Текст книги "Око аллаха"

Автор книги: Редьярд Джозеф Киплинг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

– Танучі сніжинки, які видно через скло? За допомогою мистецької оптики? – запитав Монах.

– Мистецька оптика? Ніколи не чув! – вигукнув Роджер із Салерно.

– Джоне, – владно запитав абат Святого Іллода, – це було... саме так?

– В якійсь мірі, – відповів Джон, – Томас має рацію. Ті фігури в облямівці були моїми викрійками для дияволів нагорі. У моєму ремеслі, Салерно, ми не наважуємося вживати наркотики. Це вбиває руку й око. Мої фігури треба бачити чесно, з натури.

Абат потягнув до себе чашу з трояндовою водою.

– Коли я був у полоні у сарацинів після Мансури, – почав він, підгортаючи складку довгого рукава, – були такі маги-лікарі, які могли показати, – він обережно занурив третій палець у воду, – всю небесну твердь Пекла, так би мовити, в... – він струсив одну краплю з відполірованого нігтя на полірований стіл, – навіть у такій останній краплі, як ця.

– Але це, має бути, брудна вода, а не чиста, – сказав Джон.

– Тоді покажіть нам... все-все, – сказав Стівен. – Я хочу переконатися... ще раз. – Голос абата був посадовим.

Джон дістав з-за пазухи тиснену шкіряну коробочку, приблизно шість чи вісім дюймів завдовжки, в якій на вицвілому оксамиті лежало щось схоже на оправлені сріблом циркулі зі старого самшиту, з гвинтом на голівці, який відкривав чи закривав ніжки з точністю до дрібки. Ніжки закінчувалися не гострими кінцями, а подібно ложкам, одна лопатка була пронизана металевим отвором менше чверті дюйма в поперечнику, інша – півдюймовим. У цей останній отвір Джон, ретельно протерши шовковою ганчіркою, просунув металевий циліндр, який, здавалося, мав на кожному кінці по склу чи кришталю.

– Ах! Мистецька оптика! – сказав Монах. – Але що це під нею?

Це був маленький поворотний листочок полірованого срібла, не більший за флорин, який ловив світло і концентрував його на меншому отворі. Джон відрегулював його без допомоги монаха, який запропонував допомогу.

– А тепер треба знайти краплину води, – сказав він, беручи до рук маленький пензлик.

– Ходімо до моєї верхньої галереї. Сонце ще не зайшло, – сказав абат, підводячись.

Вони послідували за ним туди. На півдорозі крапля з жолоба утворила зеленувату калюжу в потертому камені. Джон дуже обережно капнув краплю в менший отвір ніжки циркуля і, закріпивши апарат на наконечнику, закрутив гвинт у з’єднанні циркуля, загвинтив циліндр і повертав вертлюг дзеркала, доки не задовольнився.

– Добре!– Він зазирнув крізь річ. – Усі мої фігури тут. Тепер дивіться, отче! Якщо вони спочатку не будуть видні вашому оку, поверніть цей щербатий край ось тут, ліворуч або праворуч.

– Я не забув, – сказав абат, займаючи своє місце. – Так! Вони тут... як і в мій час... мій минулий час. Мені казали, що їм немає кінця. . . . Немає кінця!

– Світло зникає. О, дозвольте мені подивитися! Дозвольте і мені подивитись! – заблагав Монах, майже приймаючи на себе Стівена від окуляра. Абат поступився. Його погляд був спрямований у минулий час. Але монах, замість того, щоб дивитися, повертав апарат у своїх умілих руках.

– Ні, ні, – перебив його Джон, бо той вже почав крутити гвинти. – Нехай лікар подивиться.

Роджер Салернський дивився хвилину за хвилиною. Джон побачив, як його вилиці з синіми прожилками побіліли. Нарешті він відступив назад, ніби вражений.

– Це новий світ... новий світ, і – о Несправедливий Боже! – я старий!

– А тепер Томас, – наказав Стівен.

Джон настроював трубку для лазаретника, у якого тремтіли руки, і він теж довго дивився.

– Це життя, – сказав він невдовзі надривистим голосом. – Ніякого Пекла! Життя, створене та радіюче, – робота Творця. Вони живуть, навіть як я мріяв. Тоді мені не гріх було мріяти. Немає гріха... о Боже... немає гріха!

Він упав на коліна й почав істерично «Benedicite omnia Opera»*.

– А тепер я подивлюся, як це приводиться в дію, – сказав Монах з Оксфорда, знову рушаючи вперед.

– Занесіть його всередину. Тут повно очей і вух, – сказав Стівен.

