355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Радий Радутный » Люди та зорi » Текст книги (страница 1)
Люди та зорi
  • Текст добавлен: 15 октября 2016, 07:26

Текст книги "Люди та зорi"


Автор книги: Радий Радутный



сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Радутный Радий
Люди та зорi

Радўй РАДУТНИЙ

ЛЮДИ Ў ЗОРЎ

Вони зустрўлися, вони просто не могли не зустрўтись. Це сталося на вокзалў. Як завжди, юрмилась черга, стояв гамўр й одурўлў вўд спеки та шуму люди настирливо проштовхувались до каси.

Вўн – хлопець рокўв за двадцять, високий, м'язистий, – стояв ближче до заскленого вўконечка. Вона – непримўтна з першого погляду бўлява дўвчина, гарненька, струнка, трохи молодша – на двое людей далў.

Ўх познайомила муха – звичайна муха-зеленуха, що ўх безлўч роўлось на вокзалў тим спекотливим червневим днем.

Ось така звичайнўсўнька муха сўла на рукав хлопця. Вўн недбало здмухнув ўў. Комаха перелетўла на дўвчину. Але й там на неў чекав такий самий прийом. Тодў вона повернулась. Хлопець знову дмухнув й кивнув на дўвчину – лети, мовляв, туди. Муха послухалась. Дўвчина вўддячила тим самим.

Ў посмўхнулась, звабливо опустивши очў.

– Нам, здаеться, ўхати одним потягом? – почула вона, вибравшись, нарештў, з черги.

Здаеться, так, – кивнула вона, ховаючи пом'ятого квитка до сумочки.

– Тодў чому б нам не познайомитись? – з посмўшкою запитав хлопець. Я Юрўй. А...

– А я – Їлена! – теж посмўхнулась дўвчина. – А ви теж до кўнця?

– Нў, кўлометрўв на триста ближче. Але хўба я схожий на якусь поважну персону – дипломата або заммўнўстра?

– Нў, не дуже. А що? – трохи здивувалась дўвчина.

– Тодў чому ми на "Ви"?

– Ну... А й справдў!

Ў обое засмўялись. Справдў – нў вўк, нў легкий одяг, нў чудовий настрўй аж нўяк не сприяли й найменшўй офўцўйностў.

Вже через п'ять хвилин вони вже мали цўлком достатню ўнформацўю один про одного – як для перших хвилин знайомства, а ще через пўвгодини ўхали на диво безлюдним тролейбусом на околицю мўста, бо Їленў чомусь здалося, що поблизу не може бути не те що рўчки, а хоча б якогось ставка.

Вони зайшли в гуртожиток ўнституту, Юрўй перекинувся кўлькома словами з Сергўем, колишнўм однокурсником, Їлена швиденько одягла купальника, потўм ўхали маленьким, неймовўрно стрибучим автобусом, ў ўх кидало, а Юрўй обережно притимував дўвчину за талўю, отримуючи сторожко-кокетливў погляди у вўдповўдь.

Вўн привўв Їлену пўд мўст, де невелика рўчка розливалась на пару кўлометрўв, воду була прозорою, теплою й лагўдною, а вўтер ледь ворушив нагрўте сонцем повўтря.

Людей було мало, води – багато, дўвчина жартома пробувала топити Юрўя, той слухняно йшов вниз, аж вона лякалась, а потўм знизу хапав Їлену за нўжки, обережно тяг до себе й виштовхував нагору, ледь-тўльки та встигала злякатись, потўм легко тримав ўў на поверхнў, вислуховував жартўвливў докори й знову робив те саме.

– Ой, моя косметика!.. Ой, все потекло! Буду тепер негарною, й ти перший дивитися не захочеш! Чи захочеш?

Дўвчина досить скоро втомилась й трималась за плечи Юрўя, спочатку одною рукою, потўм обома, обўйнявши його за шию, вўн невтомно вўдкидав назад воду, пўд гладенькою шкўрою ворушились потужнў, наче гўдроцилўндри м'язи, Їлена захоплено гладила ўх невеличкими нўжними долонями й все мўцнўше притискалася до спини Юрўя.

Непомўтно, як течўя, спливав час, все менше й менше хотўлося вилазити з рўчковоў прохолоди на сухе, гаряче й повне хмар пилюки повўтря, й все дужче й дужче вўдчувалось дивне напруження, аж поки темнў непроникнў хмари не вкрили зненацька небо й не бризнули великими, холодними, важкими краплинами з громом та блискавками на додачу.

Їлена перша вискочила з води, Юрўй, пўдхопивши одяг, теж заскочив пўд мўст, вони одягались, спираючись один на одного, – звичайно, опора з дўвчини була суто символўчна, а дощ все йшов ў йшов, ў вже скоро з мосту полилась змита водяними цўвками грязюка, а жўнка, на яку потрапив такий струмўнь, з вереском вискочила пўд дощ й за секунду повернулась, викручуючи подўл плаття.

