Текст книги "Матильда"

Автор книги: Роальд Даль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

– Алло, алло, алло! – гукнув їй птах. – Алло, алло!

– Заткнися, телепню! – відповіла Матильда й пішла змивати з рук сажу.

Увечері, коли мати, батько, брат і Матильда, як завжди, вечеряли у вітальні перед телевізором, з їдальні голосно й розбірливо долинув через увесь коридор голос:

– Алло, алло, алло!

– Гаррі! – закричала мати й зблідла. – Хтось є в домі! Я чула голос!

– І я чув! – підтвердив брат.

Матильда підскочила й вимкнула телевізор.

– Цс! – прошепотіла вона. – Слухайте!

Усі перестали їсти й напружено прислухалися.

– Алло, алло, алло! – почувся знову голос.

– Це там! – вигукнув брат.

– Грабіжники! – просичала мати. – В їдальні.

– Мабуть, що так, – закляк на місці батько.

– То йди й упіймай їх, Гаррі! – зашипіла мати. – Піди й злови на гарячому!

Батько не поворухнувся. Він аж ніяк не поспішав туди бігти й ставати героєм. Обличчя його посіріло.

– Та ворушися ж! – сичала мати. – Вони, мабуть, шукають наше срібло!

Чоловік нервово витер губи серветкою.

– Може, ходімо глянемо всі разом? – запропонував він.

– То пішли, – погодився брат. – Мамо, ходімо.

– Вони точно в їдальні, – прошепотіла Матильда. – Я впевнена.

Мати витягла з каміна кочергу. Батько схопив ключку для гольфу, що стояла в кутку. Брат хапонув настільну лампу, видерши штепсель з розетки. Матильда взяла ножа, яким користувалася за вечерею, і вся четвірка рушила навшпиньки до дверей у їдальню, причому батько ховався в них за спинами.

– Алло, алло, алло, – знову пролунав голос.

– Вперед! – крикнула Матильда й увірвалася в кімнату, розмахуючи ножем. – Руки вгору! – заверещала вона. – Ми вас упіймали!

Усі інші зайшли за нею, погрожуючи зброєю. Потім зупинилися. Роззирнулися навколо. Нікого не було.

– Тут нікого немає, – полегшено зітхнув батько.

– Я його чула, Гаррі! – верескнула мати, і досі тремтячи. – Я добре чула голос! І ти теж!

– Я справді чула! – вигукнула Матильда. – Він десь тут! – Вона почала нишпорити за диваном і за шторами.

І тут знову почувся голос, цього разу м’який і примарний:

– Тррусони моїми кістками, – промовив він. – Тррусони кістками.

Усі підскочили – і Матильда, доволі добра актриса, разом з ними.

Ще раз обвели поглядами їдальню. Нікого не було.

– Це привид, – сказала Матильда.

– Господи, поможи! – закричала мати, обхопивши чоловіка за шию.

– Я знаю, що це привид! – повторила Матильда. – Я вже чула його тут раніше! Ця кімната населена привидами! Я думала, ви це знали.

– Рятуйте! – зарепетувала мати й ледь не задушила чоловіка.

– Я звідси йду, – пробелькотів батько, сірий як ніколи. Усі кинулися навтьоки, хряснувши за собою дверима.

На другий день Матильда зуміла витягти з димаря й винести з хати сердитого й замурзаного сажею папугу так, що ніхто й не помітив. Вона вийшла чорним ходом і побігла до Фреда.

– Ну, що – він був чемний? – поцікавився Фред.

– Ми дуже добре провели з ним час, – відповіла Матильда. – Батьки були від нього просто в захваті.

Матильді хотілось би, щоб її батьки були добрі, лагідні, чуйні, шановані й розумні. Однак треба було миритися з тим, що вони не мали жодної з цих чеснот. А це було нелегко. Тільки завдяки винайденій нею новій грі з покараннями батька чи матері, а то й обох, щоразу, як вони ставилися до неї по-свинськи, її життя стало більш-менш стерпне.

Матильда була дуже маленька і юна, тож вона могла впливати на своїх рідних лише силою свого розуму. Вона брала над ними гору винятковою кмітливістю. Та ніхто не заперечить того факту, що всяка п’ятирічна дівчинка у всякій родині завжди зобов’язана чинити, як їй наказано, хай хоч які безглузді будуть ці накази. Отож її завжди примушували їсти телевечерю навколішки перед жахливим ящиком. Вечорами в будні дні вона завжди залишалася сама, а коли їй казали замовкнути, то мусила мовчати.

