Текст книги "Призабуті казки"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Призабуті казки

Українські народні казки Придніпрянщини

Зібрала й опрацювала Ольга Мак

Обкладинка й ілюстрації

Михайла Михалевича

Об‘єднання Працівників Літератури для Дітей І Молоді

ім. Леоніда Глібова.

1977

Торонто – Онтаріо – Канада.

Half-Forgotten Tales

UKRAINIAN FOLK TALES OF DNIPRO REGION

Compiled and edited by OLGA MAK

Cover and Illustrations

by

MYCHAYLO MYCHALEWYCH

ASSOCIATION OF UKRAINIAN WRITERS FOR CHILDREN AND YOUTH

1977

Toronto – Ontario – Canada

Дурень зі ступою

Частенько чуємо, як люди кепкують, що хтось там носиться з чимось там, неначе дурень зі ступою. Та не всі знають і не всі пам‘ятають уже, звідки така приказка взялася. А воно, бачите, була колись така пригода:

Жив собі один чоловік. Не те, щоб був злидар, але й не який там багач. Мав хату, пару волів, воза і ступу. Та було в того чоловіка ще й синів троє: два розумних, а третій дурний. І як прийшлося тому чоловікові вмирати, то він відписав на найстаршого сина хату, середущому присудив пару волів із возом, а наймолодшому, дурному, – ступу[1]1
  Ступа – пристрій для оббивання луски з зерна: гречки, проса, ячменю тощо.


[Закрыть].

От люди й кажуть тому дурневі:

– А що, Іване, скривдив тебе батько? Братам – хату й воли з возом, а тобі лишень саму ступу!

– А чого там! – відповідає дурень. – Мені ступа наймиліша: я її завжди можу з собою носити, а хати чи волів не міг би.

– Тю, дурню! – сміються люди. – Та навіщо ж тобі її носити?

– Бо я зроду любив ступи носити.

– А вже носив коли?

– Не носив, бо не мав. А тепер маю, то й носитиму.

– Та вона ж важка-важенна!

– Нічого, – каже дурень, – у мене сили доволі.

Сміються люди, але що з дурного питати?

І так воно пішло, як дурний сказав. Ідуть, бувало, брати в поле і беруть зі собою коси, чи там якесь інше знаряддя, а дурень – ступу. Ідуть брати на весілля, чи там на христини, то один бере паляницю, другий – пляшку горілки, а дурень – знову ступу. Ідуть до церкви – дурень і до церкви ступу на плечах двигає. Удвоє згинається, мало дороги носом не поре, крекче, але несе.

От якось вибралися брати на ярмарок. Запрягли волів, сіли на віз і поїхали. А наймолодший брат за ними пішки йде і ступу на плечах таскає. Аж поперек йому тріщить, піт очі заливає, ноги підгинаються.

– Та ти, дурню, клади вже ступу на віз! – кажуть брати.

А дурень:

– Е-е, ні, братці! Ще чого доброго з нею може щось статися. Краще вже я її нестиму.

От приїхали вони на ярмарок, щось там продали, щось купили, а тоді пішли до корчми по чарці горілки випити. Чи багато там випили, чи мало, чи довго сиділи, чи ні, але за той час їм цигани волів украли. Зостався самий віз із дишлем. Що його у світі Божому робити?! Хоч бери і людям на сміх сам у воза запрягайся та й вези додому. Подумали брати, подумали і вирішили воза продати. Як той казав: узяв чорт корову – нехай бере й теля.

Продали воза, взяв той середущий брат гроші за пазуху, та й тьопають додому пішки. Ідуть та й ідуть, коли ж брат лап за пазуху, а пазуха порожня: згубив гроші! Отже, ні волів, ні воза – пропала батькова спадщина!

Приходять вони вже в село, а тут нова біда: старшого брата хата згоріла. І той уже спадщини не має. Тільки дурний радіє.

– Бачите, – каже, – тепер я серед вас найбагатший! Спасибі покійному батькові, що мене найкраще обділив!

Спересердя старші брати мало його не побили, та погамувалися: завіщо його бити, коли він дурний!

Посідали брати й зажурилися: що його робити, що починати, коли ні до чого й рук прикласти? Подумали, подумали та й урадили.

– Ходімо, – кажуть, – у світ мандрувати, кращої долі шукати.

От побрали вони торби на плечі, взяли трохи сухарів та ще там чого й пішли. Старші брати з торбами, а наймолодший таки зі ступою.

Ідуть вони від села до села, від міста до міста та й зайшли далеко – аж за треті ріки, за треті ліси, за треті гори. Прийшли в якесь місто, а там люди такі бідні, такі зажурені, що й не сказати.

