Текст книги "Вечірні розмови на острові"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

– Та й правда, голубе, – погодився боцман.

– Коли ти мені не віриш, – сказав Кеаве, – то спробуй перевір. Як тільки вийдеш із дому, побажай собі повну кишеню грошей, або пляшку найкращого рому, або ще чогось, що тобі більше до вподоби, – і тоді побачиш, яка сила в цій пляшці.

– Згода, канаку! Піду спробую. Але коли ти вирішив покепкувати з мене, я теж із тебе покепкую – кофюль-нагелем [38]38
  Кофель-нагель – дерев'яний або металевий стрижень, що вставляється в прикріплений до борту судна брус з гніздами й використовується для накручування на нього снастей.


[Закрыть]по голові.

І старий китобій попрямував до будинку, а Кеаве залишився чекати. І було це недалеко від того місця, де Кокуа минулої ночі чекала діда; тільки Кеаве був більше сповнений рішучості і не вагався ні одної миті, хоч на душі в нього було чорно з великої розпуки.

Довго, як здалося Кеаве, довелося йому чекати, але ось із темряви долинула пісня. Кеаве впізнав боцманів голос і здивувався: коли це той устиг так нализатися?..

Нарешті в освіт вуличного ліхтаря вступив, заточуючись, боцман. Сатанинська пляшка була схована під бушлатом, застебнутим на всі ґудзики. А в руці він тримав другу пляшку, і, підходячи ближче, раз у раз прикладався до неї.

– Я бачу, – сказав Кеаве, – ти її дістав.

– Не чіпай! – гукнув боцман, відскакуючи назад. – Підступиш ближче – всі зуби тобі повибиваю. Хотів чужими руками жар загрібати?

– Що це ти кажеш! – здивувався Кеаве.

– Що я кажу? – повторив боцман. – Ця пляшка мені дуже подобається, от що. Оце я й кажу. Як дісталася вона мені за Два сантими, я й сам не второпаю. Але будь спокійний – ти її за один сантим не купиш.

– То ти не хочеш її продавати? – видихнув із себе Кеаве.

– Ні, сер! – вигукнув боцман. – Та ковтком рому я тебе, Бог з тобою, почастую.

– Але кажу ж тобі: той, хто володітиме цією пляшкою, попаде в пекло.

– А я так і так туди попаду, – відказав моряк. – Тільки Для подорожі в пекло кращого приятеля, як ця пляшка, я ще не зустрічав. Ні, сер! – вигукнув він знову. – Це тепер моя «ляшка, а ти йди собі звідціля, може, виловиш другу.

– Та невже ти правду кажеш! – скрикнув Кеаве. – Заклинаю тебе, ради твого ж спасіння продай її мені!

– Чхав я на твої байки, – відповів боцман. – Ти мав мене за дурня, та ба – сам тепер бачиш, що мене не обморочиш. Ну та годі, кінець. Не хочеш хильнути рому – сам вип'ю. За твоє здоров'я, голубе, і бувай!

І він подався до середмістя, а разом з ним пішла з нашого оповідання і пляшка.

А Кеаве, наче на крилах вітру, полетів до Кокуа, і великої радості була сповнена для них ця ніч, і у великих гараздах проминали відтоді їхні дні в «Осяйному домі».

ОСТРІВ ГОЛОСІВ

Кеола був одружений з Легуа, дочкою Каламаке, чаклуна острова Молокаї, й жив разом із тестем. Не було людини, розумнішої за цього ворожбита: він умів читати по зорях, він міг провіщати майбутнє по тілах померлих і за допомогою лихих сил; він міг сам ходити в найвищі гори острова, царство демонів, і там наставляти пастки на духів старовини.

Через це ні до кого в усьому Гавайському королівстві не ходило так багато людей просити поради. Обачливі люди без його порад нічого не купували й не продавали, не одружувались і не планували свого життя, не порадившися з ним; і сам король аж двічі викликав його на Кону шукати скарбів Камегамега [39]39
  Камегамега – династія гаванських королів.


[Закрыть]. І нікого не боялися так, як його, бо з його ворогів декотрі зниділи у хворобах через його заклинання, а декотрі звітрились невідомо куди, так що й сліду не лишилось, і люди марно шукали бодай кісточки з них. Подейкували, що він володіє мистецтвом або хистом давніх героїв, Його бачили вночі в горах, як він переступає з бескида на бескид, і в лісі, як він там ходить, а голова й плечі видніють аж над деревами.

