Текст книги "Дурниця"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

– Пане! пане! А йдіть лиш сюди! – гука на мене Омелько.

– Що тобі? – питаю його.

Становий собі повернувся.

– Тобі чого треба? – суворо обзвався становий.

– Се, – кажу йому, – мій кучер. Чого тобі треба? – знову питаю Омелька.

– Та йдіть сюди!.. Маю щось сказати.

– Кажи при всіх, а не перешіптуватись будеш! – приказав йому становий.

– Та я, бачте, до пана з просьбою... Щоб віддали мені гроші, що я заслужив у їх.

– Нащо тобі зараз гроші? – спитався становий.

– Та, бачте, стражник каже, що пана вже не одпустять, а заарештують... Хто ж мені тоді гроші віддасть? А їх не мала сума набралася – за півроку зажито! – каже, чухаючись у потилиці, Омелько.

У мене так мурав'ї й заходили поза спиною від отих Омелькових речей; аж дух у грудях сперло, в очах пожовтіло!.. «Пропало, – думаю собі, – все пропало!.. Прощай, мій тихий упокою! Уже як стражник казав оте Омелькові, то то вже певно».

– Дурний твого стражника піп хрестив, коли він отаке каже! – одказав Омелькові становий.

– Може, його й дурний піп хрестив, – не знаю, бо не був при тому; а тілько бачу, що воно не на добро йдеться, бо навіщо ж повнісінький двір стражників нагнали? – каже Омелько.

– Не базікай, дурню, та йди звідціля, не перебивай нам діла робити! – скрикнув на нього становий.

– Ні, я звідси не піду, поки мені до копієчки не буде заплачено, – рішуче одказав Омелько... Я не за чужим прийшов, а за своїм! – додав він з притиском у голосі.

Глянув я, а пан становий все червоніє та червоніє на виду, брови насупились, очі вирячились, – трохи він ними вогню не креше. «Ох, буде ж тепер, – думаю, – Омелькові!» Та, щоб угамувати гнів пана станового, я повернувся до його й почав стиха казати:

– Якщо ви дозволите мені взяти в столі гроші, то я йому зараз віддам, щоб його заспокоїти.

– Не треба! – сердито відказав становий і, повернувшись до Омелька, ще сердитіше замовив до нього:

– Поклич мені зараз того стражника, що оту несенітницю плів тобі!

Омелько вертнувся і мерщій зник.

– Ох, діла-діла! – зітхнувши і одкидаючись на спинку стула, мовив становий.

– Якби мені такого клопоту, то я б і службу залишив! – промовив Пищимуха.

– А ще кажуть: що там становому робити? Яка з його робота? Йому нема ніякої роботи! – почав скаржитись становий.

Коли се – і Омелько з стражником увіходять.

– Я – нічого, ваше високородіє, – одказує той.

– Нічого? – перепитав становий. – А не казав ти, що його пана заарештують?

– Так тошно... говорив. Но се було в шутку... чтоби, значить, попугать хахла.

– Яке там в шутку? Навсправжки казав... От і Параска чула! – увернув Омелько.

Пан становий, сердито глянувши на стражника, промовчав і, ковтнувши слину, суворо до його промовив:

– Тебе на сторожі поставлено?

– Так тошно! – випалив той.

– Ну, то й знай своє діло: сторожи, а не розпускай язика! – грізно наказав становий.

– Слухаюсь! – одказав стражник.

– Іди собі!

Стражник, як справжній москаль, на одній нозі крутнувся та й пішов із хати. Омелько зостався.

– А ти чого зостався? Іди й ти! – повернувся до нього становий.

– То пана, значить, не арештують? – спитався Омелько. – Якщо пан зостанеться дома, то нащо ж мені гроші? їм у їх безпечніше буде!.. Ну, а, звісно, як пана заберете з собою, то краще буде, як гроші будуть при мені. Я їх сам як-небудь приховаю, – базікав Омелько.

– Іди, кажу, а не базікай тут! – гукнув на нього становий.

– От дивіться, – здивувався Омелько. – Хіба мені довго піти? Ступив раз-два та й вийшов з хати... Мені аби пана мого не зачіпали... Такого пана, як наш, і цілий світ сходи, то не знайдеш... Добрий пан... справедливий! – одно товче Омелько, аж мені ніяково стало від його похвальби.

– Ну, та йди вже! – наказує йому становий. – Як скінчимо діло, тоді виясниться, – додав наприкінці.