Питають їх брати:

– Чого це ви, люди, такі бідні й такі зажурені?

– Спало на нас лихо велике, – відповідають люди: – завівся тут гурт розбійників, – дванадцять чоловіків, а тринадцятий отаман, – і життя від них нема. То палять, то грабують, то вбивають, а такі всі силачі, що ніхто не важиться їх половити.

– Оце справді нещастя! – кажуть брати. – Тікаймо ж мерщій із цього міста, бо ще й ми можемо у біду попасти.

Вийшли вони на дорогу та й подалися чимдуж геть. Старшим братам легко з порожніми торбами за спинами (бо вже всі харчі поїли), а молодшому зі ступою непереливки.[2]2
  Непереливки – трудно, важко.


[Закрыть] Вже що й ступа важка, а й від голоду обімлів. Ледве ноги волочить.

Йдуть брати, поспішають, та все полем, та все полем, та так їх і ніч у полі застала. Ані тобі села, ані якої хати – лишень один старий дуб при дорозі.

Кажуть старші брати:

– Отут під цим дубом і заночуємо. А ти, – наказують молодшому, – вилізь на цього дуба та подивися довкола, чи справді де розбійників не видно.

– Добре, – відповідає той. – Лишень, поки я лазитиму, ви тут моєї ступи постережіть, щоб з нею чого не трапилося.

– Та вже постережемо. Лізь!

Виліз дурень на самий вершечок дуба, подивився на всі боки та як не закричить:

– Ой, браття, справді розбійники їдуть! Дванадцятеро їх, а попереду отаман. Усі на конях і просто на цей дуб дорогу держать!

Полякалися брати. Що тут у світі Божому чинити, коли від розбійників смерть певна, а сховатися нема де?

То старший брат і каже:

– Лізьмо, брати, на цього дуба! Бачите, який він густий та кучерявий? Як виліземо височенько та сховаємося між листям, то розбійники нас і не побачать.

Кинулися два старші брати на дуба дертися, а наймолодший притьмом[3]3
  Притьмом – скоро.


[Закрыть] униз ізлазить.

– Ти куди?! – кричать брати. – Хочеш розбійникам у лабети попасти?

А дурний:

– Ступа!.. Ой, моя ступа!.. Мушу її з собою взяти!..

– Та чи ти знависнів[4]4
  Знависнів – здурів.


[Закрыть]! – аж сичать брати. – Як ти зі ступою на дерево лізтимеш? Покинь її!

– Ба ні, не покину! – каже дурень. – Гріх батьковий спадок розбишакам покидати. Пособіть, братці, щоб вони мене тут не застали!

І що з дурнем робити!

Взялися брати разом, підсаджують ту ступу на дуба, мало не перериваються, та стогнуть, та сопуть, та дурня лають. А він і не гнівається, тільки дякує за поміч.

Ледве-ледве виперли ту ступу на дерево, примостили з нею дурня на грубій гілляці й наказують:

– Гляди ж, тримай добре, бо, як зірветься – сам знаєш...

– Я триматиму, братики, триматиму, – каже дурень. – Не випущу батенькового спадку з рук.

А тут уже й розбійники приїхали – дванадцять усіх, а отаман тринадцятий. Поздіймали міхи з сідел, коней потриножили і на попас пустили, а самі заходилися добро ділити. Десь ізнову великий грабунок учинили, бо понавозили й одежі дорогої, і зброї щонайкращої, і срібла-золота цілу купу.

Ділять розбійники, ділять, а брати з дуба вниз позирають, дух затаївши, й очам віри не ймуть. Ніколи ще такого багатства не бачили.

От поділилися розбійники добром, кожен свою пайку загорнув, а тоді розвели вогонь, приставили до нього величезний казан та й стали кашу варити. Пішов дим угору, і дурневі в носі закрутило. От він і шепче:

– Братики, дуже мені в носі вертить – зараз чхну!

– Не чхай! – сичать брати, злякавшись. – Не чхай, дурню, бо розбійники почують і буде нам отут амінь!

– Коли ж бо... коли ж бо не витримаю! – відповідає дурень та й: – Апчхи!

Та так чхнув, що йому аж булька з носа вискочила і – хляп! – розбійникам у кашу.

Позривалися харцизяки й закричали:

– Хтось є на цім дубі! Хтось чхнув нам у казан!

А отаман:

– Та ні! То якась пташка там собі гніздо звила, напевно. Бач, клята, нам кашу спаскудила. Висипайте цю геть, хлопці, приставляйте другу!

Вивернули розбійники кашу з казана і приставили другу. Варять-варять, уже каша майже готова, та так смачно пахне!