Рятувала дівчинку від божевілля лише та радість, з якою вона вигадувала й призначала батькам найдошкульніші кари. А найприємніше було те, що кара, здається, таки допомагала, принаймні на деякий час. Скажімо, після отримання дози Матильдиних чудодійних ліків батько кілька днів був не такий зухвалий і нестерпний, як досі.

Афера з папугою в каміні дуже вгамувала батьків, і понад тиждень вони досить чемно ставилися до своєї маленької дочки. Проте, на жаль, це тривало не довго. Якось увечері у вітальні вибухла чергова сварка. Містер Вормвуд щойно повернувся з роботи. Матильда з братом сиділи тихенько на дивані, чекаючи, коли мати принесе на таці традиційну телевечерю. Телевізор ще не працював.

І ось заходить містер Вормвуд у крикливому картатому костюмі та жовтій краватці. Великі огидні оранжево-зелені клітини його піджака та штанів аж очі сліпили. Він нагадував третьосортного букмекера, що вбрався на доччине весілля. А ще батько був собою страшенно вдоволений. Сів, потираючи руки, в крісло й голосно звернувся до сина.

– Ну, хлопчику мій, – сказав він, – у твого батька сьогодні був шалено успішний день. Він зараз набагато багатший, ніж був уранці. Він продав нівроку аж п’ять машин, і на кожній непогано заробив. Тирса в коробці передач, електродриль на тросику спідометра, трошечки фарби там і тут, та ще кілька невеличких хитромудрих фокусів – і ті ідіоти аж зі шкури пнулися, щоб усе це купити.

Він вийняв з кишені аркуш паперу і уважно його вивчив.

– Чуєш, хлопчику, – звернувся він до сина, ігноруючи Матильду, – оскільки ти колись долучишся до мого бізнесу, то мусиш навчитися рахувати щоденні прибутки. Сходи принеси блокнот та олівчик – і побачимо, чи дуже ти розумний.

Син слухняно вийшов з кімнати й повернувся з письмовим приладдям.

– Запиши ці цифри, – звелів батько й почав зачитувати з папірця. – Машину номер один я придбав за двісті сімдесят вісім фунтів, а продав за тисячу чотириста двадцять п’ять. Записав?

Десятирічний хлопець поволі й старанно записав дві окремі суми.

– Машина номер два, – вів далі батько, – коштувала мені сто вісімнадцять фунтів, а продав я її за сімсот шістдесят. Записав?

– Так, тату, – відповів син. – Записав.

– Машина номер три обійшлася мені в сто одинадцять фунтів, а продалася за дев’ятсот дев’яносто дев’ять фунтів і п’ятдесят пенсів.

– Ще раз, – попросив син. – За скільки ти її продав?

– За дев’ятсот дев’яносто дев’ять фунтів і п’ятдесят пенсів, – повторив батько. – І це, до речі, ще один мій дотепний фокус, щоб надурити клієнта. Ніколи не називай велику круглу суму. Завжди проси трошечки менше. Ніколи не кажи тисяча фунтів. Кажи завжди дев’ятсот дев’яносто дев’ять п’ятдесят. Звучить набагато менше, хоч це й не так. Розумно, правда?

– Дуже, – погодився син. – Ти просто геній, тату.

– Машина номер чотири коштувала вісімдесят шість фунтів – справжня руїна, а продалася за шістсот дев’яносто дев’ять фунтів п’ятдесят.

– Не так швидко, – попросив син, записуючи цифри. – Є. Записав.

– Машина номер п’ять коштувала шістсот тридцять сім фунтів, а взяв я за неї тисячу шістсот сорок дев’ять п’ятдесят. Записав усі ці цифри, сину?

– Так, татку, – відповів син, нахилившись над блокнотом з цифрами.

– Дуже добре, – сказав батько. – Тепер полічи, скільки я заробив на кожній з п’яти машин, і підсумуй прибуток. Тоді скажеш, скільки всього грошей заробив сьогодні твій геніальний батько.

– Треба багато рахувати, – зітхнув хлопець.

– Авжеж, багато, – відповів батько. – Але коли займаєшся великим бізнесом, як я, мусиш знати арифметику як свої п’ять пальців. У мене в голові справжній комп’ютер. Я все це підрахував менше, ніж за десять хвилин.

– Тобто ти, тату, порахував це в голові? – вирячив очі син.

