоб відтепер ніколи більше не з’являтися. Перед моїми очима постали давніші прогулянки. Але чудове видіння теперішньої миті затьмарило все інше. Майбутнє поблякло, а минуле розтануло. У палахкому і колихкому Тепер я й сам палав і квітнув. Здаля і зблизька проступало, виразно жестикулюючи, все велике і добре, сріблясто обсипало багатством і щастям, тож я всередині цього прекрасного краєвиду думав ні про що інше, як тільки про неї. Всі інші мої фантазії розвалювались і втрачали значення. Я мав перед собою всю щедру щільність землі, але приглядався лише до найдрібнішого, найскромнішого. Небо в любовному пориві здіймалось угору і знову схилялося донизу. Я став сутністю, що прогулюється всередині сутності; все зовнішнє зробилося сном, а дотепер зрозуміле – незбагненним. З поверхні я зісковзнув у казкову глибінь і тут-таки розпізнав у ній добро. Те, що ми розуміємо й любимо, розуміє й любить і нас. Я вже не був собою, я був кимось іншим, але саме тому я врешті був знову собою. Мені здавалося, що в солодкому світлі любові я можу збагнути чи мушу відчути, що тільки внутрішня людина існує по-справжньому. Мене пронизала думка: «Де б ми, бідні, були, якби не наша вірна земля? Що б мали ми, якби не було цих добра і краси? Де був би я, коли б не зміг бути отут? Тут моє все, а деінде нічого».

Те, що я бачив, було водночас мале та вбоге, але й велике та значуще; водночас вабливе та скромне, водночас близьке і добре; водночас миле і тепле. Особливу втіху дарували мені дві хатинки, що стояли в сяйві сонця одна коло другої, наче поштиві сусідки. Втіха накочувала на втіху, і м’яке затишне повітря, пульсуючи вгору та вниз обіймами, тремтіло від ледве стримуваної насолоди. Один із тих ошатних будиночків був корчмою «У Ведмедя». Сам Ведмідь був намальований на вивісці і влучно, й кумедно. Каштанові дерева вкривали тінню зграбний будинок, що в ньому, певно, мешкали якісь добрі та приязні люди; їхній-бо дім не мав у собі, як декотрі будівлі, нітрохи зверхності, але весь випромінював довіру та відданість. Куди не глянь, простягалася густа й повновага розкіш саду і вигойдувався зелений щільний розгардіяш тонкого листя. Другий будинок, а радше будиночок, чепурний і низенький, нагадував по-дитячому зворушливий малюнок у книжці казок – такий був гарний і дивний. Світ навколо нього здавався абсолютно добрим і досконалим. Я вмить закохався в цю ніби намальовану невеличку будівлю по самі вуха і з небувалою радістю ввійшов би досередини, щоб там заселитися, звити собі гніздо й навіки осісти в чарівному притулку, почуваючись від цього найщасливішим з людей; проте якраз найкращі помешкання, на жаль, завжди вже комусь належать, а тому, хто шукає собі житла на свій претензійний смак, ведеться зазвичай зле, оскільки все, що лишається вільним, викликає хіба що огиду й жах. В омріяному будинку, напевно, жила якась самотня жіночка або старезна бабуся; я відчув це і зором, і нюхом. Якщо мені дозволено піти у своєму звіті далі, то скажу, що на будиночку виднілися настінні розписи, себто фрески, й були вони неймовірно витончені та веселі, зображуючи альпійський краєвид, в якому знов-таки привертав увагу будинок у верхньобернському стилі, звісно ж, намальований. Сам по собі розпис назвати майстерним радше не випадало. Наголошувати на його мистецькій цінності було б зухвальством. І все ж він здавався мені чудовим. Наївний і спрощений, він усе ж привів мене в захват; зрештою, мене приводить у захват будь-який найбездарніший твір малярства, тому що він, по-перше, все одно свідчить про запал і старанність автора й, по-друге, навіює думки про Голландію. Хіба музика, навіть найпримітивніша, не може здаватися прекрасною тому, хто любить сутність музики та щасливий її існуванням? Хіба перша-ліпша людська істота, зокрема найзліша та найнеприємніша, не заслуговує на любов з позицій людинолюбця? Краєвид, намальований усередині справжнього краєвиду, манірний і пікантний. Цього не заперечуватиме ніхто. Фактичного стану речей, що в тому будиночку мешкає певна старушенція, я з усією певністю не встановив, не зафіксував, цвяхами не прибив, тож і не зміг ніяк зареєструвати. Проте я сам себе дивую тим, що вдаюся до висловів на зразок «фактичний стан речей» там, де все таке м’яке, таке по-людському природне – ніби тривоги й передчуття материнського серця. Між іншим, будиночок був помальований у сіро-блакитне, при цьому віконниці були золотисто-зелені й тому здавалися всміхненими, а в чарівному садку надовкіл пахтіли найкращі квіти. Над садовою альтаною перехилявся з невідпорною ґраційністю трояндовий кущ, обсипаний прегарними ружами.

