Текст книги "Око аллаха"

Автор книги: Редьярд Джозеф Киплинг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Rudyard Kipling

The Eye of Allah

with the poems «Untimely» and

«The Last Ode»

1926

Радьярд Кіплін(г)

Око Аллаха,

з віршами «Завчасно» і

«Остання ода»

1926

Переклад і коментарі

Олександра Омельченка

2023

ОКО АЛЛАХА

ЗАВЧАСНО

Нічого в житті для користування не створено

Та з давніх часів не було оприлюднено

Допоки ім’я творця не було вже загублено.

Хто отримав в платню зневагу і гноблення

Щоденну ненависть, презирство й відчуження

Допоки він не загинув, відчувши збентеження.

Та більш заслуговують аніж він шкодування

Мудрі душі, котрі мали своє передбачення

Згуби лихої від завчасних Мистецтв і Пізнання

І зупинили чудове приладдя і абсолютне ізцілення,

Щоби там не з’явилось зневірення.

Небо приносить Часи, відвернути які незмога ізнов

Ціною життя чи душі, і являє Пророк крізь першого кров,

Хто мріяв і рано занадто повірив, що час той прийшов.

Кантор «Святого Іллода»*, занадто захоплювався музикою, щоб перейматися ще й бібліотекою, а підкантор, який обожнював кожну частину праці, прибирав після двогодинного писання і диктування у Скрипторії*. Ченці-переписувачі передавали йому свої аркуші – це було звичайне «Чотириєвангеліє», замовлене абатом з Івешема, – і виходили один за одним на вечірню. Джон Ото*, більш відомий як Джон з Бургоса, не звернув на це уваги. Він доводив до блиску крихітну золоту розетку на своїй мініатюрі Благовіщення для свого «Євангелія від Луки», яке, як він сподівався, кардинал Фалькоді*, папський легат, згодом прийме із задоволенням.

– Припиняйте, Джоне, – промовив підкантор впівголоса.

– А? Вони вже пішли? Я не чув. Зачекайте хвилинку, Клементе.

Підкантор терпляче чекав. Він знав Джона більше десятка років, приїжджаючого і від’їжджаючого з монастиря Святого Іллода, до якого Джон завжди говорив, що належить, перебуваючи за кордоном. Це твердження було з радістю дозволене, бо, здавалося, він, як ніхто інший з Фітц-Ото*, носив усі Мистецтва в руці, а більшість їхніх практичних прийомів – під своїм капюшоном.

Підкантор подивився через плече на пришпилений аркуш, де золотом, омитим червоним лаком, були написані перші слова «Магніфікату»* на тлі ледь-ледь пломеніючого німба Діви. Вона була зображена зі здивовано з'єднаними руками біля решітки нескінченно складної арабески, по краях якої бризки апельсинового цвіту, здавалося, наповнювали синє гаряче повітря, що неслося над дріб'язком пересохлого краєвиду на другому плані.

– Ви зробили з неї справжню єврейку, – сказав підкантор, вивчаючи оливкову щоку та очі, сповнені передбачення.

– А ким ще була Пресвята Діва? – Джон висмикнув шпильки. -Слухайте, Клементе. Якщо я не повернуся, це має потрапити до мого Великого Луки, хто б його не закінчив.

Він просунув малюнок між захисними паперами.

– Значить, ви знову їдете до Бургоса, як я чув?

– Через два дні. Новий тамтешній собор – однак вони повільніші за Гнів Божий, ці муляри* – корисний для душі.

– Твоєї душі?* – Підкантор виглядав невпевненим.

– Навіть моєї, з вашого дозволу. А на півдні... на краю Завойованих Країн... на шляху до Гранади*... є кілька мавританських візерунків, які є дуже благоприємні. Вони заспокоюють марнославні думки і привертають їх до малюнка – як ви щойно відчули у моєму Благовіщенні.

– Вона... це було дуже красиво. Не дивно, що ви їдете. Але ви не забудете про своє відпущення, Джоне?

– Звичайно. – Це була пересторога, якою Джон не нехтував напередодні подорожі, так само як і повторним вистриженням тонзури, яку він зробив собі ще в юності, десь поблизу Гента. Позначка давала йому у крайньому випадку привілеї духовенства, і завжди певну повагу в дорозі.

– Ви також не забудете, що нам потрібно в Скрипторії. Справжнього ультрамарину в світі вже не залишилося. Його змішують з тією німецькою синькою. А що стосується ярко-червоного...

