Текст книги "Перемудрив"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Вихід VIII

Грицько. Бач, яка добра душа у вашого брата, Петра Васильовича – хай їм щастя служе! А я, знаєте, йду та й боюся… Що як піткнуся, а вони спитають: чого ти прийшов?

Явдоха. Та й несміливий же ти який, Грицьку. Я ж тобі давно казала, що Петро ніким не гордує, з кожним радніший побалакати.

Грицько. Та бог його святий знає! Скільки літ не бачилися… нарізко жили.

Явдоха. У тебе все бог та бог! Знаєш: на бога надійся, а сам не плошай!

Грицько. Знаю то знаю; та що ж, коли в мене натура така: краще поли ввірву, а від напасті втечу!.. Не гаразд, знаєте, коли встрянеш, як теля в чужий огород.

Явдоха. Натура!.. А он, бач, Лука Семенович який: його по пискові, а він з другого краю забігає.

Грицько. То ж Лука Семенович!.. Йому, видно, матушка, як родився, очі заплювала, щоб стиду не знав.

Явдоха. А вже правду кажуть, що поганому виду – нема стиду!

Грицько (помовчавши). Євдокіє Васильовно… Он… тепер… Ви б, може, побалакали з Петром Васильовичем і про наше діло?

Явдоха (лукаво). Про яке наше діло?

Грицько. Про яке наше? Хіба не знаєте?… Доки ж Іам отак бути?… Один бог бачить, як я вас люблю; один він знає, що я переживаю, як часом куди поїдеш і вас Довго не бачиш… Невже ж отак мені й вік скніти-пропадати? Я радніший піти до вашого пан-отця, у ноги впасти, Христом-богом молити, щоб тільки нас спарував.

Явдоха. І боже тебе храни до його йти: гірше наробиш.

Грицько. То ж то бачите… Що ж його в господа милосердного робити? Уже ж я і сяк розкладаю і так; голова кругом від думок іде, і нічого не пригадаю. Спитайте ви Петра Васильовича, – що вони порають? що скажуть?

Явдоха (задумано). А сам?… Хіба в тебе язика немає?

Грицько. Та самому якось ніяково. Як, справді, скажуть: мужик! куди ти з своїм писком лізеш? Краще якби ви… (Явдоха мовчить). Невже ж ви мене хоч капелиночку не любите? Рибонько моя! крихітко моя! (Хапає за руку і пригорта її до свого серця; потім обхоплює і, держачи в жменях, довго дивиться). Пальчики ж ви мої! милії мої! Од ранку й до ранку цілував би вас і не переставав!

Жарко цілує кожен пальчик, Явдоха з любов'ю дивиться на його. Тут саме надіходять Печариця й Галя.

Вихід IX

Печариця. Отак, Грицьку! Оце добре, Євдокіє Васильовно!

Явдоха (засоромившись). Що добре?

Печариця (до Грицька). А ти, бісова ковтьобо, чужі пальчики лижеш?

Грицько (сердито). Лука Семенович! не пустуйте. На все час і міра є!

Галя. А Петя де це, Дуню?

Явдоха. Петя? (Дивиться кругом). Він тут був.

Грицько. Петро Васильович пішли з дідом пасіку обдивлятись.

Галя (помітивши, що Явдоха, наче в сливах). Ходімо, Дуню, й ми туди. (До Грицька і Печариці). А ви посидьте тут, – ми зараз. (Виходять).

Вихід X

Печариця (насмішкувато услід Галі). Не смію ослушатися наказу государині серця мого і покірно схиляю голову. (Схиля голову).

Грицько. Чого ви, Лука Семеновичу, юродствуєте? Якби ви знали, як то негарно з боку дивитись.

Печариця. Ще й ти, мужиче, розумієш, що гарно, а що ні? Хіба ти знаєш, як поводяться благородні люди?

Грицько. Та все ж і ми між людьми вештаємося. Доводилося бачити дещо на віку.

Печариця. Що ти бачив? Як щетину збирати та вощину бити?

Грицько. То – одно, а то – друге… Хіба ви не примічаєте, що Ганна Васильовна од вас одвертаються, як почнете не знать що плескати?

