Текст книги "Українські поезії"

Автор книги: Петр Гулак-Артемовский

***

 
Петро мужик непокорний,
Та вдавсь собі проноза з біса:
Здається, з пики і дурний,
Та годзунковатий гульвіса.
От ґедзь напав Петра: не спить, не їсть ніколи,
Бажає бачить П'ятембурх
І, знай, черка писульки до Миколи. [16]16
  – Микола – Лонгінов М. М. (1780–1853), високопоставлений чиновник, у 20–30-х рр. керував учбовими та благодійними закладами, які перебували у віданні імператриці. Він був покровителем Гулака-Артемовського


[Закрыть]
«Нехай, – каже,– поки не випре з мене дух,
Хоч раз тобі я поклонюсь,
Нехай на П'ятембурх доволі надивлюсь!»
Микола, гарний, любий пан,
Черка йому: «Надінь ти, Петре, свій жупан,
А на жупан з відлогою свитину,
І решетилівський кожух,
І хліба деяку шматину,
Та й чимчикуй щомога в П'ятембурх».
От наш Петро і в П'ятембурсі
В свитині новій і в кожусі!
Петра за гостя прийняли,
Петра у люди повели...
Чого Петрова душка забажала,
Усе побачила, всього покоштовала...
Петро, мов єднорал, між панством виступає,
Перед Петром москаль рушницю піднімає,
Петрові в тарілках підносять панську страву,
Та що й казать: Петро пішов у славу!
Але Петрові все нудненько щось стає;
Петро буцім то сяде, то встає,
Все груди мацає, кородиться і кашля,
І нищечком під ніс собі, скривившись, кашля.
Петрові стрічку й хрест Микола втеребив,
Петра Микола в двір до Самої водив;
Петро буцім повеселів,
Та вп'ять здурів
І світом нудить,
Других і сам себе посеред ночі будить...
Петра напали перелоги,
Петра з нудьги не носять ноги,
В Петра буцім усе в господі умира,
В Петра всі хворі там: і жінка, й дітвора,
Петро притьмом додому, до двора!
Микола-пан швидчій Петровій жінці
В царині випрохав намисто в сто червінців;
Петро уп'ять повеселів,
На всі чотири поглядів
Та й: «Папочку,– сказав,– здорові ж оставайтесь
І в П'ятембурх мене вже більш не сподівайтесь».
 

3 марта 1833 г., Петербург

[НА ВІД'ЇЗД ІЗ ПОЛТАВИ М. М. Л[ОНГІНОВА] 22 ТРАВНЯ 1842]

 
А доки ж нам у Полтаві
Бить байдики, пане!
Наробив єси вже слави,
Чи надовго стане?
Порозтринькав все дівчатам:
Дукачі й намисто,
А хлоп'ятам-небожатам:
Хоч вимести – чисто!..
Нема шпоньки, нема й стрічки
Комір зашморгнути...
Ну, вже утяв ти нам січки:
Є чим пом'янути!
Ану? виверни кишені:
Що там є такого?
А ви, хлопці, держіть жмені...
Ай, бігма нічого!
 

22 мая 1842 г., Полтава

***

 
Сидить Петро у Полтаві
В стані з поштарями;
Тепер Петро наш не в славі,
Вже не з панночками!
Колись, було, як забряжчить
В браму у будинку,
Так пані Засс і закричить:
«Мерщій горілки з шинку!
Тягніть Петра на вечерю,
Любії дівчата,
Ставте на стіл ви тетерю
Та ріжте курчата!»
Тепер Петро у Полтаві
В стані з поштарями;
Тепер Петро вже не в славі -
Годі з панночками!
 

24 июня 1848 г.

***

 
Голився я на тиждень раз,-
І нікому й байдуже!
Приїхав Він, [17]17
  – Він – Лонгінов М.


[Закрыть] віддав приказ:
«Голись щодня, Петро, бо гидкий дуже».
Отже ж, щодня я і голюся,
Аж пасока юшить із бороди;
То гребінцем чесавшись уколюся,
То, глянь – витягую з води
Гарячої свій палець,
Вже перетоплений на смалець.
Ходив до панночок, накинувши свитину...
«А що се, сучий сину? -
Загуркотав наш пан,-
Ану! мерщій лиш одягайсь в жупан!»
Отже ж, з тої пори не я один, а й пані,-
Вона у кохті, я ж з ґудзиками в жупані,
Їмо, було, собі, як тільки в вікна світ,
Що іноді аж розіпре живіт;
Тепер Він догори все повернув ногами...
Нехай святий дух буде з нами!..
 