– Я завжди буду робити все, що в моїх силах.

– А брат Томас (це був Лазаретник, відповідальний за монастирську лікарню), йому потрібно...

– Він сам попросить. Я зараз піду до нього, і він мені вистриже нову тонзуру.

Джон спустився сходами до провулку, що відділяє лікарню і кухню від задньої частини монастиря. Поки його стригли, брат Томас (лагідний, але смертельно наполегливий лазаретник Святого Іллода) дав йому список ліків, які він мав привезти з Іспанії усіма правдами і кривдами чи законно придбавши. Тут їх несподівано заскочив кульгавий, похмурий абат Стівен у нічних черевиках на хутряній підкладці. Не те, щоб Стівен де Сотре був якимось шпигуном, але в молодості він брав участь у невдалому Хрестовому поході, який закінчився після битви при Мансурі дворічним полоном у сарацинів у Каїрі, де чоловіків навчили ходити тихо.

Справедливий мисливець і сокольник, розумний прихильник суворої дисципліни, але передусім людина науки, доктор медицини під керівництвом такого собі Ранульфа, каноніка «Святого Пола»*, його серце більше лежало до монастирської лікарняної справи, ніж до релігійної. Він зацікавлено перевірив їхній список, додаючи до нього свої пункти. Після того, як лазаретник відійшов, він щедро відпустив Джонові гріхи, щоб покрити прогрішення дорогою; бо він не визнавав випадково куплені Індульгенції.

– А чого ви шукаєте у цій подорожі? – запитав він, сидячи на лавці біля ступки і терезів у маленькій теплій комірчині для зберігання ліків.

– Здебільшого дияволів, – вишкірився Джон.

– В Іспанії? Хіба Абана і Фарпар ...?

Джон, для якого люди були лише матеріалом для малюнків, та ще й добре народжений (адже по матері він був де Сенфорд*), подивився абатові прямо в обличчя і ...

– Ви знайшли їх такими? – запитав він.

– Ні. Вони теж були в Каїрі. Але яка вам у них особлива потреба?

– Для мого Великого Луки. Він найкращий з усіх Чотирьох, коли справа стосується дияволів.

– Не дивно. Він був лікарем. А ви ні.

– Боже борони! Але я втомився від наших дияволів Церковного зразку. Вони лише мавпи, кози та птиці разом узяті. Досить добре для звичайного червоно-чорного Пекла і Судного Дня – але не для мене.

– Чому ви такі вибагливі щодо них?

– Тому що здоровий глузд підказує і Мистецтво, що в пекельних справах беруть участь всілякі дияволи. Наприклад, ті семеро, що були витягнуті з Магдалини. Це були б дияволиці, зовсім не схожі на дзьобатих, рогатих і бородатих загальноприйнятих дияволів.

Абат розсміявся.

– І знову ж таки дивіться! Диявол, що вийшов з німого чоловіка. Яка йому користь від хобота чи клюва? Він буде безликий, як прокажений. А найбільше – дай Боже, щоб я це зробив! – дияволи, що вселилися в свиней Гадарину. Вони були б... вони були б... я ще не знаю, якими вони були б, але вони були б кращими за дияволів. Я хотів би, щоб вони були різноманітними, як самі святі. Але зараз вони всі – один шаблон, для стін, вікон чи картин.

– Продовжуйте, Джоне. Ви більш заглиблені у цю таємницю, ніж я.

– Боже борони! Але я кажу, що до дияволів треба ставитися з повагою, нехай вони будуть прокляті.

– Небезпечна доктрина.

– Я маю на увазі, що якщо форма будь-чого варта того, щоб зобразити її людині, то вона варта її найкращих думок.

– Так безпечніше. Але я радий, що дав вам Відпущення.

– Там для майстра, який має справу із зовнішніми формами речей, менше ризику – на славу Матері Церкви.

– Може й так, але, Джоне, – рука абата майже торкнулася рукава Джона, – скажіть мені чи вона... вона є мавританкою... чи єврейкою?

– Вона моя, – відповів Джон.

– Цього достатньо?

– Я так це вважаю.

– Ну – гаразд! Це поза моєю юрисдикцією, але... як на це там дивляться?

