Текст книги "Українські поезії"

Автор книги: Петр Гулак-Артемовский

ПИСУЛЬКА ДО ТОГО, КОТРИЙ ЩО БОЖОГО МІСЯЦЯ «УКРАЇНСЬКОГО ГІНЦЯ» («УКРАИНСК[ИЙ] ВЕСТНИК») ПО ВСІХ УСЮДАХ РОЗСИЛАЄ

Йовграпе!

Бажав єси казки? На!.. От тобі «Солопій та Хівря»! Не здивуй сам, та нехай вибачить і громада, коли казка не до шмиги і не вподобається. Сам бачив єси, а деяким і не повилазило, що я закляк та захирів так, що й голови не підведу, та ще, може, й доведеться вистояти добрий калантир у домовині,– от як іноді трапляється з старшиною чотирнадцятого класа у нас на станціях!.. А вже сам здоров, Йовграпе, знаєш, що лежачи не в Юрусалим заїдеш: лежачи, я ж кажу, яка вже там у хріна робота? Воно, Йовграпе, лежачи добре тілько панам: їм скрізь спірно йде робота; бо хоч і лежні часом нападуть, то вони все-таки дарма години не згають. Гукнуть: «Давай!» – і дають! а коли нема? то б'ють!.. Кого? Оце кого! Уже ж не себе по кендюсі... Ну, а коли биття обридне? Так що ж? То карти мнуть, та усе ж таки не гуляють! Та ще й пани, Йовграпе, не всі такі робочі та трудящі; бо інший, сором і сказать... паном уродивсь, паном охрестивсь, паном зріс і звіковав, а, далебі, по тобі що... і клезнуть мужика не вміє!.. Отака чудасія!.. Такий у нас, Йовграпе, і під Харковом недалечко: ось... хоч би й... хіба нищечком скажу... Ба ні!.. Не хочу... не хочу!.. Далебі, не скажу!., гріх!.. Я у його хліб-сіль їв, а теперечки б оскаржив його перед громадою, що він і в картах нічогісінько не тупить, і мужиків чубить не втне! Та й з нас, Йовграпе, з тобою не яка робота. Ще ж то тобі, мовляв, і сяк і так, бо тобі іноді дещо і через дзвінку перелізе, а я такий собі пришелеповатий удався, що й сієї дурниці не теє... як його... не втну! Воно-то я трохи і в картах слебезую, бо таки з першого погляду, як тільки побачу, що з одним оком, то таки зараз і вгадаю, що то, мабуть, щонайстарший дурень. Я так часом, Йовграпе, і людей розмірковую; як тілько зуздрю кого, що свої притаманні-родимі ще не повилазили, її вже дивиться в одно чуже жодному під ніс, мов його недобачає, то я таки, далебі, що і вгадую, що то, мабуть, щонайперший дурбас... Ой!.. щось я дуже голосно, Йовграпе, брязнув!.. Коли б лишень ножиці на столі не обізвались! Та вже ж, матері їх ковінька!.. чи будуть бить, то нехай б'ють! Уже мене і не такі били, та й ті небагацько скурали; уже, я ж кажу, мені гірше не буде; я вже й так п'ю добру повну! От – лежу, та стогну, та ялозюсь із знахорями, мов кіт з оселедцем. Іще раз тобі, Йовграпе, кажу, що лежачи – не яка робота. Ось «Пана та Собаку» і сидячи написав, та й то деяким панам, може, так догодив, як Рябко своєму. Що ж матимеш, Йовграпе, чинити? Дурням, як кажуть, сам бог не вгодить. Та вже то воно – гріх казати; бо мого Рябка у самому Пянтепбурсі та й скрізь у Московщині гладили не супротив шерсті і таки трахтовали, неначе кого й доброго; так от нее, бач, все-таки в деяких підпанків шапки на лисинах загорілись!.. А я тут не тільки що... Ні прйщо... абищо!.. Та бодай вони так хотіли на світі жить, як мене кортіло з ними гризтись... от що! Цур їм! пек їм! осина їм марина! То доброго, мовляв, полай і покартай, то він тобі ще й подякує; а ледачому що? ти йому образи, а він тобі – луб'я! Ти його в плуг, а він собі в луг! Нехай вони тямляться, Йовграпе. Ледачого, мовляв наш Онопрій, не зачіпай і рук не каляй. Горбатого, сказано, хіба могила справить. Не поможе, я ж кажу, бабі кадило, коли вже бабу сказило! От так-то, Йовграпе-козаче! Лихо й з правдою, лихо і з брехнею! За правду б'ють, за брехню віри не дають: отака ловися!., що чоловік тобі і з глуздом не збереться, як на світі і обертаться! Що ж робить? Мовчать? Тадже ж і мовчу... коли б уже їм заціпило! Я ж то й кажу, Йовграпе, що нема його на світі, як з своєю рівнею – з мужиком: чи то полаяться, чи то поскубтись, чи то побиться, чи й помириться, то все воно-таки, сказано, свій брат. Я ж то од того оце і на Солопія напався... Адже ж панів нема Солопіїв? Як твоя на се думка, Йовграпе? Ти письменніший від мене; ти багацько дечого в книжках роздовбав; ти вже таки бував в бувальцях; бував, як кажуть, на коні і під конем,– скажи ж, будь ласкав, приятелю, чи нема, на лихо, часом сього мення між панами, щоб мені, хай бог боронить, не взять іноді гріха на душу? А то, як що... то опанує мене лиха та нещаслива година! Бог його святий зна: може, не тут споминаючи, і між панами вирветься не один Солоп'яга! бо вже у мене щось недурно свербить на голові чуприна!.. Ей!.. та будуть же лупить, скажені!.. Та вже ж, сількось, нехай б'ють; уже з мене, Йовграпе, небагацько олії виб'ють! Аби лишень мені, господи, з кирпатою пораховаться!.. а кирпата не за горами; а там сховаюсь в домовину та й покажу їм з-за пазухи отаку здоровецьку дулю!.. Ну, Йовграпе! нічого довго роздабарьовать: бери казку. Що буде, те й буде, а буде те, що бог нам дасть. Бери «Солопія» та й неси до друкарні: хай там твій Микола друкує як знає. Коли, я ж кажу, вовка лякаться, то і в ліс не ходить. Не такий і чорт страшний, як його малюють!

