Текст книги "Алхімік"

Автор книги: Пауло Коэльо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

– А мені – почитати твої книжки, – сказав юнак.

То були дивні книжки. Йшлося там про ртуть, сіль, драконів, королів, і годі було щось втямити. Але майже скрізь повторювалася одна ідея: все походить з єдиного джерела.

В одній книжці він прочитав, що найважливіший текст Алхімії складався з кількох рядків, викарбуваних на поверхні звичайного смарагда.

– Це – Смарагдова Табула, – пояснив Англієць, пишаючись, що знає такі речі.

– Для чого ж тоді всі ці книги? – здивувався юнак.

– Щоб ми ті рядки зрозуміли, – відповів не дуже впевнено Англієць.

Книга, яка зацікавила хлопця найбільше, розповідала про відомих алхіміків. Ці люди присвячували ціле своє життя очищенню металів у лабораторіях; вони вірили, що, коли протягом багатьох років розігрівати метал, він втрачає всі свої індивідуальні властивості, залишаючи екстракт – Світову Душу. Ця Унікальна Субстанція давала алхімікам змогу пізнати все на Землі, бо була мовою благодаті, якою спілкувався світ. Цей Архитвір, як його назвали, складався з двох частин – рідкої й твердої.

– Чи не можна просто спостерігати за людьми і знаками, щоб зрозуміти цю мову? – запитав юнак.

– В тебе манія до спрощення, – відізвався роздратовано Англієць. – Алхімія – серйозна справа. Треба в усьому наслідувати старих майстрів.

Юнак довідався, що рідка частина Архитвору називається Еліксиром Життя; вона виліковує всі хвороби, запобігаючи старінню. Тверда частина має назву Філософського Каменя.

– Філософський Камінь знайти нелегко, – сказав Англієць. – Алхіміки роками спостерігали у своїх лабораторіях за вогнем, яким очищали метали. Споглядання вогню поступово привело їх до відмови від суєтного світу. Очищаючи метали, вони очищали самих себе.

Юнак згадав Торговця Кришталем. Той казав, що, очистивши вітрину від бруду, він сам звільнився від поганих думок. Юнак щоразу переконувався, що Алхімію можна вивчити на досвіді звичайного життя.

– Крім того, – сказав Англієць, – Філософський Камінь має одну надзвичайну властивість. Крихітний уламочок цього каменя може перетворити величезну кількість простого металу в золото.

Почувши це, юнак прийшов у ще більший захват. Уявив собі, як зможе, набравшися трохи терпіння, перетворювати будь-що у золото. Він перечитав життєписи людей, яким це вдалося: Гельвецій, Еліас, Фулканеллі, Ґебер. То були дивовижні історії – кожен з них прожив до кінця Особисту Леґенду. Вони мандрували, зустрічалися з магами, творили чудеса перед маловірними й володіли Філософським Каменем та Еліксиром Життя.

Проте, коли юнак захотів з’ясувати, як оволодіти Архитвором, він цілковито розгубився. Там були лише малюнки, закодовані інструкції й незрозумілі тексти.

– Чому вони так все ускладнюють? – запитав він якось в Англійця. Той мав кепський настрій, бо нудився без своїх книжок.

– Щоб зрозумів тільки той, хто готовий нести за це відповідальність, – відповів Англієць. – Уяви, що всі почнуть перемінювати свинець у золото. Золото втратить свою вартість. Лише ретельні й наполегливі оволодівають Архитвором. Ось чому я тут, в пустелі. Мушу знайти справжнього Алхіміка, який допоможе все те розшифрувати.

– Коли були написані ці книги? – запитав юнак.

– Багато століть тому.

– Але тоді ще не існувало друку, – почав доводити юнак, – тож мало хто міг дізнатись про Алхімію. Для чого ж таки ця дивна мова й малюнки?

Англієць на це не відповів. Сказав, що кілька днів стежив за караваном, але не відкрив нічого нового. Помітив тільки, що почастішали розмови про війну.

Одного дня хлопець віддав Англійцеві книжки.

– Ну, і чого ти навчився? – запитав нетерпляче Англієць. Хотів поговорити, щоб не думати про війну.

– Я довідався, що світ має Душу й той, хто зрозуміє цю Душу, зрозуміє мову речей. Я дізнався, що багато алхіміків прожили свою Леґенду, відкривши в результаті Світову Душу, Філософський Камінь та Еліксир Життя. Але, передусім, я зрозумів – все це настільки просто, що його можна записати на грані смарагда.

