Текст книги "Перемудрив"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

– СПРАВА ДРУГА —

У кінці садка пасіка; попід деревом стоять вулики, з правого боку – курінь. Біля куреня, на обрубкові, сидить Кирило, довбає коритце для води.

Вихід І

Кирило (сам собі). Ну, та й пече! аж потом обливає (утирає піт з лоба). Оце вже літо настало, справжнє літо. Іч, як сонце світе – як купина палає!.. Пересунутись лиш у холодок. (Пересовується до куреня у колодок). Отак буде краще. (Почина знову довбати коритце). А все мені з думки не йде сьогоднішня панова загадка. Загадав привести кого-небудь з Тхорів та ще так, щоб ніхто не бачив, як буду вести і як буду до їх іти… Нащо йому здалися ті Тхори? Діла то все!.. І не було, мов, бач-ця, діла ніякого, а виходить – що є… Виходить – одкопав… Хіба такий не одкопає? ого! З-під землі видере, – бідовий тобі аблокат, чи як там його люди величають… І піди ти, господи, з цим: от скільки на світі живу, а ніколи не було чутно про цих аблокатів; а тепер їх розплодилося, як мух. Тільки й чуєш: аблокат казав! аблокат хваливсь!.. Колись було тих позвів, як огню, боїшся; бо як почав позиватись, то й худоби рішився; а тепер – нема того чоловіка у містечку, щоб не перебував у мирового. І все то аблокати орудують! Все то вони наструнчують та підшпиговують, бо то їх користь, їх – хліб. Ну, та вже за всіх наш… О, наш – біда! – усіх за пояс заткне… А що колись було з його? Хлопець… так… покидьок, та й годі. Покійний Харко за спасибі взяв та до крамниці пристроїв. Спершу крамницю мив та на побіганках був, а далі грамоти вивчивсь, у прикажчики посунувсь. Добрий був покійник – вірив усякому, вірив у добро людське, що в чоловікові більше доброго живе, ніж лихого… А на нашому – осікся… Пізнав, бідага, що вигодував гадюку коло свого серця, пізнав – та пізно вже… Отаке добро, отака сила добра була… а де воно ділось?… Прийшлося старцем умерти… на прохані гроші поховали… А наш з того пішов жити. Свою крамницю завів, оженився, на всю губу господарем став… Тепер ти його візьми в руки – в сотню тисяч мабуть не вбереш! А все тихо так, потроху та помалу, та все йде вгору та вгору… Усім містечком владає… От тепер аблокатствує. Перший аблокат на всю округу! Чи діло ж оборудувати, чи кого закрутити – йому дай! Певне, оце щось з Тхорами затіва зробити… І зробить! Такий – та не зробить? Зробить!..

Увіходе Петро, похилий, задуманий.

Вихід II

Петро. Здрастуйте, діду! Боже поможи вам. Кирило. Панич? Здрастуйте, здрастуйте! Уже приїхали? Коли ви приїхали? Петро. А це сьогодні.

Кирило. Що ж я був у дворі, а вас не бачив?

Петро. Я недавно приїхав.

Кирило. Недавно, кажете? А я ще геть сонце було високо, як у дворі був. Чого ж ви стоїте? Сідайте. Сідайте та побалакаємо. Торік як вас бачив, та й досі, аж скучив. Далебі – скучив.

Петро (сідаючи). Спасибі вам, діду.

Кирило (придивляючись). Нуте, я на вас хоч подивлюся. Батечку мій! а убір який!.. Лицар, як є, лицар!.. Давній лицар; тепер таких уже немає. А я ще зазнаю… Отакий точнісінько убір, як на вас, тільки ще зверху шапка з червоним верхом, – оттака шапка з червоним верхом, – курінь оцей закриє!.. Тепер таких лицарів немає… Тільки чого ж ви в такому уборі та такий смутний? Та я… якби такий козак – та підо мною земля гори! А дівчат тих, як той стрілець, – одним поглядом десятками б низав!.. Е-е, було колись… То тепер я став і старий, і нікчемний, а колись – огонь був! Дикого коня запопаду і того охмолостаю – як вівця стане! А тепер – от чортибатьказна-що – коритце довбаю – та й то втомився. Понюхати хоч табаки. (Нюхає). Ну, давно ж ви з Адесу? Розкажіть мені що про його. От усюди доводилось вештатись: і на Дону був, в Ростові, в Таганрозі, в Миколаїв заносило і по Кізіяру швендяв, а в Адесу не заходив… А лепський, кажуть, город!