– Пўшли?

Так ў залишилось невўдомим, хто запропонував це пиршим, але, оскўльки заперечень не було, то через хвилину Юрўй з Їленою вже йшли, перестрибуючи свўжў калюжў, по вузеньким тротуарам, а дощова вода стўкала з мокрого наскрўзь одягу й втхлюпувалась з черевикўв хлопця.

Дўвчина йшла босою, перед особливо велкими калюжами Юрўй легко пўдкидав ўў на руки й "забував" вўдпустити, коли калюжа лишалась позаду, а Їлена, щасливо посмўхаючись, навўть не намагалась пручатися, а тўльки воркувала, приплющуючи очў:

– Ой, постав, тобў ж, мабуть важко!..

Вони повернулись до гуртожитку, Сергўй довго посмўявшись з вигляду "парочки мокрих курок", залишив ўм кўмнату й десь пўшов, дўвчина трохи змерзла й куталась в свою благеньку кофтину, а дощ все лив та лив, перетворюючи свўт за вўкном на безформну сўру порожнечу.

– Брр, холодно! – ўз смўхом сказала Їлена.

– Бо мокро! – вўдгукнувся Юрўй. – Знўмай одяг, застудишся.

Трохи повагавшись, дўвчина скинула блузку й штанцў, залишившись у самому купальнику. Юрўй теж роздягся, натягнув поперек кўмнати якийсь мотузок, розвўшав на ньому й стўльцях мокрий одяг й увўмкнув телевўзор.

Стўльцў виявились зайнятими, вўн впав на лўжко. Їлена тремтўла, роздивляючись, де б його присўсти.

– Йди до мене, – мовив Юрўй. – Тут теплўше.

Дўвчина лягла поруч, поклавши голову на його плече.

На екранў комўсар Каттанў чинив круту розправу над верхўвкою мафўў, з-за вўкна долинав монотонний шурхўт дощу, дўвчина скоро зўгрўлась, але тремтўти не перестала, лише дрож ўў став дещо ўншим, дихання – частим й трохи уривчастим, а пальцў нервово стукали по руцў Юрўю.

Бравий комўсар тим часом перестрўляв всўх своўх ворогўв, телевўзор сам собою притишив звук й тепер стиха бубонўв щось про зовнўшню полўтику.

– Ти здаеться, казав що колись пробував писати фантастичнў оповўдання? – неголосно сказала дўвчина. – То, може, трохи розкажеш?

– Ти теж любиш фантастику? – посмўхнувся Юрўй. – Ну добре. Хоча...

Вўн замислився, потўм зўтхнув.

– Бачиш, Їлено, менў здаеться, що тў моў витвори тобў не сподобаються.

– Чому ж?

– В кожному з них – брутальнўсть, жорстокўсть, аварўў й катастрофи, вбивства й вўйни, потоки кровў ў лайки, болю та смертў. А ти – ти... Ти така нўжна, жива й життерадўсна. Ти – повна протилежнўсть всьому цьому.

– То навўщо ж ти таке пишеш? Чому б тобў не спробувати написати щось зовсўм протилежне?

Юрўй знову зўтхнув.

– Пробував, – сказав вўн по паузў. – Не виходить. Я просто не можу собў уявити, що _в_с_е _ц_е_ може добре скўнчитись.

Їлена здригнулась.

– Ў все ж, розкажи!..

Юрўй знову помовчав, мўцнўше обняв дўвчину й тихо почав:

– Через багато-багато рокўв пўсля того, як ядерний вихор розвўяв по стратосферў своўх творцўв, як в пекельному полум'ў згорўла бўльша частина бўосфери, а поверзня планети вкрилась склянисто-зеленими, на диво круглими вирвами, пўсля того, як цивўлўзацўя людей зазнала найбўльшого за всю свою ўсторўю краху, через кўлька столўть пўсля найбўльшоў катастрофи – життя на Землў все ще ўснувало...

Ровер м'яко гойднувся й зупинився за кўлька крокўв вўд протоки. Густа свўтло-жовта трава вкривала берег ў годў було розрўзнити, де починаеться вода. Лише далў, на глибинў приблизно в пўвметра, з-пўд суцўльного рослинного килима проглядали темно сўрў мўнливў вўконця, а ще далў втикалися цупкў стовпчики очерету. Вўтерець ледь колихав ўх, шурхўт то завмирав, то посилювався.

Власне, назви були умовними. Трава була бўльш схожа на товстий шар цупкоў вовни, очерет – на металеву дротину з широким, але часто-часто подўрявленим листям. Й лише вода здавалась звичайною.

– Хотўв би я знати, якому цу дурневў вистачило тями поставити тут ретранслятор!

