Текст книги "Матильда"

Роальд Дал «Матильда»

«Матильда» – найпопулярніша книга Роальда Дала, одного з літературних батьків Джоан Ролінґ – авторки «Гаррі Поттера»...

Матильда – геніальна дитина, проте її родичі так не вважають. Для них вона – зайвий клопіт, головний біль. І Матильда вирішує перевиховати своїх обмежених і зациклених на собі родичів, а заодно й жахливу директорку школи пані Транчбул...

1988 року «Матильду» було визнано найкращою книжкою для дітей.

Автор: Роальд Дал

Переклад: з англійської Віктора Морозова

за редакцією О. Негребецького та І. Малковича

Обкладинка: Євгенія Гапчинська

Ілюстрації: Квентін Блейк

Вікова група:  для старших дошкільнят та молодших школярів

Інформація про паперовий варіант книги:

Тип видання:  тверда ґлянцева палітурка, чорно-білі ілюстрації

Формат:  130×200 мм

Кількість сторінок:  272

Рекомендована ціна:  30 грн.

У продажу:  з 2006 року

ISBN:   978-966-7047-64-1

Офіційний сайт: http://ababahalamaha.com.ua/

Цифрування © Bushido для сайту Hurtom.com, 2013

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2006

ababahalamaha.com.ua

Матильда – геніальна дитина, проте її родичі так не вважають.

Для них вона – зайвий клопіт, головний біль.

І Матильда вирішує перевиховати своїх обмежених і зациклених на собі родичів, а заодно й жахливу директорку школи пані Транчбул... 1988 року «Матильду» було визнано найкращою в світі дитячою книжкою.

Але ж і кумедні ті мами й татусі. Їхнє дитя часом нагадує найогидніший пухир, а для них воно – чудове-пречудове.

З деякими батьками буває ще й гірше. Обожнювання їх засліплює і вони вмудряються самі себе переконати, ніби їхня дитина має всі риси генія.

Утім, нема в цьому нічого поганого. Просто так влаштовано цей світ. Одначе, коли батьки починають розповідати про блискучі здібності своїх виплодків нам, ми репетуємо:

– Несіть тазик! Нас зараз знудить!

Шкільні вчителі неабияк страждають, вислуховуючи патякання гордих батьків, та все ж їм переважно вдається помститися, коли наприкінці навчального року вони заповнюють табелі успішності й пишуть характеристики. Якби я був учителем, то дав би добрячого чосу діточкам отих захоплених батьків. «Ваш син Максиміліан, – написав би я, – невдаха з невдах. Сподіваюся, що ви маєте якийсь родинний бізнес, куди зможете його прилаштувати після закінчення школи, бо деінде він чорта лисого знайде, а не роботу». А якби я мав того дня ліричний настрій, то написав би таке: «Цікаво знати, що в коників-стрибунців органи слуху розташовані збоку на черевцях. А от у вашої дочки Ванесси, судячи з її цьогорічних здобутків, органи слуху відсутні взагалі».

Можливо, я ще глибше занурився б у природознавство й додав би: «Так звана періодична цикада проводить під землею шість років у коконі личинки, а тоді не більше шести днів радіє сонцю й повітрю як вільна істота. Ваш син Вільфред ось уже шість років існує в цій школі як личинка, а ми й далі чекаємо, коли ж він нарешті вилізе з кокона». Якесь надміру бридке дівчисько могло б так мені допекти, що я видав би таке: «Фіона нагадує своєю крижаною вродою айсберг, от тільки на відміну від айсберга у неї під поверхнею нема анічогісінько». Гадаю, що я з насолодою складав би наприкінці навчального року характеристики на всіх негідників з мого класу. Та годі з цим. Треба оповідати далі.

Часом трапляються батьки, які мають цілком протилежну позицію, не виявляючи й найменшого інтересу до власних дітей, і ці батьки, звичайно, набагато гірші за тих, захоплених. Саме такими батьками були містер і місіс Вормвуди. Вони мали сина Майкла та дочку Матильду, і була вона для цих батьків нічим не краща за струп. Зі струпом треба миритися, поки надійде час, коли його можна віддерти й викинути. Містер і місіс Вормвуди тільки й чекали того часу, коли нарешті зможуть віддерти й викинути дочку, бажано в інший округ, або ще й далі.

