Текст книги "Вечірні розмови на острові"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

– Кеаве з «Осяйного дому» сьогодні не в дусі, – гомоніли між собою люди. І вони казали правду, та й як могло бути інакше?

А потім прийшов пароплав, і човен приставив Кеаве на борт. На кормі було повно гаоле – білих, що приїхали своїм звичаєм подивитися на вулкан [33]33
  Подивитися на вулкан – ідеться про вулкан Кілауела на острові Гаваї.


[Закрыть]; уся середина пароплава була заповнена канаками, а прова завантажена дикими биками з Гіло і кіньми з Каю. Але Кеаве, прибитий горем, сидів осторонь від усіх і чекав, коли на березі з'явиться дім Кіано. Там, біля самого моря, поміж чорних скель, стояв він у затінку кокосових пальм, а перед його дверима червона спідничка, завбільшки з метелика, і метушлива, як метелик, пурхала туди й сюди, туди й сюди.

– О володарко серця мого! – вигукнув Кеаве. – Я згублю свою безсмертну душу, щоб здобути тебе!

Скоро смерклося, в каютах засвітилися вогні, і гаоле, як завжди, посідали грати в карти й пити віскі, але Кеаве всеньку ніч ходив по палубі; і весь наступний день, поки пароплав огинав Мауї [34]34
  Мауї – острі в у груп і Гаванських островів.


[Закрыть]і Молокаї, він так само снував палубою з кінця в кінець, наче дикий звір у клітці.

Під вечір вони минули Діамантову Голову [35]35
  Діамантова Голова – назва погаслого вулкана на острові Оаху.


[Закрыть]й причалили в гавані Гонолулу. Кеаве разом з юрмою пасажирів зійшов на берег і зразу ж заходився розшукувати Лопаку. Але Лопака, як з'ясувалося, придбав шхуну – таку гарну, що подібної на островах годі знайти, – і вирушив кудись у далеке плавання – чи то в Пола-Пола, чи то в Кахікі – одне слово, шукай вітра в полі! Але цю мить Кеаве згадав про одного приятеля Лопаки – адвоката, що мешкав у цьому місті (не називатиму його імені), і запитав про нього. Йому сказали, що адвокат цей раптово дуже розбагатів і купив собі гарний новий будинок на березі Вайкікі [36]36
  Вайкікі – надбережжя біля Гонолулу, район багатих вілл.


[Закрыть].

Кеаве замислився; потім він погукав візника й поїхав до адвокатового будинку.

Будинок був новісінький, деревця в садку не товщі за ціпочок, і адвокат, що вийшов до нього, мав вигляд дуже вдоволений.

– Чим я можу стати в пригоді? – запитав адвокат Кеаве.

– Ви друг Лопаки, – відповів Кеаве, – а Лопака купив у мене одну річ; то здається мені, що ви могли б допомогти мені знайти її слід.

Обличчя адвоката спохмурніло.

– Не стану прикидатися, буцімто я не зрозумів вас, містере Кеаве, – сказав він, – хоч діло це темне й непорядне. Але повірте, я нічого не знаю напевно, можу тільки здогадуватись і думаю, що коли ви попитаєте де-небудь, то, може, дещо й дізнаєтесь.

І він сказав Кеаве ім'я одної людини, яке я знову-таки волів би не розголошувати. І так повторювалося день у день, і Кеаве ходив від одної людини до другої і скрізь бачив новий одяг, і нові екіпажі, й нові гарні будинки, і дуже задоволених людей; проте обличчя їхні робились темні, як чорна хмара, коли Кеаве завадив мову про діло, що привело його до них.

«Ясно, як день – я напав на слід, – думав Кеаве. – Всі ці вбрання та екіпажі – дари сатани, а задоволені обличчя цих людей свідчать про те, що вони, діставши своє, щасливо позбулися клятої пляшки. Ось коли я побачу бліде лице й почую тяжке зітхання, тоді тільки я знатиму, що наблизився до мети».

І сталося так, що Кеаве зрештою скерували до одного білого, який мешкав на Беританія-стрит. Кеаве прийшов туди, коли настав час вечірньої трапези, і, підійшовши ближче, побачив, як сподівався, новий будинок, і молодий садок, і вікна, що сяяли електричними вогнями, але коли з'явився господар, надія і страх стиснули серце Кеаве, бо побачив він юнака, блідого, як мрець, з чорними западинами очей; голова в нього облізла, а вираз обличчя був, як у засудженого до страти.