Чоловўк, що пробурчав цў слова, легко вистрибнув з машини й зробив кўлька крокўв по травў. Пўд ногами захлюпало.

– Я поставив, – спокўйно промовив другий, порпаючись у транспортному вўдсўцў.

Першиў закашлявся.

– Нўчого, нўчого! – засмўвся другий. – Я б ще й не так сказав. Але, розумўеш, в чому штука...

Вўн дўстав з пўд сидўння два автомати, один кинув товаришевў, другий пристебнув собў на правицю.

– ...Так от, штука в тому, що два тижнў ця протока була пўвметра завглибшки й можна було проўхати, не змочивши колес. Знаття б, що тут такў справи, вилетўли б на катерў, та й усе.

– А автомати навўщо? – перший покрутив зброю в руках й теж пристебнув.

– Можуть бути стрибунцў, – так само спокўйно вўдвповўв товариш.

Його спўвбесўдник аж здригнувся.

– Звўдки ти знаеш?

– Мўсцина пўдходяща.

– А десантники?

– А що десантники? Всўх же вони не перестрўляють. Та ти не турбуйся, – засмўявся вўн, помўтивши передяк товариша. – Якщо щось ў залишилось, то невелике, впораемось.

Пўд ногами захлюпало. Очерет розступився, вўдриваючи невелике плесо з чорною нерухомою водою. Десантник присўв й обережно поводив рукою над плесом.

– Що там? – запитав другий.

– Трохи радўоактивна. Але в межах пристойностў.

Вўн витяг з машини невеликий кубўчний блок, пристебнув до портупеў комбўнезону й рушив вперед. Метрўв за десять трава скўнчилась, й вода пўдсутпила аж до грудей.

– Ось вўн, бачиш, – старший тицьнув дулом автомата в бўк протилежного ьберега, де виблискувала в червоних променях сонця нвелика вежка з параболўчною антеною. – Пўшли швидше!

Товариш, весь час оглядаючись, рушив слўдом. Вода дўйшла до горла, кўлька разўв довелося пливти. Нарештў дно почало пўднўматись, довелось знову ломитись через очерет, далў захрустўла пўд ногами трава й обидва вийшли на берег – такий же низький й зарослий.

Старщий пўдўйшов до вежки, зняв захисну кришку, просунув принесений блок кудись досередини й поставив кришку на мўсце.

– Тепер ти зможеш розмовляти з кораблем хоч з кабўни, – вўн зўтхнув й поплескав руками. – Оце й вся робота. Сподўваюсь, для мене остання.

Молодший теж зўтхнув й вўдвўв погляд кудись вбўк.

– Вўдлўтаеш?

– Як тўльки на лўтаку мўсцу знайдеться. Набридло все тут смертельно. Не життя, а суцўльна боротьба за виживання. Нам ще ладно – боремось в основному з начальством, а от як першопрохўдцў витримують... Слава Богу, через якийсь тиждень я вже буду на орбўтў.

Вони посидўли трохи, з присвистом вдихаючи сире, насичене дивними пахощами, повўтря. Потўм встали й рушили назад.

– А ти стрибунцўв бачив? – зненацька запитав молодший.

– Бачив, – знехотя процўдив другий. – Один раз. Нўчого цўкавого. Краще стикатися з ними на тренажерў.

– Розкажи!

– Та кажу ж, нўчого цўкавого, – похмуро буркнув той. – Я тодў був таким, як ти зараз, Йшли вчотирьох, шукали мўсце для маяка. Зайшли в очерет. Води було мало – по колўна. Коли десь у хащў почувся шум, трўск й зверху впало щось таке... ну, приблизно з ровер завбўльшки, але темне й кругле. Впало просто на Алекса – вўн йшов попереду. Й крикнути не встиг! Ну, поки я стояв, рота роззявивши, Нўк та Роджер порўзали його з автоматўв. Не насмерть, правда – втўк.

– А... Алекс?

– Що Алекс... Хто ж вцўлўе, коли на голову падае п'ять тонн м'язўв та хўтину. З'ўсти його, звичайно, не встиг, але... Тихо!

Вўн зненацька зупинився й трохи присўв. Злўва в очеретў щось ледь чутно шелеснуло. Потўм трўснуло й зашипўло. Чоловўк метнувся вбўк. Велике темно-брунате тўло ляснуло об воду поруч. Трўск пострўлўв злився з вилясками води. Людей вўдкинуло й залило, поки молодший вўдкашлювався, старший вже стояв з автоматом напоготовў поруч. Стрибунець зник.

– Ти його вбив?

– Чорта з два! – роздратовано вўдгукнувся стрўлець. – Дусь прича?вся, сволота!

Вўтер тихо шелестўв очеретом, невеличкў хвильки пробўгали по чорнўй поверхнў води. Продзижчала якась комаха. Чоловўк нервово обводив поглядом очеретянў хащў.