Петро. Та город гарний; шаромижний тільки город.

Кирило. Що кажете?

Петро. Шаромижний, кажу. Крамарський, а де крамарство – там і шаромижничество.

Кирило. Тобто здирство усяке? ошукування?… То-то й лихо наше, що як тільки велике місто, то там того здирства – батечку мій! Та нащо краще: узяти наше містечко. Хіба воно таке було за моїх молодих літ? Село, та й годі. І по-селянському жили, по-божому поводилися. А тепер гляньте: вавілонів яких набудували, а здирства того стало – що бідному чоловікові дихнути нема чим, – біда! Неволі здихалися, а другу нажили?

Петро. Авжеж.

Кирило. Та воно ж, бачте, це люди, – не звірі, а люди…

Петро. Немає хижішого звіра, як чоловік!

Кирило. Та так, так… От, приміром, бджола – божа муха, а й її примусив чоловік на себе працювати… (Помовчавши). І оце на все літечко до нас? Силу витрачену набувати, здоров'я наживати?

Петро. Ні, діду; думаю швидко й назад.

Кирило. Як назад? Знову в Адесу? Чого ж це так?

Петро. Так.

Кирило. А торік же ціле літо були. Хіба діла які не ждуть?

Петро. Та діла ніякого немає, та…

Кирило. Що? На чужині б то краще, ніж у своїй стороні?

Петро. І то – краще.

Кирило. А про мене нігде й краще немає, як дома. Вже що не кажіть: чужина – чужиною, а своя сторона, як мати. Де б ти не був, як би тобі де добре не було, а нема краще, як дома.

Петро. Що ж тут дома? Лайки не чув та докорів усяких?

Кирило. Отак: сьогодні приїхали та вже й докорів наслухалися?

Петро (помовчавши). А що, діду, рої ловляться?

Кирило. Та так як коли. Сьогодні піймав одного. З садка доноситься гук: «Петре! Петю! Петю-у-у!».

Петро (гукає). Я ось… До пасіки простуйте!

Кирило. Баришні гукають? Скучили? Убігають Галя й Явдошка.

Вихід III

Явдоха (ледве переводячи духа). Я ж так і казала, що в пасіці його шукаймо… біля діда… Х-ху! (Пада біля Петра на землю).

Галя (регоче). Уже і втомилася!.. От жирьоха!

Явдоха. Жирьоха, а все-таки тебе випередила. А що? а що?

Кирило. Наввипередки бігали?

Галя. Та вона ж… Ану, каже, хто швидше? Та як побіжить!.. На рові спіткнулася та так з усіх чотирьох і гепнула – аж земля загула!.. Та як схопиться, та знову, а мені – смішно-смішно: біжу за нею, та за реготом ніяк не збіжу.

Явдоха. Я хоч і впала, а все-таки ти мене не перегнала!

Галя (сідаючи біля Явдохи). А кажи: добре забилася? Коліна позбивала?

Явдоха. Хто – я? Та я тільки спіткнулася та поточилась, а не впала. Оцими пальчиками задержалася (показує на середні пальці)… Тільки черкнулася ними землі та зразу й знялася.

Галя (регоче). О боже! От якби хто бачив!

Петро. Що? посвітила чим-небудь?

Явдоха. Петре! срамник! (Затуля йому рота рукою, Галя регоче).

Кирило. Молоді літа – щасливі!.. І я колись бігав… прудко бігав. Зайця мало не переганяв!

Явдоха. Що ж це ми прибігли та й сидимо! Ми за тобою, Петре, – йди обідати. Там ми тобі на другій половині кухні хату прибрали, – побачиш як! Туди й обід однесли. Татусь розсердились та кажуть: нехай людське їсть. А ми всього тобі потроху одділили. (Встає). Ходімо.