«Нічого сумніватися – пляшка тут», – подумав Кеаве, і перед цією людиною він не став приховувати мети своїх відвідин.

– Я прийшов купити пляшку, – сказав він.

Почувши ці слова, білий юнак з Беританія-стрит похитнувся й прихилився до стіни.

– Пляшку? – пробелькотів він. – Купити пляшку?! – Йому цю мить здавило горло, і, схопивши Кеаве за руку, він потяг його в кімнату, взяв дві склянки й наповнив їх вином.

– Ваше здоров'я! – сказав Кеаве (у свій час він немало водився з білими). А тоді додав: – Так, я прийшов купити пляшку. Яка їй ціна тепер?

Тут юнак впустив склянку й уп'явся в Кеаве, як у привида.

– Ціна? – вигукнув він. – Ціна? Ви Що, не знаєте її ціни?

– Певно, що не знаю, коли запитую, – відказав Кеаве. – Але чого це вас так збентежило? Хіба що-небудь негаразд із ціною?

– Пляшка за цей час дуже спала з ціни, містере Кеаве, – затинаючись, пояснив молодик.

– Ну що ж, тим менше доведеться платити, – сказав Кеаве. – Скільки ви за неї дали?

Молодик став білий, як крейда.

– Два центи, – мовив він.

– Що? – вигукнув Кеаве. – Два центи? Отже, ви можете її продати тільки за цент? І той, хто її купить… – Слова завмерли в Кеаве на язиці. – Отже, той, хто купить цю пляшку, вже нікому не зможе її продати! Чорт і пляшка залишаться в нього до самісінької смерті, а коли він спустить дух, його потягнуть просто в пекло!

Бідний юнак з Беританія-стрит упав перед Кеаве навколішки.

– Богом вас заклинаю, купіть її! – заблагав він. – На додачу до неї я віддам вам усе, що маю. Я був божевільний, коли купив її за цю ціну. Я привласнив казенні гроші, і мені довелося б пропасти, якби не купив цю пляшку, – мене б запроторили до в'язниці.

– Ох ти, бідолаха! – сказав Кеаве. – Щоб уникнути законної кари за свій безчесний вчинок, ти зважився на таке страшне діло і занапастив свою душу! І ти думаєш, я стану вагатися, коли мене чекає кохання! Давай сюди пляшку і решту – я знаю, ти тримаєш її напоготові. Ось тобі п'ятицентовик!

Кеаве казав правду: в шухляді столу в цього юнака вже лежала готова решта. Пляшка перейшла з рук у руки, і тільки-но пальці Кеаве охопили вузьку шийку – він одразу пошепки повідав чортові, що хоче позбутися страшної недуги. І що ви думаєте: коли він повернувся додому й оголив себе перед дзеркалом, шкіра його знову була чиста й гладенька, мов у немовляти. Але дивна річ: щойно здійснилося це чудо, як усе змінилося в душі Кеаве – йому вже було чхати на проказу, і він майже зовсім не згадував про Кокуа; одна-єдина думка не давала йому тепер спокою – думка про те, що віднині він зв'язаний з дияволом та пляшкою до кінця днів своїх, і ніщо вже не врятує його од вічного полум'я та розжареного вугілля в пеклі. Пекельний вогонь палав перед його внутрішнім зором, і душа його змертвіла, і морок затемнив для нього весь білий світ.

Коли Кеаве потроху прийшов до тями, була вже ніч, і в готелі грав оркестр. На звуки цієї музики він і пішов, тому що боявся залишатись наодинці з собою, і там, серед щасливих облич, блукав неприкаяний і слухав, як музика то гучнішає, то завмирає, і дивився, як диригент відбиває такт своєю паличкою, і весь час чув тріскотіння пекельного полум'я, і бачив вогненні омахи, що вихоплювалися з чорних глибин пекла. Нараз оркестр заграв «Гікі-ао-ао». Цю пісеньку Кеаве співав разом з Кокуа, і при звуках її мелодії до нього повернулася мужність.

«Що зроблено, того вже не вернеш, – подумав Кеаве, – і коли вже я пішов на таке, то хай хоч не марно».

І тоді він з першим пароплавом повернувся на свій острів і тут-таки справив весілля з Кокуа і привіз її до свого «Осяйного дому» на вершині гори.

