Текст книги "Прогулянка"

Автор книги: Роберт Отто Вальзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

Боже! Яку прекрасну і знадливу, просто феєричну м’ясарню з рожево-червонястими свинячими, телячими та яловичими тушами я побачив! І знов поміж листям, до речі. Усередині орудував продавець, там же стовбичили й покупці. Ця крамниця, безумовно, заслуговує такого ж захопленого вигуку, що й капелюшна ґалантерея перед тим. Третім я стримано згадаю ларьок із прянощами. Щодо всіляких генделиків, то на них ще, здається, зарано. До такого штибу закладів просто неможливо запізнитися вдень – і кожен з нас достеменно знає наслідки їх відвідин. Найпристойніший із нас, мабуть, не заперечить, що йому також іноді хочеться трохи непристойностей. На щастя, всі ми люди й тому так легко це собі пробачаємо. Завжди можна послатися на загальне ослаблення організму.

Тепер я мушу зорієнтуватися наново. Смію припустити, що зміна становища і перегрупування вдаються мені не гірше, ніж якомусь фельдмаршалові, що здатний бачити всю повноту ситуації наскрізь, а всі випадкові ексцеси та контрвипади вміло накриває – дозволю собі такий вислів – сітями свого геніального розрахунку. Сумлінні люди нині постійно читають про таке у щоденних газетах, фіксуючи в пам’яті вирази на зразок «фланговий прорив». Останнім часом я дійшов висновку, що воєнне мистецтво, як і загалом ведення війни, є майже так само складним і вимагає ледь не стільки само терпіння, що й мистецтво поезії. Ну й навпаки. Письменники, як і генерали, часто мусять здійснювати тривалі приготування, перш ніж кинутись у битву, себто жбурнути на ринок нову книжку чи інший виплід зусиль, що іноді сприймається як виклик і спричинює цілу серію потужних контрударів. Книжки породжують рецензії, й останні нерідко виявляються такими нищівними, що книжці доводиться вмирати, авторові ж – провалитися в розпач!

Нікого з вас не мав би заскочити факт, що всі ці, сподіваюся, зграбно збудовані і красиві рядки я виписую власноруч пером із німецької судової райхсканцелярії. Звідси мовна стислість, абсолютна влучність і гострота, які можуть відчуватися в певних місцях цього тексту – прошу надалі їм не дивуватися.

І все ж коли нарешті надійде пора заслуженої учти в гостинної пані Ебі? Боюся, що досить нескоро: спершу я мав би усунути деякі поважні перешкоди. Мій апетит мав би вже давно розгулятися на повну.

Поки я йшов отак собі, мов неостанній волоцюга, явний безхатько й нероба чи, скажімо, прогульник або і бродяжник, попри всілякі сади з вибуялою в них щільною городиною, попри квітники з їхніми пахощами, садові дерева, квасолеві тички, обвиті гронами квасолі, попри високі жита, пшениці та вівси, попри дровітню з колодами й поліняками, попри соковиті трави і приязне джеркотіння води, малої річки або струмка, попри всіх людей, включно з милими продавчинями з ринку, попри оздоблений радісними прапорцями народний дім, як і попри інші корисні та добрі об’єкти на зразок тонкої феєподібної яблуні, як і Бог знає попри які ще можливі речі, – наприклад, розквітлі полуничні кущики або – ще краще – достиглі червоні полуниці, тож поки я цілком добропорядно йшов попри все це, а в голові мені снувалися глибокі та приємні думки (адже під час прогулянки в нас буває проблискують і спалахують численні ідеї, дуже варті пізнішого якнайстараннішого опрацювання), назустріч мені звідкись узявся чолов’яга, потвора, дивовижа, що заступив мені вмить ледь не всю світлу дорогу – височезний зростом і здоровенний дядько, що його я, на жаль, знаю не так і погано, цього найвищою мірою монстра і велетня на ймення

Томцак.

