Текст книги "Прозові твори"

Автор книги: Осип-Юрий Федькофич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

ХТО ВИНЕН?

Оповідання народне

Ой, кажу, не то що, але й порох аби їм святився, тим молодим літам! Учорашнє не пам’ятаю, а що тогді діялося – що й до крихіточки тямлю.

А нікого я вже так гаразд не запам’ятав, як ту стару Лавриху, що сиділа онде у Тисницькій. Багатирка, знаєте: і полонина своя, і худоби без ліку, а що вже двори побудувала собі, двори... батьки мої! Аж з лядського боку майстри в її робили, та писали, та малювали, та перемальовували.

Лавра я не зазнав. Кажуть, що він ще замолоду отемнів та й скоро і помер. А славлять люди, що йому, покійникові, ні раз якось не велося. Чи мушка, чи скотинка: де що, бувало, піде – відти не прийде, де що пішло – відти не прийшло. Мабуть, йому так уже починено, чи що. Вороги, знаєте, та лихі душі,– бог би їх не простив!

От скоро, кажуть, Лавра спрятали – молода удова не загнула руки, як то друга зробила б, але приймилася за діло: і сему дала розвід, і тому дала розвід, а все розумно, все обачно. От і дав їй господь парть: діждалася і худібки помалу, і пасіку собі розвела, і полонину купила, і ще докупила, ба відтак і побудувалася, що вже краще таки не може бути. Усі їй, бувало, дивуються.

– Ви, лєлє Матроно, далі нас заплатите,– жартують не раз передні газди у селі, чи там ідучи з церкви, чи як.

– Батьки мої любі, голуби мої сизі,– стане вона їм, бувало, правити.– А я ж би гріха не мала, якби я для своїх сиріт не старалась? В мене господар, знаєте, як був... (а тут, бувало, як заплаче!). Я мушу своїм діточкам бути і вітцем, і матір’ю. Ой, так, газди мої славні, газди мої любі!

А діточок було в її лиш двійко: дві дівчині. Одну звали Калиною, а меншеньку Оленою. Господи, що красні обі в світі були! Як з образа, а що вже господині! – то пари їм не було: чи упрясти, чи виткати, чи вишити, чи закрасити – ніхто, як вони; а що вже коло худоби та до пасіки знали – то най і старе сховається!

Але жив у сусідстві молоденький легінь хорошого зросту та личка рум’яного; Марком його звали. Господи, що покохала його наша тихонька Калинка, а він її! Одно за другим аж гине. Було, зійде місяць з зіроньками – Калинка викрадеться з хати да й уже у садочку, уже коло свого Марочка білявенького. Нічо не говорять, лиш цілуються та обнімаються... Ох!..

– Марочку, серденько, а чого ти оце такий смутний та невеселий? Уповіж мені, душечко.

– Фіялочко моя препишная! Мабіть, літа твої молоденькі баламучу. Я сирота без вітця і без матері, я бідний, дуже бідний, а ти...– та й не доказав, лиш слізоньки покотились по мальованім личку та по молоденькому вусочку.– Дівчино моя, лишім ми хіба кохатись.

– Ти мене можеш лишити, а я тебе не лишу ніколи! – промовила та й прилипла йому, мов листочок, до серденька.

– Ні, я тебе не покину, ангеле мій небесний,– дійся божа воля! – аж скрикнув Марко, да й знов цілувались да пригортались до самого світа.

А вічні зорі усе сіяли над ними. Хто би знав прочитати, що там написано!..

Кохаються наші молодята якийсь час, аж тут їдуть старости кіньми, далекі дуже люди – аж геть десь з Лядщини. Сватають Калину за одного вдівця, багатиря без міри. Він покойному Лаврові якось і родич доводився.

– А який бог вас аж на нашу Волощину приніс? – питає стара.

– Та гаразд, паніматочко!

Та й стали розказувати, як старий Микитула повдовів, як чув через майстри, що тогідь в її робили, про Калину та як їх аж сюда за рушниками вирядив.