І от стали Кеаве і Кокуа жити вдвох, і коли вони бували разом, туга в серці Кеаве вщухала; але досить йому було залишитися самому – і його починали терзати страшні думки, і він чув, як гуде пекельне полум'я, і бачив вогненні омахи, що вихоплювалися з пекла. А дівчина прикипіла до Кеаве всім серцем; душа її співала, бачивши його, і рука тяглася до його руки, і була Кокуа така гарна від голови до п'ят, що ніхто, дивлячись на неї, не міг стримати радісної усмішки. У неї була злагідлива, приємна вдача. Для кожного знаходила добре слово. Вона знала багато пісеньок і виспівувала, немов пташка, пурхаючи по всіх трьох поверхах «Осяйного дому», і сама сяяла яскравіше за все інше, що було в ньому. І Кеаве дивився на неї і слухав її захоплено, а потім, усамітнившися десь у кутку, згадував, якою ціною дісталася вона йому, і стогнав, і плакав. І знову, осушивши очі й сполоснувши обличчя, йшов до неї і сідав біля неї на просторому балконі, і зливав свій голос з її голосом у пісні, і усмішкою відповідав на її усмішку, хоч душу його точила гризота.

Але мало-помалу настали дні, коли Кокуа вже не пурхала, як колись, по дому, і пісні її звучали рідше, і тепер не тільки Кеаве плакав нишком десь у кутку, але обоє вони стали цуратися одне одного і сиділи на різних балконах, роз'єднані всім громаддям «Осяйного дому». Кеаве геть поринув у розпуку і майже не помічав цієї зміни, а був тільки радий, що може частіше залишатися сам і побиватися своєю гіркою долею, і не треба йому силувати себе усміхатися, коли на серці морок.

Але якось він тихо походжав покоями, і почулося йому, ніби плаче дитина, і він побачив Кокуа: впавши долілиць, вона билася головою об кам'яні плити балкона й ридала в безпросвітному відчаї.

– Твоя правда, Кокуа, це дім сліз, – сказав Кеаве. – І все ж я з радістю дав би відтяти собі голову, щоб ти, хоч би ти, була щаслива.

– Щаслива! – вигукнула Кокуа. – Коли ти жив сам в «Осяйному домі», Кеаве, всі вважали тебе найщасливішою людиною на острові; сміх і пісні були в тебе на вустах, і лице твоє було світле, як ранкова зоря. А потім ти одружився з бідною Кокуа, і тільки небу відомо, чим не догодила вона тобі, – бо від цього дня ти більше не усміхаєшся. Ох, – вигукнула Кокуа, – що вчинила я лихого? Думалось мені: я вродлива й дуже люблю свого Кеаве. То в чому ж моя провина? Чим потьмарила я життя свого чоловіка?

– Бідолашна Кокуа, – мовив Кеаве. Він припав біля неї а підлогу й хотів доторкнутися її руки, але вона відсмикнула руку. – Бідолашна Кокуа, – повторив він. – Бідна моя дитино… Моя красуне. А я ж думав уберегти тебе від горя! Ну що ж, тепер ти довідаєшся про все. Тоді принаймні ти пожалієш бідолашного Кеаве; тоді ти зрозумієш, як він кохав тебе, якщо не злякався пекла, щоб заволодіти тобою, і як дуже й по сей день нещасний приречений чоловік тебе кохає, якщо його вуста можуть усміхатися, коли він на тебе дивиться.

І тут він повідав їй усе, нічого не втаївши.

– I ти зробив це заради мене? – вигукнула Кокуа. – То чого ж мені тоді тривожитися! – І, охопивши руками його шию, вона зросила його груди слізьми радості.

– О дитино! – вигукнув Кеаве. – Коли я думаю про пекельне полум'я, мені є чого тривожитись!

– Не кажи так, – мовила вона. – Не можеш ти загинути без вини за саме лише кохання до вірної Кокуа. Послухай-но мене, Кеаве: я врятую тебе оцими руками або загину разом з тобою. О Кеаве! Ти так кохав мене, що занапастив свою душу, і ти думаєш – я не віддам свого життя, щоб урятувати тебе?

– Ох, моя голубонько, ти можеш віддати його хоч сто разів – хіба це що-небудь змінить? – вигукнув Кеаве. – Тільки залишиш мене в самотині животіти день за днем, аж поки настане час розплати.

