Текст книги "Франкенштайн. Ґотичні повісті"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

Соавторы: Мэри Шелли,Джон Уильям Полидори
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 5

Був листопад; однієї похмурої ночі я наблизився до завершення своєї роботи. З хвилюванням, яке межувало з фізичними стражданнями, я зібрав усе необхідне, аби нарешті запалити вогонь життя у створінні, яке байдуже лежало біля моїх ніг. Було близько першої години ночі, і дощ ліниво стукав у вікно; свічка майже догоріла, й ось при її хисткому світлі я побачив, як тьмяне жовте око створіння розплющилося; тіло почало дихати і здригатися.

Як описати мої почуття, коли я побачив, яким бридким було створіння? Як описати того нещасного, якого я творив так довго, напружено й зосереджено? Тіло його було пропорційним, бо я відбирав найкращі частини. Найкращі! Милий Боже! З-під жовтої шкіри випиналися м’язи та жили; волосся було чорне і блискуче; зуби – білі, неначе перли; але тим більше жахав контраст із водянистими очима, що за кольором майже не відрізнялися від зіниць, із сухою шкірою і вузькою та чорною шпаркою рота.

Ніщо з того, що трапляється в житті, не буває настільки перемінливим, як людські почуття. Майже два довгі роки я важко працював з єдиною метою – повернути життя в тіло. Заради цього я позбавив себе спокою та здоров’я. Я бажав цього із невгамовною пристрастю; а зараз, коли я завершив свою працю, вся краса моєї мрії зникла і серце моє наповнилося невимовним жахом та відразою. Я не міг дивитися на своє творіння, я втік із кімнати і довго ходив туди-сюди у своїй кімнаті, передчуваючи, що цієї ночі не зможу склепити повік. Нарешті моє хвилювання переросло у втому, і я просто в одязі ліг на ліжко, сподіваючись ненадовго забутися. Але даремно; декілька разів я засинав, але жахіття мучили мене. Я бачив здорову і квітучу Елізабет, яка йде вулицями Інгольштадта. Я здивовано й захоплено пригорнув її, але тої миті, коли я поцілував її вуста, вони одразу ж змертвіли; її риси змінилися, й ось я тримаю в руках труп своєї матері; її тіло сповите саваном, а у брижах тканини кишать могильні черв’яки. Від жаху я прокинувся; чоло було вкрите холодним потом, зуби стукотіли, і все тіло судомили корчі; і тут у жовтому світлі місяця, що пробивалося крізь віконниці, я побачив потвору – жалюгідного виродка, якого я власноруч створив. Він підняв запону над ліжком; його очі, якщо їх тільки можна назвати очима, дивилися просто на мене. Його щелепи рухалися, з вуст вихоплювалися дивні звуки, і при цьому він посміхався. Здається, він щось намагався сказати, але я не чув; він простягнув руку, немовби намагаючись торкнутися мене, але я вирвався і побіг сходами донизу. Я сховався у дворі нашого дому і провів решту ночі там, схвильовано міряючи двір кроками, здригаючись на кожен звук, наче очікував наближення демонічної істоти, яку я так необачно наділив життям.

О, смертній людині годі уявити таке потворне обличчя! Жодна ожила мумія не видалася б такою химерною, як те жахливе чудовисько. Я побачив своє творіння незакінченим; воно і тоді було бридким, але зараз, коли його суглоби та м’язи почали рухатися, воно виявилося таким потворним, що й Данте не зміг би описати.

Це була найжахливіша ніч у моєму житті. Час до часу пульс мій барабанив так сильно, бився так швидко, що я відчував кожну свою артерію, а потім я зненацька почував таку втому, наче міг будь-якої секунди втратити свідомість. Жах заполонив моє єство тої миті, коли я усвідомив гіркоту розчарування; те, про що я так довго і відчайдушно мріяв, тепер для мене стало мукою; і якою швидкою була ця зміна, якою цілковитою зневіра!

Ранок, похмурий та вологий, нарешті почав розвиднюватися, й ось перед моїми запаленими від безсоння очима постала церква Інгольштадта з білим шпилем і годинником, який показував шосту годину. Воротар відчинив браму, яка цієї ночі стала для мене притулком; я вийшов на вулицю і швидко пішов, наче за першим-ліпшим рогом лякався зіткнутися віч-на-віч із тим, зустрічі з ким понад усе бажав уникнути. Я не наважувався повернутися до свого помешкання, щось штовхало мене вперед, все далі й далі, хоча я до нитки промок під дощем, який періщив із похмурого й сумного неба.

