Текст книги "Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях"
Автор книги: Петро Кралюк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)
Інша справа – Ярослав Мудрий. Про його християнські справи чимало йдеться на сторінках «Повість минулих літ».
Найважливішою церковною справою Ярослава Мудрого була побудова Софії Київської, а також комплексу церков і митрополичих споруд біля цього храму. Подібні до Софії собори були побудовані в Новгороді та Полоцьку.
Одним із головних повідомлень «Повісті минулих літ», яке стосувалося церковної діяльності Ярослава Мудрого, є інформація про поставлення київським митрополитом Іларіона. Про це говориться під роком 6559 (1051 р. від Різдва Христового): «Поставив Ярослав русина Ларіона митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів»[188]188
Там само. С. 95.
[Закрыть].
Із цього повідомлення випливало, що митрополита ставить не якийсь церковний ієрарх, а князь Ярослав, тобто він є фактичним главою Церкви на Русі. Князь збирає собор єпископів, які мають обрати митрополита. І вони виконують княжу волю. Зрештою, сам князь ставить єпископів на кафедри. Як це було, наприклад, із Лукою Жидятою, якого він зробив новгородським єпископом[189]189
Там само. С. 88.
[Закрыть].
Акт поставлення князем Ярославом Іларіона на митрополичу кафедру трактується як «бунт» проти Візантії. Адже Іларіон не був висвячений константинопольським патріархом. Деякі автори говорять про антивізантійські настрої самого Іларіона, які він продемонстрував у своєму творі «Слово про Закон і Благодать»[190]190
Алпатов М. А. Русская историческая мысль и западная Европа ХІІ-XVII вв. М., 1973. С. 115.
[Закрыть]. Справді, там є перелік християнських країн і їхніх вчителів, але чомусь із цього переліку випала Візантія.
З Ярославом Мудрим традиційно пов’язується становлення руського права. Є тут чимало незрозумілих і дискусійних моментів. Проте безсумнівно одне: саме за цього князя почалася письмова фіксація права на Русі, принаймні у відносно широких масштабів.
Саме Ярославу Мудрому приписується створення т. зв. короткої редакції «Руської правди». Ця редакція дійшла до нас у двох списках ХV ст., які включені у Новгородський перший літопис молодшого ізводу під 1016 роком[191]191
Список згаданого літопису дійшов до нас із середини XV ст.
[Закрыть]. Там уміщена розповідь про перемогу Ярослава над Святополком, після якої він став княжити в Києві, а новгородцям, що допомогли йому, він дав гроші, а також грамоту, де подавалася скорочена редакція «Руської правди»[192]192
Вілкул Т. Л. Руська правда. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2012. Т. 9. С. 391.
[Закрыть].
Існує значна література, яка стосується досліджень «Руської правди», зокрема її короткої редакції. Появу розширеної редакції цієї пам’ятки права переважно пов’язують із нащадками Ярослава Мудрого.
Одним із найбільш авторитетних дослідників «Руської правди» є російський учений Олександр Зімін. У своїй фундаментальній монографії, присвяченій цій пам’ятці, він окреслив таку сцену її формування.
Цей дослідник вважав, що ще до 1016 року могли існувати якісь записи общинного права, зроблені київськими князями. Свідченням цього, на його думку, є договори Русі з греками. Так, у п’ятій статті договору 911 року йдеться про якийсь «закон руський». Щось подібне є й у договорі 944 року. Шоста стаття цього документу вказує, що злочинець карається «По уставу і по закону руському». У часи князювання Володимира відбувався подальший розвиток права. Право звичаєве почало змінюватися державним, власне князівським.
Безперечно, у русів існувало своє звичаєве право, яке поступово трансформувалося, перетворювалося в державне. І в цьому питанні можна погодитися із Зіміним. Проте, чи варто говорити про згадки щодо існування цього права, які зафіксовані в договорах Русі з греками 911 та 944 років? Існує думка (і не безпідставна), що ці договори не є автентичними, що вони пізніші вставки в літописний текст. Хоча вони могли створюватися на основі якихось фіксованих документів.
