Текст книги "Прозові твори"

Автор книги: Осип-Юрий Федькофич

ОПРИШОК

Оповідання

І

Нас було двох у батька: Семен, старший, та я – двома роками молодший. Дуже ми любились. Ходить мій братик на танець – ходжу й я; та гуляємо, як ті соколи межи соколами,– землі під собою не чуємо. Усі нас люблять, усі кланяються, усі поважають. Сказано, багатирські сини!

Семен був парубок годний, тихий, розумний; було, й малу дитину не оскорбить. Стариню поважає, шанує, товариство любить, за побратимом і в огонь скочить. Отакого братика я оце мав.

Я знов у свого брата не вдався: подуфалий, палкий,– і бога знати не хочу, не то що! Не спостигне, було, хто слово неуважне до мене заговорити – я вже і скочу, як іскра, і вхоплюсь до ножа, і таке заведу, що ради ніхто не може дати. Не було такого парубка в селі, щоб я з него кров не пустив.

Семен, було, мене і полає, і виганьбить, а часом і за чуприну таки гаразд покрутить. Да батечко ж нічичирк – як би отеє я хто знає як гарно справувався. У їх таки така натура була: нікого в дому і словечком одним не зганьбити – ні нас, ні сестер, ні слуг. Да знали вони іншим способом, як нам доїхать, коли хто з нас прогрішить. Прибавиться, було, Семен на вечорницях – вони до його цілий день і слова говорити не будуть: ого, вже братик мій більше й не барився по ночі. Сказав там хто яке незвичайне слово в хаті – вони вийдуть з хати ще й дверми луснуть. Отак вони, було, нами поводять. Слухайте тільки, як з мене фудулію вигнали.

II

Одної неділі бився я знов на базарі з одним урльопником. Пустив з його кров та прийшов обкривавлений додому. Батечко подивились тільки на мене та й нічого.

На другий день встали ми з братом рано, пішли купатись, а він каже до мене:

– Нехороше ти оце робиш, Іване; печалиш батька.

– Або я сьому рад, чи що? – відфукнувсь я на свого братика. – Да суферять не буду, щоб вражий син та чванився, що йому сільських парубків нема й нараз що бити!

Аж тут батько з хати:

– Іване, сюда!

Я зараз побіг.

–  Кажіть!

– Осідлай мені коня!

Я шатнувся до стайні, осідлав духом коня та й виводжу.

– Семене, а батько куди отеє їдуть?

– Не знаю, – каже брат.

III

Другої неділі батько вже дома були. Прийшли ми з церкви та й обідаєм. А батько кажуть:

– Ти, Іване, підеш завтра до Р... – наймешся у старого Донди на піврік. Я вже з ним зговорив.

Мати в плач, сестри в голос, братикові аж ложка з рук упала, а я стою мов причмелений. Неня зараз до батька:

– Чоловіче, а се що тобі бог дав на розум діти собі прогонити з дому? Багато їх маєш, мабуть, та не бізуєш годувати?

– Мовчи, стара! – промовили батько уважно. – Ти собі пазь дівки, а парубками я сам маю орудувати. Знайте тілько, аби йому харч та шмаття було на завтра.

Другої днини й вирядився.

IV

На підвечір став я у Р... Село велике, пишне. Все сади, все сади, все горіхи волоські, та вишні, та черешні. По-через плоти понадвисала червона калина. З-поміж садів видко побої пишні. Серед села стоїть церков – нова, велика, хрести золочені.

– А куди, легіню? – питає молодичка пишна, кароока, біжа з кінвами по воду, та й стала.

– До старого Донди, коли би ласка справити, – кажу я та й став і собі.

– До Донди? – скрикнула молодичка та аж кінви випали їй з рук. – А отеє чого ви до Донди?

– У найми, – кажу.

– У найми? До такого опришка? Та нехай же вас мати божа заступає!

– Ви мене налякали, молодичко: що ж бо то він, той Донда?

– Та єретик на весь світ! Він вісім рік лиш в опришках був! Такий лютий, як гадина, – ви там і три дні не будете!

– Що ж маю робити, молодичко? Рідного батька треба послухати... А де ж він сидить, той ваш Донда?

– А он, бачите, той хутір великий: два горіхи перед самими вікнами, нові ворота.

– Спасибі вам, молодичко. Може, колись зустрінемось.