Я сподівався б його зустріти в будь-якому іншому місці та на будь-якій іншій дорозі – лиш не на цій, мальовничій і лагідній. Його сповнена жахіть і смутку поява, як і його трагічне й потворне єство, нагнали на мене страху, зруйнувавши і красу краєвиду, і всі мої радощі та веселощі. Томцак! Правда ж, любий читачу, що й само вже ім’я відлунює понурістю й ляком? «Навіщо ти з явився переді мною, навіщо заступив мені шлях, нещасливцю?» – закричав я на нього. Але Томцак не відповідав. Він дивився на мене, великий – себто дивився на мене згори; він-бо суттєво переважав мене у зрості. Поруч із ним я уявляв себе якимось гномиком або малим, бідним і слабким дитинчам. Велетень міг запросто розчавити або розтоптати мене. Так, я знав, хто він. Спокою для нього не існувало. Розбурханий, ходив він білим світом. Він ніколи не спав у м’якому ліжку й ніколи не жив у затишному зручному домі. Він мешкав повсюди й ніде. У нього не було батьківщини, тож і будь-яких законів над ним не було. Він мусив животіти без вітчизни і щастя, цілковито позбавлений любові та людської втіхи. Не цікавився нічим, від усього закритий, тож і ним ніхто не цікавився, його життям і поривами. Минуле, теперішнє і майбутнє були для нього єдиною безмежною пустелею, а життя було затісне й завбоге. Ніщо не мало для нього значення, тож і він нічого ні для кого не означав. З його великих очей виблискувала надземна і підземна скорбота. Безкінечний біль читався в його втомлених млявих рухах. Він був не живий і не мертвий, не старий і не молодий. Мені здавалося, що його вік налічує сотні тисяч років і що він мусить жити вічно, щоб вічно лишатися неживим. Він умирав щомиті, щоб не змогти померти зовсім. Для нього не існувало жодної заквітчаної могили. Прослизаючи повз нього, я промимрив собі під ніс: «Бувай здоров і на все добре тобі, друже Томцак».

Не озираючись більше на привида, чи то пак на жалюгідного колоса-надлюдину, до чого не мав ані найменшої охоти, я йшов далі. Невдовзі, спокійно крокуючи в м’якому й теплому повітрі та долаючи недобре враження, справлене химерною постаттю чолов’яги, а краще сказати велетня, я досягнув ялицевого лісу, що його протинала немов усміхнена, шельмувато-зміїста стежина, на яку я із задоволенням збочив. Стежка і лісова поверхня піді мною здавалися суцільним килимом, у лісовій товщі було тихо, мов у душі щасливця або у храмі, або в палаці чи зачарованому і приспаному казковому замку сплячої королеви, де все поснуло й замовкло ще довгі сотні років тому. Я занурився глибше і – скажу так, хоч це і звучатиме надто красиво – почав здаватися собі самому золотоволосим принцом у бойовому спорядженні. Настрій лісу був такий урочистий, що вразливому перехожому неминуче навіялися всілякі гарні й дивовижні видіння. Скільки щастя принесли мені ця солодка лісова тиша і цей супокій! Від часу до часу в оцю милу відособленість і чарівливу темряву вдиралися ззовні якісь ледь чутні звуки, щось наче стукіт або свист, або щось іще, відлунюючи здалека, вони ще більш увиразнювали лісову безшелесність, яку я вдихав на повні груди, досхочу, і впливом якої я просто-таки впивався. Там і тут велике мовчання й тишу пронизував з потаємного і святого сховку радісний голос птаха. Я зупинявся, вслухаючись, і раптом мене охопило невимовне відчуття світової всеприсутності, а слідом за ним мою душу переповнила вдячність. Ялиці стояли рівно, ніби свічки, увесь великий, тонко промальований ліс застиг без найменших порухів, переповнений і, здавалося, наскрізь пронизаний недочутими голосами. До моїх вух не знати звідки продиралися звуки Прасвіту. «Отак я йшов би до кінця, щоб тут і померти, раз така мить однаково настане. В могилі мене втішатиме спогад, а вдячність оживлятиме й після смерті – за насолоди, радощі та захоплення; вдячність за це життя і за радощі понад радощами». Згори, від ялицевих верховіть, долітав тихий шемріт. «Кохання й цілунки в такому місці, мабуть, надзвичайно красиві», – сказав я собі. Само вже ходіння по зеленому килиму справляло насолоду, а спокій запалював молитву в чуйній душі. «Бути тут мертвим, лежати незримо у прохолодному лісовому ґрунті – як це, мабуть, приємно! Ех, якби можна було по смерті відчувати, яка вона, смерть! Може, так і є. Було б чудово мати в лісі свою сумирну могилку. Напевно, я міг би слухати з неї пташиний спів, лісові шерехи. От чого мені хочеться». Колони сонячного проміння стояли поміж дубових стовбурів, і весь ліс постав мені прегарною зеленою гробницею. Невдовзі я все ж вийшов на залитий світлом простір і так повернувся до життя.