Так я йшов якийсь час, намагаючись активним фізичним навантаженням полегшити свою душевну муку. Я проходив вулицями, не усвідомлюючи, де я і що тут роблю. Серце моє було сповнене страху, і я ступав нерівним кроком, побоюючись озирнутися.

Від жаху кулиться й спішить

Самотній пішохід.

Лиш озирнеться – і мерщій

Прискорює він хід:

За ним диявол уночі

Ступає слід у слід. [12]12
  С. Т. Колридж, «Поема про давнього мореплавця». Тут і далі переклад віршів Наталі Тисовської.


[Закрыть]

Отак прямуючи, я нарешті дістався заїжджого двору, де зазвичай ночують диліжанси й карети. Тут я зупинився, але й гадки не маю чому, і став роздивлятися карету, яка з’явилася на протилежному боці вулиці. Коли вона наблизилась, я збагнув, що це – швейцарський диліжанс; він зупинився навпроти мене, і коли його дверцята відчинились, я уздрів Анрі Клерваля, який, запримітивши мене, тієї ж миті вистрибнув із карети.

– Любий Франкенштайне, – вигукнув він, – який же я радий тебе бачити! Як це чудово, що я зустрів тебе, тільки-но зійшовши з диліжанса!

Ніщо не могло порівнятися з радістю від зустрічі з Клервалем; його поява нагадала мені про батька й Елізабет, навіяла приємні спогади про рідну домівку. Я потис йому руку – і миттю забув про свій страх та про горе, яке мене спіткало; вперше за багато-багато місяців я відчув дитячу радість. Я сердечно привітав свого давнього друга, і ми разом попрямували до університету. Клерваль розповідав про наших спільних знайомих, і я радів, що йому все-таки дозволили приїхати в Інгольштадт.

– Можеш собі уявити, – розповідав він, – як важко було вмовити мого батька, що не всі необхідні людині знання зосереджені у благородному мистецтві бухгалтерії; гадаю, він так і не повірив мені до кінця, оскільки на всі мої прохання відповідав, цитуючи голландського вчителя з «Вейкфілдського вікарія» [13]13
  Роман ірландського письменника Олівера Голдсміта.


[Закрыть]: «Я заробляю десять тисяч флоринів на рік і без грецької мови; я спокійнісінько їм і без грецької мови». Проте його любов до мене все-таки переважила зневагу до наук, і він дозволив мені пізнавальну мандрівку в країну знань.

– Бачити тебе – неймовірна приємність; але скажи мені, як там мій батько, брати й Елізабет?

– У них усе чудово, вони щасливі, однак їх лише хвилює, що ти так рідко даєш про себе знати. До речі, я сам хотів нагримати на тебе за це… Але мій любий Франкенштайне, – додав він, зненацька зупиняючись і вдивляючись у моє обличчя, – я тільки-но зараз помітив, який у тебе хворобливий вигляд; ти схуд, а змарнів так, ніби не спав декілька ночей поспіль.

– Ти вгадав; останнім часом я наполегливо займався однією справою і надзвичайно мало відпочивав, як бачиш; але сподіваюся, що тепер це позаду і я буду вільний.

Я весь тремтів; я не мав мужності навіть подумати про події минулої ночі, поминаючи вже розповідати про них. Я прискорив крок, і досить швидко ми опинилися поблизу університету. І саме тут я раптом усвідомив і здригнувся на думку, що те жахливе створіння, через яке я втік зі свого помешкання, мабуть, так і залишилося там, живе та рухливе. Я жахався знову побачити почвару, але ще більше я боявся, аби її не побачив мій друг Анрі. Тільки-но ми опинилися біля мого помешкання, я попросив його зачекати декілька хвилин внизу і швидко збіг сходами нагору. Рука моя лежала вже на ручці, перш ніж я отямився. Я зупинився; все моє тіло тремтіло. Потім я рвучко штовхнув двері, як це зазвичай роблять діти, очікуючи побачити примару, – але там нікого не виявилося. Я зі страхом увійшов до помешкання, але воно було порожнім; страхітливого гостя не було й у спальні. Я ледве наважувався повірити такому щастю, та коли на власні очі переконався, що мій ворог дійсно зник, я, радісно сплеснувши руками, побіг по Клерваля.