Погано, коли батьки ставляться до звичайних дітей, немов до струпів чи мозолів, але набагато гірше, коли це надзвичайна дитина, тобто чутлива й розумна. Матильда мала обидві ці риси, але насамперед мала блискучий розум.

Він був такий гострий, а вона так швидко вчилася, що цей її дар мав бути очевидний навіть для найтупіших батьків. Але містер і місіс Вормвуди були такі дурні, такі зациклені на дріб’язках свого примітивного існування, що не помічали у своїй дочці нічогісінько незвичного. Правду кажучи, я сумніваюся, що вони помітили б, якби вона приповзла додому зі зламаною ногою.

Матильдин брат Майкл був абсолютно нормальний хлопець, а от сестра, як я казав, була така, що аж очі на лоба лізли. Уже в півтора року вона чудово розмовляла й знала стільки слів, як і більшість дорослих. Проте батьки з цього не лише не раділи, а ще й обзивали її базікалом, постійно дорікали й казали, що маленькі дівчатка, бачте, повинні сидіти тихенько, як мишка.

Коли їй виповнилося три роки, Матильда сама навчилася читати, розглядаючи газети й журнали, розкидані по хаті. У чотири роки вона вже читала легко й швидко, то ж їй, звичайно, захотілося книжок. Єдина книжка в усьому цьому великорозумному домі називалася «Куховарство». Книжка належала матері. Коли дівчинка перечитала її від палітурки до палітурки й вивчила напам’ять усі рецепти, то вирішила, що хоче чогось цікавішого.

– Тату, – запитала вона, – а чи не міг би ти мені купити книжку?

– Книжку? – перепитав він. – Навіщо тобі якась дурнувата книжка?

– Щоб читати, татку.

– А чим поганий тєлік, заради всіх святих? Ми маємо прекрасний тєлік з двадцятидюймовим екраном, а тобі заманулося книжки! Щось ти псуєшся, дівчино!

На тижні Матильда ледь не щодня лишалася вдома сама. Її брат (старший на п’ять років) ішов до школи. Батько їхав на роботу, а мати вирушала в містечко, до якого було вісім миль, щоб грати там у бінґо. Місіс Вормвуд була справжня бінґоманка й присвячувала цій грі по п’ять вечорів на тиждень. Того дня, коли батько відмовився купити книжку, Матильда сама подалася в громадську бібліотеку, що була в їхньому селі. Коли прийшла, відрекомендувалася бібліотекарці пані Фелпс. Запитала, чи могла б тут посидіти й почитати якусь книжку. Пані Фелпс трохи здивувалася, що така маленька дівчинка прийшла сама без батьків, однак запропонувала їй почуватися як удома.

– Скажіть, будьте ласкаві, де лежать дитячі книжки? – запитала Матильда.

– Отам, на нижніх полицях, – пояснила пані Фелпс. – Допомогти тобі знайти гарну книжечку, де є багато малюнків?

– Дякую, не треба, – заперечила Матильда. – Я й сама зумію.

Відтоді щодня пополудні, коли мати вирушала на бінґо, Матильда чимчикувала в бібліотеку. Вона долала цю відстань хвилин за десять, після чого могла цілісінькі дві чудові години сидіти собі тихенько в затишному куточку, поглинаючи книжку за книжкою. Коли перечитала всі, до останньої, дитячі книжки, то почала шукати чогось іншого.

Пані Фелпс, яка ось уже кілька тижнів зачаровано за нею спостерігала, встала з-за стола й підійшла до дівчинки.

– Допомогти, Матильдо? – поцікавилася вона.

– Я оце думаю, що б ще такого почитати? – відповіла Матильда. – Я вже перечитала всі дитячі книжки.

– Тобто переглянула малюнки?

– Так, але книжки перечитала теж.

Пані Фелпс подивилася на Матильду з висоти свого зросту, а Матильда глянула на неї знизу.

– Деякі, на мою думку, були геть слабенькі, – сказала Матильда, – а деякі симпатичні. Найбільше мені сподобався «Загадковий сад». Там стільки таємниць. Таємниця кімнати за зачиненими дверима й таємниця саду за високим муром.

Пані Фелпс була приголомшена.

– А скільки ж тобі років, Матильдо? – спитала вона.

– Чотири роки й три місяці, – відповіла Матильда.

Це ще більше приголомшило пані Фелпс, але їй вистачило глузду цього не показати.

– А яку б ти хотіла прочитати наступну книжку? – поцікавилася вона.