– Ну, не зовсім, – уточнив батько. – Ніхто б цього не зміг. Але в мене на це не пішло багато часу. Коли закінчиш, скажи, скільки я заробив, на твою думку, сьогодні. Остаточна сума в мене тут записана, і я тобі скажу, чи ти не помилився.

Матильда неголосно сказала:

– Тату, разом ти заробив сьогодні рівно чотири тисячі триста три фунти й п’ятдесят пенсів.

– Не заважай, – огризнувся батько. – Ми з твоїм братом ведемо фінансові справи.

– Але ж тату...

– Цить, – урвав її батько. – Не треба тут угадувати з розумним виглядом.

– Подивись на свою відповідь, тату, – спокійно сказала Матильда. – Якщо ти не помилився, то там має бути чотири тисячі триста три фунти і п’ятдесят пенсів. Ти таку суму отримав, тату?

Батько зиркнув на папірець у руці. І аж закляк. Йому заціпило. Запала мовчанка. Тоді він звелів:

– Скажи ще раз.

– Чотири тисячі триста три фунти п’ятдесят, – повторила Матильда.

Знову запала тиша. Батькове обличчя почало багровіти.

– Я впевнена, що це правильно, – сказала Матильда.

– Ти... ти мала брехуха! – закричав зненацька батько, тицяючи на неї пальцем. – Ти подивилася в мій папірець! Підглянула, що там написано!

– Татку, я ж на другому краю кімнати, – заперечила Матильда. – Як я могла щось побачити?

– Не замилюй мені очі! – гаркнув батько. – Звичайно, ти підглянула! Мусила підглянути! Ніхто в світі не зміг би отак одразу дати правильну відповідь, тим паче якесь дівчисько! Ти брехуха, дівчино, ось хто ти така! Брехуха й обманщиця!

Тут зайшла мати з великою тацею, на якій лежали чотири порції вечері. Цього разу це була риба з чіпсами, яку місіс Вормвуд, повертаючись додому з бінґо, купила в крамничці, де продають рибу з чіпсами. Гра в бінґо, мабуть, так її виснажувала фізично й емоційно, що в неї ніколи не залишалося енергії на те, щоб готувати вечерю самій. Отож, якщо це не була телевечеря в упаковці, то вони вечеряли рибою з чіпсами.

– Гаррі, чого це ти такий червоний? – спитала мати, ставлячи тацю на кавовий столик.

– Твоя дочка брехуха й обманщиця, – відповів батько, беручи тарілку з рибою і ставлячи на коліна. – Умикай тєлік і не треба зайвих балачок.

У Матильдиній голові не було ані крихти сумніву, що за цю останню гидку сцену її батько заслужив суворе покарання; і доки вона сиділа, нехтуючи телевізором, і їла жахливу смажену рибу зі смаженими чіпсами, її мозок розробляв усілякі можливі варіанти. Коли настав час лягати спати, вона вже все вирішила.

На другий день дівчинка прокинулася з самісінького ранку, пішла у ванну й замкнула за собою двері. Як ми вже знаємо, місіс Вормвуд була фарбованою блондинкою, і її яскраве біляве волосся своїм сріблястим блиском нагадувало трико циркача-канатоходця. Двічі на рік вона ретельно фарбувала волосся в перукарні, але між тим майже щомісяця місіс Вормвуд його освіжала, промиваючи в умивальнику рідиною під назвою «НАДМІЦНА ФАРБА ДЛЯ БЛОНДИНОК». Це допомагало їй маскувати гиденьке руде коріння волосинок, що постійно відростали. Пляшечка з «НАДМІЦНОЮ ФАРБОЮ ДЛЯ БЛОНДИНОК» стояла в шафці у ванній кімнаті, а під назвою на етикетці було написано: «Обережно – перекис водню. Ховати від дітей». Матильда багато разів захоплено це перечитувала.

Матильдин батько мав пишну чорну чуприну з проділом посередині – і неймовірно нею пишався.

– Якісне міцне волосся, – полюбляв він казати, – означає, що під ним ховається якісний міцний мозок.

– Як у Шекспіра, – якось додала Матильда.

– У кого?

– У Шекспіра, татку.

– Він був башковитий?

– Дуже, татку.

– І мав густе волосся?

– Він був лисий, татку. На що батько огризнувся:

– Не можеш сказати щось розумне, то краще помовч.

