Текст книги "Франкенштайн. Ґотичні повісті"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

Соавторы: Мэри Шелли,Джон Уильям Полидори
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Мері Шеллі. Франкенштайн, або сучасний Прометей

Лист перший

Санкт-Петербург, 11 грудня 17…

Місіс Савіль, Англія

Ти зрадієш, коли почуєш, що початок тієї справи, до якої ти так вороже ставилася, не мав жодних поганих наслідків. Я дістався на місце ще вчора і спершу хочу завірити любу сестру про своє щасливе прибуття і про те, як зростає впевненість в успіху моєї справи.

Я вже заїхав далеко на північ від Лондона і, блукаючи вулицями Петербурга, відчуваю, як холодний північний вітер виграє на моїх щоках, підбадьорює та наповнює задоволенням. Чи знайоме тобі це відчуття? Цей вітер, що блукає краями, куди я так прагну, приносить мені передчуття льодових нив. Натхненні вітром надії, мої бажання стають дедалі яскравішими і жвавішими. І даремно я намагаюся переконати себе, що там, де полюс, є лише холод та печаль, – він постає в моїй уяві як місце краси та насолоди. Там, Маргарет, сонце ніколи не заходить, широкий диск, ледве випинаючись із-за обрію, розсіює нескінченне сяйво. Там (із твого дозволу, сестро, довірюся словам поважних мореплавців) немає ні снігу, ні морозу, тож, ідучи по тихому морському простору, ми дістанемося країни такої краси і дивини, що жодна із відомих земних країн не може зрівнятися. Її розкіш, її пишноту можна без перебільшення назвати природним феноменом, як ті небесні чудеса. Що ж можна очікувати від країни вічного світла? Саме там я можу відкрити незбагненні сили, що ваблять до себе магнітну стрілку і керують тисячами астрономічних явищ, лише одна така подорож дасть змогу пояснити незбагненні природні суперечності. Я зможу погамувати свою цікавість хоча б часточкою небаченого досі світу і зможу пройти по землі, де ще не ступала нога людини. Це вабить мене і допомагає подолати страх небезпеки та смерті, а також схиляє до початку нелегкої подорожі із задоволенням малого хлопчака, коли він ступає у човен разом зі своїми товаришами і відкриває для себе невідомі води рідної ріки. Проте передбачаю, що ці сподівання можуть виявитися хибними, але ти можеш уявити неоціненний внесок у поступ нашого покоління і всього людства, якщо я прокладу шлях через полюс у ті краї, досягти яких можливо лише за стільки місяців, або з’ясую секрет магніту саме завдяки такій подорожі.

Всі ці роздуми розвіяли те занепокоєння, з яким я починав свого листа, і я відчуваю, як моє серце наповнюється ентузіазмом, що підносить мене до небес, і нічого так швидко не заспокоює розум, як твердо вибрана мета, – це момент, коли душа сплітається в одне ціле з розумом. Ця експедиція була моєю мрією з самого малечку. Я пристрасно читав книжки про численні подорожі через моря, що оточують полюс, із метою освоєння північної частини Тихого океану. Ти, певно, пригадуєш, що в бібліотеці нашого дядечка Томаса була ціла колекція книжок про подорожі та відкриття. Моє навчання нікого не цікавило, але я щиро захопився читанням. Усі ті томи, якими я зачитувався вдень та вночі, ще посилили моє розчарування, коли я дізнався, що не зможу розпочати морське життя: батько на смертному ложі суворо заборонив дядькові відпускати мене в подорож.

Коли твори поетів посіли місце в моїй душі, коли вони підіймали мене до небес, мрія про море відходила на другий план. Я і сам став поетом і рік прожив у раю, створеному власною уявою; я мріяв, що моє ім’я буде викарбуване у святому храмі поряд із Гомером та Шекспіром. Ти все знаєш про мою поразку і те розчарування, яке я стерпів. Але саме тоді, ставши спадкоємцем нашого кузена, я знову згадав дитячі мрії.

