Текст книги "Дурниця"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

– Чого мені його лякатись? Я ще вчора звечора наказав Омелькові, щоб усе готово до від'їзду було. А на ранок захворів.

– Знаю я вас, як захворіли! Удаєте тілько з себе хворого, – каже Пищимуха, ледве просовуючись у двері.

– Ви мені не вірите, то повірте стороннім людям. Он вам і Параска засвідчить, – одказую йому.

А Параска так і запорощала:

– От уже що правда, то правда!.. Цілу ніченьку тобі не спали: то стогнали, то бухикали...

– Здався циган на свої діти! – неласкаве вимовив Пищимуха. – А ти не порощи! – сердито перебив він Параску. – Твоє діло кухня – то туди і йди!

– Я ж задля вас посуд готовила, – усміхаючись, мовила Параска. – Певно, виголодалися, обідати будете.

– І обідати не хочу... Я лаятись приїхав. Зло мене таке розбирає, що аж гавкати хочеться! – гучно бубонить Пищимуха, розмахуючи своїми довжелезними руками.

Параска зареготалася... З усіх моїх знайомих найбільше уподобався їй Пищимуха. Чи, може, через те, що вона була куца, а він – саженного росту, з такими довгими усами, що кінці їх аж за уха закладай, і на його завжди суворім обличчі карі очі з-під настовбурчених брів грали якоюсь доброю усмішкою.

– Осе чоловік, так чоловік! – хвалилась вона. – З ним і побалакаєш як слід, і натішить він тебе своєю розмовою!

– Воно ж, мабуть, хто перший у хату ввіходить, то й здоровкається, – жартуючи, кажу йому і, подаючи руку, вітаю: – Здрастуйте!

– Та вже нічого з вами робити – здрастуйте! – відказує він, простягаючи і мені свою, завбільшки з доброго накостеня, руку.

Поздоровкались ми.

– Ну, сідайте ж до столу. Будемо обідати та балакати, – кажу йому.

– І сяду. Уже коли забився до вас, то треба і сісти, – каже він, опускаючись на стілець по другий бік столу, якраз напроти мене. – Та вже і гнів свій до вас на милість поверну – попоїм трохи, – додав, беручись за ложку і насипаючи собі борщу в тарілку.

– О-о, бач! А казали, що обідати не хочу?! – усміхаючись, мовила до нього Параска.

– А ти, сороко, не скрекочи... Киш на своє гніздо! – скрикнув він на неї, скоса блимнувши оком.

– Та осе ж і побіжу, щоб тому, хто не хоче їсти, ще й печеного з свого гнізда принести, – жартівливо відказала вона і вискочила з хати.

– Ну й де ви отаку пащекувату видрали? – повернувся він до мене, кутуляючи в роті чималий шматок хліба та запиваючи його борщем. – Якби в моїй хаті отака зозуля щодня кувала, то я, мабуть би, і не їв, і не спав та все її слухав! – жартує він, не перестаючи борщ сьорбати.

– Та годі вам, – кажу йому, – на чужих зозуль очі дерти; краще скажіть, чи були ви на виборах?

– Люблю бісове коріння, хоч воно й до гріха доводить... Недаром і Адам согрішив, – бормотав Пищимуха, а потім до мене повернувся:

– Чи був на виборах, – питаєте? Аякже...

– Ну... що ж там? Чия гору взяла, чи праві, чи ліві?

– Краще не питайте, – сердито відказує. – Нагадали вибори – і їсти перехотілося, – веде він далі, кладучи ложку. – Ох-хо-хо-хо-хо! – заохав він на всю хату. – Головонько наша бідна, що в нас матінка нерідна!

– Значить, праві взяли гору? – догадався я.

– Які праві? Які праві? – з огидою в голосі скрикнув він. – Той правий, хто йде прямою стежкою, а не збоку, як потайна собака, забігає... Юди лукаві! Чорносотенці! – загукав він щосили, витріщивши на мене свої гострі очі.

– Так вони взяли гору? – занепалим голосом спитався я.

– Ще б не взяли, як вони отаку машину підвели! Перше всього – козаків пристосували до селян, що мають право вибирати тілько при волості. У друге – на один день призначили вибори і при волості, і від земельних власників... через це на наші вибори приїхало наших жменя, а їх – з усієї округи насунуло!.. А втретє?.. – Тут Пищимуха нетерпляче засовався на стулі і почав важко дихати. – Чули, що з Василенком вчинили? – спитався нешвидко.