А дурень знову до братів пошепки:

– Братці, так мені слина котиться від того запаху, що не можу витримати: зараз плюну.

– Не плюй, дурню! – брати з кулаками до нього – Не плюй, бо розбійники догадаються, і буде нам отут амінь!

Та де там! Дурень – тьху! – і знову просто розбійникам у казан.

Знову посхоплювалися харцизяки:

– Таки хтось є на дубі! Нам у кашу плюнув!

– Дурні ви, дурні! – отаман їм. – Кажу ж вам, що то якась пташина з гнізда капостить. Вивертайте й цю кашу, приставляйте свіжу! Та перенесіть вогонь на другий бік дерева, щоб не був під гніздом.

Послухали розбійники отамана і зробили, як він казав. Утретє засипали свіжу кашу й далі варять. Варили, варили, поки й зварили. Посідали довкола казана, ложки з-за халяв повитягали і вже їсти збираються.

Аж тут дурень на повний голос:

– Братці! Не втримаю! Ступа летить! Ступа!..

Брати ще й слова сказати не вспіли, а ступа – гур-гур! – з дуба та й геп у казан! Кількох розбійників убила, інших покалічила, а решті гарячою кашею очі позахляпувала.

Полякалися душогуби, хотіли б тікати, та не можуть: той осліп, а той з землі не зведеться. А три брати, теє побачивши, притьмом з дуба позіскакували, розбійників пов‘язали, пів казана каші у копи вклали[5]5
  Укласти в копи – дуже багато їсти, з'їдати чого-небудь.


[Закрыть] і стали радитися, що робити.

– Ви, мабуть, сидіть тут і розбійників та добра стережіть, – каже старший брат. – А я возьму коня, скочу до міста та й дам людям знати. Хай роблять, як хочуть.

Так вони й зробили. Поїхав найстарший брат до міста і привів зі собою сторожу і самого старосту. Розбійників, які ще живі були, зараз у кайдани закували і повезли у тюрму, а мертвих поховали.

І настала велика радість. Люди дякували трьом братам і запрошували їх залишитися у місті на все життя. Та брати не схотіли, бо скучили за рідною стороною. То тоді міщани дали їм великого кованого воза, пару гарних коней, а на віз наклали всякого добра і торбу золота.

Їдуть старші брати возом, а дурень позаду пішкує зі ступою на плечах.

– Та покинь ти ту ступу! – кажуть старші молодшому. – Навіщо вона тепер тобі здалася?

– Таке вигадайте! – відповідає наймолодший брат. – А що ж я, бідний-дурний, буду вартий без ступи?

– То клади її на віз.

– Не покладу! – знову каже молодший. – Я вже на те дурнем і вродився, щоб на собі ступу довіку носити.

__________

Кінська голова

Був собі дід та баба. В діда була дочка, і в баби була дочка. Дідова дочка була добра, слухняна, роботяща й гарна, а бабина – лінива, язиката, брехлива й погана до того. Нікого не слухала, нікого не шанувала, а на дідову дочку з заздрости вогнем дихала і різні збитки їй робила. Оце, було, загадає баба обом у поле йти, то дідова дочка працює й спини не розгинає, а бабина ляже під кущем на межі й лежить цілий день. Коли ж додому прийдуть, вона й бреше матері:

– Я, мамо, цілесенький день працювала і спини не розгинала, аж мені руки потерпли, а вона (дідова дочка, тобто) лишень у холодочку лежала.

Баба й починає на дідову дочку гримати та ледащицею її обзивати та докоряти, а та бідна сиротина мовчить і словом не обізветься, лишень нищечком сльози обітре.

Або завдасть баба обом роботу – рушники вишивати, то дідова дочка й очей від полотна не піднесе – так пильно вишиває, та рівненько ниточку до ниточки хрестики накладає. А бабина дочка лишень заполочі[6]6
  Заполоч – правильна назва кольорових ниток для вишивання.


[Закрыть] напсує, узір поплутає й роботу покине. Коли ж дідова дочка скінчить вишивання, то бабина її рушника вкраде, а їй свого підкине і знову до матері:

– Я, мамо, нитку-по-ниточці рахувала та хрестики рівненько накладала, а вона лишень заполоч плутала.

Чи вірить баба своїй дочці, чи ні, а на дідову знову накричить і їсти не дасть та дідові скаржиться:

– Ти, діду, таку ледачу дочку маєш, що її гріх і хлібом годувати. Візьми її та й віддай комусь або відвези кудись, щоб її мої очі не бачили й мої вуха не чули!

Дідові шкода було своєї дочки, але й баби він боявся, бо зроду якийсь такий плохий[7]7
  Плохий – м’який, безхарактерний.


