Текст книги "За межею світів. Джерело темряви"

Автор книги: Раслав Севера

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

Розділ 2. Таємниці предків

Це була дуже велика кімната, стіни якої були розмальовані невідомими ієрогліфами. Навколо стояло багато шаф з різним змістом, в тому числі книги, їх була величезна безліч, вони лежали стопками по всьому приміщенню, полиці з безліччю невідомих предметів, з камінням і колбами, а також зброя, деяку вони навіть не бачили ніколи до цього часу.

Коли друзі зайшли всередину, двері зачинились. І вони застигли, з подивом розглядаючись навколо. Тая схаменулася перша, і кинулася перебирати найближчу до неї стопку книг.

‒ І навіщо ти це робиш? – Пролунав голос Дена.

‒ А ти як думаєш? – Вона докірливо подивилася на брата, ‒ Мені потрібні відповіді, і я збираюся їх відшукати.

Він мовчки сів перебирати іншу купу книг, Сіт вирішила не відставати. Ніхто не стежив за часом, здавалося, що пройшла ціла вічність, як раптом Сіт закричала:

‒ Знайшла! Тут щось дуже цікаве. ‒ Всі втупилися на неї втомленим поглядом, ‒ Це схоже на щоденник, якогось Кріса Роджерса, і судячи з його стану, він дуже старий.

Тая з Деном кинулися до щоденника. На першій сторінці красувалася напис; «Крістофер Роджерс».

«Для майбутніх поколінь». Друзі переглянулися. ‒ Читай Ден, ‒ тихо промовила Тая. Він акуратно взяв щоденник у руки, зробив глибокий вдих і почав читати вголос.

«Я був звичайною людиною, жив простим життям, мої батьки загинули, коли я був немовлям, я не знав їх, і все життя мене ростила тітонька. Будучи дорослим, я знайшов гарну роботу, жив в тому будинку, в якому і виріс, все було буденно, але я був радий такому життю. Але одного разу, один випадок перевернув все догори дном.

Вечір був похмурим, на вулиці було мокро і брудно, була пізня осінь і теплі дні підійшли до свого кінця, через непогоду я носив з собою парасольку, і повірте, це важливо запам'ятати. Я повертався пізно вночі з роботи, коли почув страшний шепіт поряд з собою, я озирнувся, але поруч нікого не було. Я пішов вперед і там, на задньому дворі моєї сусідки було дивне чорне світіння, немов туман повільно поширювався по землі, огортаючи будинок. Я не був боягузливим, і вирішив підійти ближче, у мене було незрозуміле дивне відчуття, немов ця чорнота волала до мене.

Я вже був поруч з будинком, коли почув крик, повний болю і відчаю, кричала сусідка. Не роздумуючи, я вбіг у будинок і жахнувся, щось страшне тримало в руках те, що залишилося від неї, вона була немов спустошена, воно кинуло її тіло, і рушило до мене. Я ніколи не відчував такого жаху, я побіг програючи в голові план дій, але що я міг проти цього.

Я довго біг у невідомому напрямку, але я відчував, воно поряд, і в одну мить я усвідомив, що загнаний в кут. Воно наближалося, мені не було куди бігти, і єдине, що було у мене в руках – це парасолька, я стиснув її міцно в руках, в надії, що це хоч якось мені допоможе.

Воно наближалося, я відчував неймовірний жах від його виду, його образ з тих пір надовго застряг в моїй голові. Високий людиноподібний сірий силует, але в ньому не було нічого людського, у нього не було обличчя, тільки якась подоба очей, а точніше порожні чорні очниці, створювалося відчуття, що ти дивишся прямо в безодню. Воно мало чотири довгі руки з величезними кігтями, схожими на леза, а з голови стирчало величезна безліч дивних шипів. Воно дуже дивно пересувалося, немов парило в чорному тумані, і все навколо нього закутувалося темрявою, воно немов поглинало світло, залишаючи за собою лиш порожнечу. Наступала неймовірна тиша і темрява, створювалося відчуття, що світ навколо просто перестав існувати, залишилися тільки я і ця істота.