Відтоді як я замислив свою подорож, уже минуло шість років. Чітко і виразно пам’ятаю ту мить, коли я вирішив присвятити себе цій величній меті. Я вимотував себе болем заради того, щоб загартувати тіло. Я декілька разів супроводжував у Північному морі рибалок, що полювали на китів; я добровільно піддавався випробуванню холодом, голодом, спрагою та недосипанням; на судні я протягом дня часто працював важче, ніж будь-хто із матросів, а вночі присвячував себе вивченню математики, медицини та інших природничих наук, із яких мореплавець може взяти безліч практичних знань. Двічі я наймався як помічник шкіпера на китоловних судах Гренландії і маю зазначити, що з цим завданням я чудово впорався. Тоді, коли капітан запропонував мені посаду другого помічника на борту судна і наполягав на моїй згоді, я відчув гордість за свою працю, яку так високо оцінив капітан. І зараз, Маргарет, чи не заслуговую я на те, щоб зробити дещо визначне? Моє життя могло минати легко і в розкоші, проте я бажаю проміняти комфорт на визнання, на славу. О, якби ж то пролунав згори натхненний голос! Моя мужність та рішучість не викликають жодних сумнівів, але надія моя хитка, і буває так, що мій дух не такий уже й незламний. Зараз я передчуваю довгу і нелегку подорож, у якій мені знадобиться вся твердість духу: я відчуваю поклик надихати не лише інших, а подеколи й себе самого – саме тоді, коли мій дух ослабне.

Саме зараз найкраща пора для подорожей Росією. Тут сани такі швидкі, що пролітають над снігом; і мені здається, що такий спосіб пересування кращий, аніж ті поштові карети, що заполонили вулиці в рідній Англії. Холод не такий уже й страшний, звісно, якщо ти вдягнений у хутро; такий одяг я вже маю у своєму гардеробі, оскільки існує велика відмінність між прогулянками по палубі та сидінням протягом багатьох годин, коли кров у жилах стигне. Я не маю жодного наміру змарнувати своє життя, замерзнувши між Санкт-Петербургом та Архангельськом. Я вирушаю туди уже за три тижні; маю намір найняти корабель – це буде легко зробити, сплативши певну суму грошей власнику, а також підібравши команду із моряків серед тих, хто займається китоловною справою. Я не планую виходити в море аж до самого червня; от тільки коли я повернусь? О моя люба сестро, як мені відповісти на це питання? Якщо все буде добре, то багато, багато місяців, а можливо й років, промине до того часу, як ми з тобою зустрінемось. Якщо моя справа закінчиться поразкою, ти, можливо, побачиш мене скоро – або ніколи. Бувай, моя люба, чарівна Маргарет. Нехай благословить тебе Господь і буде милостивим до мене, щоб я зміг знову і знову дякувати за всю твою любов і доброту.

Твій люблячий брат

Роберт Волтон

Лист другий

Архангельськ, 28 березня 17…

Місіс Савіль, Англія

Тут для мене, неначе закованого в кайдани холоду і морозу, час спливає дуже повільно. Я вже зробив другий крок назустріч своїй цілі – найняв судно і здійснюю відбір моряків; ті, яких я уже найняв, здаються мені надійними та, безсумнівно, відважними особистостями.