– О, в Іспанії нічим таким не забивають собі голову – ані Церква, ані Король, благослови їх Боже! Там занадто багато маврів і євреїв, щоб їх усіх перебити, а якби їх прогнали, то не було б ні торгівлі, ні землеробства. Повірте мені, в Завойованих Країнах, від Севільї до Гранади, ми живемо в любові один до одного – іспанці, маври і євреї. Розумієте, ми не ставимо жодних запитань.

– Так-так, – зітхнув Стівен. – І завжди є надія, що вона може бути навернена.

– О так, надія завжди є.

Абат пішов до лікарні. Це була легка епоха, Рим поки ще не закрутив гайки щодо статевих зв'язків священнослужителів. Якщо жінка не була надто настирливою, або син не надто користувався церковними привілеями та зборами свого батька, то багато чого залишалося поза увагою. Але, як мав підстави пригадати абат, союзи поміж християнами і невірними призводили до горя. Тим не менш, коли Джон з мулом, поштою і слугою поцокав по дорозі до Саутгемптона і моря, Стівен позаздрив йому.

* * * * *

Він повернувся через двадцять місяців, у хорошому міцному стані, навантажений гостинцями. Шматок найбагатшого лазуриту, шматок оранжево-червоного вермильону* та невеличкий пакуночок сушених жуків, з яких виходить найпрекрасніший багрянець, для підкантора. Крім того, кілька кубиків молочного мармуру з рожевим рум'янцем, який можна було розтерти і перетворити на незрівнянний фоновий матеріал. Там була половина ліків, яких вимагали абат і Томас, а також довге насичено-червоне сердолікове намисто для абатової леді – Енн з Нортону*. Вона люб'язно прийняла його і запитала, звідки воно у Джона.

– Біля Гранади, – сказав він.

– Ви залишили там все гаразд? – запитала Енн. (Можливо, абат розповів їй щось про сповідь Джона).

– Я віддав усе в руки Божі.

– Ах, Божечки! Як давно?

– Без одинадцяти днів чотири місяці.

– Ви були... з нею?

– На моїх руках. Під час пологів.

– І?

– І хлопчик також. Тепер нічого немає.

У Енн Нортонської перехопило подих.

– Думаю, ви будете раді цьому, – сказала вона через деякий час.

– Дайте мені час, і, можливо, я зрозумію це. Але не зараз.

– У вас є ваша робота і ваше мистецтво, і... Джоне... пам'ятайте, що в могилі немає місця заздрощам.

– Так-так! У мене є моє Мистецтво, і бачить Бог, я нікому не заздрю.

– Дяка Богу хоча б за це, – сказала Енн Нортонська, вічно хвора жінка, яка слідувала за абатом із запалими очима. – І будьте певні, я зберігатиму це, – вона торкнулася намиста, – допоки житиму.

– Я приніс ... довірив... вам саме для цього, – відповів він і пішов геть.

Коли вона розповіла абатові, звідки вона його взяла, той нічого не відповів, але коли вони з Томасом складали на зберігання ліки, передані Джоном, у комірчині, яка виходила на димар лікарняної кухні, він помітив пиріг із соком сушеного маку:

– Це має силу позбавити людину будь-якого болю.

– Я це бачив, – сказав Джон.

– Але від душевного болю, крім Божої Благодаті, є тільки одні ліки, і це – людське ремесло, навчання або інший корисний рух власного розуму.

– Це також підходить і мені, – була відповідь.

Наступний погожий травневий день Джон провів у лісі з монастирським свинопасом і всіма свинарями, а потім повернувся, навантажений квітами і весняними бризками, до свого дбайливо доглянутого місця в північному відсіку Скрипторія. Там, з дорожніми альбомами під лівим ліктем, він занурився мимо усіх своїх спогадів у Великого Луку.

Брат Мартін, старший переписувач (який щось казав приблизно раз на два тижні), наважився запитати, як просувається робота.

– Все тут! – Джон постукав олівцем по лобі. – Всі ці місяці ми тільки й чекали, щоб – о Боже! – з'явитися на світ. Мартіне, ви вже відірвалися від свого звичайного копіювання?

Брат Мартін кивнув. Він пишався тим, що Джон Бургоський звернувся до нього, незважаючи на його сімдесят років, за дійсно гарним переписуванням.