 
Тепер вже череду жене із поля дід,
А Він, гляди, тогді нас кличе на обід!
Бувало, смерклося,– то ми і до хропка,
Тепер тогді Він тільки збитень смокче,
Куйовдиться, не їсть і спать не хоче,
Бо поведенція московська, бач, така!
Ой, щоб вас! Ей, Андрію!
Сказав би щось, та не посмію...
Та вже ж побачимо, яку там цяцю
Ви привезли [18]18
  – ...яку там цяцю Ви привезли....– Очевидно, йдеться про якусь нагороду від А. Вагнера


[Закрыть] за сю нам працю?
 

20 июня 1851 г., Полтава

***

 
Як тільки задзвонять чотири годинки,
Так ми й шморгнемо в високії будинки
Та любих панночок
Засадим до книжок:
Нехай гуртом голосять
Та хоч борщу Петрові просять.
 

21 июня 1851 г., Полтава

***

 
Послухав жінку
Та взяв на перемінку
Пістрявії із Харкова штани,
Так, отже, бач,-
Хоч сядь та й плач:
Щось не вподобались Йому вони! [19]19
  – Він і Вона – подружжя Лонгінових.


[Закрыть]
І осміяв,
І ошпував,
Мережані штани, на всю Полтаву
Ні за що ні про що пустив у славу.
Коли б то ж вже сам тільки Він,
То й сількось. Вже б – байдуже!
А то й Вона, ізлізши на ослін,
Розкудкудакалась щось дуже
Та над Петром ну реготать,
Петра на глузди піднімать!
Чарки й пляшки, шклянки перетовкла від сміху,
Розхлюпала на скатерть сирівець...
Тоді, злякавшися, та навпростець,
Ну, драла!.. під свою махнула стріху!
 

23 июня 1851 г., Полтава

***

 
Ой мені тяжко [20]20
  – На голос малороссийской казацкой песни: «Ой піду я до владики попа позивати...» (Примітка автора).


[Закрыть]
Ой мені нудно,-
Як без роботи жити мені трудно!
Ой піду я манівцями
Та нудьгу розважу,
Чи не стрінусь з панночками,-
Може, слово скажуть.
Ох, мені важко,
Ой мені нудно,
Як без роботи жити мені трудно!
Не зустрівсь я з панночками:
Вони всі в світлиці,
Шиють кохти з фальборами,
Лагодять спідниці.
Ох, мені тяжко,
Ох, мені нудно,
Як без роботи жити мені трудно!
Ой піду я у садочок.
Час прокоротаю.
Та сяду я під кленочок,
Пісню заспіваю:
Ой покинув Петро хатку
І жінку-небогу,
Помандрував без оглядку
В Полтаву, в дорогу.
Ой вернись назад, Петрусю,
Швиденько вернися!
Не вернешся – утоплюся,
Тогді не журися!
Помандрував... вона ж з хати,
Дітки занищали!
«От тепер ви,– каже мати,-
Сирітками стали».
 

26 июня 1851 г., Полтава

***

 
А що ж оце, Андрію?
Яку там веремію
Підняв ти на Веренститут?
Питаємось: де ти? Чи тут?
А ти – на перелоги,
Знай, охкаєш, задравши ноги!
Та вже як не міркуй,
А сам на себе пожалкуй!
Не раз, не два заплачеш,
А дива більше ти такого не побачиш.
От! Як розставили в світлиці всі цимбали,
Так на шістнадцять рук метелиці й заграли,
А тут скрипки й дудки,
Сопілки й кобзи всі як нам заголосили,
Та в мідні тарілки
Як брязкнули, загромотіли,
То будь я песький син,
Коли в світлиці хоч один
Усидів на ослінці!
Та вже й придумали йому гадючі німці!
А їх-то, бачиш, два брати:
Адже ж їх знаєш ти!
Отже ж, й умовились: «Ти,– каже,– все руками,
В світлиці понад панночками,
Як будуть грать – махай!»
«Ну, сількось і нехай!
Та ти ж з дівчатами співай».
Отож вони як стали,
То так із ним і заспівали:
«Місяць в хмари закотився,
Та й стало темненько.
Чого ж Петро зажурився
І болить серденько?
Не ховайся до півночі,
Місяцю червоний!
Не виплакуй свої очі,
Козаче моторний!
Тече річка все тихенько
І моря шукає:
Ой так і моє серденько
До жінки здихає!»
 