[Закрыть] був. Зідхне, бувало, почухає потилицю й каже:

– Та вона молода ще. Може, ще й навчиться, може, ще й з неї люди будуть. Хай лишень підросте.

А дочки й справді росли, росли та й повиростали. До дідової, дарма що боса й у чорній сорочці ходила, вже почали й старостів засилати, а на бабину ніхто й дивитися не хотів.

Роз‘їлася баба чисто. Що день, то гірше на діда напосідає, що другий, то більше лається. А одного зимового дня, у самий мороз, так розлютилася, що вигнала діда і його дочку, босу й у самій драній свитині, з хати.

– Не показуйся мені з нею й на поріг! – кричить. – Через неї мою доньку свати обминають! Не хочу, щоб через твою ледащицю моя дитина до сивої коси у запічку[8]8
  Запічок – куток за піччю.


[Закрыть] просиділа!

Зажурився дід, запріг коня в сани, доньку посадив, соломою їй босі ноги обтулив та й плаче.

– Доню ж ти моя нещаслива, що ж я з тобою зроблю?

А донька на те:

– Не журіться, тату. Завезіть мене в ліс і лишіть. Бог милостивий – не дасть мені пропасти.

Завіз дід дочку в ліс, попрощався з нею, поблагословив і, плачучи, вернувся додому.

Лишилася дівчина сама. Пожурилася, поплакала, а далі зідхнула й каже:

– Хай діється Божа воля! Піду пошукати якоїсь берлоги чи печери, щоб ніч перебути, а взавтра видно буде.

І пішла. Босими ногами у сніг ступає, драною свитинкою обтулюється і бреде від дерева до дерева. А ліс, що не далі, то все густіший, і сніг, що не крок, то все глибший. І мороз тисне, і ніч надходить.

Чи вже там довго та бідна дівчина ходила, чи ні, але прибилася до якоїсь хижі. Слава ж Тобі Господи! Хижа мала і стара, до половини в землю вгрузла, але все ж якийсь захисток.

Постукала дівчина у двері – ніхто не обзивається. Вона тоді двері прочинила й увійшла. А в хаті нікого, піч не топлена, долівка не замітана, і начиння не мите.

Засукала дідова дочка рукави, водиці внесла, у печі запалила, хату позамітала, на полиці пошукала і знайшла всього, що треба. Зараз борщику наварила, вареників наліпила, а тоді, впоравшись із роботою, сіла на лавиці й чекає.

Недовго й чекала, бо надворі враз застукотіло, загуркотіло й у двері – торох! – аж хатина затряслася.

– А чи є хто в хаті, щоб мені двері відчинити? – гукає хтось.

Схопилася дівчина, відчинила двері – та й злякалася насмерть: та лежить же під порогом сама Кінська Голова без тулуба, очима моргає й людським голосом промовляє:

– Добрий вечір тобі, дівчино! А пересади-но мене через поріг.

Хоч і як страшно було дідовій дочці, але послухала. Піднесла обережно Кінську Голову й пересадила її через поріг.

Повела Кінська Голова по хаті очима й каже:

– Ов-ов, давно в мене в хаті такого ладу не було й так смачно не пахло! Ану-ко, дівчино, поклади мене на лаву.

Піднесла дівчина Кінську Голову й поклала на лаву, а Голова й каже знову:

– Дівчино-дівчино, а дай-но мені вечеряти.

Метнулася дідова дочка, всипала в одну миску борщу, а в другу набрала вареників і власними руками Кінську Голову нагодувала.

Тоді каже Кінська Голова:

– Дівчино-дівчино, поклади мене на подушку спати, почухай мені за вухами й колискової пісеньки заспівай.

Усе послухала дідова дочка. Поклала Кінську Голову на подушку, поза вухами їй поскоботала і колискової пісні доти співала, доки Голова й не заснула. Тоді вже сама повечеряла, ложки помила, долівку позамітала, Богу помолилася й на лавиці спати лягла.

На другий день устала раненько, каші молошної наварила, Кінську Голову нагодувала, а сама вже з‘їла те, що лишилося.

От Кінська Голова й каже:

– Дівчино-дівчино, пошанувала ти мене, як рідна дитина: нагодувала, до сну вкладала, за вухами скоботала й колискової пісні співала. Тепер я тобі віддячуся. Лізь мерщій мені у праве вухо, а вилазь лівим.

Була дідова дочка боса й у дранках, як у праве вухо Кінській Голові влазила, а як вилізла лівим, то й сама себе не впізнала: з‘явився на ній жупан оксамитовий, золотом шитий, чобітки червоні сап‘янові, коралі дорогі – і вся одежа, наче у князівни якої.