Галя. Тута так гарно, що і в хату не хочеться йти.

Петро. Та чого ж ви будете всі йти? Хіба я сам шляху не знаю? Сидіть тута, а обідати і Пріська дасть. (Устає).

Явдоха. Так – Пріська! Нехай Галя тута сидить, а я піду.

Наміряються йти і стріваються з Печарицею.

Вихід IV

Печариця. Петро Васильович! Слихом слихати, в вічі видати! Коли ви приїхали?

Петро. Сьогодні. Здрастуйте! (Подає Печариці руку).

Печариця. Здрастуйте, Євдокія Васильовна. Діждали-таки своїх гостей?

Явдоха. Як бачите. Обоє сьогодні приїхали, трохи не разом. Галя трохи раніше від брата.

Печариця. І Ганна Васильовна!

Галя. І я. Здрастуйте.

Кирило (набік). От лиха година принесла цього попенка! Що він мені ввірився! (Голосно). Піти, лишень, пасіку обдивитись. (Виходить).

Петро. От тобі, Галю, і кавалер, щоб не скучала сама.

Печариця. А ви ж куди?

Петро. Та ми ось на час із сестрою. Побудьте тут, ми швидко вернемося.

Явдоха. Галю! Постій, я тобі щось скажу. (Галя одходить, Явдоха їй шепче на вухо). Це він до тебе прийшов. Як тебе не було, то все допитувався: чи нема, не приїхала? Я чула – дума сватати тебе.

Галя. Казна-що ти вигадуєш! Уже як хто з молодих людей зайде – у тебе зараз сватати.

Явдоха. їй-богу! от побачиш (одбіга від неї, голосно): так чула?

Галя. Чула.

Явдоха. А тепер ходімо, брате.

Обоє виходять.

Вихід V

Печариця (сідає, наче сам до себе). Бажав би я знати, що то за секрети шепче одна панночка другій на вушко?

Галя. Які секрети?

Печариця. Та от ви що шептали Євдокії Васильовні?

Галя. Швидко зостарієтесь, як усе будете знати.

Печариця. І без того к тому воно йдеться! А все лепсько знати, що то за такі секрети? Певне, запримітили щось недоладне в уборі чи в косах та щоб не прямо перед усіма сказати – на вушко: секрет, мов!

Галя. Дуже ж ви злегка на нас дивитесь, Лука Семенович. Тільки й думаєте, що про убори секрети бувають? А може, й про що важніше?

Печариця. Тим цікавіше знати. (Галя мовчить, Печариця смаковита погляда на неї).

Галя (похнюплюючись). Зостарієтесь, кажу.

Печариця. І старітися не лихо, аби було з ким старість поділити.

Галя. Знайдіть кого.

Печариця. Вашими б устами та мед пити! Знайдіть? Легко сказати – знайдіть!.. А де його знайти?

Галя. Пошукайте.

Печариця (помовчавши). А знаєте, Ганно Васильовно, як колись старі дяки у любві об'яснялися?

Галя (з усмішкою). Нащо мені про те знати?

Печариця. Забавно. (Почина розказувати, підбираючись до голосу закоханого). Аз немощен єсьм; переполнися душа моя радістю, серце моє вострепеташа любовію, і юность моя обновися, яко орля; очесами бо моїми зрю ліпоту необичайную!

Галя. Ну, нащо ви мені це плещете, Лука Семенович?

Печариця. Нащо? (Подумавши). Так.

На який час розмова порвалася; потім Печариця повертається до Галі, усміхаючись.

Давайте, Ганно Васильовно, наввипередки бігати!

Галя (здвигнувши плечима). Бігайте самі; а я – не вмію. Ось сестра прийде – вона зугарна бігати, – то з нею й побігаєте.

Печариця (понуро). Євдокія Васильовна гарні баришня, і я їх люблю. Тільки вони трохи прості. Якби вони були ученіші, щоб часом з ними можна і об високих матеріях побалакати.

Галя. Та що це з вами сталось таке, Лука Семеновичу? То ви б наввипередки бігали, то вам об високих матеріях балакати хочеться.