26 сентября 1819 года, Харьков

ТЮХТІЙ ТА ЧВАНЬКО

(Побрехенька)

Mes jours sont le tissu d'un contraste étonnant:

Je ne vis qu'en pleurant, et je pleure en riant!

L'amour, pour tant de coeurs l'objet de plus doux charmes

Fut pour le mien la source et des maux, et des larmes!

Pour adoucir mon sort et mes regrets cisants!

En poussant des soupirs, j'écris des vers plaisants,

Qu'il sont drфles, ma foi, ces destins que les nótres!

En voulant larmoyer je fais rire les autres! [9]9
  – Мої дні – це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, і плачу сміючись. Кохання – ці солодкі чари для багатьох сердець – було для мого серця джерелом болю та сліз. Щоби полегши свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи, я пишу забавні вірші. Яка ж бо, справді, смішна наша доля! Бажаючи плакать, я смішу інших!


[Закрыть]

Автор «Т[юхтія] ma Ч[Ванька]»

 
Наш віршомаз Тюхтій старих людей шанує:
Гарасько [10]10
  – Гарасько – Горацій Флакк Квінт (65–8 до н.е.), римський поет, який неодноразово підкреслював, що кожен літератор має бути надзвичайно вимогливим до себе і не повинен поспішати з публікацією своїх творів до тих пір, доки не переконається в їх художній досконалості.


[Закрыть] як звелів,– він так і компонує.
Чи справжки, чи на жарт що тільки написав,
То так на дев'ять рік те в бодню і запхав;
А на десятий рік, як вийме й прочитає,-
Побачить сам здоров, що там ладу біс має,
То в грубу так-таки і впре шпаргалля все!..
От брат його, Чванько, слабкий уже на се!
Що начеркав, те так в друкарню і несе!
Але громада їх однако поважає:
Того ні сном не зна, другого не читає!
Скажіть, будь ласкаві: хто з їх дурніший двох?
Та глузду, гріх казать, скупенько у обох!..
Так перший же хоч тим за працю надолужить,
Що в дев'ять рік хоч раз теплом собі услужить;
Другий – такий дурний, що з холоду дрижить,
А книжок же його з півсажня так лежить...
 

1 ноября 1819 года, Харьков

ДУРЕНЬ І РОЗУМНИЙ

(Приказка)

 
«На що, до халепи, той розум людям здався?» -
Раз Дурень здуру – бовть!.. Розумного питався.
«На те,– озвався сей,– коли кортить вже знать,
Щоб дурням на сей спрос цур дурнів відвічать».
 