– Здаеться там, – тихо прошепотўв його товариш.

Очерет затрўщав зовсўм не там, куди вўн вказував. Десантник блискавично розвернувся й примружив очў. Струмўнь полум'я, чи, радще, розпеченого до плазми повўтря, знўс хащў, пўдняв хмару пари, зачепивши воду, й разширився над особливо густими заростями. Глухий, сповнений муки й болю рев почувся звўдти. Вогнений клубок викотився на берег, мало не пўдўм'яв пўд себе людей, метнувся в один бўк, в другий ў завмер. Засмердўло горўлим м'ясом.

Зв'язкўвець втомлено потер лоба й вимучено посмўхнувся.

– Неймовўрно! – захоплено прошепотўв його товариш. – Оце вўн такий, пўрокўнез?

Чоловўк буркнув щось ствердне.

– Але не можна ним зловживати, – додав вўн по паузў й поморщився вўд наростаючого головного болю. – Все, пўшли додому.

Вўн впевнено розсунув руками очерее. Другий зв'язкўвець, весь час оглядаючись, рушив слўдом.

– Десантник?

– Та який з мене десантник? – безтурботно засмўявся Юр Хелл. Зв'язкўвець.

– Угу, – буркнув сивий сухорлявий дўдок. – Всў ви тут – зв'язкўвцў, транспортники, енергетики. А дома – десантник, розвўдник! За ящерами ганявся, стрибунцўв голими руками давив, на стонўжок взагалў уваги не звертав...

Юрўй делўкатно промовчав.

Та вас за сотню крокўв можна вўдрўзнити! – розпалився дўдок. – Ви ж наче пружини, скрученў, торкни рукою – й вўдлетиш! Ви ж небепеки чекаете на кожному кроцў, кожний об'ект оцўнюете спочатку з точки зору його безпечностў, а вже потўм все ўнше! Без автомату або лазеру поруч з лўжком заснути не можете!..

"Що це з ним?" – здивовано подумав Хелл.

– А тут ще й пўрокўнез! Я б того розумника, що вигадав вам тў операцўў робити, самого спалив! а тобў часто палити доводилось? зненацька спокўйнўшим голосом запитав психолог.

"Чого це вўн так раптом полагўднўшав? Еге, ось в чому справа! Це ж тест! Якщо зараз зўрвусь, почну вихвалятись, або ж, навпаки, скажу, що зовсўм не стрўляв – пертись менў на операцўю, а значить ще з мўсяць пўсля прильоту нудитись десь в лабораторўў..."

– Та доводилось кўлька разўв, не дуже приемна штука.

– Голова не болўла? – Хелл аж занепокоўвся пўд уважним поглядом психолога.

"Оце тобў й дўдок! Здаеться, гўпноз пробуе. Але дзуськи!"

– Болўла трохи.

"Вўдповўдай спокўйно. Хе-хе, хлопцў, не на того напали!"

– Ну ладно, давай-но ще тести покрутимо, – психолог кивнув в бўк крўсла з великим шоломом на спинцў. – Здаеться, все в тебе нормально.

Так воно й виявилось. Вже пўсля виконання всўх формальностей Юрўй зайшов до начальника вўддўлу реабўлўтацўў. Той сидўв у глибокому крўслў перед комп'ютером й щось уважно читав на дисплеў. З того, як поспўшно вўн вимкнув дисплей, Хелл зрозумўв, що то була його особиста справа.

– Ти не хочеш залишитись? – зненацька, без пўдготовки запитав начальник.

– Анўтрохи! – засмўвяс Хелл. – Досить. Я свое вўдвоював.

– Хўба це вўйна!.. – зўтхнув начальник. – Це так, прогулянка...

Хелл скривився, але змовчав.

– ...але менў здаеться, що ти повернешся.

– Це ж чому?

– Бачиш... Ти згадай, що сказав психолог – "кожен десантник"...

– Я не десантник!

– Майже десантник. Зв'язкўвцў, мўж ўншим мають трупўв бўльше, нўж десантники. Так от, цитую далў. Десантник – це могутне тўло, чудова реакцўя, постўна готовнўсть до бўйки, до доротьби – все одно з чим чи з ким, – здатнўсть стрўляти з всього, що хоч вўддаленно нагадуе зброю й вбиватьи всим, що може вбивати, включаючи власнў руки. Десантник – це зразок ўстоти, максимально пристосованоў для боротьби за виживання. Десантник звик до неў, вўн просто не уявляе, що можна жити без постўного усвўдомлення небезпеки.

Але це добре, це просто-таки чудово на неосвоенўй планетў, а не дома.

А на Землў багато людей уявлення не мають нў про яку небезпеку, не вўдчувають погляду на потилицў, спокўйно заходять в лўс чи в воду, всього-навсього перевўривши ўў на радўоактивнўсть. Ў не тримають автомат напоготовў. Й ножа не носять за халявою...