Англієць був розчарований. Роки досліджень, магічні символи, незнайомі слова, лабораторне обладнання – а на юнака воно не справило жодного враження. «Мабуть, душа у нього надто примітивна», – подумав він.

Він забрав книжки й запакував їх у свої валізи.

– Краще спостерігай за караваном, – сказав він. – Мені від цього жодної користі.

Юнак знову почав споглядати пустельну тишу і збиваний копитами пісок. «Кожен вчиться по-своєму», – мовив він сам до себе. «Він не так, як я, я не так, як він. Але ми обоє шукаємо кожен свою Леґенду й за це я його шаную».

Караван тепер рухався вдень і вночі. Бедуїни у відлогах з’являлися чимраз частіше, а погонич верблюдів – який став юнаковим приятелем – пояснив, що війна між племенами вже розпочалася. Їхнє щастя, якщо караван дійде до оази.

Тварини виснажились, чоловіки здебільшого мовчали. Найгірше було вночі, коли звичайне верблюдяче скигління – яке досі так і сприймалося – тепер викликало страх, бо могло віщувати початок нападу.

Погонич, однак, не вельми переймався загрозою війни.

– Я живу, – сказав він якось юнакові, ласуючи разом з ним фініками. – Коли їм, думаю про їжу. Коли в дорозі, дбаю про дорогу. Почнеться війна, ну то що ж, – для смерті будь-який день не гірший від іншого. Бо я не живу ані минулим, ані майбутнім. Мене цікавить лише те, що тут і тепер. Зумієш жити тут і тепер – будеш щасливим. Побачиш, що пустеля живе своїм життям, небо всипане зірками, а війни йдуть, бо це притаманно людям. Життя стане святом, великим карнавалом, бо життя – це мить, яку ми проживаємо саме тепер.

Через два дні, готуючись до сну, юнак пошукав зорю, яка була для них орієнтиром. Йому здалось, ніби обрій понижчав, бо над поверхнею пустелі з’явилися сотні зірок.

– Це оаза, – сказав погонич.

– Чого ж ми не йдемо туди негайно?

– Бо треба спати.

Юнак прокинувся разом із сонцем. Попереду, там, де вночі мерехтіли зірки, через усю пустелю простяглися нескінченною смугою фінікові пальми.

– Ми досягли свого! – вигукнув Англієць, який також щойно прокинувся.

Але юнак зберігав спокій. Йому було затишно серед пустельної тиші, й він волів просто дивитись на дерева. На нього ще чекає довга дорога до Пірамід, і цей ранок залишиться тільки у споминах. Але ця мить, це свято, про яке говорив погонич, була тут і тепер, і він хотів її прожити мов спогад чи мрію. Прийде час, і образ цих пальм перейде у згадку. Нині, однак, він обіцяє тінь, воду і захисток. Скигління верблюда свідчило про небезпеку, а фінікові пальми провіщають чудо.

«Все на світі має свою мову», – подумав юнак.

«Минають часи, проходять каравани», – міркував Алхімік, стежачи, як сотні людей і тварин входять до оази. Люди галасували, курява затьмарювала сонце пустелі, а діти були в захваті від появи в оазі чужинців. Алхімік бачив, як вожді племені привітали Провідника Каравану й розпочали з ним бесіду.

Але не це цікавило Алхіміка. Безліч разів люди приходили й знову відходили, а пустеля лишалася незмінною. Її пісками блукали королі й жебраки, вітер постійно змінював обриси дюн, але дюни були ті самі, знайомі йому ще з дитинства. Завжди цікаво було бачити радість, яка охоплювала подорожніх, коли посеред жовтої землі й синього неба їм раптом впадав у вічі зелений колір пальм. «Можливо, Бог і сотворив пустелю для того, аби люди могли натішитись пальмами», – подумав він.

Вирішив зосередитись на практичніших справах. Знав, що з цим караваном прибув чоловік, якому він має передати деякі свої секрети. Так сказали знаки. Він ще не бачив цього чоловіка, але розпізнає його досвідченим оком, коли той з’явиться. Сподівався, що той виявиться не гіршим від попереднього учня.

«І чому ці речі треба передавати з вуст в уста?» – подумав він. Принаймні, не тому, що це якісь таємниці; Бог легко розкрив свої таємниці усім створінням.