Так чи так, але містер Вормвуд додавав, на його думку, блиску й міцності волоссю, втираючи в нього щоранку чималі дози лосьйону під назвою: «ТОНІЗУЮЧИЙ ЗАСІБ ДЛЯ ВОЛОССЯ З ФІАЛКОВОЇ ОЛІЇ». Пляшечка з цією смердючою фіолетовою сумішшю завжди стояла у ванній на полиці над умивальником поряд із зубними щітками, і щодня після гоління тривало енергійне масування голови цією «ФІАЛКОВОЮ ОЛІЄЮ». Такий масаж волосся й голови завжди супроводжувався голосним мужнім гарчанням, важким диханням і вигуками:

– А-а-а, от добре! Оце воно! Втираємо в саме коріння!

Усе це Матильда виразно чула в своїй кімнаті по той бік коридору.

І ось, рано-ранесенько, у ванній, Матильда відкрутила кришечку батькової «ФІАЛКОВОЇ ОЛІЇ» й вилила три чверті її вмісту в раковину. А тоді долила пляшечку маминою «НАДМІЦНОЮ ФАРБОЮ ДЛЯ БЛОНДИНОК». Вона завбачливо залишила в пляшці достатню кількість батькового оригінального тонізуючого засобу, тож коли добряче її потрусила, то вміст набрав відповідного фіолетового кольору. Тоді Матильда знову поставила посудину на поличку над умивальником, не забувши заховати мамину пляшечку назад у шафку. Поки що все йшло добре.

На сніданку Матильда тихенько сиділа у їдальні за столом, ласуючи кукурудзяними пластівцями. Її брат сидів навпроти неї спиною до дверей, поглинаючи кусні хліба, намащені товстим шаром арахісового масла та полуничного варення. Мати за рогом у кухні, де її не було видно, готувала сніданок для містера Вормвуда, що завжди складався з двох підсмажених яєць на підсмаженій грінці з трьома свинячими сосисками, трьома шматочками бекону й кількома підсмаженими помідорами.

Цієї миті в їдальню галасливо ввалився містер Вормвуд. Він не міг спокійно зайти в жодне приміщення, особливо під час сніданку. Він завжди прагнув, щоб його поява привертала до себе увагу, і тому створював шалений галас і гуркіт. Здавалося, що чути, як він каже:

– Це я! Ось я прийшов, видатний чоловік, господар цього будинку, годувальник сім’ї, той, завдяки якому ви всі так добре живете! Погляньте на мене й виявіть свою повагу!

Цього разу він увірвався, поплескав сина по спині й вигукнув:

– Хлопчику, батько відчуває, що сьогодні в гаражі його чекає ще один чудесний і успішний день! Я маю кілька красуньок, які збираюся ще вранці впарити ідіотам. Де мій сніданок?

– Несу, мій скарбе, – гукнула з кухні місіс Вормвуд.

Матильда низенько нахилилася над пластівцями. Вона не наважувалася підвести голову.

Насамперед не мала певності, що там побачить. А по-друге, навіть якби й побачила те, про що думала, то не знала, чи стримається й не видасть себе. Син дивився прямо перед собою у вікно, наминаючи хліб з арахісовим маслом і полуничним варенням.

Батько саме прямував до столу, де мав сісти на центральному місці, коли з кухні вибігла мати, тримаючи перед собою величезний таріль з яйцями, сосисками, беконом та помідорами. Подивилася. Побачила чоловіка. Заклякла на місці. І заверещала так, що ледь не підлетіла вгору, а таріль з тріском і брязком гепнувся на підлогу. Усі підскочили – і містер Вормвуд теж.

– Та що з тобою, жінко? – крикнув він. – Глянь, ти ж килим зіпсувала!

– Волосся! – зарепетувала мати, тицяючи тремтячим пальцем на чоловіка. – Глянь на своє волосся! Що ти зробив з волоссям?

– А що таке з моїм волоссям? – здивувався він.

– Ой, боже мій, тату, що ти зробив з волоссям? – закричав син.

Розкішна галаслива сцена набирала непоганих обертів у сніданковій кімнаті.

Матильда нічого не казала. Вона просто сиділа собі, насолоджуючись чудовим ефектом від своєї вигадки. Пишна чорна чуприна містера Вормвуда стала брудно-срібного кольору, що нагадував тепер трико канатоходця, не пране цілий цирковий сезон.

– Ти... ти... ти пофарбував волосся! – верескнула мати. – Навіщо ти це зробив, дурню! Це просто жахливо! Мерзенно! Ти схожий на почвару!

– Та що ви мелете? – залементував батько, хапаючись руками за голову. – Чого б це я мав фарбувати волосся! Як це я пофарбував? Що з ним сталося? Це що, якийсь ідіотський жарт?

