Текст книги "Алхімік"

Автор книги: Пауло Коэльо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Вже майже місяць працював юнак у Торговця Кришталем, хоча робота не дуже його захоплювала. Торговець цілими днями бурчав за лядою, постійно нагадуючи, щоб він не розбив ненароком кришталь.

Проте він не кидав праці, бо старий бурчун поводився з ним справедливо; за кожну продану річ юнак отримував добрі комісійні й уже заощадив трохи грошей. Якось він вирахував: якщо й надалі працювати в такому темпі, він зможе купити овець не скоріше ніж за рік.

– Я хочу зробити окрему вітрину для кришталю, – сказав юнак Торговцеві. – Ми поставимо її на початку вулиці, внизу, і це привабить перехожих.

– В мене ніколи не було такої вітрини, – відповів Торговець. – Перехожі можуть її штовхнути. Розіб’ють кришталь.

– Коли я водив овець полями, вони теж могли загинути, натрапивши на змію. Таке-бо життя овець і чабанів.

Торговець обслужив відвідувача, який купив три кришталеві келихи. Йому торгувалося краще, ніж будь-коли – так, наче повернулися часи, коли ця вулиця була найлюднішою в Танжері.

– Мої справи значно поліпшились, – сказав він юнакові, коли покупець пішов. – Я добре заробляю, та й ти невдовзі зможеш повернутися до своїх овець. Чого ти ще хочеш від життя?

– Я просто реагую на знаки, – вирвалось раптово в юнака; він пожалкував, сказавши це – адже Торговець ніколи не стрічався з королем.

«Це – Закон Сприяння, фортуна початківця. Леґенду треба прожити до кінця».

Проте Торговець добре зрозумів, що мав на увазі його підручний. Знаком була вже сама присутність хлопця у крамниці, і з часом, коли гроші почали наповнювати шухляду каси, він анітрохи не шкодував, що найняв цього іспанця. Хлопчина заробляв навіть більше, ніж йому належало. Торговець, припускаючи, що великого збуту не буде, назначив юнакові дуже високі комісійні. А ще він передчував, що той незабаром вернеться до своїх овець.

– Навіщо тобі ті Піраміди? – запитав він, уникаючи розмови про вітрину.

– Бо я багато чув про них, – відповів юнак, нічого не сказавши про свій сон. Скарб залишався для нього болісним спогадом, і він намагався про це не думати.

– Я не знаю нікого, кому б хотілося перетинати пустелю заради якихось Пірамід, – здивувався Торговець. – Звичайна купа каміння. Можеш сам скласти її на подвір’ї.

– Ви ніколи не мріяли про мандри, – відказав хлопець, обертаючись назустріч покупцеві, який саме заходив до крамнички.

Через два дні Торговець сам заговорив про вітрину для кришталю.

– Я не люблю змін, – сказав він. – Ми не такі багаті, як купець Гассан. Якщо він схибить, для нього не буде великої шкоди. Якщо ж схибимо ми, все наше життя піде шкереберть.

«Це правда», – подумав юнак.

– Навіщо тобі та вітрина? – запитав Торговець.

– Щоб хутчіше вернутися до своїх овець. Нам варто скористатися з того, що удача на нашому боці, й допомогти їй, як і вона допомагає нам. Це зветься Законом Сприяння. Або фортуною початківця.

Торговець на якийсь час замовк. Тоді він сказав:

– Пророк дав нам Коран і залишив усього п’ять обов’язків на ціле наше життя. Перш за все, ми зобов’язані вірити в єдиного істинного Бога. А ще – молитися п’ять разів на день, постити під час Рамадану й бути милосердними до бідних.

Тут він спинився. При згадці про Пророка в нього з’явилися сльози на очах. Він був побожним чоловіком, хоча й не завжди терплячим, і старався жити згідно з канонами Ісламу.

– А який же п’ятий обов’язок? – зацікавився юнак.