– Здоровенькі будьте! – прощебетала молодичка та й стрибнула в сутки. Я пішов далі.

V

Хутір гарний, двори великі; комори, стайні, колешні – усе під побоями, усе нові. В хаті вікна великі, з кватирками.

Вибігла дівчина зустрічати:

– Чи не з тої ріки, легіню? Може, наймит?

– Так є, панночко моя гречна,– кажу я, а тут так і задивився на вроду єї прекрасну та на стан єї препишний. Уся в рантухах да у намистах золотих!..

Увела мене в хату: світлиця аж сяє! Молоді служечки та вірні слуги вештаються то сюди, то туди, – усі тихо, без гомону, щоб навіть і голосу їх не чути. А за столом сидить собі чоловік, великий та плечистий. Сидить собі та люльку курить, а сам такий черлений, як кат; рудий вус аж поза уха закрутив. Я поклонився та й стою.

– Ти Коровайничів? – гукнув.

– Так, – кажу.

– Ти станеш у мене на службу; я вже з твоїм старим зговорив.

– Нічого, – кажу.

– Але я чув, що ти любиш битися? Небоже!.. – та й справив на свою нагайку дротяну, що, мабуть, в два сажні жандарські.

Мене неначе фебра потрясла.

Мій газда ухопив кріс на плечі та вийшов з хати – мабуть, на полювання, – а доньці звелів, аби мені розказала, що я маю до роботи.

VI

Дівчина розказала мені, що треба, та й дала підвечіркувать, а сама сіла собі з якимсь шиттячком у віконця да так уже приязно шиє! Дивлюсь, а се ширинка – тонка-тонесенька. Що шовком закине, так зараз золотом і обведе. А я, як був дурний, так зараз і кажу:

– Панночко-лебідочко, кому ви отеє таку шириночку препишну шиєте? Мабуть...

– Да я отеє братикові, – каже вона зачервонівшись, – отам, за рікою.

Та й глянула у віконце. Аж тут і мій газда на подвір’я. Вона – шиттячко в скриню!

VII

По вечері звелів мені газда в саду спати, щоб садовини пантрувать. От і пішов я у сад.

Нічка була тиха, та зорешлива, та тепла. Місяць розсипається над високими нашими горами; легіні щебечуть на сопілках, а дівчата приспівують по вишниках. Господи, як обгорнуть мене жалі да туга велика! Стала перед моєю душею і мати з поглядом єї тихим та святим, і сестрички мої щирі, і братик мій золотий... І забанував я на батечка свого... Піду, думаю собі, до Черемшу глибокого да втоплюсь... А той Черемош зараз таки коло хутора – так і шумить, так і гуде!

Вийшов над Черемош, сів собі на березі, – сиджу та й думаю. Аж тут – плюсь! – човен з того боку плавле. Я сховався за вербою.

Приплив. Бачу, се парубок – хороший, молоденький, як мальований!

Прибив човенце до берега, а сам у сад, неначе метелик, перелетів. А вона до його вже й рученятка простягла – дожидала.

Місяць світить, а я слухаю.

VIII

– Не плач, душко, моє серденько! – став він голубити. – Я думаю, що ти мені рада, а ти в одно плачеш, кілько я прийду... Скажи, може, вже не приходити? Може, собі кращого найшла? Я – бідний...

– Василю, Василю! – та й зомліла сердешна дівчина.

– А чого ж бо ти плачеш, моя рибочко? – питає легінь та й заплакав і собі.

– Відай, нам не судилось вкупі жити, – промовила дівчина не за малу хвильку. – Джімер хоче свати слати, а батько оддасть, я знаю: він – багач!

– А ти гадаєш іти за його? – спитав легінь.

– Я втоплюсь,– каже дівчина.

– Того не роби, рибочко, а корись твоєму батькові. Він розумний та за його головою будеш щаслива.

– А ти, мій друже?

– Я вернусь у військо – мені все одно... Без тебе мені світ увезде однакий: увезде чорний, як туман.

– Боже, боже! – заплакала дівчина.– Чому ми такі нещасливі?

– Ба я,– каже легінь.

«Обоє» – думаю я собі.

Як стали зорі погасати, вони розійшлись.

IX

Одної неділі сидимо ми собі, аж тут і старости на подвір’я. Моя панночка побіліла як стіна. Старий дивиться та вуса гладить.

– А від кого? – гукнув газда на старости, що аж стіни дзенькнули.