– А що? Ні, не чув, – відказую.

– Та що ви – з неба скотились, чи що? – сердито поспитався він і, наче з рушниці, випалив: – Заарештували!.. Ваш же приятель, пан становий, се і зробив! – з докором додав він.

– За віщо Василенка заарештували? – здивовано спитався я.

– А я знаю, за що? Попитайся свого приятеля, – схопившись з місця й заходивши по хаті, мовив Пищимуха.

Я похнюпився. – То-то він і хвалився, що доброго кола заплішив лівшакам у саме тім'я! – якось незумисне зірвалось у мене з язика.

– А ви вже бачилися з ним? – знову сідаючи навпроти мене і неймовірно заглядаючи мені в очі, попитав Пищимуха.

– Учора прихватком забігав сюди... Допитувався, чи поїду на вибори?

– Ну? – гукнув Пищимуха, міряючи мене своїм сердитим поглядом.

– Казав, що безпремінно поїду... І влаштувався зовсім, та...

– Злякалися? – докірливо попитався Пищимуха.

Досада мене за серце вщипнула.

– Слухайте, – кажу, – добродію! Я ніколи нічим не криюся. Кожному правду кажу... І ви мене давно, здається, за такого знаєте. Чого ж ви тепер віри не ймете! – образливо кажу йому.

– То ви осе й розсердилися на мене? – ласкавим голосом пита Пищимуха. – Вибачте, коли я вас чим образив. Досада, бачте, мене взяла... Аж кипить у мене всередині з досади, – засовавшись на стільці, вибачається Пищимуха.

– Треба ж обережніше поводитися з словом, – кажу йому. – Воно, оте слово, що птиця: випусти – полетить, а спіймати – не так-то легко.

– Язик мій – ворог мені, – махнувши рукою, мовив Пищимуха. – Ну, вибачте ж, вибачте!.. Від нестями зірвалося з язика оте слово.

Тут саме увійшла Параска, несучи на блюді печену качку, кругом обложену добре зарум'яненими кружалочками картоплі. Смаковитий запах від качки так і пішов по хаті. Пищимуха як глянув, то аж сплюнув.

– Та й дратуєш же ти мене осією стравою! – повернувся він до Параски. – Аж слина покотилася, як побачив, що так по-мистецьки качку запекла.

– Хіба я її пекла? Огонь пік! – граючи очима, відказує Параска.

– Огонь та огонь, а й сама рук докладала! – каже Пищимуха.

– Та вже ж не без того, щоб не перевернути того, що печеш, – шпарко прибираючи тарілки та складаючи їх на посудину з борщем, мовила Параска.

– Якби мені отаку страву щодня їсти, то я б як кабан годований став! – жартує Пищимуха.

– Так ви і так – нівроку собі! – відказує, усміхаючись, Параска.

– То я зроду такий удався, – каже Пищимуха. – А якби ще їв таку страву, якою ти свого пана годуєш, то і в двері не потовпився.

– То чого ж ви тілько дивитесь, а не накладаєте. Прошу покірно! – повернувся я до його.

– Милуюся! – відказав Пищимуха. Потім узяв вилки, з розгону вгородив їх у стегно качки й підняв його вгору. – Ач, яке стегно: прямо – очима їж, – промовив, положив його на тарілку і почав ложкою картоплі набирати та зверху смачним перепеченим жиром з-під качки заливати.

– Годуйтеся, годуйтеся! Я на третє ще смачнішого принесу, – знявши з столу посудину з борщем і зібравшись виходити, каже Параска.

– Чого ще принесеш? – кинув їй навздогінці Пищимуха.

– Вареників! – зачиняючи за собою двері, гукнула Параска,

– Бодай тобі язик у роті руба став! – скрикнув Пищимуха і зложив на животі в себе руки.

Трохи я зо сміху не покотився.

– Смійтеся, смійтеся! – каже Пищимуха. – Вас регіт розбирає, а мені не до смішки... Якби раніше казала, що вареники будуть – і качки б не брав.

– А хіба так не можна, щоб і качки, і вареників? – питаю,

– Не поміститься все. Борщу обпився, та ще як качки поїм – вареникам ніде буде міститись, – скаржиться Пищимуха. – А вареники – се ж найкраща їда! – додав він.

– Не журіться, – кажу йому. – Качка – борщ прикриє, а вареники зверху придушать. От воно й добре буде.

– Хіба? – лукаво моргнувши оком, допитується Пищимуха.