Воно було поруч, у один момент мій світ звалився, мене охопив страх і я приготувався до смерті. Але раптом сталося щось незвичайне, на моїй руці з’явилися невідомі мені символи, вони почали висвітлювати все навколо приємним золотавим світлом. Парасолька в моїй руці також покрилась цим світлом, я відчув неймовірну силу і спокій, наступної миті у моїй руці на місці парасольки був меч, я не розумів що відбувається, моє тіло не слухало розум, і я кинувся на цю істоту.

Меч з легкістю пройшов крізь істоту, воно видало незрозумілий звук, схожий на крик, це був несамовитий звук, воно вкрилося золотим сяйвом, і немов розсипалося на маленькі частинки.

Коли я прийшов в себе, поруч було порожньо, я навіть подумав, що це був моторошний сон, якби не меч в руці. Я побрів додому, намагаючись усвідомити, що тільки що сталося. Зайшовши в будинок, я побачив незнайомих людей в бузкових мантіях, які закривали майже повністю обличчя, один з них відкинув мантію і заговорив.

‒ Небійся, ми не заподіємо тобі шкоди. Ми твої союзники.

Я був настільки втомлений, і вражений подією. Я просто не міг вимовити й слова, і він продовжував говорити.

‒ Те, з чим ти тільки що зіткнувся – це чірокі, так ми називаємо монстрів з вимірювання тіней, вони часто прориваються в інші світи, розриваючи кордон світів. Якщо їм вдається сильно пошкодити кордон, то неймовірна армія різних істот тіней вриваються і руйнують все на своєму шляху. Ми вартові кордону світів, ми захищаємо вимірювання від їх вторгнення.

‒ У вас це погано виходить. – Вирвалося у мене.

‒ Я розумію, тобі довелося сьогодні нелегко, і ти нічого не знаєш про це, але ці істоти проникають у вимірювання різними шляхами, і ми не завжди встигаємо цьому запобігти, але наше завдання зупинити їх, і ми ведемо полювання на цих істот. І сьогодні ми не очікували такого результату, ми давно не зустрічали необізнаного такого віку, який не знав би про свої магічні сили.

‒ Я що? – Це все, що я зміг тоді вимовити, занадто багато відбулося сьогодні, і все більше це скидалося на маячню.

‒ Твій меч, ‒ спокійно продовжив незнайомець, ‒ адже він допоміг тобі сьогодні? Звідки, по-твоєму, він з'явився у самий потрібний час, рятуючи твоє життя? Твоя магічна сила проявилася, захищаючи тебе, це твій дар. Ти зміг змінити структуру предмета, і створити магічний меч, яким знищів чірокі. Якщо ти підеш з нами, то зможеш дізнатися все про виміри і різних чірокі, про мешканців інших світів, оволодіти і контролювати свої магічні здібності, зможеш захистити себе і своїх близьких, зможеш захистити всі світи.

Але у мене більше нікого не було, тітонька покинула мене кілька років тому, тепер я був самотній, присвячуючи весь свій час роботі, і в той час я подумав, що мені нема чого втрачати, і я зважився. Я довірився цим людям, і вирушив з ними, мені потрібні були відповіді.

Ми пройшли через портал, і з’явилися у неймовірному місці, яке важко описати, його потрібно побачити, але спрямовували ми в академію. Це було величезна старовинна будівля, більше схожа на замок, у якому було все необхідне для життя, а головне – для навчання магічним мистецтвам. Там я познайомився з багатьма прекрасними тагатами (це визначення істот з різних світів, так іменували і мене) і там була величезна бібліотека, в якій я дуже часто проводив час, і згодом в академії зустрів свою майбутню дружину.

Коли я тільки прийшов туди, мене коротко ознайомили з історією світів і тим, як все влаштовано в академії, і сказали, що через місяць відбудеться випробування на визначення здібностей – ТІАБ.

За цей час я встиг обзавестися друзями, спілкувався з багатьма вартовими, дізнавався все про світи, про вартових, і про те, через що багато з них пройшли, і що чекає мене в майбутньому. Вперше за все своє життя я був не самотній.