І на вигляд цей Каламаке був незвичайний. Він був чистокровний нащадок найкращих родів Молокаї й Мауї, а проте біліший на виду за будь-якого чужинця; волосся його мало колір сухої трави, а очі були червоні й майже сліпі, так Що на островах аж приказка з'явилася: «Сліпий, як той Каламаке, що може бачити крізь завтрашній день».

Про всі ці подвиги свого тестя Кеола знав дещо з чуток, ще про дещо здогадувався, а решта була йому невідома. Але йому не давала спокою одна річ. Каламаке не ощадив ні на чому – ні на їжі, ні на трунках, ні на одежі – і за все платив новенькими блискучими доларами. «Блищить, як Каламаків долар», – це була ще одна приказка на Вісьмох островах [40]40
  Вісім островів – група найбільших островів у Гаванському архіпелазі.


[Закрыть]. А проте він ніколи нічого не продавав, не вирощував, не позичав – хіба часом діставав плату за своє чаклування, – і годі було збагнути, звідки в нього стільки срібних монет.

І от якось склалося так, що Кеолина дружина подалася в гості до Каунакакаї, на завітряний бік острова, а чоловіки вирядились у море по рибу. Але Кеола був ледацюга, тож він лежав на веранді й дивився, як прибій накочується на берег, а над скелею кружляють птахи. А в голові стриміла невідчепна думка: думка про блискучі долари. Лягаючи спати, він дивувався з того, що їх так багато, а прокидаючись уранці – з того, що вони такі блискучі, але з думки вони йому не йшли ніколи. Але чомусь якраз того дня він у душі певен був, що дізнається щось. Бо він неначе постеріг, де Каламаке тримає свій скарб, – то була конторка з замками коло стіни у вітальні, під літографованим портретом Камегамега П'ятого та фотографією королеви Вікторії в короні; і ось не далі як напередодні ввечері він знайшов нагоду зазирнути туди й побачив, що торба лежить там порожня. А сьогодні якраз мав прийти пароплав: Кеола вже бачив його дим за Калаупапою, тож він скоро прибуде з запасами краму на цілий місяць, консервованою лососиною й джином та всілякими рідкісними розкошами для Каламаке.

«Отож якщо він сьогодні матиме чим платити за куплене, – міркував собі Кеола, – я напевне знатиму, що він чаклун, а ті долари – з чортової кишені».

І саме при цій думці ззаду підійшов до нього тесть із виразом досади на обличчі.

– То пароплав? – спитав він.

– Так, – відповів Кеола. – Йому лишається зайти до Пелекуну, а потім він буде в нас.

– Тоді нічого не вдієш, – сказав Каламаке, – доведеться поділитись із тобою таємницею, Кеоло, бо я не маю для цього когось кращого. Ходімо в дім.

Отож вони разом увійшли до вітальні, дуже гарно прибраної кімнати, обклеєної шпалерами й завішаної літографіями; там було крісло-гойдалка, стіл і софа європейського взірця. Крім того – полиця з книжками, родинна Біблія посеред столу й конторка з замками коло стіни, так що будь-хто міг бачити, що це дім людини заможної.

Каламаке загадав Кеолі позачиняти віконниці, а сам позамикав усі двері й підняв стільницю конторки. Витяг звідти два разки намиста зі скойок та різних амулетів, жмут якогось сухого зілля, сухого листя з дерев і зелену галузку пальми.

– Те, що я збираюсь робити, – сказав він, – дивніше за будь-яке диво. В давнину були мудрі люди; вони творили дива і ще багато чого, але то було вночі, в темряві, під належними зорями й на відлюдді. А я хочу те саме зробити отут у своєму домі, під ясним оком дня.

По цих словах він поклав Біблію під подушку на софі, так, що всю книжку закрило, видобув теж із конторки мату напрочуд тонкого ткання й наклав купу зілля та листя на пісок у бляшаній жарівні. А потім вони з Кеолою понадівали намисто й поставали на протилежних ріжках мати.

– Надходить час, – сказав чаклун. – Не лякайся.