Також проблематично говорити й про якусь фіксацію правових норм за часів правління Володимира. Принаймні немає свідчень на користь цього. Хоча логічно було б припустити, що такі явища відбувалися.
Зімін вважає, що Ярослав Мудрий продовжив процес руського правоутворення. 1016 року він уклав новий кодекс – «Руську правду». І дарував її новгородцям за те, що вони допомогли йому заволодіти Києвом. Цей документ, на думку дослідника, є свідченням правового оформлення процесу створення Руської держави. Віднині князь перестав бути главою напіврозбійницької дружини, а став очільником Русі як державного організму. Після остаточної перемоги Ярослава Мудрого над своїм суперником Святополком Окаянним «Руська правда» набула загальноруського поширення[193]193
Зимин А. А. Правда русская. М., 1999. С. 70–98.
[Закрыть].
Загалом важко говорити, як цей документ став «основним законом» Русі. Так само важко говорити, що в короткій редакції «Руської правди» йде від Ярослава Мудрого, а що з’явилося в ній після з’їзду його синів у Вишгороді 1072 року. Проте не будемо звертати на такі нюанси, що є важливими для істориків права.
Краще звернемо увагу на «дух» «Руської правди». Дослідники справедливо звертали увагу, що цей правовий документ не має відповідників ні у Візантії, ні в країнах Європи.
Сумнівно, що «Руська правда» виросла з общинного права. Наприклад, у ній була знята кровна помста. І якщо за Ярослава вона частково ще існувала, то Ярославичі її вже відмінили[194]194
Тисяча років української суспільно-політичної думки. К., 2001. Т. 1. С. 179.
[Закрыть].
«Руська правда» не могла з’явитися в суспільстві, де панувало натуральне господарство, а торгово-грошові відносини були зведені до мінімуму. Таке право радше зародилося у військово-торгових корпораціях, які були чи то на Волзькому шляху, чи на шляху «із варяг у греки». Пізніше це право, трансформувавшись, стало державним. Особливо дієвим і прийнятним воно було у великих міських центрах – Києві, Новгороді тощо. У Новгороді взагалі розглядали текст «Руської правди» мало як не священний. На ньому навіть приносили клятви.
«Руська правда» – це «конституція» суспільства, де панують торгові відносини. Немає сенсу говорити про гуманізм цього правового кодексу, як це роблять деякі патріотично налаштовані дослідники. «Руська правда» – доволі прагматичний і …цинічний документ. У ньому все має свою ціну, зокрема й життя людське. Тож ціна життя багатої чи впливової людини помітно вища, аніж простолюдина. Наприклад, у одній зі статей читаємо: «Якщо уб’ють княжого мужа під час розбою, то плати верву 80 гривень тій верві, в якій голова убитого лежить, а коли простолюдин, то 40 гривень»[195]195
Там само.
[Закрыть]. За будь-який злочин можна відкупитися.
Окрім «Руської правди», Ярославу Мудрому та поставленому ним митрополиту Іларіону приписують укладення т. зв. «Уставу князя Ярослава про церковні суди». Принаймні в спискові цього документу, який дійшов до нас, ці двоє людей іменуються його авторами[196]196
Оригінальний текст «Устава князя Ярослава про церковні суди» див.: Толочко П. Ярослав Мудрий. К., 2002. С. 258–268.
[Закрыть].
Маємо пізній список цього «Уставу…». У ньому зустрічаються слова, які не були характерними для часів давньої Русі. Наприклад, штрафи визначаються не лише в гривнях, а й у рублях. Це дало підстави багатьом дослідникам вбачати в «Уставі князя Ярослава про церковні суди» пізню пам’ятку. Однак є науковці, що вважають, ніби цей правовий документ з’явився в часи давньої Русі, можливо, навіть за Ярослава Мудрого[197]197
Толочко П. Ярослав Мудрий. С. 256–257.