– То тоді мене кликнете? – нерішуче спитався Омелько. – Бо пан хоч і добрий... справедливий пан, а й своїх зажитих грошей жалко...

– От причепа! – скрикнув становий. – Йди, кажу, поки в три шия не дали! Покличемо, як треба буде.

– І защо його в три шия? Я й сам піду... Мене аби кликнули... щоб значить, моє не пропало... от чого я добиваюся! – виходячи з хати, бубонів сам до себе Омелько.

Тілько, що він вийшов і пан становий знову почав вичитувати мій список, як знову до нас донеслося чиєсь нестямне верещання.

– Пусти, кажу! Бодай тебе чортяка отак цупив, як ти мене цупиш! – лементував надворі різучий жіночий голос.

– Нельзя! Сказано тебе: нельзя! Не велено нікого пускать, – чувся другий – чоловічий.

– Хто ж не велів? Хто не велів? – ще з більшим притиском желіпав жіночий.

– Хто б не звелів, а сказано тебе: нельзя, значит – нельзя! Не пущу! – рішуче гукав чоловічий.

Ми всі насторочились. Що воно за змагання і хто б це такий добивався сюди?

– А піди дізнайся, що воно там таке? – наказав пан становий жандармові. Тілько що той порвався було іти і забрязкотів острогами, як двері в столову розчинилися і в їх трохи не разом вскочили: наша шептуха – баба Горпиниха, а за нею стражник, що надержував її ззаду за край кожушанки. Горпиниха, держачи в одній руці щось кругле, зв'язане у хустину, другою рукою вхопилася за одвірки і, з усієї сили напружуючись, тягла стражника за собою.

– Стій, бабо, стій! – наставляючи проти неї руки, запинив їй дорогу жандар. Побачивши перепону спереду, стражник випустив з рук край кожушанки баби Горпинихи, а та, поточившись, так і вскочила в жандармові обійми. Пищимуха не видержав і на всю хату зареготався, і я, ледве здержував себе, щоб не сміятися; другий жандар, що стояв біля дверей, теж грав очима. Один тілько пан становий був спокійний і рішучий, хоч би довелося і смерть прийняти.

– Моя ти матінко! – скрикнула баба Горпиниха, – одного ірода здихалася, другому у лабети піймалася! Бий вас сила божа!.. Згинь, сатано! Щезни! Пропади... Тьфу! Тьфу! Тьфу! – спльовувала баба Горпиниха.

– А що тобі, бабо, тут треба? – виходячи на поріг кабінету, спитався її пан становий.

Як угледіла баба Горпиниха станового, то відразу її обличчя так і заграло радістю, немов вона рідного батька побачила.

– Здоровенькі були, наш начальник і благодітель! – замовила вона, низько уклоняючись становому. – Прикажіть ради самого Христа-спаса, щоб осі гнобителі, – бодай вони шибениці не минули! – не знущалися з баби Горпинихи. Що я їм такого зробила? З чим лихим удалася сюди, що вони мене не пускають? Я до свого пана, – дай йому, господи, віку довгого та життя доброго! – йшла. А він – отой прудиус, – і вона махнула рукою в той бік, де стояв стражник, – в одну шкуру: не пушу!.. Я – вперед, а він – за мною; та вхопив мене, як той рябко, – звиніть, що скажу, – за край кожушанки, та й тягне назад, не пускає!

– Бабо, бабо! Так не можна на стражника казати, – почав її остерігати становий. – Який він рябко? Рябком тілько собаку звуть, а він – стражник... законом наставлений на те, щоб за порядком слідити... Він ваш начальник.

– Який він начальник, коли він тілько й зна, що чіплятися до всякого? – заперечила баба Горпиниха. – Ви у нас начальник! Ви – і розпитаєте, ви – і розсудите, як слід... А він?.. Ох дайте хоч одсапнути! дайте хоч одпочити! А то ж так заморив, так заморив, що й духу нестає! – заскаржилася баба Горпиниха, позираючи кругом себе, де б його сісти і, набачивши першого стула та не питаючи нікого, – прямісінько так і повалилася на його.

– Спочинь, спочинь, бабо, та й розкажеш, чого прийшла сюди, – каже їй становий. – А ти – повернувся він до стражника, – іди справляти своє діло.

Стражник вийшов, і жандар знову став на своє місце біля одвірків, а пан становий походив, походив по кабінету і сів на свого стула. Баба Горпиниха сиділа у столовій і важко одсапувалась.