Матильда сказала:

– Якусь дуже добру, таку, що дорослі читають. Відому якусь. Назв я не знаю.

Пані Фелпс глянула на полиці й не поспішала з відповіддю. Не знала, що й запропонувати.

«Як можна вибрати, – питала вона себе, —відому дорослу книгу для чотирирічної дівчинки?» Спочатку хотіла взяти якийсь підлітковий любовний роман з тих, що пишуться для п’ятнадцятирічних школярок, але чомусь інстинктивно минула полицю з такими романами.

– Спробуй оцю, – сказала врешті. – Це дуже відома й дуже добра книжка. Якщо виявиться, що вона для тебе занадто довга, то скажи, і я підшукаю щось коротше й легше.

– «Великі сподівання», – прочитала Матильда, – Чарльз Діккенс. Я б дуже хотіла почитати.

«Мабуть, я збожеволіла», – подумала пані Фелпс, але Матильді сказала:

– Авжеж, почитай.

Наступні кілька днів пані Фелпс не могла відвести очей від маленької дівчинки, що цілісінькими годинами сиділа у величезному кріслі з дальнього краю читальної зали, тримаючи на колінах книжку. Їй доводилося так робити, бо книжка була дуже важка, щоб тримати її в руках. Вона читала, нахилившись уперед. І яке ж то було дивне видовище – крихітне чорняве створіння, що сиділо, навіть не торкаючись ногами підлоги, і вбирало в себе чудові пригоди Піпа та старої міс Гевішем з її заснованим павутинням будинком, і всі ті дивовижні чари, що їх вимережив словами видатний оповідач Діккенс. Сиділа ця читачка непорушно, тільки час від часу перегортала сторінки, і пані Фелпс завжди відчувала сум, коли надходив час перетинати кімнату й нагадувати:

– За десять хвилин п’ята, Матильдо. Першого тижня, коли Матильда почала вчащати з візитами, пані Фелпс запитала її:

– Твоя мама щодня приводить тебе сюди, а потім забирає додому?

– Моя мама щодня вирушає в Ейлсбері грати в бінґо, – відповіла Матильда. – Вона й не знає, що я сюди приходжу.

– Але ж так не повинно бути, – здивувалася пані Фелпс. – Ти краще відпросися в неї.

– Не варто, – заперечила Матильда. – Вона не схвалює читання книжок. Так само, як і тато.

– А що ж ти, на їхню думку, повинна робити щовечора в порожньому будинку?

– Просто тинятися й дивитися телевізор.

– Он воно що.

– Вона не дуже переймається тим, що я роблю, – трохи засмучено додала Матильда.

Пані Фелпс турбувало, чи безпечно дитині ходити самій по доволі метушливій центральній вулиці села та ще й переходити її, але вона вирішила не втручатися.

За тиждень Матильда перечитала «Великі сподівання», що мали чотириста одинадцять сторінок.

– Мені сподобалося, – сказала вона пані Фелпс. – А пан Діккенс ще щось написав?

– Дуже багато, – відповіла здивована пані Фелпс. – Вибрати тобі іншу книжку?

За півроку під мудрим керівництвом пані Фелпс Матильда прочитала такі твори:

«Ніколас Ніклбі» Чарльза Дікенса

«Олівер Твіст» Чарльза Дікенса

«Джейн Ейр» Шарлоти Бронте

«Пиха й упередження» Джейн Остін

«Тесс із роду д’Ербервіллів» Томаса Гарді

«Назад у землю» Мері Веб

«Кім» Редьярда Кіплінґа

«Людина.невидимка» Герберта Велза

«Старий і море» Ернеста Гемінґвея

«Галас і лють» Вільяма Фолкнера

«Грона гніву» Джона Стейнбека

«Добрі друзі» Дж. Б. Прістлі

«Брайтон Рок» Ґрема Ґріна

«Ферма» Джорджа Орвела.

Це був величезний список, і пані Фелпс аж розривало з подиву й захоплення, але добре було, мабуть, що їй вдавалося себе опанувати. Хтось інший, побачивши, чого досягло це дитинча, здійняв би шуру-бурю й розніс би новину по цілому селу, а то й далі, та пані Фелпс була не така. Вона ніколи не пхала носа до чужого проса й давно вже збагнула, що не варто надокучати дітям інших людей.