Мав для цього єдине пояснення: речі, що передаються таким чином, походять з абсолюту, з Чистого Буття, а його неможливо передати ні малюнками, ні словами.

Люди ж так захоплюються малюнками й словами, що забувають Мову Світу.

Юнак не вірив власним очам: це було не джерело, оточене кількома пальмами, як на книжкових малюнках, – оаза виявилась більшою від деяких містечок в Іспанії. Вона складалася з трьохсот джерел, п’ятдесяти тисяч пальм і безлічі розкиданих скрізь барвистих наметів.

– Мов у Тисячі й одній ночі, – сказав Англієць, якому не терпілося зустріти Алхіміка.

Їх оточували дітлахи, що п’ялили очі на прибулих. Чоловіки розпитували про військові дії, а жінки розглядали привезені тканини й коштовності. Тиша пустелі тут здавалася сном; подорожні безупинно балакали, реготали й галасували, ніби, вибравшись зі світу духів, знов опинилися серед людей. Були щасливі й радісні.

Вже не треба було думати про небезпеку, бо оази, як пояснив юнакові погонич, завжди вважалися нейтральними територіями, адже мешкали там переважно жінки й діти. Битви велися тільки в пустелі, а оази були місцем захистку.

Провідник Каравану ледве позбирав їх усіх, щоб дати вказівки. Мали тут лишатися, доки не скінчиться війна між племенами. Вони гості і житимуть у наметах разом із мешканцями оази; їм відступлять кращі місця. Такий закон гостинності. Тоді він звелів, щоб усі, включно з вартовими, здали зброю людям, визначеним вождями племені.

– Таке правило Війни, – пояснив Провідник. – Оаза не надає притулку військам і військовим.

Англієць, на юнаків подив, витягнув з торби хромований револьвер і вручив його чоловікам, що збирали зброю.

– Навіщо тобі той револьвер? – запитав юнак.

– Так легше довіряти людям, – відповів Англієць. Був радий, що завершуються його пошуки.

Юнак тим часом думав про свій скарб. Чим ближче до мрії, тим більше перешкод. Мабуть, уже не діяло те, що старий король назвав «фортуною початківця». Навпаки, у пошуках Леґенди він постійно наштовхувався на нові випробування своєї наполегливості й відваги. Тому не треба поспішати, не слід гарячкувати. Інакше не побачити знаків, поставлених Богом на його шляху.

«Це Бог поставив їх на моєму шляху», – вражено подумав юнак. Досі він сприймав знаки, як частку цього світу. Як їжу або сон, жагу кохання або пошуки праці. Він ніколи не думав, що це – мова, якою Бог підказує нам, що маємо робити.

«Не поспішай», – нагадав він сам собі. «Як казав погонич: настав час їсти – їж. Пора в дорогу – йди».

Першого дня заснули втомлено всі, – Англієць теж. Юнак опинився далеко від нього, в шатрі з п’ятьма парубками його віку. Всі вони мешкали в пустелі й хотіли почути розповіді про великі міста.

Юнак розказав їм про життя чабана і збирався вже описувати свої пригоди у крамничці з кришталем, коли до шатра увійшов Англієць.

– Шукаю тебе цілий ранок, – сказав він, викликавши хлопця з намету. – Допоможи розшукати Алхіміка.

Спочатку вони хотіли знайти його самі. Алхімік мав би жити не так, як інші, до того ж у його наметі мала би постійно горіти піч. Вони шукали скрізь, виявивши, що оаза значно більша, ніж вони уявляли; там були сотні наметів.

– Ми змарнували цілий день, – поскаржився Англієць, коли вони присіли біля якогось джерела.

– Може, краще когось запитати, – запропонував юнак.

Англієць не хотів говорити нікому про своє перебування в оазі, тому він вагався. Та зрештою погодився й попросив зробити це юнака, бо той краще володів арабською. Юнак підступив до жінки, яка прийшла до джерела наповнити бурдюк водою.

– Добрий вам вечір, добродійко. Чи ви не скажете, де мешкає Алхімік?

Жінка відповіла, що нічого не знає й поспіхом забралася геть. Але перед цим порадила хлопцеві не розмовляти більше з жінками, вбраними у чорне, бо то заміжні жінки. Він мусить шанувати Традицію.