Тоді підпалив зілля та листя й щось замурмотів, помахуючи пальмовою гілкою. Спочатку в кімнаті, при зачинених віконницях, було тьмяно; та зілля яскраво розгорілось, аж омахи полум'я діставали до Кеоли, і освітило вітальню; потім піднявся дим, аж у Кеоли в голові запаморочилось, і у вухах забриніло мурмотіння Каламаке. І враз мата, на ріжках якої вони стояли, сіпнулась чи шарпнулася – швидше за блискавку, Ту ж мить кімната зникла, і весь дім теж, а з Кеоли неначе геть вибило дух. На очі, на голову накотилися величезні хвилі світла, і він побачив, що його перенесло на плаский берег моря, під палюче сонце. У вухах ревів прибій, а вони з чаклуном стояли на тій самій маті, понімілі, захекані, вчепившись один в одного, і протирали рукою очі.

– Що це було? – вигукнув Кеола, що отямився перший, бо він був молодший. – Здушило так, наче смерть.

– Дарма, – відказав Каламаке. – Вже минулося.

– А де ж це ми, на Бога? – вигукнув Кеола.

– Не в цьому річ, – відказав чарівник. – Опинившись тут, ми Дістали потрібне у свої руки, й треба цим скористатися. Поки я відсапаюсь, збігай на узлісся й принеси по три жмені такої й такої трави й листя з такого й такого дерева – їх тут, як сам побачиш, росте вдосталь. Та поспішай. Треба вернутись додому, поки ще не прийшов пароплав; як нас не буде, це впаде людям у вічі. – І він, важко дихаючи, сів на піску.

Кеола подався вгору берегом по блискучому піску та уламках коралів, усипаних якимись дивними скойками, а йдучи, думав собі: «Як це так, що я не знаю цього берега? Треба буде ще прийти сюди та назбирати скойок».

Попереду на тлі неба підносились цілою шерегою пальми – не такі, як на Восьми островах, а високі, свіжі, гарні; з-поміж зелені на них звисали пожовклі листки-віяла, неначе золоті, і він, ідучи, думав собі: «Дивно, що я досі не знаходив цього гаю. Треба буде приходити й спати тут у теплі дні». А далі зринула думка: «Як тепло раптом зробилося!» Бо на Гаваях саме була зима, і день був холодний. А ще він подумав: «Де ж поділися сизі гори? І де наш височенний бескид, що на ньому нависає над урвищем ліс, а над ним кружляють птахи?» І що довше він думав, то менше міг утямити, в яке ж це місце на островах він попав.

На узліссі з самого краю, понад піщаним берегом, росла сама трава, дерево було трохи далі. Простуючи до дерева, Кеола раптом побачив молоду жінку, що мала на собі тільки поясок із листя.

«Я бачу, вони тут у цих краях не дуже турбуються за одежу», – подумав Кеола. Він зупинився, чекаючи, що жінка помітить його й утече; але, бачачи, що вона дивиться просто себе й не розглядається, голосно заспівав щось без слів. Жінка, почувши те, схопилась. Обличчя в неї сполотніло, а рот з переляку роззявився. Але її очі – дивна річ! – не зупинились на Кеолі.

– Добридень, – промовив він. – Та не бійся так, я тебе не з'їм.

Але при перших звуках його мови, тільки-но він розкрив рота, жінка кинулась у куші.

«Дивна поведінка», – подумав Кеола. І, сам не тямлячи, що робить, кинувся за нею.

А жінка бігла й щось кричала не вживаною на Гаваях мовою, хоча декотрі слова були такі самі, і Кеола зрозумів, що вона кличе й остерігає інших. Потім він побачив ще людей – чоловіків, жінок, дітлахів, що кричали й бігли, наче з пожежі. Тоді він злякався сам і повернувся до Каламаке, несучи траву та листя. І розповів тестеві про те, що бачив.

– Не звертай уваги, – сказав Каламаке. – То все наче сновиддя й примари. Все воно щезне й забудеться.

– Мене ніхто з них наче й не побачив, – сказав Кеола.

– Таки ні, – відповів чарівник. – Ми тут ходимо серед білого дня невидимі через наші чари. Але вони нас чують, а тому краще говорити тихо, як оце я.

Тоді обклав мату колом камінців, а посередині поклав зілля та листя.

– Тобі я доручаю, – сказав він, – підпалити їх і підтримувати вогонь потроху. Поки вогонь горітиме – а це буде недовго, – я мушу впоратися зі своїм ділом; і перше ніж почорніє попіл, та сама сила, що перенесла нас сюди, віднесе нас назад. Будь же напоготові з сірником; та гляди поклич мене вчасно, поки ще не згоріло все, а то я зостанусь тут назовсім.