– Пан Гемінґвей пише багато для мене незрозумілого, – зізналась їй Матильда. – Особливо про чоловіків і жінок. Та мені все одно подобається. Він якось так це розповідає, що я відчуваю, ніби стою прямо там і дивлюся, як усе це відбувається.

– Гарний письменник завжди примусить тебе це відчути, – пояснила пані Фелпс. – І не турбуйся, що не все тобі зрозуміле. Сядь собі зручніше, й нехай ті слова огортають тебе, як музика.

– Я так і зроблю.

– Ти знаєш, – запитала пані Фелпс, – що бібліотечні книги можна брати додому?

– Я не знала, – здивувалася Матильда. – І мені так можна?

– Авжеж, – підтвердила пані Фелпс. – Як вибереш собі книжку, то принеси мені, щоб я записала – і вона твоя на два тижні. Якщо забажаєш, можеш узяти не одну книжку, а більше.

Відтоді Матильда відвідувала бібліотеку лише раз на тиждень, щоб узяти нові книжки й повернути старі. Її маленька кімнатка перетворилася тепер на читальню, де вона сиділа вечорами й читала, тримаючи нерідко біля себе чашку гарячого шоколаду. Вона ще була дуже маленька й не діставала до різних речей на кухні, тому приносила знадвору з сарайчика невеличкий ящик, на який ставала, щоб дістати те, що хоче. Найчастіше вона готувала собі гарячий шоколад, підігріваючи молоко на плиті в риночці, перш ніж його розмішати. Часом робила собі бульйон або какао. Було так приємно брати з собою в кімнату гарячий напій, ставити біля себе, а тоді сідати й читати вечорами в тихому й порожньому будинку. Книжки переносили її в нові світи, знайомлячи з дивовижними людьми, життя в яких було надзвичайно цікаве. Вона плавала на старовинних вітрильниках з Джозефом Конрадом. Вирушала в Африку з Ернестом Гемінґвеєм та в Індію з Редьярдом Кіплінґом. Мандрувала довкола світу, не покидаючи своєї маленької кімнатки в звичайнісінькому англійському селі.

Матильдині батьки мали доволі гарний будинок, де нагорі були три кімнати, а внизу їдальня, вітальня й кухня. Матильдин тато продавав поїжджені автомобілі, і справи в нього йшли цілком непогано.

– Тирса, – гордо повторював він, – це чи не найбільший секрет мого успіху. І вона мені нічого не коштує. Дістаю її задурно з тартака.

– А навіщо вона тобі? – якось поцікавилася Матильда.

– Ха! – скривився батько. – Так тобі й скажи.

– Я не розумію, татку, як може тирса допомогти тобі продавати старі машини.

– Це тому, що ти мала й дурна, – глузливо сказав батько. Його розмова ніколи не відрізнялася делікатністю, але Матильда до цього звикла. І ще вона знала, що він хвалько, тому безцеремонно його під’юджувала.

– Ти такий розумний, ти зумів скористатися тим, що нічого не коштує, – сказала вона. – Якби ж я так могла.

– Та де тобі, – скривився батько. – Ти дуже тупа. А ось Майкові я розповім, бо він же колись долучиться до мого бізнесу.

Не звертаючи уваги на Матильду, він повернувся до сина й сказав:

– Я люблю купувати машини в тих дурнів, які так різко перемикають швидкості, що там усе зношується й страшенно тарахкоче. Беру таку машину запівдарма. А потім тільки змішую оливу в коробці передач з тирсою, й вона працює, як лялечка.

– І скільки вона так працюватиме, поки знову затарахкоче? – поцікавилася Матильда.

– Доки покупець від’їде якнайдалі, – вишкірився батько. – Кілометрів на сто.

– Татку, але ж це нечесно, – обурилася Матильда. – Це шахрайство.

– Чесно ніколи не розбагатієш, – відповів батько. – Клієнти для того і є, щоб їх дурити.

Містер Вормвуд був щуроподібним коротуном зі щурячими вусиками, з-під яких стирчали зуби. Він любив носити яскраві картаті піджаки з жовтими або салатовими краватками.

– А ось візьміть, скажімо, кілометраж, – вів далі він. – Той, хто купує вживану машину, насамперед хоче знати, скільки вона проїхала кілометрів. Згоден?

– Згоден, – погодився син.