Хелл почеровонўв.

– Ти ж знаеш, мабуть, що було кўлька випадкўв, що десантники... ну, як би це сказати...

– Знаю. Але ж я пройшорв тести!

– Що тести... Ось, дивись! – вўн натис якусь кнопку.

Щось чорне й волохате безгучно впало на стўл поруч з Юрўем. Той зреагував миттю – злетўв у повўтря, крутнувся й вдарив незнайому ўстоту черевиком. Нога прорўзала повўтря. Наступний удар знўс би голову начальнику, але захисне поле м'яко вўдштовхнуло Хелла.

– Заспокўйся! – начальник вимкнув поле, ўстота зникла. – Бачиш? Ось тобў й тести.

– Що це? – цўлком спокўйно запитав Юрўй.

– Ще один тест. Оцей волохатик – всього лишень голограмма. Нормальна людина вўдсахнулась би, придивилась, абощо. А в тебе типова реакцўя десантника – спочатку знищити невўдоме, а вже потўм розбиратись. "Волохатика" ти вдарив ранўше, нўж вўн до кўнгця спроектувався, а оскўльки з цього нўчого не вийшло – ти цўлком ўнстинктивно спробував знищити причиину появи небезпеки – тобто мене. Добре, що не вдався до пўрокўнезу.

– А якби вдався?

– Тебе звўдси не випустили.

– Он як!

– Саме так! – в голосў начальника забринўв метал. – Сам колись через це пройшов. Ти розумўеш, що буде на Землў, якщо такў-от ходячў вогнемети будуть плюватись полум'ям з кожного приводу! Там ў так неспокўйно.

– Звичайно, звичайно. Але ж я пройшов тести.

Начальник зўтхнув.

– А, по-моему, ти повернешся. Я сам колись не вўрив. Потўм все-таки повернувся, потрапив на Весту...

– Куди?!

– На Весту. Чув про таку планетку?

Хелл трохи розгублено кивнув.

– То, пробачте, це... це у вас звўдти? – вўн кивнув на обрубки нўг, що ховалися у гнўздах великого крўсла начальника.

– Звўдти... – неохоче пробурчав той. – Ну, добре, досить про це. Щасти тобў!

Хелл машинально попрощався й, хоча все йшло нормально, до самого приземлення перебував пўд враженням тўеў розмови. Ў навўть вражаюча картина вўдокремлення човника вўд орбўтального комплексу та проходу атмосфери не змогли його розвўяти.

З похмурим виглядом вийшов вўн з ангару космопорту й лише помўтивши захопленў погляди кўлькох пўдлўткўв, трохи посмўхнувся – все-таки, що не кажи, а десантник ї десантник. Хоч ў зв'язкўвець.

Але вўдчуття було трохи дивним. Три роки, мало не з самого початку контракту, Юрўй мрўяв про перший свўй крок пўсля повернення на рўдну планету. Ця мить снилася йому безлўч разўв, ввижалася в маревў отруйних випарўв чужих болўт та смертоносних хащ. А тепер...

– Таке враження, наче лўтав кудись на екскурсўю! – пробурчав вўн сам до себе. Й плюнув.

Його не зустрўчали. Родиннў зв'язки значно ослабли в наскрўзь технократизованому суспўльствў, й рўдких вўдеосеансўв було цўлком досить для пўдтримання теплих стосункўв. Друзў – хто за минулў роки розлетўлись по всўй планетў, а дехто й далў, хто був весь час зайнятий, та й, чесно кажучи, менш за все Хелл хотўв зўткнутися зараз з постарўлим знайомим. Перехожў теж майже не звертали уваги на десантника в параднўй формў, що трохи розгублено зупинився на перехрестў.

Невисокў, однакового розмўру й форми кущўтяглися вздовж пластикового тротуару. Машинально Хелл тримався подалў вўд них.

– Ви – Юрўй Хелл? – хтось нерўшуче торкнув його за плече. Хелл здригнувся й повўльно – "Це Земля, а не невўдома планета, не смикайся!" розвернувся.

Й зустрўвся з несмўливим поглядом блакитних очей.

– А я – Селена Руткевич! – заявила дўвчина.

"Гм... Що за дўвча?" – подумав Юрўй. Саме так – не дўвчина, не жўнка – дўвча. Невисока, свўтловолоса, одягнена в простў сўренькў штанцў та смугасто-бўлу блузку – одним словом нўчим не примўтна ўстота. Та було в ўў поглядў щось таке, що викликало в Хелла дивне вўдчуття якогось неспокою.

– Дуже приемно, – машинально вўдповўв вўн. Й трохи розгубився, не знаючи, що сказати далў.

Дўвчина теж помўтно збентежилась.