Тільки-но листя зайнялося, чарівник вистрибнув, мов олень, із кола й почав бігати по берегу, наче собака-гончак, коли він скупається. А бігаючи, раз по раз нахилявся й підбирав скойки, і Кеолі здавалося, що вони зблискують, коли він бере їх. Листя й зілля горіло ясним полум'ям, що швидко жерло його; і ось у Кеоли зосталась одна жменя, а чарівник бігав та нахилявся далеченько.

– Назад! – гукнув Кеола. – Назад! Зілля вже мало! Каламаке почув, і якщо досі він гасав, то тепер летів. Та хоч як швидко він біг, зілля й листя горіло швидше. Воно вже зовсім догоряло, коли він великим стрибком досяг мати. Від того стрибка аж війнуло, і вогонь погас, а в ту ж мить зникли й берег, і сонце, і море: вони стояли в сутіні своєї вітальні з позачиненими віконницями, знову приголомшені й засліплені, а на маті між ними лежала купка блискучих доларів. Кеола кинувся відчиняти віконниці й побачив, що пароплав перевалюється з хвилі на хвилю вже зовсім близько.

Того вечора Каламаке відкликав зятя вбік, поклав йому в руку п'ять доларів і сказав:

– Кеоло, якщо ти маєш розум у голові (хоч я не певен цього), то гадатимеш, ніби ти сьогодні по обіді спав на веранді й тобі снився сон. Я людина не балакуча й у помічники собі беру тільки людей з короткою пам'яттю.

Більше Каламаке не сказав ні слова і ні разу не згадав про Цю справу. Але в Кеолиній голові снувалось одне: коли він і досі не любив перериватись, то відтепер і зовсім нічого не робитиме.

«Навіщо мені працювати, – думав він, – коли я маю тестя, Що вміє робити долари з морських скойок?»

Та скоро його пай був розтрачений. Він витратив його весь на гарну одіж. А тоді пошкодував:

«Краще б я купив собі маленьку гармонійку та й розважався нею цілі дні».

Далі він почав сердитись на Каламаке:

– В цього чоловіка собача душа, – думав він. – Може збирати долари на березі, коли йому заманеться, а мене змушує журитись за гармонійкою! Хай стережеться: я вже не дитина, я не дурніший за нього і маю в руках його таємницю». Надумавши це, він заговорив зі своєю дружиною Легуа й почав нарікати на тестеву поведінку.

– Я б мого батька не займала, – відповіла Легуа. – З ним небезпечно сваритися.

– Чхав я на нього! – вигукнув Кеола. – Він у мене на гачку. Я можу з ним зробити що захочу.

І розповів Легуа про всю пригоду. Але жінка похитала головою.

– Можеш робити що хочеш, – сказала вона, – але я тобі ручусь: як тільки ти зачепиш мого батька, про тебе ніхто більш і не почує. Згадай он про того, згадай про того; згадай про Гуа, що був ватагом у Домі виборних і щороку їздив до Гонолулу, а потім з нього не знайшли не те що кісточки, а й волосинки. Згадай про Камау, як він зсох на скіпку, так що дружина піднімала його однією рукою. Кеоло, ти немовля в руках у мого батька; він візьме тебе двома пальцями й з'їсть, як креветку.

Кеола й сам дуже боявся Каламаке, але він був ще й марнолюбний, і дружинині слова запалили його.

– Гаразд, – сказав він, – коли ти так про мене думаєш, я ж тобі покажу, що ти прикро помиляєшся.

І зразу пішов до тестя, що сидів у вітальні.

– Каламаке, – сказав він, – я хочу мати гармонійку.

– Та невже? – відказав Каламаке.

– Так, – потвердив Кеола, – і скажу тобі у вічі: хочу мати й матиму. Людини, що збирає долари на березі, напевне стане на гармонійку.

– А я й не знав, що ти такий завзятий, – відказав чарівник. – Я думав, що ти боягузливий нікчема, і тепер я такий радий, що помилявся, – навіть сказати не годен, який радий. Отепер мені починає здаватися, що я знайшов собі помічника й наступника в своєму трудному ділі. А гармонійка? Матимеш найкращу, яка лишень знайдеться в Гонолулу. А ввечері, щойно стемніє, ми з тобою знов подамося по гроші.

– На той берег? – спитав Кеола.