Його обличчя стало блідо-зелене, мов кислиця.

– Тату, ти його таки пофарбував, – зауважив син. – Воно того самого кольору, як і в мами, тільки значно брудніше.

– Авжеж, пофарбував! – крикнула мати. – Саме б воно колір не змінило! Чого ти хотів досягти? Вродливішим стати, чи що? Ти зараз схожий на звихнуту бабу!

– Дайте дзеркало! – заволав батько. – Нічого тут стояти й горлати на мене! Принесіть дзеркало!

На протилежному кінці стола лежала материна сумочка. Вона її відкрила й дістала коробочку пудри, в якій на кришці зсередини було кругле дзеркальце. Розкрила коробочку й простягла чоловікові. Той схопив і підніс до обличчя – при цьому чи не вся пудра висипалась на його модний твідовий піджак.

– Обережно! – верескнула мати. – Дивися, що ти наробив! Це ж моя найкраща пудра «Елізабет Арден»!

– О Господи! – заверещав батько, дивлячись у дзеркальце. – Що зі мною! Я жахливий! Схожий на тебе, тільки звихнуту! Я не можу в такому вигляді зайти в гараж і продавати машини! Як це сталося?! – Він оглянув кімнату, подивився на матір, потім на сина, тоді на Матильду. – Як це могло статися?! – репетував він.

– Татку, я так собі уявляю, – тихенько припустила Матильда, – що ти був неуважний і замість свого лосьйону взяв з полиці мамину фарбу для волосся.

– Авжеж, так воно й було! – вигукнула мати. – Справді, Гаррі, як можна бути таким дурнем? Чого ти не прочитав етикетку перед тим, як поливати себе тим розчином! Він же в мене страшенно міцний. Я вливаю одну-єдину столову ложку на цілий тазик води, а ти взяв і вилив його собі на голову не розбавляючи! Та тобі, мабуть, повилазить усе волосся! Голова вже пече?

– Ти хочеш сказати, що я залишуся без волосся? – зарепетував батько.

– Мабуть, так, – підтвердила мати. – Перекис водню – дуже сильний хімікат. Його кидають для дезінфекції в унітази, тільки під іншою назвою.

– Та що ти городиш! – заволав містер Вормвуд. – Я тобі не унітаз! Мені не треба дезінфекції!

– Хоч я його й використовую розведеним, – вела далі мати, – та чимало волосся в мене все одно випадає, тож Бог його знає, що з тобою буде. Я взагалі дивуюся, що волосся тобі й досі не повилазило.

– Що робити? – заскиглив батько. – Кажи мерщій, що робити, поки не почало вилазити!

Матильда порадила:

– Тату, я б на твоєму місці добре помила голову водою з милом. Та скоренько.

– І тоді повернеться мій колір волосся? – стурбовано запитав батько.

– Авжеж, ні, дурню, – заперечила мати.

– То що ж мені робити? Я ж не можу вічно ходити в такому вигляді?

– Доведеться пофарбувати на чорне, – відповіла мати. – Але спочатку помий голову, бо не буде що фарбувати.

– Що ж! – вигукнув батько, починаючи діяти. – Негайно домовся зі своїм перукарем, щоб він мене пофарбував! Скажи, що це терміново! Нехай викинуть когось із черги! Я йду нагору мити голову!

З цими словами він вибіг з їдальні, а місіс Вормвуд важко зітхнула й пішла до телефону дзвонити в косметичний салон.

– Часом він робить справжнісінькі дурниці, правда, мамусю? – сказала Матильда.

Мати відповіла, набираючи номер:

– На жаль, чоловіки не завжди такі розумні, як їм здається. Зрозумієш це, як трохи підростеш, моя дівчинко.

Матильда трохи пізно почала ходити до школи. Інших дітей уже з п’яти років, а то й раніше записували до початкової школи, але Матильдині батьки, не дуже переймаючись освітою рідної дочки, забули заздалегідь про все домовитися. Їй було вже п’ять з половиною років, коли вона вперше пішла до школи.

Сільська школа для наймолодших дітей була розташована в похмурій цегляній будівлі з вивіскою «Початкова школа Кранчем Голл». Там навчалося біля двохсот п’ятдесяти учнів віком від п’яти до майже дванадцяти років. Директоркою школи, начальницею і головнокомандувачем цього закладу була дебела жінка середніх років на прізвище пані Транчбул.