Позаяк я зовсім не хворий, а навпаки – цілком здоровий і бадьорий, чого собі не тільки бажаю, але й у чому нітрохи не сумніваюся, то, розмірено просуваючись далі, я дійшов до сільської цирульні, або ж перукарні, що з її приміщенням, як і з господарем, не маю найменших підстав увіходити у близький контакт: на мою думку, не існує ніякої, а тим більше пильної потреби стригтися, хоч як мило і приємно це виглядало б. Потім я пройшов попри шевську майстерню, яка нагадала мені про геніального, але нещасливого поета Ленца, що у стані духовного запаморочення й нервового розладу брався шити взуття й таки шив його. Тут же я мимохідь поглянув у бік відчиненого приміщення школи з її ошатним класом, де сувора вчителька саме проводила опитування і видавала якісь розпорядження. При цьому не можна не підкреслити, що в цю мить наш прогульник і сам зажадав стати дитиною, шкільним неслухом і розбишакою, щоб знову відвідувати уроки й діставати заслуженої хльости за всі негідні та капосні вчинки. І раз уже мова про шмагання, незайво буде докинути, що селюк, який, не вагаючись, нищить оздоби краєвиду разом із красою власної садиби, тобто саме в цю мить заради пустої дурнуватої грошви рубає в себе на обійсті старий високий горіх, заслужив собі на спину добрячих батогів. Проходячи попри зразково доглянутий сільський будинок, біля якого росло згадане могутньо-пишне дерево, я саме подумав про тілесне покарання для господаря. «Це маєстатичне дерево, – вигукнув я, – що так чудово захищає і прикрашає будинок, обіймаючи його і сповиваючи поважною та радісною домашністю, довірливою тутешністю. Таке дерево, скажу я вам, є божеством і святинею, тож тисячу батогів бездушному й підлому власникові, який наважився знищити все це небесне, коштовне, зелене листяне диво, тільки для того, щоб задовольнити найнікчемнішу на світі жагу – грошей. Таких бовдурів треба якнайдалі проганяти з громади. До Сибіру чи на Вогняну Землю таких безсоромних убивць краси! Дякувати Богу, є ще селяни, в яких і серце, й розум відкриті для любові й добра».

Що стосується дерева, жадоби, селянина, вивезення до Сибіру і хльости, що її той селянин, рубаючи дерево, начебто заслуговує, то я пішов дещо задалеко й мушу визнати: мною опанувала лють. Утім шанувальники дерев зрозуміють мій гнівний настрій і підтримають мене в так палко виявлених жалях. Щодо тисячі батогів, то я згоден узяти їх назад. Слово «бовдур» теж на моєму сумлінні. Я засуджую це брутальне слово і прошу в читача пробачення. А що дотепер я вже кілька разів мусив його просити, то зумів досягнути в цьому ввічливому процесі деякої вправності. Казати «бездушний і підлий власник» також було необов’язково. Подібних душевних збурень слід, хоч там як, уникати. Це зрозуміло. Відчуття болю за знищення прегарного високого старого дерева я залишаю в силі, як і свою гірку гримасу з цього приводу – й тут уже ніхто не змусить мене до перегляду. «Прогнати з громади» – дещо необережний вислів, а що стосується жадоби грошей, яку я означив нікчемною, то мушу погодитися, що й сам не раз і не два завинив та й наламав дров у цьому сенсі, а навіть і згрішив, тож, напевно, деякі неподобства з підлостями й мені не зовсім чужі. Всіма цими виправданнями я, звісно, проводжу лінію самоприниження – з відвертістю, більшої за яку не буває; проте саме цю лінію вважаю доконечною. Пристойність наказує нам зважати на те, щоб ставитися до самих себе з такою ж вимогливістю, як і до інших, і щоб судити інших так само помірно та м’яко, як себе самих, а як відомо, до останнього ми схильні повсякчас і несвідомо. Хіба не любо вам спостерігати за тим, як я очищаюся від помилок і згладжую промахи? Роблячи свої щирі зізнання, я демонструю миролюбність, а виправляючи гострі кути і пом’якшуючи тверді вислови, я стаю тонким і ніжним примиренцем, виявляю почуття доброго тону та дипломатичні здібності. Ну так, я все-таки було зганьбився; однак і моя добра воля чогось варта.