Тепер на моєму шляху міг би виринути ошатний і гарний, ба навіть і хвали гідний заїзд, розташований на самому краєчку лісу, звідки я саме вийшов – заїзд із гідним замилування садком, що його цілком наповнював би прохолодний затінок. Садок розмістився б на зручному пагорбі з чудовими видами; впритул до нього височів би особливий оглядовий пункт, чи то пак майданчик, де можна було б упродовж відносно довгого часу тішити око прекрасною панорамою. Скляночка пива або й вина так само не була б зайвою. Проте чоловік, який тут прогулюється, своєчасно нагадує собі, що його виправа не надто виснажлива. Тяжкі для долання гори лежать попереду в ясно-блакитній імлавій далині. Чоловікові доводиться визнати, що його спрага не є ні смертельною, ні нестерпною, а шлях, який він пройшов дотепер, відносно недовгий. Усе-таки йдеться радше про легеньке скромне гуляння і в жодному разі не про мандрівку чи подорож; про комфортний екскурс, а не форсований марш. Тож цілком правомірно й розсудливо він вирішує не освіжатися й не заходити до закладу, а йде в обхід. Усі поважні добродії, що читають ці рядки, обов’язково зустрінуть це його рішення та вияв сильної волі гучними оплесками.

Хіба не збирався я деяку часину тому заповісти появу молоденької співачки? От і вона.

Дивиться з вікна на першому поверсі.

Саме тепер, коли пройшовши лісове відгалуження, я повернувся на головний шлях, то почув…

Але ні, стривайте! Невеличка перерва задля пристойності. Письменники, що знаються на своєму ділі, ставляться до нього якомога стриманіше. Час від часу вони охоче спиняються, віклавши перо вбік. Тривале писання виснажує незгірш від гарування на полі.