І через місяць теорії всіх новачків зібрали у величезному круглому залі, посеред якого було накреслене алхімічне коло. В залі зібралися всі бажаючі, поспостерігати за ритуалом. Глава академії вийшла в центр залу і проголосила промову, в кінці вона оголосила, що кожен з нас повинен увійти в коло, яке покаже чистоту наших намірів. При входженні в коло у тагат загоряється аура кольору магічною сили, якщо ж аура загориться рожевим, то тагат повинен залишити академію, у нього буде стерта пам'ять, тому що помисли його не чисті або у нього є тьма в душі, яка може схилити його до зла. Якщо ж при вході в коло не з’явилося ніякої аури, то тагат на час залишає академію, тому що у нього ще не пробудилися здібності.

Скажу чесно, мені було страшно, я не знав, як все обернеться для мене, і я був дуже радий, що я не був першим хто увійшов у коло. Багато тагат заходили в коло, і я спостерігав викид сильної аури різних кольорів, це було захоплююче видовище. Там були й володарі кількох видів магії відразу, але, нажаль і були ті, хто залишив академію назавжди.

Нарешті настала моя черга, я з хвилюванням увійшов у коло, спочатку, нічого не відбувалося, але потім стався, немов вибух енергії, та навколо мене закрутилася аура всіх можливих магічних кольорів. В цю мить я відчував неймовірну могутність, і вловив захоплені погляди навколо себе.

Пізніше я дізнався, що володію всіма силами магії, що варто мені тільки вивчити їх всі, і я стану дуже могутнім, що такі маги дуже цінні, тому що зустрічаються досить рідко. Мені треба було багато чому навчитися і почав я все з магії рун і металу, тому що саме вони тоді врятували мені життя.

Я не буду вдаватися в подробиці навчання в академії, але я зумів багато чого навчитися, пізніше зміг зібрати багато магічних артефактів, зіль, кристалів та інших магічних інгредієнтів. Я зміг створити кімнату поза часу і простору з печаткою своєї крові, тільки мій кровний нащадок зможе відкрити двері і увійти в цю кімнату, щоб знайти притулок і набути допомогу. Я наклав всілякі захисні заклинання, і якщо ви читаєте цей щоденник, то ви в безпеці.»

Ден відклав щоденник. Дівчата дивилися на нього широко розкритими очима.

‒ Це що, все? – Вирвалося у Таї, трохи голосніше, чим вона того хотіла.

‒ Ні, я просто вже втомився читати, та й взагалі мені треба трохи часу, щоб осмислити це.

‒ Дай сюди, я прочитаю, ‒ Сіт вирвала з його рук щоденник і продовжила читати.

«Багато років я вивчав магію всіх видів, щось давалося легко, щось я так і не збагнув, але моя могутність і майстерність зростали.

Після навчання в академії був підсумковий іспит – ІТІ, за підсумками якого, ти міг отримати позначку і звання варта. Деякі з моїх знайомих, з якими ми навчалися довгий час, не пройшли випробування, і продовжили навчання, деякі вирішили покинути академію, а інші отримали довгоочікуване звання варта. Але щастя тривало не довго.

На межі світів стався величезний розрив, і натовп чірокі увірвався в світ. Всі варти були спрямовані для захисту світу. Я вперше був біля кордону світів, це не конкретне місце, це місце, де в дану мить проходить тканина простору, але там утворилася діра.

Я побачив чірокі яке атакувало мене вперше, вихор тіней, але був не тільки він, мисливці тіней, які вміють змінювати своє тіло і перетворюватися у деяких істот -павуки, скорпіони, змії. Воїни тіней, більш могутні, які можуть перетворюватись навіть у самих вартових, і по вигляду їх не відрізнити, що робить їх дуже небезпечними та багато інших тіньових створінь.

Але найстрашніше там були хайвони, – це були ті, кого боялися найбільше, колишні вартові, які піддалися темряві, вони були дуже небезпечні, володіючи силами варта і тіньових чірокі, з ними було важко впоратися.

Це був важкий бій, було багато втрат з обох сторін, але ми вистояли, і найсильніші маги змогли закрити розлом, ми навіть змогли взяти в полон одного хайвона. Під дією закляття нам вдалося вивідати у нього інформацію про атаки на світи, але ми не були готові до почутого. Після розмови з ним, ми вже не були переможцями, адже нас атакувала лише мала частина війська, на чолі якого стояв Ствірум – володар тіней. Він був неймовірно сильний, і міг створювати величезну безліч чірокі для атаки, в той час як вартових ставало менше. Єдине, що ми могли зробити, щоб перемогти – це зупинити Ствірума.