30 июня 1851 г., Полтава

***

Яко аще бы не закон твой поучение мое был,

тогда убо погибл бых во смирении моем.

 
Світить місяць у віконце,
Та в очах темніє!
Сяє в небі ясне сонце,
Та серця не гріє!
Коли б швидше вже отая
Звіздочка засяла,
От тогді б то болісь злая
Камнем з серця спала!
Та де ж вона забарилась,
Де ж вона блукає?
Може, в шинку похмелилась
Та й там спочиває?
Та вже ж нехай хоч похмільну
Та везуть швиденько,-
Утнемо ж ми їй весільну,
Приймемо гарненько!
Ой давно б вона, небога,
В Харкові блищала:
Так от, – залізна дорога
Усе попсувала!
Настроїли сучі німці
Возів з чавунами:
Сидиш собі на ослінці,
А тут... Госпідь з нами!
Без волів і без коняки
Колеса махають,
Бо не хто ж – самі чортяки
Ридван попихають!
 
 
А зустрівсь з другим обозом,-
Утруть тобі маку:
Змелють всього з твоїм возом
На шпанську кабаку!
 

12 января 1852 г., Харьков

***

Слышану сотвори мне заутра милость

твою, яко на тя уповах.

 
Ой де ж вона залетіла,
Обіцяна Галка Біла?
Мабуть, Харків проминула,
Чи не в вирій лиш шморгнула?
Писав пан: звізду дав
І червону стрічку.
От я й ждав... Дулю взяв.
Ще й поставив свічку!
Ой схоплюсь, утоплюсь,
Повішусь на гілці!
Або смерть, як нап'юсь,
Найду я в горілці!
Поскупивсь ти цяцьки
Прислать на свитину,-
Присилай же гвіздки
Забить домовину!
І не квапсь, не рятуй,-
Ні, вже не оклигну,
Таки вмру,– пожалкуй,
Ще й ногою дриґну!
І святих не скликай:
Вилають на славу!
Лучче гривню виймай
На дзвін Станіславу!
 

20 января 1852 г., Харьков

***

Возрадуюся і возвеселюся о милости твоей,

яко призрел еси на смирение мое, спасл еси

от нужд душу мою и несе мене затворил

в руках вражиих, поставил еси на пространне

нозе мои.

 
Та й гарна ж та Галка Біла,
Що до Петра прилетіла!
Чого ж мені журитися?
Хіба ж іще трясці!
Тільки богу молитися,
Щоб жить в твоїй ласці.
Чого бажав – усе Ти дав:
На піввіку стане;
Аби лишень Ти вікував,
О мій любий пане!
Через плечі почепив Ти
Стрічку червоненьку,
А над серцем пришпилив Ти
Звіздочку ясненьку;
І на радощах серденько
Під звіздою б'ється,-
Що аж стрічка та частенько
На грудях трясеться!
Та й гарна ж та Галка Біла,
Що до Петра прилетіла
І на грудях йому сіла!
«А поживем,– так сам кажеш,-
Ще й Гальку дістанем».
Ну, там собі як сам зважиш:
Ми спорить не станем!
 

13 февраля 1852 г., Харьков

ЦОКОТУСІ

 
Вернулася ж Химка
Допрядать починка.
Ой насуче ниток,
Що буде з півміток!
Язик – веретено
І бреше скажено!
Накрутить десятки,
Витче і двадцятки;
Буде й полотенця,
Буде і ряденця!
І кождій свашці
Спече по ковбасці!
Кого і принадить,
Кого і пригладить,
Кого і почеше,
Та бреше, та бреше!
Хоч пряжа і рветься,
Та вона сміється:
Поки клоччя стане,
Сукать не перестане.
Язик – мотовило,
Чом не крутить сміло?
Поки не одубіє,
Нехай меле й віє!
 