Англієць був розчарований. Його подорож видавалася марною. Юнак також засмутився, – адже і його приятель шукав свою Леґенду. А коли чогось прагнути, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти, казав старий король. Він не міг помилитися.

– Раніше я не чув про алхіміків, – сказав юнак. – Може, й тут про них ще не чули.

В Англійця засяяли очі. – Саме так! Мабуть, тут і не знають, хто такі алхіміки! Питай-но, хто тут лікує хвороби!

До джерела підходили жінки, вбрані у чорне, але юнак, попри Англійцеві наполягання, не заговорив до жодної з них. Нарешті з’явився чоловік.

– Чи хтось тут лікує хвороби? – запитав юнак.

– Хвороби лікує Аллах, – злякано відповів чоловік. – А ви шукаєте чаклунів. – Зацитувавши кілька рядків з Корану, він зник.

Підійшов ще один чоловік. Він був сивий і мав при собі невеличке відерце. Юнак повторив запитання.

– Навіщо він вам? – поцікавився араб.

– Бо мій товариш уже кілька місяців мандрує, шукаючи зустрічі з ним, – відказав юнак.

– Якщо тут і є такий чоловік, він неймовірно могутній, – сказав після паузи араб. – Навіть племінні вожді не сміють бачитися з ним будь-коли. На це потрібна його згода. Зачекайте до кінця війни. Тоді йдіть звідси разом із караваном. Не варто втручатися в життя оази, – порадив він, відходячи.

Але Англієць тріумфував. Вони натрапили на слід.

Врешті з’явилася дівчина, яка не була вбрана в чорне. Вона тримала на плечі глечик, а на голові мала чадру, хоча обличчя й лишалося відкритим. Юнак наблизився до неї, щоб запитати про Алхіміка.

Цієї ж миті зупинився час, і Світова Душа заповнила його єство. Коли він побачив ці чорні очі, цю ледь вловиму посмішку на вустах, то збагнув найважливішу частину Мови, якою говорить світ. Мови, яку всі розуміють у власному серці. То була Любов. Старша від людства, давніша від пустелі. Коли зустрічалися дві пари очей, вона завжди вибухала з тією ж силою, що й тепер, біля джерела. Дівчина всміхнулася, і це був знак – знак, якого він чекав, не знаючи про це, ціле життя. Знак, якого він марно шукав у вівцях і книжках, у кришталі й пустельній тиші.

Це була найчистіша мова світу, без жодних пояснень, бо їх не потребує Всесвіт, линучи крізь безконечний простір. Цієї миті юнак відчув, що перед ним стоїть його дружина, й вона також збагнула це без слів. Він був у цьому переконаний, хоча батьки й казали йому, що, перш ніж одружитися, треба довго залицятися, свататись, збирати гроші. Але ті, хто так думав, не знали Всесвітньої Мови, бо коли зануритися в неї, легко зрозуміти, що в цьому світі тебе завжди хтось чекає – чи то в пустелі, чи у великому місті. А коли сходяться двоє таких людей і зустрічаються їхні очі, зникає минуле й майбутнє. Існує тільки ця мить і неймовірна впевненість, що все на світі написане однією Рукою. Рукою, яка пробуджує Любов і творить для кожної душі споріднену їй душу. Без цього всі мрії втрачають сенс.

«Мактуб», – подумав юнак.

Англієць його поштурхав: «Ну, запитай же її!»

Юнак підступив до дівчини й посміхнувся їй у відповідь.

– Як тебе звати? – запитав він.

– Фатіма, – відповіла дівчина, відводячи погляд.

– Так називають жінок і в нас.

– Це ім’я доньки Пророка, – сказала Фатіма. – Воїни рознесли його по світу.

Чарівна дівчина згадувала воїнів з гордістю. Англієць підштовхнув юнака, й той запитав про чоловіка, котрий лікує хвороби.

– Цей чоловік знає всі таємниці, – відповіла вона. – Він спілкується з пустельними джинами.

Джинами називали духів. Дівчина показала на південь, де мешкав цей дивний чоловік.

Тоді наповнила свій глек водою й пішла. Англієць побіг шукати Алхіміка. А хлопець ще довго сидів біля джерела, думаючи про те, що одного дня левант приніс йому аромат цієї жінки, що він покохав її раніше ніж зустрів, і що тепер завдяки цьому коханню йому відкриються всі скарби світу.

Наступного дня юнак знову прийшов до джерела, щоб зустріти дівчину. На його подив, там був Англієць.