– Ой, вўчно я не з того починаю! – нўяково посмўхнулась вона, одночасно намацуючи щось в невеликўй сумочцў. – Я... Тобто мене... Ну, коротше, ось!..

Селена простягла десантнику в кўлька разўв складений аркушик. Посмўхнувшись, Хелл взяв записку, розгорнув й здивовано пўдняв брови писав його давнўй приятель Серж, колишнўй однокурсник.

"Привўт, Юр! – починалась записка. Випадково взнав, що ти прилўтаеш. Й зразу подумав, що податись тобў зараз нема куди. Так що слўдуй прямо за цўею особою, що передала листа й потрапиш до мене. Зразу кажу – не пошкодуеш. Одне з найкращих мўсць на Землў – заповўдник – буде в твоему розпорядженнў. Отже, рушай!

Серж."

Вўн склав записку й знову поглянув на дўвчину.

– Прошу за мною, – посмўхнулась вона. – Тут недалеко.

Вўдмовлятись було незручно, та й – Серж мав рацўю – податись було нўкуди, тож Хелл махнув на все рукою й рушив за Селеною. Вони зайшли за рўг й опинились на стоянцў.

– Прошу, – дўвчина зупинилась бўля невеликого катеру на повўтрянўй подушцў. – Оце наш транспорт. Трхи незвичний, так? Але в лўсў на колесах не дуже не покатаешся.

– То ви прямо там ў живете? – здивувався Хелл. – Справдў, на таке лише Серж ў здатен – затягти таку гарну дўвчину в глухий лўс.

– Ў зовсўм вўн не затягнув! – засмўялась Селена. – Сама напросилася. Ў не такий там уже й глухий лўс. Серж там головний еколог, працюе вже три роки, а я – помўчник, зовсўм недавно. Але лўс менў бўльш подобаеться, нўж оце...

Дўвчина повела рукою навкруг.

Катер мчав по широкўй бетоннўй смузў, що тяглась вўд одного краю обрўю до ўншого. Позаду танули в сўрўй ўмлў вежў космопорту, трохи правўше темною горою здўймалася шапка смогу над великмм мўстом. З бокўв – теж до самўсўнького обрўю – тяглась одноманўтна зеленувато-сўра рўвнина. Гарячий вўтер пўдхоплював цўлў пласти пилу й лише велике лобове скло не давала йому запорошити очў. Розлючений прозорою перепоною вўтер завивав над всўма гострими краями машини, залўтав зверху в кабўну й, не втримавшись там, попадав до кўлець вентиляторўв, щоб через мить вилетўти з них з протилежного боку. Ось вўн дмухнув занадто сильно й висмикнув заколку з волосся Селени. Довге волосся, вирвавшись на волю, розвўялось й досить сильно хлеснуло рўя по очах.

– Ой! – Селена, нўяково посмўзаючись, вивела катер на край дороги й м'яко посадила на обочину. – Одну хвилинку.

Вправними рухами дўвчина скрутила волося в тугий вузел, але перестаралась й не змогла защепнути заколку.

– Давайте, допоможу! – Хелл обережно вставив заколку у формў метелика в зачўску, клацнув замком. – От ў все.

– Дякую! – посмўхнулась Селена. – З цим волоссям завжди стўльки мороки. Особливо за кермом.

– То, може, помўняемось мўсцями? – запропонував Юрўй. – В нас там були схожў машини, трохи потужнўшў, звичайно, так що керувати я вмўю.

– Прошу – знову посмўхнуалсь дўвчина. Посмўхалась вона часто й гарно.

Хелл з задоволенням спробував керування катером – легка машина слухалась рулўв навўть кращў за важкў десантнў панцирники. Вўн вправно вивўв катер на дорогу й одразу ж дав майже повний газ. Бетонна дорога за кўлька секунд перетворилась в розпливчасту сўру смугу.

– Ой! – захоплено вигукнула Селена. – Я нўколи не ўздила з такою швидкўстю!

Юрўй посмўхнувся й посунув сектор газу ще трохи вперед. Вўтер розлючено заревўв, розбиваючись об скло, рўдкў зустрўчнў машини пролўтали, наче ўскри.

– До речў! – вигукнув Хелл, перекрикуючи рев повўтряного потоку. – Ми не пенсўонери й не дипломати! Пропоную бўльше не "викати"! А то в мене враження, наче я стара й вельми поважна людина!

– Та нў! – засмўялась Селена. – Й зовсўм ти не старий!

"Гонитва за вўтром" тривала з пўвгодни. Пейзаж помўтно змўнився, повўтря стало трохи прохолоднўшим, а пил вже не крутився вихорами над ьетоном, алише зрўдка хмарками злўтав вгору. Десь далеко збоку зблиснула вода.

– Нам праворуч! – гукнула дўвчина.

Катер заклав крутий вўраж, зўскочивши з бетонки й, мало не зачепивши днищем великий камўнь, полинув над сухим степом. Селена аж зблўдла.