Печариця. Одвертаються!.. То, брат, вони таку стоту здають, – знаємо ми їх рід лукавий! Нема лукавішого створіння на світі, як жінка!

Грицько. То чого ж ви біля їх ворожите, коли так?

Печариця. Ворожите! Ох, ти, голово шльонська! Ти он знайшов собі простушку та й лижеш їй руки… А це тобі не то що твоя, – зух дівка! Треба тонко біля неї ходити, щоб того розположенія добути.

Грицько. Нічого тонкого не треба, бо як перетоните, то ще перерветься… А от як більше щирості, то воно гаразд і буде.

Печариця. Та що ти мені толкуєш? Що ти знаєш? Щирості! щирості! Чи ти знаєш, що то за щирість?

Грицько. Як не лукавить чоловік, по правді каже, по правді робе – ото й щирість буде.

Печариця. По правді? Якби то всі по правді жили! Де тепер та правда? відкіля її добудеш? Хіба у твого батька?

Грицько. Я вас просив, Лука Семеновичу, мого батька не чіпати; я ж вашого не чіпаю? Батьки, як батьки: і ваш, і мій зжилися з своїми установами, вже їх не перевернеш по-своєму! А вам про мого й гріх би що накриво казати; здається, ви немало й поживляєтесь від його.

Печариця. От ти вже й розсердився! Чого, брате, ноді не кажеться? аби за очі, а не в вічі! Кажеться, брат, одно, а робиться друге… От ти впадаєш біля Євдокії Васильовни, а не плюєш же у вічі й Ганні Васильовні?

Грицько. Чого ж мені їм плювати, коли вони така гарна баришня, як і Євдокія Васильовна. От тільки Євдокія Васильовна більше мені під норов підходять.

Печариця. Ох, ти, шельма щетинницька! Більше під норов підходять!.. Все пухкеньке вибирає та ласеньке… Знаємо ми тебе!.. Ну, як же ваші діла з нею?

Грицько. Які наші діла?

Печариця. Які діла? Братися швидко будете?… Хе-хе-хе!

Грицько. Та ну вас! З вами договоришся до того, чого ніколи й не було. (Устає і виходе).

Печариця (сам). От і цей, мужицюга, мене кинув… пішов у пасіку… Всі мене цураються, всі. Чи то б я, справді, такий противний? А видно… Он же – сиволап, як є сиволап, – а піди з ним!.. Слова по-людському вимовити не може, – а от ручки лиже!.. А я припадаю, на словах тих, як на гуслях, граю, – нема мені привіту, та й годі! Ганна Васильовна коли не одвертається, то насміхається… Хоч воно мені її цяцькання не дуже то й нужне – і без його обійдемося!.. Коли б за нею не було тих побрязкачів, що старий над ними труситься, то я б на тебе, моя голубочко, і не подивився! Хоч ти й гімназію скінчила, баришнюєш, а все ж ти мужичка… Мужича кров тече у твоїх жилах… Велика, бач, цяця – міщанка! Тут вся сила – в побрязкачах, вся сила – в старому… А старий привід дає… Одно тільки: коли б не обдурила стара лисиця, – і дочку збуде, і нічого не дасть… Тоді й підкидайся з нею, як Мартин з балабайкою!.. Тут треба в обоє дивитись… треба у старого честі добувати… Стара шельма – бита! Його так, як-небудь, не обійдеш: дарма що мужицюга, а голова – зовсім не мужича… Треба б подумати… треба щось пригадати… Лепсько, біси його батькові – його побрязкачі та сюди! (Б'є по кишені. Дивиться кругом, схоплюється). Надумав!.. Старий не дуже то сімейкою радий. Сьогодні, як був у його, усе щось натякав про вчених та дрюкованих… Видно, цей гульвіса, Петро, щось не теє… старому не до вподоби… А він тільки один і страшний; то – бабйо!.. Явдоху обійдемо; та біля неї отой щетинник упада… На чорта йому чуже, коли й свого до чорта?… Треба сина обійти, а про Явдоху можна натякнути; з сином, мов, старого Вовка замишляє; а з Вовком вони – як кішка з собакою!.. Це – думка! Сто рублів за таку думку!.. Постій… Заховаємося… Вони ж вернуться сюди, почнуть шукати, гукати… Пішов – подумають… Уже ж вони про щось та будуть гомоніти, – не заціпить же їм? Може, що й про мене, – лепсько почути… А може, й про заміри свої… Уже ж під-чуємо що-небудь та старому на ушко!.. Тоді – ось ви де всі в мене будете! (Виставляє руку і згортає пальці в кулак). Хе-хе-хе!.. Що в тебе, Луко, голова – то й ціни їй немає! Хе-хе-хе!.. Де б тільки його заховатись?… А ось: у курінь залізти, в одежу дідову заритись… І не далеко, і не видно, і все чутно…

Чується гомін за коном; Печариця мерщій ховається в курінь.