– Я чекав цілий день, до вечора, – сказав той. – Він з’явився з першими зірками. Я розповів йому про свої пошуки. Він запитав, чи я вже перетворював свинець у золото. Я відповів, що саме цього й хочу навчитися. А він сказав мені зробити ще одну спробу. Так і сказав: «Спробуй ще раз».

Юнак мовчав. Англієць подолав такий довгий шлях, аби почути те, що й так уже знав. Юнак пригадав, як колись віддав шість овець королю, почувши дуже подібну пораду.

– Ну, то спробуй, – сказав він Англійцеві.

– Я так і зроблю. Відразу ж.

Коли Англієць пішов, з’явилась Фатіма й наповнила глечик водою.

– Я прийшов сказати одну річ, – розпочав юнак. – Будь моєю дружиною. Я люблю тебе.

Дівчина випустила з рук посудину, розіллявши воду.

– Я чекатиму тебе тут щодня. Я перейшов пустелю в пошуках скарбу, який є десь біля Пірамід. Війна була для мене прокляттям. А тепер вона стала благословенням, бо звела мене з тобою.

– Війна колись закінчиться, – відповіла дівчина.

Юнак обвів поглядом фінікові пальми. Він був вівчарем і може стати ним знову. Фатіма дорожча за скарб.

– Воїни шукають скарби, – сказала дівчина, немов прочитавши його думки. – А жінки пустелі ними пишаються.

Ще раз наповнила глечик і відійшла.

Юнак щодня чекав Фатіму біля джерела. Він розповів їй про своє життя чабана, про короля й крамничку з кришталем. Вони стали друзями, і кожен день – окрім тих хвилин, коли він був з нею, – здавався йому нескінченним.

Минув майже місяць в оазі, коли Провідник Каравану скликав усіх на нараду.

– Невідомо, коли скінчиться війна, тому ми не можем продовжити подорож, – сказав він. – Бої, буває, тягнуться довго, навіть роками. Обидві сторони дуже сильні, й воїни захищають свою честь. Це не битва добра супроти зла. Це – війна армій, які змагаються за рівновагу сил, а коли починається такий бій, він триває довше ніж звичайно, бо Аллах підтримує обидві сторони.

Люди розійшлися. Ввечері юнак зустрівся з Фатімою й розповів їй про нараду.

– Вже другого дня після нашої зустрічі, – сказала Фатіма, – ти признався, що кохаєш мене. Пізніше ти розповів мені про Всесвітню Мову і Світову Душу. Тепер я стала твоєю частинкою.

Юнак прислухався до її голосу, що був наче шелестіння вітру в пальмах.

– Я давно тебе чекала тут, біля джерела. Я не дбала про минуле, про Традицію й про те, як мала би поводитись жінка пустелі. З дитинства я мріяла отримати від пустелі дарунок. Нарешті я отримала цей дар, тобто тебе.

Юнак хотів взяти її за руку. Але в руках Фатіма тримала глечик.

– Ти розповів про свої мрії, про короля і скарб. Ти розповів про знаки. Тепер я не боюся нічого, бо ці знаки звели нас із тобою. Я тепер частинка твоєї мрії, твоєї, як ти кажеш, Особистої Леґенди. Тому я хочу, щоб ти досягнув свого. Якщо треба зачекати до кінця війни, то зачекай. Але, якщо мусиш піти раніше, йди за своєю Леґендою. Вітер міняє обриси дюн, але пустеля залишається, якою була. Так буде й з нашим коханням.

– Мактуб, – сказала вона. – Якщо я частинка твоєї Леґенди, колись ти повернешся.

Після цієї зустрічі з Фатімою юнак зажурився. Він згадав пастухів, які вже мали дружин. Всім їм було нелегко розлучатися, коли надовго вирушали в поля. Любов вимагала, щоб вони залишалися з коханими.

Наступного дня він сказав усе це Фатімі.

– Пустеля забирає наших чоловіків і деколи не повертає, – відповіла вона. – Ми звикли до цього. Ті, хто не вернувся, живуть у хмарах, у звірях, у воді. Вони стають частинками усього – стають Світовою Душею. Дехто повертається. Тоді радіють усі жінки, бо вірять, що колись повернуться й їхні чоловіки. Дивлячись на цих жінок, я заздрила їхньому щастю. Тепер і я чекатиму. Я – жінка пустелі й пишаюся цим. Я хочу, щоб мій чоловік був вільним, як вітер. А якщо треба буде, я знайду його в хмарах, у звірях, у воді.