– Осе таке! – розмовляла сама з собою. – І не думалося такої напасти зажити!.. Хоч би приснилося що таке, що помітку дало б про напасть... І не сталося ж нічого, а от – дивись ти!

– Напасть, бабо, не по дереву ходить, а по людях! – промовив до неї Пищимуха.

– Що кажете таке? – не вчувши, запитала баба і, уставши з стула, напрямилася до нас іти. Жандар порвався було їй дорогу заступити, та пан становий зупинив.

– Пусти, пусти бабу. Хай скоріше розкаже, чого їй треба, та мерщій і йде собі, – сказав він.

Баба Горпиниха, човгаючи по долівці ногами і поправляючи очіпка на голові, увійшла до нас.

– Ну, кажи, чого тобі треба? – попитав її становий.

– Та чого ж мені треба? – перепитала баба Горпиниха. – До пана мені треба. Пріську-московку знаєте? – приступаючи до станового, мовила вона.

– Яку Пріську-московку? – спитався становий.

– От тобі й забули! – здивувалася баба... – Товсту таку та дебелу: як іде, то під нею аж земля двигтить!.. Чорнобрива та кароока, а на обличчя – як на кір горить! Її чоловіка у москалі взято, а їй той рік бог сина дав.

– Від того, може, що журилася дуже за чоловіком? – лукаво моргнувши оком, спитався становий. Баба єхидно усміхнулася і нащось витерла пальцями куточки свого рота.

– Та, може, й від того! Хіба воно не горенько молодій та при здоров'ї жінці зостатися самій без чоловіка?.. От мені дивно, що ви її не пам'ятаєте? – знову вона повернула на своє. – А вона вас добре знає. Якось ви одного разу запізнилися по службі та й зосталися переночувати у волості... Вона либонь тоді і приходила до вас...

– Ти казна-чого не плещи, а кажи діло! – замовив до неї становий, коли побачив, що баба Горпиниха чогось затнулася.

– Розпитатися у вас, чи не чутно що про її чоловіка, – похопилась баба. – «Увічливий, – каже, – такий отой пан становий, – пошли йому, боже, доброго здоров'я!.. Почала я, – каже, скаржитися на своє гірке життя, що і запасу нема ніякого, і заробити нігде... І що б же ви, – каже, – думали?.. Корбованця дав! – скрикнула баба.

– Та кажи вже діло! – перебив її сердито пан становий.

– Ну, так ота Пріська-московка та візьми і занедужай... бог його знає, що з нею сталося таке!.. Милісінька, здоровісінька була, а то зразу – і ноги ломить, і руки зводить, а в животі, – то вибачте, що скажу, – як корова реве!.. А я... та ви ж таки знаєте, що я цьому горенькові трохи допомагаю... Ото вона прислала старшу дівчинку по мене... «Будь ласка, – каже, – бабусю, прийдіть та допоможіть матері, – криком кричать на всю хату!» Ну, звісно, як же мені не піти? – Пішла я з дівчиною. Увійшла в хату, а вона, нещасна, на полу в'ється та криком кричить! От я і почала її відчитувати... Вичитаю од перестріту – не бере, зачала від уроків – не помагає... А вона, нещасна, трохи на стіну не випинається... І-і-і, лишенько! Що ж тобі, – думаю, – робити! Скинула я горщичок... запарку заварила. Почала утихати моя молодиця... «Ну, слава тобі, господи! – думаю. – Значить, натрапила на слід...» Підождала я трохи, питаю: А що тобі? – «Ох, – каже, – спасибі вам, бабусю, від живота одійшло, та до серця доступило... так пече, так пече!..» – Потерпи ж, – кажу я їй, – трохи. Побіжу я ще до свого пана, у нього, – дай йому господи здоров'я! – усякого лікарственного запасу багато: і масті всякої, і капельок... Попрошу я в нього капельок від серця. Та се кажучи, узяла оце горщатко, – при сьому слові баба Горпиниха показала горщатко, зав'язане в хустку, – та – хаміль – і поспішаю сюди. Приходю, значить, у двір і байдуже собі... Знаю, що у пана собак немає... чимчикую двором до хати. Коли це – де не возьмись отой страждальник, чи як ви його там величаєте, – що від його нікому просвітку немає! – та до мене. – «Ти, – пита, – куди?». – А тобі, – одказую йому, – яке діло? Ти й сюди забрався? На підслухи ходиш?.. Ось я, – хвалюся йому, – панові скажу. Може, у три шия заробиш, щоб по чужих дворах нічної доби не тинявся! – «Не тобі, – одказує мені, – старий шкарбуне, розсуждати, чого я тут. Вертай назад!» – То, – кажу йому, – дурне: не до тебе я прийшла, не тобі мене й завертати. – «Сюди, – каже, – нельзя. Нікого не велено пущати». – Цур, дурню, – одказую йому, – і масла грудка! До нашого пана завжди вільний доступ, – хоч удень, хоч вночі! – «Був, – каже, – колись вільний, та не тепер... Ось ми, – каже, – твоєму панові позбавимо волі, а то він носиться з нею, як з писаною торбою!...» Плеще мені таке дурне, що й на голову не злізе, що й слухати гидко. Ну, я, щоб не змагатися з дурнем, – від його мерщій та і йду собі швиденько. А він за мною, та – хіп! ззаду за кожушанку. Учепився, наче рябко зубами. Я пнуся вперед, а він тягне назад... «Що його, – думаю, – з такою нахабою робити?» Та й замахнулася на нього оцим горщатком... А він як скрикне: бонба! да аж до землі присів і випустив мене.