– А самі вареники з борщем не помиряться, – доводжу йому.

– Се правда, що не помиряться. То, значить, качку їсти? – пита Пищимуха.

– А що ж, на неї дивитись?

– Хай буде по-вашому! – відказав він і, прицмокуючи, узявся за качку, заїдаючи її присмаженою картоплею так, що вона в його аж на зубах хрущала.

Уживаючи і собі качку, я знову згадав про Василенка.

– І за віщо його арештували? – вголос вимовив я. – Шкода чоловіка! Гарний він чоловік, розумний і до діла щирий.

– Тож-то й є, що гарний та щирий! За те саме й арештували, – доводить Пищимуха. – Він усю виборчу справу на свої плечі взяв... По селах їздить та людей підбадьорює, щоб усі спільно за діло бралися... щоб безпремінно на вибори їхали. Ну, а наш маршал про це почув... – земський довів – та до справника, а справник – становому... От і злапали нашого голубчика! Та й то б ще нічого, якби його одного забрали; а то – по всій окрузі стражників розіслали наказувати, що хто на вибори поїде, то з виборів уже додому не вернеться, а буде з Василенком казенну страву сьорбати... Он у чім сила! Народ – звісно, як народ: темний – раз, заляканий – два... Хай йому, – каже, – отим виборам. Краще я той день дома пересилю, бо хто ж без мене буде сім'ю годувати?.. Отаким-то способом і вийшло таке, що нашого брата, козака, – пучкою взяти, а їх – і в жменю не вбереш! От і вибрали всіх своїх, – повідав Пищимуха.

– З лівих ніхто не вскочив? – спитався я.

– Куди там вскочити? Аж нікогісінько. Усі тобі, як є – чисте чоло, одвіювати не треба, – хвалиться Пищимуха.

– Се погано, – шкодую я.

– Та чого його й дивуватися, як козаків до селян прилучено?.. І скажіть же, пригадали таке! 1 хто воно його пригадав?

– Хіба ви не читали? – кажу. – Сенат так закон розтовкмачив. У козаків, каже, земля предківська, здавна наділена...

– Хто ж її їм наділяв, як вони своєю кров'ю та кістками її добували? – злюче увернув Пищимуха.

– Як вони її набували, то, – кажу, – інша річ. А закон такий справді є, щоб землі козачі тільки до козаків належали... Тобто так, як кріпацькі – кріпакам наділені.

– Так то ж які землі? – перебив мене Пищимуха. – Рангові, а не ті, що кожен своїм горбом добував! А де ті рангові тепер маються?.. Своя ж старшина, що потім у дворянство перелізла, з прибрала їх до своїх рук!.. Зосталися тілько ті, що кожним своїм потом нажиті.

– Може, воно й так, – відказую. – А закон за козаками признає одні предківські землі... І поки ти не докажеш, що то твоя власна земля, добута від дворянина, чи купця, чи міщанина, то й повинна вона лічитися предківською, тобто наділеною... А закон про вибори установлює, що всі ті, хто володіють наділеною землею, вибирають окремо від власників. От на такій підставі Сенат і вивів, що козаки повинні вибирати з надільниками.

– Сенат! Сенат! – хитаючи головою, замовив Пищимуха. – Що таке Сенат? Як ви думаєте: він старший над Думою?

Тут саме нашу цікаву розмову перепинила Параска, що вскочила до нас у хату, несучи в одній руці миску гречаних вареників, а в другій – чималий горщик сметани.

У Пищимухи аж очі заграли, як він побачив оте добро і, не питаючись дозволу, він мерщій наклав собі повну тарілку вареників, прилив зверху маслом, та ще й сметаною добре їх примастив, а потім, на увесь рот чавкаючи, почав їх уминати. Поки Параска прибирала печене та непотрібний посуд, Пищимуха встиг цілу тарілку вареників укутати.

– Немає на світі кращого наїдку, як вареники! – каже він, набираючи вдруге. – Та ще як їх гарна чепуруха зготує! – додав, скоса поглядаючи на Параску.

Та вся так і зашарілася на виду, наче на неї полум'ям війнуло.

– А ти не дослухайся, що ми з паном-хазяїном гомонимо. Не про тебе, галочко, річ! – повернувся він до неї.

– Чого мені дослухатися? – з посміхом відказала Параска. – Хіба то я вареники тулила?

– А хто ж? – попитався Пищимуха.