– Пов’яжіть, паніматочко,– кажуть.– Там стадо коней, там п’ятеро сот рогатого товару, там кошара нерахована, а сам удовець бездітний.

Стара така рада!

– Іди,– каже,– доню, та пошукай, що там понатикала та понашивала.

– Калина бух! – до землі:

– Ненечко, ох, ненечко моя, не топіть мене за нелюба! Або лучче встроміть ніж у серце – та ліпше мені буде.

Стара мов і не чує.

– Що ти знаєш,– каже,– ти ще молода! Або, може, я тобі не мати? Іди та давай лиш рушники.

Присилувала, віддала.

* * *

По весіллю забрав молоду з собою. Посагу й ниточки не хотів.

– Нащо мені,– каже,– посагу, нащо мені віна, коли в мене скриня грошей в земнику.

Поїхали...

По новій господі ходить Калина, мов не по свому світу. Все лиш він один їй на гадці. Що старий не вмовляє, що не діє,– дарма.

Одної неділеньки сидять собі обоє – одно в один бік дивиться, а друге в другий: нічичирк. Аж тут уходить у світлицю легінь молоденький, увесь чорно убраний. Поклонився.

– А відки, легінь? – пита старий.– Куди дорогою?

– Буковинський,– каже.– Іду, служби шукаючи.

– Наймися в мене.

– Та добре.

– А що правиш?

– Що другим даєте, то й мені дасте,– каже.

– Згода. Просимо ж у хату.

Старий сказав та й пошкатульгав у корчму. Бачив він свою недоленьку та й топив її у горілці. День в день у корчмі напивається.

А молода молодичка дома умліває:

– Марку, коханнячко моє незабутнє, іди, іди від нас, не рви моє серце!

Він за кресаню.

– Іду,– каже,– до Черемошу глибокого – не далеко.

Вона його за ручку:

– Не йди,– каже,– або й мене бери.

Остались обоє, обгорнулись – нічо не говорять, лиш плачуть. А він нарешті промовив:

– А чого тобі,– каже,– попід вічка такі синці? Чого, голубко? – та й знов став цілувати.

– Нелюб убиває,– каже.– Ох, Марочку, серце моє, коби ж то ти знав, як він б’є! Ох, да як же він мене б’є, б’є! А ти не чув?

– Чув, голубко моя нещасливая. Продав зараз і грунтик, і хату, а сам пішов сюда. Буду, гадаю собі, до їх в найми проситься, та й не дам мою квітку толочити. Я тебе не дам, кришечко моя! – Так говорив, обіймаючи її, як голуб голубку.

А старий із корчми. П’яний-п’яний! Та й до жінки:

– А чому ти мене не любиш, га? Ти сяка-така дочко!

Вона мовчить.

– Чому ти мене не любиш? – я тебе ще раз питаюся!

Вона мовчить.

– Ех! – відмахнув сокирою та хоче її в голову.

А Марко лап! – за руку:

– Стій!

Марко був сильний хлопець. Старий згвалтував та пустив топорище, а сокирка відвинулася – та йому право в чоло. Відразу пав без душі.

* * *

Марка зв’язали та віддали до неволі. Казали, що він стрия зарубав. Що божився, що присягався – дарма: не ймили німці віри.

Хотіли і з неї, сердешної, протоколи тягнути, та годі вже було: від тої годиноньки, як головництво сталося, вона – без ума. Нічо, бувало, не робить, лиш сидить у віконці та все питає-випитує:

– А не йде,– каже,– Марочко, га? Не йде мій милесенький? Ох, що ж бо то бавиться коханнячко моє молоденьке! Де ти пробуваєш?..

А він пробуває у славнім місті Станіславі, у темниціз на руки і на ноги кайданнячко гостре. На другім місяці і поховали...

Не раз там оповідає старенький гайдук, що хворих невільників дозирає: «Я приходжу,– каже,– одної неділеньки вранці, а він лежить на постелі – ручки на грудях.

– А ти хворий, небоже, ти дуже хворий? – питаю.

Він на мене пильно-пильно подивився.