Вони, сердешні, тільки трясуться та кланяються:

– Від Андрія Джімеря до вашої милості, коли би ласка.

– Скажіть Джімерові, що нехай свого сина оддасть у больницю, а не чужим дітям світ ним путати. На тім світі хто зна, як буде, а сей треба шанувати!

– Спасибі і за се,– кажуть старости та й забрались потихоньки з хати, бо з моїм газдою не добре переливатись. А панночка як стояла, так старому в ноги:

– Спасибі вам, батечку, що мене не втопили!

– Да й так тобі не сидіти дівкою,– каже старий.– Я вже яв ослабати та рад би зятя в хату, щоб на мене легше та щоб за життя видіти, як моє добро уживатиметься. Ти знаєш, дочко,– я багатир: можеш собі вибрати і пана, і попа,– кого хочеш.

– Не хочу я, батечку, ні пана, ні попа.

– А кого ж? – запитав старий грізно.

Дівчина почервоніла – мовчить, тільки труситься.

– Не мни багато ханьки, а скажи, що хочеш Василя Зарічука, та й годі! Ти думаєш, дурна, що я нічого не знаю? Що я не чув, як ви щоночі охали та слинились у саду?.. Що за розумні голови обібрались мені – старого опришка мудрувать!.. Іване (до мене отсе)! Рушай на той бік: Василь Зарічук нехай мені в сей час до мене ставиться. А вай! твоєму світу, як йому півсловечком писнеш, що тут говорилось! Розумієш?

– Розумію, татку!

– Махай же!

X

Приводжу я Василя. Він, сердешний, смутний, неспокійний. Тільки на двері – а старий як не гримне:

– Хто сеї ночі говорив з моєю дочкою у саду?

Мовчить.

Господи, як ухопить старий свою нагайку дротяну, як стане мого пана Василя періщити та періщити!

– А не ходи,– каже,– ночами та закутками, як той злодій, але йди в хату, коли хочеш дівку взяти!

– Даруйте життя! – верещить Василь на увесь світ.– Вже більше не буду, їй-богу, не буду! Гвалту! Гину!.. Умираю!.. Вайльо!..

– А сякий-такий сину! Знай, як старого опришка мудрувать!.. Тепер же рушай собі домів, а завтра рано приходи з старостами. Чуєш?

– Чую, – каже Василь і сам не знає, як йому діється: тут дротяна нагайка, а тут каже свати слати.

Я тільки стою та сміюся. Аж старий ні з сего, ні з того, та до мене:

– А ти, паничу, де сеї ночі ночував?

– У саду, а де ж би!

– Та не чув, як отсі двоє нявкали цілу ніч під вишнею?

– Чому ж би не чув? Чув!

– А мені не треба було нічого казати? Так ти мені служиш!?

Господи, як стане й мене цідити тою анахтемською нагайкою! Був би душу вигнав, якби не панночка та не Василь.

– А болить? – питає мене старий по годі.

– Болить! – кажу.

– А дуже?

– Дуже!

– А як ти других бив, то не боліло?

– Не буду вже! – кажу.

– Тепер же збирайся та рушай собі домів. А татові та нені скажи, щоб за чотири неділі приходили до мене на весілля. Розумієш?

– Розумію.

– А ти будеш Василеві за дружбу! Розумієш?

– Розумію!

– Рушай!

БЕЗТАЛАННЕ ЗАКОХАННЯ

Повістка

І

Не то що на наше село, а на цілу славну Буковину коли найшовся такий хороший парубок, як той Тодір Дугай, або краща дівчина, як тої старої удови Гребенихи дочка Олена, то я вже не хочу називатись своїм іменем, але брехачем. А що Тодірко з Оленочкою собі кохались – то своєю дорогою йде. Да як же їм і не кохатись, коли сусіди собі да ще й близькі були. А то сусідам лиш кохатись, бо так панотчик наш православний у церкві навчають. Чи як кажете?

Зрештою, як вони там кохалися,– чи дуже, чи так лиш,– не мені се розбирати. Але то знаю ретельно, що Тодірко з Оленою не могли якось удатись. Тодір був парубок тихонький, звичайний, щирий, ув одно лиш б думках да в гадках. Олена знов – дівчина жартовлива, обмівна, нестановита, як той метеличок вліті. Задуману зроду-віку ніхто її не бачив. Отакі се були коханки – Тодірко з Оленою.