Якщо зараз хто-небудь скаже, ніби я безпардонний нахаба і деспот, а ще владолюбець, який валить, ніби сліпий, напролом, то я буду заперечувати, тобто наважуся стверджувати, що маю право вважати таку особу глибоко дезорієнтованою. Так сумирно і чуйно, як я, не ставився до свого читача ще жоден автор.

Ну, а тепер можна люб’язно подати вам палац із його покоями: я просто-таки повнюся тріумфом, бо ось цим напівзруйнованим шляхетським гніздом, цією вельможною посілістю, лицарською та маґнатською оселею, що саме виринає на моєму шляху, оточена старезним парком, дуже варто пишатися, творити з неї сенсації, пробуджувати заздрість, викликати подив і здобувати шану. Не один чутливий горопаха-літератор пожив би всмак із найвищим задоволенням у такому от собі замковому дворі поруч брами для в’їзду вельможних, гербами оздоблених екіпажів. Не один бідний, хоч і життєлюбний художник мріє про тимчасове перебування у казковій старовинній садибі. Не одне освічене, хоч і вбоге, як миша, міське дівча захоплено та платонічно марить про ставкові плеса, ґроти, склепінчасті покої, про всю цю розкіш і про себе – як в’ються навколо неї меткі слуги та шляхетні рицарі. На резиденції, що її тепер я розглядав, тобто на її мурі, можна було побачити й відчитати число 1709, й це, ясна річ, відчутно підсилило моє зацікавлення. З непідробним захватом дослідника старовини та природи я зазирнув до омріяного, старого, незвичайного саду, де в басейні з плюскітливим фонтаном відразу ж запримітив рідкісну рибину завдовжки з метр – самотнього сома. Так само я відкрив і в романтичному піднесенні констатував появу садового павільйона в мавританському чи арабському стилі, щедро і вміло розписаного блакитом, таємничим сріблом зірок, золотом, бронзою й поважною шляхетною чорнотою. Найтонша інтуїція відразу підказала мені припущення, що павільйон швидше за все було зведено року десь 1858-го; рознюхавши це, розгадавши і встановивши, я можу тепер за першої ж нагоди виголосити з цього приводу спеціальну доповідь у залі нашої ратуші – з гордо піднесеним чолом і впевненістю на лиці. Цю мою доповідь найімовірніше не забарилась би процитувати преса, що само собою не могло б не тішити; трапляється ж і таке, що преса про подібні речі не згадує жодним словом. Поки я придивлявся тому арабському чи перському павільйонові, на думку мені спало таке: «Як гарно тут, мабуть, уночі, коли все огортає непроникний морок, коли все накрути тихне, темне й німе, а ялиці ледь проступають із темряви, й опівнічний трепет хапає за серце самотнього мандрівника, і в павільйоні розсіює солодке жовтаве сяйво лампа, що її внесла красива, вишукано одягнута шляхетна пані, яка згодом, за підказкою свого рідкісного смаку й за велінням душевного пориву, сідає до фортепіано, що неодмінно мусить знайтися в нашому павільйоні, й починає награвати мелодії, а відтак – дозвольмо собі ще зухвалішу мрію – наспівувати їх своїм дивовижним чистим голосом. Як хотілося б це почути, щоб, наче уві сні, наповнитися щастям від нічної музики!»

Але до ночі було ще далеко, та й лицарське середньовіччя було далеко позаду, як і роки 1500-ті чи навіть і 1700-ті, тобто навколо був білий день, до того ж будній, і в ньому зграйка людей, що скупчилися довкруг незугарного й аж ніяк не лицарського, вульгарного й нахабного автомобіля – найогиднішого з усіх, які я коли-небудь бачив, і ця людська зграйка поламала хід моїх учених і романтичних спостережень, умить виштовхавши мене з поезії замків та замріяної минувшини так рішуче, що я мимохіть вигукнув: «Ось вони, грубощі неотесаних – заважати мені в осягненні найтонших матерій, у зануренні в найпотаємніші глибини. Я міг би обуритись, але краще лишатимусь лагідним і все по-шляхетному витерплю. Думки про колишню красу такі ж приємні, як і вибляклі картини вельможної й занепалої, втраченої величі; але з цієї причини ніяк не варто відвертатися від сьогодення й сучасників. Не варто думати, ніби маєш право гніватися на людей або інституції через їхню неуважність до твоїх історично-філософських настроїв і проникнень».