– Хворий, батечку,– та й хопив мене за руку.– Не був,– каже,– ніхто від нас?

– Не був,– кажу.

А він, сердешний, забув, що де Станіслав, а де Буковина. А що його любка уже без ума, мабіть, також не знав. Його вхопили, знаєте, як на воздухах, у темницю.

– Я, дядечку, стрия не зарубав,– каже він,– Чи хоть ви мені на сім світочку вірите, що я не винен?

Я стис з плечей, а він яв плакати:

– Боже, боже,– каже,– в яку я годиночку народився!

– Цить,– кажу,– цить, синку, не гнівай бога – він тобі допоможе.

– О, вже! – каже та й накрив собі очі. Але за часок знов до мене обертається: – Я би, дядечку, пішов до віконця!

Повів я його помаленьку до вікна. Відти було видкося геть-геть аж у гори, що так у ясному сонечку і леліли. А він дивиться, призирається – а далі як припаде ік залізним гратам, як заплаче-заплаче! Не знаю, як лиш ті залізні штаби не потріскали.

– Іду,– каже,– зараз.

Глянув ще раз у сині свої гори, притулив голівку ік холодним гратам – та й уже по нему.

– Марку! – кричу.– Марку! Бог з тобою, опам’ятайся!

А він лиш хляв на мене, як той явір підтятий».

Так розповідав не раз старий гайдук, а сльози, як горох, котяться по снідій того тварі.

* * *

Пішла скоро поголоска й волоським повітом. Приїхала стара та й узяла дочку з собою. Да що з того, коли навіть і неню собі не пізнає.

– А ти хто? – питає ув одно.

– Таже я твоя неня, доню! – голубить стара, умиваючись кривавими слізоньками.

Вона лиш покиває голівкою:

– Та ти мені не неня! – каже.– А де ж ти мені неня?..

Одної неділеньки рано і змилася сама, і зчесалася сама, і убралася сама да так уже гарно! Навіть і заквітчалася. Стара вже не ходить по двору та не молиться богу!

– Ачей, господь милий,– каже,– умилосердиться і на мене грішну. Ачей, матіночка Христова помилує дитину мою нещасливу!

А вона, сердешна, припала перед образами, мов янгіль який молящий,– саме проти віконця, а сонічко присвітило на личко її біле-білесеньке та на чоло ясне. А вона зняла ручки до матері.

– Матіночко,– каже,– ану, припадьте і ви та кажіть мені «отченаш», а я за вами казатиму.

Стара припала та й проказала їй і «царю небесний», і «святий боже», а вона, сердешна, вже так красно та пильно говорить! Аж у «отченаші» зупинилась:

– Ненечко,– каже (та й справляє пальчиком у віконце),-ах, матіночко моя, адіть – о-о!.. Ох, ненечко моя, любко!

– Да бог з тобою, доню! – голубить стара.– Таже там нема нічо, серце, нічо нема; ади, у віконці – там лиш от склівочка з квіточками, з твоїми квіточками, душко.

– А межи квіточками мій Марочко! Адіть, адіть, ненечко, як він мене мило кличе-викликає! А який же він красний! Ох, да який же він красний, ненечко моя! Да який же він ясний та убраний... а на чолу йому зіронька сяє! Ану, дивіть, ненечко: а так що зіронька?

– Дитино моя дорогая, дитино моя люба! – просить мати, схопивши її за ручки.– Бог з тобою, там нема нічо...

– Оф!! – скрикнула та й ухопилася у сердечка.– Іду, милий, іду, милесенький мій, жди...

Та й повалилась мамці своїй на коліна – без душі.

* * *

У два роки віддавалася й Оленка. Господи, що за красива дівчина з неї вибралась: кров та молоко! Але стара її вже не силувала.

– Іди,– каже,– доню, за кого тобі мило та любо; а я собі піду у монастир, чей бих там спокутувала гріхи свої неспасенні. Да чи і простить мені бог, що я три душечці погубила?..

Так стара, бувало.