* * *

А стара Гребениха багачка була: фудульна, обрахована, з масним язиком, як-то кажуть. Свічку до церкови не понесла, часточку не дала, мисочку не поклала, а проте лице своє перед людьми так знала обмити, що то! Вона все була «бідниця»: у неї бджоли не роїли, ні корівки скороми не давали, ні з овечок вовниці не встригла,– вона зовсім «безталанна» була. А тут нищечком так і сміється з дурних людей, що її, було, жалують.

Лиш одна душа на світі мала у неї і ласку, й пошанівок: стара баба Ція, що зерном ворожила да в звіздах смотрила. І днюють, і ночують, було, вкупі, да по цілих ночах вистоять, порозплітані, в садку, лічачи да викликаючи ясні зорі. Ще й не вечоріло гаразд, а Ція сидить собі вже при каганці на печі да зерном розсуває; Гребениха коло неї.

– А що там паде, любко?

– Хіба я вам коли правду не сказала, зазулько? – каже ворожка.– У серці колач, на порозі колач, в хаті гість, а се у мене – старости, любко. Лиш осьде, з лівої руки,– трохи, жаль, але то нічого – минеться. А отсе – зять багатий, з-під сонця: і колач, і радость,– і борзо, бо плоту нема. Як не буде сеї осені весілля, то в лице мені наплюй!

– Се ж у мене ще дівчина молода,– каже Гребениха,– а мушу віддати, щоби вже того Дугаїшиного раз позбутись... Учепився, тітко, дівчини, як реп’ях кожуха,– ні суди боже!

– А дівчина ж? – питає ворожка.

– Дівчина й гадки не має. Я кажу до неї: «Коли хоч, то йди за Тодора,– я тобі не спираю». А вона: «Мамо,– каже,– коли ж бо він такий тихий! Я б, за ним бувши, знудилась».

– Любка моя! – рекла ворожка.

– А тут бесід по селу вже повно! – журиться Гребениха.– Знаєш, жоно добра, що я гадаю учинити?

– Кажіть, ластівочко!

– Хочу віддати свою Олену за Угринчукового Митра. Я вже й з старою зговорила...

– А відтак же?

– Завтра свататиме.

Се ворожці – вода на лотоки.

– Дай, боже, таке чути! – каже.– Я вже вам давно хотіла те казати, та не сміла. Я, любко, дуже несмілива зроду!..

– А що отсе тутки паде? – питає Гребениха, справивши пальцем на купочку зерна.

– Та отсе, кришечко... се – гріб. Але з лівої руки – то чужий... Да ще до того й бідний – ні мисочки коло него!

* * *

Доки ворожка ворожила – а надворі зорешливо да тихо. Нічого не чути, тілько Дністер гуде та соловейко свище. А в садку, під вишнею, що білим цвітом так і припала, стоїть Тодір з Оленою. Тодір плаче. Олена скубе вишневу квіточку в шматочки.

– Я згублюся,– каже Тодір.

– Який-бо ти незвичайний, Тодоре! – каже Олена,– Нащо собі такі гадки до серця приводити, коли я тебе люблю!

– Ув одно каже, що любить, а за другого йде! – дорік парубок гірко.

– Або так не буває,– каже Олена сміючись,– що хоч повінчані, а з другими кохаються?..

Тодір подивився пильно, покрутив головою та й пішов. Дівчині й «добраніч» не сказав.

– Іди, коли нерозумний! – промовила вдовина дочка згорда.

Махнула рукою та й пішла в хату.

II

У старої Гребенихи в хаті вінок плетуть да бояр збирають. А Тодор ходить собі понад Дністер та в сопілку грає. Грає, а дрібні сльози так ного й обливають! Заток сопілку за пояс та й заспівав:

 
Ой засвіти, місяченьку,
Да й ти, зоре ясна!
Ой в лузі, в лузі,
У лузі пшениця -
Там дівчина прекрасна!
 
 
Пшениченьку дожинає,
Все вгору та поглядає:
Ой чи високо,
Ой чи далеко
Сивий сокіл підлітає?
 
 
Літає ж він да літає,
В кватирочку зазирає:
«Ой сію руту,
Ой сію руту,-
Ой подай, душко, руку!»
 
 
«Рада ж би я ручку дати -
Не зволяє стара мати.
Ой взяла мати
Нелюба до хати -
Годі рученьку дати!»
 