Вони тихо пішли назад вздовж плаского свинцевого даху, а три англійські графства лежали в променях вечірнього сонця навколо них; церква за церквою, монастир за монастирем, келія за келією, а основна частина величезного собору пришвартувалася на краю прибережної мілини заходу сонця.

Коли вони знову опинилися за післяобіднім столом, то всі сіли за стіл, окрім Монаха, який підійшов до вікна і, мов кажан, притулився до нього.

– Розумію! Розумію! – повторював він сам до себе.

– Він не завдасть шкоди, – сказав Джон. Але абат, який втупився перед собою, як і Роджер з Салерно, не почув. Голова лазаретника лежала на столі між його тремтячими руками.

Джон потягнувся за чашою вина.

– Мені показали, – казав собі абат, – у Каїрі, що людина завжди стоїть між двома нескінченностями – величчю і малістю. Тому немає кінця... ані життю... ані...

– А я стою на краю могили, – прогарчав Роджер із Салерно. – Хто мене жаліє?

– Тихше! – сказав Томас лазаретник. – Маленькі створіння будуть освячені... освячені для служіння Його хворим.

– Яка потреба? – Джон з Бургосу витер губи. – Воно показує не більше, ніж форми речей. І це дає хороші малюнки. Я отримав його в Гранаді. Мені казали, що його привезли зі сходу.

Роджер з Салерно розсміявся зі злобою старого.

– А що з Матір'ю Церквою? Пресвятою Матір'ю Церквою? Якщо дійде до Її вух, що ми шпигували в Її Пекло без Її дозволу, де ми знаходитимемось?

– На вогнищі, – сказав абат Святого Іллода, – й, трохи підвищивши голос, – чуєте? Роджер Бейкон, ви це чули?

Монах відвернувся від вікна, міцніше стискаючи циркулі.

– Ні, ні! – апелював він. – Не з Фалькоді... не з нашим англо-серцевим Фоуксом, якого зробили Папою. Він мудрий – він навчився. Він читає те, що я оприлюднив. Фоукс ніколи б цього не потерпів.

– Святий Папа – це одне, а Свята Церква – інше, – процитував Роджер.

– Але я... я можу засвідчити, що це не Мистецька магія, – провадив далі монах. – Нічого, окрім Мистецтва оптичної мудрості після випробувань і експериментів, зауважте. Я можу це довести, і моє ім’я важить серед людей, які насмілюються думати.

– Знайдіть ще їх! – прохрипів Роджер із Салерно. – П’ять-шість у всьому світі. Це становить менше п’ятдесяти фунтів ваги попелу на вогнищі. Я спостерігав за такими чоловіками – зменшеними.

– Я не відмовлюся! – Голос Монаха надтріснувся від пристрасті та відчаю. – Це було б гріхом проти Світла.

– Ні, ні! Давайте... давайте освятимо маленьких тварин Варро, – сказав Томас.

Стівен нахилився вперед, витягнув з чаші свій перстень і надів його собі на палець.

– Сини мої, – промовив він, – ми бачили те, що бачили.

– Це не чаклунство, а просте Мистецтво, – заперечив монах.

– Ніяк не допоможе. В очах Матері Церкви ми побачили більше, ніж дозволено людині.

– Але це було Життя... створене і радіюче, – сказав Томас.

– Зазирати в Пекло, як нас судитимуть – як нам доведуть , що ми туди зазирнули – можуть лише священики.

– Або зелено-хворі незаймані дівиці на шляху до святості*, яким будь-яка повитуха могла б дати...

Напівпіднята рука абата зупинила вилив Роджера Салернського.

– Навіть священики не можуть бачити в Пеклі більше, ніж Церква знає, що там є. Джоне, має бути повага до Церкви, не тільки до дияволів.

– Моє ремесло – це зовнішня сторона речей, – тихо сказав Джон. – У мене є свої зразки.

– Але, можливо, вам доведеться ще пошукати, – сказав Монах.

– У моєму ремеслі, що зроблено, те зроблено. Після цього ми переходимо до нових форм.

– А якщо ми переступаємо межі, навіть у думках, то стаємо відкритими для суду Церкви, – продовжив абат.

– Але ти знаєш... знаєш! – Роджер Салернський повернувся до атаки. – Ось весь світ у темряві щодо причин речей – від лихоманки через провулок до недуги вашої леді – страждання власної леді – яку поїдає недуга. Подумай!

– Я думав про це, Салерно! Я справді думав про це!

Томас лазаретник знову підвів голову; і цього разу він зовсім не затинався.