– Ні, ті – відповів Каламаке. – Пора вже тобі спізнати більше моїх таємниць. Того разу я навчив тебе збирати скойки, цього разу – навчу ловити рибу: Ти маєш досить сили, щоб зіпхнути на воду човна Пілі?

– Певне, маю, – відказав Кеола. – Але чом не взяти твого – адже він уже на воді?

– На те є причина, – сказав Каламаке, – і ти ще сьогодні добре зрозумієш, яка. Човен Пілі краще надається для моєї справи. Отож, будь ласкав, прийди туди, щойно стемніє; а тим часом хай усе це буде між нами: навіщо нам розповідати про наші справи всій родині?

Мед не буває солодший за ці слова Каламаке, і Кеола ледве міг приховати задоволення.

«Я міг би мати гармонійку ще місяць тому, – подумав він. – У цьому світі потрібно мати лише крихту відваги й більш нічого».

Та скоро він побачив, що Легуа плаче, і вже був наважився запевнити її, що все гаразд.

«Але ні, – подумав він, – краще зачекаю доти, поки зможу показати їй гармонійку, побачимо, що ця шмаркачка скаже тоді. Може, вона зрозуміє нарешті, що її чоловік має в голові трохи розуму».

Тільки-но стемніло, тесть із зятем зіпхнули на воду човна Пілі й розпустили вітрило. Хвиля була велика, і вітер з-за мису віяв дужий, але човен був швидкий, легенький, сухий і просто ковзав по воді. Ворожбит приніс із собою ліхтаря, засвітив його й тримав, просунувши палець у кільце. Обидва сиділи в кормі, й курили сигари, яких Каламаке завжди мав чималий запас, і розмовляли по-дружньому про чари, та про великі гроші, які вони можуть набути тими чарами, та про те, що вони куплять насамперед, а що потім; і Каламаке говорив з Кеолою, наче рідний батько.

Ось він розглядівся довкола, подивився вгору, на зірки над головою, назад на острів, що вже на три чверті запав за обрій, і, видно, більш-менш точно визначив, де вони опинилися.

– Поглянь! – сказав він. – Молокаї вже далеко позаду, а Мауї – наче хмарка, і оті он три зірки показують мені, що я доплив туди, куди хотів. Цю частину моря називають Морем Мерців. Тут дуже глибоко, і все морське дно встелене людськими кістками, і саме тут у підводних печерах мешкають боги та злі духи. Течія тут прямує на північ, така швидка, що й акула проти неї пливти не здужає, і людину, скинуту з судна, вона виносить у чисте море швидко, як шалений кінь. Дуже скоро та людина знесилюється й тоне, і її кістки падають поміж іншими, а боги пожирають її душу.

Від тих слів Кеолу пойняв страх; він глянув на чаклуна й побачив при світлі зірок та ліхтаря, що той якось змінюється.

– Що тебе мордує? – пронизливо скрикнув Кеола.

– Це мордує не мене, – відказав ворожбит, – бо тут є інша людина, дуже хвора.

Він перехопив ліхтар у другу руку, і – о страхіття! – коли витягав палець із залізного кільця, палець зачепився й кільце розірвалось, а його рука виросла така, як дерево, завбільшки.

Побачивши те, Кеола завив з жаху і затулив долонями обличчя.

Та Каламаке підняв ліхтар угору.

– Дивись краще на моє лице! – звелів він, і Кеола побачив, що голова в нього вже, як барило, а він усе росте й росте далі, як ото хмара росте на вершині гори, і Кеола сидів перед ним та завивав, а човен летів по великих хвилях.

– А що ти тепер думаєш про гармонійку? – спитав чародій. – Чи, може, ти вже волів би мати флейту? Ні? – спитав він. – Це добре, бо я не люблю, коли в моїй родині кидаються з одного на друге. Але я вже починаю думати, що мені краще зійти з цього нікчемного човна, бо тіло моє страшенно виросло, і як ми не будемо обачніші, він зараз потоне.

З тими словами він перекинув ноги через облавок, а щойно зробив це, як почав рости в тридцять чи сорок разів швидше, ніж летить погляд чи думка, так що він став на дно глибокого моря, і води було йому під пахви, а голова й плечі здіймались над нею, як гористий острів, і хвилі розбивались йому об груди, як вони розбиваються об скелю. Човна ще несло й несло на північ, але чаклун простяг руку, вхопив планшир [41]41
  Планишр – заокруглений брус, що проходить по верхньому краю облавка човна.