 
«Ой відсунься, дівча любе,
Да відсунься від нелюба:
Зайду я з луга
Да заб'ю нелюба -
Да як того голуба!»
 
 
«Ой чи заб’єш, чи не заб'єш,
А серденьку тугу завдаш.
Сідай на коня,
Виїжджай із двора -
Ти не мій, я не твоя!»
 
 
...Ой їду ж я до Дунаю -
Да став же я да гадаю:
Ой гаю, гаю,
Ти, тихий Дунаю,-
Я тонути в тобі маю!
 
 
Да за марну причину -
За невірну дівчину!
Ой гаю, гаю,
Ти, тихий Дунаю,
Що я в тобі потопаю!..
 

Пішов домів. А дома молодший брат уже дожидає.

– А ви де були, бадічку?

– Проходжався; або що таке?

– Да нічо, бадічку; Олена приходила кликати вас у бояри.

Тодір нічого на се не відповів,– пішов у хату.

Стара Дугаїха сиділа за кроснами, ткала сукно. Да як поглянула на Тодора – аж човник з рук упав.

– Синку мій, а тобі що?

– А що ж би? – каже.– Нічого.

– Таже ти почорнів, як та головня!

– Так вам видиться, мамо,– я однакий.

Стара далі ткала, а син пішов у комору на весілля збиратись. Ще й братика молодшого покликав, щоб йому поміг.

* * *

За дві години Тодір був убраний, готовий. Черевики на нім брижовані, волоські; ногавиці білі; сорочка рантухова, золотим хірем да мирсою вишивана; пояс браний, боянський; за поясом ширинка; на шиї хустка шовкова; на голові кресаня – в самих павах да в Йорданах волоських, що на цілій Буковині такої, мабуть, не було.

Вийшов з комори. Кучерики русо-золоті, пишно зачесані, повились по головці, засіяли, мов золото. Він підійшов до ненечки своєї старої, став, дивився на неї довго, відтак поцілував її в долонь та й уклонився низенько.

– Ненько,– каже,– благословіть!

– А куди, синку,– питає стара,– на весілля?

– На весілля,– каже.

– Божа тебе мати благослови, душко! Да не барися дуже – я сама в хаті.

– Ба я, може, й забарюся, ненечко...

– Нічого, синку, нічого. Лиш не тужи так дуже. Не судилося, душко,– що ж робити?

Він тогді сплакав. А братик молодший, Василько, як не кинеться йому поза шию!

– Бадічку,– каже,– братику мій дорогий! Куди ви отсе йдете?

– На весілля, Васильку.

– А мені все здається, що я вас більше не побачу! Тодірку, бадічку, братчику мій рідний!..

Тодір поцілував хлопця в чоло, перехрестив, пригорнув до серця.

– Васильку,– каже,– я забарюсь – не лишай неньку!

Уклонився та й пішов.

* * *

Пливе Дністер – тихий, як той руський народ, широкий, як його думка, глибокий, як його рани. По тім боці Галичина – по сім Буковина.

Вечір був тихий. В Хрешатицькім монастирі дзвонили на вечірню. Місяць сходив поволі; зійшов, засвітив, засіяв – цілу Буковину золотом поволік. Соловейко співав у лузі.

А в лузі стоїть зелений явір; обняв молоду калину, пригорнув до себе. Стара верба нахилилась над ними, знай, та ненька рідна над своїми діточками. Дівина здоймила золоті та пахучі свої кити д горі; коло неї постелився зелений барвінок – пригорнувсь-притулився, задумався. Пишна черемшина вимахує білими своїми вітами, знай, та багацька донька писаними рукавами, а кучерявий дуб стоїть да сміється,– мабуть, до тої фіялочки, що йому на корені зацвіла. Високими да широкими дністровими берегами постелились шовкові трави молоденькі, а по них ходить парубок хороший-прехороший,– ходить да в сопілку грає. Се був Тодір.

Грав він довго: раз весело, що аж серце тріскало, а відтак знов сумно, тужливо. На березі стояв білий камінь. Він сів собі на тім камені, поклав кресак да сопілку біля себе на мураву, склонив голову на руки, задумався. А з села чути було музику, що грала у Олени на весіллі.

«Що сей світ, що його віра, що його любов, що його доля? Світ – дністрова хвиля, віра – отой шум, що на камені сперся, любов...»

Не доказав...

