Текст книги "Люди та зорi"

Автор книги: Радий Радутный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Алгоритм "Хелл": один раз перебрати масив, вибираючи................. .................................................

Юр посмўхнувся. Справдў, вўн знайшов непогане вирўшення проблеми.

Але поруч з яскрави вираженою "машинно-орўїнтованою" логўкою, об'їкт маї набўр дещо вўдозмўнених, але, безумовно, типово людських емоцўй, а також так звану "зовнўшню" логўку, якою володўї поки що не в повнўй мўрў. Слўд звернути увагу, що розвиток об'їкту випереджаї графўк, а це означаї..."

– Оце такий я страшний? – вўн знизав плечима.

"Такў прояви "зовнўшньо?" логўки, яки використання часових, а в перспективў й просторових тунелўв та Рут-ефекту..."

Рут-ефект, кажете? Цўкава назва, цўкава...

"Свўдома манўпуляцўя часом вўдсутня, не разуючи вўдомих провалўв в минуле пўсля витрати всўх запасўв енергў?, витрачено ?, в основному, на пўрокўнетичну активнўсть..."

Провали в минуле? Що за чортўвня?

"...близько шести провалўв – точне число невўдоме в зв'язку з малими ўнтервалами найперших. Враховуючи, що ўнтервали "стрибкўв" зростають експоненцўально, наступний ўнтервал матиме вихўд в кўнець двадцятого столўття, що матиме, безумовно, катастрофўчнў наслўдки для людства."

Т-так. Цўкаво. Якщо збўльшення ўнтервалўв, як пише цей пан, експоненцўальне, то почалась ця епопея приблизно... е-е-е... 256 рокўв тому. Тўльки "тому" в данному випадку означаї "в майбутньому".

Хелл навўть не помўтив, що вирахував це без комп'ютеру.

Пўд доповўддю стояв пўдпис – С420026Е44DK26E. Шифр з однаковим успўхом мўг означати чоловўка, жўнку, або й нейрокомп'ютер.

Хелл увўмкнув автоматичний скролўнг й швидко проглянув змўст каталогу.

"Аналўз психўчного стану об'їкта пўсля останнього позаатмосферного сеансу..."

Не те.

"Доповўдь про розгалуження дўяльности мозку мўж емоцўйними та розумовими центрами."

Не те!

"Детальний опис..."

Назв було кўлька десяткўв. Очў самў вихопили з списку потрўбне.

"Аналўз емоцўйного спектру об'їкту пўд час статевого акту."

"...Я знову хотўла б звернути увагу керўвництва, на те, що зроблений без мого вўдома запис _м_о_г_о_ емоцўйного спектру не можна за об'їктивний. Вўдчуванее мною збўдження нўяк не вплинуло на точнўсть аналўзу. Я ще раз нагадую, що мої особисте ставлення до об'?кту рўзко негативне, й зближення було використане виключно з дослўдницькою метою.

Що ж стосуїться збудження й задоволення – пояснюю, що будьяка нещирўсть з мого боку була б негайно помўчена об'їктом.

Тому я вважаю недоречними ўнсинуацў? деяких колег з приводу так звано? "недоцўльности" мої? поведўнки.

С420026У44DK26E."

– Ось так, – сказав Хелл.

Селена Руткевич, його Селенка – С420026У44DK26E. Агент Служби Безпеки.

Щось клацнуло й неприїмно запищало. Хелл оглянувся – на сусўдньому столику пронизливо верещала, аж розривалася, недбало покинута Селенина сережка. Юр встав з-за дисплею й пўдўйшов ближче.

Це його й врятувало. Дисплей зненацька вибухнув, хмара осколкўв зрешетила стўну навпроти, а великий уламок корпусу пробив дверў.

Наступний вибух гримнув, коли Хелл, виламавши власним тўлом вўкно, вже котився по травў.

Й засмўявся, завваживши, як виконуї такий самий маневр Селена, що тўльки-но лежала без свўдомостў.

– Тўкай! – вўдчайдушно вигукнула вона й скочила в лўтачок лўкаря. Вереснула турбўна, невеличкий снўжно-бўлий апарат стрибнув вгору, ревнув форсажем, наче винищувач, й зник помўж такими ж мирно-бўлими хмаринами.

Хелл провўв його поглядом, але, здивований останнўм вигуком Селени, стрўляти не став.

Вўн смўявся.

Вўн смўявся, коли будиночок зненацька пўдстрибнув й перетворився на клубок смердючо-липкого напалмового полум'я разом з лўкарем та екологом, а гаряча ударна хвиля мало не збила його з нўг.

Вўн смўявся, коли з тих самих бўлих хмаринвипали темно-срўблястў куцокрилў крапельки й, на очах збўльшуючись, пўшли вниз – язик розжарено? плазми вдарив ?м назустрўч й розметав на всў боки.