[Початок 1852 р.]

***

Истязал еси беззаконие мое и грехи моя

изследил еси. Руцо твои сотвористе мя

и создаете мя; потом же, преложив,

поразил мя еси.

Иова, кн. 1

1

Ну, вже таки

Далась взнаки

Мені та Галка Біла!

Мов чиряки

На печінки,

Отак притьмом і сіла!

2

Було, всі дні

На черені

Пряжусь та позіхаю,

То шість разів

До пирогів

Із печі я злізаю.

3

Ряди-в-годи

До бороди,

Було, доходить діло...

От розскубеш,

В жмені помнеш,

Та й вп'ять у просо сміло!

4

Було, й сопеш,

Було, й хропеш,-

І нікому – й байдуже!

Так, отже, бач:

Хоч сядь та й плач,-

От, треба Галки дуже!

5

Звізду прислав.

Та й наказав,

Щоб щодня я голився.

Перину слав,

Пику вмивав

І щодня б чепурився!

6

Ой! Він мене

З світу зжене

Московською пенею!

Оце біда

Ота звізда,

Нехай там госпідь з нею!

7

Ну й схаменусь,

І підголюсь:

Чого там розходився?

Та я ж під час

На місяць раз

І без того голився!

8

Тілько не лайсь

Та не знущайсь,

Бо кепська вийде справа,

Як зашморгнусь

Та й удавлюсь

Стрічкою Станіслава!..

Март 1852 г., Харьков

ПЕСНЯ КОРМИЛИЦЫ СОНИЧКИ [21]21
  – Соничка – дочка П. Гулака-Артемовського.


[Закрыть]

 
«Ой час їхать, Марусенько,
Тобі до господи!..
Ох, болить моє серденько
Від сеї невзгоди!
Ой збирайся, моя галко,
Ти до чоловіка!
Жаль нам тебе, серце, жалко,
Жаль буде довіка!»
«Як покину немовлятко,
Що я ж годовала?..
Плаче мати, плаче батько...
Ой бідна ж я стала!
Що ж робити? така доля
Припала нам з неба!
Хоч їхать жаль,– їхать треба!
На те панська воля!
Ой прощайте ж, добрі люди!
Прощай, моя Соню!
Нехай Госпідь з вами буде!
Прощай і ти, Фроню!»
 

16 октября 1852 г., Харьков

НА ПОБЕДЫ РУССКИХ НАД ТУРКАМИ, ОДЕРЖАННЫЕ ГЕН[ЕРАЛ]-МАЙОР[ОМ] АНДРОННИКОВЫМ В АЗИИ 14-ГО И ВИЦЕ-АДМИРАЛОМ НАХИМОВЫМ 18 НОЯБРЯ 1853 г. НА ПОРТЕ СИНОПА

 
Сидить Абдул, [22]22
  – Абдул – Абдул Меджіт (1823–1861), турецький султан.


[Закрыть]
Губи надув
І гадку гадає:
Що там моє,
Турецькеє,
Військо поробляє?
Скільки ж воно
В море на дно
Москалів пустило!
Скільки ребят
З рушниць, з гармат
Трупом положило!
Ой, вже ж тії,
Турецькії,
Війська розчухрали!
Вже ж над ними
Й «Со святими»
Дяки одспівали!
Вже й в П'ятенбурх
Гінець Явтух
Чкурнув, що мав сили,
З листом об тім,
Що туркам всім
Пинхву в ніс встромили.
Сполать тобі
В Руській землі,
Андронче [23]23
  – Андронко – Андронников І. М. (1798–1869), командуючий одного із з'єднань російської армії, яке розгромило турецькі війська під Ахалціхе 14 листопада 1853 р.


[Закрыть] козаче!
Ти бусурман
Зм'яв на гаман -
Нехай Абдул скаче!
Сполать тобі
В Руській землі,
Нахименку [24]24
  – Нахименко – Нахімов П. С (1802–1855), видатний російський флотоводець. У бою з турками у Сінопській бухті російська ескадра під командуванням Нахімова знищила флот і берегову артилерію ворога.


