Текст книги "Перемудрив"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Вихід VI

Кирило. Кликали, чи що?

Храпко. Кликав.

Кирило (не дочуваючи). Пріська репетує на увесь садок: діду! діду!.. Думає – я не чую… А тут саме рій вийшов… Дивись, думаю, як їй приспічило того діда. Підождеш! А вона прибігла та до мене… Та чи чуєте? Пан кличуть! Чого? – питаю. – Не знаю. Йдіть, каже, скоріше – треба. Рій же, кажу, мабуть нужніший. Роя зберу та тоді й прийду… А оце вправився та й прийшов.

Храпко. Так ти роя, діду, піймав?

Кирило. Що таке?

Храпко. Роя, кажу, піймав?

Кирило. Та піймав же.

Храпко. І добрий рій?

Кирило. Га?

Храпко. Рій добрий, питаю?

Кирило. Про те бог знає. Тоді побачимо, як меду наносить.

Храпко. А сили багато?

Кирило. Та сили чимало. Якщо буде такий і на мед, як на силу, то буде добрий рій.

Храпко. Ну, гаразд, діду. А ти от що мені скажи: знаєш ти Тхора?

Кирило (не дочувши). Рій повинен бути добрий.

Храпко (голосно). Та я не про те. Тхора, питаю, чи знаєш?

Кирило. Тхора?… А до чого тут тхір?

Храпко (плюнувши). Тьфу! Уже як з глухим розмовляти! (Кричить). Тхора знаєш?

Кирило. Чи Тхора, питаєте, знаю?

Храпко. Еге ж.

Кирило. Якого?

Храпко (кричить). Та вже ж не якого? Чоловіка – Тхора?

Кирило. Та він же, либонь, умер.

Храпко. Умер же. Та вже ж після його зостався хтось: удова чи діти?

Кирило. Аякже. У його діти є, великі повинні бути вже – парубки; та либонь і стара жива.

Храпко. Ну, от гаразд. Мені кого-небудь з їх треба б бачити. Чув?

Кирило. Та чую, чую. Кого ж вам?

Храпко. Удова хай прийде або старший син.

Кирило. Як, зараз?

Храпко. Ні, не зараз, а як гаразд стемніє, щоб ніхто не бачив. Та й ти так до їх проберись, щоб і тебе ніхто не бачив.

Кирило. Щоб і мене ніхто не бачив? То, значить, як стемніє – піти та кого-небудь привести?

Храпко. Еге ж. Скажи: казав пан – он як нужно. Що коли не прийдете, то самі на себе жалкуватимете.

Кирило. По ділові, значить?

Храпко. Еге ж.

Кирило. Знаю, знаю. Скажу, скажу…

Храпко. Та тільки нікому не хвалися!

Кирило. От ще кажіть! Дід похвалиться – якже! Дід похвалиться!.. Хіба не зна дід, що це скритне діло?

Храпко. Так-так, діду. Та я тебе знаю… Йди ж собі та зайдеш до баришні, скажеш, щоб дали тобі чарку горілки. Чув?

Кирило. Чую, чую. Спасибі вам! (Виходячи). Як же? од діда дознаєшся… Од діда вирвеш… Це той саме дід – вирвеш!.. (Виходить).

Храпко (сам). Бісів дід! Аж порохня з його сиплеться, а ще таки плутає ногами. Там, на тім світі, давно вже пайок на його йде, а він собі скрипить – не подається! А вже, правду кажучи, і честь пора знати… Яка з його користь? Тільки хліб переводе!.. Роя, каже, піймав… От ти й знай! Видно, половину сили розпудив або без матки зібрав, ще к лихій годині розлетяться, а каже – добрий рій!.. Бісів дід! Скільки він у мене, як живе? Літ, мабуть, з п'ятнадцять, коли не більше, буде. От ти й знай! А, кажуть, я сякий-такий, і лихий, і недобрий. А от же дід скільки живе!.. А вмре, й поховати треба… Другий би давно його з двору спудив, а я держу, – хай живе!.. А лихий, кажуть… Що ж це – всі вже перейшли? Нікого немає? (Одчиня двері, дивиться).