– Ти сказав два дні тому, що я ніколи не мріяв про мандри, – відповів Торговець. – П’ятим обов’язком кожного мусульманина є паломництво. Ми зобов’язані принаймні раз у житті відвідати священне місто Мекку. Мекка набагато дальше ніж Піраміди. Ще замолоду я заощадив трохи грошей на цю крамничку. Я сподівався, що одного дня розбагатію й вирушу до Мекки. Я почав добре заробляти, але не мав на кого лишити крамничку, бо кришталь – делікатна річ. Весь цей час повз мою крамницю проходили паломники, прямуючи до Мекки. Серед них були багатії зі слугами й верблюдами, але здебільшого то були бідаки, злиденніші, за мене. Всі вони однак поверталися щасливі й чіпляли на двері своїх будинків символи паломництва. Один такий, швець, який заробляє на хліб лагодячи черевики, розповідав, що майже рік ішов пустелею, але втомився менше, ніж ходячи вуличками Танжеру у пошуках шкіри.

– Чому ж ви не підете до Мекки? – запитав юнак.

– Тому, що живу задля неї. Задля неї терплю ці одноманітні дні, цей німий кришталь на полицях, ці обіди в огидній харчевні. Я боюся здійснити цю мрію, бо тоді не знатиму, для чого жити далі. Ти мрієш про овець, про піраміди. Але ти не такий, як я – ти хочеш здійснити свої мрії. Я ж волію мріяти про Мекку. Я вже тисячі разів уявляв, як переходитиму пустелю, як вийду на площу, де стоїть Священний Камінь, як сім разів обійду навколо нього, перш ніж доторкнутись. Я уявляв, які люди стоятимуть поруч і переді мною, як я розмовлятиму, як молитимусь разом з ними. Але я боюся розчарувань, тому волію тільки мріяти.

Того дня Торговець дозволив юнакові зробити вітрину. Не всі мріють однаково.

Минуло два місяці, й завдяки вітрині багато покупців відвідало крамничку з кришталем. Юнак вирахував, що через півроку, повернувшись до Іспанії, він зможе купити вже не шістдесят, а вдвічі більше овець. Менш ніж за рік він не лише подвоїв би свою отару, а й міг би розпочати торгівлю з арабами, бо вже володів їхньою дивною мовою. Від того ранку на базарі він більше не звертався до Уріма з Туммімом, бо Єгипет для нього став такою ж далекою мрією, як Мекка для Торговця. Принаймні, тепер юнак був задоволений своєю працею і думав про день, коли зійде переможцем на берег у Таріфі.

«Мусиш завжди знати, чого ти хочеш», – казав старий король. Юнак знав, тому й працював тут. Мабуть, його скарбом стало те, що, опинившись на чужині, без шеляга в кишені, він усе ж таки зумів подвоїти свою отару.

Він був гордий за себе. Бо навчився важливих речей – таких як торгівля кришталем, як мова без слів, як розуміння знаків. Одного вечора йому трапився чоловік, котрий нарікав, що, видряпавшись нагору, тут годі знайти порядне місце, де можна було б погамувати спрагу. Знаючи мову знаків, юнак звернувся до старого:

– Чого б нам не продавати чай тим, хто добувся на цей пагорб?

– Тут повно місць, де продають чай, – відповів Торговець.

– А ми можемо подавати чай у кришталевих чарах. Тоді ті, кому засмакує чай, захочуть купити й чари. Адже краса зваблює.

Торговець довго й мовчки дивився на юнака. А ввечері, проказавши молитви й зачинивши крамницю, запросив його покурити разом чудернацьку арабську люльку– кальян.

– Які в тебе плани? – запитав старий Торговець Кришталем.

– Я вже казав: хочу відкупити своїх овець. Для цього мені потрібні гроші.

Торговець доклав до кальяну кілька жаринок і глибоко затягся.

– Я вже тридцять років маю цю крамничку. Знаю, як відрізнити добрий кришталь від поганого, і знаю все про торгівлю. Я звик до певного її обсягу. Якщо почнемо подавати чай у кришталевому посуді, треба буде розширювати крамничку. І доведеться міняти стиль життя.

– А що ж тут поганого?

– Я вже до всього звик. Раніше я думав, що змарнував тут багато часу, тоді як усі мої друзі виїхали й дехто збанкрутував, а дехто сягнув більшого. Це мене дуже гнітило. А тепер бачу, що все було не так уже й кепсько – я маю саме таку крамничку, якої прагнув. Не хочу нічого міняти, бо не знаю, що з того вийде. Мені й так добре.