1 декабря 1820 года, Харьков

ЦІКАВИЙ І МОВЧУН

(Приказка)

 
Цікавий, Мовчуна зустрівши раз, спитав:
«Від чого голосний так дзвін той на дзвіниці?»
«Від того, що (коли не втнеш сеї дурниці)
Всередині, як ти, порожній він»,– сказав.
 

1 декабря 1820 года, Харьков

ЛІКАР І ЗДОРОВ'Я

(Приказка)

 
Йшов Лікар у село – селу на безголов'я,
А із села біжить, злякавшися, Здоров'я:
«Куди, Здоров'ячко? – пита він.– Як ся можеш?»
«Та цур тобі!.. я йду, куди ти не заходиш!»
 

1 декабря 1820 года, Харьков

ТВАРДОВСЬКИЙ

(Малоросійська балада)

 
«Нуте, хлопці! швидко, шпарко!
Музики, заграйте!
Гей, шинкарю, гей, шинкарко,
Горілки давайте!»
Ріжуть скрипки і бандури,
Дівчата гопцюють;
Хлопці, піт аж ллється з шкури,
Коло їх гарцюють.
Бряжчать чарки, люльки шкварчать,
Шумує горілка;
Стук, гармидер, свистять, кричать,
Голосить сопілка.
Пан Твардовський в кінці стола
З поставця черкає.
«Гуляй, душа! тра-ла-ла-ла!» -
На ввесь шинк гукає.
В батька й матір отамана
І громаду лає;
Скрутив жида, як гамана,
Ще й усом моргає!
Сікнувсь улан – він вздовж його
Шаблюкою тріснув.
Улан – тю-тю!.. га-га!.. го-го!..
Зайцем в кутку приснув.
Взяв набакир писар шапку,
Пан грішми забрязкав.
Аж гульк! писар – верть в собаку
І на всіх загавкав.
А шевцеві пан Твардовський
В такі знаки дався,
Що, мабуть, із час московський
Барилом качався.
В ніс втеребив дві бурульки;
З бурульок, мов з кухви,
Б'ють під стелю через рульки
Джерела сивухи.
Б'ють джерела... пан-гульвіса
Кухоль підставляє;
Аж зирк в кухоль! – що у біса?
В'юн на дні іграє!
«Дух святий; миряни, з нами!
Вилупіть лиш баньки!»
В'юн утік, а цап з рогами
Вилазить із склянки.
Мекнув, мов його родимець
Почав мордувати.
Та й стриб в комин; аж гульк – німець
Стоїть серед хати!
Ніс – карлючка, рот свинячий,
Гиря вся в щетині;
Ніжки курячі, собачий
Хвіст, ріжки цапині.
Дриг ногою!.. Круть ріжками!..
В пояс поклонився:
«Ну, Твардовський, час, із нами
Щоб ти розплатився!
Гуляв єси, верховодив,
Усім взнаки дався;
Дівчат дрочив, жінок зводив,
Над всіма знущався.
Чого душа забажала,
Мав всього ти стільки!..
Курей, ковбас, м'яса й сала,
Бочками горілки.
Нагрів і нам ти чуприну,
Як сам здоров знаєш:
Окульбачиш, мов скотину,
Та всюди й гасаєш.
Годі глузувать з чортами,
Слова – не полова.
Чи забув, яка між нами
З тобою умова?
Лиса гора... бритва... палець...
Паперу під карти...
Гайда в пекло!.. Кров на смалець,-
З чортами не жарти.
В письмі стоїть, читай сміло:
На кагал бісовський
З начинкою душу й тіло
Одписав Твардовський.
Служить йому чорти мають
(Так прийшлось в умову),
Поки в Римі не піймають,
Амінь сьому слову!
Що тепер, Твардовський, буде,
Про те в пеклі знають:
Сю корчму хрещені люде
Римом називають».
«Бач, чортяка!., бач, падлюка!..
Як умудрувався!
Се вже, бач, німецька штука,-
Твардовський озвався.
 