А її донечка вибрала собі молоденького слюсаря – легіника не то на всі гори та на всю Буковину, але на цілу руську Україну! Господи, що за речі він роблював: що креси, що пістолети, що ножі, а що вже за топірчики мудерні зсипав! – то не найдеться в світі. І оці порошниці, що на мені, то він робив. А ще хвалився оногди, що має піти до Станіслава та на Марковім гробу хрест покласти, але хрест раз такий, аби в світі не було такого.

Най йому бог допомагає, на що гадає.

ПОБРАТИМ

Я був оден у свого батька, а батько багатир був! Бувало, і по вісім наймитів тримають, бо було до чого. А мені і сокири не дадуть в руки взяти, не то що.

– Що тобі,– кажуть,– роботов клопотатись, коли є кому і без тебе!

– Як же мені без роботи жити,– кажу я,– коли мені нудно?

– Чому би не нудно! – стануть ненечка, бувало, гніватись.– Ану тільки кріс да в ліс! Що ж би то я заячика печеного попоїла...

А вони умисне оце кажуть, щоб мене від роботи відгулити. Ніщо тогді вже й робити: беру кріс та йду.

А в неділю чи там у празник, то сестри мене, бувало, аж проклинають, бо ненька від самого досвіта нічо не діють, лиш їм дорікають: «А сорочка Іванова яка? А ширинка яка? А він про вас і чорний ходить, і незмитий, а він сяк, а він так, хоть вас три в хаті!» Таке сердешним сестрам, бувало, піється через мене. Да коби хоть було за що, а то на мені і сорочка, як папір, і ширинка, як мак, і голова вимита да вичесана, що вже ліпше хіба в якого принца,– а неньці ще недогода. Отак-то я дома проживав. А батечко, аби лиш неділя: «Ану, сину, ану на базар, ану нагулятись, доки молодий!» – та й мені карбованців зо два в черес. Отак-то я пробував у свого батечка.

Да недовго набувся: прийшла вербецирка – а гусарський майор тільки цмокнув, як мене побачив.

Кучерики мої золоті да кохані, пішли ви попід ноги!..

У нашому селі не було кращого парубка, як той Сидір Чобанюків,– бувало, аж сіяє, де стане; а що вже до стрілецтва вдався, то і не сказати. Бувало, не мине таке літо, щоб він тих два або і три ведмеді не вбив,– за іншу дич і не згадувати. А увійти до него в світлицю – то нічо не видко, як лиш ті роги оленеві да зброю стрілецьку, по розсішках навішану. Були там і такі роги, що в 24 розсіх, коли не більше. А що вже зброя! А що вже коник на стайні, сивий, як голуб! А що вже седельце турецьке да поводи шовкові, сріблом цвітковані!..

Зо Сидором жили ми собі ліпше, як два рідні брати; да як нам і не жити було, коли оба жваві, оба хороші, багацькі сини,– сказано – єдинчуки, а ще до того оба стрільці! Ні пообідаємо оден без одного, ні повечеряємо. Чи він, бувало, до мене прибіжить, чи я до него: говоримо, сміємось, радимось, полюємо або посідлаємо собі коники – та гайда в заліжку! А як і то ні – а ми полягаємо собі в чердаці, позакурюємо люльки та станемо собі наші стрілецькі придабашки уповідати або так що...

– А ти чув,– кажу,– що Сав’юкову Катерину завили?

Він зареготавсь, аж му люлька з зубів випала.

– Еге,– каже,– ні перша, ні послідня!

– Хло’, чи лиш не твоя причина?

Він регочеться.

– Негоже так, братику! – став я єму дорікати.– Чому не женишся?

– Ще,– каже,– напротив себе не вишукав.

– Або ж Сав’юкова Катерина не против тебе?

– Видиш, що ні!

– А чому ж, братчику?

– Бо тому, що ні!

– Хіба принцезни ждеш?

– Я принцезни не жду, а такої жду, щоб ся не дала парубкові на підмову. Тепер знаєш якої?

– І не знайшов? – кажу.