– Тоді погляньте! – Джон виклав новий пергамент – тонкий, але бездоганний. – Кращого за цей аркуш не знайдете аж до Парижа. Так! Понюхайте його, якщо хочете. Дайте мені циркуль, і я розмічу його для вас... якщо ви зробите одну літеру світлішою чи темнішою за іншу, я заколю вас, як свиню.

– Ніколи, Джоне! – Старий радісно засяяв.

– Але я це зроблю! А тепер слідкуйте за мною! Тут і тут, де я вколюю, і почерком ось такої висоти, на ширину волосини, ви переписуєте тридцять перший і тридцять другий вірші з Восьмого Луки.

– Ага, свині Гадарину! «І вони благали Його, щоб не наказав їм іти в безодню. А там було стадо з багатьох свиней» – Брат Мартін, природно, знав усі Євангелія напам'ять.

– Саме так! Аж до «і Він дозволив їм». Не поспішайте з цим. Спочатку моя Магдалина повинна вийти з мого серця.

Брат Мартін виконав роботу настільки досконало, що Джон вкрав з кухні абата кілька м'яких солодощів в нагороду за його працю. Старий з'їв їх; потім розкаявся; потім висповідався і наполягав на покуті. Тоді абат, знаючи, що є лише один спосіб пройняти справжнього грішника, дав йому книгу під назвою «De Virtutibus Herbarum»*, щоб він її чесно переписав. «Святий Іллод» позичив її у похмурих цистерціанців, які не люблять красивих речей, і кострубатий текст не давав Мартінові спокою саме тоді, коли він був потрібен Джону для деяких досить специфічно розташованих написів.

– Тепер бачите, – сказав підкантор, наставляюче. – Ви не повинні робити таких речей, Джоне. Ось брат Мартін на покуті через вас...

– Ні... через мого Великого Луку. Але я заплатив кухареві абата. Я його так розмалював, що його власні кухарці не можуть триматися з серйозним виглядом. Він більше не бовкатиме.

– Недобре вчинено! І абат вас теж не любить. Він не подав вам жодного знаку, відколи ви повернулися – жодного разу не запросив до високого столу.

– Я був зайнятий. Маючи очі на голові, Стівен знав це. Клементе, жоден бібліотекар від Дарема до Торра не здатен так прибрати за вас.

Підкантор стояв на сторожі; він знав, де зазвичай закінчуються компліменти Джона.

– Але за межами Скрипторію...

– Туди я ніколи не ходжу. – Підкантора було звільнено навіть від копання в саду, щоб не зіпсувати його чудові руки, що вміють переплітати книги.

– У всьому, що відбувається поза Скрипторієм, ви – головний дурень Християнського світу. Повірте мені, Клементе. Я бачив багато таких.

– Я приймаю від вас усе, – доброзичливо посміхнувся Клемент. – Ви використовуєте мене гірше, ніж хлопчика-хориста.

Вони почули, як у монастирі внизу розпачливо закричав один із тієї породи страждальців, коли кантор смикнув його за волосся.

– Бог любить вас! І я люблю! Але чи думали ви коли-небудь, як я брешу і краду щодня у своїх подорожах – і так, щоб ви знали, вбиваю, – щоб принести вам кольори і грунти?

– Це правда, – відповів справедливий і терплячий докори сумління Клемент. – Я часто думав, що якби я знаходився в миру – не дай Боже! – я міг би бути сильним злодієм у деяких справах.

Навіть брат Мартін, схилившись над своїм ненависним «De Virtutibus», засміявся.

* * * * *

Але десь у середині літа лазаретник Томас передав Джону абатове запрошення на вечерю в його домі з проханням принести з собою все те, що він зробив для Великого Луки.

– Що саме? – запитав Джон, який був повністю занурений у свою роботу.

– Це лише одна з його «вечерь мудрості». Ви сиділи на кількох, відколи стали слуга божий.

– Це правда: і здебільшого все було добре. Як Стівен хотів би, щоб ми...?

– Сутана і капюшон поверх усього. Буде лікар із Салерно – Роджер, італієць*. Мудрий і знаменитий, зі скальпелем. Він був у лазареті близько десяти днів, допомагав мені – навіть мені!

– Ніколи не чув цього імені. Але наш Стівен завжди спочатку physicus, а потім sacerdos*.

– А його леді вже деякий час хворіє. Роджер приїхав сюди через неї.

– Він лікуватиме? Тепер я думаю що, я вже давно не бачив леді Енн.