– Як у воді, так і в крові повинні лютувати і воювати один з одним! Ці десять років я мріяв – я вважав, що це гріх, – але мої мрії та мрії Варро правдиві! Подумайте ще раз! Ось Світло під самою нашою рукою!

– Вгамуйте це! Ви б витримали смаження не більше, ніж будь-хто інший. Я подам вам справу так, як Церква – як я сам – її сформулюю. Наш Джон повертається з маврів і показує нам пекло дияволів, що борються в циркулі в одній краплі води. Чаклунство повз очищення! Ви зможете почути, як потріскують в'язанки.

– Але ти знаєш! Ти все це вже бачив! Заради бідних людей! Заради старої дружби... Стівене! – Монах намагався запхати циркулі за пазуху, коли він благав.

– Те, що знає Стівен де Сотре, знаєте і ви, його друзі. Я хочу, щоб ви підкорилися абатові «Святого Іллода». Віддай мені! – Він простягнув руку з перстнем.

– Чи можу я... може Джон тут... навіть накреслити один-єдиний гвинт? – промовив зажурений монах, незважаючи ні на що.

– Негайно! – Стівен забрав його собі. – Ваш кинджал, Джоне. І в піхвах прислужиться.

Він відкрутив металевий циліндр, поклав його на стіл і руків'ям кинджала розбив якийсь кристал на блискучий пил, який згріб у долоню і кинув за вогнище.

– Здається, – сказав він, – вибір лежить між двома гріхами. Відмовити світові у Світлі, яке знаходиться під нашою рукою, або просвітити світ завчасно. Те, що ви бачили, я бачив колись давно серед лікарів Каїру. І я знаю, яку доктрину вони з цього винесли*. Ти мріяв, Томасе? Я також – з більш повним знанням. Але це народження, сини мої, завчасне. Воно буде лише матір'ю ще більшої смерті, ще більших мук, ще більшого розколу і ще більшої темряви в цей темний вік. Тому я, бо знаю і свій світ, і Церкву, беру цей вибір на своє сумління. Іди! З цим покінчено.

Він проштовхував дерев'яні частини циркулів глибоко серед букових колод, поки все не згоріло.

ОСТАННЯ ОДА

(27 Листопада 8 рік до Р.Х)*

ГОРАЦІЙ, Ода 31 Книга V.*

Коли варта під дубом Бантіїї* уночі чатувала

І почувши, як досвітній вітерець задував,

Вже знала, що ніч свою силу втрачала,

Хоч світанок до години своїй гамував

Прихід свій – так Вергілій вмирав

І, розуміючи наближення змін, завбачав*,

Що «Вічних всіх Богів і всіх Богів приречено

Й світання наче те на них чекає зміна

І як світанок той прихід її пригнічено

Допоки не проб’є слушна година.

Бо нова над живими й мертвими зірка явила

І втрачені кохання нашого відтінки і сутінь,

Як і коханих, на вічні віка відновила».

Так, отримавши слово, сказав він...

Сьогодні Меценат очікує мене на Есквіліні*.

Сьогодні ж ввечері зустріну його там...

Та чи відновимось, Вергілій, на світанні?*

Та чи належить нашим той світанок небесам?

КОМЕНТАРІ

Оповідання «Око Аллаха» вперше було надруковано в журналах «Strand Magazine» і «McCall’s Magazine» у вересні 1926 року. Цього ж року воно було включене до збірки оповідань «Дебети і кредити», але тепер в оточені віршів «Завчасно» (Untimely) і «Остання Ода» (The Last Ode).

Час дії оповідання розпочинається, коли кардинал Фалькоді виконував в Англії обов’язки папського легата, які він закінчив в 1264 році. На початку лютого 1265 року він став Папою під ім’ям Клемента IV і був ним до своєї смерті у листопаді 1268 року. Тож званий обід у абата міг відбуватися в 1266 або 1267 році.

Хоча в оповіданні згадуються історичні особи при більш-менш точному датуванні, історична оповідка Кіплін(г)а про середньовічний мікроскоп була названа критиками історичним фентезі, бо, як заявлялось, перші мікроскопи, як і перші телескопи з’явились тільки в 17 столітті. Але слід зауважити, що Кіплін(г) писав його восени 1924 року, коли вже був віднайдений середньовічний так званий «Манускрипт Войніча» і саме тоді серйозно обговорювалось, що цей зашифрований манускрипт створив один із героїв оповідання монах-філософ Роджер Бейкон. Більш того, одним американським дослідником цього манускрипту у той час була висунута теорія, що Бейкон при написанні деінде використовував мікроскоп.