Це був моторошний час, чірокі пробивалися крізь кордони світів все частіше, їх було більше, і вони ставали сильніше. Тоді було прийнято рішення проникнути у вимір тіней, і знищити володаря. Ми збирали всіх можливих вартових, постійно тренувалися, вивчали багато книжок, свідоцтв, нам потрібно було все, що хоч якось могло допомогти нам.

І ось цей день настав, ми стояли у самого великого розриву біля кордону світів, готові вступити туди. Опинившись всередині, ми жахнулися, там була страшна порожнеча і неймовірна темрява, не було видно місяця і зірок, навколо була абсолютна тиша, все навколо огортав густий сірий туман. Від знаходження там всіх кидало в тремтіння, і постійно було неприємне відчуття, що з темряви хтось спостерігає за тобою.

Ми розуміли, що багато хто не повернеться додому, і що ми зустрінемо свій кінець у цьому страшному місці, але відступати вже було пізно, і у нас не було іншого виходу.

Чірокі знали, що ми тут, всюди навколо шастали тіні, вони з'являлися немов з нізвідки, їх була незліченна безліч, але ми були готові, ми відбивали атаку за атакою, нам потрібно було просуватися вперед.

Ми не знали, скільки часу ми там знаходилися, час немов завмер там, і його хід не відчувався, здавалося, що ми ніколи не досягнемо цілі, але одного разу сталося те, що привело нас в шок.

Ми наткнулися на руїни, схоже, раніше там була цивілізація, ми вирішили влаштувати там привал, коли з надр почали з'являтися тіньові істоти. Вони відрізнялися від тих, з якими ми звикли битися, вони походили обрисами більше на людей, ніж на монстрів, і створювалося відчуття, що вони закатовані і нещасні, але ми приготувалися до атаки, адже це міг бути їх прийом.

Але вони не поспішали атакувати нас, деякі більш маленькі істоти ховалися за великими тінями, і у нас раптом промайнула думка, що це маленькі налякані діти. Одна з істот вийшла вперед, і заговорила з нами, незабаром ми дізналися, що це їх світ – Баянган, а вони його мешканці – нгао, так вони себе називали. Вони жили звичайним життям, у них була цивілізація, і були володарі чудесної сили, ми зрозуміли, що це могли бути можливі варти, нгао не розуміли цієї сили, деякі боялися її, а інші обожнювали. Але одного разу на світі з'явився один тагат, який володів неймовірною міццю, він присвятив все життя вивченню магії, і вирішив, що він повинен правити світом, він почав вербувати на свою сторону інших володарів сили, обіцяючи їм більшу могутність, владу і повагу. З часом він підпорядкував собі світ, в світі запанував хаос, простих нгао використовували як рабів, ресурси планети почали вичерпуватися, і світ почав руйнуватися, тоді володар, так він себе величав, вирішив, що цього світу йому недостатньо, і він повинен правити всім всесвітом. Він почав проводити досліди і одного разу йому вдалося прорвати тканину всесвіту, і він увірвався в інший світ, він ніс з собою тільки хаос, смерть і руйнування і невідомо, скільки світів він знищив.

Ми були вражені почутим, і навіть не уявляли, що в цьому світі можуть жити звичайні створіння, вони допомогли нам, направивши у бік Ствіруму, коли дізналися для чого ми прийшли.

І ось ми зустрілись, він був неймовірно могутній, він не мав форми, він був немов ніде і всюди. Але ми підготувалися, нам вдалося створити могутнє заклинання, за допомогою якого ми змогли дати відчутну форму цьому створінню, і ми думали, що таким чином зможемо його знищити, але ми помилилися…

Навіть набувши форми, він залишався непереможний, його не брали ніякі заклинання, зброї, всі наші зусилля були марні. Але ми не здавалися, і об'єднавши всі свої сили, нам вдалося створити пастку для нього, деяку в'язницю, з якої він не зміг вибратися, у всякому разі тоді. Ми розуміли, що рано чи пізно сила наших заклинань може ослабнути, і тоді він знову вибереться на свободу, але тоді це була наша перемога. Деякі варти вирішили залишитися і спостерігати за володарем, але це означало, що вони ніколи не повернутися додому, щоб убезпечити інші світи, було прийнято рішення запечатати кордон світів зсередини Баянгану. Ми поверталися додому, деякі мешканці цього світу вирушили з нами в пошуках кращого життя, але багато вирішили залишитися і не кидати свій рідний дім, хоч там і було все ще дуже небезпечно. Полонений володар, багато його прислужників на волі, але нгао вирішили боротися і відновлювати свій світ.