– Ви вже давно нікого не бачили. Вона вже майже місяць як розміщена – тепер її мають перевезти за кордон.

– Настільки все погано?

– Роджер з Салерно ще не сказав, що він думає. Але...

– Боже, змилуйся над Стівеном! . . . Хто ще за столом, окрім тебе?

– Оксфордський монах. Його теж звати Роджер. Вчений і відомий філософ*. А ще він доблесно вміє випивати.

– Три лікаря, враховуючи Стівена. Я завжди вважав, що це означає два атеїсти.

Томас занепокоєно подивився собі під ніс.

– Це погане прислів'я, – пробурмотів він заїкаючись. – Вам не варто його вживати.

– Ха! Ніколи не будьте монахом більшим за мене, Томасе! Ви вже одинадцять років працюєте лазаретником «Святого Іллода», і досі залишаєтеся братом-мирянином. Чому за весь цей час ви жодного разу не прийняли постриг?

– Я... я не гідний.

– Вдесятеро достойніший за ту нову жирну свиню – Хенрі, Як– його-там, – що служить меси в лазареті. Він вдирається з «Viaticum»* у вас під носом, коли хворий лише втрачає свідомість від кровотечі. І людина помирає від чистого страху. І ви це знаєте! Я бачив ваше обличчя в такі моменти. Приймайте постриг, Дідімусе*. Тоді матимете трохи більше ліків і трохи менше меси з вашим хворими, і вони житимуть довше.

– Я недостойний... недостойний, – жалібно повторяв Томас.

– Не ви... а... для вашого Голови ви або стоїте або падаєте. А тепер, коли робота на деякий час звільнила мене, я вип'ю з будь-яким філософом з будь-якої школи. А ще, Томасе, – вмовляюче, – мені б гарячу ванну в лазареті перед вечірньою.

* * * * *

Коли чудово приготована і подана їда дійшла кінця, і скатертини з густою бахромою були зняті, і пріор надіслав ключі з повідомленням, що в монастирі все в порядку, і ключі були належним чином повернуті зі словами: «Нехай так буде до Утрені», абат і його гості вийшли охолодитися у верхній монастирський корпус, який привів їх по сходах до Південного Хору з боку Трифориуму*. Літнє сонце все ще припікало, бо була лише шоста година, але абатська церква, звісно ж, лежала у своїй традиційній темряві. Тридцятьма футами нижче запалювалося світло для репетиції хору.

– Наш кантор не дає їм спокою, – прошепотів абат. – Станьте біля цього стовпа, і ми почуємо, до чого він їх зараз підводить.

– Пам'ятайте, всі! – пролунав суворий голос кантора. – Це душа самого Бернарда*, яка атакує наш світ зла. Візьміть його швидше, ніж учора, і викидайте з себе всі слова начисто. Там на хорах! Починайте!

Орган на мить спалахнув, самотній і лютий. Потім голоси зійшлися в першому лютому рядку «De Contemptu Mundi»*:

«Hora novissima – tempora pessima» – мертва пауза, поки з темряви не вирвалося, наче ридання, схвальне «sunt», і голос одного хлопчика, чистіший за срібні сурми, не повернув довгоочікуваний «vigilemus».

«Ecce minaciter, imminet Arbiter» (орган і голоси здригнулися в жаху і застереженні, плавно вириваючись на «ille supremus»). Потім тональність змінилася на прелюдію «Imminet, imminet, ut mala terminet...»

– Стоп! Знову! – вигукнув кантор; і пояснив свої міркування дещо строгіше, ніж це було б природно для хорової репетиції.

– Ах, як шкода людського марнославства! Він здогадався, що ми тут. Ходімо звідси! – сказав абат.

Енн Нортонська, сидячи на своєму переносному стільці, теж слухала, далі по темному трифориуму, разом з Роджером з Салерно. Джон почув її ридання. На зворотному шляху він запитав Томаса, як її здоров'я. Перш ніж Томас зміг відповісти, між ними проштовхнувся гостролиций італійський лікар.

– Після нашої спільної розмови я вирішив, що буде краще сказати їй, – сказав він Томасу.

– Що? – досить просто запитав Джон.

– Те, що вона вже знала.

Роджер з Салерно почав грецьку цитату про те, що кожна жінка знає все про все.

– Я не знаю грецької, – твердо заявив Джон. Роджер Салернський добряче задарував їх грецькою за вечерею.