Юнак не знав, що сказати. А старий вів далі:

– Ти став моїм благословенням. Та сьогодні я зрозумів, що кожне знехтуване благословення стає прокляттям. Я нічого не хочу від життя. А ти мене змушуєш добачати невидимі обрії та скарби. Тепер, коли я все це знаю, коли я збагнув свої можливості, мені буде ще гірше, ніж раніше. Бо я знаю, що багато можу, а нічого не хочу,

«Добре, що я тоді не говорив з пекарем», – подумав хлопець.

Вони палили люльку, а сонце тим часом почало заходити. Розмова велася по-арабськи, і юнак був задоволений, що це вже не створювало труднощів. Колись він думав, що вівці могли його навчити будь-чого. Але вони не здатні були навчити його арабської мови.

«На світі, мабуть, є й інші речі, яких вівці не годні навчити», – подумав юнак, дивлячись на мовчазного Торговця. «Бо вони шукають лише їжу та воду. І взагалі, не вони мене вчили, а я вчився сам»,

– Мактуб, – мовив нарешті Торговець.

– Що це?

– Треба вродитися арабом, щоб зрозуміти, – відповів Торговець, – Але приблизно це означає: «Так написано».

Гасячи жаринки, що дотлівали в кальяні, він сказав юнакові, що той може розпочати торгівлю чаєм у кришталевому посуді. Іноді ріку життя годі зупинити.

Зіп’явшись на пагорб, чоловіки відчули втому. Але на самім верху вулиці була крамничка з кришталем, де продавали м’ятний чай. Вони зайшли туди попити чаю, який їм подали у чудових кришталевих чарах.

– Моя дружина про це не подумала, – сказав один і купив кілька чар – цього вечора він приймав гостей, а їх, безумовно, вразить ця краса. Другий запевнив, що чай смачніший, коли його подавати у кришталевому посуді, бо довше зберігається аромат. Третій розповів, що на Сході існує традиція наливати чай у кришталеві чари, бо в них закладена магічна сила.

Незабаром розійшовся поголос, і люди дедалі частіше спиналися нагору, щоб відвідати крамничку, де винайшли щось нове у старому ремеслі. Відкрилися й інші крамнички, де подавали чай у кришталі, але вони не були на горі, тож справи там йшли абияк.

Невдовзі Торговець найняв ще двох робітників. Крім кришталю, він почав завозити різні сорти чаю, і його крамничку щодня заповнювали чоловіки й жінки, спраглі чогось нового.

Так минуло півроку.

Юнак прокинувся ще вдосвіта. Відколи він опинився на африканському континенті, пройшло вже одинадцять місяців і дев’ять днів.

Він вбрався в арабський одяг з білого полотна, придбаний спеціально для цього дня. Голову покрив хустиною, закріпивши її стрічкою з верблюдячої шкіри. Взувся в нові сандалі й безшумно зійшов по сходах.

Місто ще спало. Він зробив собі сніданок і випив гарячого чаю з кришталевої чари. Тоді сів на осонні під дверима й закурив кальян.

Мовчки курив, не думаючи ні про що, тільки прислухався до шелестіння вітру, який доносив сюди запах пустелі. Покуривши, засунув руку до кишені і деякий час розглядав те, що витяг звідти.

Це була груба пачка грошей. Достатньо, щоб купити сто двадцять овець, зворотний квиток і ліцензію на торгівлю товарами з Африки.

Він терпляче чекав, коли старий прокинеться й відчинить крамничку. Тоді налаштувався разом з ним попити ще трохи чаю.

– Сьогодні я від’їжджаю, – сказав юнак. – У мене є гроші, щоб купити овець. А у вас є гроші, щоб відправитись до Мекки.

Старий не відповів нічого.

– Поблагословіть мене, – попросив юнак. – Ви допомогли мені.

Старий мовчки готував собі чай. Тоді обернувся до хлопця.

– Я вдячний тобі, – сказав він. – Ти вклав у мою крамничку душу. Але ти знаєш, що я не поїду до Мекки. І ще ти знаєш, що не вернешся до своїх овець.

– Хто вам сказав? – вигукнув вражено юнак.

– Мактуб,– відповів старий Торговець Кришталем.

І поблагословив юнака.

Юнак пішов до кімнати спакувати речі. Вийшли три повні торби. Вже виходячи, помітив у кутку свою стару вівчарську торбину. Вона лежала там зібгана, й він про неї цілком забув. Коли витяг звідти кожушину, щоб віддати комусь на вулиці, на долівку випали два камінці: Урім і Туммім.