[Закрыть]двома пальцями й переломив облавок, наче галету, і Кеолу змило в море. А уламки човна чарівник розім'яв у жмені й пожбурив у темряву далеко-далеко, за багато миль.

– Вибач, що я забираю ліхтаря, – сказав він, – бо мені треба дуже довго брести, до суходолу далеко, а морське дно нерівне, і я відчуваю під своїми підошвами кістки.

Він повернувся до Кеоли спиною й рушив назад, широко ступаючи. І щоразу, коли хвиля опускала Кеолу вниз, він думав, що більш не побачить велетня, та коли його підносило на гребінь, чаклун ще маячив удалині, хоча й меншав. Він так само широко ступав, тримаючи ліхтаря високо над головою, і хвилі розбивались об нього, аж біліло шумовиння.

Відколи виловлено з океану острови, там ще не було людини, такої переляканої, як тепер Кеола. Він, правда, плив, але так, як пливуть цуценята, коли їх кинуть у воду, щоб потопилися: плив, не знаючи, куди. Він міг думати тільки про те, як чаклун виростав на велетня, про його обличчя завбільшки з гору, про плечі, широкі, як острів, та про хвилі, що безсило розбивались об них. Згадував він і про гармонійку, і тоді його охоплював сором; і про кістки мерців – і тоді його тіпало від страху.

Несподівано щось темне затулило зірки над обрієм, а під тим темним блиснув вогник, і забіліло шумовиння на розтинаній чимсь воді, й почулися людські голоси. Кеола гучно закричав, і один голос відгукнувся, а ще за мить над ним нависла на хребті хвилі прова корабля, тоді переважилась уперед і ковзнула вниз. Кеола обома руками вчепився в котвичний ланцюг, а за мить його занурило в бурун, а ще за мить – матроси витягли його на палубу.

Йому налили джину, дали галету й суху одежину, тоді спитали, як він опинився тут і чи те світло, що вони бачили, – то маяк Лае-о-Ка-Лану. Та Кеола знав, що білі люди – наче діти, бо вони вірять тільки в те, що розповідають самі; тому про себе він набрехав, що йому заманулось, а щодо маяка (то був Каламаків ліхтар) запевнив, що ніякого маяка не бачив.

Корабель той був шхуною, що прямувала до Гонолулу й далі, на низькі острови – торгувати, і, на щастя для Кеоли, зона втратила одного матроса, який під час шквалу зірвався з бушприта [42]42
  Бушприт – горизонтальний або похилий брус, що виступає з прови вітрильника; призначений переважно для винесення вперед вітрил.


[Закрыть]в море. Тут не було чого й балакати. Кеолі зовсім не кортіло лишатись на Вісьмох островах. Слово летить так швидко, а всі люди так люблять теревенити та розносити новини, що якби він навіть сховався на північному кінці Кауаї або на південному кінці Кау, чаклун менш як за місяць про те почув би й звів його зі світу. Тому він зробив те, що здавалось найрозважнішим, – найнявся матросом на місце того, котрий потонув.

З одного боку, корабель був непоганим місцем, їжа сита й досхочу, щодня галети й солона воловина, а двічі на тиждень юшка з гороху та бабка з борошна й лою, так що Кеола навіть розгладнув. І капітан був добрий чоловік, і матроси не гірші за інших білих. Біда була з помічником капітана; Кеола ще не стрічав людини, якій було б так важко догодити: помічник лаяв і бив його за діло й без діла. А бився він дуже болюче, бо був чоловік дужий, і лаявся словами, немисленними для Кеоли, що походив із доброго роду й звик до пошани. А що було найгірше з усього, так це те, що, як тільки Кеола знайде нагоду поспати, зразу де не візьметься помічник і розбудить його уривком линви. Кеола бачив, що цьому кінця не буде, й Уже наважився втекти.

Десь за місяць після відплиття з Гонолулу вони побачили суходіл. Була погожа зоряна ніч, і море гладеньке, і пасатний вітер віяв рівно, коли з навітряного борту з'явився острів – смужечка пальм над самою водою. Капітан і помічник подивились на острів у бінокль, сказали, як він називається, й почали говорити про нього, стоячи біля стерна, а стернував саме Кеола. Цього острова, мабуть, іще не навідували-торгівці. Капітан гадав, що на цьому острові взагалі нема людей, але помічник був іншої думки.