– Тоді я прийду до вас латиною. У Овідія є гарний переклад. «Utque malum late solet immedicabile cancer»*, але, без сумніву, решту ви знаєте, достойний сер.

– На жаль! Моя латина – шкільна, і все, що я знаю це те, що я дізнався від дурнів, які сповідують зцілення хворих жінок. «Хокус-покус...»* але, без сумніву, ви знаєте решту, достойний сер.

Роджер Салернський став зовсім мовчазним, поки вони не повернулися до їдальні, де був затишний вогонь, а фініки, родзинки, імбир, інжир та солодощі з ароматом кориці були розставлені на столі разом з добірними винами. Абат сів, зняв перстень, впустив його, щоб усі почули дзенькіт, у порожній срібний кубок, простягнув ноги до каміна і подивився на велику позолочену і різьблену троянду на циліндричній стелі. Тиша, яка тримається від Повечір'я до Утрені, зімкнулася з їхнім світом. Монах з бичачою шиєю дивився, як сонячний промінь розбивається на кольори на обідку кришталевої сільнички; Роджер Салернський знову почав дискусію з братом Томасом про різновид плямистої лихоманки*, яка спантеличувала їх як в Англії, так і за кордоном; Джон помітив гострий профіль, і – він міг би послужити замальовком для Великого Луки – його рука посунулася до грудей. Абат побачив це і кивнув головою. Джон витягнув срібний олівець і альбом для замальовок.

– Ні – скромність – це добре, але висловлюйте власну думку, – переконував італієць лазаретника. З ввічливості до іноземця майже вся розмова велася застільною латиною; більш офіційною і багатослівною, ніж монастирська скоромовка. Томас почав зі свого смиренного заїкання.

– Зізнаюся, я не можу зрозуміти причину лихоманки, якщо тільки, як каже Варро у своїй праці «De Re Rustica», якісь дрібні тварини, за якими не може стежити око, не проникають в організм через ніс і рот і не викликають тяжких хвороб. З іншого боку, цього немає Святому Письмі.

Роджер Салернський згорбив голову і плечі, як розлючений кіт.

– Завжди оце! – промовив він, і Джон вхопив скривлення його тонких вуст.

– Ніколи не знаєте спокою, Джоне. – Абат усміхнувся до художника. – Ви повинні кожні дві години перериватися на молитву, як це робимо ми. Святий Бенедикт не був дурнем. Дві години і все, коли людина може втримати гостроту ока чи руки.

– Для переписувачів – так. Брат Мартін вже не впевнений після однієї години. Але коли робота захоплює людину, вона повинна працювати доти, доки не відпустить її.

– Так, це демон Сократа*, – пробурмотів Монах з Оксфорда над своєю чашею.

– Доктрина схиляється до презумпції, – сказав абат. – Пам'ятаєте: «Чи може бути смертна людина праведнішою за свого Творця?»

– Праведності не загрожує ніяка небезпека, – з гіркотою промовив Монах. – Але принаймні людина може зазнати страждань, йдучи вперед у своєму Мистецтві чи думці. А якщо Мати Церква побачить або почує, що людина рухається вперед, що вона скаже? «Ні!». Завжди «Ні».

– Але якщо тваринки Варро невидимі, – це був вже Роджер з Салерно до Томаса, – як ми можемо наблизитися до зцілення?

– Експериментальним шляхом, – несподівано обернувся до них Монах. – Розумом і експериментом. Одне без іншого даремне. Але Мати Церква...

– Ой! – Роджер з Салерно кинувся на свіжу наживку, як щука. – Послухайте, сери. Її єпископи – наші князі – всипали наші дороги в Італії трупами, які вони роблять для свого задоволення чи гніву. Прекрасними трупами! Але якщо я – якщо ми, лікарі, – піднімемо шкіру одного з них, щоб подивитися на Божу тканину під нею, що скаже Мати Церква? «Святотатство! Тримайтеся своїх свиней і собак, або згорите’!»

– І не тільки Мати Церква! – втрутився Монах. – На кожному кроці нас перепиняють... перепиняють словами якоїсь людини, що померла тисячу років тому, які вважаються остаточними. І не тільки Мати Церква! Хто такий якийсь син Адама, щоб одним своїм словом зачиняти двері до істини? Я не виключаю навіть Пітера Перегрінуса*, мого власного великого вчителя.