Цей день занесений в історію вартових межі світів, ми щороку відзначаємо перемогу, але не забуваємо про небезпеку, кожне нове покоління вартових, тренується дуже старанно, щоб бути готовими до можливої зустрічі з володарем.

Роки йшли мирно, в академії я познайомився з прекрасною дівчиною, незабаром ми одружилися, і згодом обзавелися сім'єю. Час був мирний, і нам вдалося прожити довгі щасливі роки.

Але нещодавно стався великий розрив кордону світів, і знайомі всім нам чірокі вирвалися на свободу, володар був як і раніше полонений, але він не втратив свою міць і знання, що допомогло йому випустити своїх прислужників в світ. Ми вирушаємо на бій, і я не знаю, чи повернуся я в цей раз додому, але я хочу залишити це послання своїм нащадкам, щоб ви знали свою історію і були готові.»

В кімнаті стояла неймовірна тиша, здавалося навіть, що ніхто не дихав. Та й що говорити у подібній ситуації, коли весь твій світ перекинувся догори дном, коли все у що ти вірив, все що знав в цьому житті, виявилося ілюзією.

‒ І що нам робити? – Пошепки запитала Тая.

‒ Я вважаю, нам варто вивчити все, що тут знаходиться, цього щоденника не достатньо. Занадто мало, мало інформації, мало подробиць. Я хочу знати більше, і нарешті розібратися з усім цим. – Ден говорив дуже грізно, починаючи закипати все сильніше.

‒ Заспокойся, ‒ роздратовано заговорила Сіт, ‒ можливо, тут є і інші записи, озирнися навколо, тут безліч книг, і я думаю, що ми знайдемо багато корисної інформації. Ми повинні з цим усім розібратися.

Розділ 3. Дорога у невідомість.

‒ Я вважаю, нам потрібно знайти те місце, описане у щоденнику, де є варти, я впевнена вони допоможуть нам – відказала Тая, відклавши чергову книгу.

‒ Саме так ми і вчинимо, ‒ почувся задумливий голос Дена, ‒ але тільки після того, як вивчимо книги зібрані тут, я не хочу йти невідомо куди не підготовленим.

‒ Але тут їх величезна безліч, ми проведемо тут все своє життя, ‒ запротестувала сестра.

‒ Не важливо, скільки часу це займе, я хочу знати все, бути готовим, щоб більше нічого не застало мене зненацька.

Нам потрібно буде вийти назовні, ‒ втомлено відказала Сіт, ‒ нам потрібна вода, їжа, туалет, в решті решт.

Не встигла вона закінчити свою думку, як її перебив голос Дена:

‒ Ти повинна піти.

‒ Що? – Хором прокричали дівчата.

‒ Я вважаю, що тебе це не стосується, ти не повинна в це вплутуватися, і я не збираюся піддавати тебе небезпеці.

‒ Ні, ‒ запротестувала дівчина – по-перше, я вже в це вплуталася, якщо ти раптом не помітив, по-друге – ми родичі, і цей щоденник належав Нашому прадіду. Тому я залишаюся і не тобі вирішувати, що мені робити.

Ден був дуже незадоволений, але вирішив, що сперечатися марно, і було прийнято рішення шукати відповіді всім разом. Друзі, зібравшись духом з великою обережністю відкрили двері кімнати. Тримаючись один за одним, просуваючись повільно і обережно, вийшли з підвалу.

На їх подив в будинку було спокійно, ніяких звуків, нічого страшного, Друзі зітхнули з полегшенням. На вулиці вже у всю світило сонце, і вони зрозуміли, що провели в цій дивній кімнаті дуже багато часу. Вони посунули на кухню, обговорюючи все, що сталося і їх подальші дії.

‒ Як ми збираємося шукати те місце, ‒ з набитим ротом, доїдаючи шматок піци запитала Тая, ‒ нам потрібно з чогось почати.