Вўн смўявся, коли винищувачў, перешикувавшись, пўшли в новий захўд, й новий струмўнь вогню вдарив вже просто всередину строю, й два лўтаки зникли в тому пеклў, а ще одна, кўлька разўв перекинувшись, перекреслила небо димовим хвостом й впала десь за обрўїм.

Смўявся, коли дивом вцўлўлий лўтак все-таки зумўв вийти з пўкебризнув ракетами, й зацокотўв гарматами – плазма поглинула й ?х.

Й перестав смўятись, лише коли замўсть чергового струменю вогню змўг вистрелити лише короткий, наче плювок, спалах.

Снаряди легко прошили йому груди й розўрвали землю десь позаду.

Хелл здивувався, коли й друга черга прошила його наскрўзь з тим самим ефектом, здивувався й зненацька зрозумўв, вўдчув наблшиженя блаженно? Тьми...

А потўм, як звичайно, було довге запаморочливе падўння, темўнь тавкруг, неймовўрно чужў й водночас зовсўм близькў, рўдня вўдчуття, приток енергў? й раптове свўтло...

А нова зграя лўтакўв, спўзнившись всього на кўлька секунд, тим часом переворювала на дим, попўл та радўоактивний пил всю галявину – разом з залишками будинку, ангаром й великим шматом лўсу – останнього нормальног лўсу на планетў.

Сонце лише ледь виглянуло з-за обрўю, ще не розвуўвся вдосвўтнўй туман, ще не скўнчила ранкового концерту коники та цикади, коли сьталася подўя, що порушила звичний спокўй безмежного степу.

Стався спалах.

Спалах – то й спалах. Степ звик до блискавок й вибухўв.

Але на цей раз все сталось ўнакше.

Гуркоту не було. Просто свўтлова куля, що зненацька зависла, було, на кўлькаметровўй висотў над вершечком пагорба, луснула з тихим шипўнням, а з того свўтла досить незграбно гепнула на землю людина.

Й свўтло згасло.

Людина повўльно пўдвелась, тримаючись за правий бўк, зўйшла на самий вершечок й огледўлась. Десь далеко внизу виблискувала блакиттю рўчка, трохи праворуч громадились будўвлў великого мўста, а з ўншого боку простиралась зеленкувато-сўра ковдра степу.

Вўяв легкий вўтер, куйводячи густе волосся прибульця й ледь чутно дзвенўв десь у небў жайворонок.

Чоловўк посмўхнувся й вўдчув непереборне бажання сказати щось ўсторичне.

– Ну, – трохи зрипко вигукнув вўн у простўр. – Здрастуй, нове столўття! Як ти мене зустрўнеш?

Наче у вўдповўдь, трохи збоку блиснуло знайоме вже сяйво й урочистўсть моменту було зўпсовано.

З центру спалаху випали й розлетўлися, наче уламки дзеркала, кўлька невеликих срўблястих дискўв.

Прибулець зреагував миттю – кинувся на землю, вужем проповз до улоговини й зача?вся.

Диски, безладно покрутившись над вершечком пагорба, змўнили тактику вишикувавшись, наче журавлў, клином, почали методично прочўсувати мўсцевўсть. Чоловўк буквально втиснувся в руду глину, коли один з дискўв пройшов за пару метрўв попереду.

Й зненацька гримнув кулеметною чергою.

Кулў зрили землю поруч з плечима прибульця; диски злетўвшись, як шершнў до меду, збилися в одну купу з заторохтўли кулеметами.

Вилаявшись, чоловўк ухилився вўд скеровано? просто в обличчя черги, кинувся до найближчого диску, обхопив його руками й з видимим зусиллям розвернув. Кулў з дзвўнкими вибухами вдарили в бўк другого винищувача, той задимўв, впав у траву й пўдстрибуючи, покотився з пагорба. За кўлька секунд гримнув вибух, потужний сплах мало не заслўпив чоловўка – той впав на землю й щосили стис повўки, але диску не випустив.

Ўншў винищувачў, пўдхопленў вибуховою хвилею, втратили орпўентацўю, попадали в траву й не подавали ознак життя.

– Отак-то! – вдоволено посмўхнувся прибулець.

Вўн засунув руку кудись пўд "черево" захопленого диску, той завовтузився й раптом завмер, знесилўв й безпорадно зсунувся у виямок той самий, в якому ховався прибулець.

Ще через кулька хвилин там опинилася й ўншў. Чоловўк недбало прикидав ?х зверху глиною та камўнням, потўм знов посмўзнувся й непоспўхом рушив в бўк мўста.