Печариця. Сталося!.. Станеться з усяким це, Ганно Васильовно, як отак осточортіє життя кожному.

Галя. Чого ж воно вам осточортіло? Ви чоловік при ділі, у вас – робота.

Печариця. Яка там робота?

Галя. А як же? школа… Ви – учитель… Сумно вам – забрали хлоп'ят, повели їх у поле, розказували б про всякі трави, про всяку рослину… Адже ви ботаніку в семінарії вчили?…

Печариця (перебиває). От стану я з мужичатами вовтузитись, щоб люди сказали: дурень неписаний! І так з ними за зиму наклопочешся – голова оттака стане!

Галя. А от якби я на вашому місці була, то ніколи б не скучала… Піп мені до того, що чужі люди скажуть? Я своє діло роблю.

Печариця. Тоді скажеш гоп, як вискочиш!.. Попробуйте.

Галя. Я б і попробувала, коли б тільки папочка не перечив; а то знаю – не пусте. Що, скаже, з того за користь?

Печариця. І правду скаже!

Галя. Правду? Гой-гой! І ви дивитесь, як і старі люди? Оце дивно: такий молодий, недавно сам з учення – і так дивитись, так думати!.. Стид! Сором! Від усякого діла однії тільки користі ждати!

Печариця. А чого ж більше? Яка плата – така й робота.

Галя. Ого! А хіба немає такої роботи, що й без плати б доходила до вашої душі, до вашого серця?

Печариця. Тільки не дітей учити.

Галя. А мені здається, що й там є своя радість, і там можна знайти її. Хіба не втішно додивлятись, як ваші речі доходять до дитячої голови, ширити розум, як з кожним днем воно все більше та більше розумнішає-розвивається?

Печариця. А на лихої години я буду це робити? Що мені з того за користь? Не користь, а тільки одна шкода! Ти його вивчи, а воно виросте, буде твій хліб одбивати.

Галя. О, який же ви матеріаліст!

Печариця. Це у вас університанські думки! Вони нашому братові зовсім не лагодні. Там усе багаті люди вчаться, що ласо змалку їли та багато поводилися, – от через те вони так і на світ дивляться. А якби вони попосиділи дома на гречаній каші, з книшами, а в бурсі – на червивій тарані, то не тієї б заспівали!

Галя. Хіба і студенти не бідують? Та ще як!

Печариця. От лихо – покрепитися літ з п'ять, та тоді тобі усі шляхи вільні, кожне місце не заказане: бери, яке хоч! А тут – поподавися над тією стравою дома та в бурсі попосидь літ десять – дванадцять та от тобі тільки й ходу, що учителем! Попоскачи лиш до того попа, поки його доскачеш… А там – знову книші з вишкварками, хіба тільки у свято пирога з сиром з'їси.

Галя. Ні, ні, ви – матеріаліст!

Увіходять Петро з Явдохою.

Вихід VI

Петро. Оце, Галю, як ти страшенно гукаєш! Об чому це ви так змагаєтесь?

Галя. Он Лука. Семенович…, Стид! сором! – такий молодий та такі думки має!

Печариця. Попоскачіть, Ганно Васильовно, з моє, то й ви вернетеся з сі до до.

Петро. Та об чім у вас спірка? (Сідає. Біля його Явдоха).

Печариця. Ганні Васильовні не подобалися мої думки.

Галя. Цитьте! цитьте! Дайте я перш розкажу.

Печариця. Розказуйте.

Галя. Лука Семенович скаржиться, що йому сумно, що він не має ніякої втіхи в житті. Я й кажу: чого ж йому сумно, коли у його така жива робота на руках, як от школа? А він одказує: що та школа? яка користь з неї? Що коли він почне вчити хлопців, як треба, то – собі на згубу.

Печариця. От я й не казав на згубу; я казав – на шкоду.

Галя. Ну, на шкоду. Цитьте, не перебивайте!.. Я, каже, вивчу, як слід якого хлопця, а він мені буде хліб одбивати… Адже так? так?

Печариця. Так, бо й правда… Життя – це довічне борюкання одного з другим. Я стою оце тут, а за мною десять душ витріщилися, як би мене з місця зіпхнути.