– Отож я купую стару таратайку, на спідометрі в якої понад двісті тисяч кілометрів. Дістаю її запівдарма. Але ж ніхто її в мене не купить з таким кілометражем, правда? А зараз не можна просто зняти спідометр і підкрутити на ньому цифри, як це робилося років десять тому. Там так усе зафіксували, що нічого не зробиш – хіба що ти годинникар абощо. То що я маю робити? Добре помізкувати, хлопче, от що.

– Як це? – здивувався Майкл. Він, здається, успадкував батькову любов до шахрування.

– Сідаю й міркую, як можна перетворити показники кілометражу з двохсот тисяч на десять, не розбираючи спідометра? Ну, таке можна було б зробити, якби дуже довго їхати заднім ходом. Цифри тоді зменшувалися б, правда? Але хто ж це їхатиме машиною задом наперед багато тисяч кілометрів? Це ж неможливо!

– Неможливо, – погодився малий Майкл.

– Отож я чухаю потилицю, – сказав батько. – Сушу голову. Маючи таку добру голову, як у мене, гріх нею не користуватися. І раптом мені стріляє відповідь. Я це відчув миттю, повір, точнісінько, як той розумник, що винайшов пеніцилін. «Еврика!, – вигукнув я. – Знайшов!»

– І що ти, тату, зробив? – запитав син.

– Спідометр, – пояснив батько, – працює від тросика, з’єднаного з переднім колесом. Отож я насамперед від’єдную той тросик від колеса. Тоді беру швидкісний електродриль і під’єдную його до тросика таким чином, що коли дриль обертається, то крутить кабель назад. Розумієш? Стежиш за ходом думки?

– Так, тату, – відповів малий Майкл.

– Ці дрилі крутяться з шаленою швидкістю, – вів далі батько, – тож коли я його запускаю, то цифри на спідометрі зменшуються у фантастичному темпі. Завдяки швидкісному електродрилю я за кілька хвилин позбуваюся п’ятдесяти тисяч кілометрів. А як усе закінчую, то машина має пробіг усього десять тисяч кілометрів і її вже можна продавати. «Майже новенька, – кажу клієнтові. – Проїхала якихось десять тисяч. Належала одній старенькій пані, що тільки раз на тиждень їздила нею до крамниці».

– Ти справді можеш зменшити кілометраж електродрилем? – перепитав малий Майкл.

– Я ділюся з тобою професійними таємницями, – попередив батько. – Тому, дивись, нікому не розпатякай. Ти ж не хочеш, щоб мене запроторили в тюрягу?

– Жодній душі не скажу, – пообіцяв хлопець. – І багато машин ти так «відремонтував», тату?

– Кожнісіньке авто, з яким я маю справу, проходить цю обробку, – зізнався батько. – Кілометраж завжди доводжу до десяти тисяч або й менше, і лише тоді пропоную машину на продаж. І я це винайшов сам, – гордо додав він. – Заробив на цьому море грошей.

Матильда, яка уважно все слухала, сказала:

– Тату, це ще гірше, ніж та тирса. Це неподобство. Ти обманюєш людей, які тобі довіряють.

– Якщо не подобається, то не їж тоді в цій хаті харчів, – обурився батько. – Їх купували за ці гроші.

– Це брудні гроші, – обурилася й Матильда. – Я їх ненавиджу.

На батькових щоках виступили дві червоні плямки.

– Та хто ти така, – крикнув він, – архієпископ Кентерберійський чи хто, щоб читати мені проповіді про чесність? Мала дурна нахабо, ти ж найменшої гадки не маєш, про що йдеться!

– І справді, Гаррі, – втрутилася мати. А Матильді вона сказала: – Як ти смієш так розмовляти з батьком?! Тримай свого брудного язика за зубами й не заважай нам спокійно дивитися тєлік.

Вони сиділи у вітальні перед телевізором, тримаючи на колінах вечерю. Це була так звана «телевізійна», тобто готова, вечеря в м’яких алюмінієвих посудинах з перегородками, окремо для смаженини, вареної картоплі й горошку. Місіс Вормвуд плямкала, не зводячи очей з екрану, де показували американську мильну оперу. Це була дебела жінка з фарбованим у яскраво-біле волоссям, хоч біля коренів воно мало рудий мишачий відтінок. Була вона густо намазюкана косметикою і мала неоковирно розбухлу фігуру – з тих, що, здається, стягнені пасками власної плоті, які не дають тілу остаточно розвалитися.

– Мамо, – запитала Матильда, – ти не проти, щоб я вечеряла в їдальні, де я зможу почитати?

Батько гостро на неї зиркнув.