Юнак пішов шукати Англійця. Хотів розповісти йому про Фатіму. Він здивувався, коли побачив, що той побудував біля шатра маленьку піч. Це була дивна піч, зверху на ній стояла прозора колба. Англієць розпалював піч дровами й дивився на пустелю. Його очі були жвавіші ніж тоді, коли він читав свої книжки.

– Це перший етап моєї праці, – сказав він. – Я мушу відділити зайву сірку. І не повинен боятися невдачі. Страх перед невдачею – ось що заважало мені осягнути Архитвір. Тепер я починаю те, що міг би розпочати десять років тому. Добре, принаймні, що не двадцять.

Він далі розігрівав піч, вдивляючись у пустелю. Юнак сидів коло нього, поки пустеля не порожевіла у призахідньому сонці. Йому раптом забаглося піти туди, щоб довідатись, чи тиша пустелі не містить у собі відповідей на його питання.

Якийсь час він брів навмання, стараючись не згубити з виду пальми оази. Прислухався до вітру й намацував каміння під ногами. Час від часу він знаходив мушлю, бо колись давно ця пустеля була морем. Сів на камінь і відчув, як його заворожує обрій. Не міг відділити почуття любові від бажання володіти Фатімою, але вона була жінкою пустелі, тож тільки пустеля могла йому допомогти.

Коли він так сидів, заглибившись у думки, відчув над головою якийсь порух. Глянувши вгору, побачив високо в небі двійко яструбів.

Він дивився, як яструби вимальовують різні фігури в повітрі. Політ був цілком довільним, але юнак вловлював у ньому певний сенс. Не міг, однак, цього сенсу збагнути. Слідкував за рухом птахів, намагаючись його розгадати. Може, пустеля таки зуміє пояснити йому, яка вона – любов без володіння?

Його почало хилити до сну. В глибині душі він волів бути при повній свідомості, а водночас хотілося спати. «Занурююсь у Мову Світу усе на землі набуває сенсу... навіть політ яструбів», – мовив він до себе. Він відчував вдячність за свою любов до жінки. «Коли кохаєш, усе набуває великого сенсу», – подумав він.

Зненацька один з яструбів стрімголов кинувся вниз, напавши на другого. В цю мить перед юнаком промайнув раптовий образ: на оазу, звівши мечі, насувається військо. Видіння тут же зникло, але воно його потрясло. Він чув розповіді про міражі й деякі навіть сам бачив: це були бажання, матеріалізовані над пісками пустелі. Але ж він ніколи не бажав, щоб до оази вторглася армія.

Хотів про це забути й повернутись до роздумів. Знову спробував зосередитись на рожевих контурах пустелі й на камінні. Та щось йому заважало.

– Не забувай про знаки, – казав старий король. Юнак подумав про Фатіму. Знову пригадав своє видіння й відчув, що це відбудеться насправді.

Зробив зусилля, щоб вийти зі свого трансу. Підвівся й попрямував назад до пальм. І знов усвідомив, як багато є різних мов: цього разу в пустелі було спокійно, а небезпека чатувала в оазі.

Погонич верблюдів сидів під пальмою, спостерігаючи за заходом сонця. Він побачив юнака, який з’явився з-поза дюн.

– Насувається військо, – повідомив хлопчина. – Я мав видіння.

– Пустеля наповнює людські серця видіннями, – відповів погонич.

Але юнак розповів йому про яструбів – як, стежачи за їхнім польотом, він раптом занурився у Світову Душу.

Погонич зрозумів юнака. Він знав: все, що є на землі, приховує в собі історію цілого світу. Можна розкрити книгу на будь-якій сторінці, можна подивитись на чиюсь долоню, на карту з колоди, на політ птахів – на що б не глянути, завжди можна вловити зв’язок із тим, що має статися. Фактично, не ці речі самі по собі показують щось, а люди, вдивляючись у них, занурюються у Душу Світу.

У пустелі було багато чоловіків, які заробляли на життя тим, що вміли проникати в глибини Світової Душі. Їх називали провидцями, й вони наводили острах на жінок і старих. Воїни рідко коли з ними радились, бо годі починати бій, знаючи, що тобі приречена смерть. Воїнам подобався смак битви і смак невідомості; майбутнє написане Аллахом, а все, що Він написав – людям на благо.