Знадвору доноситься крик, і незабаром убігають у хату Явдоха й Галя.

Вихід VII

Галя. Папочка! папочка! Здрастуйте. (Біжить до його, цілує у руку).

Храпко. Здорова, дочко. (Обдивляється її). Ач, яка стала – і не пізнав би її. А то на лихої години оте на ніс начепила? (Показує на сині окуляри). Хіба хто очі попідбивав?

Галя. О-о, ви вже зараз сміятись! Це – щоб очей не запорошити. По дорозі така киптяга! та й світ не так битиме у вічі.

Явдоха. А гарно, тату, Галі в окулярах. Так, мов яка дуже велика пані. (Підбіга до неї, цілує). Ох ти, Галочко моя! Яка я рада, що ти приїхала. Ми сьогодні з Пріською правимося та й давай угадувати: ану, чи приїде Галя? Я кажу: приїде, а вона – ні. Сперечались-сперечались, а далі побилися об заклад. Постій же, кажу, як приїде Галя, то ти сама будеш поратись біля печі, а як ні – то я тобі стьожку куплю… А воно й вийшло по-моєму. Хай же тепер Пріська сама біля печі правиться – і за холодну воду не візьмуся!

Храпко. Та цить, горлата! Тільки її й чутно. Кричить, як несамовита!

Явдоха. Я ж, тату, рада, що Галя приїхала.

Храпко. Рада! Ну й радій мовчки, а не кричи, як перекупка на базарі.

Галя. Не гримайте-бо, папочко, на Дуню. Вона, бідна, скільки дожидалася! (Цілує її, та собі цілує Галю).

Храпко. От! Цмок-стриб!.. Стриб-цмок! (Ті знову цілуються). Годі вам, буде. Краще сядь, Галино, та розкажи, що ти доброго привезла додому, чим батька утішиш?

Галя. Що ж я привезла таке? Гімназію скінчила та й приїхала.

Храпко. Таки скінчила? Ну – добре… Все ж батькові полегкість: не висилати кожного місяця по четвертній на кватирю.

Явдоха (до Галі). А чому ж ти не хвалишся, що неабияк скінчила, а з медалею.

Храпко. З медалею? З якою?

Галя. З золотою.

Храпко. З золотою? І багато ж там того золота?

Галя. Хто його знає. Там знаком! хвалилися, що як продати жидам, то рублів тридцять дадуть.

Явдоха. Нащо її продавати? Боже храни! Краще зробити з неї сережки або браслету на руку; або замість дукача на шиї носити.

Галя. О-о, тобі зараз на себе начепити!

Явдоха. А що ж! Воно ж не крадене, а своє, зароблене. Ти училася, ти трудилася… Якби на мене, то я б і спала з тією медалею.

Галя. Яка ти, Дуню, наївна!

Явдоха. Що то таке за – наївна?

Галя. То коли хто простий, то так його називають.

Явдоха. Тобто дурна?

Галя. Навіщо ти, Дуню, так далеко хапаєш? Можна бути й не дурним, та простим.

Храпко. Та таки й дурна. Учитись не схотіла – от і дурна.

Галя. Не всякому, папочко, та наука дається. Інший, бог знає, як трудиться, а воно не йде та й не йде в голову.

Храпко. Ото ж дурна й є! Хоч воно й те сказати: що з вашої науки? Як з козла молока!

Галя. Е ні, папо, такого не кажіть. І поговірка є: що знати – те за плечима не носити. А знати яку науку – то користь.

Храпко. Яка?… По хазяйству ти більше знаєш, ніж Дунька?

Галя. Хазяйства нас не вчать. Та хазяйство не така мудра штука, щоб його у гімназії вчити; його й дома можна навчитись.

Храпко. Ну, бамаги вас учать там писати?

Галя. Бумаги вчать писати, тільки не такі, як ви пишете.