Так от. Із вікна першого поверху я почув пречудовий і пречистий народний та оперний спів; у моїх вражених вухах він залунав, ніби дармова ранкова учта вкупі з безплатним передполудневим концертом. Юна дівчина у світлій сукні, ледь не школярка ще, але вже досить висока на зріст і струнка, стояла у вікні вбогого будинку на передмісті, виспівуючи на весь білий світ просто-таки чарівно. Заскочений у найчудовніший спосіб і захоплений музичною несподіванкою, я зупинився збоку, щоб не сполохати співачку й тим самим не позбавити себе слухацької радості. Пісня, яку виконувало дівчатко, лунала погідно і весело; її звуки здавалися втіленим щастям життя й любові. Вони злітали до неба, мов янгольські створіння у сніжно-білому сяйливому оперенні, а потім знову спадали донизу, щоб, здавалося, з усмішкою померти. Це нагадувало вмирання від туги або від непомірної радості чи від надлюдського щастя любити й жити, або від незмоги витримувати всю буйність і красу власних уявлень про життя, а витончена, сповнена щастя й любові і зухвало проникла в суть існування думка, здавалося, спотикалась і заламувалася сама на собі. Коли дівчина доспівала свою просту й водночас багату, чарівливу пісню Моцарта, а може, й народну пастораль, я підійшов до неї, привітався, спитав дозволу вшанувати її такий гарний голос і висловив комплімент щодо її такого душевного виступу. Юна майстриня співу, що схожа була на сарну чи якусь антилопу в дівочому образі, глянула на мене з подивом і запитанням у глибоких карих очах. Вона мала дуже витончене ніжне лице і всміхалася мило та привабливо. «На вас, – мовив я, – коли ви тільки зумієте старанно берегти й розвивати ваш гарний молодий і багатий голос, у чому вам допоможе власний і не тільки розум, чекає блискуче майбутнє і велике мистецьке сходження; поклавши руку на серце, зізнаюся, що для мене ви втілення великої в майбутньому оперної співачки! Ваша натура здається мені мудрою, а сама ви – лагідною та пластичною. Якщо мої здогади не цілком обманюють мене, ви володієте особливою душевною сміливістю. Ви маєте в собі вогонь і шляхетне серце – я почув це щойно з пісні, яку ви виконали так гарно і правдиво. Вас обдаровано талантом, та що там – безсумнівною геніальністю! У всьому, що я вам кажу, немає нітрохи неправди чи пустої балаканини. І тому мені так хочеться просити вас, щоб ви якомога дбайливіше поставилися до свого надзвичайного дару, берегли його від викривлень, спотворень, передчасного й бездумного нівечення. На цю хвилину я можу лише відверто сказати вам, що ви співаєте напрочуд красиво і що це справа серйозна, така, що має велике значення; воно полягає передусім у тому, що вас належить спонукати до старанного і регулярного щоденного співу. Вправляйтеся і співайте з розумною помірністю! Самі ж бо ви навряд чи свідомі величини того скарбу, який посідаєте. У ваших співацьких досягненнях уже тепер відчутні високий ступінь природності, багате поєднання безпосередньої вітальності з життєвістю, а також уся глибина поетичності й людяності. Так що кожен без вагань запевнить вас: ви обіцяєте стати справжньою в будь-якому сенсі співачкою тільки тому, що ви людина, яку до співу спонукає сама її сутність і яка, здається, починає жити й радіти власному життю лише тоді, як заспіває, переливаючи всю приявну життєву силу в мистецтво співу таким чином, що все загальнолюдське й особисто значуще, все розумне й душевне підноситься до чогось вищого, до самого ідеалу. У прекрасному співі завжди є згущений і стиснутий досвід, сконденсована чутливість і чуттєвість, вибуховий заряд обмеженого життя і безмежної душі, і здатна до такого співу жінка – за умови, що скористається сприятливими обставинами, зійшовши нагору драбиною слушних випадковостей – ніби зірка на небосхилі виконавського мистецтва, заволодіє багатьма серцями, здобуде незліченні багатства, змусить хоч яку публіку до бурхливих захоплених овацій і вдостоїться щирої любові та захоплення монарших осіб».

Дівчина поважно і здивовано вслухалась у слова, які я вимовляв радше в ім'я власного задоволення, аніж у сподіванні, що мала слухачка їх зрозуміє – для цього їй бракувало необхідної зрілості.

Звіддалік я вже бачу залізничний переїзд, який мені доведеться подолати, хоч до нього ще слід наблизитися. Тут я мушу зазначити, що спершу мав би залагодити два-три важливі моменти і відрегулювати кілька цілком неуникних необхідностей. Про все це є сенс відзвітувати якнайточніше та якнайдетальніше. Ласкаве читацтво дозволить мені зауважити, що я в міру можливості мав би зазирнути дорогою до елегантної майстерні з індивідуального пошиття чоловічого одягу або, кажучи простіше, кравецького ательє – з огляду на новий костюм, що його саме час приміряти, а відтак розпорядитися щодо усунення можливих недоліків. По-друге, в будинку місцевого самоврядування я повинен сплатити свій вагомий податковий внесок, а по-третє, занести на пошту і вкинути до скриньки певний цілком особливий лист. Тепер ви бачите, як багато в мене турбот і як ця на перший погляд така легковажна та приємна прогулянка насправді повниться практичними завданнями й діями, через які я прагну розраховувати на деяку поблажливість щодо затримок і спізнень, а мої затягнуті розмови зі службовцями та всілякого штибу фахівцями виявляться для вас не тільки стерпними, але й такими, що радо сприймаються як гумористично-розважальні елементи й додатки. Я заздалегідь прошу вибачення за деяку затягнутість моєї розповіді, як і за всі її відступи вшир і вглиб. Чи хоч один провінційний або і столичний автор звертався до грона своїх читачів з більшою за мене скромністю та ввічливістю? Я дуже в цьому сумніваюсь, а тому зі спокійним сумлінням рухаюся далі у своїй багатослівній оповіді і сповіщаю от про що.