– Я мала на увазў – там, далў, праворуч, легкий спуск й грунтова дорога! – пояснила вона.

– А... – простяг Хелл, закладаючи ще глибший вўраж. Машина проскочила над чималою канавою, вилетўла на ледь втоптану на землў колўю й знову набрала швидкўсть. Дўвчина судорожно ковтнула слину.

– Слухай, тобў не можна довўряти катер!

– Щось не так? – збентежився Хелл.

– Я боялась, що нас доведеться збирати по частинах!

– Он воно що! – Юрўй засмўявся, але швидкўсть зменшив. – Не думав, що така брава помўчниця еколога цўлого заповўднику та боўться ўздити на катерў!

Тепер засмўялась дўвчина.

Катер тим часом наблизився до лўсу, що починався якось одразу, крутою стўною. Лише кўлька поодиноких дерев, наче розвўдники, виросли трохи попереду.

– Далў куди?

– Прямо, прямо. Он, бачиш, там, де гўлки нависають над дорогою лўворуч.

Катер плавно пўдлетўв до повороту, але перед гўлками раптом ревонув реверсом й зупинився. Дўвчина нерозумўюче глянула на десантника.

– Тьху! Ў... – вўн, очевидно, хотўв вилаятись, але вчасно схаменувся. – Прошу пробачення. За тў три роки я звик, що пўд деревами знаходитись небезпечно, от ў зараз – рефлекс спрацював...

– А чому небезпечно? – не зрозумўла Селена.

– Та так... – Хелл помовчав. – Розумўеш, _т_а_м_ були симпатичнў такў ўстоти, схожў на жучкўв. Жили вони на деревах й мали паскудну звичку стрибати згори на людей й прокусювати шкўру. А отрута дўяла протягом кўлькох тижнўв... Ну та досить. Це ж бо _т_а_м_, а не тут...

Вўн розвернув катер, повўльно пўдлетўв до дерев й обережно провўв машину пўд гўлками. Селена бачила, як пальцў Хелла судомно стисли важелў, а на зблўдлому обличчў виступили дрўбнў крапельки поту.

Катер вискочив на досить велику галявину, Юрўй полегшено зўтхнув. На протилежному краы стояв плямисто-зелений пластиковий будиночок. Якийсь чоловўк вийшов на ганок й, прикриваючи очў долонею, розглядав прибулих.

Хелл легко вистрибнув з катеру й рушив назустрўч.

– Привўт, Юр! – просто сказав Серж.

Вони сидўли за дерев'яним столом, що стояв просто серед дерев, Хелл, все ще позирав недовўрливо на гўлки, але вже не сахався. Стояла тиша. Не повна, звичайно, – шурхотўло листя, спўвали пташки – та пўсля гудўння космпопорту звичайний лўс здавався райським садом.

Вони стиха розмовляли. Власне, Селена майже весь час сидўла мовчки, лише запрошувала спробувати ту чи ўншу страву. Погляд ўў був весь час спрямований на Юра, й, лише стикаючись з так само зацўкавленим поглядом Хелла, дўвчина шарўлася й хутко вўдводила очў.

– То якў в тебе плани, Юр? – запитав еколог, вўдкорковуючи химерноў ворми пляшку з брунатою рўдиною.

– Та в принципў нўяких. Треба трохи оговтатись.

– Що, все змўнилось? – посмўхнувся Серж, розливаючи коньяк.

– Ой, менў трўшечки! – засоромилась дўвчина.

– Ти знаїш, не дуже й змўнилось. Космопорт, напрриклад, яким був таким ў залишився. Хўба що кущў насадили... Чого це ви?

Вони засмўялись разом, пирхнули одночасно – еколог та помўчниця. Сер – голосно, Селена – потихеньку, прикриваючи обличчя долонею.

– Лено, поясни хлопцевў! – крўзь смўх видушив Серж.

– То не кущў, – дўвчина, все ще посмўхаючись, вперше вўдкрито поглянула на десантника. – Тобто, кущў, але штучнў.

– Як це... штучнў?

– Ну, пластиковў. Там же жодна жива рослина не витримаї. От ў натикали вўникўв.

– Тьху! Недарма я вўд них подалў тримався! – з деякою вўдразою посмўхнувся Хелл. – Ну а тут хоч все справжне?

Всў знов засмўлись. Великий чорний кўт неквапно пўдўйшов до Селени, стрибнув ўй на колўна, згорнувся клубочком й завуркотўв. Дўвчина почухала його за вуха, кўт лўниво повернув голову до Хелла й примружив очў.

– Можна? – Юрўй простяг руку, щоб погладити кота й випадково – ну звичайно ж, випадково! – доторкнувся до долонў дўвчини. Та ледь помўтно здригнулась, але руки не прийняла.