Галя. Ну, хто на ваше місце намагається? Ні, ви – матеріаліст, матеріаліст!

Явдоха (позіхаючи). І заведуть таке – бог його знає й об чім! Краще б – заспівали.

Петро. Коли хоч, Галю, то не без правди і в річах Луки Семеновича.

Печариця. А що! а що!

Петро. Життя справді – змагання одного з другим, поки воно так ведеться, як ми бачимо. Коли кожен тільки й думає, що про себе та дбає про своє гніздо, а не про громадське добро, то й життя – змагання. А от як упорядкується воно на інших постановах, – то тоді вже інша річ буде.

Печариця. Доживіть же до того, поки те буде!

Петро. Може, ми до того й не доживемо; а все-таки світ тією стежкою простує. Як згадаємо, що колись було, та порівняємо до теперішнього, то й побачимо, що ми хоч на крок, а все-таки посунулися вперед… Отак потроху та помалу – одних думки, а других і життя наведе до того, що скажуть: так не приходиться жити, треба інше якось наше життя впорядкувати.

Печариця. Балакайте! Он Христос коли про братолюбіє вішав; скільки з того часу віків пройшло, а ми й досі того братолюбія шукаємо.

Явдоха. Годі вам, кажу, про це! А то – засну. (Умощується на коліні в Петра).

Галя. Дуню! ти-бо нам тільки мішаєш. Лягай краще на мене. (Бере її за руку, зводе а братового коліна і ложе на своє).

Петро. Що колись так завізно йшло, з такою натугою добувалося, то тепер, у наш вік пару та електричества, он як двине!

Явдоха. І не обридне їм про одно плескати! (Заводе пісню).

 
Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя…
 

Печариця (підхоплює).

 
Ой і вийди, вийди, дівчино моя милая!
 

Потроху до їх пристають Галя і Петро.

Явдоха (скінчивши). От бачите: як я вигадала – то всім весело, а то розпочали свою бесіду – ні пуття їй, ні ладу! І не обридне воно вам: цілий рік учитесь та ще й додому з'їдуться – і тута ті ж учені речі. Вони тільки сушать чоловіка: он гляньте на себе – які хрущі!

Галя. Дуню! схаменися-бо, що ти плещеш!

Явдоха. А то, може, неправду кажу?

Печариця. Правду, Євдокіє Васильовно… А нуте, давайте: «Ой чук-брик! з рогом бик!»… Важна пісня!

Явдоха. Ну, вже й важна! «брик та брик!»… На-стояща тобі бурсацька. Краще давайте якої поважної та голосно… Хоч цієї (заводе).

 
Зеленая ліщинонька!
Чом не гориш та все куришся?
 

Усі співають, окрім Печариці.

Галя (на вухо Явдосі). Бач, Дуню, яка ти не обережна: он Луку Семеновича образила… Бач – надувся.

Явдоха. Не лопне!.. Поподметься та й так минеться. (До Печариці). Чому це ви, Лука Семеновичу, не співаєте?

Печариця (понуро). Я цієї не знаю.

Явдоха. А яку ж ви знаєте?

Голос (з садка). Лука Семенович! Лука Семенович! Галя. Хто там такий?

Явдоха (червоніючи). Лука Семенович! вас кличуть. Вставайте та ведіть сюди гостя. Нуте вже, швидше! Печариця нехотя підводиться і виходе.

Галя. Хто ж там такий? Явдоха. Ат!.. Прийде – побачиш! Галя. Чого ж ти почервоніла? Дивись, Петю. Петро. А справді. Чого це?

Явдоха (образившись, ще дужче червоніє). Чого ж я почервоніла?… То Грицько – Вовків син.

Галя, не спускаючи з неї очей, усміхається.

Чого ти на мене витріщилась?

Галя (свариться на Явдоху пальцем). Ох, Дуню, Дуню! – гляди… Мені що казала, а сама?

Явдоха. Що ж я? Нічого, та й годі… А то, може, Грицько не вистоїть проти твого Луки Семеновича?

Галя. Цсс!.. Ось вони йдуть.

Увіходять Печариця і Грицько.