[Закрыть] хвацький,
Що попалив
І потопив
Вайдаки султанські.
Та вже ж лизнув,
Та вже й мазнув
Султана по пиці!
Провів шрамки:
Будуть втямки
На морді синиці.
Так, бач, султан,
На сей із'ян.
Ще й морду пиндючить,
На панотця,
На Воронця [25]25
  – Воронець – Воронцов М. С. (1782–1856), генерал-фельдмаршал, князь, намісник Кавказу в 1844–1853 рр.


[Закрыть]
Аркан з шовку сучить.
Сучи ж аркан,
Дурний султан,
Та й скручуй тугенько!
Бо туркам всім
Висіть на їм
Прийдеться довгенько.
 

[Грудень 1853]

НА РАЗБИТИЕ ГЕН[ЕРАЛ]-АД[ЪЮТАНТОМ] БЕБУТОВЫМ 19 НОЯБРЯ 1853 г. В АЗИИ 36-ТЫС [ЯЧНОГО] ТУРЕЦКОГО КОРПУСА, СОСТОЯВШЕГО ПОД НАЧАЛЬСТВОМ АБДИ-ПАШИ. ПОСЛАНИЕ П. И. Л[ОНГИНО]ВОЙ В ОТВЕТ НА ЕЕ ЗАПИСКУ С ПЕРВЫМ ИЗВЕСТИЕМ ОБ ЭТОЙ ПОБЕДЕ

 
Що там у хріна,
Пані, сокочеш:
Яких там віршів
Від мене хочеш? [26]26
  – До цього рядка в автографі подано примітку: «В замену радостного известия об этой блестящей победе П. И. Л[онгино]ва непременно требовала в ответ малороссийских стихов». П. І. Лонгінова – дружина Н. М. Лонгінова, сусіда П. Гулака-Артемовського.


[Закрыть]
Співав тобі я
Андронка славу,
Співав козацьку
Нахимка справу;
Співав, як турчин
З ним зчепився.
Що й сам не рад був,
Не одхрестився;
Співав я сором
Й ганьбу султанську,
Стоптану силу
Його поганську;
Так, отже, тобі
Сього ще мало!
Хіба ж Меджіду
Ще гірше стало?
«Ой, стало гірше
Від того часу,
Як турчин з ляхом
Удрав до лясу; [27]27
  – До лясу – польська ідіома, що означає втечу. До цього рядка в автографі подано пояснення: «Известно, что в разбитом корпусе Абди-паши находилось много отчаянных польских политических коноводов».


[Закрыть]
Як Бебут [28]28
  – Бебут – Бебутов В. Й. (1791–1858), російський генерал, військо якого 19 листопада 1853 р. розгромило турецький корпус під Башкадикларом (Туреччина).


[Закрыть] дався
Взнаки невірі,
Взяв стан й гармат
Двадцять чотири».
Оце до шмиги,
Любая пані!
Так се Бебут їх
Вихльостав в бані?
Нехай же дурні
Здорові зносять
Та й ще в Бебута
Парку попросять!
Поки ж той турчин
З невдячним ляхом
Чухрають лісом,
Небитим шляхом,-
Я із гармат їх
Запалю люльку
І заспіваю
Таку їм думку:
Як до тебе, Меджіде,
Оця звісточка прийде,
Що наш бравий князь Бебут
Дав Абді-паші капут,
То не дмись вже, мов той сич,
А в сірка очей позич
Та прийди і повинися,
Низько в ноги поклонися,
В церкві богу помолись,
Та не дуже-то й скупись
І на сповідь кинь гривняку,
Щоб Бебут не втер ще маку;
Побожись та й дай заріку,
Що до смерті, що до віку
Не зачепиш більш ніколи
Білого царя Миколи.
 

12 декабря 1853 г, Харьков

СОВЕТ СУЛТАНУ НА ЗАТЕЮ ЕГО ПЕРЕНЕСТИ СВОЙ ДВОР, ЗНАМЯ И СОРОЧКУ МАГОМЕТА В АДРИАНОПОЛЬ

 
Ой не мандруй, султане,
До Адринополя,
Бо там тебя застане
Лихенькая доля!
Ой не бажай, султане,
Водиці з Мариці, [29]29
  – Мариця – річка в Болгарії.