Та все ж Кіплін(г) писав не історичне дослідження, а алегорію, сенс якої виклав у передуючому оповіданню вірші «Завчасно»: якщо світ ще не готовий до правди чи відкриття, можливо, краще відмовитися від відкриття, ніж намагатися змінити світ, який занадто великий і складний, щоб змінити його одній людині.

«Кантор «Святого Іллода»». Cantor з латини перекладається як співак, музикант, але в монастирях стало загальною назвою для бібліотекаря, архіваріуса і музичного керівника. У цьому випадку кантор Джон був бібліотекар, а підкантор Клемент – його помічником. Назва монастиря вигадана.

«...диктування у Скрипторії». Від латинської «Scriptor» (писар). Це кімната в монастирях, в якій займалися переписуванням книжок і створюванням до них ілюстрацій.

«Джон Ото, більш відомий як Джон з Бургоса». Ото (Otho) – дослідники вказують, що це дворянське прізвище. Його варіації – Одо (Odo) і Отто (Otto). Бургос – на той час столиця Кастилії.

«кардинал Фалькоді». Гі де Фуко, він же Falcodius на латині і він же Foulkes у англійців. Історична особа.

«...ніхто інший з Фітц-Ото». Префікс Фітц (означає «син») застосовувався як прізвище позашлюбних дітей високородної знаті.

«... слова «Магніфікату»». Хвала діви Марії Господу з першого розділу «Євангелія від Луки» (1,46) названа так по першому виразу: «Величає душа моя Господа».

«Новий тамтешній собор – однак вони повільніші за Гнів Божий, ці муляри». Будівництво собору у Бургосі було розпочато у 1221 році і продовжувалось більше трьохсот років.

«Твоєї душі?». Персонажі оповідання звертаються один до одного на «ви», але іноді під час дискусії переходять на «ти», що у Кіплін(г)а підкреслюється іноді курсивом.

«...на краю Завойованих Країн... на шляху до Гранади». На той час більша частина Іспанії, окрім південного королівства Гранади, була відвойована у маврів.

«Ранульфа, каноніка «Святого Пола»». Ранульф де Бретон – історична особа. «Святого Пола» (St Paul’s) – собор у Лондоні.

«Хіба Абана і Фарпар ...?» Абат починає цитувати вираз з «Четвертої книги Царств» (в українському перекладі), розділ 5, вірш 12. Воєначальник царя Сирійського, якому порадили омитися у Йордані, щоби вилікуватися від прокази, вигукує у гніві: «Хіба Абана і Фарпар, ріки дамаські, не кращі за всі води ізраїльські?» Тобто, абат хотів сказати: хіба англійські дияволи не такі самі, що треба їхати за ними до Іспанії?

«...адже по матері він був де Сенфорд». Згідно з «Англійською Історією» хронікера Меттью Періса де Сенфорди або Сендфорди включали єпископа Рочестерського Хенрі і тамплієра Роберта (том 1); лицаря Ніколаса, «неперевершеного в Англії по хоробрості» і його сестру Сісілію, гувернантку королівської принцеси (том 2).

«оранжево-червоного вермильону». Тобто кіноварі. Вперше використане в англійській мові в 13-му столітті слово vermilion походить від старофранцузького слова vermeillon, яке походить від vermeil, від латинського vermiculus – зменшувального від латинського слова vermis (черв’як).

«...намисто для абатової леді – Енн з Нортону». Як зазначають дослідники, яким би не було розслабленим життя церковників у 13 столітті, Енн з Нортону не могла б жити у чоловічому монастирі і шанобливо називатися «абатовою леді». Кіплін(г) ввів її смертельно хвору для підкреслення абатової дилеми.

«...назвою «De Virtutibus Herbarum»» «Про доблесні якості трав» теолога і природознавця Святого Альберта Великого.

«...лікар із Салерно – Роджер, італієць». Історично особа, автор трактата «Chirurgia». Салерно славилось своїми хірургами.

«...спочатку physicus, а потім sacerdos». Спочатку природодослідник, а потім жрець, тобто більш лікар аніж церковник.

«Оксфордський монах. Його теж звати Роджер. Вчений і відомий філософ». Мається на увазі Роджер Бейкон. За десять років до подій у цьому оповіданні, монах Бейкон написав трактат «Про таємні дії Мистецтва і Природи і нікчемність Магії» (De Secretis Operibus Artis et Naturae et de Nulitate Magie), в якому пророкував, наприклад, що людство створить літаки. Він також, окрім усього іншого, цікавився оптикою і був добре ознайомлений з латинськими перекладами арабських праць по оптиці.