Природно, що Матильду записали в перший клас, у якому було вісімнадцятеро інших хлопчиків та дівчаток приблизно її віку. Їхній учительці, котру звали міс Гані, було років двадцять три чи двадцять чотири, не більше. Вона мала привабливо бліде овальне лице мадонни, блакитні очі та світло-каштанове волосся. Була така худенька й тендітна, що здавалося, ніби варто їй упасти, й вона розіб’ється на тисячі друзочок, як статуетка з порцеляни.

Міс Дженіфер Гані була делікатна й тиха, вона ніколи не кричала й зрідка всміхалася, однак, поза сумнівом, мала рідкісний хист – її обожнювали всі діти, якими вона опікувалася. Здавалося, вона чудово розуміє, яким збентеженням і страхом часто буває охоплена мала дитина, коли її вперше в житті приводять у клас і велять слухатися вчителя. Якесь дивовижне, майже відчутне на дотик тепло випромінювалося з обличчя міс Гані, коли вона розмовляла в класі з розгубленим і зніяковілим новачком.

А ось пані Транчбул, директорка, була геть інакша. Втілення жаху в чистому вигляді, люте деспотичне чудовисько, що до смерті лякало і учнів, і вчителів. Навіть звіддаля можна було помітити навколо неї ауру жорстокості, а зблизька відчувався небезпечний жар, який вона випромінювала, мов розігрітий до червоного металевий прут. Коли вона марширувала – а пані Транчбул ніколи не ходила, вона завжди марширувала, наче солдат, ступаючи величезними кроками й розмахуючи руками – коли вона марширувала коридором, було чути її фиркання, а якщо їй на дорозі траплялася групка дітей, то вона розтинала її, мов танк – дітлахи тільки розліталися. Слава Богу, ми не часто зустрічаємо схожих на неї людей, хоч вони таки існують, і в своєму житті ми всі хоч раз та наткнемося на таких. Якщо це станеться, поводьтеся так, ніби ви нарвалися десь у чагарнику на розлюченого носорога – дряпайтесь на найближче дерево й сидіть там, поки той не піде. Цю жінку, з усіма її ексцентричними витівками та зовнішністю, майже неможливо описати, але я зроблю таку спробу трохи згодом. Залишімо її на якийсь час і повернімося до Матильди та її першого уроку в класі міс Гані.

Після звичної переклички дітей за прізвищами міс Гані роздала всім учням новесенькі підручники.

– Ви всі, сподіваюся, принесли з собою олівці, – сказала вона.

– Так, міс Гані, – відповіли учні хором.

– Добре. Сьогодні починається ваш найперший шкільний день. Попереду – одинадцять довгих років навчання. Причому шість із них ви проведете тут, у школі «Кранчем Голл», директоркою якої, як ви знаєте, є пані Транчбул. Я розкажу вам дещо про пані Транчбул, це буде корисно послухати. Вона вимагає дотримуватися в школі суворої дисципліни, і я вам раджу якомога чемніше поводитися в її присутності. Ніколи з нею не сперечайтеся. Ніколи їй не грубіяньте. Завжди виконуйте все, що вона скаже. Якщо ви не знайдете з нею спільної мови, то вона розітре вас на порошок, наче морквинку в кухонному міксері. Тобі, Лавандо, тоді так весело не буде. Перестань усміхатися. Запам’ятайте, що пані Транчбул дуже суворо ставиться до порушників шкільного порядку. Ви це зрозуміли?

– Так, міс Гані, – процвірінькало вісімнадцять тоненьких голосочків.

– А я, – вела далі міс Гані, – допоможу вам, поки ви в моєму класі, якомога більше всього навчитися. І потім вам буде значно легше. Скажімо, я сподіваюся, що до кінця цього тижня ви всі вивчите назубок, скільки буде двічі по два, тричі по два і так далі. А за рік, я сподіваюся, ви знатимете всю таблицю множення від двох до дванадцяти. Це вам надзвичайно допоможе. А чи хтось із вас уже знає, як множити цифри на два?

Матильда підняла руку. Вона була єдина. Міс Гані уважно глянула на крихітну темноволосу дівчинку з круглим серйозним лицем, що сиділа в другому ряду.

– Прекрасно, – сказала вона. – Прошу встати й перелічити, скільки зможеш.

Матильда встала й почала множити на два. Коли дійшла до того, що дванадцять разів по два буде двадцять чотири, то не зупинилася. Торохкотіла й далі, що тринадцять разів по два – це двадцять шість, чотирнадцять разів по два – двадцять вісім, п’ятнадцять разів по два – тридцять, шістнадцять разів...