Храпко. Овва! Які ж там бамаги?

Галя. Такі: учитель читає що-небудь, а ми пишемо; потім він дивиться, чи правильно написано, чи значки, як слідує, розставлено… А то сочиненіє задасть, – сочиненіє пишемо.

Храпко. По граматиці усе?

Галя. Авжеж, по граматиці.

Храпко. Ану скажи, як по граматиці пишеться апеляція?

Галя (червоніючи). Це не наше слово – іностранне. До таких слів є свій правопис. Як учиш той язик, з котрого слово взято, то й його правильно напишеш… Я ж ніяких язиків не вчила.

Храпко. Ану напиши, я подивлюся.

Явдоха. Пишіть же собі, а я піду довідаюся, що там Пріська робить (виходе).

Галя (сідає до столу, пише). Ну, от вам і апеляція. (Показує йому).

Храпко. А скільки стоїть в тебе люди? Одно? Еге! шкода ж з твоєю граматикою.

Галя. А я ж казала, що це слово іностранне. Воно не підходе під російську граматику.

Храпко. Яке воно в ката там іностранне, коли воно в законах пишеться.

Галя. То що? Хіба мало іностранних слів увійшло в нашу мову? Дивись, не достає якого слова – от і беруть з чужого.

Храпко (дивиться на писання). Якби тільки двоє люди, то воно б і зовсім нічого. Ану напиши що-небудь.

Галя. Що ж вам написати?

Храпко. Отам візьми чистий листок паперу та й пиши, що я буду казати. Тільки мені гаразд пиши – старательно.

Галя (узявши папір, примощується). Що ж писати?

Храпко. Починай, трохи одступивши від країв. Ну… «В З'їзд мирових судей»… (Галя пише, Храпко з-за спини дивиться). Стій! стій! стій! Хто ж пише з'їзд – через земля?…

Галя, А ви ж кажете з'їзд.

Храпко. То що, що кажу? Кажеться – з'їзд, а пишеться – съезд, – через слоео.

Галя. То Съезд, значить?

Храпко. Та вже ж с'їзд… А лихо, уп'ять спортила листок паперу!

Галя. От, дивіться, яка шкода – лист? Цей спортила, другий можна взяти. (Поривається до паперу).

Храпко. Куди? Постій! Увесь папер попортит. Пиши вже на цьому; почни нижче.

Галя. Хіба вам паперу шкода? Листок же менше копійки стоє.

Храпко. То що, що менше? Хіба його так і нехтувати треба?… Оце півкопійки, та через хвилину другі півкопійки… Ти так за цілий день – то й у рубля не вбереш!

Галя. Оце як ви щитаєтесь бумагою? А у нас, так ніколи нею не щитаються.

Храпко. Де ж це у вас?

Галя. Та дома, й у гімназії. Оце в якої немає бумаги, – забула дома або ні за що купити – дайте хто бумаги! тільки крикне, так з усіх боків і с унуть: на! на! на!

Храпко. Гарно, гарно. Отак же то ви навчаєтесь змалку родительське добро переводити!

Галя (усміхаючись). Оце який ви, папочко, скупий! Якби в такому пустякові та рощот вести, то там би й засміяли.

Храпко. Пустякові!.. І книжки, по-твоєму, пустяк?

Галя. І книжками поділяємося. Треба кому, а мені не треба – чому ж не дати?

Храпко. І платок пустяк? і одежа?

Галя. Та й то часом буває, що котра-небудь візьме твій платок або пальто.

Храпко (жахаючись). Мовчи! Хоч мовчи вже. Доброму вас навчають, хороші порядки заводять!.. Може, там яка коростява та твою одежу на себе нацупе…

Галя. Папочко! Що ви кажете?

Храпко. Або нетіпанка на себе начепе та вивозе-виялозе так, що й свого доброго не пізнаєш!.. Так отакому вас навчають? Гарному – нічого сказати… Батьки тут по домівках із сили лізуть, збирають ту копійку до копійки та засилають дітям, щоб вони не знали нужди та недостачі; а вони – он як тринькають добро родительське! Гарно, гарно… А то все, що на шармака воно доводиться, нетруджена копійка до рук доходить!