– Видиш, що ні! – гримнув та й став ся ще гірш сміяти, а далі: – Да ти пусту оце бесіду звів, Іване; говорім що гарнішого. Уповім ти, як я вчора з ведмедем боровся.

– Що ти кажеш!..

Отак ми, бувало, з Сидором.

Нас відобрано одної днини двадцять: декого до єгрів, декого до парми, а мене до гусарів. А скоро нам присягу прочитали – звелів нас оден офіцер під арешт дати.

– А знайте,– каже,– щоб вам на завтра страву поприносили, бо рушите кождий до свого полку.

Я вже так прошуся:

– Пане офіцер,– кажу,– сизий мій, пустіть мене домів хоть попрощатись. Я завтра на коли скажете, на тогді став’юся. Пустіть, мене, пустіть!..

Офіцер засміявся.

– Війте,– каже до мого батька (а вони були тогді війтом),– що оце за парубок? Можна го до завтра пустити?

– Це мій син,– кажуть батько, а сльози їм лиш кіть-кіть по білій бороді.– Коли ласка, пане, то можете го пустити, я ручу за него.

От і пустили.

Дома сум. Ненечка лежя на постелі півмертві, сестра одна і друга стоя по кутах та плачуть собі тихесенько, а старша сестра голосить у коморі да лагодить мені шмаття на завтра.

Я сів кінці стола да плачу і собі. «Чи побачу я вже гори свої красні, чи почую я ще моєго батечка ласкавого голосу, мою ненечку, сестрички, дружечки?»

Отак я думаю да плачу-плачу,– аж Сидір, побратим мій дорогий, на двері. Як прийшов з полювання, в кресі да в порошницях, так і прилетів до мене, сизий мій.

– А що, брате Йване, злагодили тебе? – поспитав, а сам палахнув, наче той пломінь.– Злагодили тебе!

– Злагодили,– кажу.

Він сів коло мене та й заплакав – страшне заплакав. Да не довго плакав: півминуточки або й тільки ні. Повтирався та й ухопив мене за шию:

– Братику,– каже,– нічо на мене не здаєш? Мене забуваєш?

– Братчику,– кажу,– побратиме: батечко мій старий– з сестрей моїх буде хто-небудь збиткуватись!..

– Богдай я такого слова від тебе був не почув! – сказав він гірко.

– Не гнівайся, братчику! Я знаю, що ти мої сестри не лишиш в поругу. А мого вороного возьми, братчику, таки до себе. Ніхто го так не пожалує, як мій рідний товариш.

– Твому вороному не буде в мене кривди,– каже Сидір.

– Ще тя прошу, братчику: догледь мої зброї! Батько слабі, а наймити – звичайно.

– Лиш ти тим не журися, брате! Нащо мені те й казати, коли я сам знаю...

Другої днини попрощався – пішов.

Служу в війську рік, служу другий,– добре мені. Нарешті зробили й капралом; а я в одно бога прошу: коби-то лиш домів!

Аж тут приходить мені лист з дому: «Приходи, сину, домів,– пишуть батько,– якнайборше, у нас велика тривога. Ось тобі 200 левів на дорогу...».

Я зараз побіг до нашого ритмайстра.

– Пане,– кажу,– татку, змилуйтеся! – та й показую ему лист.

А він так:

– Не журіться,– каже,– капрал Дзвінка, я зараз сам піду до пана майора за вас прохати...

Ще того самого вечора сів на пошту та й поїхав.

До села прийшов я – вже вечоріло. Входжу в хату – нема нікого, лиш хтось дише на печі. Приходжу ближче – се мій батечко старенький.

– Чи то ви там, дядичку? Здорові, дужі?

– О, спасибіг ти, синку, що прийшов! Сідай, душко.

– А неня де? – питаю.

– Аби ти здоров, душко, а ненечка твоя вже... покойна... Засвіти, любчику; свічка отам десь за образом.

Засвітив. Дивлюсь – батечка мого вже й не пізнав, такі– то вони стали.

– Чого ви самі в хаті, батечку, де сестри?