Проте є лише одне, чого я досі позбавлений, і відчуваю зараз як найбільше зло: в мене немає друга, Маргарет. Коли я наповнююся сподіванням успіху, тут немає нікого, з ким я міг би розділити свій ентузіазм; якщо мене охоплює хвиля розчарування, немає нікого поруч, хто міг би мене підтримати. Я виводжу на папері свої думки, це правда, але в цьому немає і крихти спілкування. Я прагну товариства людини, яка б співчувала мені, яка б розуміла мене з півслова. Ти можеш уважати, що я романтик, моя люба сестро, але я так гостро відчуваю потребу в другові! Немає поруч нікого, хто мав би добру і водночас безстрашну душу, а також допитливий розум, із ким ми були б такі схожі у смаках, хто б міг внести корективи в мої плани або похвалити їх. Як такий друг міг би виправити помилки твого бідолашного брата! Я гарячкую при ухваленні рішень і занадто нервую, коли стикаюся зі складнощами. Але все-таки найприкріше, що навчався я самотужки: перші чотирнадцять років мого життя я пробігав, як дикун, не читаючи нічого, крім пригодницьких оповідань із бібліотеки нашого дядька Томаса. В тому віці я захопився відомими поетами нашої країни, але запізно збагнув переваги вивчення іноземних мов, поклавшись на знання однієї – рідної. Зараз мені двадцять вісім, і я, правду кажучи, освічений гірш, ніж більшість школярів у віці п’ятнадцятьох років. Правда, я багато міркував, і більшість моїх думок були і далекосяжнішими, і мрійливішими, ніж їхні, і гармонійнішими (як деякі митці звик лице називати); та я дуже потребую друга, який не засуджував би мій романтизм і в той самий час був би достатньо владним, аби скеровувати мене. Проте всі мої нарікання марні; звісно, ні посеред океану я не знайду жодного друга, ні навіть у Архангельську, серед торгівців та моряків. Хоча і вони – купці та моряки – так само наділені почуттями, притаманними людській натурі.

Старпом на моєму кораблі – на диво відважна та винахідлива особистість; він відчайдушно прагне прославитися, або краще сказати – бажає досягти успіху в сфері, яку обрав. Він англієць і, незважаючи на деякі національні та професійні упередження, не пом’якшені культурою, наділений справжніми людськими чеснотами. Вперше я зустрів його на борту китобійного судна; як потім з’ясувалося, він залишився без роботи, і я з легкістю переконав його приєднатися до моєї справи.

А шкіпер – людина виняткових особистих якостей і вирізняється своєю добросердістю та лагідністю. Все це, в поєднанні з чесністю та неабиякою мужністю, прихилило мене до нього. Молодість моя промайнула на самоті; мої найкращі роки були наповнені твоєю ніжністю та жіночим вихованням, тож відбились на становленні мого характеру більше, ніж я міг уявити, і це призвело до того, що зараз я не можу терпіти грубість, яка зазвичай присутня на суднах. Я ніколи не вважав, що грубість необхідна, і, почувши, що він, моряк, зміг здобути повагу до себе своєю добротою, я остаточно вирішив, що мені випадає чудова нагода запросити таку людину на своє судно. Спершу я почув, як у романтичній манері про нього відзивалася одна леді, яка зобов’язана йому своїм щасливим життям. Коротенько розповім тобі цю історію. Декілька років тому він закохався в молоду і привабливу росіянку із незаможної родини і, накопичивши достатню суму грошей, постав перед її батьком із пропозицією взяти з дівчиною шлюб. Звісно, той погодився на об’єднання молодих у священному союзі. Парубок побачив свою наречену за день до церемонії, але вона кинулася йому до ніг, заливаючись слізьми, благаючи пощадити її, і одночасно зізналася, що покохала іншого, який був настільки бідний, що її батько ніколи б не погодився на їхній шлюб. Мій великодушний друг так перейнявся розповіддю дівчини, що, дізнавшись ім’я її коханого, вирішив не заважати їхньому щастю. До цього часу він уже придбав на накопичені гроші ферму, яку обладнав на власний смак; але і її, і решту невитрачених грошей він вирішив віддати своєму недавньому супернику і сам звернувся до батька дівчини з проханням благословити шлюб, але вже не з ним. Проте поважний батько відмовив йому, оскільки вважав себе пов’язаним із ним обіцянкою, і парубок вирішив не повертатися в їхні краї, аж доки не довідається, що його колишня наречена вийшла заміж за свого коханого. «Який же він шляхетний!» – вигукнеш ти. Так, він такий; але зовсім не освічений: він без’язикий, як турок, і часом поводиться безвідповідально, тож на цьому тлі його вчинок здається ще дивовижнішим, проте інтерес і симпатії, які б він міг викликати при зустрічі в людині, на ділі значно менші.