Галя. Та буде вже, папо, цю молитву читати.

Храпко. Ага, не любо стало слухати, а тринькати – любо?

Галя. Та не можна ж разом і вчитись, і заробляти. Треба спершу вивчитись.

Храпко. Що ваша наука? Яке ваше вчення? там теревені правлять – от і учення все! А от як на світі жити богові молитись, родителів чтити – то про це у вас і спомину нема!

Галя (набік). А, господи! як сумно з оцим папою. Хоч би Дуня надійшла. (До Храпка). Буде вже, папочко, про це. Кажіть, що далі писати?

Вбігає Дуня.

Явдоха (радо). Галю! Тато! Петро приїхав! Петро!

Галя (схопившись). Петя! Петя! (Плеше у долошки).

Увіходе Петро, удягнений у вишивану сорочку, широкі китаєві штани; під гребінку підстрижений.

Вихід VIII

Петро. Здрастуйте вам.

Галя. Петрусь! Петя! (Кидається до його).

Явдоха. Братику рідний! (Обніма його, цілуються).

Храпко. Здоров, кумцю. Що це на тобі за такі убори? (Прищурюючись, обдивляється його).

Петро. А що вам чудно, батьку? Хіба ви ніколи не бачили такого? Це ж наше рідне одіяння, котре кожен чоловік на селі носе.

Храпко (глузуючи). Х-хе! Ач, який мальований та цяцькований, – наче та синиця! А левержети які закохав? (Дивиться на чуба). Це так по-вченому?

Петро. Це, батьку, кому як подобається.

Храпко (криве). Батьку!.. Хе!

Галя. А гарно як тобі у нашому уборі!

Явдоха. Хто це тобі так вишивав?… (Роздивляється шитво). Хрестиками?

Петро. Та ну вас! От, справді, мов на чудо яке дивляться, мов ніколи не бачили такого.

Храпко (єхидно хихика). Хе-хе-хе!.. На чудо!.. Чудо-юдо!.. Хе-хе-хе… От тобі і здивував!.. Це по-вченому так? га?… Батьку!.. По-вченому, бач.

Петро (здвигуючи плечима). Дивно мені!

Храпко. Самому дивно? Х-хе!., І це все на батькові гроші, на його трудову копійку!. Як та синиця!.. Синиця – мальована птиця! Х-хе!

Петро (хмурячись). Дивно мені, батьку, що ви, мов той невеличкий хлопчик, бавитесь моїм убором. Як ви кажете, синиця – мальована птиця. То так мені і ввижається, як ми малими дітьми, щоб досолити нашому товаришеві Іванові, вигукували: «Іван, барабан! на капусті сидів, усі черви поїв; кишки волочив, у борщ умочив та й поїв»!

Явдоха (регоче). А щоб тебе, Петре! Коли то було, а він і досі пам'ятає!

Храпко (образливо). Так, так, синку; рівняй батька До несмишленого хлопця… Він, бач, вас вигодував, от яких вибехав, а сам у дурні пошився… Ученими, бач, дітей поробив, та це від їх і дяки діждався. Спасибі, синку!

Петро. Богові святому, батьку.

Галя (регоче). Як там кажуть: чим багаті – тим і раді.

Явдоха (з докором). Петрусю! не гніви батька.

Храпко (скочивши, мов ужалений). А щоб тобі язик руба став, проклятий! Бач, блазень! бач, погань!.. Що це вас в університеті такому навчають? Ти йому слово, а він тобі – десятеро! А не замовчиш ти! Не заціпить тобі?!

Петро (покійно). Бачте, батьку, як я тільки на поріг, то ви зразу з мене, як з дурника, почали глузувати; а як я накриво слово сказав, то ви зараз і спалахнули. Хто ж тут більше винуватий?