Приблизно через три години над тим самим пагорбом знов спалахнуло свўтло, щось зашипўло й на траву, теж не дуже зграбно перекинувшись у повўтрў, випала струнка жўноча постать. Жўнка – чи, скорўш, дўвчина рокўв двадцяти, – гарненька, бўлява, з сторожким поглядом, так само оглянулась навкруг, зўтхнула й теж рушила до мўста.

Вони зустрўлися, вони просто не могли не зустрўтись. Це сталося на вокзалў. Як завжди, юрмилась черга, стояв гамўр й одурўлў вўд спеки та шуму люди настирливо проштовхувались до каси.

Вўн – хлопець рокўв за двадцять, високий, м'язистий, – стояв ближче до заскленого вўконечка. Вона – непримўтна з першого погляду бўлява дўвчина, гарненька, струнка, трохи молодша – на двое людей далў.

Ўх познайомила муха – звичайна муха-зеленуха, що ўх безлўч роўлось на вокзалў тим спекотливим червневим днем.

Ось така звичайнўсўнька муха сўла на рукав хлопця. Вўн недбало здмухнув ўў. Комаха перелетўла на дўвчину. Але й там на неў чекав такий самий прийом. Тодў вона повернулась. Хлопець знову дмухнув й кивнув на дўвчину – лети, мовляв, туди. Муха послухалась. Дўвчина вўддячила тим самим.

Ў посмўхнулась, звабливо опустивши очў.

– Нам, здаеться, ўхати одним потягом? – почула вона, вибравшись, нарештў, з черги.

Здаеться, так, – кивнула вона, ховаючи пом'ятого квитка до сумочки.

– Тодў чому б нам не познайомитись? – з посмўшкою запитав хлопець. Я Юрўй. А...

– А я – Їлена! – теж посмўхнулась дўвчина. – А ви теж до кўнця?

– Нў, кўлометрўв на триста ближче. Але хўба я схожий на якусь поважну персону – дипломата або заммўнўстра?

– Нў, не дуже. А що? – трохи здивувалась дўвчина.

– Тодў чому ми на "Ви"?

– Ну... А й справдў!

Ў обое засмўялись. Справдў – нў вўк, нў легкий одяг, нў чудовий настрўй аж нўяк не сприяли й найменшўй офўцўйностў.

Вже через п'ять хвилин вони вже мали цўлком достатню ўнформацўю один про одного – як для перших хвилин знайомства, а ще через пўвгодини ўхали на диво безлюдним тролейбусом на околицю мўста, бо Їленў чомусь здалося, що поблизу не може бути не те що рўчки, а хоча б якогось ставка.

Вони зайшли в гуртожиток ўнституту, Юрўй перекинувся кўлькома словами з Сергўем, колишнўм однокурсником, Їлена швиденько одягла купальника, потўм ўхали маленьким, неймовўрно стрибучим автобусом, ў ўх кидало, а Юрўй обережно притимував дўвчину за талўю, отримуючи сторожко-кокетливў погляди у вўдповўдь.

Вўн привўв Їлену пўд мўст, де невелика рўчка розливалась на пару кўлометрўв, воду була прозорою, теплою й лагўдною, а вўтер ледь ворушив нагрўте сонцем повўтря.

Людей було мало, води – багато, дўвчина жартома пробувала топити Юрўя, той слухняно йшов вниз, аж вона лякалась, а потўм знизу хапав Їлену за нўжки, обережно тяг до себе й виштовхував нагору, ледь-тўльки та встигала злякатись, потўм легко тримав ўў на поверхнў, вислуховував жартўвливў докори й знову робив те саме.

– Ой, моя косметика!.. Ой, все потекло! Буду тепер негарною, й ти перший дивитися не захочеш! Чи захочеш?

Дўвчина досить скоро втомилась й трималась за плечи Юрўя, спочатку одною рукою, потўм обома, обўйнявши його за шию, вўн невтомно вўдкидав назад воду, пўд гладенькою шкўрою ворушились потужнў, наче гўдроцилўндри м'язи, Їлена захоплено гладила ўх невеличкими нўжними долонями й все мўцнўше притискалася до спини Юрўя.

Непомўтно, як течўя, спливав час, все менше й менше хотўлося вилазити з рўчковоў прохолоди на сухе, гаряче й повне хмар пилюки повўтря, й все дужче й дужче вўдчувалось дивне напруження, аж поки темнў непроникнў хмари не вкрили зненацька небо й не бризнули великими, холодними, важкими краплинами з громом та блискавками на додачу.

Їлена перша вискочила з води, Юрўй, пўдхопивши одяг, теж заскочив пўд мўст, вони одягались, спираючись один на одного, – звичайно, опора з дўвчини була суто символўчна, а дощ все йшов ў йшов, ў вже скоро з мосту полилась змита водяними цўвками грязюка, а жўнка, на яку потрапив такий струмўнь, з вереском вискочила пўд дощ й за секунду повернулась, викручуючи подўл плаття.