Тут Пищимуха на всю хату зареготався. Узяли і мене смішки. Дивлюся, – жандарі собі очима грають, а пан становий, здержуючись від реготу, тілько чмиха. Баба Горпиниха собі засміялася і всіх обвела очима.

– Та як, як, бабо, назвав стражник ваше горщатко? – запитав, регочучись, Пищимуха.

– А я почім знаю, як він його назвав? Він його ніяк не називав. Скрикнув тілько «бонба»! та й пустив мене. Я тоді – дай боже ноги. Та мерщій до дверей. А він знову підвівся та ще дужче – за мною! Ну, я вже тут ускочила в сіни. У сінях він мене знову піймав за кожушанку... Цупить назад. «Ні, тут уже, – думаю, – не покуриш!» Ухопилася я чимдуж за одвірки, мерщій розчинила в хату двері та й його потягла за собою... Ото ми і вскочили обоє... Так отака мені, бачите, причина з отим бісовим страждальником, щоб йому добра не було!

– Бабо, бабо! Ти казна-чого не плещи... не лайся, – зупинив її пан становий.

– Як же його не лаяти, як він, наче та собака, причепився? Якби, – поздоров, боже! – не ви, наш начальник і захисник, то прийшлося бідній бабі хоч пропадати!.. Я ж, – як от ви самі бачите, – за ділом ішла, щоб людині допомогти, а він – учепився та й учепився, щоб за нього все лихо отак чіплялося! – невгавала баба Горпиниха.

– Ну, добре, добре!.. Чули вже се, чули, – знову перепинив її становий. – Справляй мерщій своє діло та йди собі, бо в нас теж діло. Ніколи.

– Та я ж осе до нашого пана з поклоном. Будь ласка, паночку, зарятуйте... Дайте капельок, – повернулася баба Горпиниха до мене.

– Яких же вам капельок треба? – питаю її.

– Від серця, паночку! Що колись ви Дульчисі давали... це, здається, було торік, у петрівку... Пахучі такі, м'ятою пахнуть, – доводила мені баба.

– Та то ж, бабо, не від серця, а від живота... як у кого живіт заболить... різачка нападе, – кажу я їй.

– Чи чуєте, паночку? Хіба ж воно не все рівно?.. – Від живота ж і до серця доходить. Що живіт, що серце – то все ж воно вкупі... Одному допомогло – і другому допоможе!

– Та давайте вже їй і м'ятних, і гофманських, – повернувся до мене пан становий... – Се самі і є капельки жіночі! – додав він.

– Се отих біленьких... кріпких? – спиталася баба Горпиниха, радіючи, що їй нагадали, як зовуться крапельки. – І-і-і, що за добрі оті гофманські каплі... цілющі! Якщо ваша ласка, то всипте і їх трохи, – повернулася вона знову до мене.

Якби ся розмова з бабою була сам-на-сам, то я б її добірніше розпитався, чим занедужала боляща, та тоді і дав би тих ліків, які признавав найцілющими; а як осе все лучилося випадково, та ще в такій скруті, – то я, не вагаючись, мерщій одсипав у невеличкі пляшечки і м'ятних, і гофманських капель, як раяв і пан становий, – бо був певний, що вже не порає чого лихого – та й віддав бабі, додавши: «Більше не давайте за раз як по п'ятнадцять капель».