Вихід XI

Явдоха і Галя ведуть під руки Петра, заквітчаного вінком з квіток; за ними простує Грицько.

Явдоха. Та ну вже йди! От ще й опинається!

Галя. Колись учених вінками квітчали, – от і ми твою голову, Петре, повили. Бач, як гарно. Іди вже! Ось ми тебе Луці Семеновичу покажемо.

Грицько. Це вже так, як на Йвана Купала. (Виходять насеред кону).

Явдоха. Де ж це Лука Семенович? Пішов хіба?

Петро. От тобі й пропав замах! (Сідає на землю і скидає з себе вінок).

Явдоха. Та де ж це, справді, Лука Семенович дівся? Ми на тебе, Грицьку, його кидали, – де ти його дів?

Грицько. Де ж би я їх дів? Я пішов, а вони самі зоставалися.

Галя. Може, заховався де?

Грицько. Чого доброго? Вони іноді роблять так. Заховаються, а потім підкрадуться та й злякають.

Галя. А може, розсердився, що одного покинули, та й пішов додому?

Явдоха. Та він такий. Часом і геть то розприндиться. (Оглядається кругом).

Петро. Годі вам! Нема – значить, пішов кудись. Коли йому нужно – то вернеться, а чи й не вернеться – то хіба велика шкода?

Явдоха, Та все ж таки: де йому дітись? Може, пішов по садку погуляти? Хіба погукати? (Гукає). Лука Семеновичу! Лука Семеновичу!

Грицько. Євдокіє Васильовно! Облиште.

Галя. Не гукай, Дуню; а то ще справді подума, що такий нужний. Не набивай пихи бурсакові – у його її й так чимало. (Сідає біля Петра).

Явдоха. Ну, чорт його бери! Розсердився – іди к лихій годині! Нам приндикових не треба. (Сідає біля Петра з другого боку). Ми люди прямі: що не до вподоби – у вічі прямо кажемо.

Грицько (сідає собі геть від їх). Та вернуться!

Галя. А ти знаєш, Петре, – от як ви пішли обідати, а нас зоставили удвох, – як він мені у любві об'яснявся.

Петро. Уже? Швидко!

Явдоха. Бач, та й не хвалилася мені. Як же він з'яснявся? Що казав?

Галя (регоче). Там якби хто послухав – боже мій! ліпоту очесами зрю необякновенную… і високії матерії пустив у ход… Чого тільки там не було!

Петро. Ого!

Грицько. Е-е, вже побалакати – то їм дай!

Явдоха. А ти ж йому що?

Галя. Що ж я йому? Він не то, щоб прямо діло вів, а здалека; почав плести мені, як колись старі дяки у любві об'яснялися. Я зразу помітила, куди він гне, та й питаю: що це ви мені казна-що плещете?

Явдоха. Та ну? Так таки й сказала?

Галя. Атож!

Грицько. Приборкали, значить?

Явдоха. Ото ж він за те й розсердився!

Галя. А, чорт його бери! Дивись – нужно… Трохи не вперше баче та зразу й почав казна-що молоти.

Петро. Ну, а скажи по правді: тобто у тебе дівоча жилочка й не затремтіла?

Галя (з докором). Петре! Невже ти думаєш, що я така дурна, що зразу й повірю?

Петро. Бог з тобою, Галино! Хіба я думав тебе зобіжати? Бач, у баришень, кажуть, є така кісточка, що тільки слово до неї дійде, об неї черкнеться – вона так і забринить.

Грицько (регоче). Кісточка?! А бодай вас – які кумедні.

Явдоха. У нас, ти кажеш, кісточка є; а в вас же що? Язик такий, як лопата?

Петро. Отак! І в думці не мав кого образити, а вийшло – обидві розсердилися.

Галя. Я не серджуся; а мені тільки чудно, що й ти так про нас думаєш, як і всі. Невже у нашого брата тільки кісточка, як ти кажеш, і є? Хіба у нас голови немає? Хіба вона незугарна до чесної праці, до розумної роботи.

Петро (милуючись Галею). Ну-ну, сестро, ну! Викладай, викладай, що затаїла за душею.

Галя. Це тільки так папочка каже, що у нас волос довгий, а ум короткий… То ж папочка, а то ж?…

Петро. Воно, значить, і ваша гімназія не личком шита! Таки часом і вона засіва добре насіння… Дай боже зросту!

Явдоха. От і почали? Годі вам, ще посердитесь! Я не хочу, щоб ви тільки удвох говорили. Перестаньте зараз, а то! (Хапа вінок і зарахується ним на Петра).

Грицько (придержуючи Явдошину руку). Явдокія Васильовна! не перечте-бо. Хай погомонять, а ми послухаємо розумної мови… Де її тута почуєш?

Явдоха. Не хочу! не хочу!.. Галю! (Затуля рота Галі, як та поривається щось сказати).

Галя (регоче). Та нехай тобі всячина! Я хотіла казать: давайте заспіваймо, а вона…

Явдоха (радо). От то-то… Оце так!.. Галонько! любонько! (Кидається на неї, цілує). Якої ж ми заспіваємо?

Петро. Хто ж буде співати? Ви вдвох? Краще так посидьмо.

Явдоха. Як хочете! (Надувшись, одсувається геть і почина розплітати вінок. Скільки хвилин усі мовчать).

Петро. Ти, Галю, підняла цікаву річ про жіночу працю, заміри. Все то гаразд. А от що ти мені скажи: що ти з собою думаєш зробити?

Галя. Що ж я з собою зроблю? Я хотіла пораятись з тобою… Мені здається, добре б було учителькою стати… от, хоч і тут… Містечко тут велике, людне.

Петро. Ти ж не маєш права учителювати. Треба ще екзамен держати.

Галя. Екзамен що? То пусте діло; а от…, (Затинається).

Петро. Що?

Галя. Чи захоче то папочка пустити?

Петро. А тобі що до того?

Галя. Як що? Скаже: бабські забубони! Вигадала таке; сиди дома та учись хазяїнувати… або переписуй його бумаги… Уп'ять же: треба їхати держати екзамен – треба грошей. Де я їх візьму?

Знову всі на яку хвилину помовкли.

Грицько (несміливо). Коли ви, Ганно Васильовно, тільки про гроші турбуєтесь… то… грошей можна знайти. Голос (з-за кону). А киш-ш-ша-а! Ха-ха-ха!

Усі кинулись, поторопіли. Поки прийшли в себе, до їх убігав Пріська.

Вихід XII

Пріська (убігаючи, злякана). Пан! пан! пан! Сюди біжать… Де мені сховатись? (Ускакує в курінь і, не примітивши Печариці, наступає на його).

Печариця (з куреня). Ой! ой-ой! На ногу! На ногу наступила! Ой ножечка моя!

Пріська (вибігає з куреня). Свят! свят! свят!.. Чортяка!.. (Біжить за курінь і якраз наскакує на Храпка).

Храпко. А що? куди втекла? (Обхоплює її, та, вздрівши сина й дочок, розставляє руки. Пріська, вирвавшись, утікає. Храпко набік). А чорт їх наніс сюди! (Углядівши Грицька, що поривався був тікати). Стій! ні з місця!.. Ти чого сюди?

Грицько (затинаючись). Я… я… Ось (указує на Петра) до їх… Давно бачився.

Храпко. Давно бачився?… З своїм батьком замишляєте проти мене та ще й в мій двір ходиш? Вон! щоб твоя нога не була тута! (Грицько мерщій виходе).

Петро. Він до мене, батьку, приходив.

Храпко (не обзиваючись до сина, повертається до дочок). А ви чого сюди позабирались? Раді, що батько ліг спати, та й хату покинули без догляду. Зараз мені ідіть до хати! (Явдоха й Галя виходять).