– Стій! – урвала її міс Гані, що трохи приголомшено слухала цей бездоганний переказ таблиці множення. – І доки ти так можеш множити?

– Доки? – перепитала Матильда. – Я й сама не знаю, міс Гані. Мабуть, довго.

Міс Гані якийсь час перетравлювала ці дивовижні слова.

– Тобто, – нарешті сказала вона, – ти можеш сказати, скільки буде двадцять вісім разів по два?

– Так, міс Гані.

– І скільки ж?

– П’ятдесят шість, міс Гані.

– А якщо взяти набагато складніше, наприклад, чотириста вісімдесят сім разів по два? Зумієш помножити?

– Мабуть, так, – відповіла Матильда.

– Справді?

– Справді, міс Гані.

– То скільки ж буде чотириста вісімдесят сім разів по два?

– Дев’ятсот сімдесят чотири, – миттю відповіла Матильда. Вона це сказала тихенько й чемно, без найменшої ознаки хизування.

Міс Гані вражено дивилася на Матильду, але коли заговорила, її голос не видавав збентеження.

– Це просто дивовижно, – похвалила вона. – Але множити на два, зрозуміло, значно легше, ніж на більші цифри. Таблиця множення складається з дванадцяти рівнів. Ти які-небудь знаєш?

– Начебто знаю, міс Гані.

– А які, Матильдо? До чого ти вже дійшла?

– Я... я не зовсім розумію, – завагалася Матильда. – Не розумію, що ви маєте на увазі.

– Я маю на увазі те, чи вмієш ти множити, скажімо, на три?

– Так, міс Гані.

– А на чотири?

– Так, міс Гані.

– То скільки ж ти рівнів уже опанувала, Матильдо? Усі аж до дванадцятого?

– Так, міс Гані.

– Скільки буде дванадцять разів по сім?

– Вісімдесят чотири, – відповіла Матильда. Міс Гані замовкла й відхилилася на спинку стільця, на якому сиділа за простим столом перед усім класом. Розмова її приголомшила, проте вона намагалася цього не видати. Їй ще не доводилося зустрічати жодного п’ятирічного, та що там, навіть десятирічного учня, який множив би цифри з такою легкістю.

– Сподіваюся, ви все чуєте, – звернулася вона до класу. – Матильді дуже пощастило. Вона має чудових батьків, які вже навчили її таблиці множення. Матильдо, тебе навчила мама?

– Ні, міс Гані, не мама.

– Тоді в тебе, мабуть, прекрасний батько. Він, очевидно, блискучий педагог.

– Ні, міс Гані, – спокійно заперечила Матильда. – Батько мене не навчав.

– То що, ти самостійно навчилася?

– Та я й сама не знаю, – чесно зізналася Матильда. – Просто мені зовсім не важко перемножувати цифри.

Міс Гані набрала повні груди повітря й поволі його видихнула. Вона ще раз глянула на цю маленьку яснооку дівчинку, що з таким розсудливим і серйозним виглядом стояла за партою.

– Кажеш, тобі не важко перемножувати цифри, – мовила міс Гані. – А ти не могла б трохи пояснити?

– Ой, ні, – зніяковіла Матильда. – Я й сама напевно не знаю.

Міс Гані зачекала. У класі панувала тиша, всі прислухалися.

– Наприклад, – спитала міс Гані, – якби я попросила тебе помножити чотирнадцять на дев’ятнадцять... Ні, це складно...

– Двісті шістдесят шість, – прошелестіла Матильда.

Міс Гані глянула на неї. Тоді взяла олівець і швидко перемножила цифри на аркушику паперу.

– Скільки ти сказала? – перепитала, піднявши голову.

– Двісті шістдесят шість, – повторила Матильда.

Міс Гані поклала олівець на стіл, зняла окуляри й почала протирати скельця шматочком тканини. Учні сиділи тихо, дивилися на неї й чекали, що буде далі. Матильда все ще стояла біля парти.

– А скажи, Матильдо, – попросила міс Гані, й далі протираючи окуляри, – можеш точніше пояснити, що відбувається в твоїй голові, коли ти отримуєш результати множення. Ти явно мусила до цього якось дійти, але таке враження, що відповідь ти отримуєш майже миттю. Ось візьмімо ті цифри, які ти щойно перемножила – чотирнадцять на дев’ятнадцять.