Баба аж у ноги поклонилася та дякує:

– Пошли вам боже та пречиста мати всього доброго, як ви отакі добрі до нас!

– Та годі вже тобі дякувати та поклони бити. Іди мерщій від нас! – каже їй становий.

– Надокучила? Вибачте дурній бабі, що забарила вас, наш начальнику і пораднику!.. Піду. Зараз піду... Дайте тілько пляшечки приховаю, щоб не розгубити, бува, по темноті. – І, це кажучи, баба Горпиниха почала при нас розстьобуватися, та, висмикнувши пазуху з сорочки, почала закручувати в неї оті пляшечки.

– Та геть собі, бісова бабо! Ти ще отут при нас і роздягатися почнеш – скрикнув на неї пан становий.

– Не зналася, паноченьку, ніколи з ними не при хаті їх згадуючи! – затанцювала баба, застібуючись, і підтюпцем вибігла з кабінету.

– Се ще гірше від отого вашого... причепи!.. Таку тілько пусти, то не знатимеш, як і здихатися, – мовив до нас становий. – Недаром її і стражник не пускав... Се, видно, та баба, що чорт їй на махових вилах чоботи подавав, як писав колись Олекса Стороженко... Ото хто писав, так писав!.. Не теперішніх писак! – похвалився він, якось лукаво дивлячись на Пищимуху.

– А ви і Стороженка читали? – спитався його той.

– О-го! У мене ціла книжка його писань є, – почав був становий, та затнувся, бо тут саме баба Горпиниха знову до нас повернулася.

– Вибачте, добродію, що перебиваю вас... Накажіть кому-небудь провести мене від отого сибірника... чи то пак, – при сьому слові баба Горпиниха сплюнула і докінчила, – страждальника... Бо він за мене знову вчепиться, як учепився було тоді, як сюди йшла! Пан становий спершу аж зубами заскреготав, а потім усміхнувся, рукою махнув і наказав жандареві провести бабу аж за ворота.

– Спасибі вам! Спасибі. Пошли вам, боже, всього, чого тільки жадаєте, – і грошей з кухву, і почоту з оберемок, і на шию медалю з хрестом! А тому сибірнику – отаку болячку на саму пику! – показуючи кулака, заторохтіла баба Горпиниха, виходячи з хати.

– От загаяла, бісова баба! – мовив становий. – А ще кажуть, що в станового немає діла? З однією отакою бабою скілько мороки набралися?.. Ну й служба? І-і-і – й служба каторжна!.. Одні вибори чого стояли?.. Слава богові, що вони так скінчилися... А якби ліві вскочили? – сказав він і очі зажмурив.

– Може, і справді бабине жадання збудеться... медаля з хрестом заблищить на шиї? – обізвався до нього Пищимуха, моргнувши до мене оком.

– Ой, не лукавничайте!.. Хіба ви думаєте, що я не бачу, як ви моргаєте? – повернувся до нього пан становий.

– Я? – злякано спитався Пищимуха... – То в мене звичка така, – поправився він далі: – і усом моргаю, і бровами поводю...

– Ка-ажіть!.. А я добре знаю, що сьогоднішні вибори вам у печінках сидять, – усміхнувшись, каже становий.

– Аж нічогісінько. – одмовив Пищимуха, похнюпившись. – І чого б їм у ті печінки лізти?

– А от, бачте, і полізли, – граючи очима, мовив становий. – Та буде базікати. Ну, ще знову за діло, – додав він і, перегорнувши чимало листочків, почав знову мій список читати.

* * *

Довго він вичитував та перечитував; то перегортав декілька листочків, не перечитавши, то знову вертався назад і читав часом уже й читане. Ми з Пищимухою мовчки сиділи, переглядаючись коли-не-коли один з другим. Жандари стояли, як верстви, коло дверей і сонними очима дивилися на нас... Тихо, сумно, сонно... Хіба жандар, цокнувши острогами, порушить оту сонну тишу або замутить ті лопотання перегортуваних листочків.

Пищимуха уже декілька разів позіхнув на всю хату.

– Спати хочеться? – питав його становий.

– Та вже котить на сон. Мабуть, пізня доба? – спитався Пищимуха.

І я, і становий разом полізли до своїх дзиґарів.

– Ого-о! Он скілько часу згаяли, уже до півночі добирається, – мовив, одкидаючись на спинку стула, становий і, подумавши, додав: – Знаєте що? Тут, мабуть, скілько не читай оцей список, то все одно... Не буду я його тепереньки дочитувати, а візьму з собою додому та дома дочитаю. Ви згодні на се? – повернувся він до мене.