[Закрыть]
Бо в животі та стане
Гірша од гірчиці!
Не розвертай, султане,
Хорогви Магмета:
Москаль з древка хоч стягне,
Хоч проб'є з мушкета!
Не розвішуй, султане,
Сорочки пророка:
Москаль зцупить, як гляне,-
Ох, буде морока!
Ой не схиляйсь, султане,
До Балканів ухом,
Бо з їх віє погане...
Кулевчинським духом! [30]30
  – Кулевча – село у Східній Болгарії, під яким 29 травня 1829 р. відбувся бій російської армії під командуванням фельдмаршала І. І. Дибича (1785–1831) з турками, в результаті якого ворог поніс величезні втрати.


[Закрыть]
Нехай твій ніс, султане,
В гори й не сягає,
Бо з гір Дибич як встане,-
До смерті злякає.
Не поглядай, султане,
На Чорнеє море:
В Чорнім морі в тумані
Пливе твоє горе!
Бач, в Синопії, султане,
Клубки диму в'ються?
Отож твої моряни,
З Нахименком б'ються!
Бач, як море, султане,
Од їх гармат стогне?
Твоє військо кохане
З байдаками тоне!
Ой не дивись, султане,
За море – к Ацхуру, [31]31
  – Ацхур – турецька фортеця на Кавказі, якою російські війська оволоділи в 1828 р.


[Закрыть]
Там достав вже й достане
Турчин хльосту в шкуру,
Не посилай, султане,
Війська к Арпачаю, [32]32
  – Не посилай, султане, війська к Арпачаю...– Влітку 1807 р. біля Арпачаю на Кавказі російські війська завдали відчутного удару турецькій армії, яка відступила на Каре.


[Закрыть]
Бо вернеться в Каре п'яне
Від руського чаю!
Не накликай, султане,
На руських Шаміля, [33]33
  – Не накликай, султане, на руських Шаміля...– Шаміль (1797–1871), керівник визвольного руху горців Дагестану і Чечні, спрямованого проти царизму, а також місцевих феодалів. Тут ідеться про одну з поразок горців у бою з царськими військами 1845 р. під Дарго.


[Закрыть]
Бо й він, либонь, не встане
З даргського похмілля!..
Не поможуть, султане,
Пранці й ягличванці,-
Москаль свого дотягне
Не в вечір, так вранці!
Так спи ж дома, Меджиде,-
Ми буркать не будем,
А як москаль надійде,
Ми тогді й розбудим.
 

16 декабря 1853 г., Харьков

ПОСЛЕДНИЙ ЭКЗАМЕН, ПРОИЗВЕДЕННЫЙ МНОЮ ВОСПИТАННИЦАМ ПОЛТАВСКОГО ИНСТИТУТА В ЯНВАРЕ И ФЕВРАЛЕ 1854 г.

 
У Полтаві, в славнім місті,
Будинки біліють;
В тих будинках дівчат з двісті,
Як мак, червоніють.
Вовтузяться ж ті дівчата,
Та не з парубками:
На лавочках, пташенята,
Сидять над книжками!
З стембулкою в пальченятах
Стих свій у часловці
Промовляють, ластенята,
Аж тріщить в головці!
Чого ж взялись так дівчата
За той стих в часловці?
Щоб погладила їх мати
Гарно по головці!
Хто ж їх мати? Хто родина
Об їх печалиться?
Їх родина – Україна,
А ненька – цариця.
Гребе квочка на сміттячку,
Курчаток скликає;
Кличе й ненька сиріточку,
В світлицях ховає,
Няньчить її й доглядає,
Одверта, що шкодить,
Обчісує й одягає,
До глузду доводить.
Чкурнув поштар до цариці
З лепортом щосили,
Що панночки в товстій книжці
Вже стих свій довчили...
 
 
Ну! чухрай же й ти, Гулаче,
У Харків щомога;
Там з дітками жінка плаче,-
Жде тебе небога!
 

6 февраля 1854 г., Полтава

НА СМЕРТЬ Н. А. КУПЧИНОВА [34]34
  – Купчинов – один з близьких знайомих П. Гулака-Артемовського в Харкові.


[Закрыть]

 
Не виглядай, матусенько,
В віконечко – в поле;
Не клич дарма татусенька:
Не вернеш ніколи!
Вибравсь татусь, вибравсь рідний
В далеку дорогу,
Та й наказав тобі, бідній,
Молитися богу.
Пішов татусь в той край гожий,
Де місяць і сонце
З світлиць божих на світ Божий
Дивляться в віконце.
 