«Буря з громом, – вирішив я, крокуючи далі, – була б цілком до речі. Сподіваймося, що котрогось разу я потраплю в її красу». А вельмишановного й чорного, як воронове крило, собаку, що вилежувався впоперек дороги, я привітав цілою жартівливою тирадою: «Як бачу, неосвічений та невихований хлопче, і в голову тобі не прийшло б хоч трохи виявити поштивість, устати й подати для привітання свою чорнезну лапу – при тому, що як за моєю ходою, так і за манерами ти мав би розпізнати в мені чоловіка, що, довгих сім років проживши в одній зі світових метрополій, ні на хвилину, не кажучи про годину, тиждень чи місяць, не переставав обертатися винятково в добірному товаристві першокласних людей? Це в якій же школі тебе отак вивчили, дурню волохатий? Мовчиш? Не скажеш і слова у відповідь? Отак лежиш собі преспокійно, глипаєш на мене і навіть не ворухнешся, як той монумент? І не соромно?»

Насправді ж собацюра з його вірною пильністю, добрим гумором і погідним спокоєм, що його всіляко підкреслював, надзвичайно мені сподобався, й, оскільки позирав він на мене приязно, хоч напевно не розумів ані слова з моєї промови, я дозволив собі трохи його покартати – не всерйоз однак, а в цілком жартівливому стилі, тобто в жодному разі не маючи щодо нього злих намірів.

На вигляд парадно зодягнутого, елеґантно-пишного й зарозумілого пана, що йшов мені назустріч, величаво похитуючись, я зі смутком подумав: «А занедбані й закутані в жахливе лахміття діти бідняків? Як це можливо – красуватись, ніби цей пан, з усім шиком, ходити запнутим на всі ґудзики, розчепуреним, бездоганно підтягнутим, до блиску начищеним, випещеним і відпрасованим, ще й розцяцькованим ланцюжками та перснями, й анітрохи не журитися долею нещасних, бідних, абияк одягнутих юних істот, котрі лазять по світу обірванцями, демонструючи печальну нестачу гігієни й догляду й аж волають про свою плачевну безпритульність? Чи цьому гусакові хоч іноді буває не по собі? Чи вельмишановний пан Дорослий, що в цю мить отак красиво наближається, не відчуває певного збентеження, забачивши брудну й обшарпану малечу? На мою думку, ніхто з дорослих не повинен так зверхньо носитися зі своїм шиком, поки навколо ще є дітлахи, яким і мріяти про оздоби не доводиться».

Проте так само слушно можна було б твердити, що ніхто не сміє відвідувати концерти або театральні спектаклі чи взагалі віддаватися будь-яким іншим розвагам, поки на світі є в’язниці та інші місця позбавлення волі і в них нещасні ув’язнені. А це вже таки занадто. Бо якби хтось і вирішив почекати з насолодами й радощами так довго, аж поки на світі остаточно не стане людей нещасних і бідних, то він мусив би дочекатися туманного й невідомого кінця всіх днів, а з ним крижаного й порожнього кінця світу і при цьому враховувати, що в такий спосіб йому минеться не тільки охота до задоволень, а й саме життя.

Знищена, зморена працею, зів’яла робітниця, що ледве перебираючи ногами від утоми, дріботіла непевним кроком і кудись поспішала, бо явно мусила щось негайно позалагоджувати, відразу нагадала мені про доглянутих та розпещених донечок і панянок з добрих родин; це ті, що часто й самі не знають, яким таким вишуканим тонким заняттям, якою ще такою розвагою заповнити свій час; ті, що цілими днями, ба навіть і тижнями розмірковують, як би то одягнутись, аби підкреслити й довести до блиску всі переваги своєї зовнішності; ті, що в них завжди знайдеться море часу на роздумування про те, як додати власній особі та солодкій цукерковій фігурці ще трохи надмірно-хворобливої витонченості.

Але ж я й сам зазвичай належу до шанувальників та поціновувачів таких принадних, геть розманіжених, місячно-блідих і тендітних рослинок дівочої статі. Така спокуслива рибонька змогла б як їй завгодно командувати мною – я б лише сліпо корився. Адже врода зваблива, а зваба вродлива.

Тепер я знову переходжу до архітектури й будівельної справи, не оминувши при цьому увагою шматочка, чи то пак дрібки, мистецтва й літератури.

Спершу така заувага: прикрашання квітковими орнаментами старих і шляхетних, сповнених високої гідності будинків, історичних об'єктів і споруд виразно свідчить про найгірший смак. Той, хто це робить або замовляє робити іншим, тим самим грішить проти ідеї гідності та краси й ображає пам’ять наших мужніх і шляхетних пращурів. По-друге, криниці та водограї ніколи не слід обсипати квітами й оплітати вінками. Самі по собі квіти, звичайно, прекрасні, але вони існують не для того, аби споганювати і затінювати собою шляхетну суворість і сувору красу кам’яних різьблень. Узагалі бездумна любов до квітів може виродитися в дурнувату залежність. Приватні особи та органи місцевого самоврядування, яких це стосується, можуть запитати в компетентних інстанціях, чи я маю рацію, після чого виправитися й надалі поводитися правильно.