– Я... я... я просто набрала в голові чотирнадцять і помножила на дев’ятнадцять, – знизала плечима Матильда. – Я навіть не знаю, як це ще пояснити. Я завжди казала собі – якщо маленький кишеньковий калькулятор на це здатен, то я що – гірша?

– І справді, – погодилася міс Гані. – Людський мозок – це дивовижна річ.

– Мені здається, він набагато кращий за якусь там грудку металу, – додала Матильда. – Тобто за калькулятор.

– Щира твоя правда, – підтримала її міс Гані. – До того ж у нашій школі кишенькові калькулятори все одно заборонені.

Міс Гані мало не тремтіла від хвилювання.

Вона не сумнівалася, що зустріла дівчинку з надзвичайними математичними здібностями, і в її голові пролітали такі слова, як «геніальна дитина» і «вундеркінд». Вона знала, що подібні дива вряди-годи трапляються на світі, але тільки раз чи двічі на сто років. Зрештою, Моцартові було лише п’ять років, коли він почав писати твори для фортепіано, і бачите, що з нього вийшло.

– Це несправедливо, – обурилася Лаванда. – Чому вона так може, а ми ні?

– Не журися, Лавандо, ти скоро її наздоженеш, – збрехала крізь зуби міс Гані.

Міс Гані не могла втриматися від спокуси ще подосліджувати мозок цієї дивовижної дитини. Вона знала, що треба звернути хоч якусь увагу на решту учнів, але була така схвильована, що не могла перейти до звичного ходу уроку.

– Залишімо на якийсь час цифри, – сказала вона, вдаючи, що звертається до всього класу, – й побачимо, чи хтось уже навчився читати слова по буквах.

Угору злетіли три руки. Вони належали Лаванді, хлопчикові на ім’я Найджел та Матильді.

– Найджеле, як пишеться слово «кіт»? Найджел сказав. Міс Гані вирішила тепер запитати те, про що зазвичай і не мріяла питати в класі на першому ж уроці.

– Мені цікаво, – запитала вона, – чи хтось із вас трьох, хто знає, з яких літер складається слово «кіт», навчився вже читати цілі рядочки слів, поєднаних у речення?

– Я навчився, – відповів Найджел.

– І я, – додала Лаванда.

Міс Гані підійшла до дошки й написала білою крейдою речення: «Я вже починаю вчитися, як читати довгі речення». Вона навмисне зробила речення складним – знала, що дуже-дуже мало п’ятирічних дітей могли б його подужати.

– Найджеле, чи ти можеш сказати, що там написано? – запитала вона.

– Мені важко, – зізнався Найджел.

– Лаванда?

– Перше слово тут «Я», – відповіла Лаванда.

– Хтось може прочитати ціле речення? – поцікавилася міс Гані, впевнена, що відповідь «так» прозвучить з уст Матильди.

– Так, – відповіла Матильда.

– Ану давай, – попросила міс Гані. Матильда без жодної запинки прочитала ре-

чення.

– Це дуже добре, – сказала міс Гані, ледве стримуючи хвилювання. – І багато ти вмієш прочитати, Матильдо?

– Мабуть, можу прочитати майже все, міс Гані, – відповіла Матильда, – та, на жаль, не завжди все розумію.

Міс Гані встала й швидко вийшла з класу, але за тридцять секунд повернулася з товстелезною книжкою. Розкрила її навмання й поклала на Матильдину парту.

– Це книжка гумористичних віршиків, – пояснила вона. – Спробуй прочитати нам уголос.

Легко, без пауз і в доброму темпі, Матильда прочитала:

Обідав гурман у містечку Кру,

Знайшов у супі мишку малу.

А кельнер на те:

«Ну чого кричите?

Втече бідна мишка в нору.

Декого з дітей розсмішили ці кумедні рими й вони зареготали. Міс Гані запитала:

– Матильдо, а ти знаєш, хто такий гурман?

– Той, хто ласий до вишуканої їжі, – відповіла Матильда.

– Правильно, – підтвердила міс Гані. – А чи не знаєш ти часом, як називаються такі віршики?

– Вони називаються лімерики, – пояснила Матильда. – Цей був симпатичний. Такий смішний.

– Він досить відомий, – сказала міс Гані, забираючи книжку й повертаючись до свого стола. – Дуже важко написати дотепний лімерик, – додала вона. – Вони начебто простенькі, але насправді зовсім не такі.

– Я знаю, – погодилася Матильда. – Я кілька разів пробувала, але в мене нічого доброго не виходило.