Текст книги "Люди та зорi"

Автор книги: Радий Радутный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

Збоку з темряви вивалило ще двў постатў. В одного дўвчина помўтила дивну ўграшку – зв'язанў ланцюжком дерев'янў палички.

– Га, непогана здобич! – засмўявся один, навўщось торкнувши дўвчину за плече.

– Як дўлити будем? – дўловито запитав другий.

Здоровань, що й досў тримав дўвчину, раптом притис до ?? до товстого дерева й схопив руками за груди.

– О, та тут щось ї! – сповўстив вўн пўд загальний регўт.

– Прибери руки, дурню! – крикнула Їлена.

– Щось ваше прохання не дуже переконливо звучить! – ўронўчно кинув хлопець з нунчаками. Навўть розмовляючи, вўн лўниво крутив ?х через руку.

– То що? – здоровань дихнув ўй в обличчя тютюном.

Дўвчину кинули на землю, двої притисли руки, здоровань почав здирати блузку.

– Пустўть-но ??, хлопцў! – зненацька почулося ззаду.

Нападники завмерли й на диво синхронно розвернулись.

Позаду – як тўльки зумўв так непомўтно пўдўйти? – стояв Хелл.

Їлена, зўбравши, мабуть всў сили вирвалась з-пўд здорованя й ўстерично заверещала:

– Юр, любий, врятуй мене!..

Невўдомо, чи став би Хелл захищати ??, але захищати чи не захищати себе – питання не було.

Здоровань кинувся вперед – Джур зустрўв його ударом ноги в шию.

Нападник важко брязнув на землю, захрипўв, кўлька разўв смикнувся й завмер.

Другий хлопець охнув, вилаявся й теж кинувся вперед. Нунчаки свиснули в повўтрў... й незрозумўлим рухом опинились в руках Хелла, а хлопець – з розтрощеним черепом – на землў.

Джур схилився над напўвсвдомою дўвчиною й обережно пўдняв ?? на руки. Їлена здригнулась й сховала обличчя на його грудях.

Майже як двўстў рокўв тому, в лўсў, ьбўля обвугленого кўстяку катеру.

Двўстў рокўв тому попереду.

Майже. Але не так.

Бо настўпно? митў Хелл захрипўв, важко впав на колўна, а потўм, бризнувши кров'ю з рота, притис дўвчину до землў.

Третўй, третўй з тих хлопцўв, про якого всў забули, стояв позаду з довгим закривавленим ножем у руцў.

Дўвчина зойкнула й втратила свўдомўсть.

А коли прийшла до тями – вбивця був зверху, тримав ?? за руки, щоб не пручалась, й мало-помалу добирався до свої? мети.

А коли, нарештў, дўстався – зойкнув, захрипўв й безсило впав головою на груди дўвчини.

– Ўдўот! – Їлена з огидою вўдштовхнула мертве тўло вбўк. Встала, схилилась до його штанўв, уважно оглянула ще гарячу плоть й, нарештў, знайшла те, що шукала – крихўтну, наче укус бджоли, ранку. Важко було повўрити, що ця подряпина могла стати причиною блискавично? смертў.

– Придурок! – вона презирливо вдарила труп ногою в обличчя. Носок черевика потрапив в око, воно луснуло й цўвка густо? драглисто? речовини поповзла по щоцў. Дўвчина гидливо витерла ногу об одяг трупа.

– Наскўльки я зрозумўв, ця пастка призначалась для мене?

Почувши до болю знайомий голос, Їлена повўльно розвернулась, зустрўлась поглядом з усмўхеним Хеллом, що стояв, спершись на дерево, слабо скрикнула й – вже вкотре! – втратила свўдомўсть.

– Тобў не набридло? – запитав Хелл, доторкнувшись до ?? чола.

Це допомогло – дўвчина струснула головою й з зусиллям стала на ноги.

– Що саме? – ледь чутно запитала вона.

– Падати на землю з кожного приводу.

– Що вдўїш, – зўтхнула Їлена. – Таке життя. Втўм, я сама винна.

Вони трохи помовчали.

– Що ти думаїш робити зў мною? – запитала дўвчина.

Голос ?? звучав тихо й на диво байдуже.

– Не знаю, – так само байдуже вўдповўв Хелл. – Мене це вже не цўкавить.

– Зовсўм? – трохи розчаровано сказала Їлена. – Невже зовсўм байдуже?

Джур мовчки стенув плечима.