[Закрыть].
Справді, список «Уставу…» говорить про його редакцію часів Московського царства. І тут відображені значною мірою реалії тієї держави. Однак не виключено, що була рання редакція цього документу, котра з’явилася в давній Русі і, можливо, справді належала Ярославу Мудрому та митрополиту Іларіону.
Сам же «Устав…» являє собою кодекс сімейного та шлюбного права. Тут теж провини караються штрафами. При цьому частку штрафів отримує митрополит. Іноді покарання є суто церковним – винуватця віддають у монастир. Принаймні «Устав…» виглядає не настільки прагматичним, як «Руська правда».
Отже, хоча маємо чимало нез’ясованих питань щодо становлення та розвитку руського права, можемо однозначно констатувати: це право почало письмово оформлятися за часів Ярослава Мудрого. Формування права в Русі не відбувалося на основі традиційного общинного права. Радше «Руська правда» це право ігнорувала.
На Русі формувалося право, в основі якого лежали торгові відносини. Можливо, якби не татарська навала й не дезінтеграція Русі в ХІІІ ст., у Східній Європі продовжувала б розвиватися держава, зорієнтована на економіку, яку ми зараз називаємо ринковою.
Патронімічний тип держави – політичний устрій, за якого влада пануючої династії та підпорядкована їй територія розглядалися як нерозривно поєднані. За такого устрою право на владу мав кожен член панівного дому.
Також на право, що формувалося в Руській державі, помітний вплив справило право візантійське. Серед перекладної літератури візантійського походження, яка з’явилися на Русі, зустрічаємо тексти правничого характеру.
У Візантії існували спеціальні збірники церковних правил, які іменувалися номоканонами (від грецьких слів номос – закон, канон – правило). Особливо популярними там були два збірники. Один із них був складений у VI ст. антіохійським адвокатом, а потім патріархом константинопольським Іоанном Схоластиком. Другий уклав невідомий автор у VIІ ст., а доповнений він був у ХІ ст.
Перший із цих номоканонів переклали старослов’янською мовою в Болгарії, а звідти він перейшов на Русь. Другий прийшов на наші землі безпосередньо з Візантії і був тут перекладений старослов’янською мовою.
На Русі номоканони отримали свою назву. Ці книги іменувалися Кормчими.
Руські Кормчі загалом наслідують візантійські номоканони, але мають свої особливості. Перша їх частина, як і у їх візантійських відповідниках, містить церковні правила. Фактично ця частина прийнята без змін.
Чого не скажеш про другу частину, яка ввібрала в себе візантійські закони, що стосувалися світського життя. Передусім туди ввійшли такі візантійські книги права, як Еклога і Прохірон. Перша була збіркою законів, виданих 741 р. імператором Левом Ісавром та його сином Костянтином. Другий збірник видав імператор Василь Македонянин приблизно за сто років після появи Еклоги. Щоправда, окремі положення цих збірників, які були неактуальними для Русі, у Кормчих були випущені.
Окрім того, у Кормчі ввійшов «Судебник царя Костянтина». Це переробка візантійського права з метою пристосування його до життя слов’янських народів. Ба більше – до руських Кормчих увійшли також збірники руського права, наприклад, «Руська правда»[198]198
Малиновский И. А. Лекции по истории русского права. М. 2015. С. 56–58.
[Закрыть].
Існування правничої системи, становлення якої, фактично, розпочалося за часів Ярослава Мудрого, було однією з головних ознак розвинутої держави.
Що ж за державу будував Ярослав Мудрий? Дивитися на неї з позиції дня нинішнього, застосовуючи критерії, характерні для сучасних держав, просто некоректно. Немає сенсу дискутувати, чия була ця держава: українців, росіян чи білорусів. А, може, фінів, шведів, норвежців?.. Передусім була це держава саме Ярослава Мудрого, його сім’ї. Він і його домочадці дивилися на неї як на свою власність. І нічого дивного в цьому не було. Так сприймали свої держави багато інших правителів у ті часи.