Юнак згадав старого короля і здивувався, що давно вже про нього не думав. Увесь цей рік він тільки те й робив, що працював, аби заощадити грошей і повернутися до Іспанії з гордо піднятою головою.

«Ніколи не зраджуй мрій», – казав старий король. «Навчися читати знаки».

Юнак підняв із долівки Уріма з Туммімом і знову відчув поруч старого короля. Цілий рік він віддав тяжкій праці, а тепер знаки засвідчили, що пора в дорогу.

«Я вертаюся до того, з чого починав», – подумав юнак. «Хоча вівці й не навчили мене розмовляти по-арабському».

Проте вівці навчили його одну важливу річ: є мова у світі, зрозуміла для всіх, мова, до якої вдавався юнак у своїх спробах поліпшити крамничку. Це мова завзяття, коли все робиться з любов’ю й охотою, коли шукаєш те, чого прагнеш і у що віриш. Танжер вже не був йому чужим, і він відчував, що тепер, підкоривши це місто, він зможе підкорити світ.

«Коли чогось прагнеш, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти», – казав старий король.

Але старий король не сказав нічого про грабіжників, про безкраї пустелі, про людей, які мають та не хочуть здійснити мрії. Старий король не сказав, що Піраміди – звичайна купа каміння, яку будь-хто може наскладати в себе на подвір’ї. І ще він забув сказати, що, маючи за що купити більшу отару, ти зобов’язаний її купити.

Юнак спакував стару вівчарську торбину разом з іншими речами. Зійшов по сходах; старий обслуговував пару якихось іноземців, а двійко інших покупців походжали собі, попиваючи чай з кришталевих чар. Як на таку ранню пору, відвідувачів було більше ніж звичайно. Він вперше помітив, що волосся в Торговця Кришталем чи не таке ж, як і в старого короля. Йому пригадалася посмішка цукерника – того першого дня в Танжері, коли він був голодним та безпритульним: вона теж була схожа на посмішку старого короля.

«Так ніби він тут побував, залишивши по собі сліди», – подумав юнак. «Але ніхто з них ніколи його не бачив. Хоча він казав, що завжди виникає перед тими, хто живе своєю Леґендою».

Він вийшов, не попрощавшись з Торговцем. Боявся, що розплачеться перед чужими людьми. Але знав, що згадуватиме з тугою цей час і все, що навчився тут доброго. Тепер він певний себе й готовий підкоряти світ.

«Я вертаюсь до рідних полів, де знову пастиму овець». Не відчував радості від цього рішення. Цілий рік він працював, щоб здійснити мрію, а тепер з кожною хвилиною вона втрачала значення. Може, це не його мрія?

«Хтозна, чи не краще бути таким, як Торговець Кришталем, – так ніколи й не рушити до Мекки й жити, тільки мріючи про це». Але він тримав у руках Урім і Туммім, й камінці передавали йому силу й енергію старого короля. Випадково – хоча, подумав юнак, це могло бути й знаком – він підійшов до тієї таверни, в якій опинився тоді, першого дня. Злодія там не було, а власник подав йому чай.

«Я завжди зможу знову стати чабаном», – подумав хлопець. «Я вмію пасти овець і ще не розучився це робити. А от нагода дійти до єгипетських Пірамід може більше не трапитись. Старий мав золоту пектораль і знав про мене все. Він справді був королем, мудрим королем».

До рівнин Андалузії – дві години кораблем, а від Пірамід його відділяє ціла пустеля. Хоча можна глянути й під іншим кутом зору: фактично, він на дві години наблизився до свого скарбу. Щоправда, для цього довелося затриматись тут на рік.

«Я знаю, чому хочу вернутися до своїх овець. Я їх розумію; з ними я не маю проблем, вони вміють бути друзями. Хтозна чи таким другом стане пустеля, хоч саме у ній захований скарб. Але якщо його не знайду, то завжди зможу вернутися додому. Маю досить грошей і часу. Чому б ні?».

І тієї ж миті відчув величезну радість. Він завжди може знову стати пастухом. І завжди може стати торговцем кришталем. Можливо, на світі є й інші заховані скарби, але йому двічі приснився сон, і він зустрів короля. Таке трапляється не кожному.