– А... далў?

– Далў... Далў я вўдчуваю, що скоро переродження скўнчиться.

– Ў...

– Ў я зникну. Можливо, буде невеликий вибух.

– А... а я?

Хелл знову стенув плечима.

– До речў, хочеш сюрприз? – сказав вўн по паузў. – Вся ця мўжасова гонитва не мала нўякого сенсу.

– Чому?

– У вас трохи неправильне уявлення про структуру часу.

– Що ти маїш на увазў? – дўвчина ўнту?тивно вўдчула пастку.

– Спробую пояснити. Ось уяви собў канат. Товстий канат, сплетений з дрўбних ниточок. Припустимо, одна з них йде навколо ўншо?. А тепер уяви собў площину, що рухаїться вздовж того канату, перетинаючи його. Що побачить спостерўгач, що знаходиться на тўй площинў?

– Ну... мабуть, як одне тўло – себто розрўз однўїх нитик – рухаїться навкруг ўншого. То й що?

– Не напрошуїться нўяких аналогўй? Наприклад, з рухом Землў навколо Сонця?

– Але ж... Боже мўй!

Дўвчина зблўдла, за одну мить провўвши аналогў? до всього – вўд зўрок до людей.

– Боже мўй! То, виходить, всў нашў рухи заздлегўдь запрограмованў? Й не лише рухи... Виходить, ми – щось на зразок марўонеток, що пўдкоряються ниткам часу?

– Нў, нў, – Хелл посмўхнувся. – Цього я поки що не визначив. Я не знаю, чи цей канат вже ўснуї, й ми лише рухаїмся вздовж нього, а чи навпаки, ми створюїмо його сво?м рухом. Але суть в ўншому. Як тўльки хтось – чи щось – попадаї в минуле, вўн – чи воно – вибиваї з мўсця хоч одну нитку часу...

– Ну звичайно, це ў ї змўна.

– Так, змўна. Але змўна не свого часу. Власне кажучи, це виходить створення нового свўту.

– Але ж... Але ж це означаї, що повернутись у свўй час просто неможливо?

– Так.

– Нў! Нў, цього не може бути! Це неправда! Адже я сама не раз бачила, як ти з'являвся в минулому, за кўлька хвилин до якогось дослўду.

– Ну то й що? Просто розходження мўж свўтами були ще незначними.

– А тепер...

– А тепер, пўсля вашо? темпорально? вўйни й анўгўлятору – величезнў.

– Отже... Отже повернутись я не зможу? – голос дўвчини тремтўв ў затинався.

Хелл поглянув кудись убўк.

– До речў, – сказав вўн по паузў. – Ти б ў так не повернулась.

– Чому ж? – тихо сказала Їлена. – Було заплановано, що я подам сигнал, за мною скинули б капсулу... Завдяки тобў ми вже навчились витягати з минулого невеликў капсули.

– Сигнал, кажеш? – Хелл посмўхнувся. – Дай-но менў сумку!

Дўвчина покўрно простягла йому сумочку.

– Чи не цим ти збиралася сигналўзувати? – Джур витяг невелику, схожу на пудреницю коробку. – Здаїться, треба натиснути цю кнопку, так?

– Так, – байдуже кивнула дўвчина.

– А хочеш поглянут, що там всерединў?

– Вона ж не розкриваїться.

– Розкриїться, – буркнув Хелл. – Все розкриїться, якщо захотўти.

Вўн розвўв руки. Пудрениця, повўльно обертаючись, зависла мўж ними в повўтрў.

Хелл уважно поглянув на не?. Крихўтний червоний вогник зблиснув на скругленўй гранў коробочки, оббўг, окреслюючи периметр, навкруг й так само тихо зник. Коробойчка легко розпалась навпўл.

– Заглянь! – спокўйно запропонував Хелл.

Прилад виявися влаштованим просто, аж занадто. Натиск кнопки вивўльняв пружинку, що притискала один шматок блискучого металу до другого.

– Бомба... – прошепотўла дўвчина. – Примўтивна ядерна бомба... Якби я натиснула... Падлюки!

Сльози бризнули з ?? очей.

Хелл пўдкинув страшну ўграшку вгору. Вона не впала – так ў зависла в повўтрў. Якусь мить вўн роздивлявся нехитрий пристрўй, потўм махнув рукою – коробка, перекидаючись, вўдлетўла в кущў.

– Примўтив! – сказав Хелл, дўстаючи з сумки ще й гребўнця. – А от передавач зроблено чудово.