– Зараз поприходя, синку; Марія пішла в млин, а Аксеня коло худоби порається.

– А Мітрана?

Батечко тільки заридали.

– Мітрани, синку, вже немає. Подякуй свому товаришеві!.. Гарного собі побратима вибрав, о, гарного!..

Я затетерів.

– Що тут сталося? Кажіть, бійтеся бога!

– Історія коротка, сину: звів бідну дівчину, насміявсь... Пішла до Черемшу глибокого – та вже не вернулась. До тижня і стару поховали...

Ще батейко і не розповістили гаразд, а я вже був у Сидора. Гострий ніж, пара пістолят за чересом. Вбігаю – а він стоїть коло стола та кріс набиває.

– Здоров, брате!!! Де моя сестра, де моя неня!?

Він став як укопаний,– ні пари з уст.

– Боронися, товаришу, бо гинеш!! – крикнув я тогді, а сам пустився на него з ножем.

Да він швидший був: імив мене обома руками за мою руку що тільки сили мав.

– Стій,– каже,– побратиме! Ще слово-дві позволь мені сказати!

– Говори,– кажу,– да не барися,– я не маю коли.

– Добре,– каже,– я зараз готовий. Ти жовняр: наробиш головництво – марне загинеш, а за кого? За одного фальшивого товариша, що з твої руки і кульки тої не варта. Ні, брате Іване. Я лиш раз тебе зрадив, а другий раз того не буде!

Що оком кліпнути – вирвав мені пістоля з-за череса, кулька забриніла, а він тільки повалився мені в ноги. Добрий стрілець був: в саме серце трафив. Якби в війську, то би капітан за такий цент і лева срібного не пожалували.

 
Гуцульськая славо,
Яка ж ти кривава!..
 

* * *

«А відтак?» – поспитаєте, панове молодці.

Ну, та відтак: сидів у штокгавзі, вийшов на волю, вислуживсь, вийшов додому, оженивсь сеї осені, та й тільки. А що вже красну жіночку собі маю, то і не сказати: хіба пречиста одна краща!

Батечко при мені. Господи, що їх моя Марічка жалує! Щоб ся ні ворухнули на печі, так вона зараз і стрепенеться: «А це ви куда, батечку? Не виходьте з хати, а то надворі холодний вітер віє,– щоб вас не підвіяв, абощо!» А де ні обернеться – вже їм і їсточки на піч: «Ану-ко, кушайте оцего, що я вам зварила,– це добреньке, ану-ко! Та-бо ви нічого таки і не вживали,– ви у нас ще з голоду загинете!» Така моя Марічка, моя щебетушечка співоча! А як-то там бог дасть ще й дитинку, що тогді аж буде? Боже мій милий!..

Сестри мої вже давно віддані, ще я був у війську. Марія пішла за Тимофія Ковалюка, а Аксенія за Никифора Дарашанюка. Парубки усе годні, усе господарські. А що вже мене поважають, то і не сказати! Котрий відки – а все до мене: «А я вам, пане Іване, на зиму 100 ковбків маю своїми волами привезти!» А другий знов собі: «А я вам з своїми наймитами маю 10 фалеч трави уробити!» Таке-то. Навіть і женитися не хотіли, доки я сам з війська не написав, що можна.

Лиш моя Мітраночка не діждала вінка! Як упилася в Черемші, так ще і донині не проспалась, сиза моя!.. Висипаєсь собі за цвинтарем (бо на цвинтарі не дав піп), а коло неї близько-близесенько Чобанюків Сидір – мій побратимко коханий!

 
Гуцульськая славо,
Яка ж ти кривава!
 

КОБЗАР І ЖОВНЯРИ

1862-го року стояли ми ув одному містечку на Семиградах – Кезди-Вашаргели звалось. Містечко це було маленьке, негарне; от і не волочивсь я по базарі, а сидів собі дома: читав, абощо.

А по розказі і тільки вже мене не кортіло на місто. Не встигну, було, і шаблі одчепить, а тут уже і наші хлопці позлітаються до мене, мов ті соколи ясні.