Він вийшов з таверни у гарному настрої. Пригадав, що один із постачальників Торговця привозив кришталь у караванах, які перетинали пустелю. Юнак тримав у руці Урім і Туммім, – завдяки цим камінцям він знов на шляху до скарбу.

«Я завжди поруч з тими, хто живе своєю Леґендою», – казав старий король.

А чому б не піти на склад товарів й довідатись там, чи так уже далеко ті Піраміди?

Англієць сидів у приміщенні, яке смерділо тваринами, потом і пилюкою. Важко було навіть сказати, чи то склад, чи загін для худоби. «Не сподівався я, що тут опинюсь», – думав він, неуважно гортаючи сторінки хімічного журналу. «Десять років університету, й ось я – у стайні».

Але треба було рухатись далі. Він вірив у знаки. Все його життя, всі наукові пошуки мали одне на меті – віднайти унікальну мову, якою говорить Всесвіт. Спочатку він захопився есперанто, тоді релігіями, а тепер ось – Алхімією. Він вивчив есперанто, досконало знав різні релігії, проте Алхіміком ще не став. Він розгадав немало загадок, це так. Але у своїх пошуках дійшов до межі, перетнути яку не міг. Його зусилля нав’язати контакт бодай з одним алхіміком виявилися марними. Алхіміки були дивними людьми, які дбали лише про себе й майже ніколи не хотіли допомогти. Мабуть, вони так і не розгадали секрет Архитвору – так званого Філософського Каменя, – тому й мовчать.

Він уже витратив частину батьківської спадщини, шукаючи намарно Філософський Камінь. Побував у найкращих бібліотеках світу й придбав усі найрідкісніші та найцінніші алхімічні книги. В одній з них він вичитав, що багато років тому Європу відвідав славетний арабський алхімік. Подейкували, що було йому понад двісті літ, і що він добув Філософський Камінь та Еліксир Життя. Ця історія вразила Англійця. Проте була б вона для нього не більш, як леґендою, коли б не його товариш, котрий повернувся з археологічної експедиції в пустелю і розповів йому про араба, наділеного винятковою силою.

– Він живе в оазі Аль-Фаюм, – повідомив приятель. – Кажуть, йому двісті років, і будь-який метал він вміє перетворити в золото.

Англієць не міг стримати хвилювання. Він негайно скасував усі свої справи, зібрав найважливіші книги – і ось тепер сидить на цьому смердючому складі, чекаючи, коли підготують караван для переходу через Сахару. Шлях цього каравану пролягатиме через Аль-Фаюм.

«Мушу знайти цього клятого Алхіміка», – подумав він. І сморід тварин здався йому не таким уже й нестерпним.

Зайшов молодий араб, також обтяжений багажем, і привітався з Англійцем.

– Ти куди прямуєш? – поцікавився молодий араб.

– В пустелю, – відповів Англієць і заглибився у читання. Йому було не до балачок. Треба пригадати все, що він вивчив за останніх десять років, адже Алхімік неодмінно влаштує йому іспит.

Молодий араб витягнув книгу й почав читати. Книга була іспанська. «Це добре», – подумав Англієць. Він знав іспанську краще від арабської, отож, якщо цей юнак прямує до Аль-Фаюму, то буде з ким побалакати у вільний час.

«Сміх та й годі», – подумав юнак, уже вкотре перечитуючи сцену похорону, з якої починалася книга. «Оце вже два роки я беруся її читати й ніяк не можу подолати перші сторінки». Хоча йому й не заважав король, він ніяк не міг зосередитись. Усе ще сумнівався в своєму рішенні. Але розумів важливу річ: будь-яке рішення – це щойно початок справи. Приймаючи рішення, людина пірнає в бурхливий потік, а той несе її в такі місця, яких вона й уявити не годна.

«Вирішивши шукати скарб, я не припускав, що працюватиму в крамничці з кришталем», – подумав юнак. «А тепер ось я вирішив пристати до каравану, хоча теж не знаю, чим це закінчиться».

Сусід його, європеєць, теж читає книгу. Він неприязний, і зовсім не зрадів появі юнака. Вони могли б стати друзями, проте європеєць не забажав підтримати розмову.

Юнак закрив свою книгу. Не хотів уподібнюватись до цього європейця. Дістав з кишені камінці й почав їх підкидати.

Незнайомець раптом вигукнув:

– Ого! Урім і Туммім!