Не думай, що я маю сумніви щодо правильності свого рішення через легкодушні скарги на відсутність друга, якого, може, і не судилося мені взагалі. Воно викарбуване навіки, немовби фатум, що не може бути змінений за жодних обставин, а початок моєї подорожі затримується лише через погодні умови, які не дозволяють вирушити в море. Цьогорічна зима видалася на рідкість суворою, але весна, що от-от увійде в свої володіння, обіцяє гарну погоду та видається ранньою, а це означає, що, можливо, я відпливу раніше, ніж задумав. Я вже не поспішатиму із прийняттям рішень – тобі добре відома моя натура, – бо коли від мене залежить безпека інших людей, я вмію чинити обачно.

У мене бракує слів, щоб передати тобі свій захват від того, що очікує мене в найближчому майбутньому. Неможливо описати тобі почуття, що переповнюють мене: і радість, і разом із тим певне хвилювання, що передує моєму відплиттю. Я планую відпливати в невідомі землі, в край туманів та снігу, проте, звичайно, я не стану вбивати альбатросів; тому не турбуйся за мене, я не повернуся хворим та розбитим, як давній мореплавець [6]6
  «Поема про давнього мореплавця» належить перу відомого англійського поета Самуеля Тейлора Колриджа (1772–1834). – Тут і далі прим. ред.


[Закрыть]. Ти всміхнешся на це порівняння, але хочу розкрити тобі маленький секрет: я відчуваю пристрасний потяг до небезпечних таємниць океану, який приписую впливу автора цього твору – одного з найкращих сучасних поетів. У глибині душі живе щось, досі не зрозуміле мені. Я працьовитий і практичний, терплячий та старанний робітник, але поруч із цим усі мої задуми пронизані любов’ю до прекрасного і вірою в чудеса, які манять мене далеко від прокладених доріг, у ті невідомі простори, в незвідані краї, які я бажаю дослідити. Але, повертаючись до земних роздумів, я весь час гадаю, чи зустрінемось ми знову, потому як я подолаю безкраї моря і повернуся через південну протоку між Африкою та Америкою? Не смію навіть сподіватися на такий успіх, але і не хочу думати про щось інше. Пиши мені, як матимеш нагоду, і, можливо, я отримаю листи тоді, коли вони мені знадобляться, щоб підбадьорити. Я ніжно люблю тебе. Згадуй про мене з любов’ю, навіть якщо жодної звістки більше не буде про мене.

Твій люблячий брат

Роберт Волтон

Лист третій

7 липня 17…

Місіс Савіль, Англія

Люба сестро,

Я пишу поспіхом, тож ти отримаєш усього декілька слів, бо хочу сказати, що зі мною все гаразд і я просуваюся далі в своїй подорожі. Цей лист дістанеться Англії із торговим судном, яке вирушає з Архангельська; ті люди щасливіші за мене, бо я ще, напевно, протягом декількох років не побачу рідної землі. Та, незважаючи ні на що, я в гарному гуморі: мої моряки такі відважні та рішучі в досягненні поставленої перед ними мети, що не лякаються льодових брил, які пропливають за бортом судна, – цих передвісників небезпек, які чатують у краях, куди ми так відчайдушно прагнемо. Ми вже досягли верхніх широт; і хоча за календарем уже середина літа, але, звісно, воно тут не таке тепле, як в Англії, проте я відчуваю його, на що, правду кажучи, навіть і не сподівався тут.

За весь час нашої мандрівки нічого такого, що заслуговувало б на твою увагу, не сталося. Один або двоє шквальних вітрів, пробоїна в судні – ті незначні події, які навіть не закарбовуються в пам’яті досвідчених моряків, і я сподіваюся, що нічого серйознішого не трапиться за решту мандрівки.

До побачення, люба Маргарет. Хочу запевнити тебе і себе також, що я не стрибатиму в обійми небезпеки. Я залишатимусь холоднокровним, наполегливим та розсудливим.