 
Та вже ж чи йти в пекло справді,
То й підем, байдуже!
Але й ти роби по правді
І не чванься дуже.
Заглянь в контракт свій зі мною,-
Яка там умова?»
«Ще три штуки за тобою;
Витнеш – ні півслова!»
«От, бач, висить над дверима,
Завбільшки із цапа,
Перед твоїми очима
Мальована шкапа.
Нехай шкапа підо мною
Огиром гарцює;
Нехай крутить головою,
Стриба і басує.
Ти тим часом піску в жменю:
Гарапник трійчатий
Сплети з піску, як з ременю,
Коня поганяти;
Ще ж попасать коня треба,
Стать на одпочинок:
То вже, гляди, щоб, як з неба,
Вродився будинок.
Будинок з лушпин горіха,
Отам за байраком;
Із борід жидівських стріха,
Цвяхована маком.
От і гвіздок на починок
Чверть ліктя завдовжки.
По три в кажду вбий з мачинок,
А менше – ні трошки».
Біс перистий свиснув, кляснув,-
Аж кінь вже басує;
Батіг з піску в руці ляснув...
Твардовський сумує.
Скік в стремена, давай драла...
Аж що за одмінок?
Стріха в хмарах заблищала,
І стоїть будинок.
«Виграв справу! Бач, псяюха,
Задихавсь, мов скажений.
Ну, тепер скупайсь по уха
В водиці свяченій».
«Змилуйсь, свате, я в сій зроду
Лазні не купався».
Скорчивсь, зморщивсь – шубовсть в воду
Та й назад порвався.
Захлинувся, чхнув і приснув,
Тричі закрутився,
Тричі тупнув, тричі свиснув,
Аж шинк затрусився.
Хмара, як ніч, налетіла,
І сонце сховалось;
Галок, круків, ворон сила
На стрісі зібралось!
Крукають, кавчать, мекечуть
Всіма голосами:
То завиють, то шепечуть,
Бряжчать ланцюгами!
«Ну, Твардовський, другу справу
Виграли чортяки!»
«Не кваптесь лиш: ще на славу
Втру я вам кабаки.
Куц програв, куц виграв справу.
Ще як доведеться.
Виграй третю,– глянь на лаву:
Що тобі здається?
Цмокнись з жінкою моєю,
Вона твоя буде;
Як я жив на світі з нею
Про те знають люде.
Будь ти їй за чоловіка
(Остання умова).
Присягайсь любить довіка,
Та тогді й ні слова!
Нехай піп вам руки зв'яже,
Тепер, по сій мові,
Люде добрі, що чорт скаже,-
Бувайте здорові!»
А чортові не до соли:
Хвостиком киває,
Ніс скопилив, мов ґринджоли,
І дверей шукає.
Стриб по хаті, хап за клямку,
Твардовський – по пиці,
Трісь по гирі – розбив склянку
І горщик з полиці.
«Ей, не бийсь,– кажу,– Твардовський!
Гвалт, рятуйте, люде!
Бо вилаю по-московській,-
Сором слухать буде».
А тим часом скік к одвірку -
Ну цапом стрибати!
З прогонича зуздрів дірку -
Та й шморгнув із хати.
«Ой, держіть, ловіть псяюху!» -
Усі загукали,
А псяюхи нема й духу:
Поминай, як звали!
«Жінко люба, годі плакать,-
Твардовський озвався,-
Хотів з чортом вас посватать,-
Та й чорт одцурався.
Мабуть, всі чорти – бурлаки,
Та ще й розум мають,
Знають, де зимують раки,-
Од жінок втікають.
Може, в пеклі інше діло,
В нас сього немає:
Жінка гризе душу й тіло,
Мужик попиває!
Нуте ж, хлопці, швидко, шпарко!
Музики, заграйте!
Гей, шинкарю! Гей, шинкарко!
Горілки давайте!»
 

[1827]

РИБАЛКА

(Малоросійська балада)

Das Wasser rauscht, das Wasser fliesst

Ein Fischer sass daran,

Sah nach der Angel ruhevoll,

Kühl bis ans Herz hinan.

Goethe [11]11
  – Вода шумить, вода тече, коло неї сидить Рибалка і дивиться на вудку з спокійним серцем (Гете).