‒ Візьмемо їжі і води, і підемо назад у підвал, думаю десь в цих книгах криється відповідь на всі наші питання. – Відповіла Сіт.

Повернувшись назад, друзі обклались їжею і книгами, і почали ще ретельніше вивчати різні книги, блокноти і зошити.

Деякі книги були на невідомих мовах, в щоденниках були дивні ієрогліфи і незрозумілі замальовки, деякі були абсолютно порожні, але варто було торкнутися сторінки на ній проявлявся текст. Все це було дуже незвично, і дуже затягувало.

За читанням книг минуло не мало годин, всі вже втомилися, але результатів, або хоч якогось просування так і не було. Тая стомлено потягнулася за черговою книгою, і зачепила склянку з водою, яка благополучно розлилася по всьому столу.

Ден тільки відкрив рот, щоб висловити своє невдоволення, як його випередила Сіт:

‒ Дивіться на лист!

Ден і Тая втупилися вниз, і побачили лист матері який намок, але на ньому з'явився напис, все тим же маминим почерком, який раніше ніхто не бачив «Фіона Роджерс».

‒ Тітонька Фіона, – заволала Тая, ‒ вона точно повинна щось знати, як ми самі до цього не додумалися. Вона схопила лист, і кинулася з кімнати, втому як рукою зняло.

‒ Гей, ти куди? – Слідом почувся голос брата.

‒ Ми їдемо до Фіони, захопи щоденник, ‒ з цими словами вона вискочила з кімнати.

Вона не чула інших слів, все, що вона хотіла, знати все, і вона не збиралася втрачати таку можливість. Коли всі вийшли з підвалу, Тая вже сиділа за кермом машини, але Ден дуже швидко вигнав її, тому що вона не спала довше за всіх. Всі вони були занадто втомленими, і навіть розмовляти ніхто не хотів, тому поїздка пройшла в повній тиші. А Тая мирно задрімала на задньому сидінні.

Через годину вони стояли на порозі будинку Фіони Роджерс, але ніхто не вирішувався натиснути на кнопку дзвінка, так тривало деякий час, поки Дену не набридло, він мовчки простягнув руку до дзвінка, забарившись всього на одну мить, і через хвилину перед ними стояла здивована тітонька.

‒ Милі мої, ‒ з усмішкою вона кинулася обіймати дітей. У неї не було своїх дітей, про що вона ніколи не шкодувала, але своїх племінників вона дуже обожнювала, вона завжди допомагала і підтримувала їх чим могла, але через роботу її часто не було в місті, принаймні вони так думали, ‒ Проходьте, чого ви всі на порозі застигли.

Вони прослідували за нею у вітальню, в кімнаті витала напруга, тому тітонька стривожено запитала:

‒ У вас все добре?

‒ Не зовсім, ‒ тихо промовила Тая, ‒ ми хочемо тобі дещо показати. Її рука ковзнула у рюкзак, з якого вона витягла лист і щоденник, мовчки поклавши їх на журнальний столик перед тітонькою.

Вираз обличчя Фіони тут ж змінився, деякий час в кімнаті стояла повна тиша, немов час навколо зупинився, і не було чути навіть дихання.

‒ Ну, що ж, ‒ вона зробила глибокий вдих, ‒ гадаю, ви вже прочитали щоденник, і багато дізналися, але у вас залишилися питання. Ви вже дорослі і готові дізнатися все.

‒ Ти теж як вони? – Несподівано, навіть для самої себе, заговорила Сіт.

‒ О, люба, ‒ з чарівною посмішкою промовила тітонька, ‒ так, я одна з вартових межі світів, як і ваші батьки , як ваші діди і прадіди.

‒ Ваші? У сенсі, і мої теж? Але мої батьки… Сіт не встигла закінчити, як тітонька зміряла її поглядом, і продовжила.

‒ Так, твої бабуся і дідусь Дерек і Аманда Льюїс, вони були вартові, але ось твої батьки, вони відмовилися від цього. – побачивши питальний вираз обличчя у родичів, вона чарівно посміхнулася.