Другої днини найшли тільки кресаню на березі да сопілку.

ЖОВНЯРКА

Повість з народного буковинського життя

Я ще тогді парубчак був (уповідає, бувало, мій сусід), як служив я у нашого двірника – Павло Павун звався. Немолодий уже чоловік, удовець, але здоровий, дужий такий, що і за абиякого парубка би не мінявся. І гуляє собі, бувало, і п’є, і з молодицями жартує, і по вечорницях, ходить: парубок, та й годі!

А нам, слугам, у него добре було, дуже добре, бо у Павуна небагато поля було, а худоби ще менше: пара волів, пара коней, дві корові, та й тільки,– от ніщо було і робити, хіба те, що гостів обходити, бо і днини такої не було, аби їх до Павуна не поназліталось, як тої вороні. А він їх, бувало, приймає, як дідич який: і стів сутий, і дорогі вина, і солодкі розолії, і запашні лікери, і ніт вісті які там ще прибаги та лакітки. А пуншу якогось як там, бувало, набражуть, то, матбути, і святі би попились, не то що.

Люди, бувало, і дивуються, відки Павуна на такі видатки стає. Одні казали, що він котел грошей викопав, другі знов – що він нетрудному записався, треті-що він на велику лотерею виграв, четверті – що він собі коло покойного барона, у котрого давно за льокая служив, великі дуже гроші склав; а лиш старі господарі мовчали та головами покручували, але нічо не казали, бо у Павуна, бувало, і урядники гостя, і попи, і пани, а з таким чоловіком годі собі коти дерти, бо і нестямишся, коли тебе козу пасти заставлять.

Павун, як я уже казав, удовець був, але дітей не мав, як лиш одного сина,– Юрій звався. Але і Юрія святого такого красного та хорошого не малюють, який се легінь вдався! А що вже розумний та поважний з себе був, то і не сказати,– а то так, що люди, бувало, говоря, що єму, а не єго вітцеві, яло би ся начальником бути. Він немного, бувало, говорить; але як що скаже, то хоть на папері пиши або і в книги друкуй, таке то все прикладне та мудре.

Але який наш Юрій не мудрий був, а одного діла, однако, не міг второпати,– а то те, відки єго вітця на таке гойне та суте життя стає. Відки стає, то й стає (думає він собі, бувало), але на довгий час єго ні стане, та ні на добрий конець не доведе; для того треба що-небудь діять, аби сему лиху запобічи. Для того ж і каже він одного вечора до старого:

– А знаєте ви, неню, що мені на гадку оце впало?

– І що ж таке, премудрий мій Соломоне? – питає старий сміючись.

– Вам треба доконче женитися.

– Ха-ха-ха! – зареготавсь старий Павун.– І мені се від оногди по голові мотаєсь. Але котру би то собі з наших дівчат вибрати, аби щось путного було?

– Се вже ваше діло,– каже Юрій, а сам такий-то вже рад, що вода на його лотоки так скоро пішла!

– Хіба Крамарева Софрона не пішла би за мене? – каже Павун, собі уса підкручуючи.– Чи як ти кажеш, премудрий мій Соломоне?

– Хіба ж ви не знаєте, неню,– каже Юрій стрепенувшись, а то так, що аж му ложка випала з рук, бо они тогді вечеряли,– не знаєте, що Софрона з Шовканюковим Тонієм однако як заручена?

– А Шовканюків же ж Антоній де? – питає Павун з глумом.

– Та хоть тепер далеко – у Босні, при канонерах,– то єму вже пора домів приходити, бо незабавком уже три роки, як єго покликали.

– Гм! – каже Павун, моргнувши хитро усом.– А як єго у Босні, може, турки вбили?

– Рятуй, сине божий! – каже Юрій, перехрестившись.– Але Тонія не вбили, бо Софрона не на оден акафіст дала та і не одну псалтирю за Тонієве здоров’я наймила.

– Але не у нашого писаря,– каже Павун глумом.

– Та цур же єму, жидюзі поганому! – крикнув Юрій та аж підскочив з серця, неначебто єго люта гадюка вкусила.– Та і ви, неню, лучче б робили, якби собі з таким чортом роги не чесали!

– Що ти знаєш! – каже Павун, виходячи надвір, навіть і не перехрестившись по вечері. Пішов просто до писаря.

А Юрій думав-думав а нарешті ляг і собі припочити.