24 октября 1855 года, Харьков

В ПОЛТАВУ, МОЕЙ МИЛОЙ ПОЛИНАШКЕ [35]35
  – Аполлінарія – дочка П. Гулака-Артемовського, з 1849 р. вчилась у Полтавському інституті шляхетних дівчат.


[Закрыть]

І

 
Коли б тебе, Полінашко,
Як я, знали люди,
За тобою, моя пташко,
Літали б усюди.
Коли б тебе, як я, знали
Багатії й бідні,
Вони б тебе покохали,
Як братики рідні.
 
 
Коли б знали хист і сили
Розуму й серденька,
На руках тебе б носили,
Як тато та ненька.
До серденька б пригортали,
Як я пригортаю,
За тобою б пропадали,
Як я пропадаю.
Соловейко в клітці тісній
Пісні виспівує...
А хто ж тії дивні пісні
На улиці чує!..
 

23 декабря 1855 года, Харьков

II

 
Віє вітер, несе пташку,
Та не з того краю,
Відкіль мою Полінашку
Щодень виглядаю.
Повій, вітре, та з досвіту,
З другої країни;
Навій мені добру вістку
Об моїй дитині.
Лети, пташко, з захід сонця,
Защебечи в шибку,
Довго ж ще біля віконця
Ждать дівчину-рибку!
Дмухнув вітер, звилась пташка,
Вістоньку звістує,-
Що в Полтаві Полінашка
За татом жалкує.
 

24 декабря 1855 года, Харьков

III

 
Текла річка
Невеличка
Та й понялась морем;
Була радість,
Хоч на старість,-
Та й залилась горем!
Нема пташки
Полінашки,
Нема й співів рідних!
Полетіла,
Не схотіла
Тішити нас, бідних!
Ой ми, доню,
Твою долю
Не ганьбим, не гудим:
Будь щаслива,
Добротлива,
То й ми в добрі будем.
Твої сміхи -
Нам утіхи,
Поки тебе стане,
Твоє сонце
У віконце
І до нас загляне.
Смійся ж, серце,
Натщесерце,
Смійся і по страві:
Нехай пташку
Полінашку
Полюблять в Полтаві.
 

27 декабря 1855 года, Харьков

IV

В ПОЛТАВУ

á ma bien-aimée Apollinaire, sur l'oubli de son beau manchon

 
Tu as bien fait, ma chère fille,
D'avoir oublié ton manchon:
Le feu de ton esprit pétille
Sans la chaleur d'un vil torchon.
Les étoffes les plus coûteuses
D'un sot sont un triste ornement;
L'or et les pierreries précieuses
Pâlissent auprès d'un talent.
Lorsque d'un clavier most tu tires
Des sons vivants et mélodieux,
J'oublie la terre, et tu aspires,
Dans tes brûlants transports, aux cieux.
Ou, lorsque ta main filiale
Veut caresser mes cheveux gris,
Mon coeur bondit, mon coeur tressaille,
Et jusqu'aux pleurs tu m'attendris.
Voilà tes joyaux, ta parure,
Ma chère enfant! soigne les bien,
Et que ta vertu nous assure
Et notre bonheur et le tien.
Et quand, par un sort immuable
Mon heure sonnera d'adieux.
Ange de paix! fille adorable.
Ta main me fermera les yeux.*
 

30 décembre 1855, Harkoff

* B ПОЛТАВУ

 
до любої моєї Аполлінарії
з приводу її забутої муфти
Вчинила добре ти, дитино,
Свою забувши муфту в нас:
Нащо горнутися в шматину,
Як серце гріє повсякчас!
Вдягни дурного в пишні шати
І з того буде тільки сміх,
А хто талантами багатий -
Алмази бліднуть проти них.
Коли ти клавіші торкаєш
І мелодійний будиш звук,-
До неба душу пориваєш
Від грішного падолу мук.
А як ласкавою рукою
Мені ти пестиш сивину,-
Я чую, повен супокою,
Сльозину ва щоці ясну.
Ось де оздоби найпишніші,
Моє дитя! Пильнуй же їх,
Живи в чесноті,'в милій тиші,
Батьків чаруючи своїх.
Коли ж у темну домовину
Прийде мені пора лягти,-
Закриєш очі в ту хвилину
Мені, мій янголе, лиш ти.
 