Храпко (повертаючись до сина, гостро). А ти господар тут, що до себе моїх напасників накликаєш?

Петро. Я з Вовченком не ворогував, щоб з ним не бачиться, і не кликав – він сам прийшов.

Храпко. Сам!

Печариця (вилазе з куреня). О, ніженька моя, ніженька! Лиха година тебе б взяла, бісову шерепу! І чорт тебе нагнав сюди, гаспидська дочко!

Храпко (дивуючись). І ви тута, Лука Семеновичу? Чого це ви шкандибаєте?

Печариця. Ота, щоб їй добра не було!.. Каторжна Пріська! щоб їй чортяка в'язи скрутив!.. Лиха її година знає, від якого вона чорта тікала та ховалася…

Храпко (набік). Щоб тобі язик руба став, як ти мене чортом величаєш!

Печариця. Я лежав у курені… а вона, – щоб їй так важко було дихати! – як ускоче, та на мене, та на ногу!.. Мабуть, зовсім розтрощила пальці.

Петро. Ото на підслухи не ходіть. Храпко. Та й зовсім таки розтрощила чи, може, там яка жива кісточка й зосталася?

Печариця. Ох, не знаю… Навряд чи зосталася. Храпко. Покрепіться, покрепіться… ходімо лишень до хати, – у мене березівка є, – березівкою заллємо… Нуте, я вам поможу звестись. (Подає руку Печариці, той зводиться).

Печариця. Ох!., спасибі… (Придержуючись за Храпка, шкандибає з ним. Виходять).

Вихід XIII

Петро (сам). Ну, та й піймались – і батько, і гість!.. Як у сливах… А в батька молодеча жилочка й досі бринить?… А попенко?… Даю голову одрубати, що він не дурно топчеться. – Он Галя хвалилась: – в любві об'яснявся… Звісно, йому не любові тії треба, – батькові гроші замулили… Ну, батька так сплоха не візьмеш, не на того наскочив! Ще він з тебе поповиварює воду, поки з його що викрутиш… А цікаво дивитись, як один перед одного забігає, очевидячки бреше, обдурити хоче… Ох, люди, люди!.. Оце то те: «за шмат гнилої ковбаси – усе на світі продаси!..» І продадуть: той себе запетлює, а той – дочку рідну… І все то те – за шмат гнилої ковбаси, ради того награбленого добра, що одному хочеться мерщій собі вирвати, а другому – у себе задержати… От і починаються ті піжмурки, де немає місця ні добрій Думці, ні чесному замірові… де одно ошукування та обдурювання, торгування людьми, перепродування всього святого!.. І це зоветься справжнім життям, це вони якось мирять з своєю вірою!.. (Задумується). Мені шкода однії Галі, – у неї така добра душа… Дуня не те: Дуні – аби поспати, поїсти, поспівати… Дуня добра буде господиня, добра мати… Вона вигодує цілу мітку дітвори, – і дітвора вийде коренаста, краснощока… Що ж? – і то добре… А Галя – інша буде… Он її тепер займає думка, як би учителькою стати… Чи то ж уціліє вона серед цього смердючого болота? Чи поб'ється-поб'ється жива душа в немощному тілі та й опуститься на саме дно гнилої калюжі? Чи сховає-зариє в своєму серці ту невеличку шашіль, що точе кожну живу та немощну душу серед гидких обставин життя?… Вони його зовсім налягли, пригнітили, а та шашіль не перестає точити, не дає спокою, одно нашіптує та допитується: хіба це життя? хіба так повинно чоловікові жити?… І як то гірко стає йому від того, яким нещасним він себе почуває всюди!.. Ох, шкода мені Галі: вона добра, дуже добряча людина.

Пріська виходе з-за пасіки навзірці.

Вихід XIV

Пріська (сама до себе). Чи то ж то вже всі пішли? (Розглядає). Усі, – тільки він і зостався. Ох! чогось моє серце непевно б'ється, як його стріну?… Піп віщує воно? чи добро, чи лихо?… Давно ще… торік, позаторік… як до їх ще стала… як перш його побачила, – зразу він кинувся мені у вічі… Завжди тихий, завжди обхідчастий та ввічливий, – марою він пристав до моєї душі, до мого серця… Нема йому, бідному, спокою!.. Коли то ж, коли нанесе його господь до нас – на хвилиночку ту… не зуспієш надивитися, словом перекинутися, як уже й назад їде… І це приїхав, чи надовго жити? Ох! піти хоч поздоровкатися з ним. (Іде). Здрастуйте, паничу!