‒ Справа в тому, що у кожному світі є свої закони, світ вартових він знаходиться скрізь і ніде, але у нього теж є свої закони, якщо вартовий вступає в шлюб з кимось, хто не має наших сил – яно, так їх називають у світі вартових. Їм пропонують пройти ритуал, після якого або яно отримає силу вартового, або обидва з подружжя будуть змушені залишити шлях вартових, вони будуть позбавлені всіх сил і пам'яті, і будуть жити звичайним життям у своєму світі. Діана і Метью втратили всі свої сили у світі вартових, але вони живуть простим щасливим життям, а Хелен і Тайлер пройшли ритуал, і Хелен отримала силу, вони разом стали приголомшливими вартовими, одними із наймогутніших, але, ‒ вона важко зітхнула, ‒ світ дуже небезпечне місце, вони обидва загинули, захищаючи світи.

Вона замовкла, в її погляді відчувалися біль і скорбота, але вона повинна була продовжити говорити, заради майбутнього улюблених племінників.

‒ У нас не прийнято до двадцяти років розповідати дітям про світ вартових, вони живуть звичайним життям, в день двадцятиріччя батьки відводять своїх дітей в академію, де відбувається знайомство із світом вартових. Потім вони проходять ритуал ТІАБ і приступають до навчання, звичайно від всього цього можна відмовитися, і повернутися до свого звичайного життя. Але ваша мама не поспішала, а потім не встигла відвести вас, і було вирішено залишити вас в цьому світі, але у вас тече сила вартових, і на деякий випадок Хелен подбала про вас, вона залишила лист, який повинен був з'явитися, тільки якщо вам загрожує небезпека. І ось цей день настав.

Друзі сиділи мовчки, кожен з них намагався усвідомити почуте, прокручував події свого життя, і їм здавалося, що всього цього не може бути.

‒ Почекайте тут, я приведу себе до ладу і ми всі підемо в академію, ‒ оглянувши переляканих друзів, вона додала, ‒ звичайно, якщо ви цього захочете.

Вона пішла, залишивши здивованих друзів, які ще довго сиділи у повній тиші, не вронивши ні слова. Але кожен вже вирішив для себе, що він неодмінно відправиться в академію.

Фіона піднялася в свою кімнату, і важко зітхнула, посмішка зійшла з її обличчя. Для неї вони завжди будуть маленькими дітьми, з якими вона весело проводила час, граючи в ігри, і слухаючи їх забавні історії. Важко усвідомити, що вони вже дорослі, і що доведеться показати їм світ вартових. Звичайно, вона любила своє життя, та просто обожнювала бути вартовою, але це занадто небезпечно, і піддавати небезпеки дітей їй не дуже хотілось. Зібравшись з думками, вона швидко переодяглась, і відправилася в низ, розуміючи, що не їй вирішувати їх долю, вона може тільки дати їм вибір, а для цього зобов'язана відвести їх в академію, і допомогти чим зможе, як зазвичай.

Тітонька увійшла в кімнату, відчувши чергові здивовані погляди на собі. Ну так звісно, вони ніколи не бачили її такою, її густі довгі чорні волосся були зібрані в тугий хвіст, на обличчі красувався приголомшливий макіяж, з якого яскраво виділялася червона помада, підкреслюючи пухкі губи. Вона була одягнена в чорні обтягуючи штани, футболку, і високі чоботи на плоскій підошві, збоку на штанях у неї висів кинджал, і зверху була накинута мантія. Друзів дуже вразило, що перед ними стояла не звична їм тітонька років п'ятдесяти, а молода приваблива жінка віком не більше тридцяти років. Вона обдарувала їх своєю чарівною посмішкою і сказала лише одну фразу.

‒ О, мої дорогі, вам ще належить дуже багато дізнатися, але не від мене.

Далі сталося те, чого вони ніяк не могли очікувати. Вона змахнула рукою, і кімнату осяяв червоний серпанок, коли дим почав поступово розсіюватися, простір в кімнаті розійшлося в різні сторони, і повільно нізвідки почали з'являтися обриси дивних будівель, незвичайних дерев і озера. Вони все ще стояли в вітальні будинку, але і одночасно були в іншому місці. Це було так незвично, захоплююче і хвилююче, Фіона пройшла в цей розрив, жестом покликавши друзів з собою, вони, не роздумуючи, пішли за нею.