Боже ти мій, це ж уже крайня пора бігти до пані Ебі на її обідній почастунок! Щойно пробило пів на першу. На щастя, ця добродійка мешкає зовсім поруч. Мені залишається прослизнути, як вугор, до її дому – немов до криївки або притулку для вічно голодних і знедолених.

Пані Ебі

зустріла мене якнайпривітніше. Моя пунктуальність була твором мистецтва. А твори мистецтва, як відомо, є рідкістю. На мою появу пані Ебі завсміхалася просто-таки надзвичайно ввічливо. Вона щиро і переконливо подала мені в цілком чарівливий спосіб свою милу маленьку ручку і відразу повела до їдальні, де запросила присісти коло столу, що я й виконав негайно з величезною приємністю та зовнішньою розкутістю. Без жодних сміху вартих церемоній я почав безтурботно й невимушено частуватися, хоробро потягнувшися до наїдків і гадки не маючи про те, що зі мною невдовзі трапиться. Тобто я рішуче став собі накладати і сміливо їсти. Такого штибу сміливість зазвичай видатних зусиль не вимагає. Проте з деяким здивуванням я запримітив, що пані Ебі вдивляється в мене ледь не з побожністю. Якось так це впадало в очі. Пані Ебі, схоже, була просто захоплена тим, як я собі накладаю, наминаючи. Це дивовижне явище вразило мене, але я не присвятив йому надто значної уваги. Коли ж я схотів завести з нею якусь балачку, пані Ебі стримала мене, сказавши, що з величезною радістю уникла би будь-яких розмов. Ця незрозуміла заява призвела мене до остовпіння, мені почало робитися лячно і млосно. У глибині душі я вже починав її боятися. Коли я вирішив припинити шматування й жування, виразно відчувши, що вже наситився, вона з ніжністю на обличчі, тоном, у якому протремтів материнський докір, мовила: «Ви зовсім нічого не їсте. Стривайте – я зараз покладу вам ще один добрячий та соковитий кусень». Мене охопив жах, і я з усією можливою чемністю зважився на репліку, що прийшов сюди головно для того, аби розгорнути крила духовності, на що пані Ебі з люб’язною усмішкою відповіла, що не бачить у цьому жодного сенсу. «Я вважаю за неможливе їсти далі», – сказав я глухо і здушено. Ледь не давлячись, я почав пітніти зі страху. Пані Ебі мовила: «Нізащо не повірю, що ви вже хочете відкласти ножа й виделку, й ніколи в житті не подумаю, що ви вже наїлися. Ви явно не кажете правди, коли стверджуєте, що от-от удавитеся. Мені залишається вважати, що ви говорите це тільки з увічливості. Як ви вже знаєте, я із задоволенням утримуюся від будь-якого штибу глибокодумних балачок. Ви прийшли до мене передусім для того, щоб довести свій могутній апетит і продемонструвати силу в поїданні. І я від цього не відступлюся жодною ціною. Я щиро прошу вас цілком покластися на неминуче, бо смію запевнити: у вас не існує іншої можливості встати з-за мого столу, як тільки дочиста зібрати і позапихати у себе все, що я тут наготувала, наклала і ще накладу на вашу тарілку. Боюся, що ви безнадійно згубились у реальності – інакше ви мусили б знати, що деякі господині вимагають від своїх гостей докладати й напихатися так довго, аж поки ті не луснуть. Так ось – вам випав гідний жалю та співчуття жереб, але ви протримаєтеся цілком мужньо. Кожен із нас раніш чи пізніше повинен принести якусь велику жертву. Послухайтеся мене і їжте! Послух – це ж так приємно. Нічого страшного не трапиться, якщо при цьому ви навіть і постраждаєте. Дивіться-но, який ніжний і ласий шматок – я певна, що ви негайно проковтнете його! Сміливіше, мій найдорожчий друже! Нам так потрібна відвага. Чого були б ми варті, якби завжди лише впирались і викручувалися? Зберіть же волю в кулак і змусьте себе до найвищого зусилля, найтяжчого страждання та найжорсткішого випробування. Ви навіть собі не уявляєте, з якою радістю я вдивляюсь у вас, поки ви їсте ледь не до втрати притомності. І як би мене засмутила ваша відмова; але ні, такого ви мені не вчините, правда ж? Відкушуйте ж і ковтайте не спиняючись – навіть якщо й напхалися вже по саму, як кажуть, зав’язку».