Вўн кўлька разўв клацнув важўльцем на ручцў. Голки-антени то 'являлись, то зникали в пластиковому корпусў.

– Я сама його сконструювала, – сумно посмўхнулась дўвчина.

– Ти завжди була талановитою, – трохи ўронўчно додав Джур.

Знову запала мовчанка.

– До речў, – сказав раптом Хелл. – Не шкодуй, що не зможеш повернутись. Я тўльки-но навчився заглядати трохи вперед – рокўв на триста поки що – то, знаїш, там таке дўїться...

– Що саме? – жадўбно запитала Їлена. – Що там?

– Вўйна, що ж ще, – знизав плечима Хелл. – Вибухи якўсь, катастрофи... Смерть... Смерть, смерть ў смерть.

– А... тут?

Довга блискавка зўрвалась з ясного неба й вдарила в землю зовсўм поруч. За нею – ще одна, ще й ще.

– Ну от, – сказав Джур. – Я вже почав смоктати енергўю звўдусўль. Це означаї кўнець процесу...

Вўн хотўв розвернутись, але Їлена вчепилась в рукав.

– Зачекай! – розпач бринўв в ?? голосў. – А тут? – Що буде тут, в двадцятому столўттў?

– Тут... хвилинку...

Вўн засмўявся.

– Тут через кўлька рокўв почнеться Перша Ядерна. Поганенька в тебе перспектива!

Вўн знов засмўявся, вийшов на середину галявини й струснув головою. З волосся сипонули блакитнў ўскри.

– Джур! – дўвчина, плачучи, впала на колўна. – Джур! Ти не можеш покинути мене тут!

Хелл не оглянувся.

– Джур!!!

Його тўло оповилось зеленуватим фосфоричним сяйвом.

– Джур! – розпачливо заволала дўвчина. – Не кидай мене! Вўзьми з собой або вбий, але не кидай мене тут, ти чуїш, Джур!

Вўйнуло жаром.

Все ще не тямлячи, що робить, дўвчина пўдхопила з землў закривавлений нўж й щосили вдарила ним просто в спину Хелла.

Сяйво зникло. Джур м'яко впав на землю.

Їлена розгублено опустилась на колўна поруч.

– Нў... – прошепотўла вона. – Я не хотўла... Я сама не розумўю, навўщо я... Джур! Я не хотўла, Джур!

Вона заридала, впаши головою йому на груди.

– Я... Я люблю тебе, Джур! Невже ти не бачив, невже не розумўв цього, коханий? Невже ти не знав, що менў начхати було на людство й Землю, невже не вўдчув, що тўльки заради тебе я кинулась слўдом, слўдом за тобою, в минуле, Джур!

Хелл встав й з болўсною гримасою витяг нўж з грудей.

– Ти живий! – скрикнула Їлена. Зовсўм як колись давно-давно... двўстў рокўв тому попереду.

– Так, – спокўйно вўдповўв той. – Менў вже нўщо не зашкодить. Хўба що ядерний вибух. Прощай.

– Нў! – ўстерично завищала Їлена. – Нў! Нў!! Нўўўўў!!!

Тўло Хелл почало розчинятись в повўтрў.

Щось зблиснуло, дўвчину вўдкинуло до кущўв. Лўва долоня потрапила на щось гладеньке, холодне й металеве. Їлена судомним рухом стиснула те щось у руцў.

Й встигла вўдчути, як радо подались назустрўч один одному два шматки важкого блискучого металу.

А Хелл вже не мав дўла до цього. Нова ўнформацўя, цўлў потоки знань, злива енергў? ринули на ньог звўдусўль. Вўн вўдчував одночасно шурхўт мурах пўд ногами й гуркўт землетрусу по той бўк планети, зўткнення двох електронўв в дротинцў та вибух Надново? в сусўднўй галактицў, коливання кваркўв й гравўтацўйний шепўт далеких зўрок.

Й зорў простягли до нього руки-променў й радо прийняли до свої? родини.

А на мўзернўй, закинутўй на самий край Всесвўту порошинцў-планетў, де народилась колись нова ўстота, повўльно розвўювались атоми, що секунду тому належали тўлу гарненько? бўляво? дўвчини.

Дўвчини, що кинулась за сво?м коханим в безодню минулих столўть, жўнки, що все життя розривалась мўж почуттям й почуттям обов'язку.

Жўнки, яка кохала.