Тому Воїни жили лише теперішнім, бо воно повне несподіванок, і треба встигати відповісти на безліч питань: Де меч ворога? Де його кінь? Якого удару завдати, щоб лишитися живим?

Погонич верблюдів Воїном не був, тому він радився з провидцями. Слова багатьох справджувались, хоч дехто й помилявся. Якось один із них, найстарший і найгрізніший, запитав, чому погонич так цікавиться майбутнім.

– Ну... щоб робити різні речі, – відповів той. – Щоб змінювати те, що не подобається.

– Тоді воно не стане твоїм майбутнім, – сказав провидець.

– Ну, може, я хочу знати майбутнє, щоб бути до нього готовим.

– Якщо має статися щось добре, це буде приємною несподіванкою, – вів своє провидець. – Якщо ж погане, страждатимеш передчасно.

– Я хочу знати майбутнє, бо я – людина, – сказав нарешті погонич. – А люди будують життя з думкою про майбутнє.

Провидець промовчав. Він славився тим, що гадав на галузках; кинувши їх на землю, тлумачив усе залежно від того, як вони впали. Того дня він цього не зробив. Загорнув галузки у шматок тканини й запхав їх до кишені.

– Я живу, провіщаючи людям майбутнє, – сказав він. – Я знаю мову галузок і знаю, як з їх допомогою проникати туди, де все написано. Там я можу читати минуле, відшукувати забуті речі й розуміти знаки сучасного. Коли до мене звертаються люди, я не розкриваю їм майбутнього, я тільки вгадую його. Майбутнє належить Богові, й лише він відкриває його за надзвичайних обставин. Як я вгадую майбутнє? Завдяки знакам сучасного. Секрет тут, у теперішньому часі. Придивляючись до сучасного, можна його поліпшити. А коли поліпшиш сучасність, то й прийдешнє зміниться на краще. Забудь про майбутнє й живи щодня згідно з Писанням, тому що Бог дбає про своїх дітей. Кожен день несе у собі Вічність.

Погонич верблюдів запитав, за яких надзвичайних обставин Бог дозволяє побачити майбутнє.

– Коли Він сам його показує. А Бог відкриває майбутнє лише тоді, коли воно написане так, щоб його змінити.

«Бог показав юнакові майбутнє», – подумав погонич. Чому саме його обрав він своїм знаряддям?

– Піди до вождів племені, – сказав погонич верблюдів. – Розкажи їм про військо, що наближається.

– Вони ж мене засміють.

– Це чоловіки пустелі, вони звикли до знаків.

– Тоді вони вже й самі все знають.

– Це якраз не їхня справа. Вони вірять, що коли Аллах захоче, щоб вони щось знали, хтось їм про це скаже. Так було завжди. Нині цим вісником станеш ти.

Юнак подумав про Фатіму. І вирішив, що піде до вождів.

– Я бачив у пустелі знаки, – сказав юнак вартовому, котрий стояв біля входу до величезного білого шатра в центрі оази. – Мушу зустрітися з вождями.

Вартовий нічого не відповів. Зник на якийсь час у шатрі й повернувся разом із молодим арабом в золотисто-білому одязі. Юнак розповів йому про побачене. Той звелів зачекати, і щез у шатрі.

Настав вечір. За цей час у шатрі побували різні воїни й купці. Одне за одним загасли вогнища, і в оазі стало тихо, мов у пустелі. Лише у великому шатрі світилися вогні. Увесь цей час юнак думав про Фатіму й ніяк не міг збагнути останню з нею розмову.

Нарешті, після довгого чекання, вартовий запросив юнака досередини.

Хлопець був вражений тим, що побачив. Він і уявити не міг, що посеред пустелі може бути щось подібне. Долівка була встелена розкішними килимами, а згори звисали золоті ковані світильники, в кожному з яких палала свіча. Вожді племені сиділи півколом у глибині шатра, спираючись на гаптовані шовком подушки. Снували слуги зі срібними тацями, заставленими приправами й чаєм. Інші служники підтримували вогонь у кальянах. Повітря було насичене солодким ароматом диму.

Там було вісім вождів, але юнак відразу ж виділив серед них найголовнішого – араба в золотисто-білих шатах, який сидів у центрі. Біля нього був той самий молодий араб, з котрим він розмовляв раніше.