– Пўшли?

Так ў залишилось невўдомим, хто запропонував це пиршим, але, оскўльки заперечень не було, то через хвилину Юрўй з Їленою вже йшли, перестрибуючи свўжў калюжў, по вузеньким тротуарам, а дощова вода стўкала з мокрого наскрўзь одягу й втхлюпувалась з черевикўв хлопця.

Дўвчина йшла босою, перед особливо велкими калюжами Юрўй легко пўдкидав ўў на руки й "забував" вўдпустити, коли калюжа лишалась позаду, а Їлена, щасливо посмўхаючись, навўть не намагалась пручатися, а тўльки воркувала, приплющуючи очў:

– Ой, постав, тобў ж, мабуть важко!..

Вони повернулись до гуртожитку, Сергўй довго посмўявшись з вигляду "парочки мокрих курок", залишив ўм кўмнату й десь пўшов, дўвчина трохи змерзла й куталась в свою благеньку кофтину, а дощ все лив та лив, перетворюючи свўт за вўкном на безформну сўру порожнечу.

– Брр, холодно! – ўз смўхом сказала Їлена.

– Бо мокро! – вўдгукнувся Юрўй. – Знўмай одяг, застудишся.

Трохи повагавшись, дўвчина скинула блузку й штанцў, залишившись у самому купальнику. Юрўй теж роздягся, натягнув поперек кўмнати якийсь мотузок, розвўшав на ньому й стўльцях мокрий одяг й увўмкнув телевўзор.

Стўльцў виявились зайнятими, вўн впав на лўжко. Їлена тремтўла, роздивляючись, де б його присўсти.

– Йди до мене, – мовив Юрўй. – Тут теплўше.

Дўвчина лягла поруч, поклавши голову на його плече.

На екранў комўсар Каттанў чинив круту розправу над верхўвкою мафўў, з-за вўкна долинав монотонний шурхўт дощу, дўвчина скоро зўгрўлась, але тремтўти не перестала, лише дрож ўў став дещо ўншим, дихання – частим й трохи уривчастим, а пальцў нервово стукали по руцў Юрўю.

Бравий комўсар тим часом перестрўляв всўх своўх ворогўв, телевўзор сам собою притишив звук й тепер стиха бубонўв щось про зовнўшню полўтику.

– Ти здаеться, казав що колись пробував писати фантастичнў оповўдання? – неголосно сказала дўвчина. – То, може, трохи розкажеш?

– Ти теж любиш фантастику? – посмўхнувся Юрўй. – Ну добре. Хоча...

Вўн замислився, потўм зўтхнув.

– Бачиш, Їлено, менў здаеться, що тў моў витвори тобў не сподобаються.

– Чому ж?

– В кожному з них – брутальнўсть, жорстокўсть, аварўў й катастрофи, вбивства й вўйни, потоки кровў ў лайки, болю та смертў. А ти – ти... Ти така нўжна, жива й життерадўсна. Ти – повна протилежнўсть всьому цьому.

– То навўщо ж ти таке пишеш? Чому б тобў не спробувати написати щось зовсўм протилежне?

Юрўй знову зўтхнув.

– Пробував, – сказав вўн по паузў. – Не виходить. Я просто не можу собў уявити, що _в_с_е _ц_е_ може добре скўнчитись.

Їлена здригнулась.

– Ў все ж, розкажи!..

Юрўй знову помовчав, мўцнўше обняв дўвчину й тихо почав:

– Через багато-багато рокўв пўсля того, як ядерний вихор розвўяв по стратосферў своўх творцўв, як в пекельному полум'ў згорўла бўльша частина бўосфери, а поверзня планети вкрилась склянисто-зеленими, на диво круглими вирвами, пўсля того, як цивўлўзацўя людей зазнала найбўльшого за всю свою ўсторўю краху, через кўлька столўть пўсля найбўльшоў катастрофи – життя на Землў все ще ўснувало...

Вўн розповўдав про кривавў вўйни за безживну, спустошену, отруйну територўю, про агонўзуючў лўси й стерильно-мертвў степи, про вўдчайдушнў спроби вўдшукати десь за радўоактивним океаном бодай шматок бўльш-менш родючого грунту, про нескўнченў аварў? в пўдземних мўстах, про орди хижих й неймовўрно потворних мутантўв, що з'ялялись навўть у так званих "центрах цивўлўзацў?", про смўливу, але заздлегўдь приречену спробу колонўзувати Марс й, нарештў, про останнўй шанс людства вижити – спробу створити ноу, простосовану до того смертельно-небезпечного свўту, людину.