– То наш кучер – Омелько! – випалила вона і, вхопивши непотрібний посуд та похитуючись з реготу, майнула з хати.

Пищимуху так прямцем і поставило, наче його хто шпигонув гострим ножем у серце.

– Отуди к бісу! А я їх повнісіньку тарілку укутав! – нешвидко промовив він. – Чи він же, отой Омелько, хоч руки помив, як тулить вареники брався? – попитався далі в мене.

– Та не вірте, – заспокоюю його. – Хіба не бачите, що то молодиця жартує? Хоче, щоб ще дужче хвалили її.

– Ні, не буду їсти! – рішуче відказав Пищимуха.

– Чому?

– Поки не впевнюся, що їх не Омелько тулив.

– Як же ви впевнитесь? – питаю.

– Кликніть її сюди. Я вже знаю, як довідатися.

Нічого було робити – довелося кликати Параску.

– Показуй руки сюди! – повернувся до неї Пищимуха, як вона увійшла.

– Навіщо! Хіба я вкрала що? – наче образившись, каже Параска.

– Показуй! – гука Пищимуха.

– Ну, нате! – усміхаючись, відказала Параска і виставила перед ним обидві долоні.

– Переверни догори! – наказав Пищимуха.

Та перевернула. Пищимуха прикро глянув і промовив:

– Ну, іди собі!

Параска, дивуючись та здвигуючи плечима, вийшла з хати.

– Справді, збрехала, бісова! – промовив Пищимуха і знову почав уминати вареники.

– По чому ж ви довідались? – питаю його.

– А ви не знаєте? Під нігтями борошно залишилось!

– Та ви, – дивуюсь йому, – усяку всячину знаєте.

– Від мене ніщо не вкриється! – відказує він. – Не тілько бабські таємниці мені відомі, а часом і про поліцейські заходи догадуємося... От хоч би, примірно, про вашого приятеля – пана станового. Казав Василенкові: «Ой, стережися, чоловіче! не викладай йому своєї душі». – А що він, – каже, – мені зробить, коли все те, що я роблю, законом дозволено?.. От тепер і дознався, сердяга!.. Оце маю і вам сказати: хоч він і приятель ваш, а стережіться його... Він проти вас щось замишляє, – каже він мені, доївши вареників і відкидаючись на бильце стільця.

– Ну, се, – відказую йому, – дурне ви кажете! Не поводився б він зо мною так, якби що лихе замишляв. Учора навіть, як прощався, – поцілував.

– Поцілував? – здивувався Пищимуха. – Поцілував, – спокійно відказав я.

– Ну, начувайтеся ж! – каже Пищимуха.

– Нічого мені начуватися! – відказую йому. – А от ви скажіть мені... тілько без утайки... Який там, кому і на кого позов написали?

– Се він вам хвалився? – збентежився Пищимуха.

– А хоч би й він, – відказую.

– От бісів син! І звідки він про се довідався? – пита Пищимуха.

– Значить, се правда, що написано позов? Можна дізнатися, – куди і на кого?

– Ми вже скінчили обід? – спитався Пищимуха.

– Вибачайте, – кажу йому. – Тепер хіба чайком оце все, що їли, придушимо?

Пищимуха встав, до образів перехрестився і, повернувшись до мене, мовив:

– Спасибі за хліб, за сіль і за обід, що наївся дармоїд!

– На здоров'я, – кажу йому, сам устаючи. – Може, тепер, поки Параска буде прибирати та чай готувати, ми підемо до кабінету, покачаємось трохи і покуримо.

– Хоч і ходімо, – каже Пищимуха. – Хай там, у животі, улягається страва, що чимало-таки наклали її.

Незабаром ми пішли і, засмаливши цигарки, полягали, я – на своїй постелі, а Пищимуха – вивернувся на канапі.

– Бачите, – замовив він, випускаючи з рота цілий оберемок диму, що так і закрив його від мене, – я не настоящий позов написав... Хай ті аблакати пишуть!.. А я на зразок позова зложив скаргу до другої Державної думи про нашу горемичну козачу долю. Ото я вам казав, що мене непутить отой вчинок з козаками... що хто там його вигадав, чи Сенат, чи пани-дворяни, – не знаю... От про се я й річ у своїм позові веду... І давно вже мені, по правді кажучи, хотілося дати вам прочитати та порадитись, чи вона, ота позова, на що-небудь здатна?.. От, примірно... у часописі якій надрукувати... щоб і другі прочитали... Може, таким способом хто-небудь і зверне на осю справу увагу та й здійме питання в Думі... Адже ж Дума може цьому горю пособити? – попитав Пищимуха.