Храпко. Хто ж винуватий, як не батько? Він, він! Один… старий, дурний, невчений! А ви тепер, бач, великорозумні стали, велемудрі поробилися… Як його батька слухати? Як йому змовчати – покоритися?

Петро. Батьку! слухають люди тільки доброго слова, преклоняються – перед розумним ділом!

Храпко. Так, так! Тепер усе добре тільки та розумне… Добре, бач, діло на батькові гроші жити та мотати; розумне діло – на оті цяцьки їх менжувати та на себе начепити: дивіться, мов, ось ми які – цяцьковані!

Петро. Вас непутить моя одежа?

Галя та Явдоха. Петре!

Храпко. Ще б не непутила! Ще б вона шпичкою в око не колола! Що воно таке? До чого воно це? Хіба на те тебе вчено, щоб ти нарядився в мужичу одежу? Он сорочка цяцькована, а груднина роззяпилася – світить! Штани такі пошив, мов та дівчина спідницю начепила!.. Нащо воно? До чого воно це ведеться? Біля плуга ти ходиш? По соняшній спеці печешся, то щоб тебе вітром провівало? У полі це та на спеці – так! А ти між людьми ходиш, по городах вештаєшся!.. Хто тебе у благородний дом пусте? Хто тебе до себе, такого харциза, прийме?

Петро. А от же приймають та ще й дивуються тій неабиякій красі, що невчений народ зумів додати. Певне, цей народ має смак до краси! То тільки ми, живучи ТУТ по глухих кутках, пригляділися до цього убору, що він нам здається нікчемним, мужичим. Затягнені в німецькі камзоли та зашнуровані усякими вірьовочками, ми так з тим звиклися, що й не тямимо, як то здорово носити таку одежу, щоб вона нігде тебе не давила.

Храпко. Я ж то й кажу, що ми тут дурні та ще й подуріли! А от як учені сюди налізуть, велемудрі найдуть, то не тільки мужичу одежу присвятять, а ще й самого мужика неотесаного на почетному місці посадовлять, почнуть йому вклонятися!

Петро. Ніхто йому не кланяється; а всякому звісно, що й мужик такий же чоловік, як і пан; що і в його душа така, як і в другого. От тільки йому освіти недостає; про освіту його кращі люди й пильнують.

Храпко. Мужик? та це падло, що йому і назви не підбереш! Сама поговірка каже, що мужик дурніший ворони, а хитріший од чорта.

Петро. А мужикові, як і кожному, хочеться жити; він же повинен чимсь оберігати своє життя: і туди гнутись, і сюди хилитись, – поневолі почне хитрувати.

Храпко (тремтячи). А щоб я тебе не родив або, родивши, своїми руками задавив, ніж мені від тебе отаке чути! Вон зараз з-перед моїх очей, щоб мої очі тебе не бачили і мої уха твого голосу не чули!

Галя. Папо! схаменіться. За що ви його проклинаєте?

Явдоха. Таточку!

Храпко. Вон! вон! Він не син мій, я не знаю такого сина!

Петро. Навіщо ж ви мене з Адесу виписували? Нащо ви мене від діла одірвали? Я там на місці був; сяк-так перебився б – прожив, а тут де я дінуся?

Храпко. Хоч з мосту та в воду! Для мене все одно. Сказано в писанії, чти отця твоего… Не чтиш – який ти син?

Петро. А, небійсь, того й не кажете, що нижче трохи в тому ж писанії сказано: і ви, отці, не роздражайте чад своїх (виходе).

Галя. Петю! Петю! підожди. Куди ж ти? (Вибігає за ним).

Явдоха (становиться на коліна). Таточку! змилосердіться над Петрусем. Де ж йому, бідному, дітись? куди приткнутись?

Храпко. А ти чого до мене пристала? Побігла одна за ним – біжи й ти! Тепер вам батька не треба; нащо вам батько? Вигодував вас, виростив; ви тепер великорозумні стали, самі на світі проживете, – чого ж вам?