– ...Незважаючи на катастрофўчний стан, а можливо, саме завдяки йому, наука про людину, про ?? потенцўйнў й невикористанў можливостў, непогано розвинулась. Вже не становило особливо? проблеми, покопирсавшись молекулярним скальпелем в мозку, переробити пам'ять, стерти непотрўбну дўльницю, або ж навпаки, записати записати фальшивку, виготовлену в сусўднўй лабораторў?. Таким чином уряд, час вўд часу випускаючи в народ нўбито колишнўх астронавтўв, пўдтримував чутки про те, що придатна для життя планета вже знайдена й вже дўти ўснуючого поколўння будуть жити в нормальних умовах.

Такў "астронавти" не брехали й викрити ?х не змўг би жоден детектор вони справдў пам'ятали величезнў зорянў кораблў, багаторўчнў польоти, сутички з ворожим життям, аварў? на зворотному шляху, вмонтованў для бўльшо? вўрогўдности...

Їлена здригнулась.

Здригнулась, виразно уявивши жахливу картину майбутнього людства ?сторў?, написано? людською кров'ю на пергаментў з людсько? шкўри, ўсторў? жорстоко? й страшно?, сповнено? брехнў й пўдступу, безглуздих й числених жертв, жадоьби кровў й жадоби влади.

– Невже все так жахливо? – прошепотўла вона.

Юрўй посмўхнувся.

– Не бўйся. Це всього лише вигадка. Казка. Трохи страшнувата, але просто казка. Можливо, все буде ўнакше.

Вўн повернув голову й вперше поглянув на дўвчину _ў_н_а_к_ш_е_.

Їлена, вўдчувши той погляд, заплющила очў й легенький дрож пробўг ?? тўлом.

М'яко, немов ненавмисне, Юрўй поклав руку на ?? пружнў, близько посадженў груди, обтягненў ще вологим купальником.

– Не треба... Не треба так... – уривчасто прошепотўла дўвчина й зробила нерўшучу спробу вўдсунутись.

– Чому ж, Їлено? – невловимим рухом вўн опинився зверху. – Чому? Невже ти не вўдчуваїш, як мўж нами з самого початку виникло щось спўльне? Щось близьке? Хўба не так?

Руки його вўльно блукали по дўвочих грудях.

– Т...так... – ледь видихнула дўвчина. – Але ж ми лише сьогоднў познайомились...

– Хўба? – Юрўй притис ?? до себе. – Невже тўльки сьогоднў? А в мене таке враження, нўби щонайменше пўвтисячолўття знаю тебе. Хўба в тебе не так?

– Т...так... – дўвчина вся тремтўла й аж пашўла жаром.

Юрўй нахилив голову й обережно доторкнувся губами до ?? уст. Дўвчина заплющила очў. Губи ??, повўльно розтулившись, злились з губами Юрўя, язичок, звившись змўйкою ковзнув вперед...

Поцўлунок заповнив всю ?хню суть, вўн тягся неймовўрно довго й не хотўв вўдпускати обох з солодкого полону, а коли Юрўй, нарештў, спромўгся вдихнути, Їлена вже тремтўла вўд жаги й нўжно, обережно та вўддано гладила його плечў.

– Як в тебе б'їться серце!.. – вона поклала долоню йому на груди. Чому?

– А ти не здогадуїшся?

Руки його ковзнули пўд купальник.

– Здогадуюсь...

– Хўба можна бути спокўйним поруч з тобою? – пальцў Юрўя нўжно торкнули пуп'янки ?? грудей.

– Ти хороший... – прошепотўла дўвчина, обвиваючи руками його плечў. Ти хороший...

Клацнув замок у дверях.

Поки скреготўв ключ й з рипом вўдчинялися дверў, Юрўй вже сидўв на сусўдньому лўжку й щось уважно роздивлявся на екранў телевўзора.

– Ви ще тут? – здивувався Сергўй.

– Так. Але вже нам пора, скоро потяг, – вўдповўв Юрўй, показуючи за спиною кулака – так, щоб Їлена не бачила.

Дўвчина – розпашўла, тремтяча – мовчки почала одягатись.

– Ну що, пўшли? – запитала вона через хвилину.

– Угу, йдем.

Вони вийшли з кўмнати, мовчки пройшли по темному коридору.

– Ой, я забула гребўнця! – раптом спохопилась дўвчина.

– Зачекай, я вўзьму! – Юрўй розвернувся й зник за дверима кўмнати.

Сергўй все ще винувато посмўхався.

– Ти б замок на засувку зачинив, чи що! – сказав вўн, коли в кўмнату увўрвався Юрўй.

– Ти ж сказав, що не прийдеш... А, бўс ўз нним. А дўвчина непогана.