Передчуваю, що успіх винагородить мене. А чому б ні? Я вже зайшов так далеко, проклавши шлях через моря, де лише зірки були свідками мого тріумфу! Чому б мені не пройти далі, далі до неприручених досі, але покірних просторів? Що може зупинити відважного і вольового чоловіка?

Моє серце переповнюють почуття. Але я мушу закінчувати. Нехай Господь благословить тебе, люба сестро!

Р. В.

Лист четвертий

5 серпня 17…

Місіс Савіль, Англія

Нещодавно стався випадок, який видається мені настільки дивним, що я не можу змовчати про нього, хоча не виключено, що видасться нагода побачитися нам раніше, ніж ти прочитаєш цього листа.

Минулого понеділка (31 липня) ми практично повністю були оточені кригою, яка взяла нас у полон, залишаючи незначний просвіт для подальшого ходу. Ситуація, що склалася, була не просто небезпечною, а по-справжньому лякала, оскільки туман повністю огорнув усе навкруги. З цієї ж причини ми лягли у дрейф, сподіваючись на зміни в атмосфері та кращі погодні умови.

Близько другої години туман наче розсіявся, і ми побачили захопливу картину: засніжені простори нерівного льоду розкинулися навсібіч, і здавалось, їм не було ні кінця, ні краю. Деякі мої супутники скрикнули від подиву, та і я, правду кажучи, був охоплений страхом, аж зненацька ми забули про все – перед нашими очима постала дивна картина. На відстані приблизно півмилі ми побачили низькі запряжені собаками сани, що прямували на північ; в санях сиділо створіння, схоже на людину, але неймовірно велику, і керувало собаками. Ми спостерігали за цим створінням у підзорну трубу, допоки його слід не пропав у безкраїх льодових засніжених просторах. Побачене видовище безмірно здивувало нас. Ми були, як нам здавалося, на відстані багатьох миль від найближчої землі, але така неочікувана поява людини, скоріш за все, вказувала на те, що не так уже й далеко ми запливли. Заковані льодом, ми не мали змоги попрямувати за тим, кого ще хвилину тому роздивлялися з такою цікавістю. А приблизно за дві години ми почули шум моря; поночі вода проламала кригу й вивільнила з полону наш корабель. Але, побоюючись зіштовхнутися з величезними брилами льоду, які зазвичай з’являлися потому, як лід проламувався, ми пролежали у дрейфі аж до ранку. Весь цей час я вирішив присвятити відпочинку.

Вже вранці, тільки-но почало світати, я вийшов на палубу і побачив матросів, які жваво розмовляли з кимсь у морі. І справді, поблизу корабля, на величезній льодовій брилі, стояли сани, схожі на ті, які щойно вчора ми бачили і які, ймовірно, вночі дрейфували на льодовій брилі попереду нас. Лише один собака з усіх залишився живим; а ще був чоловік, якого моряки вмовляли зійти на борт судна. Він не був схожий на дикуна, мешканця безлюдного острова, за своєю зовнішністю він радше нагадував європейця. Тієї миті, коли я з’явився на палубі, шкіпер промовив: «Ось наш капітан, і він у жодному разі не дозволить вам загинути у відкритому морі».

Після цих слів незнайомець звернувся до мене англійською, проте з іноземним акцентом:

– Перш ніж я зійду на борт вашого корабля, чи можу я дізнатися, куди він прямує?

Можеш уявити, яким було моє здивування, коли я почув таке питання від особи, яка була за крок від загибелі й повинна була вважати мій корабель тією соломинкою, яка може врятувати її життя – найдорожче, що може бути на землі. Я відповів, що ми дослідники і прямуємо на Північний полюс.