Існують свідчення про десять дітей Ярослава Мудрого. Вважається, що першим його сином був Ілля від першої дружини князя Анни. Проте ні про цю першу дружину, ні про її сина не маємо однозначно достовірних даних. Тому, пишучи про них, дослідники вдаються до гіпотез. Достовірні дані маємо про синів Ярослава від його другої дружини Інгігерди. Із літописних джерел відомі їхні імена – Володимир, Ізяслав, Святослав, Всеволод, В’ячеслав та Ігор. Перший із них помер ще за життя батька. Інші сини відігравали помітну роль у політичному й культурному житті Русі після смерті Ярослава Мудрого.
Троє дочок князя – Анастасія, Єлизавета й Анна – були видані за трьох європейських монархів, відповідно, за угорського, норвезького й французького[199]199
Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Біла Церква, 2006. С. 305–322.
[Закрыть]. Кожен із цих шлюбів мав на меті певні політичні розрахунки володаря Русі.
Загалом шлюбні стратегії відігравали важливу роль як у внутрішній, так і зовнішній політиці «сім’ї-держави».
«Сім’я-держава» Ярослава Мудрого постає не лише на сторінках літописних джерел. У західній частині центрального нефа Софії Київської збереглися рештки урочистої композиції, де була зображена Ярославова родина[200]200
Щоправда, існує версія, ніби це зображення сім’ї князя Володимира. Проте, навіть якщо це так, то подібне зображення також є свідченням концепту «сім’ї-держави» й поширення його в тодішньому руському суспільстві.
[Закрыть]. Таке зображення в храмі світських осіб говорить, що ця «сім’я-держава» ніби отримувала сакральний статус. Її влада освячувалася Ісусом Христом. Не випадково сучасники Ярослава через призму сакральності сприймали його владу. У одному з графіті Софії Київської, де говорилося про смерть цього князя, він названий царем, тобто імператором[201]201
Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. С. 270.
[Закрыть]. А імператорська влада сприймалася як влада сакральна. Імператор вважався не просто главою держави, але і церкви.
Щоб продемонструвати свій високий статус, Ярослав Мудрий також карбував срібні монети. Вони на одній стороні мали зображення святого Юрія – Ярославового патрона. На іншій – тризуб із написом «Ярославле серебро»[202]202
Зварич В. В. Нумизматический словарь. Львов, 1975. С. 118.
[Закрыть]. Щоправда, карбування монети не було новинкою на Русі. Це ще робив князь Володимир.
Наприкінці життя Ярослав Мудрий, передбачаючи скору смерть, вирішив скласти заповіт, розподіливши землі між своїми синами. Це робилося для того, щоб утримувати єдність «сім’ї-держави». Ось як про це написала «Повість минулих літ» під 6562 роком (1054 р. від Різдва Христового):
«Преставився великий князь руський Ярослав. А коли ще він був живий, наставив він синів своїх, сказавши їм: «Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й бог буде в вас, і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, – замість себе, – стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду – Переяславль, а Ігорю – Володимир, а Вячеславу – Смоленськ».
І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні згонити брата свого [зі стола, і] сказавши Ізяславу: «Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять». І так наставив він синів своїх пробувати в любові»[203]203
Літопис руський. С. 98–99.
[Закрыть].
Тобто, як бачимо, автор заповіту мислить категоріями «сім’ї-держави». Він спеціально підкреслює, що брати-князі «від одного отця і одної матері». Держава, власне земля, яка їм передається, була набута «трудом великим» їхніх предків. І якщо вони хочуть зберегти цю землю-державу, то мусять жити у братній злагоді.