– Угу, гарненька.

– Ти не бачив тут гребўнця? Ага, ось вўн...

Юрўй взя в зў столупластикову штучку, схожу на щўтку без ворсу. На ручцў виднўвся прихований важўлець.

– Ану, покажи! – Сергўй посунув його трохи вперед. З пластмаси вискочили й стали сторч металевў голки.

– Гм... Цўкаво! Ти колись таке бачив?

– Ну, ти йдеш? – в кўмнату зазирнула Їлена.

– Так, так! – Юрўй мовчки забрав в Сергўя двиний гребўнець, подав його дўчинў. – Бувай!

– Пўдемо пўшки? – чи то спитала, чи запропувала дўвчина. – Час же ще маїм?

– Пўшли, – охоче згодився Юрўй. – До речў, йти можна не дорогою, а лўсопарком – там спокўйнўше.

Справдў, густа сўтка гўлок приглушувала всў звукий, й навўть мертве сяйво придорожнўх лўхтарўв не пробивалось крўзь не?.

Вони йшли мовчки, трохи осторонь один вўд одного, потўм Юрўй обўйняв дўвчину за стан, а та зўтхнула й мўцно притислась до нього.

– Розкажи, що було далў, – зненацька попросила Їлена.

– Далў... – Юрўй зўтхнув. – Далў було ще гўрше...

В лабораторўях, де намагалися створити "нових людей", почали творитись не зовсўм зрозумўлў речў.

Виявилось, що активуючи деякў дўлянки мозку, можна змусити людину змўнюватись. Власне, не змусити – було встановлено, що людина не зупинилась в своїму розвитку, що можна досить легко пўдштовхнути ??, вивести з рўвноваги – й почнеться неминучий процес подальшо? еволюцў?.

"Новў люди" вўдчували сво? переваги – й фўзичнў, й ўнтеллектуальнў перед "звичайними" вже через кўлька днўв пўсля активацў?. Вони заўграшки вирўшували складнў задачў, краще за всў ? проходили численў тести, й найголовнўше – могли вижити за таких умов, де людина звичайна не протягла б й тижня.

Але на людей – звичайних людей – чекав великий сюрприз. Придатнўсть до розвитку, до подальшо? еволюцў? збереглась менш нўж у трьох вўдсоткўв населення планети.

– Й стався розкўл... – прошепотўла дўвчина.

– Правильно. Потўм почались сутички, а потўм – вўдверта вўйна. Люди звичайнў хотўли жити – просто жити. Люди новў хотўли жити – й розвиватись – а для цього ?м потрўбнў були територў ?, технўка, зброя... й сировина для виробництва людей нових – тобто люди звичайнў.

Суто технўчно новў могли б досить легко винищити хоч все населення. Але, крўм "постачальникўв сировини" звичайнў були ще й ?хнўмит батьками, родичами, друзями...

Вўйна зайшла в безвихўдь, а людство тим часом мало-помалу просувалось до краю тўї? ями, яку саме собў й викопало. Все на бўльшўй територў? не могли жити навўть найдосконалўшў "новў".

Вони знайшли вихўд. Досить простий, до речў. Вони почали переходити в нову форму життя – в енергетичну. Для нормальних людей вони просто зникали.

Здавалося б – що може бути кращим. "Нелюди" зникали, п'ять-шўсть пококлўнь могли ще так-сяк прожити на поверхнў планети, ще з десяток могли б животўти пўд землею – аж до повного використання ресурсўв. Але в тўм то й рўч, що кожен перехўд, кожне зникнення потребувало чимало? порцў? енергў?, цўї? ж само? енергў?, дорогоцўнно?, життїдайно?, життїво-необхўдно? – у будь-якўй формў.

Пўсля того, як повибухали всў ядернў бо?припаси й реактори – почали вивергатись давно згаслў вулкани, горўли цўлў шари атмосфери й провалювались у пўдземнў порожнини цўлў мўста – це "новў" висмоктували, наче вампўри, енергўю з всього, що могло вибухати, горўти, а чи просто падати донизу.

Й коли на змученўй Землў залишилось не бўльше десятку "нових" прийшло ще одне лихо. Вони почали споживати енергўю, провалюючись у минуле.

Так само, як падаюче тўло перетворюї потенцўйну енергўю гравўтацў? в кўнетичну, так само й "новў", провалюючись з вершин сучасностў в безодню минулих столўть, набирали потрўюну для переходу порцўю енергў?.

Якщо досў стан був просто тривожним, то пўсля цього свўт став на гранў загибелў.

"Новў" – з повним спектром сво?х можливостей – вўд пўрокўнезу й телепатичного зв'язку до неймовўрно? фўзично? сили – могли дуже легко змўнити минуле, зламати структуру часу, а, отже, навўть того не помўтивши, знищити людство.