Така відповідь, гадаю, задовольнила незнайомця, і він погодився піднятися на борт судна. Святий Боже! Якби ж ти тільки бачила, Маргарет, цю людину, яку ще й доводилося вмовляти врятуватись, тоді б твій подив не мав меж. Руки й ноги незнайомця були страшенно обморожені, і до того ж він був цілком виснажений. Ніколи ще в житті я не бачив людини в такому жахливому стані. Ми спробували провести його до каюти, але йому одразу ж забракло свіжого повітря, і він втратив свідомість. Тому ми винесли його на палубу та привели до тями, розтираючи коньяком; нам вдалося влити йому в рот зігріваючого напою, і він зробив декілька ковтків. Тільки-но проявилися перші ознаки життя, ми загорнули його в найтеплішу ковдру, яку тільки змогли знайти на кораблі, та поклали поруч із гарячою трубою, що вела з камбуза. Потихеньку він оговтувався, з’їв маленьку порцію супу, і його тіло одразу ж наповнилося силою.

Минуло два дні, перш ніж він достатньо зміцнів і зміг заговорити до нас. Але я хвилювався, що всі випробування, яких він зазнав, могли позбавити його здорового глузду, і коли він потроху прийшов до тями, я звелів, щоб його перенесли до мене в каюту, аби я міг особисто доглядати за ним.

Ще ніколи я не зустрічав такої цікавої людини; зазвичай погляд незнайомця видавався мені диким і практично безтямним, але достатньо було комусь до нього лагідно звернутися або із чимось трошки допомогти, як одразу його обличчя осявала така мила, добра усмішка, якої я ні в кого не зустрічав. Здебільшого він був похмурим і пригніченим, а подеколи гучно скреготав зубами, наче від нестерпного болю та страждань, які перетривав.

Коли мій гість трохи відновив сили, я наразився на проблему: більшість матросів на борту вмирали від бажання розпитати його, але я не міг допустити цього, не міг дозволити, щоб йому надокучали своєю цікавістю саме тоді, коли його дух та тіло найбільше потребували спокою. Але одного разу старпом все ж таки запитав, як могла людина подолати такий довгий льодовий шлях, та ще й із таким незвичним екіпажем.

Обличчя незнайомця одразу ж перемінилося та стало похмурим, і він лаконічно відповів:

– Я наздоганяв утікача.

– А той чоловік, він пересувається так само в санях, як і ви?

– Так.

– У такому разі, мені здається, що і його ми вже бачили. Саме напередодні, коли ми натрапили на вас і ви піднялися на корабель, ми помітили на льоду сани, запряжені собаками, а в них – людину.

Це так зацікавило незнайомця, що він сам почав розпитувати про напрямок, який обрав демон – так він його називав. Трохи згодом, залишившись зі мною наодинці, він сказав:

– Я, либонь, зацікавив вас не менше, ніж тих приємних людей, але ви настільки делікатний, що навіть не стали мене розпитувати.

– Звісно, – відповів я, – було б грубо та нетактовно надокучати вам зі своїми запитаннями.

– Але ви врятували мене з критичної ситуації, в якій я опинився, та з такою добротою піклувалися про мене і врешті-решт виходили.

Потому він запитав, чи не могли ті сани, які ми бачили здалеку, потонути, коли льодова брила розкололася. Я відповів, що напевне це взнати неможливо, та тоді, коли вона тріснула – а це трапилося близько півночі, – мандрівник, імовірно, вже міг дістатися якогось безпечнішого місця.

Тим часом вимучене тіло незнайомця дедалі набиралося сили. Він би цілісінькими днями стояв на палубі та весь час стежив за тим, чи не з’явилися на обрії знайомі нам сани. Проте я все ж таки вмовив його залишатися в каюті, оскільки він був ще досить слабким для того, щоб з колишньою легкістю витримувати мороз. Я запевнив його, що тільки-но матроси помітять щось незвичайне, ми одразу ж сповістимо йому.

Ось що я записав у щоденник як про цю пригоду, так і про самого незнайомця.

Самопочуття його дедалі поліпшується, проте він і надалі залишається мовчазним і виказує хвилювання лише тоді, коли в каюту входить будь-хто, крім мене. Проте він настільки лагідний, сором’язливий та чемний у спілкуванні, що навіть матроси співчувають йому, незважаючи на те, що вони приділяють йому мало часу та небагато спілкуються з ним. Що ж до мене, то я полюбив його, майже як власного брата; його постійна глибока печаль передається й мені. В свої кращі часи він був шляхетною людиною, якщо навіть зараз, коли його дух зламаний, він так приваблює до себе.