Котяча шерсть виявилась густою й пухнастою, пальцў мало не заплутувались у нўй.

Й щось було не так.

– Взагалў, дивно, – сказав Серж. – Така довга й густа шерсть, а зовсўм не електризуїться.

Хелл насторожився. Щось незвичайне, якесь знайоме, але забуте вўдчуття вкололо долоню. Особливо сильним це враження було, коли вўн погладжував кота по хвосту.

"Ет, дурницў!" – подумав Юрўй й прибрав руку.

– То все-таки, якў в тебе плани? – наполягав тим часом Серж.

– Та кажу ж, нўяких! – трохи роздратовано вўдповўв десантник. – Дай отямитись. Я на Землў чотирнадцять рокўв не був, якў тут можуть бути плани?!

– От ў я про це!

– Тобто?

– Коротше кажучи, в мўстў тобў зараз робити нема чого, отож вибирай кўмнату в тому будинку – там якраз три вўльних, та якусь ще треба менў пўд лабораторўю – й живи, скўльки душа забажаї. Оговтаїшся трохи. Вчитись, може, захочеш, чи щось робити – Селенка все, що треба знайде, так?

Дўвчина кивнула.

– Гм... Це ти серйозно? – пўдняв брови Хелл.

– Цўлком. Й Лена, я гадаю, проти не буде, так?

Дўвчина знов кивнула.

– То як, згода?

Хелл замислився.

– Ти ба, який! – вдавано обурився Серж. – Така пропозицўя, а вўн ще й комизиться! Лено, дўвчинко, ану збўгай в хату, притягни якогось соку, чи що, бо в горлў пересохло...

Вўн, цокнувшись з Юром, вихилив ще чарку. Дўвчина обережно переклала кота на пеньок, шо замнўвя стўльця й швидко пўшла до будинку. Хелл посмўхнувся й прослўдкував за нею очима.

– Давай-давай, погоджуйся! – Серж нахилився ближче. – Мўж ўншим, як тобў дўвчина? Подобаїться? Так от, вона пўвгодини до мене чўплялася, щоб я надряпав ту записку.

– А як вона взагалў дўзналася про мене?

– Здаїться, я й розповўв колись. Так що давай! – дещо двозначно посмўхнувся Серж. – Не прогав свого щастя.

Дўвчина повернулась з кўлькома повними пакетиками.

– Ось, прошу! А як Юр, погодився? – запитала вона, поглядаючи чомусь не на нього, а на еколога.

– Звичайно! – засмшявся той.

– Звичайно, – посмўхнувся й Хелл. – Хто ж вўд такого вўдмовиться?

Срўбна ўскра, народившись десь в глибинах небесно? блакитў, промайнула над галявиною й зникла. Через кўлька секунд долинув гуркўт, глухий удар стряс землю, заколихався коньяк в напўвпорожнўй пляшцў.

– Це що? – не зрозумўв Юр.

– Служба безпеки, – неохоче пояснив Серж. – Не визнають нў законўв, нў ўнструкцўй. Злўтають на орбўтальних двигунах, над заповўдником на гўперзвуцў ходять... Тьху!

Кўт уважно поглянув на еколога, потўм на зв'язкўвця, знову стрибнув на колўна до дўвчини й замуркотўв.

– Юр, розкажи що небудь про десанти, – зненацька попросила Селена.

– Та що там розказувати, – посмўхнувся той. – Нўчого цўкавого. Сўли. Вийшли. А далў – за обставинами: або на нас одразу напали, або трохи пўзнўше. Вони – нас, а ми – ?х, ў так, поки не можна буде спокўной працювати або ж... гм... Оце й все.

– А правда, що вам гармату вживляють? – так само зненацька пўдключився до теми й Серж.

– Що-о-о?..

– Ну, я маю на увазў, дають здатнўсть до пўрокўнезу.

– Угу. А що ти про гармату сказав?

– Ну, це ж ваш вираз – "гармату вживити".

– Не чув такого.

– А потўм ту здатнўсть забирають?

– Нў, така операцўя складна й небезпечна. Рўдко кому доводиться ?? робити.

– А... палити часто доводилось?

– Себто пўрокўнезом? Траплялось. Останнўй раз – за кўлька днўв перед самим вўдльотом.

– А показати можеш?

Хелл поморщився.

– Чесно кажучи, пўсля цього голова болить... – вўн вловив блиск розчарування в очах Селени. – ...але трохи можна.

– Звичайно, зовсўм трўшечки! – дўвчина аж подалась вперед.

– Ну, то що ж вам пўдпалити? Он тў два дерева можна?

Екологи синхронно замахали руками – як вўтряки.

– Ой, що ти, що ти, то забагато!

– Ну а той кущ? Або хоч оцей кущик?

– Нў, нў, звичайно! – Серж пўдняв з-пўд столу невелику галузку. – Ось це, наприклад.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю