Текст книги "Дурниця"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

                                                            Панас Мирний

                                                                ДУРНИЦЯ

* * *

Нездужалось. Цілісінький день мене і терло, і м'яло, і ходити не давало. Я більшу частину дня пролежав, думаючи про те, як то сьогодні в нашій окрузі відбудуться вибори від земельних власників. Чия-то, мовляв, візьме гору: чи «праві» осилять «лівих», чи «ліві» подужають «правих»?

Становий, що, спасибі йому, ніколи не минає моєї хати, як їде через село, де я живу, – учора теж незнарошне завітав до мене і хвалився, що він добрячого підвіз возка отим «лівшукам», щоб не дуже зазнавалися та вгору носа драли.

– Підвезли, кажете, возка? – перепитав я його.

– Та ще й якого! – гучно викрикнув він. – Заплішив у саме тім'я такого кола – ого-го-о-о! – додав він, моргнувши злукава оком.

– А можна довідатися, якого саме? – попитався я.

Становий трохи промовчав, потім духом вимчав цілу склянку міцного та солодкого чаю з ромом, що завжди любив його уживати, і, зажмуривши очі, покрутив головою.

– До якого часу не скажу, – відмовив він нешвидко, усміхнувшись, – самі потім дізнаєтесь!

Пам'ятаючи, що «всяка власть від бога» і завжди спочуваючи цьому заповіту з святого письма, я, звісно, не посмів допитуватися пана станового про того кола, якого він заплішив лівшакам у саме тім'я. Я тілько прохав його ще випити одну склянку чаю, бо надворі було холодно, а йому треба їхати.

– Ні, спасибі. Я чаю більше не хочу, – відказав він, – шкода таке добро марно витрачати! Якби не їхати, випив би ще, а то на морозі – воно так задарма і піде собі, буцім і не пив. А ви, – додав він мені, – оце пляшечку приховайте до якого часу. Як можна буде у вас і заночувати, тоді ми довідаємося, де в неї денце! А на сьогодні – буде, бо треба зараз у дорогу збиратися.

– Та чого ж, – питаю, – так швидко? І не перегрілися як треба та й у дорогу?

– Ніколи... От по сю! – відказав він, черкнувши пальцем по горлянці.

– А вже, – кажу йому, – у вас і служба! Та ще під такий скрутний час, як тепереньки.

– Прямо тобі – дихати не дає! – відказав гучно становий і, схопившись, почав збиратись у дорогу.

– Що ж, і ви завтра на вибори лаштуєтесь? – спитав він, надягаючи кожуха.

– Та думка, – кажу йому, – як усе благополучно буде.

– Їдьте, – відказує становий. – Там буде і Пищимуха. А вже він буде, то без потіхи не обійдеться. Певно, яким-небудь новим «утвором» людей напотішить.

– Та він, – кажу, – на це вдатний.

– Та ще який вдатний! – скрикнув становий. – Прямо тобі як та сластьонниця сластьони пече, так він свої утвори вивертає... Так і сипле, так і сипле ними, наче те зерно на кіш! Та все віршами, а не як-небудь. Пам'ятаєте його:

У лузі соловейко

Співав голосненько,

А зозуля на дубі кувала,

Літа віщувала!

– Пам'ятаю, – кажу. – Як же не пам'ятати? Се ж було у отця Федора, тоді саме, як справляв він обід з радощів, що розігнали першу думу!

– Ото-то-то! Тоді саме! Тепер він з новим утвором носиться: позов складає.

– Позов? Який позов? – зацікавився я.

– От ви його і приятель, та нічого не знаєте; а він мене за свого ворога має, а я все знаю, – похвалився становий.

– На те ж ви, – кажу, – і пан становий, щоб усе знати. На те і приставлені, щоб відати, хто що думає. Бо якби такої власті не було, то хіба б же ми спали спокійно?

– Глузуйте! – відказав він. – А я вам по правді скажу, бо я з нею ні перед ким не таюся, не то що перед справником, а й перед самим губернатором!.. То от я вам і скажу: що й ви, добродію... теє-то, як його, – як казав виборний у «Наталці Полтавці».

У мене в душі чогось похолонуло.

– Як-то, – питаю, – теє-то, як його?

– З ґедзиком!.. З душком – значить! – скрикнув зовсім уже одітий становий і, це кажучи, відкопилив губи та, приложивши два пальці до носа, як потягне в себе духу!.. – Пахне, значить... вільним повітрям пахтить... От що я вам скажу!

– Від мене?.. Вільним повітрям? – ледве повертаючи язика в роті, вимовив я.

– Еге-с... від вас, – усміхаючись, каже становий. – Скажіть мені по правді, от як я перед вами по правді кажу, навіщо ви мене другу склянку чайку випити присоглашали? Ану, скажіть?

– Та як же доброго чоловіка в холод із хати випускати, не обігрівши як слід його? – відказую йому.

– Толкуйте про вільховий корінь, а дубовий – товщий! – відказав мені становий своєю улюбленою приказкою та, нахилившись до мого уха, стиха зашептав: – Бажалося довідатися, якого я кола заплішив? Думка: вихилить становий другу склянку, шибоне вона йому в голову – і почне він клепати язиком, наче паламар той у дзвона? Ну, так я вам скажу: не на того наскочили! Становий – не дурень удався! Зразу помітив, куди воно стриже і... ухилився. От як хотілося і другу випити! бо ромок у вас... Хіба у самого маршала такого другого доведеться пити... Ви його, пане хазяїне, приховайте. Ми його другим разом укутаємо і то так, щоб і мундира скинути... бо в мундирі, бачите, тісно... а то... щоб вільно було... на просторі. Адже ж ви поважаєте тую волю? Та хто її тілько не поважає, хто не любить?! – весело граючи очима, торохтів пан становий, та це кажучи, кинувся до мене, міцно обняв, дзвінко поцілував та, як та дзиґа, крутнувшись, – зразу зник за дверима.

Як я, опам'ятавшись, вискочив був на рундук, щоб провести дорогого гостя, то він уже – аж сани гарчали по глибокому снігу – прудко мчався з двору.

* * *

Вернувся я в хату, як там кажуть: ні в сих, ні в тих. Все оте так скоїлося несподівано, так мене здивувало!

«Щось то воно неабияке! – думав я. – 3 одного боку – становий, як мій давній приятель, поводився зо мною, як і слід поводитись приятелеві, а з другого – чогось він лукаво натякав про ґедзика та про вільне повітря. А наостанку ще й поцілунка вліпив!..»

Найбільше всього непутив мене отой поцілунок... І пригадалося мені святе письмо... як Юда цілував Христа, видаючи його ворогам... Чи не хоче, бува, і становий мене отак видати?.. За віщо ж?.. Здається, і вини за моєю душею ніякої немає. Живу я собі на селі тихо, ні до кого не чіпляюся, і мене ніхто не займає; не ходжу у волость довідуватись, де що сталося, хто кому яку шкоду заподіяв або зле учинив, от, як плещуть, у нашого отця Федора курей покрав... Не тичу свого носа на волосні або сільські сходи, де миряни радяться про свої громадські: діла. Чого я на них буду ходити? Воно хоч і цікаво послухати, як розумні голови керують отими справами, цікаво, але під теперішній неспокійний час і небезпечно... Ще скажуть: ходжу, щоб громаду проти стражника обурювати. У їх, либонь, з стражником нема згоди: стражникові бажається, щоб прості люди його за начальство приймали, щоб, зустрівшись, шапку здіймали, надобридень казали; а вони – сказано, темна-темнота! – не вдаряють на те. Хто смирніший, то ще як здалека його побачить – у чужий двір вскочить, чи назад поверне, або боковою улицею обійде, щоб тілько не стріватися з ним; а хто смілий, то пройде повз нього боком або спиною повернувшись, щоб не дивитись... А як наша знахарка – баба Горпиниха, що й уроки виливає, бешиху шепче і пропасницю вичитує, – то ся, як тілько стражника побачить, зараз почне хреститись, неначе зачує в церкві дзвона... хреститься та причитує: «Господи, відверни!». А як пожене, то повернеться, та аж тричі на слід плюне, та ще й ногою розітре, приказуючи: «Згинь, зникни, сатано!..» Чого в них ота незгода, та ненависть? Я так і не довідався. Чув якось раз, як суперечилася стражникова жінка з простими жінками – її сусідками. Стражничиха доводила їм, що то чоловіка задля того поставлено, щоб, поміж людьми вештаючись, їх думки вивідував та всякі лиходійні заміри дізнавав, і через це вони повинні його шанувати. А їй сусідки відповідали: у нас один тілько є такий, що знає думки кожного, – господь на небі! Отже і він, святий, дав волю чоловікові, що хоче, робити, а там уже – на тім світі – кожен буде за свої вчинки розплачуватись. А ти, – кажуть стражничисі, – свого чоловіка он до кого рівняєш? То ж таки бог, а твій чоловік – панський підглядач, та й більш нічого!.. Хорт, що ним пани хотять нас, наче зайців тих, полювати!.. Он хто такий твій чоловік! – вигукували сусідки. – Я як зачув оте змагання, то у мене аж мороз поза спиною посипав, і – дай боже ноги! – мерщій хильки та хильки від того місця, де дурні жінки отаке плескали, і таки непримітно зник. Та нікому про те, що отам довелося чути, і не хвалився, навіть самому приятелеві моєму – панові становому не сказав... «Хіба, може, оце він довідався, що я чув, та йому не похвалився, та оце і ремствує на мене? – думалося мені. – Відкіля ж він зміг довідатися про се? Відкіля довідався?!. А відкіль він довідався про мій замір підпоїти його та вивідати правди про отого кола, що він комусь заплішив? Я ж йому не казав про свою думку, а він зразу дізнався!.. Ні, що не кажи, а, мабуть, стражничиха правду казала, що всі станові, урядники, стражники на те й призначені, щоб людські думки вивідувати... І кепсько ж вони з оцим ділом справляються! Скілько-то люду через їх вивідування пішло на казенні хліби, а дехто попхався аж туди, де Макар телят пасе!»

Отакі думки цілий той день мою голову клопотали. Ніяк я їх не здихаюсь, та й годі! Уже я і по хазяйству ходив наглядати, чи злаштував Омелько як слід сани, щоб завтра на вибори їхати, чи насипав коневі вівса і наложив як слід сіна, щоб був нагодований і не пристав, бува, в дорозі, бо п'ятнадцять верстов треба до виборів чухрати. Допитувався і в Параски, чи здоїла корову та птицю нагодувала?.. Поки ото клопочуся надворі, то ще й нічого, – а як тілько вернуся в хату – знову мене думки обляжуть! Одна в голові колом стримить; друга – у душу холодом віє; третя, неначе гадина та, у саме серце упнеться, – ссе його, щипає... Нема мені спокою, не вдію з думками нічого! Розпустилися так, що не приберу способу, як їх докупи позбирати та над ними гору взяти. Гуляють собі по волі, неначе той вітер по степу.

І подумав я: от що воно значить – дати волю! Недаром приятель мій – пан становий – так ненавидить її. «Нема, – каже, – гіршого лиха над неї на всім світі. Вона всю душу так вимотає, що чоловік робиться ні на що здатний. Вона, – доводить, – все одно, що дикий кінь... як не об'їздиш його та не загнуздаєш добре, то не поїдеш; та й то ще на короткій вожжині треба держати дужою рукою... Отоді уже й добре буде. А як тілько попустиш, то добра не жди!»

Насилу я діждався вечора, та мерщій звелів слати і ліг спати, щоб хоч сном свої думки перемогти. Отже все те була даремна праця! Як погасив я світло та облягла мене кругом темнота, то мої думки, неначе роздрочені бджоли, так роєм і загули кругом мене. Одна за одною летять, одна одну переганяє: то зіб'ються в купу, наче кім'ях, то розлетяться на всі боки та й грають передо мною такого веремія, що мене аж острах бере, – чи не збожеволів, бува, я? чи не напосіла на мене ота пропасниця, що голову приском пече, а по тілу морозом сипле, аж зуби цокотять?..

Знемігся я, зовсім занепав. Хочу лоба перехрестити, – думка: хоч хрест святий допоможе, – руки вгору не здійму; хочу молитву прочитати, а з уст зривається не святе слово, а прокльони та докори на всіх отих вивідувателів думок людських, що через їх немає спокою і уміркованій людині!.. Уже треті півні проспівали, за стіною в кухні почали мої вірні слуги рушати, як я таки якось зімкнув очі, забувся й заснув.

* * *

Прокинувся, а сонце геть уже підбилося, заглядає через вікно до мене в хату, ясними плямами плазає по долівці. Лупнув я очима, аж Омелько заглядає до мене в хату.

– Що тобі? – питаю його.

– Та казали ж лагодитись їхати сьогодні, – одказав він.

– Їхати? Куди їхати? – здивувався я, не пригадуючи спросоння, куди ж це я загадував їхати.

– Та на вибори, чи що! – доводить Омелько.

Наче хто обухом ударив мене по тім'ю! «От тобі й раз! – думаю. – Мав був чуть світ виїхати, щоб якраз у пору добутись, а тепер уже он де сонце стоїть... Куди ж я поспіну?»

Досада мене така взяла! А, звісно, як досада найде на господаря, то на кому ж її зірвати, як тілько не на своїх близьких тобі людей? Якби в мене жінка була, то, певно, я їй би почав «отче-наш» вичитувати, що не збудила; а як у мене жінки зроду не було, то, звісно, на кого ж більше ремствувати, як не на першого, хто піймався тобі на очі?

Я ото й почав Омелькові вичитувати: – І як тобі не гріх, і як тобі не соромно у свій час не ввійти та не розбудити мене? Мабуть, і сам качався на лігву, аж поки сонце не вигріло! Мій хліб їси, з мене плату береш, а діла не хочеш робити! – докоряю його.

Омелько мій з доброго дива аж очі вирячив.

– Та я ж, – каже, – скілько разів і сам довідувався, і Параску засилав. Разом гукали на вас: «Пане! пора вставати!». А ви хоч би собі усом повели, Параска, насмілившись, тихенько підійшла до вас та ухо аж до рота наставила, довідатись – чи дишете. Бо так ви лежали, немов – хай бог боронить! – мертві. Очі закриті, обличчя бліде-бліде і руки на грудях схрестили. «Оце, – думаю, – так! Ну що, як справді смерть прийшла? А я ж за півроку плати не брав... Хто ж мені тепер заплатить?» Не повірите – від жалю аж серце зів'яло! Раз – що добрий пан був, а друге – і свого жалко. Та вже Параска втішила. «Ні, – каже, – дише. Ледве чутно, а дише». – То ти б, – кажу їй – може б, за руку потримала, може б, ви прокинулись». – «Шкода, – відказує, – будити. Я, – каже, – чула, як вони цілу ніченьку бухикали та одпльовувались. Певно, не спалось, то хай хоч тепер посплять...» – От ви й розсудіть, чим же я винуватий? – додав Омелько.

Розжалобила мене ота річ його. Шкода мені стало, що я його своїми докорами так ні за що образив. А проте, щоб не давати йому сього помітити, – думка: не буде слухатись, – мов спересердя буркнув:

– Клич сюди Параску, а сам іди лагодитись!

– Тобто запрягати? – спитав Омелько, становлячись до мене боком.

– Тоді будеш запрягати, як скажу! А тепер мерщій клич сюди Параску, а в самого – щоб усе готове було, – відказав йому.

– Та в мене ще звечора все готово, а запрягти – не забарюся... тілько гукніть! – бубонів Омелько, виходячи з хати.

Пішов Омелько, а я почав зводитися з ліжка. Зразу наче і бадьоро скочив, та тілько що ноги спустив додолу, – аж мене в поперек – шпиг! Руки і ноги затрусились, у голову шибонуло, туман наче знявсь перед очима... «От тобі й раз! – думаю. – Як же оце в дорогу зриватися?»

Проте все-таки звівсь, ноги в повстяники всучив, надибав свого на хутрі з шльонками халата, нарядився в нього, підперезався й пішов умиватись. Думка: умиюся холодною водою, розітруся, розімнуся, то воно, може, й пройде... може, таки й поїду.

Почав умиватися. Отже вода не тілько не бадьорить мене, як бувало раніше, а здається якоюсь неприємною, – руки від неї клякнуть, морозом по тілу дере. Не потураю я на те, та все зливаю її і на голову, і на шию, натираю груди. Не бере мене тепло, а все – морозом сипле! «Погано», – думаю. Кинув хлюпостатись, та ну мерщій витиратись. Як я не шарував себе дебелим утиральником – нічого не враю, – нема тепла, аж зубами почав цокотати; у спину і в боки коле, дух запирає! – Сяк-так витерся я – та мерщій знову у свій халат, та й почовгав у одпочивальню. А там Параска вже постелю перестилає.

– Залиши, – кажу їй, – коцем застилати. Мабуть, я знову ляжу, бо щось мені нездужається.

Параска, перебиваючи подушки, на мене через плече зиркнула та мерщій і почала їх складати: спідню – пряменько положила, верхню – навскосяк угору підвела, до бильця притулила, а саму невеличку, наче пампушку ту, одним махом руки якоюсь круглою зробила і на самий поверх кинула. Потім коц ухопила, сюди-туди труснула і покрила ним зразу всю постелю, ще й один бік загорнула, щоб зручно було за нього взятися та одвернути, як під коц залізти.

– Лягайте, – каже, – готово!

«І що за проворна оця Параска», – подумав я, сідаючи на ліжко. Скинув повстяники з ніг та так, не роздягаючися, з халатом і ліг. А вона – тілько хвіть! – уже й коцем прикрила. Метка, як та муха!.. Ліг я, а зуби цокотять.

– Слухай, – кажу, – Параско. Завари, будь ласка, чаю та подай сюди гаряченького. Може, я хоч чаєм нагріюся; щось-то погано почувається.

– Ото було б за отим пикатим ніччю роздітому і без шапки аж надвір вискакувати! – буркнула вона та мерщій і побігла до їдальні.

Чую – посудом цокотить, воду з самовара наточує, бовтає нею, хлюпається. Чай ото заварює. Проворна вдалася, що й казати. А куховарка з неї добра: борщу як наварить, то не їж, а прямо навхильці пий, – такий смачний та добрий... І коло корови уміє ходити, наче справжня ричка... І вишиває, і панчохи плете... Золоті руки, та й годі! До цього всього – чепурна, весела, балакуча. Глянеш на неї – щаслива, та й годі! А проте бог щасливою долею задля неї поскупився; одної осені заміж пішла за гарного парубка, що з москалів повернувся. Думка була увесь вік з ним прожити: а тут, на її лихо, війна з японцем розпочалася. Узяли її Федора та як погнали, то аж уже третій рік ні слуху, ні духу! З дороги ще таки писав, як було далеко та погано їхати. А як добувся до місця, то з того часу ні одна звістка до неї не доходила. Чи він занедужав та вмер; чи на війні свою голову положив; чи у полон піймався, – так вона й досі нічого не знає. Другі хоч каліками повертались, про декого звістка прийшла, що вбито, а її – наче у воду впав... Зосталась вона – ні жінка, ні дівка! Спершу плакала, журилася... Та що плачем та журбою поможеш? Пожила півроку у свекра та свекрухи, та й знову у найми пішла, де й виростала, бо батько та мати, ще як малою була, померли; рідна хата, як водиться, старшому братові зосталася, а їй довелося по чужих людях служити. З отих наймів і заміж ішла до чоловіка у прийми. Старі відбивали його, щоб не женився на наймичці, а взяв собі хазяйську дочку, щоб і за нею було що-небудь. Ну, а за Параскою нічого того не було, тілько брови чорні, руки моторні та вдача весела. Звісно, що старим усе оте не дуже було до вподоби. Свекруха світила очима на невістку ще й тоді, як чоловік був дома; а як його у військо взяли, то докорам і кінця-краю не було. І чого за чоловіком плачеш та діла не робиш? Або, чи вона з журби заспіває, то чого пісні заводиш, – отак по чоловікові журишся?.. Терпіла вона, терпіла та, щоб не змагатися, знову у найми пішла. Осе вже другий рік у мене слугує і – спасибі їй – і слухняна, і робоча, і порядку держиться.

Все осе якось мимоволі пробігло у моїх думках, як лежав я, заплющивши очі і дожидаючи, поки Параска чай зготує. Аж ось чую – шамотить босими ногами і стиха цокоче склянкою на блюдці...

– Осе вам і чай готовий. Пийте, поки гарячий, – мовила вона, становлячи склянку чаю на невеличкий столик, що завжди стояв біля моєї постелі.

Потяг я мерщій той чай до себе, та, поставивши на груди склянку з блюдцем, заходився біля його. Гарно мені, що він і в руки гріє, і тепло всередину вливає, і бадьорить мене, неначе сили наддає. Сьорбаю я його з такою жадобою, що аж відляски по хаті розходяться, аж Параска, витираючи чистенькою ганчіркою пилюгу з стола та стільців, усміхається.

– Чого ти, – питаю, – регочеш? Дивуєшся, що я так до чаю допався?

– Пийте, пийте на здоров'я! – заторохтіла вона. – Доп'єте сього, я ще наллю. А то – он, як пуп, посиніли, так змерзли.

– Та се ж і гріюся, бо дрижаки таки добре пробрали! – відказую їй.

– Ото нічого бігати за отим пикатим! – знову вона за своє.

– Про якого ти пикатого удруге мені плещеш? – питаю я.

– Та вже ж не про якого? Про того, що ви його взиваєте приятелем своїм... про станового! – відрубала Параска.

– Чудна ти! – відказую їй. – Чоловік з дороги перегрітись забіг, – як же його не привітати? Спасибі, що хати не мина.

– Ще б минав, як ви з ним отак носитесь та годите йому, неначе тій болячці!

– На те воно, – повчаю її, – начальство, щоб біля його впадати та панькатись з ним. Задобри його, то й воно тобі колись у пригоді стане.

Параска і головою замотала, і рукою махнула.

– Дожидайтеся від його пригоди, як від Сірка ласки!

– Дурна ти, – вилаявся я, – то дурне і плещеш!

– Хай я і дурна, бо, може, така зроду вдалася. А проте серцем чую, що він на вас недобре замишляє... Через те і вчащає до вас! – відказала вона.

– Що ж він проти мене замишляє? – дивуючись, попитав я її.

– От, бачите, що ви й не знаєте; а я, – не бійсь, дурна, – та знаю! – з докором та згорда відказала вона.

– Що там ти такого знаєш?.. Ну, кажи, – повернувся я до неї.

Параска аж на середину хати вискочила, та, узявшись обома руками в боки і червоніючи на виду, наче та маківка, – запорощала:

– А з якого добра-ума він отого стражника раз у раз до мене підсилає... та наказує, щоб помічала, хто у вас буває та про що ви з тим, хто буває, балакаєте... куди саме вчащаєте?.. – вичитує Параска, аж крешучи своїми карими очима та поводячи передо мною рукою.

То я почав був трохи нагріватись, а то відразу мене така трясучка вхопила, що склянка об блюдце тілько – цок-цок-цок! – так ходором у моїх руках і заходила.

– Та ти не брешеш, бува?.. – здивовано попитався я.

– От хай мене осей хрест поб'є! – гукнула Параска і великим хрестом аж тричі перехрестилася, а потім знову взялася за свою роботу – мебель витирати.

– Що ж то тобі стражник хвалився, що все ото йде від станового? – нешвидко попитався я.

– Він не хвалився, та я й сама про се добре знаю, – відказала Параска.

– Почім же ти знаєш? – спитав я.

– Почім знаю? – перепитала Параска. – По всьому видко: стражник подарунки за те обіцяє... А де ж йому грошей узяти на ті подарунки? Звісно – у станового!.. Потім – ще обіцяє... Я б і сказала що, та не вмію назвати... дукач, значить, такий, що його на грудях носити.

– Медаль, може? – підказав я.

– Медаль, медаль, бодай він повісився на ній! – скрикнула Параска. – Як будеш, – каже, – як слід наглядати та про все мені доводити, то як запопадуть твого пана на злому вчинку... чи людей буде намовляти не слухатись, чи що інше замишлятиме, – то тобі, каже, начальство медаль дасть.

– Бреше, – кажу їй сердито, – твій стражник, як та руда собака, а ти за ним!.. такого й закону немає, щоб медалі роздавали жінкам за такі вчинки... От що я тобі скажу! – додав з притиском я.

– Може, він, – відказує спокійно Параска, – і бреше, а я – за що купила, за те й продаю!.. На мою думку, я все-таки береглася б отаких приятелів, як становий, – помовчавши, додала вона далі... – Що стражник, що становий – всі вони одного поля ягода, одним миром мазані!.. Всі вони одного добра зичать нам...

Як почув я оте, то з нестямки аж перелякався.

– Що ти, – питаю злякано, – сказала? Усі вони однакові? Усі одного добра зичать нам?!

– Атож! – мов ні в чім, одказує Параска.

– Та ти знаєш, нащо поліція заведена? – присікався я.

– Знаю, – спокійно відказала Параска... – На те, щоб до всякого чіплятися, – додала.

Так я і підскочив на постелі! Підвівся ото та й кажу їй:

– Поліція, – кажу, – на те у кожнім царстві заведена, щоб від лиходіїв людей захищати... Щоб спокій добрих людей не порушав!.. Щоб вони тихо жили та безпечно спали!..

– Про се самісіньке, – перебила мене Параска, – і стражничиха раз у раз про свого чоловіка каже. А я вам на се відкажу: поки у нас отого стражника в селі не було, то все добре було: і люди спокійно спали, і ніхто до їх не чіплявся. А тепер – немає нікому спокою від нього. На вулицю дівчата вийдуть поспівати, – розганяє; на досвітки парубки зберуться, – а він попідвіконню ходить та підслухує, що вони балакають проміж себе... А на того, хто йому шапки не скидає, то він так узлиться, що й по дворах ходить та присікується, – нащо з'їдів понакладав та гною понавертав? Прибери зараз, – каже, – а то составлю протокола. Хазяїн так відказує: як весна прийде, то все прибере: що на кізяк піде, а що на підмет вивезу. Так хоч і не кажи йому сього!.. Протокола напише, а земський штрапа накладає... Отак до всякого й чіпляється!.. От ви тепер і скажіть мені: чи на добро людям ота поліція, чи ні? – попитала вона мене.

– Та що ти, – кажу їй, – отаке про поліцію плещеш? Що ж, по-твоєму, – зовсім її не треба?

– А й не треба, – відказує Параска, – вона зовсім лишня! Є ж такі люди, що живуть без неї, та ще й як живуть?!

– Та тобі, – кажу їй з серцем, – за оці слова й Сибіру мало!

– А що ж, – одказує вона спокійно, – Сибір таке? Хіба й там люди не живуть?

Прямісінько тобі мов одуріла молодиця! Щоб як-небудь навести її на те, що то дурниця, про що ото вона плеще, я почав їй далі казати.

– Отже ти кажеш, що тобі й Сибіру не страшно? що й там люди живуть?

– Та вже ж і там не без людей! – одно товче вона.

– Люди то є, та тілько їх небагато, – кажу їй. – Та й то все чужі... не наші люди... іншої віри, іншої мови... А з наших – одні лиходії, що їх начальство від нас туди справляє, щоб нам отут покійніше жилося... А живуть вони як? Хіба вони живуть так, як ми отут живемо?.. От хоч би, приміром, візьми себе... Чого тобі треба? чого недістає?.. І їсти тобі є, і пити тобі є... Ще й плата тобі йде до того... Хіба тобі, – питаю, – погано у мене жити?

– Чого, – відказує, – погано? На вас я нічим не жаліюся. Спасибі вам, ви, – каже, – добрий пан... Тілько й те сказати: якби я вам не робила, то чи ви держали б мене?

Я з диву аж закашлявся; а вона підождала, поки я відкашляюсь, та й знову за своє:

– Поки в мене руки дужі та сила служить, то я вам і потрібна. А якби, – не доведи господи! – я захворіла, або сили позбулася, то тоді під чужий тин іди.

– А ти, – кажу, – заробітка не гайнуй та про чорний день відкладай.

– Що той заробіток, – відказує вона. – Хіба з нього наскладаєшся? Як візьмеш у руки, то він так поміж пальцями і розійдеться!.. От ви, – каже, – осе гаразд розберіть та й вирішіть, чи справді нам, наймитам, добре живеться? Чи справді наша доля така, що ми дурнісінько на неї нарікаємо?

Сими словами Параска ще більше мене здивувала. І хто їй про осе все наказав? Хто їй отакі думки в голову набив?.. Недаром приятель мій – пан становий, здіймаючи вгору свого здоровенного кулака, не раз мені казав, що тепер народ став – он який! І накриво йому нічого не кажи, бо ти йому слово, а він тобі – десятеро... Розумний дуже став! Тепер, – каже, – не те, що колись було.

Щоб як-небудь перепинити оту розмову, що Параска зняла, я їй наказав, щоб вона налила мені ще склянку чаю та й геть собі йшла, бо ми з нею ні до чого доброго не договоримося.

– І то правда, – усміхаючись, каже Параска, подаючи мені чай, – пора мені вже і до печі ставати, обід вам готувати. Дома ж будете обідати? Нікуди не поїдете?

– Куди, – відказую їй, – мені їхати, як нездужається? Скажи Омелькові, що не поїду.

Параска пішла, а я, п'ючи потроху чай, почав думати про те, що Параска отут наказала.

Думки її про поліцію я відразу признав за нікчемні і не звернув на їх ніякої уваги; а то про долю наймитів – то се і мою голову заклопотало.

«І справді, – думав я, – що чоловік заробив – то його вистача тілько на те, щоб сяк-так-прохарчитися та кінці докупи звести... Уділити ж з заробітку яку дещицю про чорний день – невистачить... Поки молодий та дужий, то воно якось і байдуже про се. А як старість прийде? неміч силу зопсує?.. що тоді?.. І скілько ж отакого люду є, та ще й прибуває щороку? Про се, справді, треба б комусь подумати та щось пригадати, бо щоб отак і надалі йшлося – не можна... Голодному, кажуть, і розбій не страшний. Недаром і Параска Сибіру не боїться і отаке чорти батька зна що плеще! Се таке, що треба про нього добре пометикувати... Як доведеться з приятелем моїм – паном становим – побачитись, перше всього запитаю його, як на його думку оце розв'язати? Він чоловік з головою та ще й «служебний опит» має».

І ото, допивши чаю та поставивши склянку на стіл, я почав марити, як-то осього крутого вузлика, що лихе життя його зав'язало, добродій становий буде розв'язувати?

І уявляється перед моїми зажмуреними очима пан становий з його завжди червоним обличчям та рішучим поглядом його жартівливо-лукавих очей.

– Ану, що скажете, добродію, про се? – усміхаючись, питаю його.

– А ви не знаєте, що се таке?.. і чим воно пахне?.. – спитав мене, похнюпившись, становий.

– Чим же воно, – перепитую його, – пахне?

Він на те нічого не відказав, тілько нехотя якось почав розстібувати мундира, пошарив під ним рукою і витяг із бокової кишені невеличку книжечку в чорній обгортці.

– Гляньте сюди! – додав, указуючи пальцем на обгортку, де вгорі великими літерами було друковано: «Соціалізм».

У мене аж мурав'ї забігали попід шкурою, як прочитав я оте слово.

Він прикро-прикро глянув на мене.

– Бачили? – суворо спитався.

– Бачив, – ледве чутно одказав я.

– Задля тих мудраків, що отаке пишуть або про се базікають, є у мене, щоб ви знали, добра схованка... Отака! – додав він і, заховавши книжечку в ту саму кишеню, звідки витяг, почав застьобувати мундира. – Раз заліз туди, зогниєш там, а не вискочиш!.. Не втручайся не в своє діло! Не клопочи начальства! – бубонів становий. Потім, усміхнувшись, повернувся до мене й каже:

– А пo-приятельству до вас ось що я вам на ваше питання скажу: ви знаєте, що тепер панщини нема, що обов'язувала панів піклуватися про своїх людей? Не захотіли ж її... самі не захотіли... Волі, гукали, дай! А тепер знову кричать: свобода личності!.. Оце ж вам воля й свобода... Сам про себе дбай, сам про себе піклуйся! – знову забубонів становий, і від його гомону чогось мене почало гойдати – немов хвиля підхопила мене, колише і стиха несе кудись... Я так і незчувся, коли заснув.

* * *

Прокинувся, а сонце вже геть повернуло з півдня, котилося низом до спочинку. У хаті від його світла було якось червоно-червоно.

– Осе так заснулось! – промовив я, почуваючи себе таким бадьорим та дужим, та й почав мерщій вставати. Коли тут і Параска нагодилася.

– Уставайте вже, – каже, – обід давно перестоявся. Я вже не то в печі, а й у вас у хатах груби давно витопила; а ви все спите.

Поки я умивався та прибирався, сонце зовсім почало сідати. Зокола на вікнах бігали його червоні зайчики, та крізь намерзлі шибки пробивалися в хату якимсь жовтуватим світлом, окриваючи ним тілько середню частину, а по кутках стояла вечірня темнота і блимала своїми сіронепрозорими очима.

– Мабуть, таке, що світи світло та й давай обідати! – наказав я Парасці.

Тілько що я сів за стіл та почав борщу в тарілку всипати, як Параска, ускочивши до мене, замовила:

– А до нас гость прибув! – І шатнулась до шафи, щоб гостеві тарілок наготувати.

– Який гость? – попитався я.

– Отой самий, щоб вас добре вилаяти, – чую я у прихожій: гучний голос Пищимухи.

– За те, мабуть, що на вибори не прибув? – догадуючись, питаюся і встаю стрічати гостя.

– За те самісіньке, що ви людей тілько дурите!.. Злякалися свого приятеля-станового, чи що? – докоряє він мене, роздягаючись.