– Не знаючи, що то за позов, не можу вам нічого путнього про се відповісти, – кажу йому.

Пищимуха звівся з канапи, поліз у кишеню свого каптана, витяг звідти чималий шматок паперу і подав мені до рук.

– Нате та вголос читайте... Ви добре по-нашому читаєте... А я, лежачи, послухаю, – каже він. – Може, воно навсправжки не таке жалібне буде, як мені здається, – додав він, лягаючи.

Я встав з постелі, присів до столу й почав читати. Ось що було там написано:

«До другої Державної думи:

Від ста шестидесяти тисяч нащадків колись славного Війська Запорозького, що з божої ласки мешкають по багнючих місцях та захлюпаних селах славетної на все царство Полтавщини, де позвивала свої гнобительні кубла усяка пошесть людська: обкладки, бешихи, пропасниці й інші хвороби, що їм і щоту немає, і назви їх ніхто не знає.

Жалібний позов

на Злощасну Долю

Поклик

Державная думо, пораднице наша! Зглянься на нас горопашних, не обійди нас своєю ласкою, одари нас своєю втіхою, не дай нам зовсім загинути-пропасти. Ми знаємо, що тобі ніколи, що з усіх боків тебе будуть смикати, як і твою першу сестру-покійницю смикали. Чого їй тілько не діставалося? Есдеки та есери зовсім її цуралися, трудовики – народними муками їй надокучали, порядники – з великого на неї гніву у вічі й за вічі плювали, на увесь світ кляли-проклинали, одні тілько кадети її прославляли: у сурми грали, в бубни вибивали, та щосили на увесь світ гукали, та всякого добра від тебе ждали: і землі, і волі, і користі доволі. А як покійниця несподівано закрила очі, то такого ґвалту наробили, що й самі мусили від його поглухнути-поніміти... Тепер, либонь, і вони побачили, що необережно при покійниці поводились, що треба було б тихою ходою йти, а не скоком гнати... та по шкоді, кажуть, і лях мудрий! Не будемо про те згадувати, що вже промайнуло-минуло. Нехай покійниці на тім світі легенько тикнеться та сняться їй веселі сни про волю, що за нею вона так побивалася-боліла, так старалася-клопоталася, що й наглої смерті не побоялася.

Ми тепер, наша ненько новенька, ударяємося до тебе; вислухай наш жалібний позов, розсуди нас з нашою Злощасною Долею, що споконвіку пеклом на нас дише; гне нас, до самої землі нагинає; до живих печінок діймає; уїлася, як та їржа у залізо, як трухляву деревину точить, не дає нам ясного просвітку, не хоче нас за людей мати! Зглянься на нас та послухай. Ми тобі докладно про все наше горенько спишемо, не втаїмося ні в чім перед тобою, усе по правді виложимо та розкажемо, а ти розсуди та й виріши, як нам далі бути?

Пункта перша».

– Ні, підождіть, – перепинив мене Пищимуха. – Раніше скажіть мені, як вам оцей поклик сподобався?

– Що ж, – кажу йому, – написано добре, зрозуміло... І не без жару.

– Жар, кажете, є? – спитався він, повертаючи обличчя до мене. – Тут ще мало жару! Дальше – більше буде, – похвалився він. – Ну, читайте далі.

* * *

Тільки що я намірився читати, як Параска внесла самовар у столову і почала цокотати посудою, готуючи нам чай.

– Знаєте що? – звернувся до мене Пищимуха. – Після вашого ситого обіду та ще висмаливши цигарку, – у роті аж горить! Ходімо спершу згагу чайком придушимо, та тоді вже і за читання приймемося.

– А ще краще, – кажу йому, – і чай пити, і цікаву річ читати. Адже ж такі солодощі чаю не завадять?

– Цур, тільки чаєм не заливати! Бо це ж єдиний список на увесь світ зостався, – чернетки я знищив, – застерігає Пищимуха.

– Берегтиму, як ока, і краплі не дам упасти! – відказую йому.

Ото ми й пішли з Пищимухою до столової і зшиток узяли з собою, та, посідавши один проти другого, і почали чаювати.

Духом вимчали по одній склянці, і я почав уже по другій наливати, присуваючи зшиток до себе, щоб як наллю чаю, то зараз і читати... Коли це – як зашумить щось, як загудить – аж земля задвиготіла.