Однак це, виявилося, радше гарним побажанням. Відсутність чітких правил успадкування земель у «сім’ї-державі» вело до жорсткої конкуренції, яка часто набувала форми збройної боротьби. У літературі таку конкуренцію часто називають «феодальною роздробленістю».
Не вдаючись у перипетії цієї боротьби, зазначимо, що руські князі, яких у літературі називають Рюриковичами (хоча, насправді, їх варто було б називати Володимировичами чи Ярославовичами) намагалися виробити правила співжиття, зокрема успадкування земель, у своїй «сім’ї-державі».
1097 р. Ярославові онуки зібралися на свій перший з’їзд у Любечі. На ньому був оголошений принцип, що кожен має тримати отчину свою. У той час серед нащадків Ярослава виділилося три лінії. Одна з них походила від Ізяслава, старшого Ярославого сина. Її представників іменували Ізяславовичам. Володіли вони Турово-Пінською землею. Друга лінія, яка походила від Ярославового сина Святослава, укорінилася на Чернігівщині. Її представників іменували Ольговичами – за іменем Святославового сина Олега. Третя лінія, Мономаховичі, які походили від Володимира Мономаха – сина Всеволода Ярославовича. Представники цієї лінії стали спадковими правителями на Волині й у Володимиро-Суздальській землі.
Як уже говорилося, Ярослав Мудрий заповідав, що його старший син має правити у Києві, а всі інші мають його слухатись. Справді, посідання київського князівського столу багато що означало. Принаймні київський князь вважався старшим серед князів, які були нащадками Ярослава. Тому за київський стіл велася запекла боротьба. Так, із середини ХІІ ст. по середину ХІІІ ст. на київському престолі князі змінилися майже п’ятдесят разів.
Щоправда, онуку Ярослава Мудрого – Володимиру Мономаху (1053–1125)[204]204
Про Володимира Мономаха див.: Ищенко А. С. Владимир Мономах в русском общественно-историческом сознании: мифологический образ и историческая реальность. Ростов-на-Дону, 2014; Карпов А. Ю. Великий князь Владимир Мономах. М., 2015; Орлов А. С. Владимир Мономах. М.-Л., 1946; Чепа М.-Л. Чому важка шапка Мономаха? П’ять великих таємниць історичної психології. К, 2005. С. 30–65; Чернявский С. Н. Владимир Мономах. Византиец на русском престоле. М., 2017.
[Закрыть] вдалося поширити свою владу як великого князя на більшість руських земель. Він, будучи правителем у Переяславському князівстві, яке межувало із землями половців, прославився походами на цих кочівників. 1113 р. Мономах зайняв київський великокнязівський престол. На той час він мав поважний вік – йому було 60 років.
Прихід Мономаха до влади відбувався в непростій ситуації. Саме тоді у Києві вибухнуло повстання міщан, які на вічі закликали цього князя правити в них. Мономах, зайнявши престол, змушений був піти на поступки міщанам. Він зменшив рези (відсотки) за позички, дещо полегшив становище закупів, скасував холопство за борги. Це знайшло відображення у розширеній редакції «Руської правди» в доповненні під назвою Статут Володимира Мономаха.
1117–1118 роках Мономах зосередив у своїх руках владу над більшістю руських земель. Проводив він також активну зовнішню політику.
Мономаху приписують твір «Повчання» – напучення своїм синам-княжичам. Він складається з трьох самостійних частин: власне «Повчання»[205]205
Текст «Повчання» Володимира Мономаха в перекладі сучасною українською мовою див.: Літопис руський / переклав Леонід Махновець. С. 454–464.
[Закрыть], «Літопису» життя князя («Автобіографії») та листа («грамотицы») постійному політичному суперникові Мономаха – князеві Олегу Святославичу. Усі складові частини «Повчання» пов’язує єдине ідейне спрямування.
«Повчання» є автобіографічним твором із помітними політологічними аспектами. Зокрема, Мономах обґрунтовує ідеал християнського властителя – князя, який гармонійно поєднує в собі державного мужа, охоронця своєї землі й адепта християнської віри.