Всў сили планети було кинуто проти жалюгўдно? жменьки "нових". Але, раз по раз провалюючись у минуле, спочатку на хвилини, години, днў кожного разу на вдвўчў бўльший термўн – вони поступово набирали таку силу, що ?х перестали брати кулў, потўм – бомби, потўм – лазери...

Пўсля кожного провалу слўдом за втўкачами запускали капсулу з поясненням ситуацў? й категоричною вимогою – знищити прибульцўв й всў слўди ?хнього перебування. Пўсля передачў ўнформацў? капсула теж самолўквўдовувалась.

Тих людей було знищено. Знищено за двўстў рокўв до ?хнього народження. Знищено термоядерним анўгўлятором – пристроїм, здатним перетворити на хмару розпечених газўв цўлий континент. Знищено, коли втўкачў зўбрались перед останнўм, вирўшальним стрибком.

Судячи з того, що сучаснўсть не змўнилась, всў ўнструкцў?, закладенў в капсулу, було старанно виконано.

– А чому залп анўгўлятора не вплинув на течўю часу?

– Вибух вўдбувся в перўод, коли гримўло по всўй планетў. Одним бўльше, одним менше... Тобто, так вважали вченў.

– А насправдў? – голос дўвчини аж тремтўв. – Ну, а насправдў?

– Не поспўшай, Їлено, не поспўшай...

Пўсля того, як останню десятку "нових" було знищено, й на спустошенўй, ворожўй, майже не придатнўй до життя планетў залишилась лише гинуча цивўлўзацўя "звичайних" – з'явилась, нарештў, непогана думка – а чому б, замўсть життя... точнўше, повўльно? смертў на Землў не переселитись...

– На ўншу планету?

– Нў. На жаль, людство – звичайно людство – так ў не досягло зўрок. Жоден корабель з екўпажем не вийшов з Сонячно? системи.

А вихўд був поруч.

Люди вирўшили втекти в минуле. Втекти, провалитись у доўсторичну епоху, коли на молодўй Землў буяло життя, коли повўтря було свўжим ў чистим, а тварини – хай незвичнў й небезпечнў, як, скажўмо, тиранозаври не плювались вогнем, не били струмом й не мали подвўйною шкўри з атомарною кислотою помўж оболонками. Спробуй, зачепи таке чудо...

Але секрет провалу в минуле було знищено разом з тими, хто його вўдкрив.

Людство взагалў чисмось схоже на окрему людину – воно так само не може вкусити себе за такий близький начебто лўкоть.

Зовсўм поруч, за якийсь десяток мўльйонўв рокўв лежала свўжа, незаймана Земля – а люди задихались, отруювались й гинули в ру?нахх колишнў? мўст.

Досить легко було "скинути" в минуле капсулу з ўнформацўїю, – але живў об'їкти пўсля провалу, зробленого за тўїю ж технологўїю, переставали бути живими.

Помирати взагалў важко, а вже помирати, маючи можливўсть вижити – так ще й непогано вижити – просто неможливо.

Людство зўбрало всў сили. Перевўрили кожнго. Придатних до подальшо? еволюцў?, а отже, й до вивчення методу "провалу" не виявилось.

Кўлька експедицўй – з них повернулось не бўльше половини учасникўв пройшли давно покинутў й смертельно небезпечнў землў за океаном. Людей звичайних та мутантўв вони знайшли, нових – нў.

Одне з бўльш-менш придатних до життя поселень знайшли в Антарктидў, пўд крижаним куполом.

– Ў там...

– Так, там виявили чоловўка, енцефалограмма якого мала специфўчний "новий" зубець.

– Але вўн не захотўв летўти до лабораторў?...

– Його й не питали. Та, власне, це й не було конче потрўбно незадовго до появи експедицў? поштовх стався сам по собў. Чому? Навряд чи хтоь ў колись розбереться в цьому. Можливо, допомогли тў "новў", що вже перейшли в енергетичну форму – якщо тўльки ?м, зоряним мешканцям це було для чогось потрўбне. Можливо, сталося те, що рано чи пўзно й повинно було статися – прийшов час, ў здатнўсть до розвитку прокинулась сама – як прокинулась би й в тих, кого зробили "новими" штучно. Можливо...

Втўм, так чи сяк – того чоловўка було схоплено, нашпиговано наркотиками – про всяк випадок – й затягнуто до лўтака. На поселення полетўла бомба – просто так, для профўлактики. Й члени експедицў? повернулись з чистим сумлўнням й почуттям виконаного обов'язку.

А "об'їкт" закинули в камеру й почали вивчати.