– Ваша воля – ваша й сила! – одказав покірно я.

– Та воля – то моя... А я вас питаю, чи згодні?

– Якщо не довго будете держати у себе – то згодний, – одказав я.

– Держатиму, скілько буде треба, – неласково мовив становий. – Не можу ж я зараз всю оцю книжку перечитати. У мене не одно ваше діло, а може – десятеро, та ще й важніших, ніж ваше!

Дивлюся – Пищимуха на мене і усом моргає, і очима доводе, – згоджуйся, мов.

– Згоден, – відказав я.

– Ну, добре! Ми так і зробимо, – каже становий. – Список з собою візмемо, а шафу з книжками обведемо вірьовочкою та й запечатаємо.

– А як мені якої книжки буде треба? – угинаючись, замовив я.

– Та ви ж їх усі перечитали, і так добре пам'ятаєте. Навіщо вони вам здалися? – спитав становий.

– Іноді справитись треба, – кажу я.

– Пусте! – рішуче одказав становий. – Із справкою й пождати можна. Се діло не казенне, що його у строк зроби, а по змозі та охоті... Підожде! – рішив за мене становий і, вставши з стула, почав потягатися та розправляти спину.

– А тепер треба ще ваші папери у столі переглянути. Одсувайте шухлядки! – додав мені.

Я одімкнув одну, висунув.

– Тут, – доводжу йому, – розхожі гроші.

– Не треба! – мовив становий. Не гроші лічити ми до вас прийшли.

– Звісно, – одказую. – Я покажу вам усе, щоб ви побачили, що у мене немає нічого такого, з чим треба критися.

– Се добре, що у вас нічого такого немає. І я, правду кажучи, певний у тому. А треба подивитися, бо начальство приказало.

– Твори волю пославшого мя! – увернув Пищимуха. Становий не звернув на те ніякої уваги. Він повернувся до мене.

– Ну, другу одмикайте.

Одімкнув я і другу. Висунув. Там лежали важні папери, а зверху велика книжка в палітурках.

– А се що за книжка? – витягаючи її, спитався становий.

– Се – щоденник, – одказав я. – Тут і прибутки усякі записані, і щот розходу ведеться... Іноді думка яка набіжить, – і її писнеш, щоб не забути, – доводжу йому.

– Се цікава книжка. Ми і її візьмемо... Треба довідатись, які-то набігають думки, у вільного чоловіка, що йому нема обов'язкової роботи, – мовив становий – У мене теж отих думок находить сила.. Найпаче тоді, як ідеш... Оже ніколи їх списувати.

– Та й безпечніше! – увернув Пищимуха.

– І то правда! – згодився становий. – А то що за бомаги під книжкою? – запитав мене.

– То, – кажу йому, – моє писання, що до газет колись засилалось.

– Печатались? – спитав становий.

– Були такі, що й печатались; а другі – з редакцій повертано, бо непідхожі здалися.

Становий, не витягуючи паперів з шухлядки, узяв їх за один край і, піднявши вгору, почав по листочку наниз у шухлядку спускати.

– І се цікаво б прочитати та... буде й того, що взято! Засувайте і сю, – рішив він.

Висунув я третю.

– А се, – доводжу, – документи всякі: то про службу, то на землю.

– Засувайте! – не дивлячись, одказав становий. – І більше в столі немає нічого?

– Більше, – кажу йому, – нема нічого.

– То подивимось ще по других хатах. Треба, знаєте, щоб усе було переглянуто... для порядку! – додав він.

Пішли ми по других хатах. Розглядали шафу з усяким збіжжям, шаруділи й поза шафою, обдивлялися всі куточки. Завернули у кухню, під подом печі переглянули дрова, і в піч заглянули на велике диво Парасці; навіть прикомірок біля кухні обдивились... Ніде нічого не знайшли такого, щоб звернуло на себе увагу пана станового.

– Здається, чисто все обдивилися? – спитав він, поглядаючи на жандарів. – Хіба ще в сараї та конюшні? – додав і, трохи подумавши та махнувши рукою, вимовив: – Та не варт холодитись! Хай уже сей гріх на моїй душі буде... Певно в сараї та конюшні нічого немає, опріч скоту та хазяйського запасу?

– Не повинно б бути, – одказав я. – Проте, як я не знаю, чого ви шукаєте, то певно і не можу сказати, чи є те, чого вам треба.