«Страшна жінко, чого вам від мене треба?» – заверещав я, різко зриваючись із-за столу і роблячи вигляд, ніби хочу його перекинути. Проте пані Ебі стримала мене, щиро й гучно розсміялася і пояснила, що дозволила собі трохи піджартувати, тож я, коли така моя ласка, не повинен би взяти їй цього за зле: «Я тільки хотіла зобразити приклад, як чинять окремі господині, що подекуди просто не знають міри у догоджанні гостям».

Тут і я не стримався від сміху – мушу визнати, що пані Ебі з її пустощами таки припала мені до смаку. Вона хотіла, щоб я лишався в неї протягом усього пополудня, й ледь не образилася, почувши від мене, що я, на жаль, не можу більше втішатись її товариством, позаяк маю залагодити кілька важливих справ, жодної з яких ніяк не вийде відкласти. Мені дуже лестило те, як гірко вона пошкодувала, що я вже хочу й повинен її покинути. Пані Ебі спитала, чи я справді мушу зараз утікати, на що отримала від мене абсолютне запевнення: лише крайня терміновість могла би спричинити мій такий стрімкий відхід із такого приємного місця ще й від такої привабливо-хвальної особи. З цими словами я попрощався.

Тепер слід було захопити зненацька, приборкати, здолати і підімнути твердолобого й норовливого, під кожним оглядом явно переконаного у власній непомильності та професійній майстерності, цілком і повністю пронизаного відчуттям особистої цінності та величі і непохитного у своїй щодо цього твердості пана кравця, чи то пак уже навіть marchand tailleur. Підважувати незламну самовпевненість кравецького майстра – затія, що її слушно можна поставити серед найскладніших та найобтяжливіших завдань, тож потрібна неабияка мужність, щоб за нього взятись, і така ж рішучість, щоб виконати. Назагал кравці та їхній світогляд завжди викликають у мене якийсь нищівний переляк, що його я навіть і не дуже соромлюся, позаяк вважаю цілком зрозумілим і виправданим. Тож я приготувався до всього включно з найгіршим і рушив на війну з усіма її небезпеками, озброєний такими рисами, як відвага, твердість, гнів, обурення, погорда й навіть зневага до смерті – з таким поза сумнівом вартісним оружжям я сподівався успішно й переможно дати відсіч їдкій іронії та прихованій під машкарою добросердя насмішці. Сталось усе інакше, але я наразі мовчу про це, тим більше, що маю відіслати згадуваного вже листа. Власне кажучи, я щойно так і вирішив: спочатку зайти на пошту, потім до кравця й аж по тому віднести до сплати місцевий податок. Апетитна будівля поштамту була вже просто перед моїм носом; я жваво ступив досередини і запросив у відповідного службовця одну поштову марку, що її негайно наклеїв на конверт. Цей останній я обережно пустив у вільний політ крізь шпарину скриньки, зосереджено зважуючи й обдумуючи те, що написав у листі. Я чудово пам’ятав, що текст його звучав так:

Дуже поважаний пане!