30 грудня 1855, Харків. Переклад М. Рильського

V

 
Сидить батько на лаві,
Насупивсь... сумує;
Дочка ж його в Полтаві
З хлопцями гарцює,
Виліз батько із хатини -
Дочку виглядати...
І не чувать дитини!..
Що за вража мати!
«Вертайсь, дочко, додому,
Годі гопцювати,
Годі ж сього содому
В людях виробляти!
Чи се ж таки не диво,
Та й не дивовина,
Щоб по тижню мед, пиво
Смоктала дівчина!»
«Ой я б, тату, вернулась,-
Не пускає мати;
В шість узликів стягнулась,– [36]36
  – «Un corsage а six noeuds» [корсаж на шести вузлах] – Примітка автора.


[Закрыть]
Хоче танцювати.
Ой я б, тату, не дуже
Тих медів бажала,
Коли ж мати... байдуже!
«Пий, дочко!» – сказала.
«Та пий,– каже,– поки п'ється!
Нехай легко там ікнеться -
І батькові, і дитині,
І в господі всій родині!
Хай цибулю батько лупить,
А нам капшук з скрині цупить
Та в Полтаву надсилає,
Поки мати тут гуляє!
Скачи ж, дочко!.. мати скаче:
Нехай дома батько плаче!..»
 

31 декабря 1855 г., Харьков

ЗАПРОШЕННЯ НА ВЕЧІР З ТАНЦЯМИ ВОЛОДИМИРУ АЛЧУ ПР-МУ З СІМ'ЄЮ

 
Володьку, не казись!.. Поб'ю!
Послухай раду ти мою!
Коли не преш зо мною в сварку,
Так ти схопи своїх, Олену й Варку,
Та надвечір поки й чухрай
До нас на збіжень, ось, бач, чай,
Моя стара й дочка сказали,
Що будуть кобзи і цимбали
Дівчатам натщесерце грать
І хлопцям голод проганять.
А ти шепни Олені й Варці,
Що я од жінки вкрав калганної по чарці
Та деякий таки й курятини шматок.
Заберемось собі в куток,
Згадаємо свою родину
Та й гукнемо, вони ж нехай ковтають слину!
 

16 января 1856 г., [Харків]

МОЇЙ ЖІНЦІ

(На вечір з танцями у нас 12 січня 1856)

 
Скачи, мати, серед хати,
Підтикай запаску!
Шахрай нитки і півмітки
За шинкарську ласку.
Хай сусідки папослідки
Дивляться й регочуть:
Поморгають, покивають
Та й пересокочуть.
Круглий, мати, щоб всім знати,
Поки ще з півжмені
Бряжчить бідних шагів мідних
В батьківській кишені!
А не стане – він достане:
Се його вже діло.
Через кладки без оглядки
Махай у шинк сміло!
А не вірять, а не мірять
Набір у шиночку -
Сунь очіпок, застав діток,
Скинь плахту й сорочку!..
Все то бридні, все то злидні:
Згине й наживеться;
А мед, пиво (тож-то й диво!)
Тільки й пить, як п'ється!..
 

21 января 1856 г., Харьков

ДО ЛЮБКИ

 
Нащо ти, Любочко, козацьке серце сушиш?..
Чого, як молода та кізочка в бору,
Що чи ногами лист сухенький заворушить,
Чи вітерець шепне, чи жовна там кору
На липі подовбе, чи ящірка зелена
Зашелестить в кущі – вона, мов тороплена,
Шукає матері, дрижить, втіка...
Ой чом же, Любко, ти жахливая така?..
Чи зуздриш, то й дрижиш; себе й мене лякаєш!
Чи я до тебе – ти, як від мари, втікаєш!..
Та я ж не вовк, не звір та й не медвідь-бортняк
З Литви: вподобав я не з тим твою уроду,
Щоб долею вертіть твоєю сяк і так
І славу накликать на тебе та пригоду!..
Та й час би дівчині дівоцькеє гадать:
Не вік же ягоді на гілці червоніти,
Не вік при матері і дівці дівовать...
Ой час теляточко від матки одлучити!..
 

16 марта 1856 г.