Юнак миттю запхав їх до кишені.

– Вони не продаються, – сказав він.

– Та вони мало чого й варті, – відповів Англієць. – Це звичайний гірський кришталь. В землі є мільйони таких мінералів, але мудреці знають, що таке Урім і Туммім. Я не сподівався, що вони існують і тут.

– Мені їх подарував король, – мовив юнак.

Незнайомець нічого не відповів, тільки запхав руку до кишені й витягнув звідти такі самі камінці.

– Ти сказав – король? – перепитав він.

– Хто повірить, що король може говорити з пастухом, – сказав юнак, цього разу сам бажаючи припинити розмову.

– Якраз навпаки. Саме пастухи першими впізнали короля, якого решта світу визнати відмовилася. Тому зовсім не дивно, що королі розмовляють з пастухами.

І він продовжив, побоюючись, що хлопець не збагне, про що йдеться:

– Це з Біблії. З тієї книги, яка мене навчила користуватись Урімом і Туммімом. Ці камінці – єдиний засіб віщування, дозволений Богом. Жреці носили їх на золотій пекторалі.

Юнак зрадів, що опинився на цьому складі.

– Може, це знак, – мовив ледь чутно Англієць.

– Хто розповів тобі про знаки? – зростала з кожною хвилиною цікавість юнака.

– В житті все є знаками, – відповів Англієць, закриваючи журнал, який читав. – У Всесвіті існує мова, зрозуміла для всіх, але, на жаль, уже забута. Я шукаю цю Всесвітню Мову. Ось чому я тут. Бо мушу знайти людину, яка її знає. Алхіміка.

Розмову перервав хазяїн складу.

– Вам пощастило, – повідомив дебелий араб. – Сьогодні ввечері відправляється караван до Аль-Фаюму.

– Але мені треба до Єгипту, – заперечив юнак.

– Таж Аль-Фаюм і є в Єгипті, – здивувався товстун. – Що ти за араб?

Юнак відповів, що він іспанець. Англієць зрадів: хоч і вбраний як араб, юнак теж виявився європейцем.

– Цей знак зветься «фортуною», – сказав Англієць після того, як товстун вийшов. – Якби я міг, склав би величезну енциклопедію лише з двох слів – «фортуна» й «випадковість». З таких слів і складається Всесвітня Мова.

Те, що він зустрів його з Урімом і Туммімом у руках, сказав Англієць, не було випадковістю. І ще він запитав, чи той також шукає Алхіміка.

– Я шукаю скарб, – зізнався юнак і відразу ж про це пожалкував. Та Англієць не надав його словам великого значення.

– Я теж, певним чином, – сказав він.

– Я навіть не знаю, що таке Алхімія, – заговорив юнак, але в цю мить хазяїн складу гукнув усіх надвір.

– Я – Провідник Каравану, – оголосив темноокий бородань. – У моїх руках життя й смерть кожного, кого я беру з собою. Бо пустеля – примхлива жінка, яка може довести до божевілля.

Тут зібралося майже двісті людей та вдвічі більше тварин – верблюдів, коней, ослів, курей. Були жінки, діти й чоловіки з мечами за поясом та рушницями через плече. Англієць мав декілька валіз, набитих книгами. А що галас не вщухав, то Провідник повторив свої слова кілька разів, щоб усі почули.

– Різні люди служать різним богам. Але мій Бог – Аллах, і я клянусь Аллахом, що зроблю все, аби пустеля підкорилася знову. А тепер хай кожен з вас поклянеться іменем Бога, в якого вірить, що виконуватиме мої накази, що б там не було. Непослух у пустелі означає смерть.

Приглушений гомін розійшовся по юрбі. Кожний присягався своєму Богові. Юнак присягнувся Ісусові Христу. Англієць промовчав. Гомін лунав довше, ніж вимагала того звичайна клятва. Люди молилися, благаючи захисту в небес.

Прозвучав протяжний сигнал сурми, й усі сіли верхи на своїх тварин. Юнак з Англійцем незграбно повилазили на верблюдів. Юнакові стало жаль верблюда, нав’юченого тяжкими валізами його попутника.

– Випадковостей не буває, – продовжив Англієць бесіду, розпочату на складі. – Я опинився тут, бо мій приятель почув про араба, який...