– І я також – Павла з Егіни*, – вигукнув Роджер із Салерно. – Послухайте, сери! Ось вам випадок, що стосується самої суті справи. Апулей стверджує, що якщо людина їстиме в піст сік зрізаного листя жовтецю – sceleratus, як ми його називаємо, що означає «негідний», – він поблажливо кивнув у бік Джона, – то її душа покине тіло зі сміхом. Ось це і є брехня, небезпечніша за правду, бо в ній є частка правди.

– Його понесло! – розпачливо прошепотів абат.

– Бо сік цієї трави, як я знаю з власного досвіду, викликає опіки, пухирі та сухість у роті. Я знаю також rictus, або псевдо-сміх, на обличчі тих, хто загинув від сильної отрути трав, споріднених з цим ranunculus. Безумовно, цей спазм нагадує сміх. Тому, на мою думку, Апулей, побачивши тіло людини, отруєної таким чином, у розпалі кинувся і написав, що людина померла, сміючись.

– Ані залишився, щоб спостерігати, ані підтвердив спостереження експериментом, – додав Монах, насупившись.

Стівен, абат, підняв брову в бік Джона.

– А ви як гадаєте? – запитав він.

– Я не лікар, – відповів Джон, – але я б сказав, що Апулея за всі ці роки могли зрадити його переписувачі. Вони йдуть короткими шляхами, щоб уберегти себе від неприємностей. Якщо припустити, що Апулей написав, що душа після цієї отрути, здається, покидає тіло зі сміхом. Не знайдеться трьох переписувачів з п'яти (моє судження), які б не пропустили це «здається». Бо хто б сумнівався в Апулеї? Якщо йому так здалося, значить, так воно і є. Інакше будь-яка дитина знає, що таке розсічений жовтець.

– Ви знаєтеся на травах? – уривчасто запитав Роджер із Салерно.

– Тільки те, що, коли я був хлопчиком у монастирі, я робив екзему навколо рота і на шиї з соку жовтцю, щоб врятувати себе від молитви холодними ночами.

– А! – сказав Роджер. – Я не сповідую ніяких хитрощів.

Він манірно відвернувся.

– Неважливо! Тепер до ваших власних витівок, Джоне, – увірвався тактовний абат. – Покажіть докторам свою Магдалину, гадаринську свиню і дияволів.

– Дияволів? Дияволів? Я створив дияволів за допомогою ліків, і так само їх знищив. Чи є дияволи зовнішніми по відношенню до людства, чи іманентними, я ще не вирішив. – Роджер із Салерно все ще гнівався.

– Не насмілюйтесь, – рявкнув монах з Оксфорда. – Мати Церква творить своїх власних дияволів.

– Не зовсім! Наш Джон повернувся з Іспанії з новенькими. – Абат Стівен взяв поданий йому пергамент і ніжно поклав його на стіл. Всі зібралися, щоб подивитися. Магдалина була намальована блідою, майже прозорою грізайлью* на тлі розлючених, розхитаних дияволиць з жіночими обличчями, кожна з яких була зломлена через свій особливий гріх, і кожна, як можна було бачити, несамовито боролася з Силою, яка її примушувала.

– Я ніколи не бачив нічого подібного до цього сірого тіньового творіння, – сказав абат. – Як ви до цього дійшли?

– Non nobis!* Воно прийшло до мене, – відповів Джон, не знаючи, що він випередив свій час у використанні цього засобу на покоління або й більше.

– Чому вона така бліда? – запитав Монах.

– Зло вийшло з неї – вона може набути будь-якого кольору.

– Ага, як світло крізь скло. Розумію.

Роджер з Салерно мовчки дивився – його ніс все ближче і ближче наближався до сторінки.

– Так воно і є, – нарешті вимовив він. – Так буває при епілепсії – рот, очі, лоб, навіть зап'ястя, що звисає. Кожен знак цього! Їй потрібні заспокійливі, цій жінці, а потім природний сон. Ніякого макового соку, інакше її знудить, коли вона прокинеться. А потім... але я не в моїх коледжах. – Він випростався. – Сер, – сказав він, – ви повинні бути Нашого покликання. Бо, клянуся зміями Ескулапа, ви вбачаєте!

Вони вдарили по руках, як рівні.

– А що ви думаєте про Сімох Дияволиць? – продовжував абат.