Князь Володимир Мономах
У контексті християнських настанов Мономах акцентує увагу на потребі дотримання клятв, домовленостей: «А якщо ви будете хреста цілувати братам чи [іншому] кому, то [робіть се], лише вивіривши серце своє, що на нім, [цілуванні], ви можете устояти, – тоді цілуйте. А цілувавши, додержуйте [клятви], щоб, переступивши [її], не погубити душі своєї». Звернення уваги на цей момент обумовлювалося тодішніми руськими реаліями. Не раз і не два князі порушували укладені домовленості. Однак серед її кращих представників визрівала ідея створення такого порядку, за якого б ці домовленості дотримувалися.
Мономах закликає з повагою ставитися до ближніх: «Старих шануй, як отця, а молодих – як братів». Наголошує на потребі шанобливого ставлення до духовних осіб, «щоб дістати через їх молитву [милість] од Бога». Як християнин він розуміє тимчасовість, тлінність свого життя: «Смертні ми єсмо, нині – живі, а завтра – у гробі. Се все, що ти нам, [Боже], дав єси, – не наше, а твоє, [його] нам поручив ти єси на небагато днів». Звідси заклик смирити гординю.
Час правління Мономаха став ніби останнім акордом єдності Русі. Вплив Києва зменшувався. Натомість зростало значення окремих князівств. На середину ХІІ ст. таких можна було виділити близько п’ятнадцяти. Вони практично були самостійними державними утвореннями і лише номінально визнавали владу київського князя. Реально Руська держава перетворилася в конфедерацію державних утворень.
Проте такий «християнський песимізм» не заважає Мономаху бути активним, про що й свідчить його «Поучення». Він дотримується думки, що не треба даремно витрачати час, а ще потрібно відповідально ставитися до своїх обов’язків: «У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтесь на тивуна, ні на отрока, щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого. На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає».
Створюваний Мономахом образ правителя випливав із реалій тогочасного життя Русі. Такий правитель передусім воїн, який перебуває в ратних трудах. Праця для князя – благо. Він постійно повинен себе вдосконалювати. Водночас князь, якщо хоче досягти успіху, має усе тримати під своїм контролем. Важливим моментом у житті правителя є його християнська віра. Зокрема, Мономах закликає своїх нащадків постійно звертатися до Бога, молитися.
Та все ж можна говорити про відносну політичну єдність Русі. У її князівствах правили нащадки князів Володимира й Ярослава, «Володимирове плем’я». Між ними зберігалися родинні зв’язки. А конфлікти, що виникали між князями за володіння вотчинами, розглядалися як конфлікти сімейні. Хоча часто вони були доволі жорстокими й вели до значного кровопролиття. Окрім того, зберігався й певний економічний простір, обумовлений існуванням усталених торгових шляхів, зокрема шляхом «із варяг у греки». Існувала й релігійно-культурна єдність Русі: християнство східного обряду (православ’я), єдина Київська митрополія. Мовою церкви й водночас книжною елітарною мовою була мова церковнослов’янська. Зрештою, зберігалося значення Києва як «старійшого города» в Руській землі, тобто як політичного й релігійно-культурного центру. Хоча маємо й факти руйнування князями цієї столиці. Відомий погром Києва, здійснений військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського 1169 р.
Подібні процеси були притаманні багатьом середньовічним державам Європи. Загалом Русь у політичному сенсі нагадувала Священну Римську імперію. Останніми роками її існування навіть з’являється політичний проєкт облаштування цієї держави-конфедерації за зразком згаданої імперії. Це проєкт князя Романа Мстиславовича, який близько 1199 р. об’єднав Волинь та Галичину, створивши під своїм управлінням велике державне утворення на теренах Західної України[206]206
Про князя Романа Мстиславовича див.: Головко О. Б. Князь Роман Мстиславович та його доба. К., 2001: Кралюк П. М. Роман Мстиславович, князь волинський і галицький. Луцьк, 1999.