Але караван уже рушив і слів не було чути. Хоча юнак здогадувався, про що йдеться: про загадковий ланцюжок, який усе пов’язує і завдяки якому він став спочатку чабаном, тоді побачив двічі один сон, тоді опинився в містечку біля Африки, тоді зустрів на майдані короля, тоді був пограбований, тоді зійшовся з Торговцем Кришталем, тоді...

«Коли наближаєшся до мрії, сенсом життя стає Леґенда», – подумав юнак.

Караван рухався на схід. Він вирушав рано-вранці, зупинявся, коли спека ставала нестерпною, а під вечір знову пускався в дорогу. Юнак мало спілкувався з Англійцем, бо той здебільшого читав.

Тому він мовчки спостерігав, як сунуть пустелею люди й тварини. Все тепер дуже відрізнялось від того, що діялося в день від’їзду: тоді панував безлад і гамір, дитячий плач та іржання коней, впереміш із нервовими вигуками погоничів та купців.

А в пустелі царювала тиша, яку порушувало тільки завивання вітру й тупіт копит. Навіть погоничі рідко розмовляли між собою.

– Я вже багато разів переходив через ці піски, – розповідав один з них уночі. – Але пустеля така безмежна, а обрії такі далекі, що людина чується малою й мовчить.

Юнак чудово розумів, що мав на увазі погонич, хоча сам був у пустелі вперше. Дивлячись на море чи вогонь, він міг годинами мовчати, не думаючи ні про що, весь у полоні неосяжності й могуті цих стихій.

«Я дечого навчився від овець, дечого – від кришталю», – подумав він. «Може, навчуся й від пустелі. Вона виглядає старою й мудрою».

Вітер не вщухав. Юнакові згадалось, як цей вітер віяв йому в обличчя на мурах Таріфської фортеці. Тепер він, мабуть, куйовдить злегенька вовну його овець, які й далі шукають їжу та воду в полях Андалузії.

«Це вже не мої вівці», – подумав він без жалю. «Вони звикли до нового чабана, а про мене забули. Це й добре. Коли постійно мандруєш, наче та вівця, то знаєш, що рано чи пізно надходить мить прощання».

Згадав крамареву дочку, яка, мабуть, давно вже вийшла заміж. Може, за пекаря, може, за пастуха, який також умів читати й розповідав неймовірні історії – зрештою, він був не єдиний такий. Подивувався власній інтуїції – можливо, він теж опановує Всесвітню Мову, що охоплює минуле й сучасне всіх людей. «Це внутрішній голос», – казала його мама. Юнак починав розуміти, що інтуїція – це несподіване занурення душі у світовий потік життя, в якому сплелися людські історії і з якого можна довідатись усе, бо там усе написано.

– Мактуб, – вимовив юнак, пригадавши Торговця Кришталем.

Місцями пустеля була піщана, а місцями – кам’яниста. Коли на дорозі лежав камінь, його обминали, але щоб обійти скелі, треба було робити великий гак. Якщо пісок ставав надто грузьким для верблюдячих копит, шукалося місця, де він був твердішим. Деколи земля була вкрита сіллю з висохлих озер. Тварини тоді пручалися, й погоничі злізали з них, щоб допомогти. Тоді вони несли вантаж на власних плечах, а минувши підступні місця, знову нав’ючували верблюдів. Якби захворів або помер Провідник, погоничі кидали б жереб, щоб вибрати нового.

Все це робилося з однією метою: скільки б не було обходів, караван мусив триматися незмінного напрямку. Подолавши чергову перешкоду, він знову брав курс на зорю, яка вела до оази. Коли люди бачили у вранішньому небі сяйво цієї зорі, вони знали, що попереду їх чекає вода, жінки, фініки й пальми. Лише Англієць цього не знав: він був заглиблений у свої книжки.

Юнак також мав книгу, і читав її в перші дні подорожі. Але йому було цікавіше дивитися на караван і слухати вітер. Коли він краще зрозумів свого верблюда й став йому приятелем, він зовсім закинув книгу. Це був зайвий тягар, хоча юнак і далі вірив у те, що, відкривши книгу, щоразу знайде там щось важливе.

Він потоваришував з погоничем, який їхав поруч. Вечорами біля вогнища юнак описував йому свої вівчарські пригоди.

Під час однієї з таких розмов погонич розповів йому про своє життя.