– Ти нічого не розумієш, – відмовила Кокуа. – Я не проста неписьменна дівчина – я вчилася в школі в Гонолулу. Я врятую свого коханого чоловіка. Один цент, сказав ти? Але хіба самі тільки американські гроші ходять на світі? В Англії, наприклад, є монета, яка називається фартинг, і вона дорівнює приблизно половиш цента. Ох, горе, горе! – вигукнула Кокуа. – Ні, це нам не допоможе: адже той, хто купить пляшку на фартинг, уже пропав, а хіба знайдеться хоч один такий відважний чоловік, як мій Кеаве! Але є ще Франція, і там ходить дрібна монета під назвою сантим, і цих сантимів дають п'ять чи шість за один цент. Нічого кращого не придумаєш. Збирайся, Кеаве, і поїдьмо на французькі острови. Сядемо на корабель, і вій швидко приставить нас на Таїті. А там уже можна буде продати пляшку за чотири сантими, за три, за два, за один сантим. Подумай: є змога ще чотири рази продати пляшку, і нас двоє, щоб узятися за це! Ну ж, поцілуй мене, мій Кеаве, і прожени тривогу. Кокуа не дасть тебе скривдити.

– Ти божий дар! – вигукнув Кеаве. – Не вірю я, щоб Господь міг покарати мене за те, що я побажав заволодіти таким скарбом!

Хай же все буде, як ти сказала: вези мене, куди надумала, доручаю тобі своє життя і свій порятунок.

Від світання Кокуа почала лаштуватися в дорогу: взяла скриньку Кеаве, яку він брав у плавбу, і найперш поклала в куток на саме дно пляшку, а згори примістила найдорожчі шати й найдивовижніші дрібнички, що були в домі.

– Адже нас повинні вважати багачами, – сказала вона, – а то хто повірить у чарівну пляшку?

Збираючись у дорогу, Кокуа весь час була весела, як пташка, і лише часом, коли нишком позирала на чоловіка, її погляд каламутила сльоза; і тоді, підбігши до нього, вона ніжно його цілувала. А в Кеаве наче камінь з душі спав; тепер, коли він відкрив свою таємницю Кокуа й перед ним блиснув промінь надії, він наче відродився; ноги його знову легко ступали по землі, і він уже більше не зітхав. Але все-таки страх не зовсім облишив його; часом надія починала згасати в ньому, як ото гасне на вітрі слабенький вогник свічки, і тоді перед очима знову бушувало пекельне полум'я і колихалися вогняні омахи.

Вони тут-таки пустили чутку, що вирушають для розваги мандрувати в Штати, і вісі непомалу цьому здивувалися, але якби хто дізнався про істину, то, певно, здивувався б іще дужче. І от Кеаве й Кокуа відпливли на пароплаві «Ковчег» до Гонолулу, а звідти разом з натовпом білих пасажирів на «Юматіллі» – до Сан-Франциско і там пересіли на поштову бригантину «Птах тропіків», яка приставила їх у Папеете – головне поселення французів на південних островах. Подорож була приємна, і з супутнім пасатом вони сонячного дня прибули на місце і побачили риф, об який розбивався прибій, і Мотуїті [37]37
  Мотуїті – острів, що лежить у бухті Папеете.


[Закрыть]з його високими пальмами, і шхуну, шо линула понад берегом, і білі будівлі міста, що розляглося біля самого берега в затінку зелених дерев, а за ним – високі гори й хмари Таїті – острова мудреців.

Розміркувавши, вони вирішили, що найрозумніше буде заорендувати будинок. Так вони й зробили й оселилися навпроти англійського консулату, щоб одразу похизуватися грішми й привернути увагу кіньми та екіпажами. Все це давалося їм заіграшкн: адже в них була пляшка, а Кокуа виявилася куди хоробрішою за Кеаве і з будь-якої нагоди вимагала від чорта то двадцять доларів, а то й цілих сто. Так вони дуже швидко стали відомими всьому місту, і про цих новоприбулих гавайців, про їхніх верхових коней та екіпажі, про ошатні вбрання та Дорогі оздоби Кокуа точилося чимало розмов.

Вони досить швидко освоїлися з таїтянською мовою, бо вона, по суті, дуже схожа на гаванську і відрізняється лише кількома звуками, а, навчившись її, одразу почали пропонувати людям свою пляшку. Ну, ви, звичайно, розумієте, що навіть приступитися до такого діла не дуже просто; не дуже просто переконати людей, що ви справді ладні продати їм за чотири сантими джерело юнацького здоров'я і невичерпного багатства. Доводилося говорити і про небезпеки, що крилися в пляшці, після чого люди або зовсім переставали їм вірити й тільки сміялися, або лякалися такої темної оборудки, хмурніли й поспішали геть від цих Кеаве й Кокуа, що зв'язалися з сатаною. І от, не домігшися ніяких успіхів у своєму задумі, подружжя стало помічати, що в місті їх цураються. Діти, побачивши гавайців, з вереском сахалися хто куди – а для Кокуа це було наче ніж у серце, – католики при зустрічі з ними хрестилися, і мало-помалу всі, наче змовившись, стали їх уникати.