– Що воно? Буря почалася? – спитався Пищимуха.

Не встиг він осе вимовити, як у хату до нас вбігла перелякана Параска.

– Ох, лишенько, пане! – загукала вона. – До нас повен двір стражників набігло... І становий з ними!

У мене чайник закляк у руках, – а кришечка у йому тілько дзень-дзень!

– Стражники? Становий? – Чого? – здивовано запитався я.

А Пищимуха, наче його що шпигонуло, мерщій зірвався з місця.

– Певне трусити будуть, – промовив він, та мерщій за зшиток, ухопив його з стола, перегорнув удвоє та, нагнувшись до чобота, посунув його якнайглибше в халяву.

– Отут тобі буде безпечніше, – додав, розправляючись. – Може, і у вас є таке, що слід його приховати, то давайте мерщій, – повернувся він до мене.

– Та що се ви таке вигадуєте? Щоб у мене та трус? Хто ж його буде робити? Мій приятель – становий? Осе вигадали! – відказую я йому.

Тут у сінешні двері хтось як застука, – аж одвірки затряслися!

– Відчиняй! – гука з-за дверей хтось щосили.

Побіг я до кабінету, ухопив світло та мерщій у прихожу.

– Хто там такий? – питаю.

– Відчиняй, тоді побачиш! – чую голос наче мого приятеля.

– Се ви, – питаю, – пане становий?

– Та я ж, я. Відчиняйте! – спокійніше відказує мені. – Діло до вас маю.

Відсунув я засув, розчинив двері. Коли се – так зразу два жандарі і вскочили в хату та й оточили мене: один – з одного боку, другий – з другого. За ними і сам пан становий суне.

– Здрастуйте! – вітаюсь я до його. – То ви не самі, а й гостей навели з собою? Прошу ж до хати.

– На сей раз і без вашого прохання обійдемося, – понуро одказує становий, роздягаючись. – Діло до вас... получив наказ – вас обиськати, – ще понуріше доводить мені.

– Що ж, – кажу йому, – як такий наказ маєте, то треба його виконувати... Діло службове. Жалуйте і обиськуйте. Може, я й справді лихий злочинець, та тілько втаююсь, – додаю йому образливим голосом.

– Там, – одказує він, – побачимо. Само діло покаже. – Потім повернувся до жандаря, що стояв з одного боку біля мене.

– Іванов! розпорядися, щоб стражники кругом двір і хату оточили і нікого звідси не випускали! – наказав пан становий жандареві.

– Слухаюсь! – одказав той і вмить вискочив надвір.

Я кинувся було за ним двері зачиняти, та другий жандар так і виріс передо мною.

– Не турбуйтеся. На сей раз ми у вас будемо за хазяїнів і розпорядчиків, а ви – робіть те, що вам буде наказано, – суворо звернувся до мене становий.

Дивлюся я на його і – не пізнаю... Де й поділася ота завжди привітна до мене ухмилка, ласкавий голос, приятельська поведенція? Стоїть він передо мною, немовби ми й не зналися ніколи, – суровий та гордий.

– Ходімо перше всього до кабінету... Показуйте мені перше всього вашу бібліотеку... Папери всякі... прочитаємо й ми, що ви там такого пишете по газетах, – наказує він мені, вступаючи у світлицю.

Я – за ним, з світлом у руках, що так воно чогось і хитається на всі боки, а за мною, трохи не наступаючи мені на п’яти, жандар цокає своїми острогами.

– О-о-о, то ви не самі дома, і гість мається! Се добре: понятого не треба буде шукати, – каже становий, побачивши Пищимуху, що, як верства заввишки, стояв біля стола, обпираючись на його рукою.

– Я, пане становий, за понятого не можу бути, – одказує Пищимуха своїм гучним голосом.

– Цікаво знати, чому? – пита його, усміхаючись, становий.

– Мені треба додому їхати, – доводить той.

– Пустяковина! – одказує байдуже становий.

– Пустяковина, як свиня не кована! – забубонів Пищимуха. – Мене дома ждуть.

– Підождуть та й спати ляжуть. А ви нам допоможете протокола написати, – якось глузуючи, мовить становий. – Другим, бач, помагаєте позви всякі складати, а нам і не хочете у помочі стати.

Глянув я на Пищимуху, а він очі вирячив і дух у собі затаїв, а руки об стіл тілько тіп-тіп-тіп! – аж склянки дзеленчать на столі.