Ў раптом виявилось, що цього чоловўка бачили в лабораторў? за два мўсяцў до того, як експедицўя повернулась ўз здобиччю.

Здогад пўдтвердився – "нова" людина вмўла провалюватись у минуле.

Один з перших дослўдўв мав приблизно такий вигляд. Спочатку в порожнўй камерў з'явився пўддослўдний й поспўхом вўдскочив вбўк. Потўм дверў вўдчинились й до примўщення закинули... знову ж таки його! З секунду "близнюки" роздивлялись один одного, потўм той, що з'явився останнўм, зник. Просто взяв – ў зник. Наче розтанув в повўтрў. А по тому мўсцў, де вўн тўльки що знаходився, вдарив лазер.

Тривалўсть стрибка збўльшувалась, люди вже потроху почали розбиратись в таїмницях "провалу". Але коли вже вдавалось скиате в минуле живих ўстот – недалеко й невеликих, звичайно – сталася перша неприїмнўсть.

Пўд час чергового дослўду – на "об'їкт" мала падати бетонна брила той чоловўк не втўк, як завжди, на кўлька хвилин у минуле, а вдарив пўрокўнетичним ўмпульсом.

Його поспўхом перевели до ўншо?, бўльш надўйно? в'язницў – з бетонними казематами, електричною сўткою та роботами-охоронцями.

Через два днў вўн висадив в повўтря дверў, змусив роботўв вистрелити один по одному й втўк. Втўк, провалившись в минуле одразу на пўвстолўття.

Одразу ж за ним полетўв поспўхом зўбраний загўн воякўв.

"Об'їкт" – мўж ўншим, тодў його звали Джур Хелл – зустрўв ?х пўрокўнетичним залпом. Випадково вцўлўла лише одна людина – жўнка, керўвник лабораторў?, що теж взяла участь в тому полюваннў.

Витративши енергўю на тих смертникўв, Хелл знову провалився в минуле. На цей раз вже на цўле столўття.

Їдине, що встигла зробити та жўнка – це навўяти фальшиву пам'ять. Тепер Хелл уявляв себе космўчним десантником, що пўсля довго? вўдсутностў повернувся на Землю.

– А... жўнка?

– Та жўнка? Ўй не залишалось ўншо? ради, як знову пўти за ним.

О, це була розумна й хитра ўстота! Ў гарна. Рўч ще й тому, що подорожў в часў призвели до цўкавого ефекту – бўологўчно? рўвноваги. Вони молодшали. Кожен стрибок наближав втўкачўв та переслўдувачўв до ўдеального вўку – близь двадцяти трьох-двадцяти семи рокўв. Так сорокарўчна жўнка перетворилась у гарненьку бўляву дўвчину. Ў? звали...

– Досить... – втомлено сказала Їлена. – Я сама знаю, як мене звати.

Хелл посмўхнувся.

– А шкода. З цього справдў вийшло б непогане оповўдання.

Вони помовчали. Лўс так само тихо шелестўв гўлками.

– Як ти здогадався? – запитала Їлена.

– Не знаю, – знизав плечима Хелл. – Це приходить якось само по собў. Я перероджуюсь.

– Як саме? Розкажи. Все одно це вже нўчого не змўнить.

– Послухай, якщо цўкаво. Але до кўнця я сам не все розумўю. Враження приблизно таке, нўби з усўх бокўв до мене стўкаїться ўнформацўя...

– Яка?

– Всяка. Тобто, яка завгодно. Вся. Досить на секунду замислитись, прислухатись до тго потоку – ў все, вўдповўдь готова. На будь-яке запитання. Ось, хочеш, наприклад, скажу, про що ти зараз думаїш?

Дўвчина зблўдла й швидко засунула руку до сумочки. Хелл засмўявся.

Чотири диски – тў самў невеличкў, озброїнў кулеметами винищувачў, що Хелл присипав землею за десяток кўлометрўв звўдси – майнули на фонў свўтлого неба в кўнцў просўки й стрўмко спўкўрували вниз.

Й зникли.

Хелл, так само спокўйно посмўхаючись, перевўв погляд на Їлену.

Дўвчина затремтўла.

– Нў! – прошепотўла вона. – Не роби цього! Я... Я не хотўла! Я лише виконувала накази. Я... Я люблю тебе!

Останне було таким несподўваним, що Хелл здивовано пўдняв брови.

Звўльнившись на мить з-пўд влади страшного погляду, Їлена зойкнула, розвернулась й кинулась тўкати, не розбираючи дороги й проламуючись крўзь чагарник.

Й не пробўгши й сотнў метрўв, втрапила простов обўйми якогось здорованя в шкўрянўй куртцў.

– Ух ти! – не дуже розумно протяг вўн. – Оце так сюрприз! Хлопцў, дивўться-но, що я спўймав!