Вони занепали на дусі. Провівши цілий день у зажурі, сиділи вночі без сну у своєму новому домі й не обмінювалися жодним словом; тільки ридання Кокуа інколи раптом порушували тишу. Часом вони починали молитись Богу, часом, діставши пляшку, ставили її на підлогу й цілий вечір сиділи так, дивлячись, як тріпоче всередині її невиразна тінь. У такі хвилини страх заважав їм лягти в ліжко, і сон довго не стуляв їм очей, а коли бувало, що хтось із них задрімає, то, прокинувшись, чує приглушений плач з темряви або ж помічає, що залишився в самоті, – бо кожне з них прагне втекти з дому, далі від пляшки, воліючи поблукати під бананами на подвір'ї або прогулятися берегом моря при місячному сяйві.

Так от і сталося однієї ночі: Кокуа прокинулась, а Кеаве не було. Вона помацала біля себе, але його місце встигло охолонути, їй стало лячно, вона підвелася й сіла на ложі, В щілини між віконницями просмикувалося бліде світло місяця. Воно освітлювало кімнату, ї Кокуа вгледіла пляшку, що стояла долі. За вікнами вирувала негода, високі дерева перед будинком журливо ригали під вітром, і опале листя шелестіло на підлозі веранди. Але в цьому шумі вухо Кокуа вловило й інші звуки – жалібний, наче передсмертний, стогін чи то людини, чи то тварини, – і вони пройняли її до самого серця. Вона тихенько встала, прочинила двері й визирнула в залитий місяцем сад. Там, під банановим деревом, уткнувшись обличчям у землю, лежав Кеаве, і з грудей його рвалися стогони.

Хотіла була Кокуа кинутися до чоловіка й утішити його, аж раптом нова думка прикувала її до місця. Кеаве завжди намагався бути мужнім в очах дружини, тож не годиться їй у хвилину його слабкості стати свідком його сорому. Ця думка примусила її повернутися в дім.

«Боже праведний! – думала Кокуа. – Яка безтурботна я була, яка нікчемна! Адже це йому, а не мені загрожує геєна вогненна; адже це він, а не я, накликав прокляття на свою душу. Ради мене, ради свого кохання до такого жалюгідного, безпорадного створіння; бачить він тепер перед собою – о горе! – вогняні ворота пекла і, лежачи на свіжому вітрі в місячному сяйві, вдихає смердючий пекельний дим! А я ж, тупа й нечутлива, досі не розуміла, в чому мій обов'язок! А може, й розуміла, та сахалася його? Але тепер, поки ще не пізно, своєю рукою принесу я свою душу на жертовник кохання; тепер я скажу «прощавай!» білим сходинкам, що ведуть до раю, і моїм дорогим друзям, які мене там чекають. Кохання за кохання, і нехай моє кохання дорівняється з його коханням! Душу за душу, і нехай гине моя, а не його!»

Кокуа була жінка вправна й моторна і вдягнулась в одну мить. Потім вона взяла дрібні монетки – ті дорогоцінні сантими, які в них лежали напоготові; в обігу цих монет було мало, і вони запаслися ними в банку.

Коли Кокуа вийшла на вулицю, вітер уже нагнав на небо хмари, і вони затьмарили місяць. Місто спало, і Кокуа не знала, в який бік податися; аж тут вона почула, що в тіні під деревами хтось бухикає.

– Діду, – спитала Кокуа, – що ти тут робиш такої негожої ночі?

Старого душив кашель, він насилу міг говорити, але все-таки Кокуа розібрала, що він убогий, і старий, і чужий у цих краях.

– Чи не зробиш ти мені послуги? – запитала Кокуа. – Ти тут чужий, і я чужа; ти старий, а я молода. Допоможи дочці Гаваїв.

– А, тож ти чарівниця з восьми островів! – сказав старий. – І ти хочеш заманути у свої сіті душу навіть такого діда, як я? Але я вже чув про тебе і не боюся твоїх лихих чарів.

– Сядьмо тут, – сказала Кокуа, – і дозволь, я розповім тобі одну бувальщину. – І вона виклала йому все, що сталося з Кеаве, від початку й до кінця.