Петро. Здорові, Прісько! Чого це ви і від кого так тікали?

Пріська (лукаво). Від кого ж я тікала? Так бігла, та на старого пана й наскочила.

Петро. Так, незнарошне б то?

Пріська. Авжеж, незнарошне!

Петро. Он ви попенкові зовсім розтоптали ногу.

Пріська. Якому попенкові?

Петро. Не знаєте? Учителеві.

Пріська. Ага,… Печариці? Коли б йому ще й голову розтоптати.

Петро. Ото яка ви сердита!

Пріська. А що ж? нехай на підслухи не ходе. А то заховається отак, підслуха, що кажуть, та панові й розкаже.

Петро. Чого ж то він панові розказує?

Пріська. А я по чім знаю?… Видно, чогось та топчеться… мабуть, якусь баришню хоче сватати.

Петро. Яку баришню?

Пріська. Або Дуню, або Галю. (Петро мовчить. Пріська дивиться на його). А ви ще не засватались?

Петро. А що?

Пріська. Так, – питаю… Он яка на вас сорочка шита. Певне, якась панночка ночей не досипляла та вишивала?

Петро. Прямісінько у лавці купив.

Пріська. Ет, дуріть!.. Хіба такі у лавках продаються? (Підходе до його і пильно розглядає шитво).

Петро. Роздивляєтесь, чи гарно пошита? Умієте самі так вишивати?

Пріська (присідаючи біля Петра). Хрестики!.. Чому ж?… От якби так занизуванням пошити?

Петро. То що б було?

Пріська. Нічого. Краще занизуванням: з обох боків однаково… і міцніше.

Петро. То ви мені пошийте занизуванням.

Пріська. А ви думаєте – не пошию? Пошию… От тільки докладу такого немає.

Петро. Хіба докладу не можна купити?

Пріська. Купіть, я пошию. Ще краще пошию, ніж це… Це он сюди-туди поплутано, та й усе; а я таку втну, як не заговоре!.. Так купіть?., не буду й спати та буду шити. От як поїдете в Адесу та й надінете сорочку, то й мене згадаєте… Це, мов, сяка-така дурна Пріська шила!

Петро. Чого ж дурна?… Ні, я буду дякувати вам; похвалюся товариству: ось, мов, як у нас шиють! Це гарна дівчина шила!

Пріська. Кажіть, – похвалитесь!.. Сміятися будете.

Петро. З чого сміятись?

Пріська (зітхнувши). Хіба я не знаю хлопців, які вони? Не даром і в пісні співають (говоре):

 
Що в дівчини стільки ласки,
Як на ставу ряски;
А у хлопців стільки віри,
Як на морі піни!
 

(Пильно дивиться на Петра).

Петро. Ну, а у вас багато ласки?

Пріська. У мене? Як до кого!.. Кого я люблю – то й душу свою віддам за того, а кого ненавиджу – то не лізь!.. Он старий пан усе пристають до мене, – і не страм їм? Отаких дітей мати, а вони ще молодяться!

Петро (жартівливо). Значить – живець є?

Пріська. Живець! То тільки примхи старечі… Уже як старого любити, то краще втопитись… Що з старим за життя? Ні на кого не дивись, ні з ким не говори! (Помітивши, що Петро нахнюпився). Чого ви такі невеселі?… Я б на вашім місці… та я б. – Паниченьку! любий мій! (Припадає до його).

Петро (кинувшись). Прісю, не дратуйте лихого звіра, щоб не вкусив бува.

Пріська. Та я б серця свого одколупнула та дала вам, аби ви не були такі смутні.

Петро. Прісю! Хіба ви любите мене? (Пригорта її до себе).

Пріська (припадаючи до Петра, шепче). Давно… люблю-люблю!.. (Цілується з Петром. На той час заходе Кирило).

Кирило. Паруються! голубляться!.. Любіться, любіться – ваш час настав! (Повертає назад).

Заслона пада