Текст книги "Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях"
Автор книги: Петро Кралюк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)
Суперники Русі. Кочові державні утворення на теренах України в Х – ХV ст.
Руська держава, попри те, що на початках її становлення помітну роль відіграли морські й річкові кочівники-варяги, усе ж утвердилася як держава з осілим населенням. Центр її був на теренах сучасної України на Київщині. Проте охоплювала ця держава переважно північні й західні українські території: Полісся, передгір’я Карпат й частково Карпати, а також лісостеп.
Степ же й надалі перебував під владою кочівників. Вони створили тут свої державні утворення, базовані переважно на «грабіжницькій економіці». Не дивно, що кочівники часто нападали на руські землі, оскільки мали змогу тут поживитися.
Так, ще за часів князювання Олега в Києві певний час значну частину українських степів займали мадярські племена[209]209
Про це див.: Відейко М. Україна: від Русі до Святої Русі. К., 2010. С. 39–56.
[Закрыть]. Їхня прабатьківщина була в районі Уральських гір. Звідти вони перекочували в степи Приазов’я й Причорномор’я, опинившись під владою хозар. Згодом із цих територій їх витіснили печеніги. У другій половині ІХ ст. сім мадярських племен кочували в межиріччі Дніпра й Дністра. Тут до них 881 р. приєдналися три хозарські роди.
Саме тут, на землях між Дністром і Дніпром виникла кочова держава, яку іменують Ателькузою, власне Межиріччям. Вона мала належну владну ієрархію. Її зверхником вважався нагфейделем – великий князь. Головнокомандувач усіх військ іменувався дьюла. Згодом цей титул перетворився в популярне угорське ім’я. Дьюлі підпорядковувався харкі – воєвода. Верховний жрець називався кендю. До того ж дьюла міг бути й верховним жерцем. Таким був легендарний Алмош – батько Арпада, який заснував династію угорських правителів.
Одним із головних занять мадярів був грабіж. Вони здійснювали напади на слов’янські поселення, беручи місцевих жителів у полон. Далі продавали їх як рабів на невільничих ринках у країни Європи та Азії. Загалом нічого тут дивного немає. Работоргівлею, як зазначалося, займалися також руси-варяги, беручи в полон слов’янське населення. Цей «промисел» давав непогані доходи.
На військову потугу мадяр звернули увагу правителі Візантії й Великої Моравії, бажаючи використати цих кочівників. 894 р. візантійський імператор Лев Філософ залучив їх до війни з болгарами. Спочатку воєнна фортуна усміхалася мадярам. Проте 896 р. болгарський цар Симеон І розгромив мадярів у великій битві на Південному Бузі. Натомість зі сходу мадяр почали тіснити печеніги.
Незадовго після цього мадяри з’являються під Києвом. У «Повісті минулих літ» маємо про це скупу інформацію: «Ішли угри мимо Києва горою, що зветься нині Угорське. І, прийшовши до Дніпра, стали вежами, бо ходили вони [так], як і половці»[210]210
Літопис руський. С. 14.
[Закрыть]. Тобто літопис трактує їх як кочівників. Далі говориться, що угри (мадяри) перейшли Угорські, власне Карпатські, гори і завоювали землі, де жили слов’яни й волохи.
Що відбулося під стінами Києва тоді, ми достеменно не знаємо. «Повість минулих літ» про це мовчить. Натомість угорський літопис Gesta Hungarorum («Діяння угорців») оповідає, ніби тут відбулася битва, в якій руси разом із половцями (?) зазнали поразки від угорських військ і змушені були ховатися за київськими мурами. Після переговорів мадяри начебто взяли заручників, їжу, одяг і наклали на русів данину. А після цього вже подалися на захід.
Однак Gesta Hungarorum джерело, до якого варто ставитися обережно. По-перше, воно з’явилося геть пізніше описуваних подій – десь у ХІ чи ХІІ ст. По-друге, його анонімний автор часто вдавався до фантазій, намагаючись подати діяння угорських вождів у якнайкращому світлі.