[Закрыть].
Дезінтеграція Русі-імперії, витвореної за часів князів Володимира та Ярослава, була явищем закономірним. Забезпечувати дієву комунікацію на величезних просторах цієї держави було проблематично. У київських князів не було ні достатньо ресурсів, ні структур, з допомогою яких можна було б здійснювати ефективне управління такою територією. А уявлення про «сім’ю-державу», де члени «Володимирового племені» можуть мати свої уділи, ідеологічно забезпечували усамостійнення окремих князівств.
З цим проєктом Роман Мстиславович виступив 1203 р. Ось як, за свідченням Василя Татіщева, виглядав цей документ: «Сидячи в Києві, Роман почав гадати з князями й дружиною про устрій Руської землі. І уклавши, послав до Всеволода у Володимир і всім місцевим князям повідомити, що Рюрика… вигнав із Києва, говорячи їм таке: «Це, браття, знаєте, що в Києві є найголовніший престол у Руській землі й належить княжити на ньому найстаршому і найрозумнішому серед братії, щоб міг добре керувати й землю Руську всюди боронити й утримувати порядок серед братії, щоб не ображав один одного і не нападав на чужу волость. А се нині бачим, що не те робиться: нападають молодші та невмілі, котрі не можуть землю утримати і серед братії лад встановити, а й навіть себе оборонити. Через те виникає війна серед братії, приводять поганих і гублять землю Руську і забирають землі в братів, які їм дуже хочеться. Таке неправедно робив Рюрик, і тому скинув я його, щоб встановити спокій у землі Руській, доки вся братія, погадавши про устрій, яким би то його зробити… Я же вам таке мовлю, якщо захочете, то коли князя Бог у Києві забере, нехай зійдуться до Києва місцеві князі, володимирський і чернігівський, і галицький, і смоленський, і полоцький, і рязанський, і подумавши, виберуть старішого і найбільш гідного мужа собі і затвердять хресним цілуванням, як у інших землях розумно робиться. Молодших князів при цьому не треба, нехай послухають цих головних. І коли князь великий в Руську землю буде обраний, має собі найстаршого сина лишати в своїй вотчині, а молодшим поділити або там, або в Руській землі від Горині й за Дніпро, оскільки міста там здавен тягнуться до Києва. А якщо хтось із братії позаздрить іншому і наскочить на чужу волость, великий князь має судити із місцевими князями й помирити їх. А якщо на кого підуть війною половці, або угри, або ляхи, або якийсь інший народ, і сам князь оборонити не зможе, а лише князь великий, то він, зв’язавшись із братією, місцевими князями, нехай пошле допомогу від всієї землі Руської, скільки потрібно. А щоб місцеві князі не дрібнилися, то не можна волості між синами ділити, але віддати стіл після себе одному старшому зі своєю волостю. Меншим же дати на покорм по місту, або по селу. І вони мусять ходити під рукою старшого брата. Якщо немає в когось сина, тоді віддати рідному братові. Якщо нема брата рідного, тоді дати старішому в його роді, аби руська сила не дрібнилася. Разом добре: коли небагато князів у Руській землі було і старішого слухали, тоді всі навколишні боялися й шанували і не сміли воювати, як бачимо нині. І якщо вам любо, то зійдемося до Києва і, подумавши, встановимо закон»[207]207
Цит. за виданням: Татищев В. Н. История Российская. М.-Л., 1964. Т. 3. С. 328–329.
[Закрыть].
Цей проєкт можна вважати яскравою пам’яткою політичної думки наших далеких предків. Як бачимо, з самого початку Роман Мстиславович веде мову про необхідність навести лад на теренах Русі, припинити усобиці й оборонити свої землі від чужинців.
Пропонувалося встановити виборність великого руського князя найбільш могутніми князями. Подібна система виборів верховного правителя практикувалася в Священній Римській імперії. Князь Роман Мстиславович був із нею ознайомлений, оскільки мав стосунок до справ у цій державі.