– Я проти! – гаркнув він. – Вечеря – це родинна традиція, й ніхто не встає з-за стола до самого кінця!

– Але ж ми не за столом, – зауважила Матильда. – Ніколи там не сидимо. Ми завжди їмо з колін і дивимося тєлік.

– А що такого поганого в тєліку, хотів би я знати? – прискіпався батько. Голос у нього раптом став тихий і погрозливий.

Матильда не ризикнула відповісти й промовчала. Відчувала, як у ній закипає злість. Вона знала, що негарно ненавидіти рідних батьків, але їй було дуже важко позбутися цього відчуття. Книжки розкривали перед нею життя, якого вони ніколи не бачили. Якби ж їм хоч трохи почитати Діккенса чи Кіплінґа – тоді б вони швидко збагнули, що в житті буває і щось краще, ніж ошукування людей та сидіння перед телевізором.

І ще одне. Їй не подобалось, коли її постійно називали дурною та тупою, хоч вона й знала, що це не так. Злість у ній закипала й закипала, і, лежачи того вечора в ліжку, вона для себе вирішила – щоразу, як батько чи мати ставитимуться до неї по-свинському, давати їм відкоша. Одна-дві маленькі перемоги допоможуть їй терпіти їхній ідіотизм і не збожеволіти самій. Не забувайте, що їй ще не виповнилося й п’яти років, а такій малечі дуже не просто здобувати очки в боротьбі з усемогутніми дорослими. Проте вона твердо вирішила стояти на своєму. І першою жертвою, після всього того, що було перед телевізором, мав стати батько.

Уранці, якраз перед тим, як батько мав вирушати у свій паскудний гараж зі старими машинами, Матильда прослизнула в гардероб і взяла там капелюха, якого він щодня надівав на роботу.

Їй довелося ставати навшпиньки та ще й простягати вгору ціпка, щоб підчепити капелюх з гачка – і все одно їй ледве вдалося це зробити. Капелюх мав форму плаского пирога з сойчиним пером за стрічкою, і містер Вормвуд дуже ним пишався. Він вважав, що в капелюсі має вигляд хвацького франта – особливо коли надівав його трохи набакир і на додаток був у своєму крикливому картатому піджаку та в зеленій краватці.

Матильда, тримаючи в одній руці капелюха, а в другій – тонесенький тюбик з суперклеєм, старанно витисла цівочку клею довкола внутрішнього краю капелюха. Тоді обережно почепила ціпком капелюха назад на гачок. Вона ретельно вирахувала час здійснення цієї операції і завершила її саме тоді, як батько вставав з-за стола після сніданку.

Містер Вормвуд нічого не помітив, надіваючи капелюха, та коли він прибув у гараж, то не зміг його зняти. Суперклей – це дуже потужна речовина, така потужна, що якби дуже сильно смикнути капелюха, то запросто можна було б здерти собі шкіру. Містер Вормвуд не хотів опинитися без скальпа, тож мусив цілісінький день ходити в капелюсі, навіть тоді, як підсипав тирсу в коробки передач та збивав електродрилем кілометраж машин. Рятуючи свою репутацію, він напустив на себе невимушеного вигляду, сподіваючись, що його працівники подумають, ніби він зумисне не знімає цілий день капелюха, виставляючи його напоказ, як це роблять ґанґстери в кіно.

Повернувшись того вечора додому, він так і не зміг зняти капелюха.

– Не роби з себе дурника, – сказала йому дружина. – Іди сюди. Зараз я зніму.

Вона різко шарпонула капелюха. Містер Вормвуд так зарепетував, що аж задзеленчали шибки у вікнах.

– Ой-й-й! – верещав він. – Що ти робиш! Перестань! Ти мені здереш половину шкіри з лоба!

Матильда, вмостившись у звичному кріслі, з-за книжки з певною цікавістю поглядала на це видовище.

– Що сталося, татку? – запитала вона. – У тебе голова несподівано розбухла чи що?

Батько підозріливо зиркнув на дочку, але нічого не сказав. Та й як він міг? Місіс Вормвуд йому повідомила:

– Це явно суперклей. Стовідсотково. Знатимеш тепер, як бавитися з тим паскудством. Хотів, мабуть, запхнути в капелюх ще одне перо?

– Та не чіпав я тієї гидоти! – залементував містер Вормвуд. Він озирнувся й ще раз глянув на Матильду, котра дивилася на нього великими й безневинними карими очима.