Це незвичне звертання має впевнити Вас у тому, що відправник ставиться до Вас із холодною байдужістю. Я знаю, що не повинен очікувати шани від Вас та подібних Вам осіб; адже Ви і Вам подібні занадто високої думки про себе самих, і це дуже заважає Вашому проникненню в суть та її розумінню. Я цілком переконаний, що Ви належите до людей, які мають себе за видатних, тому що, безцеремонні й неввічливі, почуваються самовпевнено, користаючи з високих протекцій, і вірять у власну мудрість, позаяк це слово – «мудрість» – вони іноді чують. Такі, як Ви, не гребують нахабним, жорстким і брутальним ставленням до вбогих та незахищених. Такі, як Ви, надзвичайно легко доходять висновку про необхідність у всьому бути згори, завжди добиватися переваги й о кожній порі дня насолоджуватися своїми тріумфами. Такі, як Ви, не здогадуються, що все це глупота й вона перебуває поза межею як можливого, так і бажаного. Такі, як Ви, лише чваняться і щомиті готові ревно прислужитися тупій силі. Такі, як Ви, неймовірно відважні в униканні будь-якої справжньої відваги, тому що знають: будь-яка справжня відвага здатна їм зашкодити; крім того, вони геть відважно докладають усі свої хіть і запал тільки на те, щоб здаватися добрими й гарними. Такі, як Ви, не шанують ні віку, ні заслуг, ні жодною мірою праці. Такі, як Ви, шанують гроші – причому так, що вже не здатні пошанувати щось інше. Той, хто працює чесно, хто спромігся на ретельні зусилля, в очах таких, як Ви, абсолютний віслюк. Я в цьому не помиляюся: навіть мізинець мій підказує, що я маю рацію. Я не забоюся сказати Вам просто у вічі, що Ви зловживаєте своїм становищем, адже чудово знаєте, якими проблемами та неприємностями супроводилась би будь-яка найменша спроба піймати Вас за руку. Однак у схилянні та лестощах, до яких Ви звикли, і в найсприятливіших передумовах, що ними Вас оточено, Ви все одно почуваєтеся жахливо загроженим, безперечно усвідомлюючи всю хиткість Вашої ситуації. Ви зраджуєте довіру, не дотримуєте слова, бездумно завдаєте моральної шкоди всім, хто має з вами до діла, під прикриттям благодійності безжально визискуєте, провалюєте службові обов’язки і зневажаєте службовців, до того ж Ви страшенно нестійкий, ненадійний і демонструєте риси, що їх можна вибачити хіба що якомусь дівчиську, та ніяк не чоловікові. Пробачте, що смію вважати Вас таким слабким, і прийміть належну порцію та неминучий ступінь визнання від людини, якій випали честь і невелика по суті приємність із Вами знатися, разом із найщирішим запевненням, що в майбутньому я хотів би триматися від Вас якомога далі.

Я вже ледь не розкаювався в тому, що таки довірив пошті з її опікою й доставкою такого розбишацького, як мені саме почало здаватися, листа; адже той, кому я з максимальною гіркотою та злістю оголосив війну, розриваючи будь-які дипломатичні, а краще сказати – господарські стосунки, був як-не-як особою керівною і впливовою. І все ж я дав хід своєму виклику, знаходячи розраду у твердженні, що мій вельмидостойний адресат однаково мого послання не читатиме, бо напевно матиме його досить уже на другому-третьому слові, а відтак, не тратячи на нього багато часу й зусиль, найімовірніше викине весь мій полум’яний слововилив туди ж, куди викидає будь-який інший непотріб – до сміттєвого кошика. «Крім того, подібні речі самі собою забуваються протягом півроку чи навіть і кварталу», – підсумував я по-філософському, бойовито спрямовуючи свій маршовий крок до кравця.

Той перебував у доброму гуморі та, схоже, преспокійному душевному стані посеред свого елегантного салону, чи то пак модного ательє, цілком заваленого пахкими сувоями й обрізками тканини. Для повноти ідилії з клітки галасувала кімнатна птаха, а пройдисвіт-учень з усією старанністю розкроював матеріал. На мою появу майстер Дюнн поштиво підвівся з робочого місця, де енергійно орудував голкою, щоб як належить ушанувати відвідувача. «Ви, очевидно, зайшли по свій готовий і бездоганно точно пошитий на моїй фірмі костюм», – сказав він, дещо занадто по-панібратському подаючи мені руку, що її я все ж не погордував стиснути якнайміцніше. «Я зайшов, – була моя відповідь, – щоб, відкинувши страх і сповнившися надії, приміряти ваш виріб, щодо якого маю деякі тривожні сумніви».

Пан Дюнн мовив, що всі мої побоювання вважає зайвими і ручається за крій та фасон; при цьому він уже провадив мене до сусідньої комірчини, звідки відразу ж позадкував. Щойно він знову почав ручатися й божитися, ситуація зовсім перестала мені подобатися. Невдовзі стали доконаним фактом і сама примірка, і найтісніше з нею пов’язане розчарування. Насилу долаючи в собі буйно закипіле обурення, я різко покликав пана Дюнна і з максимальними спокоєм та зверхністю видушив йому просто в лице нищівну фразу: «Хіба ж я не казав?»