В одному зі своїх листів, я пригадую, писав тобі, що ніколи не знайду справжнього друга в льодових просторах океану, але все ж таки доля звела мене з людиною, з якою мені за щастя потоваришувати, якби ж тільки мого нового друга не зламало горе.

Я продовжу свої записи про незнайомця, якщо трапиться щось цікавеньке.

13 серпня 17…

Моє захоплення незнайомцем день у день зростає. Він надихає мене та пробуджує печаль у глибинах моєї душі. І взагалі, як я можу не бути великодушним до людини, яка так багато вистраждала? Він напрочуд мудрий, але поряд із цим чемний та сором’язливий; він досить освічений, а коли спілкуєшся з ним, то його манера бесідувати зачаровує своєю легкістю, незважаючи на те, що він старанно добирає слова. Зараз він практично повністю одужав і постійно сидить на палубі, можливо, очікуючи на появу тих саней, що колись випередили його. І хоча він глибоко нещасливий, проте він не настільки занурений у свою печаль, щоб не приділяти хоч крихту своєї уваги нашим справам.

Він, буває, обговорює їх зі мною, і я повністю довірився йому. Він уважно вислуховує всі мої доводи і розуміє кожну деталь, яка пояснює моє рішення. Його манери, його участь в ухваленні рішень швидко й беззаперечно привернули мене, і ми почали спілкування мовою наших душ, що, правду кажучи, було настільки приємним, аж наче огортало мене теплом, і я дозволив собі поділитися з ним, що віддав би все: свої статки, життя та надії – аби моя справа завершилася успішно. Людське життя і смерть – ось та мізерна ціна, яку б я заплатив за ті знання, які так прагну осягнути, за перемогу людини над її ворогами. Тільки-но я це сказав, похмура тінь хвилювання промайнула по обличчю мого співрозмовника. Спершу я помітив, що він намагався приховати своє сум’яття: він затулив очі руками, щоб ніхто не побачив їхнього виразу, та коли між його пальців заблищали сльози, а з грудей вихопився стогін, я вже не міг вести далі. Я притих – а він заговорив тремтливим голосом:

– Бідолашний! І ви також у полоні пристрасті? І ви скуштували того напою, що затуманює розум? Вислухайте мене, дозвольте розповісти свою історію, і ви пожбурите геть цей згубний келих!

Можеш собі уявити, як ці слова роз’ятрили мою цікавість; проте хвилювання, що заволоділо незнайомцем, виявилося занадто сильним для його ще слабкого тіла, і йому знадобилися довгі години відпочинку і легких розмов, аби відновити сили. Згодом, взявши себе в руки, він, здавалося, зненавидів себе за те, що не зміг стриматися; подолавши тяжкий відчай, він дозволив мені продовжити розповідь. Він поцікавився, як минали мої ранні роки. Моя розповідь швидко добігла кінця, проте навела нас обох на хвилю роздумів. Я розповів йому, як сильно бажаю мати друга, як прагну близького спілкування зі спорідненою душею, а також заявив, що жодна людина не може бути щасливою, якщо залишиться без такого дарунка долі.

– Я згоден із вами, – відповів незнайомець, – ми зостаємося немовби незавершеними створіннями, доки хтось мудріший, кращий, добріший за нас – наш друг – не допоможе нам у вдосконаленні своєї слабкої і гріховної натури. Одного разу я мав друга, найшляхетнішого з усіх знаних мною людей, і тому я трохи знаюся на цьому. У вас є надія, і цілий світ відкритий для вас, тому не варто зневірюватись. А от я – я все втратив і не можу почати життя з чистого аркуша.

Коли він промовив це, його обличчя потемніло від горя, і це зачепило мене до глибини душі. Він не сказав більше ні слова і, повернувшись, попрямував у свою каюту.