Місіс Вормвуд сказала чоловікові:

– Треба було читати, що написано на тюбику, перш ніж братися за такі небезпечні речі. Завжди читай інструкції на етикетці.

– Та що ти мелеш, дурна відьмо? – закричав містер Вормвуд, хапаючись за криси капелюха, щоб більше ніхто не спробував його здерти. – Чи ти думаєш, що я такий дурний, що зумисне приклеїв цю штуку собі до голови?

Матильда сказала:

– На нашій вулиці є хлопець, який не знав, що має на пальці крапельку суперклею, і запхав пальця в ніс.

Містер Вормвуд аж підскочив.

– І що з ним сталося? – бризнув він слиною.

– Палець застряг у носі, – пояснила Матильда, – і він ходив так цілий тиждень. Люди йому казали: «Та не колупайся ти в носі», але він нічого не міг удіяти. Вигляд мав ідіотський.

– Так йому й треба, – буркнула місіс Вормвуд. – Ото не треба було пхати в носа пальця. Огидна звичка. Якби всі діти мали на пальцях суперклей, то миттю перестали б це робити.

Матильда сказала:

– Дорослі теж так роблять, мамусю. Я бачила вчора на кухні, як ти сама це робила.

– Ти краще помовч, – буркнула місіс Вормвуд і зашарілася.

Містер Вормвуд не скидав капелюха за вечерею перед телевізором. Схожий був на посміховище і не зронив ні слова.

Коли лягав спати, спробував ще раз стягти капелюха, і жінка теж зробила спробу, але той не піддавався.

– А як мені митися в душі? – заскиглив він.

– Обійдешся без душу, – втішила дружина.

А згодом, дивлячись на свого худющого низенького чоловіка, що тинявся по спальні в смугастій піжамі й капелюсі на голові, вона подумала:

«Який же безглуздий у нього вигляд! Хіба про такого чоловіка може мріяти жінка?».

Найважче, як виявив містер Вормвуд, було спати не знімаючи капелюха. Ніяк не вдавалося зручно вмоститися на подушці.

– Та годі вже вовтузитись, – не витримала дружина, коли минула майже година, а він усе ще крутився. – Маю надію, що до ранку капелюх відклеїться й легко зіслизне.

Та на ранок капелюх не відклеївся й не зіслизнув. Отож місіс Вормвуд узяла ножиці й відрізала ту штуку з чоловікової голови, смужка за смужкою, спочатку верхівку, а потім і криси. Там, де до волосся з боків і на потилиці приклеїлася внутрішня стрічка капелюха, вона мусила обрізати волосся до самої шкіри, тож тепер у нього навколо голови біліла смужка лисини, наче в ченця. А спереду, де стрічка прилипла просто до лоба, залишились безліч рудих шкіряних цяточок, які нічим не змивалися.

За сніданком Матильда сказала:

– Татку, ти мусиш якось забрати ці цяточки з чола. Бо таке враження, ніби по тобі повзають малесенькі руді комашки. Люди ще подумають, що в тебе завелися воші.

– Цить! – гаркнув батько. – Заткни свою гидку пельку!

Треба сказати, що це видовисько завдало дівчинці неабиякої втіхи. Та, звісно, не варто було плекати надію, що цей урок запам’ятається батькові назавжди.

Ледь чи не тиждень після пригоди з суперклеєм у родині Вормвудів панував відносний спокій. Ця подія помітно вразила містера Вормвуда, і на якийсь час він, здається, втратив смак до хвастощів і зухвальства.

Та зненацька йому знову щось стрельнуло в голову. Можливо, того дня в гаражі погано пішли справи, й він мало продав напіврозвалених вживаних автомашин. Багато що може роздратувати чоловіка, який вертається увечері з роботи додому.

Коли містер Вормвуд повернувся того вечора з гаража, його обличчя було темне, як грозова хмара, і хтось явно мав невдовзі потрапити йому під гарячу руку. Дружина миттю впізнала ці прикмети й накивала п’ятами. Він тоді потупотів до вітальні. Матильда саме сиділа там, підібгавши ноги, у кріслі в куточку, цілком занурена в книжку. Містер Вормвуд увімкнув телевізор. Засвітився екран. Загримотіла якась передача. Містер Вормвуд люто зиркнув на Матильду. Та не поворухнулась. Якимось чином дівчинка навчилася не чути жахливого галасу, що лунав з дурного ящика. Вона й далі собі читала, і це чомусь розлютило батька. Можливо, його гнів посилювався тим, що вона на його очах отримувала насолоду від чогось, йому недоступного.