[Закрыть]

 
Вода шумить!.. вода ґуля!..
На березі Рибалка молоденький
На поплавець глядить і примовля:
«Ловіться, рибочки, великі і маленькі!»
Що рибка смик – то серце тьох!..
Серденько щось Рибалочці віщує:
Чи то тугу, чи то переполох,
Чи то коханнячко?..не зна він,– а сумує!
Сумує він,– аж ось реве,
Аж ось гуде,– і хвиля утікає!..
Аж – гульк!.. з води Дівчинонька пливе
І косу зчісує, і брівками моргає!..
Вона й морга, вона й співа:
«Гей, гей! не надь, Рибалко молоденький,
На зрадний гак ні щуки, ні лина!..
Нащо ти нівечиш мій рід і плід любенький?
Коли б ти знав, як Рибалкам
У морі жить із рибками гарненько,
Ти б сам пірнув на дно к липам
І парубоцькеє оддав би нам серденько!
Ти ж бачиш сам,– не скажеш: ні -
Як сонечко і місяць червоненький
Хлюпощуться у нас в воді на дні
І із води на світ виходять веселенькі!
Ти ж бачив сам, як в темну ніч
Блищать у нас зіроньки під водою;
Ходи ж до нас, покинь ти удку пріч,-
Зо мною будеш жить, як брат живе з сестрою!
Зирни сюди!.. чи се ж вода?..
Се дзеркало,– глянь на свою уроду!..
Ой, я не з тим прийшла сюда,
Щоб намовлять з води на парубка невзгоду!»
Вода шумить!., вода гуде...
І ніженьки по кісточки займає!..
Рибалка встав, Рибалка йде,
То спиниться, то вп'ять все глибшенько пірнає!..
Вона ж морга, вона й співа...
Гульк!.. приснули на синім морі скалки!..
Рибалка хлюп!.. За ним шубовсть вона!..
І більше вже нігде не бачили Рибалки!
 

27 октября 1827 г.

БАТЬКО ТА СИН

(Байка)

 
«Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! -
Так панотець казав своїй дитині: -
Шануйсь, бо, далебі, колись
Тму, мну, здо, тло – спишу на спині!» [12]12
  – До цього рядка у першодрукові подано авторську примітку: «Кто учился у дьячка по старинному славянскому букварю, тот знает, что значит: тма, мна, здо, тло, кто, что, мню и проч. Сколько воспоминаний!..»


[Закрыть]
Хведько не вчивсь – і скоштовав
Березової кашки,
Та вп'ять не вчивсь і пустовав
Побив шибки і пляшки;
І, щоб не скоштовать од батька різочок,
Він різку впер в огонь та й заховавсь в куток.
Аж батько за чуб – хіп! – і, не знайшовши різки,
Дрючком Хведька разів із шість оперезав!..
Тоді Хведько скрізь слізки
Так батькові сказав:
«Коли б було знаття, що гаспидська дрючина
Так дуже дошкуля, то, песька я дитина,
Коли б я так робив:
Я б впер дрючок в огонь, а різки б не палив!»
 

29 октября 1827 г.

ДВІ ПТАШКИ В КЛІТЦІ

 
«Чого цвірінькаєш, дурний, чого голосиш?
Хіба ж ти трясці захотів?
Що заманулося, чого ти не попросиш,
Чи сім'ячка, просця, пшонця, чи то крупів,-
Всього ти в кліточці по саме нельзя маєш,
Ще й витребенькуєш, на долю нарікаєш»,-
Так в клітці підлітка корив снігир старий.
«Ой дядьку, не глузуй! – озвався молодий.-
Недарма я журюсь і слізками вмиваюсь,
Недарма я просця і сім'ячка цураюсь.
Ти рад пожорні сій, бо зріс в ній і вродився;
Я ж вільний був, тепер в неволі опинився».
 

1 ноября 1827 г.

РИБКА

(Басня)

 
В ставочку Пліточка дрібненька
Знічев'я зуздріла на удці черв'яка,
І так була раденька!
І думка то була така,
Щоб нідвечірковать смачненької
Ну, дейко! до його швиденько!
То збоку ускубне,
То спереду поцупить,
То хвостика лизне,
То знизу вп'ять підступить,
То вирне, то пірне,
То сіпне, то смикне,
Вовтузиться, ялозиться і пріє,-
Та ба!.. та ротеня таке узеньке, бач,
Що нічого не вдіє,
Хоч сядь – та й плач!
«Ой горенько мені на світоньку,– мовляє,-
За що мене так доля зневажає?
Тим пельку і живіт дала з ковальський міх,
Тим зуби, мов шпички; а нам, на глум, на сміх,
Рот шпилькою неначе простромила!..
Ой правду дядина небога говорила,
Що тільки на світі великим рибам жить!
А нам, малим, в кулак трубить!»
Так Пліточка в воді на долю нарікає,
А на гачку черв'як все хвостиком киває!..
Черв'як кива – аж ось! Зі дна
Гульк Щука!.. бовть!.. вона
За удку хіп!
А удка – сіп!..
З води шубовсть в окріп!..
«Ой лишечко! Оце ж як дядина збрехала!..» -
Із ляку Пліточка сказала.
І більш не скаржилась на долю пліточок,
За ласенький на удочці шматок:
Що бог послав,– чи то багато, чи то трошки,-
В кушир залізши, їла мовчки!
 