«Коханий і дорогий пане, прошу вас, не хвилюйтеся без причини!» – сказав на це майстер.

У відповідь я з великими труднощами видобув із себе: «Причин для хвилювання та навіть розпачу тут більше ніж досить. Притримайте ж, коли ваша ласка, для себе всі свої геть не відповідні моментові потішання і негайно перестаньте мене заспокоювати! Усе, що ви зробили для пошиття мені бездоганного костюма, викликає найвищої міри сумнів. Усі мої побоювання – від найлегших до найповажніших – знайшли собі підтвердження, а найгірші передчуття здійснилися. Як смієте ви ґарантувати бездоганний крій та фасон і звідки берете відвагу запевняти мене у своїй кравецькій майстерності, якщо мінімальна чесність, елементарна правдивість і повага до іншого мали б змусити вас до визнання: мене спіткала жахлива невдача, а виготовлений на вашій славетній фірмі бездоганний костюм цілком спартачено?»

«Від слова „спартачено“ покірно прошу вас надалі утримуватися», – мовив майстер.

«Я постараюся, пане Дюнн».

«Дуже вам дякую й тішуся щиро з нагоди такого доброго наміру».

«Дозвольте мені зажадати від вас абсолютно рішучих змін у костюмі, який, згідно з результатами щойно проведеної ретельної примірки, виявив аж таку кількість браку, помилок і недоліків».

«Це можна».

«Невдоволення, образа і смуток, які я тепер відчуваю, змушують мене сказати вам у вічі, що ви розлютили мене».

«Я клянуся: мені дуже прикро це чути».

«Ревність, із якою ви клянетеся, ніби вам прикро, що ви розлютили мене й тим самим дощенту зіпсували мій настрій, нітрохи не змінює на краще ситуацію з нещасним костюмом, який я твердо відмовляюся визнавати своїм і рішуче вам повертаю; про вдячність і похвалу не може бути й мови. Відносно піджака можу виразно сказати, що він робить із мене горбаня, тобто спотворює як людину в такий спосіб, з яким я в жодному разі не можу погодитися. Ба більше – я змушений протестувати проти такого злоякісного викривлення моєї постави. Рукави понад усяку міру вигналися в довжину, а жилетка вирізняється головно тим, що справляє цілком огидне враження, ніби її носій відростив собі добряче пузо. Штани, чи то пак сподні, просто жахливі. Їхня форма своїми лініями вганяє мене, щиро кажучи, в нервовий дріж. Цей злиденний, дурний і сміховинний витвір відзначається найтіснішою вузькістю там, де мав би пишатися розумною шириною, а там, де повинен бути завуженим, – непомірно розширений. Ваша робота, пане Дюнн, перш усього свідчить про відсутність фантазії, а результат її – про вади інтелекту. До такого костюма просто липнутиме все, що жалюгідне, дрібне, нікчемне, недоладне, все, що нудне, боязке і сміховинне. Той, хто його виготовив, з певністю не належить до творчих окрилених особистостей. Така кричуща бездарність заслуговує хіба що якнайглибшого співчуття».

Пан Дюнн не забарився сказати мені у відповідь: «Вашого обурення я не розумію, й ніщо не змусить мене розуміти його. Численні жорсткі докори, з якими ви мали за обов'язок до мене звернутися, мені незрозумілі й назавжди такими для мене лишаться. Костюм сидить на вас чудово. Ніхто не переконає мене, що це не так. Свою упевненість, що ви в ньому маєте цілком виграшний вигляд, я вважаю непохитною. Ви швидко призвичаїтеся до деяких його особливостей та своєрідностей. Найвищі посадові особи виявляють мені довіру своїми дорогоцінними замовленнями; крім того, я маю честь обслуговувати панів судових президентів. Цього незаперечного доказу моєї професійної справності мало б вам вистачити. Я в жодному разі не можу достосовуватися до чиїхось надмірних очікувань та уявлень, а від усіляких зухвалих вимог майстер Дюнн уміє триматись осторонь. Люди зі значно кращим, ніж ваше, становищем, як і незмірно вищі за вас панове, абсолютно задоволені моїми вмінням та вправністю. Ця заувага, сподіваюся, заспокоїть вас остаточно».