– Ти що, ніколи не перестаєш читати? – гаркнув він їй.

– Ой, татку, добрий вечір, – привітно озвалася дочка. – Гарно минув день?

– Що це за сміття? – вихопив він книжку з її рук.

– Це не сміття, татку, а гарна книжка. Називається «Червоний коник». Написав Джон Стейнбек, американський письменник. Може, почитаєш? Тобі сподобається.

– Паскудство, – огризнувся містер Вормвуд. – Якщо американський, то точно паскудство. Вони тільки про паскудство й пишуть.

– Та ні, татку, це чудова книжка, чесне слово. Це про...

– Мені не цікаво, про що вона, – урвав дочку містер Вормвуд. – З мене вже й так досить твого читання. Візьмися за щось корисне. – І він зненацька почав видирати з книжки цілими жмутками сторінки, шпурляючи їх у кошик для сміття.

Матильда застигла з жаху. Батько й далі лютував. Можна було не сумніватися, що цей чолов’яга відчував якусь заздрість. «Як вона сміє, – начебто хотів він сказати, видираючи сторінку за сторінкою, – як вона сміє втішатися читанням книжок, коли мені це недоступно? Як вона сміє?»

– Це книжка з бібліотеки! – закричала Матильда. – Вона не моя! Я мушу повернути її пані Фелпс!

– Купиш собі іншу, – гаркнув батько, й далі видираючи сторінки. – Почнеш заощаджувати кишенькові гроші, поки не нашкребеш їх доволі, щоб купити нову книжку своїй дорогоцінній пані Фелпс!

Він жбурнув у кошик віддерту палітурку й потупав з кімнати, а телевізор і далі гримів.

Більшість дітей на Матильдиному місці вибухнули б морем сліз. Вона цього не зробила. Сиділа дуже спокійна, бліда й задумана. Ніби знала, що ні плач, ні нарікання нікому ще не допомогли. Єдина розсудлива дія, коли на вас напали, це, як колись казав Наполеон, контратака. Навдивовижу розвинений Матильдин мозок уже розробляв наступний варіант відповідної кари для нестерпного батька. Задум, який починав народжуватися в її голові, залежав, однак, від того, чи справді Фредів папуга був такий балакучий, як хвалився Фред.

Фред – це Матильдин друг, шестирічний хлопчик, що мешкав одразу за рогом і цілими днями розповідав, якого чудового балакучого папугу подарував йому батько.

Отож на другий день, щойно місіс Вормвуд поїхала на чергову гру в бінґо, Матильда пішла до Фреда додому, щоб усе вивідати. Вона постукала в двері й запитала, чи не був би він ласкавий показати їй знаменитого птаха. Фред зрадів і повів її у свою кімнату, де у високій клітці сидів прекрасний блакитно-жовтий папуга.

– Ось він, – сказав Фред. – Звуть Чопер.

– Зроби, щоб він заговорив, – попросила Матильда.

– Це не можна зробити, – заперечив Фред. – Треба набратися терпіння. Він заговорить, коли матиме настрій.

Вони почали чекати. Раптом папуга сказав:

– Алло, алло, алло.

Точнісінько як людина. Матильда вигукнула:

– Неймовірно! А що він ще може сказати?

– Тррусони моїми кістками! – вимовив папуга, чудово підробивши голос якоїсь примари. – Тррусони кістками!

– Він завжди це каже, – пояснив Фред.

– А що він ще вміє казати? – запитала Матильда.

– Та більше нічого особливого, – відповів Фред. – Але ж і це просто диво, скажи?

– Неймовірно, – погодилася Матильда. – Позичиш його мені на одну-єдину ніч?

– Ні, – заперечив Фред. – Ясно, що ні.

– Я тобі за це віддам усі свої кишенькові гроші за наступний тиждень, – запропонувала Матильда.

Це вже була інша річ. Фред секунди дві поміркував.

– Ну гаразд, – погодився він, – якщо обіцяєш завтра повернути.

Матильда ледве дошкандибала до свого порожнього будинку, тримаючи обома руками височенну клітку. В їдальні був великий камін, і вона почала запихати клітку в димар, щоб її не було видно. Це було нелегко, та врешті-решт дівчинка з цим упоралася.