Схоже, у Романа Мстиславовича були наміри перетворити Русь у своєрідну «християнську імперію» в Східній Європі, яка б стояла на рівні зі Священною Римською імперією та Візантією. При цьому політичним взірцем для нього була саме західна Римська імперія.
Також у проєкті Романа Мстиславовича передбачалася взаємодія князів для оборони руських земель, порядок престолонаслідування в князівствах Русі.
Дезінтегрованість Русі стала одним із головних чинників падіння цієї держави-конфедерації в середині ХІІІ ст. Якщо перед тим руські князі могли протистояти кочівникам, зокрема половцям, то цього разу вони не витримали удару татарських орд, очолюваних Батиєм.
Якби вдалося реалізувати цей проєкт, відцентрові тенденції на Русі були би блоковані.
На жаль, проєкт Романа Мстиславовича так і не став реальністю. Проти нього виступив могутній володимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гніздо. Не знайшов Роман Мстиславович підтримки і серед інших руських князів. Незадовго після висунення цього проєкту, 1205 р., цей князь загинув.
У князівствах, що входили до складу Русі як конфедерації держав, виробилися свої системи управління, котрі в основних моментах були схожими. Хоча й існували певні відмінності, обумовлені місцевими особливостями[208]208
Про систему управління в давньоруських князівствах див.: Малиновський І. Стародавній державний лад східних слов’ян і його пізніші зміни. Острог, 2016. С. 21–55; Однороженко О. Українська руська еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. К., 2011. С. 17–37.
[Закрыть].
Очільником держави вважався князь. Він здійснював військові, управлінські, законодавчі та судові функції. Також це була особа, наділена сакральним значенням. Князь поставав як священне зриме втілення землі, її уособлена репрезентація.
Поряд із князем до вищих органів державної влади належало віче (народні збори). До його складу входили «ліпші мужі» – найавторитетніші представники громади столичного осередку землі. У більшості земель віче не було постійним. Князь, як правило, звертався до віча в неординарних випадках, коли він потребував легітимації неоднозначного рішення. Віче могло також закликати на правління князя й позбавляти його влади.
У деяких землях роль віча була значною. Наприклад, це стосувалося Новгородської землі, де віче, здебільшого, ставало знаряддям у руках місцевих бояр-олігархів. І воно тут помітно обмежувало владу князя. Натомість у північно-східних землях Русі, де була сильна влада князів, віча не грали помітної ролі.
Князь, здійснюючи управлінські функції, спирався на воїнів-дружинників, серед яких виділялися старші й молодші. Зі старших дружинників сформувався елітарний прошарок бояр. Бояри формували раду, з якою князь розв’язував найважливіші питання політичного й військового характеру.
Осередком управління був княжий двір, на чолі якого стояв дворецький або дворський. Високе становище займав також «кормилець» або «дядько», що займався вихованням княжих дітей. Іншими урядниками двору були стольники, спальники, конюшні, а також ключники й тивуни, які здійснювали управління княжим господарством. З часом утвердилася загальна назва слуг княжого двору – дворяни.
Центральна адміністрація не мала чіткого розмежування з місцевою. Від князя на місцях владу здійснювали тисяцькі, яких часом називали воєводами, а також посадники, що виконували військово-адміністративні й судові функції.
1240 р. військо ординців під проводом Батия взяло Київ. Це поставило остаточний хрест на столичності цього міста в Руській землі. Водночас руські князі опинилися (хто більшою, хто меншою мірою) залежно від татарських правителів Золотої Орди. І політичним центром для них став золотоординський Сарай замість Києва.
Однак говорити про зникнення Русі після татарської навали не варто. Політичні, релігійні й культурні традиції цієї середньовічної імперії, як уже говорилося, зазнаючи певних видозмін, зберігалися протягом тривалого часу.