Навіть зі скаліченим духом він як ніхто вміє відчувати красу природи. Всипане зірками небо, безмежний океан і чудові крає види цих незрівнянних місць мають над ним таку владу, що полонять усі його думки. Така людина немовби веде подвійне життя: може глибоко переживати свої страждання і розчарування, а тоді, занурившись у глибини власної душі, наче торкається божественного джерела, що осяває, як німб, і захищає від зла та нещасть.

Захват, із яким я описую цього неймовірного мандрівника, мабуть, дивує тебе? Але просто ти його ніколи не бачила. Мудрі книги та усамітнення піднесли твою душу та зробили тебе вимогливою, але разом із тим ти – саме та людина, яка змогла б оцінити неймовірні чесноти цього чудового чоловіка. Іноді я намагаюся збагнути, що саме надає йому тієї вищості. Здається, що це інтуїція, здатність швидко і безпомилково робити судження, незвичайний хист розуміти сутність речей; додай до цього ще й виняткову манеру красномовно вести діалог, а також голос, насичений чарівливими вібраціями.

19 серпня 17…

Вчора незнайомець раптом звернувся до мене:

– Капітане Волтон, ви, певне, здогадуєтеся, що на мою долю випало чимало лихоліть. Колись давно я вирішив, що разом зі мною помре і пам’ять про них, але через вас я змінив своє рішення. Ви, так само, як і я свого часу, прагнете істини та пізнання, і я палко бажаю, аби ці пошуки не закінчилися для вас такою ж трагедією, як і для мне. Не знаю, чи буде вам користь від моєї історії, але судячи з того, що ви йдете моїми слідами і що на вас чекають ті самі небезпеки, які довели мене до мого теперішнього становища, гадаю, вам варто зробити висновки з моєї розповіді, бо вони стануть вам у пригоді незалежно від того, що чекає попереду – успіх чи поразка. Приготуйтесь почути історію, яка може здатися вам цілковитою вигадкою. Якщо б ми зустрілися за звичайних обставин, я б побоявся викликати у вас недовіру, а може, навіть і насмішку; але в цих загадкових і суворих краях можливим та реальним здається багато що з того, що може викликати сміх у непосвячених у таємниці природи; і я не маю сумнівів, що в розповіді моїй містяться такі факти, які беззаперечно свідчать про її правдивість.

Якби ти тільки знала, як я зрадів, почувши таку пропозицію; але я не міг допустити, щоб його історія роз’ятрила його давні рани. Мені не терпілось вислухати обіцяну історію частково з цікавості, а частково і з нестримного бажання допомогти йому, якби я лишень мав змогу це зробити. Все це – емоції і хвилювання – я вклав у свою відповідь.

– Я щиро вдячний вам за співчуття, – відізвався він, – але, на жаль, воно мені не допоможе – моя доля вже склалася. Я ще чекаю однієї події, після якої моя душа зможе нарешті отримати бажаний спокій. Я чудово розумію ваші почуття, – вів далі він, помітивши, що я збирався його перервати, – але ви, мій друже (якщо дозволите так вас називати), помиляєтеся: я знаю своє приречення. Прошу вас, вислухайте мою розповідь, і тоді ви погодитеся, що нічого змінити не можна.

Він вирішив розпочати свою історію тільки наступного дня, у хвилини мого відпочинку. Я подякував йому за довіру. Відтепер щовечора, якщо мої обов’язки не завадять нам, я занотовуватиму почуте, намагаючись якомога точніше записувати всі слова. Хоча на все забракне часу, але я робитиму хоча б коротенькі нотатки. Цей рукопис ти прочитаєш із великою цікавістю; але зі ще більшою цікавістю коли-небудь перечитаю його я – і згадаю, що бачив цього мандрівника на власні очі і слухав його розповідь. Ось зараз, коли я починаю записувати, мені чується його мелодійний голос, на мене лагідно і воднораз печально дивляться його очі, я спостерігаю виразні жести його рук і бачу обличчя, немовби осяяне внутрішнім світлом. Незвичайною та страшною була історія його життя, і жахливою була гроза, що підхопила цей корабель та розтовкла його.