Взагалі сумнівно, що угорці підкорили русів і наклали на них данину. Радше князь Олег, щоб здихатися непроханих гостей, дав їм одяг та їжу, щоб вони йшли собі далі. Так зникла угорська держава Ателькуза на теренах України. Натомість за Карпатами з’явилася нова держава – Угорщина, назва якої походить від імені гунів.
Зникнення Ателькузи було на руку Олегу. Частина шляху «із варяг у греки» на південь від Києва стала більш безпечною для русів. Принаймні можна було вже не боятися войовничих мадярів. Це також відкривало русам дорогу для походів на Константинополь. Тому незабаром після того, як мадярами пішли з-під Києва, князь Олег організував похід на столицю Візантії.
Загалом же з часів початку Русі до часів правління Ярослава Мудрого в степах сучасної України панували печеніги[211]211
Про печенігів див.: Печенеги (Антология) / ред. В. Кукушкин. М., 2013; Плетенева С. Печенеги. Исчезнувшие народы: Сборник статей. М., 1988. С. 35–46; Пріцак О. Печеніги. Український історик. 1970. № 1–3. С. 95–101; Pálóczi-Horváth A. Petschenegen, Kumanen, Jassen: Steppenvölker im mittelalterlichen Ungarn. Budapest, 1989.
[Закрыть]. Перші згадки про них припадають на VIII ст. Печенізька мова належала до тюркської групи мов. Щоправда, археологічні дані свідчать, що серед печенігів переважали європеїди з невеликими домішками монгольської крові. Зовнішньо вони мало відрізнялися від русів. Це опосередковано підкреслюють літописні джерела. У «Повісті минулих літ» під 968 р. розповідається така історія. Того року печеніги взяли в облогу Київ. У місті не було ні князя Святослава, ні великого війська. І ось один київський хлопець погодився пройти через табір нападників і повідомити руському війську, що Київ у облозі. Він ніби вийшов із міста з вуздечкою, ходив серед печенігів і питав їхньою мовою: «Чи ніхто не бачив коня?». Печеніги сприймали його за свого. Потім хлопець кинувся в Дніпро й поплив на інший берег, щоб попередити руських воїнів[212]212
Літопис руський. С. 39.
[Закрыть].
Перемога Кожум’яки над печенігом. Мініатюра з Радзивіллівського літопису
Опис цього епізоду багато про що говорить. По-перше, мешканці тогочасного Києва мало чим зовні відрізнялися від печенігів. А, по-друге, виявляється, що серед киян були люди, які знали печенізьку мову.
Отже, у русичів із печенігами існували певні відносини. Вони не лише воювали, а й вели торгівлю. Печеніги могли пропонувати велику рогату худобу, овець, коней. Натомість отримувати від русів продукти землеробства чи продукцію «лісового господарювання» – хутро, мед тощо.
Вважається, що на теренах сучасної України печеніги з’явилися в Х ст. І однією з причин цього був розгром князем Святославом Хозарського каганату, унаслідок чого степи сучасної України стали «вільними» і тут запанували печеніги (хоча цей тюркський етнос за кілька десятиліть до того опинився на українських теренах). Тож поява печенігів 968 р. під стінами Києва – це не перший їхній похід на Русь.
Щоб здійснювати такі походи, потрібен був певний рівень державної організації. У печенігів існували свої військові ватажки (князі), про які пише «Повість минулих літ». Укладали ці вожді також угоди з іноземними правителями.
«Повість минулих літ» говорить, що печеніги мали стосунки з руським князем Ігорем. Під 915 р. читаємо: «Уперше прийшли печеніги на Руську землю і, вчинивши мир з Ігорем, пішли до Дунаю»[213]213
Літопис руський. С. 24.
[Закрыть]. Щоправда, під 920 р. зазначено, що Ігор воював проти печенігів[214]214
Там само.
[Закрыть]. А 944 р. «печенігів він найняв, і, заложників у них взявши, рушив на Греків у човнах і на конях»[215]215
Там само. С. 25.
[Закрыть]. За наказом Ігоря печеніги пустошили Болгарську землю[216]216
Там само. С. 26.
[Закрыть].
Отже, із цих літописних свідчень випливає, що печеніги радше були союзниками, ніж ворогами Русі.