2 ноября 1827 г.

ДО ПАРХОМА

І

Aequam memento rebus in ardui

Servare mentem: non secus in bonis etc.

Horat. Lib. II. Od. 3 [13]13
  – Пам'ятай, що треба зберігати розум не тільки в злі, при лихих обставинах, але й в добрі (Горацій, кн. 11, ода 3).


[Закрыть]

 
Пархоме, в щасті не брикай!
В нудьзі притьмом не лізь до неба!
Людей питай, свій розум май!
Як не мудруй,– а вмерти треба!
Чи коротаєш вік в журбі,
Чи то, за поставцем горілки,
В шинку нарізують тобі
Цимбали, кобзи і сопілки;
Чи п'яний під тином хропеш,
Чи до господи лізеш рачки
І жінку макогоном б'єш,
Чи сам товчешся навкулачки,-
Ори і засівай лани,
Коси широкі перелоги,
І грошики за баштани
Лупи – та все одкинеш ноги!
Покинеш все: стіжки й скирти,
Всі ласощі, паслін, цибулю..
Загарба інший все, а ти
З'їси за гірку працю дулю!..
Чи соцьким батько твій в селі,
Чи сам на панщині працює,-
А смерть зрівняє всіх в землі:
Ні з ким, скажена, не жартує!..
«Чи чіт, чи лишка?..» – загука.
Ти крикнеш: «Чіт!..» – Ба, брешеш, сину!» -
Озветься паплюга з кутка -
Та й зцупить з печі в домовину!
 

4 ноября 1827 г.

II

Tu ne quaesieris, scire nefas, quern mihi, quem tibi

Finem Di dederint. Leuconoe; nee Babylinios

Tentaris numeros etc.

Horat. Lib. I. Od. 11 [14]14
  – Не питай, не намагайся узнати, який тобі кінець дадуть боги. Левконоє, не перевіряй вавілонських чисел. (Горацій, кн. І, ода 11).


[Закрыть]

 
Пархоме, не мудруй! ворожки не питай,
Як довгий вік прокоротаєш;
Що виковала вже зозуля – поживай!
А більше – шкода, що й бажаєш...
Хоч всіх ти упирів збери і знахорів,
Хоч покумайся ти з відьмами:
Ніхто не скаже нам так, як би ти хотів,
Що доля завтра зробить з нами!
Чи доведеться ще подушне заплатить,
Чи до снаги вже розплатився?..
Нащо, про що тобі над цим чуприну гріть?..
Дурний! дурний!.. а в школі вчився!..
Терпи!.. За долею, куди попхне, хились,
Як хилиться від вітру гілка;
Чи будеш жить, чи вмреш, Пархоме, не журись!..
Журись об тім, чи є горілка!..
А, є? так при на стіл!.. Частуй та й сам кругляй!..
Чи нам, Пархоме, треба скільки!..
Та вже ж – чи вкорочать свій вік, то вкорочай
В шинку над бочкою горілки!
От ми базікаєм,– а час, мов віл з гори,
Чухра: його не налигаєш!
От, скільки б випили до сеї ми пори,
Так ти ж буцім недочуваєш!
Ну ж, цуп останню ти гривняку з капшука,
Поки стара пере ганчірки,
Бо вже як вернеться, то думка, бач, така,
Що помремо обидва без горілки!
 

5 ноября 1827 г.

XXXIV ОДА ГОРАЦІЯ, КН. І

Parcus deorum cultor et infrequens,

Insanicntis dum sapientiae

Consultus erro; nunc retrorsum.

Vela dare atque iterare cursus.

Cogor relictcs etc. [15]15
  – Шанувальник богині долі, недбалий і непевний, наслідуючи поки що нерозумній мудрості, блукаю я; однак повинен повернути свій човен і правити ним.