Явдоха. Та то що ви розсердилися, таточку, розгнівилися, мій рідний, то вам так і здається. А гріх же воно так сердитись: та й не гаразд, для усіх не гаразд… Все ж то воно на серце ваше сідає, життя коротить… Та й нам, хіба воно весело дивитись, як у хаті отака буча, у сім'ї розноція… Таточку! (Цілує його в руку).

Храпко. Геть! Геть, не цілуй мене. Я знаю, ти у мене покірна дочка, слухняна дитина… Ти не підеш проти батька; а ті – вчені, бач, велемудрі стали!

Явдоха. Таточку! ріднесенький! Та то того, що ви розгнівилися. А вгамуєте своє серце, і вам воно інше здасться. (Цілує у руку).

Храпко. Ні, не так він мені залив за шкуру сала! Торік же не схотів моїх бамаг писати… Всякому видно, що я вже старий становлюся, пора б мені і спочинок дати, а я, як той каторжний, день у день турбуюся та клопочуся. Для кого? Для вас же! для його, ірода!.. А він не схотів мені помагати… А тепер знову явився перед мої очі… І в чому він явився? яким він пристав?… Я об тім тільки й б'юся, об тім і клопочуся, як би вище у гору піти, далі від того мужиччя стати; а він, бач, з мужиччям запанібрата, його одежу на себе нацупив!.. Хіба на те я його вчу, хіба на те трачуся?

Явдоха. Та то занову ситце на кілочку! Полюбилася йому та одежа, от він і начепив. Вона ж і справді йому до лиця.

Храпко. Ну, до лиця вона йому – хай він з нею і цяцькається! А мені щоб на очі не попадався.

Явдоха. Таточку! А що ж люди скажуть? Чужі люди що скажуть? Вони всі так дивуються на нас: от, кажуть, сім'я! он які діти! А тепер? Батько, скажуть, вигнав рідного сина з двору.

Храпко. Хіба я його жену? Хіба я його виганяю? Хай живе – отам на кухні або в людській хаті. Мужиком же став – хай з мужиками й панькається; а мені щоб на очі не попадався!

Явдоха. То я, тату, піду скажу йому, щоб передягся.

Храпко. Ні-ні, не треба, не треба! Я не хочу, щоб непокірлива свиня жила між нами… Чула? не хочу! Отам на кухні хай… Іди собі. Йди – пора вже і про обід подумати.

Явдоха. Я зараз, таточку; хвилиною на стіл накрию (набік). Слава богу, що так обійшлося. Петрусь поки що і в кухні перебуде цю бучу, а там… Слава богу! (Виходе).

Храпко (сам). От тобі й діти! от тобі й радість! А казав отець Іван: не випихай сина наперед себе, не станови його вище… Воно й правда. Бач, він тепер розумний став, учений та велемудрий, – зазнався! Батько що? Старий дурень, котрий тільки грошики дай та на його примхи постачай… А постій же! підожди! Ось як поживеш у кухні, попоїси чорного хліба з остюками, – хай лиш він тобі у носі заколе!.. Шабаш! годі тепер вчитись! Буде… і так розуму набрався. Копійки щербатої більше не дам! Дома живи; хазяйству вчися, коритися старшим учися, як на світі жити, навчайся… О-о, я з тебе виб'ю оту хванаберію! (Підходе до столу, відсува ящик, де лежать гроші). Не я, то ось що з тебе виб'є! (Вибира гроші на стіл). Ось вони, бач. Ось ті цяцьки, за котрі чоловік гадюкою в'ється, робиться нижче трави, тихше води… Ох, цяцьки ви, цяцьки! Ви – гордощ людська, і втіха, й забавка! Ви вже не змилете йому, не одурите… Усе на світі брехня, одні ви – і сила, і правда! Сідає/ Ох, поки обідать покличуть, полічити їх. Щось Цей тиждень погано торгувалося, на прошлому три сотні до банку одвіз, а цей, – щось помалкувато! (Ліче гроші). ще сотня… раз!.. А це півсотні. Ще тринадцять рублів; та вчора вернув чоловікові рубля (збира гроші і кладе їх У ящик). Помалкувато: всього сто шістдесят три рублі; а той тиждень три сотні! Х-хе, біс його батькові!., та не дуже й х-хе: на двісті ж рублів умовився з Перепадею, – от воно й за три сотні перевалить. Буде!