Вихід VII

Печариця (держе за рукав Грицька). Та ну вже йди. Ач, опинається – як ведмідь!

Грицько (засоромившись). Лука Семенович! Ну-те-бо… Хіба я й сам не дійду?

Печариця. Ну, кланяйся. (Бере Грицька за в'язи й нагина голову). Ти ж мужицюга, не знаєш, як люди поводяться.

Грицько (скоса глянувши на Печарицю). Лука Семенович! Я хоч і мужицюга, як ви кажете, а от так по-мужичому не стану робити.

Явдоха. Лука Семенович! прошу вас чужих гостей не обижати. Здрастуй, Грицьку. (До брата). Це знаєш, Петре, хто такий? Це той самий Грицько, що колись нас малих такими смачними пряниками годував.

Петро (підводиться, подає руку). Здрастуйте!.. Як не пам'ятати? Ми ж вкупі тут і в школі вчились.

Грицько. Доброго здоров'я… Таки не забули, спасибі вам. Мене вже давно поривало з вами побачитись, та все ніяк не насмію.

Петро. От… чого?… Я завсігди радий бачитись з своїми товаришами.

Галя (тихо до Явдохи). Дивись, який він бравий та красивий!

Явдоха. А що? Такий, може, як ото? (Махає головою на Печарицю). Грицьку, а це моя сестра… Пам'ятаєш Галю, маленьку Галю, що ти було через калюжі на руках переносив.

Грицько. Здрастуйте й вам. Як не пам'ятати? Укупі ж росли, гралися.

Галя (подаючи руку). А тепер якби вас де зустріла, то й не пізнала. Он який ви стали!

Грицько. Великий виріс?

Печариця. Як дубина та! Великий виріс, та ума не виніс.

Грицько. Хіба б то в вас доведеться позичати?

Галя і Явдоха зареготались. Печариці після того реготу стало не по собі.

Петро. Грицьку! сідайте лишень отут, біля мене, та розкажіть, як вам тепер живеться, що поробляєте?

Печариця (набік). Чи бач, який то дорогий гість! А от як старий зійде, то так і шарахоне в кущі!

Грицько. Як живу? Так, як і давно жив. При батькові состою, їм у комерції помагаю. Коли вони дома – я по ділах їжджу; а чи батько поїдуть – я сиджу дома.

Петро. Яка ж ваша комерція? По якій часті?

Грицько. Та по всякій. Тут у містечку лавку маємо, а то – щетинників держимо, – щетину зносять… віск… шпанську муху.

Петро. Що ж воно – і корисна комерція?

Грицько. До якого часу, хвалити бога, держимося.

Явдоха. Добре держаться! Он, кажуть, торік однії шпанської мухи на п'ятдесят тисяч продали.

Петро. На п'ятдесят тисяч! Ого-о!

Грицько. Та тож за скілька літ збираниці.

Печариця. Та ну, не лукав. Вас якби з батьком струснути – сотні тисяч посипалися б!

Грицько. Ет! Ніхто ж їх не лічив, тих сотень тисяч.

Галя. Ти, Дуню, не хоч піти проходитись?

Явдоха (нехотя). А ти – хоч?

Печариця. Хочете, Ганно Васильовно, я проведу?

Явдоха. Он з ними йди. Іди, а я тут посиджу. Печариця (підскакуючи). Вашу ручку! (Подає руку).

Галя. Ні, я не звикла під руку ходити, та тепер і душно. (Встає і йде; за нею Печариця).

Явдоха. Та й осоружний оцей Печариця – як він мені остогид! З кожного насміхається, кожному квітки пришиває, а сам же то? Якби глянув у воду на свою вроду.

Грицько. Ні, вони, спасибі їм, нічого. Язичок мають трохи великий, оже як їх приборкаєш – то й нічого… Все є з ким під час душу одвести, побалакати.

Петро. Де ви такого видрали стрижачка?

Явдоха (регоче). А справді – стрижачок.

Грицько. Та це ж харковецького священика, отця Семіона, син. Вони у нас за псаломщика у церкві та й учителюють. Тепер же, либонь, не можна без того й святитись, щоб не псаломщикувати та не вчителювати.