Кімната зникла, і друзі опинились на вулиці біля величезного бузкового озера. Вони не могли повірити своїм очам, і дуже довго стояли, озираючись навколо. Небо було бузкового кольору, а небесних світил, було три, різних розмірів і кольорів. Величезне блакитне світило – Наос, перше що кидалося в очі, воно немов закривало майже половину неба. Трохи за ним і меншого розміру виднілося надзвичайно красиве червоне світило – Антарєс, і десь, немов дуже далеко виднілося третє – Даркос, більше схоже на маленьку чорну діру в небі, але від нього явно виходило якесь світло сірими променями, що виглядало приголомшливо. Вигляд був чудовий, немов три світила змагалися один з одним за місце на цьому бузковому небі, але і одночасно дуже гармонійно доповнювали один одного.

Тут була величезна безліч різних рослин, яскравих і всіляких квітів, які не побачиш у нашому світі, а їх розміри, вони всі були величезні, дерева, квіти, кущі, вони тяглися до небесних світил, і було враження, що дістали до них. У деяких рослин не було видно кінця, вони немов тримали на собі небеса цього світу. Все навколо рясніло фарбами, було так яскраво, що неможливо було не звернути уваги на будови, вони навпаки були дуже темними. Більша частина була смоляно-чорними, але виднілися і зелені, сині, фіолетові, але дуже темних відтінків, але що найважливіше, вони не стояли на землі, вони були високо на деревах, деякі просто висіли у повітрі, а інші були в серпанку різних кольорів, немов стоячи на хмарах.

Фіона спостерігала за реакцією дітей, мимоволі вона згадала, як її вперше привели сюди, як було тихо і спокійно тоді, ніякі проблеми всіх світів не могли змусити її відчувати себе погано, це місце мало особливу ауру, воно несло спокій, вона посміхнулася і повернулася до інших.

‒ Ласкаво просимо у світ вартових, це місце називають «За межею світів», ми називаємо його – «Межсвіт». Слідуйте за мною, я проведу вас в академію.

Вони мовчки йшли далі, поки не зупинилися у гігантської чорної будівлі, вона височіла над всім навколо, і немов притягувала до себе. Вона була чорніше ночі, немов це була величезна чорна діра в просторі, але вона мала обриси схожі на старовинний замок або готичну церкву.

Фіона змахнула рукою, і на подив друзів, з неї хлинула кров, але рана швидко затягнулася. А кров, стікаючи під їхніми ногами, швидко перетворилася на червону хмару, яка відірвала їх від землі, і понесла прямо до величезних воріт академії.

Вони пливли по повітрю, не вірячи своїм очам, зверху відкрився ще більш приголомшливий вигляд. Але вже через кілька хвилин вони відчули тверду землю під ногами, точніше камінь, кам'яні сходи перед воротами академії. Поблизу будівля була інша, вона більше не була чорною плямою, а набула приємні темно-сірі обриси, під ногами були чорні флюоритові східці, попереду величезні металеві двері, було багато веж різних форм і розмірів, озирнувшись назад, вони побачили величезну чорну пляму, і стало зрозуміло, що це якесь силове поле, що захищає академію.

Коли всі рушили за напрямом до воріт, вони відчинилися, і перед поглядом відкрився вид на великий круглий вестибюль, все всередині було з флюориту темно-сірого, місцями чорного або з фіолетовим відливом. У самому центрі кола стояв фонтан, в якому були три статуї. Жінка, яка була в мантії з капюшоном, накинутим на голову, з-під якого спускалося довге волосся. Одна рука була виставлена вперед, і в ній знаходився посох з красивим яскраво-жовтим каменем, який видавав приємне світіння. Іншою рукою вона дбайливо притискала до себе книгу з ієрогліфами, які друзям були зовсім не зрозумілі. Вона виглядала як жива, було відчуття, що вона зараз покине свій п'єдестал, і підійде привітатися, але це була лише скульптура. Поруч стояв чоловік, він був немов в бойовій готовності, він тримав лук з червоного дерева однієї рукою, а другою – стрілу неймовірною краси з блакитним пір’ям, він натягував тятиву, немов готуючись до пострілу, і це насторожувало. Третя скульптура розташовувалася трохи позаду, підносячись над іншими. Це була антропоморфна істота, схожа на ведмедя грізлі, він тримав в одній руці меч, а в інший щит.