– Я нікому ніяких позовів не складав, – ледве переводячи дух, вимовив Пищимуха.

– Таїтесь!.. А до мене певні чутки доходять, – усміхнувшись, мовив становий і повернувся до мене.

– Приступимо ж мерщій до роботи, часу нічого гаяти. Он і вашому гостеві треба додому поспішати, то не будемо його задержувати.

Та, се кажучи, і напрямився до кабінету. Жандар – за ним, я – за жандарем, оглянувся – коли й другий, попорядкувавши надворі, вернувся до нас і цокає острогами, йдучи слідом за мною.

– Бодай ти оглух, а в того, хто доводив тобі, – язик у роті кілком став! – бубонів Пищимуха, йдучі й собі за нами.

Увійшли ми до кабінету, жандарі поставали коло одвірків на сторожі, а ми всередину вступили. Пан становий почав мою шафу з книжками обдивлятись.

– І навіщо ви отаку силу книжок набгали? – звернувся до мене пан становий. – Скілько-то грошей на їх переведено!.. Може, у вас список книжок є?.. Бо кожну книжку виймати з шафи та розглядати – що воно та до чого, – дуже забарно. А як по списку, то я миттю його переберу і, яка зацікавить, оту й подивимося...

– Список, – одказую йому, – є. Тілько в тім списку одні назви книжок. Навряд по їх можна довідатися, чи то добра книжка, чи лиха.

– А ви думаєте, я їх мало на своїм віку перечитав? – спитав мене становий. – Я й такі читав, що вам, може, не доводилося і чути про їх! – похвалявся далі. – Ось ке ваш список.

Я мерщій витяг цілу книжку з столу і подав становому.

– Бачили ви коли-небудь Бантиш-Каменського – «Історія Малоросії»? – беручи у мене з рук списка і присідаючи на стул до столу, спитався становий. – От книжка, так книжка! Усе тобі там описано; про всіх гетьманів є.

– У мене, – одказую, – Бантиш-Каменського нема, а Костомарова є.

– Кого? – здивовано спитався становий.

– Костомарова, – кажу, та й почав йому перелічувати Костомарові писання: «Богдан Хмельницький»... «Виговщина»... «Руїна».

– Читав, – перебив мене становий. – Казна-що! Не вистаче він проти Бантиш-Каменського... Тут і патрети кожного гетьмана є... А в Костомарова ж нема патретів?

– Нема, – одказую.

– Ну, то що ж! – радісно промовив становий. – Та чого ви стоїте передо мною? – повернувся він до нас. – Сідайте, бо, стоячи, і ноги заболять.

Ми посідали: я на стул: біля столу, а Пищимуха – на канапі.

– А є у вас така рідкісна книжка, як «Звичаї і обичаї малоросів»? – спитав, повертаючись до мене, становий.

– Ні, – одказую, – і такої нема.

– Еге!.. У сій книжці трохи і мого гріха є, – додав далі.

– То й ви, пане становий, по писательській часті грішили? – спитав його жартівливо Пищимуха.

– А ви думаєте, що ви один тілько на се мастак? – одповів йому згорда становий. – Ви пишете, та нічого не печатаєте, а у мене от і печатане є!.. Звісно, не пустяковинка яка-небудь, а корисна штука... як, приміром, борщ зварить... путрю... саламаху... «вашу... Оте все списано у тій книжці... Був у нас, бачите, такий віце-губернатор... наш-таки – пирятинець... Потім і до губернатора дослужився... Так ото він і видав оту книжку, ще як віце-губернатором був... «Звичаї і обичаї малоросів»... Написав циркуляра, щоб ми, поліцейські служащі, збирали всякі відомості про те, як живуть малороси, які у їх звичаї й обичаї... що вони їдять і як та страва готується... А я тоді був становим у самій Опошні... Знаєте опошнянські сливи?.. Містечко таке... Велике містечко і давнє... Ще за козаччини воно славилося... І тепер опошнянці зовуть його городом, хоч воно всюди містечком пишеться... Так я ото, у сім містечку живучи, багато-багато всякої всячини про страву малоросів зібрав та гарненько усе те списав, та по начальству і послав... Довго не чутно було, що з моїми писаннями сталося. Коли так – через рік, чи що, – приходить лист від самого таки віце-губернатора, у якім він дуже дякує мене за поміч і засилає на пам'ять свою книжку... Давай я її читати. Як дійшов до одділу «Кухня малоросів»... то, щоб ви думали?.. Усе те, що я посписував, – усе дочиста напечатано... Он воно що! – додав становий. – Е-е-е... корисна книжка!.. Ну, та годі нам балакати, час і до діла братися.