– Я б і цента не дав за той довідник. Я тут пропливав якось уночі на шхуні «Юджині»; ніч була достоту як оця, тубільці саме ловили рибу зі смолоскипами, і берег жарів вогнями, ніби яке місто.

– Ну що ж, – сказав капітан, – острів з навітряного борту, он великий мис, за мапою тут нема ніяких рифів, тож минімо його з завітряного боку. Гей ти, держи під вітер, кому сказано! – гукнув він до Кеоли, який так заслухався, що забув стернувати.

А помічник вилаяв його, сказав, що з Кеоли нема й не буде пуття і що як він почастує його шворнем, то Кеола й дуба вріже.

Тоді капітан із помічником зайшли до рубки, зоставивши Кеолу самого.

«Цей острів підходить для мене якнайкраще, – подумав він, – бо якщо тут нема торгівців, то помічник ніколи не з'явиться. Що ж до Каламаке, то навряд чи він може дістатись аж сюди».

І почав спрямовувати шхуну ближче до острова. Робити це треба було дуже помалу, бо з цими білими людьми, надто з помічником, ніколи не вгадаєш, чого від них чекати: наче міцно сплять, а чи тільки прикидаються, та тільки-но хоч одне вітрило лясне, вони зразу схоплюються і з уривком линви накидаються на тебе. Отож Кеола повертав шхуну потрошечку й пильнував, щоб вона не збавляла ходу. І ось земля вже опинилась недалечке за бортом, а шум прибою погучнішав.

І враз помічник вихопивсь на верх рубки.

– Ти що робиш!? – загорлав він. – Викинеш судно на берег!

І стрибнув на Кеолу, а Кеола теж стрибнув – тільки через поруччя – й плюснувсь у всіяне зірками море. А коли виринув, шхуна вже верталась на свій курс, за стерном стояв сам помічник, і Кеола почув, як він горлає прокльони. З завітряного боку острова море було зовсім спокійне, вода – тепла, акул Кеола не боявся, бо мав при собі матроського ножа. Недалеко попереду ланцюжок дерев переривався, там було щось схоже на війстя до гавані; Кеолу підхопила припливна течія і внесла в те війстя. Щойно він був у морі, а за хвильку опинився в лагуні, вплив у широку мілку водойму, що яскріла тисячами зірок, а довкруг неї було кільце суходолу з ланцюжком кокосових пальм. І Кеола зчудувався, бо про такі острови він іще зроду не чув.

Той час, що його Кеола пробув на цьому острові, ділився на дві частини: першу – коли він був сам, і другу – коли він жив там із плем'ям. Спочатку він обходив увесь острів, шукаючи людей, і не знайшов ні душі – лише кілька хатин, що стояли купкою, та сліди вогнищ. Але попіл у тих вогнищах був уже холодний, майже позмиваний дощами, а вітри повалили декотрі з хатин. Там він і оселився: зробив лучок добувати вогонь, і гачок із скойки, й ловив та пік на вогні рибу, й лазив на пальми по недостиглі кокосові горіхи, щоб пити їхній сік, бо на всьому острові не було питної води. Дні тяглися довго, а ночі були суцільним страхіттям. Він зробив каганець із кокосової шкаралупи, а гніт – із жмутика волокна й добував олію з достиглих горіхів. Коли наставав вечір, він зачинявся в хатині, засвічував каганець і лежав, тремтячи, до самого ранку. Не раз йому спадало на думку, що краще було б лежати на дні моря, щоб його кістки там качались разом з іншими.

Весь цей час він пробув на внутрішньому березі острова, бо хатини стояли над лагуною, та й найкращі пальми росли саме там, а в лагуні було вдосталь риби. На морський берег він вийшов тільки раз, і тільки раз оглянув той берег, і вернувся, тремтячи. Бо ясний пісок, і розкидані всюди скойки, і палюче сонце, і прибій збудили в ньому тяжкі спогади.

«Не може цього бути, – думав він, – а проте – як схоже! І звідки мені знати? Оті білі люди, хоча вони й кажуть, ніби завжди знають, де саме пливуть, теж, напевне, багато чого роблять навмання. Отож хіба не може бути, що ми пливли по колу і опинились недалечко від Молокаї, а це – той самий берег, де мій тесть збирає свої долари?»

Відтоді він поводився дуже обачно й тримався берега лагуни.