– Чого нам треба? – перепитав становий і, почухавши зігнуто серединою свого пальця носа, додав: – Мало чого є на світі капосного? Оте капосне і шукаємо. Та у вас, певно, нічого капосного немає?

– Здається, немає, – одказав я.

– Та годі! – рішуче мовив становий. – Будемо протокола писати.

Вернулися ми знову до кабінету, де становий написав протокола, в якому зазначив, що «по самому тщательному обыску ничего подозрительного найдено не было», а в кінці додав: «Список книжок, опечатанных в шкафе должностною печатью и книжка под заглавием «Дневник», впредь до полного ознакомления с этими бумагами присоединены к протоколу».

– Що, се вас задовольняє? – попитав він мене.

– Зовсім, – покірно одказав я йому. – Ну, то будемо підписувати.

Він підписав перший, потім дав мені, як винуватому, підписати, а далі посунув Пищимусі.

– Отут, – показуючи пальцем на місце, нижче мого підпису, – пишіть так: понятий... своє званіє... ім'я... як по батькові величають, а на кінці – хвамілію...

– Доводилось уже в таких бувальцях бути! – одказав Пищимуха і, вимахуючи пером, швидко писав усе, що йому було паном становим наказано, а наприкінці закрутив такого штучного крюка, неначе павук сітку сплів, та ще задля чогось посеред сітки і точку чималу поставив.

– Та ви добренно пишете! – здивувався становий.

– Навчився, писарюючи колись у волості, – одказав Пищимуха. – А сей крюк, бачите, і саму хвамілію пояснює: осе, значить, у павутину заплуталася муха та й пищить... От вам і Пищимуха!

Становий зареготався, сховав протокола з моїми книжками у якісь палітурки, зав'язав усе те гарненько навхрест міцною вірьовочкою і, попрощавшись з нами як слід, незабаром поїхав зо своєю юрбою.

* * *

Як вернувся я в хату, вирядивши нежданих гостей, то побачив, що Пищимуха, заклавши руки за спину, ходив по столовій з одного кутка в другий.

– От вам і поцілунок! – не то з жартом, не то з докором стрів він мене. – Отакі завжди пана станового поцілунки бувають. Добрі, нічого сказать, поцілунки! – додав, усміхаючись.

– Чого ж ви регочете? – спитав я його.

– Приятель, значить... давній приятель, як ви його величаєте... От вам і приятели! От вам і поцілунок! – насміхається Пищимуха. – Від такого приятеля поли вріж та тікай, а ви з його приятельством носитесь, як циган з писаною торбою.

– Ох ви, – кажу йому, – ненависник поліційських! А треба ж і до них бути правдивим. Хіба се вони по своїй волі роблять? Велено!.. От і треба наказ сповняти...

– Велено?! – з презирством у голосі одказав Пищимуха. – Хто йому велів!.. Медаль хочеться заслужити або вищої посади... Знаємо ми отаких приятелів. Вони вам за медалю рідного батька продадуть! – тикаючи пальцем, гукав Пищимуха.

– Та годі вам, – кажу, – отак гукати, щоб хто не чув.

– Ага-а, злякалися приятеля? – ущипнув він мене.

– Чого мені його лякатися? – одказую йому. – Не їла душа часнику, то не буде й воняти! У мене немає нічого такого, за що мене можна б обвинуватити. А як... по правді кажучи, я увесь час душею млів за вас... за ваш позов... Що, – думаю, – як він його у вас витрусе.

– Чортового батька покуре! – одказав гордо Пищимуха. – Він дума, що як він становий, то й хитрий; а я вам признаюся, що бувший волосний писар – хитріший від його! От що воно! Ви думаєте, що я свого позова не спровадив від себе?

– Як? коли? – здивувався я.

– Еге-е! А навіщо ж я на живіт скаржився? Ви думаєте справді у мене живіт болів? То я тілько так удавав... таке вигадав, щоб знайти причину вискочити з хати та переховати... Я знаю, що якби мій позов добувся до рук станового, то він би запровадив мене туди, де козам роги правлять!.. Не дурніший же я, справді, від його! – вихвалявся Пищимуха.

– Де ж ви, – питаю його, – заховали?

– Про те я знаю... А що?

– Та треба ж його дочитати... Цікаво дуже! – кажу йому. – Знаєте що? Повечеряємо, та якщо ви спати не хочете, то ми й дочитаємо. Добре?