Явдоха. Бога ради, як він там учителює! Он поки старий дяк був, то учеників скільки у школі було, а тепер і на половину не набереться.

Грицько. Бачите, дяк по-старому вчив, та не багато брав, то воно кожному й доступно було; а вони по-новому – більшу плату положили, – от тепер і менше їх стало, бо не всяке спроможеться. А все-таки вони добрий чоловік. Отак, прийдеться до чого-небудь, не розшулічиш сам – пішов до їх, то зразу й розкажуть.

Явдоха. Хіба ж то воно дурно?

Грицько. Чого дурно? Я й сам дурно б не ходив: все ж воно праця… Учився чоловік скільки… розуму добував… От за те й плата.

Петро. Хіба й розум купується?

Грицько. Та все ж він не дурно добувався… Скільки то стратили, поки чоловіка на ноги поставили… Тепер, значиться, й треба вернути.

Петро. Ого, Грицьку! Як я бачу, то вас таки комерція добре посіла.

Грицько. Та вже ж узявся за гуж, то не кажи, що недуж!.. Казав я батькові: пустіть мене далі вчитись. – Нащо, каже, тобі та наука, і без неї проживеш. Краще до Діла призвичаїшся… А взявся за діло – тепер уже ніколи вчитись.

Явдоха. От ти, Петре, все плещеш: наука та наука!.. А мені здається, як матимеш серце добре та розум путящий, то нічого краще й не треба. Скільки ти не знай, а як у тебе серце зле, то й те, що знаєш, – не на добро воно людям, а на лихо та на безголов'я піде. Он, хоч правду кажучи, і наш татусь… Скільки вони знають? – Ніхто краще від їх тих законів не знає… Ціла шахва їх… а що з того?… Іноді живий жаль бере, як почнуть отими людьми крутити; іноді аж сама заплачеш, дивлячись, як виходять від їх, обливаючись гіркими слізьми!

Петро (чуло). Ох, Дуню, Дуню!.. Ну, я тебе поцілую. (Цілує її). Що якби тобі й розум такий, як твоє серце, – багато б ти доброго діла зробила!

Грицько. Поздоров боже вашу сестрицю – у їх така добра душа!.. Ви ж знаєте, що наші старі й досі ворогують, – одно на одного дивитись не зможе. А от Євдокія Васильовна, спасибі їм, до мене завжди з добрим словом і привітом.

Явдоха. Що ж мені плювати тобі у вічі, коли ні ти мені, ні я тобі не заподіяли нічого лихого? Хай старі сваряться – то їх діло.

Грицько. А боже!., якби то вони зійшлись, помирились! Я щодня й щовечора тільки об тому і богові молюся. Бо самі таки посудіть: що воно за життя таке? Колись одно з другим як жили: коли не ваш у нас, то наш – у вас; ми, діти, було тільки спати розходимося, а то – все вкупі… А от тепер – батьки посварились, і нам просвітку немає. Мій хоч і нічого такого не каже, а все ж буркне: чого б я туди ходив?… Ну, а вже вашому – мені якось боязко й на очі попадатись.

Петро. Чого ж боязко? Ви ж не до його ходите? Грицько (зітхнувши). Та так, так. Та все ж треба у вічі дивитись.

Надіходе Кирило.

Кирило. Паничу! Паничу… Петро Васильович! Петро. А що, діду? Грицько. Здорові, діду!

Кирило. Здоров, козаче… Панича прийшов провідати?

Грицько. Еге ж.

Кирило. Добре діло, сину. (Поглядає навкруги). А того жеребця вже немає?

Явдоха. Якого жеребця?

Кирило. Та попенка… Знай, рже, як той жеребець!

Явдоха (зареготавшись). Жеребця!.. І ви, діду, його не долюблюєте?

Кирило. Хай його бог любить!.. Хибкий він та нещирий – і нашим, і вашим слугує. (До Петра). Ви якось, паничу, казали: цікаво б подивитись, який там гнилець у бджолах. Ось я одного улика наглядів – не зовсім благополушно. Йдіть подивіться.

Петро (встаючи). Ага!.. Зараз, зараз. (Іде за дідом; виходять).