Розсварилися печеніги з русами за часів правління князя Святослава. Саме тоді 968 р. вони беруть в облогу Київ. Зрештою, печеніги 972 р. вбили цього князя. Ось як про це розповідається в літописі: «Прийшов Святослав у пороги (маються на увазі Дніпрові пороги – прим. автора), і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, окувавши череп його золотом, пили з нього»[217]217
Там само.
[Закрыть].
Доволі поширеною є версія, що печеніги убили Святослава за намовою візантійців, які заплатили їм гроші. Справді, між Візантією й печенігами існували союзні відносини.
Однак стосунки між русами й печенігами, попри непорозуміння за часів Святослава, не варто вважати однозначно ворожими. Син Святослава і його наступник на київському престолі Ярополк підтримував із печенігами дружні стосунки. У літописі розповідається, що Варяжко, слуга Ярополка, коли той князь утік перед військами Володимира з Києва, радив своєму панові податися до печенігів і привести звідти військо[218]218
Літопис руський. С. 46.
[Закрыть]. Очевидно, Ярополк міг звернутися до цих кочівників і ті б йому не відмовили. Загалом цей тюркський етнос «вписувався» в політичну систему Русі: декому з князів печеніги допомагали, а декому – шкодили. Пізніше приблизно так поводили себе половці.
З печенігами доводилося воювати князю Володимиру. І це не дивно. Адже вони допомагали його противнику – князю Ярополку. В одному місці літопису йдеться про те, що Володимир став зводити городи, тобто укріплення, по річках: Десні, Остру, Трубежу, Сулі, Стугні. Бо «була війна з печенігами»[219]219
Там само. С. 67.
[Закрыть].
Місто Переяслав, яке з часом стало своєрідним південним форпостом Русі на межі зі степом, засноване було Володимиром на місці битви із цими кочівниками[220]220
Там само. С. 68–70.
[Закрыть]. Князь навіть поставив Преображенську церкву у Василеві в подяку за те, що Бог допоміг йому врятуватися від печенігів[221]221
Там само. С. 70.
[Закрыть].
Конфліктував із печенігами й син Володимира – Ярослав Мудрий. Натомість його супротивник, князь Святополк Окаянний, був у дружніх стосунках із печенігами й ті допомагали йому[222]222
Там само. С. 82–83
[Закрыть]. Отже, тоді як якась частина руський князів, ведучи боротьбу за київський престол, зверталася до варягів, то інша частина – до печенігів.
У «Повісті минулих літ» є чимало легенд як про одних, так і про других. Проте, якщо про варягів там легенди позитивні, то про печенігів – негативні. І нічого дивного тут немає. Переможцями ставали князі, які орієнтувалися на допомогу варягів, натомість князі, які брали собі в союзників печенігів, програвали. Відповідно, літописи писалися під диктовку переможців.
Літопис під 1034 р. подає інформацію, що Ярослав Мудрий учинив великий розгром печенігів під Києвом. І на цьому місці він, як уже говорилося, спорудив храм святої Софії[223]223
Там само. С. 88–89.
[Закрыть]. Ніби після цієї «лютої січі» печеніги втратили позиції і з часом поступилися половцям.
Щоправда, з літопису вони не зникають. Печеніги неодноразово згадуються. Проте зазвичай згадуються з-поміж інших тюркських кочових племен, які мешкали на теренах сучасної України. Печеніги втратили своє самостійне значення. Іноді вони опинялися на службі в руських князів. Остання згадка про них у давньоруських літописах припала на 1169 р.[224]224
Там само. С. 142, 143, 151, 159, 177, 178, 194, 243, 244, 282, 290.
[Закрыть]
Наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. кочова держава печенігів, фактично, зникає. Сильних ударів вона зазнали від половців. Частина печенігів переселилася на Балкани, де вони асимілювалися з місцевими етносами. Ще одна їх частина опинилася на землях Угорщини. Тут печеніги зберігали автономію аж до ХIV ст. Якась частина з них залишилася на українських землях, змішавшись з іншими тюркськими етносами або «розчинилася» в руському середовищі.
На зміну печенігам у степи України прийшли половці. Їхньою прабатьківщиною варто вважати північно-східну частину нинішнього Казахстану й верхів’я річки Іртиш. Це був степовий регіон. Тут половці жили з VIII ст., займаючись кочовим скотарством. Належали вони до тюркських етносів.