Ми піднялися до мене в помешкання, слуга швидко приніс сніданок; я не міг стримувати радості. Проте насправді це мало було схоже на радість – радше на хвилю піднесення: все моє тіло переповнювалося ним, і пульс калатав, немовби навіжений. Я ні хвилини не міг всидіти на місці; я перескакував через стільці, плескав у долоні і при цьому ще й голосно реготав. Спершу Клерваль уважав, що все це викликане нашою зустріччю, яка сталася так неочікувано для нас обох, але, зазирнувши в мої очі, він побачив іскри божевілля, а мій гучний, нестримний, істеричний сміх налякав і збентежив його.

– Мій любий Вікторе, – вигукнув він. – Скажи, заради Бога, що сталося? І благаю, не смійся так. Та ти ж хворий! Що з тобою коїться?

– Навіть не питай мене! – закричав я, затуляючи долонями очі, бо в той момент мені примарилося, що страшне створіння з’явилося в кімнаті. – Вінможе розповісти. О, спаси мене! Спаси! – мені здалося, що чудовисько схопило мене, і я, відбиваючись від нього, впав на підлогу в конвульсіях.

Бідолашний Клерваль! Що ж він відчував у ту мить! Зустріч, якої він чекав із таким нетерпінням, обернулася лихом. Але сам я тоді анічогісінько не усвідомлював. Я був без тями, і чимало минуло часу, перш ніж я оговтався.

Все, що трапилося зі мною, було схоже на нервову гарячку, яка на декілька місяців вклала мене в ліжко. Весь цей час Клерваль не відходив від мене. Як я згодом дізнався, він, переймаючись уже немолодим віком мого батька, якому довга дорога була не до снаги, і розуміючи, як сильно моя хвороба засмутить прекрасну Елізабет, не розповідав їм усіх подробиць мого тодішнього стану. Він гадав, що ніхто не зможе так дбайливо піклуватися про мене, як він сам, отож, упевнений у моєму швидкому одужанні, не мав сумнівів, що вчиняє щодо до них не зле, а, навпаки, добре.

Але насправді я був важко хворий, і, звісно, ніщо, крім упевненого та невпинного піклування мого друга, не могло повернути мене до життя. Образ монстра, якого я створив, назавжди залишився перед моїми очима, він був постійно присутній у моїх мареннях. Вочевидь, деякі мої слова збентежили Анрі; спершу він вважав, що все це викликане звичайним нервовим розладом, але та наполегливість, із якою я повторював і повторював їх, змусила його повірити в те, що причиною мого хворобливого стану є дивний і, можливо, страшний випадок.

Надзвичайно повільно я одужував, і ще не раз спалахи хвороби лякали та засмучували мого друга. Пам’ятаю, що коли я вперше зміг із задоволенням озирнутися навкруги, то помітив крізь шибку, що на деревах уже набубнявіли молоді бруньки. Весна того року видалася дивовижною, і це якнайкраще сприяло моєму одужанню. Я відчував, що груди мої наповнюють любов і радість, що почуття поступово відроджуються; моя похмурість щезла, і скоро я був такий самий веселий, як і в ті давні часи, коли я ще не зазнав фатальної пристрасті.

– Мій любий Клервалю! – вигукнув я. – Ти нескінченно, неймовірно добрий до мене. Цілу зиму ти збирався навчатися, а замість цього просидів побіля мого ліжка. Чим я зможу віддячити тобі? Я докоряю собі за те, як негарно вчинив стосовно тебе, але ти пробачиш мені.

– Ти цілком віддячиш мені, якщо не хвилюватимешся і якнайшвидше зіпнешся на ноги; й оскільки ти сьогодні в гарному гуморі, то я б хотів побалакати з тобою в одній справі, гаразд?

Я здригнувся. Побалакати в одній справі! Про що йдеться? Невже він мав на увазі те, що я навіть не наважувався згадувати?