– Здорові були, пан лекман!

– Дай вам боже, пани! А що ж там?

– Нічо, добре, богу дякувати.

– Сідайте, братики.

Посідали. А поштар з двома паками на двері:

– Чи тут мешкає п. лекман Федькович?

– Тут! Що там такого?

– А ось вам дві паки: одна зі Львова, а друга з Черновець.

Я зараз і одібрав як треба. А хлопці до мене:

– Ану розпечатайте, пан лекман,– любий, дорогий, ану розпечатайте!

А я давай дрочитися з ними.

– Еге, – кажу, – не розпечатаю, аж завтра.

– А я сам розпечатаю! – каже фір Хрестик.

– А штокгавз нащо? – кажу я.

– Або в штокгавзі не люди сидя? – Печатки тільки захрупостіли, а Хрестикові остались у руках дві книжці, в червоний сапіян оправних, а ще до того і гарно назолочених.

Всі так зараз і обступили його:

– Ох, а оце що?

– Оце, – кажу, – часловець для фіра Стихаря з 15 компанії, коли знаєте. (А я був уперед у 15 компанії, доки пішов до 13.)

–  А Стихар же ніби знає читати? – питає капрал Ур– банський.

– Правда, що знає, – я його вивчив. Да ще до того і фрайтера Германа, і Антонюка. Ось для Германа псалтиря. А Стихар учить тепер капрала Близнюка, Герман – Сухарюка.

– Оце ж то! – каже Дучак.– Таже Герман волох?

– Ану скажи йому, що волох, чи зараз ти в писок не дасть! – каже Урбанський. – Я його знаю: ми ходили оба до піонерів.

Доки ми оце говоримо, а Хрестик уже і другу паку розпечатав.

– Мой-мой! – каже. – Отут книжок!!

Дивимось – а оце львівські парубки поприсилали мені і «Кобзаря», і Квітку, і Марка Вовчка, і Куліша. Спасибі їм.

– Та-бо оце не по-німецьки, – каже капрал Павлинчук, що в срібних перснях ходив (а він знав потрохи німецької азбуки, – мабіть, те, що німці вже позабували).

– А я знаю, по якому оце! – каже фрайтер Тевтул.

– Ну, по якому? – питає Павлинчук.

– Або по-руськи! – каже фрайтер.

– Ти хіба знаєш, котре по-руськи, а котре ні?

– Правда, що знаю.

– Ану, то читай, коли знаєш.

Став фрайтер читати, а оце був «Кобзар». Читав він його аж до чапістраху, а ми тільки утираємось. Не то що, але і Хрестик заплакав.

– А я, – каже, – хочу вчиться читати.

– І я, і я, а я также! – стали усім казати. А Дучак

– А ви, – каже, – як мене не виучите по-руськи читати, абих так знав, як ви самі, то не маєте ся чого і крутити в цугу! (А Дучак був старшим капралом у 4-му цугу.)

– А я з тобов буду учиться, – каже Павлинчук до Дучака.

– А мене таки пан лекман самі навчуть! – каже Хрестик.

– А мене також, – каже Урбанський.

– І мене, і мене, а мене ні?..

За три місяці знали усі не тільки читати, але і писати.

Було, по цілих ночах сліпають. На різдвяні святки самі собі листи домів уже писали.

А що вже з моїм «Кобзарем» та з Марком Вовчком подіялось, то й не сказати! Як стали їх, знаєте, возити варта від варти, касарня від касарні, від одного «письменного» до другого, то тільки цумаття я вже достав, а не книжки, – і то ще такі, що хазяйка-бублейниця була б з їх кварту сала натопила.

З «Кобзаря» багато собі дечого повиписували наші «письменні», а багато дечого повиучувались і напам’ять. А ніхто вже так, як той фрайтер Тевтул. Було, хлопці його аж по руках нося:

– Фрайтер, сизий, – ану ще раз тої: «Ух, ух, солом’яний дух»!

А він стане на стів (бо невеличкий собі був) та як утне! Аж чоловікові мороз тілом піде.