У середині ХІ ст., зазнавши тиску інших кочових народів, половці вирушили на захід, зайнявши степи Північного Причорномор’я. Ці терени з часом навіть почали називати Дешт-і-Кипчак, або Поле половецьке[225]225
Кудряшов К. Половецкая степь: Очерки исторической географии. М., 1948.
[Закрыть]. Половці мали свої кочові державні утворення, очолювані ханами.
Тривалий час половці контактували з русами. І ці контакти помітно впливали на історію українських земель. Уперше половці з’явилися на кордонах Русі 1055 р. Тоді хан Блуш зі своєю ордою підійшов до Переяславського князівства. Щоправда, князь Всеволод Ярославович (1030–1093), який правив у Переяславі, порозумівся з ординцями й уклав із ними мир[226]226
Літопис руський. С. 99.
[Закрыть]. З 60-х років ХІ ст. половці починають постійно здійснювати грабіжницькі напади на руські землі. Першим відомим таким нападом був похід хана Сокала 1061 р., який завдав поразки переяславському князю Всеволоду[227]227
Там само. С. 100.
[Закрыть]. А 1068 р. половці перемогли Ярославичів, князів Ізяслава, Святослава й Всеволода, у битві на річці Альті. Літописець із болем писав: «За гріхи наші напустив Бог на нас поганих…»[228]228
Там само. С. 104.
[Закрыть]. Ця літописна фраза багато що говорить. Тобто для русів половці були не просто «поганими» (чужинцями, язичниками), а й «карою божою». Проте цього ж 1068 року чернігівський князь Святослав Ярославич (1027–1076) завдав половцям поразки на річці Снов. Навіть був захоплений хан Шурукан[229]229
Там само. С. 106.
[Закрыть].
Напад русів на половців. Мініатюра з Радзивіллівського літопису
90-ті роки ХІ ст. позначилися масштабними нападами половців на Русь. Причиною цьому стали, зокрема, усобиці між руськими князями. Літописець говорить, що ніби якісь «мужі розважливі» казали їм: «Чого ви чвари маєте межи собою? Погані ж гублять землю Руськую»[230]230
Літопис руський. С. 133.
[Закрыть]. 1093 р. половці, очолювані ханами Тугорканом (?–1096) і Боняком, розгромили руських князів у битвах на ріці Стугні, здобувши Торчеськ[231]231
Там само. С. 133–134.
[Закрыть]. А 1096 р. Боняк кілька разів нападав на Київ та розорив його околиці. Навіть спалив у Берестові княжий двір[232]232
Там само. С. 140–141.
[Закрыть]. Щоправда, того ж року половці зазнали поразки у битві на ріці Трубіж. У ній загинув хан Тугоркан. Цікаво, що останній доводився тестем київському князю Святополку Ізяславовичу (1050–1113). Тіло Тугоркана привезли в Київ і поховали там[233]233
Там само. С. 140–141.
[Закрыть]. Іменем цього хана названий Труханів острів на Дніпрі.
Загалом походи руських князів на половців углиб степу не були достатньо ефективними. Коли кочівники дізнавалися про небезпеку, вони швидко тікали: відводили свої вежі на колесах, а також відганяли худобу. Проте на початку ХІІ ст. половці почали вести напівосілий спосіб життя. Тоді степи Північного Причорномор’я були вже поділені між половецькими ордами. Їхні вежі, тобто кочів’я на колесах, було перенесено на землю. Стали відносно постійними місця перебування половців, їхні кочові маршрути. У таких умовах ці кочівники виявилися вразливими для руських воїнів.
На початку ХІІ ст. руські князі переломили ситуацію й перейшли в наступ на половців. Київський князь Святополк Ізяславович та князь переяславський Володимир Мономах організували низку походів углиб степів. 1103, 1107 і 1111 роками половці зазнали значних поразок від руських князів. А 1116 р. руси взяли їхні «городи» Сугров, Шарукань і Балин[234]234
Літопис руський. С. 176.
[Закрыть]. Після цього хоча чинилися половецькі напади на руські землі, але вони не відзначалися масштабністю.