– Хто цей чужинець, який говорить про знаки? – запитав один з вождів, розглядаючи хлопця.

– Це я, – відповів юнак. І розповів, що бачив.

– Чого б це пустеля відкривала таке чужому, коли ми живемо тут уже стільки поколінь? – засумнівався інший вождь.

– Того, що мої очі ще не звикли до пустелі, – сказав юнак. – Я можу побачити те, чого не завважать місцеві, бо для них пустеля надто знайома.

«А ще того, що я знаю про Світову Душу», – подумав він. Але нічого не сказав, бо араби йому б не повірили.

– Оаза – нейтральна територія. Ніхто не сміє напасти на оазу, – мовив третій вождь.

– Я розповів те, що бачив. Якщо не вірите, нічого не робіть.

Чоловіки почали завзято сперечатися. Вони говорили на арабському діалекті, якого юнак не розумів, але коли він намірився вийти, вартовий його не пустив. Юнак налякався; знаки свідчили, що ситуація погіршилась. Він пошкодував, що розповів усе це погоничеві верблюдів.

Раптом найстарший вождь у центрі ледь помітно всміхнувся, й юнак полегшено зітхнув. Цей чоловік не брав участі в дискусії й не вимовив досі ані слова. Але юнак уже знав Мову Світу й відчув у шатрі заспокійливі хвилі. Інтуїція йому підказувала, що він добре вчинив, прийшовши сюди.

Дискусія припинилася. Вожді чекали, що скаже найстарший. Той повернувся до хлопця: цього разу вираз його обличчя був стриманий і холодний.

– Дві тисячі років тому в далекому краю спочатку кинули в темницю, а потім продали у рабство чоловіка, який вірив у сни, – мовив старий вождь. – Наші купці викупили того чоловіка й привезли його до Єгипту. Ми знаємо, що той, хто вірить у сни, повинен уміти їх тлумачити.

«Але не завжди знає, як їх здійснити», – згадав юнак стару циганку.

– Коли фараонові приснилися худі й товсті корови, той чоловік врятував Єгипет від голоду. Його звали Йосифом. Він також був чужинцем у чужій землі, маючи приблизно стільки ж років, як і ти.

Він витримав паузу. Очі його й далі були непривітні.

– Ми завжди дотримуємось Традиції. Традиція врятувала тоді Єгипет від голоду, а єгиптян зробила найзаможнішим народом. Традиція навчає чоловіків, як переходити пустелю й як одружувати дітей. За Традицією оази вважаються нейтральними територіями, бо належать обидвом сторонам і роблять їх взаємно уразливими.

Ніхто не мовив ані слова, і старий продовжував.

– Проте, згідно з Традицією ми маємо вірити у послання пустелі. Пустеля – наш учитель.

Старий подав знак, і всі підвелися. Нарада закінчилась. Кальяни були загашені, а вартові виструнчились. Юнак зібрався йти, але старий заговорив знову.

– Завтра ми порушимо угоду, за якою ніхто в оазі не має права носити зброю. Протягом дня ми пильнуватимем за ворогом. Після заходу сонця всі знову віддадуть мені зброю. За кожних десятьох мертвих ворогів ти отримаєш по золотій монеті. Але не можна оголити меча, не вживши його в бою. Зброя примхлива, як і пустеля, тому, якщо нею не скористатися, наступного разу вони може не спрацювати.

Якщо бодай один меч не буде завтра задіяний, ми випробуємо його... на тобі.

Коли юнак покинув шатро, над оазою світив повний місяць. Він попрямував до свого намету.

Був настрашений тим, що сталося. Занурився у Світову Душу, а тепер може заплатити за це власним життям. Яка жахлива ставка! Але ж він постійно ризикував відтоді, як продав овець задля своєї Леґенди. Та й, як казав погонич верблюдів, померти завтра не гірше ніж будь-коли. Кожен день був однаково добрий, щоб прожити його, або покинути цей світ. Все залежало від єдиного слова: Мактуб.

Мовчки йшов, ні в чому не розкаюючись. Якщо він завтра помре, це тому, що Бог не захотів змінити майбутнє. Але помре, перетнувши протоку, працювавши у крамничці з кришталем, пізнавши пустельну тишу й очі Фатіми. Відтоді, як покинув дім, він жив насиченим життям. І помре, пізнавши значно більше світу, ніж інші пастухи. Він цим пишався.