– І ось, – сказала вона, – я його дружина, і щоб здобути мене, він погубив свою безсмертну душу. То що ж мені тепер Робити? Якщо я сама попрошу продати мені пляшку, він не згодиться. Та якщо це запропонуєш йому ти, він залюбки продасть її. А я чекатиму тут. Ти купиш пляшку за чотири сантими, а я перекуплю її у тебе за три, і нехай допоможе Бог мені, бідолашній!

– Якщо ти мене обдуриш, – сказав старий, – хай Господь покарає тебе смертю.

– Хай покарає! – вигукнула Кокуа. – Не сумнівайся, діду! Я не можу тебе зрадити: Господь цього не допустить.

– Дай мені чотири сантими і чекай мене тут, – сказав старий.

Та коли Кокуа залишилася на вулиці сама, її взяв страх. Вітер завивав у верхів'ях дерев, і їй здавалося, що вона чує, як гуготить пекельне полум'я; вуличний ліхтар кидав рухливі тіні, і їй здавалося, що це тягнуться до неї захланні руки нечистого. Якби вона мала силу, то дременула б звідси, закричала б, але в неї перехопило дух; воістину не могла вона ні скрикнути, ні зрушити з місця і стояла посеред вулиці, тремтячи, як злякана дитина.

Аж це вона побачила, що дід повертається, і в руці у нього пляшка.

– Я виконав твоє прохання, – сказав він. – Твій чоловік плакав з радощів, як мала дитина, коли я від нього йшов. Цю ніч він спатиме спокійно.

І старий простяг Кокуа пляшку.

– Постривай! – задихаючись, промовила Кокуа. – Як уже ти зв'язався з нечистою силою, то нехай хоч не даремно. Перш ніж ти віддаси мені пляшку, накажи їй зцілити тебе від бухикання.

– Я стара людина, і негоже мені, стоячи однією ногою в могилі, приймати милості від диявола, – сказав дід. – Ну, що ж ти? Чого не береш пляшки? Ти що, передумала?

– Ні, не передумала! – вигукнула Кокуа. – Просто я ослабла. Почекай ще трохи. Рука моя не піднімається, і я вся тремчу зі страху перед цією клятою пляшкою. Постривай ще трохи, дай мені зібратися на дусі.

Старій співчутливо глянув на Кокуа.

– Бідолашна дитина! – сказав він. – Тобі страшно, твоє серце чує біду. Гаразд, я залишу пляшку в себе. Я старий, і мені вже не чекати радості на цім світі; а на тім…

– Дай мені її! – вигукнула нараз Кокуа. – Візьми гроші. Як ти міг подумати, що я здатна на такий ниций вчинок? Віддай мені пляшку.

– Хай благословить тебе Господь, дитино! – сказав старий.

Кокуа сховала пляшку під голову, попрощалася зі старим і пішла вулицею куди очі світять. Бо для неї всі дороги були тепер єдині – всі: вели в пекло. Вона то йшла, то бігла; часом тужливий й зойк гучно лунав серед ночі, а часом вона лежала на землі біля дороги й тихо плакала. Все, що вона чула про пекло, вставало перед очима; вона бачила омахи полум'я, вдихала запах сірки і відчувала, як розжарене вугілля обпікає її тіло.

Тільки вдосвіта прийшла вона до тями і повернулася додому. Все було саме так, як сказав старий: Кеаве спав, наче немовля в колисці. Кокуа стояла й дивилася на нього.

«Тепер, мій чоловіче, – думала вона, – настала твоя черга спокійно спати. І співати й сміятися, коли прокинешся. Але бідолашній Кокуа, хоч вона й не заподіяла нікому зла – ой леле! – бідолашній Кокуа не знати більше ні сну, ні пісень, ні радості – ні на землі, ні на небесах».

І Кокуа лягла на ложе поряд зі своїм чоловіком, і так стомила її журба, що вона тут-таки поринула в глибокий сон.

Сонце стояло вже високо, коли чоловік розбудив Кокуа й повідомив велику новину. Він, здавалося, зовсім збожеволів з радості, бо навіть не помітив її горя, хоч вона й не зуміла приховати його як слід. Слова не йшли в неї з язика, але це не мало значення: Кеаве говорив за двох. Кусок застрягав у неї в горлі, але хто помітив це? Кеаве сам спорожнив увесь таріль. Кокуа дивилася на нього й слухала, наче вві сні; часом вона забувала на мить те, що сталося, а часом їй починало здаватися, ніби нічого цього не було, і вона прикладала руку до чола. Кокуа знала, що вона приречена на вічні муки, і чути, як її чоловік белькоче всякі нісенітниці, наче мала дитина, було їй нестерпно тяжко.