«Він вдирається з «Viaticum»». Причащання хлібом і вином, що дається вмираючим.

«Приймайте постриг, Дідімусе». Лазаретника звуть Томас, що арамейською означає «близнюк». Дідімусом в Євангелії називають Фому, але це прізвисько грецькою теж означає «близнюк». Тож коли читаємо в московитському перекладі Євангелія «Фома Дідім», або в українському – «Фома, званий ще Близнюком», це звучить як «масло масляне».

«...з боку Трифориуму». Галерея над нефом.

«...душа самого Бернарда». Французький поет 12 століття.

«De Contemptu Mundi»». «Про презирство Світу»

«Utque malum late solet immedicabile cancer» Рядок з «Метаморфоз» (ІІ, 825). В перекладі Андрія Содомори:

«825] Як – непоправна напасть! – розповзається тілом повільно

826] Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові...»

«Хокус-покус...» Спотворенням слів «Hoc est corpus» (це є тіло моє) під час Причастя. Лайфорд П. Едвардс в «Природня історія революції» про признаки майбутньої революції пише: «В останні дні римського язичництва жерці підморгували один одному, здійснюючи жертвопринесення. Вони більше не вірили, що за станом курячої печінки можна судити про громадські справи. Це було незадовго до того, як вони відмовилися від релігії, яка потурала подібного роду абсурду... Не випадково Реформація почалася в роки понтифікату Лева Х, який заявляв, що християнство стало для духовенства марновірством. Вираз hocus-pocus замість hoc est corpus – найсвятіших для народу слів показувало, як у вигляді висміювання розвивався процес підриву цілої релігійної системи».

«...про різновид плямистої лихоманки». Дослідники вказують, що мова йдеться про «цереброспинальну лихоманку, спричинену менінгококом».

«...як каже Варро у своїй праці «De Re Rustica»». «De Re Rustica» – трактат про сільське господарство Маркуса Теренціуса Варро. У 2 книзі, 12 розділі, він рекомендував не будувати житловий будинок поблизу болотистої землі, тому що «деякі дрібні тварини, невидимі для ока, розмножуються там і, переносячись повітрям, досягають внутрішньої частини тіла через рот і ніс, і спричиняють хвороби, від яких важко позбутися».

«...це демон Сократа». Дух-посередник між богами і людьми, який, по словам Платона, застерігав Сократа від помилок. Монах Роджер своїм зауваженням має на увазі, що демон ще й надихає на творчість.

«...навіть Пітера Перегрінуса». Французький вчений П’єр де Марікур (відомий як Перегрінус) – вчений-практик та експериментатор.

«І я також – Павла з Егіни». Paul of Aegina – грецький хірург з Александрії у 2 столітті до нашої ери.

«...майже прозорою грізайлью». Grisaille – малюнок у відтінках сірого. Ця техніка, як і вишукана облямівка з квітами на картинах Джона, належить до 15 століття.

«Non nobis!» Не мені (слава)!

«...почав істерично «Benedicite omnia Opera»». «Усі діла Господа, благословіть Його і величайте Його навіки».

«...зелено-хворі незаймані дівиці на шляху до святості». Зелена хвороба або хлороз – це форма анемії, яка вражає дівчат у віці від 15 до 25 років, які страждають від недоїдання; вона була відома стародавнім як «хвороба незайманих».

«І я знаю, яку доктрину вони з цього винесли». Тут мається на увазі «подвійна правда» Аверроеса – ісламського середньовічного мислителя, що можна стверджувати наукову чи філософську істину і водночас підтверджувати свою віру в теологічне твердження, яке суперечить їй.

(27 Листопада 8 рік до Р.Х) – день смерті Горація.

«ГОРАЦІЙ, Ода 31 Книга V.» Містифікація Кіплін(г)а. Горацій написав тільки 4 книги од.

«під дубом Бантіїї». Бантія – селище поблизу Венузії, рідного міста Горація.

«Вергілій вмирав і, розуміючи наближення змін, завбачав». Тут мається на увазі 4 еклога Вергілія, яку вважали передбаченням народження Христа.

«Сьогодні Меценат очікує мене на Есквіліні» Есквілін – один з семи пагорбів, на яких стоїть вічне місто Рома. На Есквіліні мешкав Меценат де і був похований, на два місяці раніше за Горація. Горація поховали поряд з ним.

«Та чи відновимось, Вергілій, на світанні?» Тобто, чи воскреснемо, як Ісус.