Десь через місяць прибули нарешті острів'яни – шість великих пірог, повних люду. Були вони поставні, доброї породи й говорили мовою, дуже відмінною від мови Гаванських островів, але й схожих слів було багато, так що Кеола досить легко розумів їх. Крім того, чоловіки були дуже чемні, а жінки Дуже приязні; вони ласкаво прийняли Кеолу, збудували йому хатину й дали дружину, але що дивувало його найдужче, так це те, що його ніколи не посилали працювати разом з молоддю.

Ця частина Кеолиного життя на острові знов же поділилась на три відтинки. В першому він був дуже сумний, потім настав відтинок, у якому він був дуже веселий. А наостанці був третій, коли Кеола тремтів зі страху так, як більш ніхто на всіх чотирьох океанах.

Причиною смутку в першому відтинку була та дівчина, яку йому дали за дружину. Він не мав певності щодо острова, не був цілком певен і за мову, бо тоді, коли прилітав сюди з чаклуном на маті, чув ту мову зовсім недовго. Але щодо своєї дружини він не міг мати ніякого сумніву: це була та сама дівчина, що з криком утікала від нього в ліс. Отже, він стільки проплив морем, а міг би любісінько лишатись на Молокаї; він покинув дім, дружину й усіх друзів заради того, щоб утекти від свого ворога, і ось попав не абикуди, а саме на мисливські вгіддя того самого чаклуна, на той берег, де колись ходив невидимий. Саме в ті дні він найбільше тримався берега лагуни й по змозі не виходив із хатини.

Другий відтинок був такий веселий для нього завдяки тому, що він почув від дружини та від острів'янських ватагів. Сам Кеола говорив небагато. Він не мав великої певності щодо своїх нових друзів – вони здавалися йому занадто чемними, як на людей з добрими намірами, а він, відколи ближче познайомився зі своїм тестем, став куди обачнішою людиною. Тому він не розповів їм про себе нічого, тільки сказав, як його звуть, та якого він роду, та що прибув сюди з Восьми островів, і що ті острови дуже гарне місце. І про палац короля в Гонолулу, і про те, що він найперший приятель короля та місіонерів. Але він багато розпитував і чимало довідався. Острів, де він опинився, називається Островом Голосів; він належить плем'ю, але живе воно на іншому, за три години морського шляху на півдні. Там плем'я живе й має постійні оселі, то багатий острів, там є яйця, кури, свині, торговельні судна привозять туди ром і тютюн. Саме до того острова пливла шхуна, коли Кеола втік із неї; там, на острові, помер помічник каштана, отой білий дурень. Бо на тому острові саме почалась пора хвороб, коли туди прийшла шхуна: в ту пору риба в лагуні стає отруйна, і кожен, хто її попоїсть, весь розпухає й помирає. Помічникові про те сказали; він бачив, як ладнають піроги, бо в цю пору люди покидають свій острів і пливуть сюди, на Острів Голосів; але ж він був дурний, як усі білі, бо вони вірять тільки в те, що кажуть самі, отож піймав таку рибину, зварив її, з'їв, розпух і помер. Це була добра новина для Кеоли. Що ж до Острова Голосів, то він майже цілий рік безлюдний: тільки час від часу сюди припливають пірогою кілька чоловік по копру, а в погану пору, коли риба на головному острові стає отруйна, тут живе все плем'я. Острів дістав таку назву від однієї дивовижі: як видно, весь зовнішній – морський – берег заселений якимись невидимими чортами, вдень і вночі можна чути, як вони розмовляють між собою дивними мовами, вдень і вночі на березі спалахують і гаснуть невеличкі вогнища, і яка причина всіх тих подій, ніхто не може збагнути. Кеола спитав їх, чи буває таке й на їхньому головному острові, де вони живуть постійно, і вони відповіли, що ні, там такого нема, та й на жодному з сотні чи й більше островів, які лежать у морі по сусідству, теж нема. Таке буває тільки на Острові Голосів. Йому сказали також, що ці голоси та вогні можна чути й бачити тільки на морському березі та на узліссі понад морем, а над лагуною можна прожити дві тисячі років (якби людина могла жити так довго), і ніщо тебе ні разу не потурбує. Та й на морському березі ті чорти нікого не кривдять, якщо їх не займати. Тільки одного разу один ватаг пожбурив списом на такий голос, а того ж дня ввечері впав з кокосової пальми й убився на смерть.