А Кеаве все їв, і балакав, і планував, мріючи швидше повернутись додому, і дякував Кокуа за те, що вона його врятувала, і пестив її, і називав своєю рятівницею. І насміхався з діда: мовляв, ото дурний, що купив пляшку!

– Мені здалося, що це цілком достойний чоловік, – сказав Кеаве. – Проте ніколи не можна судити із зовнішнього вигляду. Навіщо цьому старому нечестивцеві здалася чудодійна пляшка?

– Можливо, у нього були добрі наміри, чоловіче мій, – смиренно заперечила Кокуа.

Але Кеаве сердито засміявся.

– Дурниці! – вигукнув він. – Кажу тобі, це старий шахрай, а на додачу ще й осел. І навіть за чотири сантими цю пляшку було важко продати, а за три й поготів ніхто не купить. Надто велика небезпека! Тут уже пахтить смаленим! – вигукнув він і знизав плечима. – Правда, я й сам придбав її за один цент, і гадки не маючи, що існує ще дрібніша монета. А потім мучився як дурень. Але іншого такого дурня не знайдеться; той, у кого тепер ця пляшка, потягне її з собою в пекло.

– Чоловіче мій! – сказала Кокуа. – Хіба це не жахіття, рятуючи себе, засудити на вічні муки іншого? Мені здається, я не могла б з цього сміятися. Мене пік би сором. Мені було б гірко й тяжко, і я б стала молитися за горопаху, якому дісталася пляшка.

Кеаве, відчувши правду в її словах, розсердився ще дужче.

– Чи ба яка! – вигукнув він. – Ну й тужи на здоров'я, коли тобі так подобається. Тільки хіба це личить добрій дружиш? Якби ти хоч трохи співчувала мені, то посоромилася б своїх слів.

І, сказавши так, він пішов з дому, а Кокуа залишилась сама.

Як їй було сподіватись продати пляшку за два сантими? Та ніяк, і вона це розуміла. І навіть якби в неї ще світилася така надія, то чоловік підганяв її з від'їздом туди, де в обігу не було монети, дрібнішої за цент. Вона принесла себе в жертву, і що ж? Наступного ж ранку чоловік осудив її і пішов з дому.

Кокуа навіть не намагалась якось скористатися часом, що залишився в неї, вона просто сиділа сама в домі і то діставала пляшку і з незбагненним страхом дивилася на неї, то, здригаючись, ховала її.

Тут Кеаве розгнівався ще дужче. І на дружину розгнівався, вирішивши, що вона сумує, співчуваючи старому, і на себе, бо бачив її слушність і соромився своєї нестримної радості.

– Ось вона, твоя відданість! – вигукнув він. – Ось воно, твоє кохання! Чоловік твій ледве уник вічних мук, на які він прирік себе з любові до тебе, а ти навіть не тішишся. У тебе віроломне серце, Кокуа!

І Кеаве, розлючений, знову вибіг з дому й блукав містом цілісінький день. Він зустрів друзів і пиячив з ними. Вони найняли екіпаж і поїхали за місто й там пиячили знову. Але Кеаве увесь час було не по собі через те, що він так безтурботно гуляє, коли його дружина сумує. В душі він розумів, що правда на її боці, і від того, що він це розумів, йому ще дужче кортіло напитись.

А в компанії з ним був один старий гаоле, дуже ниций і брутальний чоловік. Колись він був за боцмана на риболовному судні, потім волочився по світах, потім мив золото на копальнях і сидів у в'язниці. У нього був брудний язик і ница душа; він любив пити й споювати інших і все підбивав Кеаве випити ще. Невдовзі ні в кого з усієї компанії не залишилося грошей.

– Гей, ти! – сказав боцман. – Ти ж багач – сам завжди хвалився. У тебе є пляшка з різними фокусами.

– Атож, – сказав Кеаве. – Я багач. Зараз піду додому й візьму грошей у дружини. Вони зберігаються в неї.

– Ну й дурний же ти, друже, що так чиниш, – сказав боцман. – Хто ж довіряє гроші жіноті! Вони всі невірні, всі підступні, як швидка вода. І твою теж треба не спускати з ока.

Слова ці запали Кеаве в душу, бо в нього, п'яного, все плуталося в голові.

«А звідкіля я знаю, може, вона й справді невірна? – думав він. – Чого вона засмутилася, коли я врятувався? Ну, я їй покажу; зі мною не жартуй! Піду, спіймаю її на гарячому».