[Закрыть]

 
От і допивсь!
І дохмеливсь!..
Довіку тямить буду!
Ні в рот не брать,
Ні коштовать
Не хочу аж до суду!
Коли б вона
Уся до дна
Повитікала в бочках,
То ще б в церквах
Народ в свитках
Стояв би і в сорочках!
Ні, Грицьку, ні!
Хоч би мені
Повіситься й на гілці!..
Ані під ніс!..
Нехай їй біс,
Тій гаспидській горілці!
Вона мене
З світу зжене.
Коли б той ісказився,
Хто Божий дар
Гнать через жар
У винниці навчився!
Ох! ох! ох! ох!
Зубів щось з двох
І ніг не долічуся!
Живіт, на сміх,
З ковальський міх,-
Здається ж, і не дмуся!
Самі кишки,
Мов бульбашки
У чавуні, клекочуть;
А пуп набряк;
Під пупом – так,
Мов жаби, знай, скрегочуть!
Ніс, як пістряк;
І скрізь синяк;
Бач, пика як набрякла!
Одна нога
Щось шкутильга,
Друга зовсім заклякла.
Така нудьга!
Така туга!
Що чортзна-де і діться!
От тут пече,
Тут гаряче,
А все б хотілось гріться...
А їсти щоб?
Та хоч у лоб!
Крий боже, як цураюсь!
Все б дудлив, бач.
Так от, хоч плач!..
Щось од води жахаюсь!..
Помацай чуб;
Бач, як оскуб,
Диявольська личина!
Тільки то сям
Стирчить, то там
З чуприни волосина!
Та вже ж чіплявсь,
Товк і знущавсь -
Скажена москалюка!
Коліньми грів,
Поки не впрів,
А там і взявсь до дрюка!
Ох! ох! ах! ах!
Жовч в печінках,
Мабуть, всю стовк, псяюха!..
Геть, Грицьку, геть!
Та лучче смерть.
Ніж гаспидська сивуха!
Кахи!кахи!
Се за гріхи
Мене пеня спіткала!
Та вже й дурів!
За всіх кнурів...
Вже душка погуляла!
Була, була
На півсела
Худобинка і гроші:
Ізслизло се,
Проциндрив все,
Зостались тілько воші!
Пустив діток
Без сорочок,
І жінку без запаски,
А сам в шинку
На привалку
Жду Лейбиної ласки!
А Лейба-гершт
В боки, як хверт,
Та Рухлі щось гергоче,
На мене зирк!
Та, знай, пирк-пирк!..
Невіра, ще й регоче.
Забрав волів,
Овець, корів,
Ще він же і здрочився!
Загарбав кіз
І жита віз...
Бодай їм подавився!
Ой, так мені!
Так сатані!
Катюзі – по заслузі!
Жлоктав живіт
Аж лився піт,
Тепер засуха в пузі!
До церкви дзвін,
А пан Охрім,
Бувало, в шинк мандрує,
В церквах «свят, свят»,
В корчмі «ґвалт, ґвалт!..» -
Охрім жидів муштрує!
Було, в пости,
Іще чорти
Не б'ються навкулачки:
А вже Охрім,
На глум усім,
П'яненький лізе рачки!
 
 
Було, піп Петр
В чистий четвер
Іуду величає,
Охрім в корчмі
Пойді кумі
Весільних затягає.
Чи в хату піп,
Охрім захріп,
Запінивсь, мов сказився,
Не сповідавсь,
Не причащавсь
Сім рік – і не хрестився!
Попи й дяки
В різдво – в святки -
З хрестом ідуть, з кропилом:
А вже коли
Дере козли
Охрім і риє рилом!
На часточки,
На свічечки
Шагом не поплатився,
А мисочок
І грамоток
Не чув, як і вродився!
Ох! ох! ох! ох!
Зубів щось з двох
І ніг не долічуся!
Живіт, на сміх,
З ковальський міх,-
Здається ж, і не дмуся!
Ой, так мені!
Так сатані!
По ділу ся халяндра!..
Нехай хутчій,
Попа мерщій
Покличуть Олександра!
Скажу: допивсь
І дохмеливсь!
Довіку тямить буду!
Ні в рот не брать,
Ні коштовать
Не тілько що – й до суду!
А ти пляшки;
Грицьку, й чарки
Трощи, що маєш духу!..
Тільки... тривай...
З їх позливай
В барильце всю сивуху!
 

26 февраля 1832 г.