Половецьківежі. Мініатюра з Радзивіллівського літопису
Натомість половці не цуралися брати участь у міжусобній боротьбі на Русі, отримуючи від цього чималий зиск. Ця тенденція намітилася ще в 70-х роках ХІ ст. і отримала свій подальший розвиток. Також руські князі залучали половців до спільних походів на Угорщину й Польщу.
Надалі руси й половці стають союзниками в боротьбі із зовнішніми ворогами: хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия[235]235
Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. М., 1992. С. 218.
[Закрыть]. Тому очільники з одного й другого боку укладали численні договори протягом ХІ–ХІІ ст. Містами, де укладались такі договори, були Канів, Заруб, Корсунь, Трипілля на Правобережжі й Саків, Малотин та Воїнь на Лівобережжі[236]236
Пріцак О. Половці. Український історик. 1973. № 1–2. С. 114.
[Закрыть].
Щоправда, з кінця 60-х років ХІІ ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобиці дедалі більше почали гнобити її, половці відновили походи на руські землі. Особливо тут відзначилися хани Кобяк і Кончак. Проте руські князі зуміли дати їм відсіч. 1183 чи 1184 року в битві на річці Орель князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславович розбили Кобяка[237]237
Літопис руський. С. 332.
[Закрыть].
1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославич вирішив самостійно піти на половців. Цей похід, що став основою сюжету «Слова о полку Ігоревім», завершився поразкою. Сам же князь потрапив у полон. Після цього хани Кончак і Гзак спустошили Переяславську землю й басейн річки Сейм. Однак у 90-х роках ХІІ ст. інтенсивність половецьких набігів зменшилась, а руси активізували свої походи в Степ[238]238
Квітницький М. Половці. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2011. Т. 8. С. 350.
[Закрыть].
З 90-х років ХІ ст. руські князі, маючи на меті певні політичні розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханів. Часто такі шлюби укладали чернігівські князі Ольговичі, які мали з половцями добрі стосунки. Навіть Святополк Ізяславович, відомий своїми походами на половців, 1094 р. одружився з дочкою хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж відзначився походами на половців, одружив свого сина Юрія (Довгорукого) (1090–1157) із дочкою хана Аєпи, а другого сина Андрія – з онукою Тугоркана.
Загалом такі шлюби були поширеною практикою. 1187 р. чи 1188 р. з половецького полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославовича – героя «Слова о полку Ігоревім». Проте повернувся не сам, а з молодою дружиною – дочкою хана Кончака, й дитиною[239]239
Літопис руський. С. 346.
[Закрыть]. Весілля справили в Новгороді-Сіверському. До речі, й сам князь Ігор був напівполовцем: його мати походила з половецького роду[240]240
Половець В. Половці. Чернігів, 2007. С. 41–43.
[Закрыть].
Можна говорити про те, що в ХІІ ст. руська князівська еліта стала «частково половецькою». А проте дочки половецьких ханів, які виходили заміж на руських князів, приїжджали на Русь не самі, а з дівчатами, які служили їм. Ті також могли виходити заміж за руських дружинників. Такі шлюбні відносини принаймні свідчать, що між Руссю й Половецьким полем не було непрохідної прірви. Радше, навпаки, руси й половці утворювали своєрідний симбіоз. На це вказував Лев Гумільов, який писав, що «в ХІІ–ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-і-Кипчак) й Київська Русь складали одну поліцентричну державу. Це було вигідно обом етносам…»[241]241
Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. С. 222.
[Закрыть].
Про цей симбіоз свідчить відома битва на Калці 1223 р., коли половці й руські князі зазнали поразки від татар[242]242
Літопис руський. С. 379–381.
[Закрыть]. Половці, опинившись перед лицем татарської небезпеки, звернулися саме до руський князів, сподіваючись отримати від них допомогу. І отримали. Тобто тоді Русь та Дешт-і-Кипчак справді можна розглядати як «поліцентричну державу».
Татарська навала в 1236–1242 рр., фактично, знищила цю державу. І якщо Русь, зазнавши руйнувань, загалом вистояла, то її половецька частина була «розвіяна».
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