З цією думкою Кеаве, повернувшися в місто, звелів боцманові чекати його на розі, біля старої в'язниці, а сам пішов до свого дому. Вже настала ніч, і у вікнах світилося, але з будинку не чути було ні звуку. Кеаве завернув за ріг, тихенько підкрався до тильних дверей, нечутно відчинив їх і зазирнув у кімнату.

На підлозі біля засвіченої лампи сиділа Кокуа, а перед нею стояла молочно-біла боката пляшка з довгою шийкою, і Кокуа дивилася на неї, заламуючи руки.

Кеаве приріс до порога і довго не міг зрушити з місця. Спочатку він просто сторопів і стояв як дурень, нічого не тямлячи, а потім його обійняв страх: він подумав, що угода чомусь зірвалася і пляшка повернулася до нього, як то було в Сан-Франциско; цю мить у нього підігнулися коліна й винні пари вивітрилися з голови, розтанувши, як річковий туман на світанку. Та потім йому спала на думку одна дуже дивна річ – і гаряча барва залила його щоки.

«Ану ж перевірю», – подумав він.

Кеаве обережно причинив двері, знову тихенько обійшов будинок, а потім, гучно тупаючи ногами, підступив до парадних дверей, наче оце щойно вернувся додому. І що ж! Коли він відчинив парадні двері, ніякої пляшки не було й близько, а Кокуа сиділа в кріслі й при його появі здригнулась і випросталась.

– Я цілий день гуляв-бенкетував, – сказав Кеаве. – Я був з моїми добрими друзями, а оце прийшов узяти грошей – ми хочемо пити-гуляти далі.

І обличчя, й голос його були похмурі й суворі, як страшний суд, але Кокуа нічого не помітила.

– Ти чиниш правильно, чоловіче мій, адже тут усе твоє, – сказала юна, і голос її затремтів.

– Так, я завше чиню правильно, – сказав Кеаве, підійшов прямо до своєї скриньки й дістав гроші. Але він устиг зазирнути на дно скриньки, де зберігалася пляшка: там її не було.

І враз кімната попливла перед його очима, як клубок диму, і скринька загойдалася на підлозі, наче на морській хвилі, бо Кеаве зрозумів, що тепер загинуло все й порятунку немає.

«Так і є, цього я й боявся, – подумав він. – Це вона купила пляшку!»

Зрештою він прийшов до тями і зібрався йти, але по обличчю в нього котилися краплі поту, рясні, як дощ, і холодні, мов кринична вода.

– Кокуа, – сказав Кеаве. – Негоже мені було так говорити з тобою сьогодні. Зараз я повертаюся до своїх веселих друзів, щоб гуляти з ними далі. – Тут він стиха засміявся і додав: – Але мені буде веселіше пити вино, якщо ти пробачиш мені.

Вона кинулася до нього, обхопила його коліна руками і поцілувала їх, зросивши слізьми.

– Ох! – вигукнула вона. – Мені нічого не треба від тебе, крім ласкавого слова!

– Хай віднині жоден із нас не подумає погано про другого, – сказав Кеаве і пішов.

А тепер послухайте: адже Кеаве взяв лише кілька сантимів – з тих, якими вони запаслися, коли приїхали. Ніякої гульні в нього тепер і на думці не було. Його дружина заради нього занапастила свою душу, і тепер він заради неї мусив занапастити свою. Ні про що інше він не міг думати.

Боцман чекав його на розі, біля старої в'язниці.

– Пляшкою заволоділа моя дружина, – сказав Кеаве, – і якщо ти не допоможеш мені здобути її, не буде у нас із тобою сьогодні ні грошей, ні вина.

– Та ти що, не в жарт сказав про пляшку?

– Підійдімо до ліхтаря, – мовив Кеаве. – Поглянь: схоже, щоб я жартував?

– Що правда, то правда, – відповів боцман. – Вигляд у тебе серйозний, просто як у привида.

– То слухай, – сказав Кеаве. – Ось два сантими. Піди до моєї дружини й запропонуй їй продати за ці гроші пляшку, і вона – коли я хоч щось іще тямлю – одразу ж тобі її віддасть. Неси пляшку сюди, і я куплю її у тебе за один сантим. Бо такий уже тут діє закон: цю пляшку можна продати тільки зі збитком.

Але дивися, не прохопися перед дружиною, що це я тебе прислав.

– А може, ти мене морочиш, голубе? – спитав боцман.

– Ну хай і так, то який тобі з цього збиток? – відказав Кеаве.