– Я мешкав поблизу Ель Кайруму, – сказав він. – Мав свій сад, дітей, і життя моє мало бути незмінним до самої смерті. Одного року, коли сад уродив найкраще, ми відправились до Мекки, отож я виконав останній у житті обов’язок. Тепер міг спокійно помирати й тішився цим.

– Одного дня затряслася земля і Ніл вийшов з берегів. Я не думав, що таке трапиться зі мною. Сусіди боялися, що повінь знищить оливкові дерева, дружині було страшно за наших дітей. Мене ж лякало те, що все моє майно загине. Та що тут вдієш. Земля була спустошена, і я мусив якось заробляти на життя. Тому й став погоничем верблюдів.

Тепер я розумію слова Аллаха: не треба боятися невідомого, бо ми можемо здобути все, що захочемо. Нам страшно втратити те, чим володіємо – життя, майно. Але страх зникає, коли зрозуміти, що й наші долі, й уся світова історія написані однією Рукою.

Іноді цей караван зустрічався з іншими. Завжди один з них мав те, чого бракувало другому – неначе справді все було написане однією Рукою. Зібравшись навколо вогню, погоничі розмовляли про піщані бурі й оповідали різні байки про пустелю.

Часом з’являлися загадкові чоловіки у відлогах; це були бедуїни, які охороняли караванні шляхи. Вони застерігали від грабіжників та дикунських племен. З’являлися й щезали мовчки, вбрані з голови до ніг у чорне. Виднілися лише їхні очі.

Одного вечора до вогнища, біля якого сиділи Англієць з юнаком, підійшов погонич верблюдів.

– Ходять чутки про війну між племенами, – сказав він.

Запала тиша. Юнак відчув напругу й страх, хоча ніхто й не озивався. Але він уже знав мову без слів, Всесвітню Мову.

Англієць поцікавився, чим це їм загрожує.

– Коли ти в пустелі, назад вороття немає, – відповів погонич. – А коли немає дороги назад, треба думати про дорогу вперед. На все воля Аллаха.

І він прорік оте таємниче слово: Мактуб.

– Ти б більше уваги вділяв караванові, – порадив Англійцеві юнак, коли погонич відійшов. – Ми часто йдемо в обхід, але не сходимо з курсу.

– А ти б більше читав, – відповів Англієць. – Книжки схожі на каравани.

Довжелезна валка людей і тварин рухалася дедалі швидше. Тепер не тільки вдень, але й вечорами біля вогнищ – де мандрівники звичайно розмовляли – панувала тиша. А одного дня Провідник Каравану вирішив, що відтепер вони взагалі не розводитимуть вогню, щоб не привертати до себе уваги.

Тварин тепер розташовували колом, а люди спали всередині, ховаючись від нічного холоду. Провідник звелів також виставляти озброєну варту.

Однієї ночі Англійцеві не спалося. Він покликав юнака й вони вирішили прогулятися довколишніми дюнами. Був повний місяць, і юнак описав Англійцеві своє життя.

Англієць був у захваті, коли хлопчина розповів про працю у крамничці та про досягнутий там успіх.

– Цей принцип керує всім, – сказав він. – В Алхімії це зветься Світовою Душею. Коли прагнеш чогось усім серцем, тоді ти найближче до Світової Душі. Ця сила завжди позитивна.

Він також сказав, що цей дар належить не тільки людині, бо все на Землі має душу – мінерали, рослини, тварини й навіть звичайні думки.

– Все на Землі постійно змінюється, бо Земля жива... і має душу. Ми – частка цієї Душі, тому рідко усвідомлюємо, що вона все робить для нас. Але ти, мабуть, помітив, що в крамничці навіть кришталь тобі допомагав.

Юнак мовчки дивився на місяць і білий пісок.

– Я стежив, як караван перетинає пустелю, – сказав нарешті він. – Вони обоє говорять однією мовою, тому пустеля його пропускає. Вона перевіряє кожен його крок, щоб він їй пасував. Лише так йому буде дозволено дійти до оази. Бо коли покладатися лише на відвагу, не розуміючи цієї мови, можна загинути першого ж дня.

Вони удвох дивилися на місяць.

– Це – магія знаків, – вимовив юнак. – Я бачив, як погоничі читали пустельні знаки, а душа каравану розмовляла з душею пустелі.

Англієць сказав:

– Треба мені звернути увагу на караван.