Вбігає Пріська.

Вихід IX

Пріська (швидко). Пожалуйте, пане, обідати накрито.

Храпко (підходе до неї). Та так же й кликати то!

Пріська. От дивіться! А як же вас кликати?

Храпко (підходе до неї). Та так же й кликати (криве її): обідати накрито! (Бере її злегка за носа).

Пріська. Боже, боже!., отакі старі, а ще гратись хочете!

Храпко. Отуди к бісу! Який же я старий?

Пріська. Ще не старі? Он вуси які сиві!.

Храпко. Вуси? Та вуси тільки підчорнити трохи, то такий тобі бравий (витягається у струнку й береться руками у боки), що й молодий не справиться!

Пріська. А голова яка? А брови як настовбурчилися?

Храпко (дивиться у дзеркало). О, ти-бо вже хочеш, щоб усе було, як під ранжир. Що голова трохи біла – то тож більше розуму у їй; а брови?… Брови можна і пригладити (пригладжує брови).

Пріська (усміхаючись). І вже – не цвісти калині об різдві у лузі.

Храпко. Дурна ти, як я бачу! Ти не дивись на те, що сніги впали… Ще під тим снігом такий огонь палає! Та ще й окрім того є… та ще й буде! Глянь лиш сюди (Відсува ящик і показує гроші). Бач?

Пріська. Моя матінко рідна! Яка велика копиця грошей!

Храпко. Хе-хе-хе!.. Копиця!.. Не одна така, і в десять не вбереш!.. Он то що…, А ти кажеш: старі… Ох ти, полетушко дурна! (Лове її, щоб ущипнути за щоку Пріська одхиляється).

Пріська (жартівливо). А то ще не старий?… Старий! старий!., старий!.. Он дочки які, син… От син, таї молодець! (Вибігає).

Храпко (понуро). А щоб тобі рота набік повернуло!.. Усім їм задався той Петро. (Криве Пріську). Молодець Віскряк, а не молодець! Ось постій, як я його прикручу, тоді побачиш, який з його буде молодець… А вража дівчина – хороша! Наче обточена, та жвава, як живе срібло… Аж моє серце ходором заходе, як її вздрію. Так би й обхопив, так би й притис, бісову, до себе, дарма що старий… Воно колись мені один лікар знайомий і казав, що старому та молоденької треба, щоб силу підживити… Хе-хе-хе! Вражий лікар! що вигадав! Сили підживити… Підживити!., щоб, значить, кров ключем забила… Лепсько, біси його батькові! До сивої голови та рожеву квіточку… Хе-хе-хе! А що ти скажеш? Від такого труда та такого клопоту – звісно, старієшся… Підживити б себе, підмолодити треба… Звісно, не очевидячки; не так, щоб усі бачили та пальцями тикали… не по закону… Нащо той закон?… Так краще: і сам собі пан, і вона – не зазнається. А чи й признаки які будуть, – хто скаже на старого? Он вона сама плёще: старий! старий! старий!.. Старий та молоде задає! Хе-хе-хе!.. Що, може, не схоче? Не схоче, як брязнеш золотими перед очима… Он як здивувалася (передражнює): матінко, яка копиця грошей! Копиця!.. Хе-хе-хе!.. Гроші – велика сила… Ще такий не родився чоловік, щоб проти їх вистояв… А підживити б себе треба, підмолодити – слід!.. Хе-хе-хе!

Явдоха (з другої хати). Тату! тату! Борщ давно вже на столі стигне.

Храпко. От розносило їх! (Запира ящик з грошима). Іду! Зараз іду! (Виходе).

Заслона