– Заспокойся, – мовив Клерваль, помітивши швидку переміну, яка читалася на моєму обличчі, – я не маю наміру розпитувати про те, що так сильно тебе турбує; я лише хотів сказати, що твій батько та кузина зрадіють, якщо отримають листа, написаного твоєю рукою. Я не повідомляв їм, як сильно ти захворів, але вони занепокоєнні тривалим мовчанням.

– І це все, милий Анрі? Як же міг ти подумати, що перші ж мої думки не полетять до дорогих та близьких моєму серцю людей, яких я так люблю і які найбільше гідні цієї любові!

– Якщо ти почуваєшся саме так, мій друже, ти напевно зрадієш листу, який очікує тебе вже декілька днів; здається, він від твоєї кузини.

Розділ 6

Потому Клерваль передав мені листа. І справді, він був від моєї кузини Елізабет.

«Мій любий кузене!

Ти був хворий, тяжко хворий, і навіть листи, які я отримувала від Анрі, не могли мене запевнити, що з тобою все буде гаразд. Тобі заборонено писати, навіть тримати в руці перо, тож, мій любий Вікторе, одне-єдине слово, якого я так потребую, заспокоїть мене. Впродовж довгого часу я сподівалася, що наступна поштова карета принесе мені листа від тебе, і відмовляла дядька від мандрівки в Інгольштадт. Я прагну вберегти його від усіх цих незручностей подорожі, а подеколи й можливих небезпек, які підстерігають мандрівника в такій довгій дорозі, і так само докоряю собі, що сама я занадто слабка, аби самостійно вирушити до тебе. Я хвилююся, що тебе доглядає якась наймана стара гувернантка; вона не знає твоїх справжніх бажань і не намагається виконати їх із тією любов’ю та піклуванням, як зробила б твоя сердешна кузина. Але все вже позаду: Клерваль пише, що тобі вже ліпше. Я палко сподіваюся, що найближчим часом ти підтвердиш цю звістку власноруч написаним листом.

Одужуй та скоріш повертайся до нас. Тебе чекає щаслива, весела домівка, а також родина й друзі, які ніжно люблять тебе. Твій батько повен сили та здоров’я, але попри це, йому необхідно побачити тебе і переконатися на власні очі, що ти чудово почуваєшся, – і тільки тоді жодні турботи не ляжуть похмурою тінню на його лагідне обличчя. А як ти зрадієш, побачивши нашого Ернеста! Йому вже виповнилося шістнадцять років, і він такий активний та енергійний! Він хоче стати справжнім швейцарцем і вступити в іноземні війська, але ми не в силах розлучитися із ним, принаймні до повернення його старшого брата. Дядько не схвалює його мрії про військову службу в іноземних країнах, оскільки Ернест ніколи не відзначався такою старанністю, як ти. Навчання видається йому ненависним тягарем; більшість свого часу він проводить на свіжому повітрі, то в горах, то на озері. Я хвилююся, що це зробить із нього ледаря, якщо ми не погодимося і не дозволимо йому взятися до справи, яку він обрав.

Мало що у нас перемінилося відтоді, як ти від’їхав, тільки підросли милі діти. Синє озеро й засніжені гори взагалі не змінюються; мені здається, що наш мирний дім і безтурботні серця живуть за тими самими незмінними законами. Мій час минає в дрібних клопотах, але вони розважають мене; а винагородою за мою працю є задоволені та лагідні обличчя рідних, які оточують мене. З часу твого від’їзду в нашій маленькій сім’ї сталася лише одна визначна подія. Ти, напевно, пригадуєш обставини, за яких у наш дім потрапила Жустина Мориц? Певніш за все, ні, тому я кількома словами нагадаю тобі її історію. Мати її, пані Мориц, залишилася вдовою з чотирма дітьми, з яких Жустина була третьою. Ця дівчинка була улюбленицею батька; але мати, не зрозуміло з якої причини, не злюбила її і по смерті пана Морица почала обходитися з нею брутально. Моя тітонька помітила це і, коли Жустині виповнилося дванадцять років, умовила матір дівчинки віддати її нам. Республіканський лад нашої країни дозволив розвинутися простішим та кращим порядкам, аніж у навколишніх великих монархіях. Тут менше помітна відмінність між станом різних соціальних груп; нижчі прошарки суспільства не зазнають такої бідності та приниження, і тому вони досить витончені й освічені. В Женеві до слуг ставляться по-іншому – не так, як у Франції або Англії. Жустина, коли її прийняли в нашу сім’ю, взяла на себе обов’язки прислуги, а це становище в нашій щасливій країні не означає втрати людської гідності й не видається чимсь принизливим.