– Згода, – одказує Пищимуха. – Піду ж його одшукувати.

– Ідіть, – кажу, – а я тут вечерею розпоряджуся.

Пищимуха вийшов, а я кликнув Параску, щоб готувала вечерю. За Параскою увійшов і Омелько і, граючи очима, почав казати мені:

– Який я радий, що вас, пане, дома зоставили. А то бісів стражник плеще та й плеще одно: «Тепер, – каже, – твоєму панові рехт! Осе потрусимо та його візьмемо з собою». Я таки і не вірив стражникові, так і другі, що з ним приїхали, кажуть: звісно, нас не брали б такого багато, якби не треба було оберігати рештанта в дорозі. Ну, мене, значить, і взяв сумнів. Раз – вас жалко, а вдруге – і своїх зароблених грошей шкода. Хіба б же я сікався за ними до вас у такий час, якби стражник не натуркав, що вас заарештують? Ніколи в світі!.. А він брехав, сучий син, бодай на нього собаки з усього світу брехали.

– А ти, дурню, й повірив? – перебила його Параска. – Казала ж тобі: не вір і не йди... А таки поліз, Хома невірний! До печеного та ще огню підкладаєш!!?

– Простіть, пане! – почав перепрохувати Омелько. – Бог його знає, як отаке плещуть, що як його і вцитити? Будь ласка, пробачте!.. Я такий радий, такий радий, що вас зоставили з нами... Хай ті гроші і пропадають, аби ви були дома!

– Спасибі тобі, Омельку, – почав я його дякувати, та ще мав був казати, що він таки досадив мені своїм недовір'ям, коли се трохи не прожогом вскочив у хату Пищимуха – засмучений та збаламучений.

– Немає там, – розводячи руками, злякано вимовля мені.

– Де ж ви заховали? – питаю його.

– Та встромив у стріху в повітці, – одказав він. – А тепер обшарив усю стріху, – немає!

– Чого ви у стрісі шукали? – спитав його Омелько. – Може книжечки якої?

– А що? – боязко попитався Пищимуха.

– Стражник витяг якусь книжечку з стріхи! – випалив Омелько. – «Отой, – каже, – гість чогось за повітку ходив. Треба, – каже, – піти довідатись, чи не переховував чого?».

– Ну? – ледве вимовив Пищимуха, вирячивши очі.

– Як звернувся стражник, – повідав далі Омелько, – то й каже: «Думав, – каже, – бонба або рушниця, а воно – книжечка якась. Треба, – каже, – подивитись, що воно таке». Ну, ото ми і увійшли до кухні. Почав він при світлі розглядати та читати. Читає, не втне. «Писано, – каже, – як слід, а виходить – якісь теревені по-мужичому».

– Та й де ж він дів ту книжечку? – попитався уже я.

– Де ж він дів? Даваймо, – каже, – порвемо на цигарки!

– Що ж, і порвали? – злякано скрикнув Пищимуха.

– До канцура рознесли! – спокійно одказав Омелько. – Тому – листочок-два дав, другому ткнув... Спасибі і мені якусь там частину перекинув. Ось трохи залишилось.

І, се кажучи, Омелько витяг із кишені декілька листочків.

Пищимуха не взяв їх, а вихопив з Омелькових рук та мерщій – до світла. Глянув і я. То справді було декілька листочків Пищимухиного позову... Пройняв мене нестямний жаль!

– Чи ти, – кажу Омелькові, – знаєш, що се таке? Хто се писав?

А почім же я знаю? – одказує Омелько.

– Се, – кажу йому, вказуючи на Пищимуху, – он хто писав... Сам з своєї голови викладав... Може, не одну нічку не спав та пригадував, як би краще написати... А ви, йолопи, що осе наробили? – докірливо вичитую Омелькові.

– Вас би так пошматувати, як ви своїм вчинком моє серце пошматували! – скрикнув трохи не з плачем Пищимуха...

Омелько здвигнув плечима і промовив:

– Якби ж ми знали, що воно таке дороге, то, може, і не рвали на цигарки. А то сам стражник каже: «Я думав, – каже, – що в стрісі переховується бонба або рушниця, а воно – дурниця!..». Так і сказав. А стражник же не простий чоловік: всяку всячину знає! – додав нам Омелько.

Пищимуха, наче в нього зуби заболіли, ухопився за голову руками; а ми з Параскою жалісливо глянули на нього та й похнюпилися. Один тілько Омелько, дивуючись, поводив плечима та розводив руками.