Вони розчинялися у звивисту квітку... або полум'яно подібні тіла, колір яких варіювався від фосфоресціюючого зеленого до чорно-фіолетового – кольору застарілої неправедності, і крізь їхню субстанцію можна було простежити биття сердець. Але на знак надії та здорового життя, яке має відновитися, глибока облямівка складалася з умовних весняних квітів і птахів, увінчаних зимородком, що квапився крізь жмут жовтого ірису.

Роджер Салернський визначив трави і багато говорив про їхні чесноти.

– А тепер свині Гадарину, – сказав Стівен.

Джон поклав малюнок на стіл.

Тут були вигнані дияволи, які, боячись бути знищеними до Порожнечі, юрмлячись й мчачи разом, намагались пролізти крізь кожну щілину в пропоновані їм грубі тіла. Деякі свині боролися з навалою, криючись піною і смикаючись; деякі віддавалися їй сонно, як розкішному чуханню спини; інші, вже цілком одержимі, вихором мчали до озера, що лежало внизу. В одному з кутків звільнений чоловік простягнув свої кінцівки, і наш Господь, сидячи, дивився на нього, ніби запитуючи, що він зробить зі своїм визволенням.

– Справді дияволи! – прокоментував Монах. – Але цілком нового виду.

Деякі дияволи були просто грудками, з поглибленнями і випуклостями – натяк на обличчя монстра, що проглядало крізь желеподібні стіни. А ще було сімейство нетерплячих, кулястих дияволят, які розпоровши черево свого усміхненого батька, відчайдушно крутилися біля своєї здобичі. Інші вишикувалися у вигляді прутів, ланцюгів і драбин, поодиноких чи з'єднаних між собою, навколо горла і щелеп свиноматки, що верещала, з вуха якої висовувався хльосткий скляний хвіст диявола, що знайшов собі притулок. А ще були гранульовані і конгломератні дияволи, змішані з піною і слинами там, де атака була найзапеклішою. Звідси погляд переносився на шалено активні спини свиней, що мчали донизу, на перелякане обличчя свинопаса і на жах його собаки.

Промовив Роджер із Салерно:

– Я заявляю, що вони були породжені наркотиками. Вони стоять поза межами раціонального розуму.

– Не ці, – заперечив Томас, який, як слуга монастиря, мав би запитати дозволу у свого абата, щоб висловитися. – Не ці – подивіться! – в облямівці.

Облямівка на малюнку була візерунком з нерівних, але збалансованих відсіків або комірок, в яких сиділи, плавали або копошилися, так би мовити, чисті дияволи, ще не натхненні Злом – байдужі, але неприборкано поза межами уяви. Їхні форми нагадували драбини, ланцюги, батоги, діаманти, недорозвинені бруньки або чреваті фосфоресцентні кулі – деякі майже зореподібні.

Роджер з Салерно порівняв їх з одержимістю розуму церковника.

– Злоякісною? – запитав монах з Оксфорда.

– Все невідоме вважати жахливим, – з презирством процитував Роджер.

– А я – ні. А вони чудові... чудові. Я думаю...

Монах відступив назад. Томас нахилився, щоб краще бачити, і напіврозтулив рота.

– Кажіть, – сказав Стівен, який спостерігав за ним. – Ми всі тут свого роду лікарі.

– Тоді я скажу, – Томас кинувся на нього, як людина, що ставить на вогнище свою життєву віру, – що ці нижчі фігури в облямівці можуть бути не такими вже пекельними і злоякісними, а як моделями і зразками, за якими Джон вигадав і прикрасив своїх справжніх дияволів серед тих свиней!

– І що б це означало? – різко запитав Роджер із Салерно

– На моє бідне судження, він міг побачити ці форми ... і без допомоги наркотиків.

– Хто ж..., – запитав Джон з Бургосу після грубого і проігнорованого прокляття, – хто зробив тебе таким мудрим, мій Сумнівнику?.

– Я помудрішав? Боронь Боже! Тільки, Джоне, пам'ятаєте, як однієї зими – шість років тому – сніжинки танули на вашому рукаві біля дверей кухні. Ви показали мені їх крізь кришталик, який робив маленькі речі великими.

– Так. Маври називають таке скло «Око Аллаха», – підтвердив Джон.

– Ви показували мені їх, танучі, шестигранні. Ви називали їх тоді своїми візерунками.

– Так і є. Танучі шестигранні сніжинки. Я часто використовував їх для роботи з візерунками.