Жустина завжди була твоєю улюбленицею; я пам’ятаю, як колись ти казав, що одного лише погляду на неї достатньо, аби розвіяти твій поганий настрій, – так само Аріосто [14]14
  Лудовіко Аріосто (1474–1533) – італійський поет епохи Відродження. Анжеліка – героїня його поеми «Несамовитий Роланд» («Orlando Furioso»).


[Закрыть]описував красу Анжеліки: в неї дуже відкрите та сяйливе обличчя. Моя тітонька сильно до неї прив’язалася та забезпечила їй кращу освіту, ніж планувала спочатку. За це вона була винагороджена стократ; Жустина виявилася найбільш вдячним створінням на всьому білому світі: вона не вкладала свою вдячність у слова – цього я ніколи не чула від неї, але в очах її сяяла побожна любов до своєї покровительки. Хоча від природи вона була веселою та грайливою дівчиною, вона в усьому слухалася тітоньку. Її образ видавався Жустині довершеним, і вона повсякчас намагалася наслідувати її розмову, її манери, тож зараз вона навіть нагадує мені тітоньку.

Коли моя люба тітонька померла, всі ми занадто сильно були занурені у власне горе, аби помічати бідолашну Жустину, яка в часи хвороби тітоньки ненастанно піклувалася про неї. Жустина й сама тяжко захворіла; але в майбутньому її очікували й інші випробування.

Одне по одному її брати та єдина сестра померли, а мати, яка завжди зневажливо до неї ставилася й постійно нехтувала нею, залишилася без дітей. Матір відчувала докори сумління, а з часом почала думати, що смерть улюблених дітей була карою небес за її несправедливість. Вона була римо-католичкою; а її духівник, вочевидь, тільки утвердив у ній ці думки. Ось чому за декілька місяців після твого від’їзду в Інгольштадт, розкаявшись, мати прикликала до себе Жустину. Бідолашна дівчина! Вона плакала, коли йшла із нашого дому; зі смертю тітоньки вона дуже сильно перемінилася; горе пом’якшило її, і замість колишньої жвавості в ній з’явилася мила лагідність. Перебування в материнській хаті також не могло повернути її веселість, бо покаянний настрій матері був вельми перемінливим. Траплялися дні, коли вона просила Жустину вибачити її за несправедливість, але дедалі частіше мати звинувачувала саме дівчину в смерті братів і сестри. Постійна роздратованість призвела до хвороби, а від цього настрій пані Мориц став іще гіршим, а вдача ще складнішою; проте незабаром вона заспокоїлась навіки. На початку минулої зими із приходом холодів вона померла. Жустина повернулася до нас, і я ніжно люблю її. Вона дуже розумна, добра, а ще приваблива; як я вже казала, багато що в її манері триматися та вести бесіду нагадує мені мою любу тітоньку.

Повинна розповісти тобі, любий кузене, і про нашого маленького Вільяма. Якби ти тільки міг його побачити! Для свого віку він напрочуд високий; у нього милі, вічно смішливі блакитні очі, темні вії і хвилясте волосся. Коли він усміхається, на його рум’яних щоках з’являються ямочки. У нього вже було декілька маленьких «дружин», але найулюбленіша з них – Луїза Бірон, симпатична п’ятирічна дівчинка.

А тепер, милий Вікторе, тобі, напевно, дуже хочеться почути деякі плітки про наших женевських сусідів. Гарненька міс Менсфілд уже приймає вітання з приводу близького вінчання з молодим англійцем, Джоном Мельбурном, есквайром. Її негарна сестра Манон вийшла цієї осені заміж за багатого банкіра, пана Дювілара. Твій шкільний товариш Луї Мануар після від’їзду Клерваля з Женеви зазнав декількох поразок на особистому фронті. Але зараз його справи налагодилися, і, подейкують, він збирається одружитися з гарненькою та енергійною француженкою мадам Тавернье. Вона вдова і значно старша за Мануара; але у неї багато кавалерів, вона привертає загальну увагу.