І, се кажучи, присунув ще ближче свого стула до стола і почав списка вичитувати.

– Бо-Бокль... Історія ціві-цівілізації в Англії... – прочитав він уголос. – А ке сю книжку! – повернувся до мене.

Я подав. Він підняв палітурку, перегорнув один листочок і глянув набік.

– Цензурою дозволена... Ну, нате, поставте її на місце, – сказав він мені, віддаючи книжку.

Я мовчки поставив.

– Дре-дре-дре... Дрепер! – аж скрикнув становий, читаючи далі, і сплюнув. – Ну й прізвище?! І язика зламаєш, поки вимовиш. А се що за книжка?

Я знайшов і сю книжку і, розгорнувши якраз на тім місці, де було надруковано, що дозволяється цензурою, – подав становому.

– Ага, і в сій дозвіл є? Ну й сю ставте на місце.

– Та в мене, – кажу, – безцензурних немає.

– Немає, кажете, – перепитав становий. – Се добре, що немає... Святе діло – ота цензура!.. Зразу видко, що книжка путяща... І скажіть мені: на якої лихої години все добивались, щоб оту цензуру одмінити? Скілько тепер без отії цензури усякого сміття печатається?.. Щоб довідатись, – як от тепер, приміром, мені доводиться, – чи путяща книжка, чи лиха, – треба всяку з їх прочитати... А коли ж його читати, як свого діла не обберешся?.. Трудне, скажу я вам по правді, наше служебне діло і, не доведи господи, яке трудне!.. Та ще й час такий лихий настав, що так і стережися... З одного боку – судом тебе стращають, а з другого – і начальство по головці не погладить, якщо проґавив. Як мине день благополучно, – то й слава тобі господи!.. Ну, та що ж робити? Узявся кажуть, за гуж, то не кажи, що не дуж. Служиш – треба й робити... Охо-хо-хо-о! – зітхнув становий і знову почав список перечитувати.

* * *

Він читав більше про себе, коли-не-коли стиха мугикаючи щось під ніс. Ми з Пищимухою сиділи й дивилися, як він виводив очима по писаному, як перегортав листок за листочком. У хаті було тихо та сумно; мене почав сон розбирати, а Пищимуха, сидячи на канапі, собі щось колихався.

Коли се зразу щось як писне! та так і розкотилося по хаті.

– «Да воскресне бог і розточа-а-аться вразі його!» – почулося серед нас.

Ми так з становим і кинулися. Глянемо, – а Пищимуха сидить, закривши очі, та колишеться. Потім лупнув очима, глянув на нас.

– Не лякайтеся. – промовив. – Се в мене в животі... Таки не помирилися вареники з уткою, – і, се кажучи, взявся за живіт руками.

– Болить? – усміхаючись, спитався становий.

Пищимуха тілько замотав головою і, підвівшись, напрямився виходити.

– Нельзя! – заступаючи йому дорогу, вимовив жандарм по-московському і вхопився за піхву шаблюки.

– Пусти, пусти!.. Можна, – приказав становий, здержуючись, щоб не зареготати.

Жандар одскочив, а Пищимуха, дрібненько ступаючи, мерщій подибав на кухонні двері. Як вийшов Пищимуха, то становий так і залився реготом.

– Ну й штукар осей Пищимуха! – промовив він, витираючи платком очі.

– Ми сьогодні таки справді добре пообідали, – кажу я становому, щоб вигородити товариша.

– Та тож-то й є! Досидівся, що далі вже й нікуди. А нема того, щоб раніше сказати? – промовив становий і знову почав список переглядати.

Я мовчки сидів та дослухався, чи швидко вернеться Пищимуха. З ним все-таки було якось охітніше, а без нього – так і здавалося мені, що от-от мій приятель, пан становий, повернеться до мене й почне прохати їхати з ним. А, правду кажучи, мені дуже не хотілося міняти свою теплу й обхідчасту хату на якусь невідому мені квартиру.

Коли чую, – щось тупає, тілько наче не одно, а двоє йде. Глянув я – огрядна постать Пищимухи з столової суне, а за ним – ще щось шкряботить. Пищимуха увійшов до нас, і я забачив у столовій Омелька, що з-за стола махав на мене рукою і викивував головою.