Пишучи все це, мій любий кузене, я й сама трохи розвіялася, але тепер, коли закінчую листа, знову почуваю неспокій. Напиши нам, Вікторе. Лише один рядок, одне слово – і цього буде достатньо, і це стане для нас радістю. Тисячу разів дякую Анрі за його доброту, за його піклування, за безліч листів; ми вдячні йому від усієї душі. Adieu, милий кузене; бережи себе і, благаю тебе, пиши!

Елізабет Лавенца

Женева, 18 березня 17…»

– Мила моя Елізабет! – вигукнув я, дочитуючи листа. – Я мушу зразу ж сісти і написати їм, розвіяти хвилювання, яке вони, либонь, почувають.

Я написав додому – і одразу ж потому відчув сильну втому; та оскільки я вже почав одужувати, то день у день почувався дедалі краще. За два тижні я вже міг виходити надвір.

Після цілковитого одужання найперше мені кортіло познайомити Клерваля з деякими університетськими професорами.

При цьому мені довелося наново зазнати чимало неприємних відчуттів, які роз’ятрили мою душевну рану. З тієї фатальної ночі, коли нарешті завершилася моя важка праця і почалися самі тільки нестерпні страждання, я виповнився неймовірної відрази до самого словосполучення «природничі науки». Навіть тоді, коли я геть-чисто оговтався від своєї хвороби, вигляд хімічних приладів знову викликав болючі симптоми нервового розладу. Помітивши це, Анрі заховав подалі від мене всі мої прилади. Він переселив мене до іншої кімнати, оскільки зауважив, що мені стала неприємна моя кімната – колишня лабораторія. Але всі старання Клерваля звелися нанівець, коли я зустрів одного зі своїх професорів. Пан Вальдман завдав мені справжнього душевного болю, коли почав лагідно й тепло вітати мене з чудовими успіхами, яких я досяг у науці. Він скоро помітив, що ця тема неприємна для мене, але навіть не підозрював, щó є справжньою причиною такої моєї переміни, і приписував мою реакцію лише скромності; він вирішив перемінити тему розмови – замість моїх успіхів він заговорив про саму науку, зі щирим бажанням, я це добре бачив, розговорити мене. Що мені було чинити? Намагаючись зробити мені приємність, він тільки ще більше катував мене. Я почувався, наче він старанно демонструє одне по одному знаряддя катувань, аби потім мучити мене повільно та болісно аж до смерті. Я корчився від кожного його слова, не насмілюючись показати, як мені боляче. Клерваль, чиї очі та відчуття завжди швидко реагували на настрій інших людей, запропонував змінити тему розмови – буцімто через свою необізнаність у цій галузі, і ми перейшли до розмови на загальні теми. В глибині душі я був вдячний своєму другові, але вголос нічого не промовив. Я бачив його здивування, але він ні разу не зробив спроби вивідати мою таємницю; і хоч я любив і поважав його аж до благоговіння, все ж таки не наважувався розповісти про ті події, які так часто вимальовувалися в моїй уяві та про які я так боявся розповісти комусь іншому, щоб це не вразило мене ще більше.

Пан Кремпе не був таким тямущим, тож при моїй тодішній чутливості, яка під час хвороби загострилася до межі, його грубуваті похвали були для мене ще нестерпнішими, ніж доброзичливість професора Вальдмана.

– Щоб його чорти вхопили, цього хлопця! – вигукнув він. – Ось, пане Клерваль, я запевняю вас, що він перевершив усіх нас. А чого ви так вирячилися на мене? Це беззаперечна правда. Хлопчина, який іще декілька років тому вірив у писанину Корнелія Агриппи, немов у святу молитву, зараз може похвалитися найсвітлішою головою в усьому університеті; і якщо його ніхто не зупинить, ми з вами вилетимо зі змагання. Так, так! – вів він далі, вдивляючись у моє обличчя, спотворене стражданням. – Пан Франкенштайн сором’язливий – виняткова риса для молодої людини. Юнак повинен бути скромним; ви знаєте, пане Клерваль, коли був молодий, я й сам був таким, але це швидко минає.

Професор Кремпе почав вихваляти себе, і це, на щастя, відвернуло розмову подалі від теми, такої дратівливої для мене.

Клерваль ніколи не поділяв мого потягу до природничих наук; у нього, на відміну від мене, був зовсім інший нахил – до філології. В університет він приїхав, аби опанувати східні мови і таким чином підготуватися до тієї діяльності, про яку завжди мріяв. Прагнучи великих досягнень, він вивчав культуру Сходу, де відкрив простір для своєї заповзятливості. Його цікавили перська, арабська мови та санскрит, і він легко вмовив мене також узятися до них. Бездіяльність завжди дратувала мене, а тепер, коли я намагався відволіктися від роздумів і зненавидів усі свої попередні заняття, я знайшов справжню розраду у спільних уроках із моїм другом; у творах східних авторів я відкрив багато і повчального, і приємного. На відміну від Анрі, я не переймався науковим вивченням східних діалектів, оскільки не ставив іншої мети, окрім як забезпечити собі тимчасову розвагу. Я читав східні твори, тільки щоб зрозуміти, про що йдеться, і був винагороджений за свою працю. Їхня сумовитість заспокоює, а радість підносить – набагато сильніше, з мого власного досвіду, ніж у письменників будь-якої іншої країни світу. Коли читаєш їхні твори, життя видається сповненим сонячного світла, квітучих троянд, посмішок і примх чарівної супротивниці, любовним шалом, що спалює ваше серце. Як це відрізняється від мужньої і героїчної поезії Греції та Риму!

За такими вправами промайнуло літо, а пізньої осені я вже подумував про повернення до Женеви; але кілька обставин затримали мене, а згодом прийшла зима, випав сніг, дороги замело, і мій від’їзд відклався до весни. Мені неприємне було те зволікання, оскільки мені нестримно кортіло побачити рідне місто та своїх близьких. Якщо я затримувався, то лише з тієї причини, що не хотів полишати Клерваля в чужому місті, перш ніж він знайде тут друзів. Загалом зиму ми провели приємно; весна видалася пізньою, та коли вона все ж таки прийшла, її краса компенсувала запізнення.

Нарешті прийшов травень, і я день у день очікував листа, який мав визначити дату мого від’їзду; тут Анрі запропонував мені прогулянку околицями Інгольштадта, аби я міг іще раз відвідати місця, де так довго прожив. Я охоче погодився: Клерваль полюбляв багато ходити пішки і був моїм постійним супутником в таких прогулянках у рідних краях.

Так ми провели два тижні: моє здоров’я та гарний гумор до того часу вже цілковито відновилися, а особливо завдяки чистому повітрю, яким я дихав щодня, враженням від піших прогулянок і спілкуванню з другом. Наполегливе навчання віддалило мене від людей і зробило з мене самітника, а Клерваль знову збудив у моєму серці найкращі почуття; він наново навчив мене любити природу і радісні дитячі обличчя. Чудовий друже! Як щиро ти любив мене, як підносив мене до висот власної душі! Егоїстичні прагнення принизили мене, але твоє піклування і прихильність відігріли моє серце; я знову став тим щасливчиком, який усього декілька років тому, люблячий і любимий, не відав суму. Коли я почувався щасливим, нежива природа була для мене джерелом натхненних почуттів. Ясне небо і зелені поля переповнювали мене захватом. Пора року була й справді дивовижною: весняні квіти вже цвіли на живоплотах, а літні тільки-но повинні були розгорнути свої бутони. Нарешті я відпочивав від думок, що цілий рік тиснули на мене непідсильним тягарем, попри всі мої старання відігнати їх.

Анрі радів моїй веселості та щиро поділяв мій добрий гумор: він намагався розважити мене і одночасно висловлював почуття, які переповнювали його самого. В ті дні його винахідливості не було меж, а в його розмовах іскрилась неймовірна фантазія; іноді, наслідуючи перських та арабських письменників, він вигадував оповідки, сповнені багатої уяви і пристрасті. Іншим разом він читав свої улюблені вірші або втягував мене у суперечку і напрочуд винахідливо підтримував її. Ми поверталися в університет у неділю надвечір; селяни танцювали, і всі, кого б ми не зустріли, були веселі та щасливі. Я й сам почувався відмінно і прямував додому, переповнений нестримної радості й піднесення.