Зраділа дівчина й до землі Кінській Голові вклонилася.

– Спасибі ж вам, тіточко, за вашу ласку! – мовила.

Та лишень уста розкрила, а з них за кожним словом – кап-кап – так і задзвеніли золоті червінці. Дівчина хотіла було ще раз Кінській Голові подякувати, коли – глянь – а її вже нема.

А дід, вернувшись додому, цілу ніч не спав та каявся та журився. А на ранок не витримав. Запріг коня в сани й каже бабі:

– Ти хочеш, чи не хочеш, а я поїду своєї дитини шукати. Як не знайду її живої, то бодай мертве тіло привезу, щоб по-християнському поховати.

А баба йому відповідає:

– Їдь, їдь. Там з твоєї дочки дикі звірі напевно самі лишень кості зоставили. Привезеш – то вже й поховаємо. А я тим часом млинців напечу й людей на похорон скличу.

Поїхав дід у ліс – аж що за диво! Поміж деревами рівнісенька дорога простелилася – геть-геть аж до самої хижі, що її раніше ніхто не видав і не чував. А під хижею сидить дідова дочка жива-здорова і в золоті вся.

– Дитино моя, дитино, – дивується дід, – така з тебе пані зробилася, що вже не знаю, як до тебе й промовляти, як тебе до нашої простої хати забирати.

А донька на те:

– Промовляйте, тату, як завжди, бо я, чи у дранках, чи в золоті, однаково ваша дочка і за рідною хатою скучила. Везіть мене мерщій додому!

Та що слово скаже – то їй червінець з уст і падає.

А баба тим часом млинці пече та у вікно поглядає, чи дід доччиних костей не везе й чи сусіди вже на похорон сходяться. Собачка ж, що в них була й дідову дочку дуже любила, сіла собі на призьбі, у вікно заглядає й людським голосом промовляє:

– Гав-гав! Дід свою дочку-красуню на санях усю в золоті везе, а бабина поганія в запічку сидить!

Розсердилася баба.

– Ось я тобі зараз дам! – грозить собачці. – Дід кісточки зі своєї дочки везе, а бабина буде ще в золоті походжати.

А собачка своєї:

– Гав-гав! Дід свою дочку-красуню на санях усю в золоті везе, а бабина поганія в запічку сидить!

– На ось тобі млинця! – каже баба. – Але не бреши, а правду говори: дід кісточки зі своєї дочки на санях везе, а бабина буде в золоті походжати.

Та собачка млинця з‘їла і далі своєї:

– Гав-гав! Дід свою дочку-красуню на санях усю в золоті везе, а бабина поганія в запічку сидить.

Як же не розсердиться баба, та як не вхопить деркача[9]9
  Деркач – твердий або старий віник з пруття.


[Закрыть], та як не вискочить з хати до собачки!.. Та так і стала: ой, і в‘їжджає ж у ворота дід і везе свою дочку живу-здорову і всю в золоті! І на санях повно золотих червінців, бо, поки дівчина свою пригоду батькові оповіла, нападало тих червінців стільки, що сани під ними аж тріщать.

Як же побачила теє баба та як вислухала про Кінську Голову, то мало не розхорувалася з заздрости.

– Вези та й вези мою дочку в ліс, – кричить до діда. – Хай і вона такого добра привезе!

Вдягнула свою дочку у три кожухи, взула у дві пари добрих чобіт, п‘ять мальованих хусток їй на голову зав‘язала, щоб дівчина не змерзла, ще й повну торбу книшів та пирогів на дорогу дала.

Завернув дід сани та й знову поїхав у ліс. Думав тією самою дорогою пасербицю до хижі довезти, коли – ба! Щезла дорога, наче її й не було. Нічого робити – лишив бабину дочку на тому самому місці, де був свою напередодні лишив, побажав їй щастя та й вернувся додому.

От і почалапала бабина дочка дивної хижі шукати. Лазить поміж деревами і клене на чім світ, що сніг глибокий, що ліс густий, що далеко треба ходити, що торба з харчами важка і що Кінська Голова сама не прийде.

Чи довго вона вже там лазила, чи ні, але хижу таки знайшла. Зайшла всередину й одразу з чобітьми на постіль вилізла і знову клене, що в хаті холодно. А щоб у печі запалити, чи позамітати, чи води принести – навіть і не думає.

Чекала вона, чекала, аж поки надворі загуркотіло, застукотіло й у двері торохнуло. Бабина дочка вже знала, що то Кінська Голова, і не злякалася, але й не встала з постелі і дверей не відчинила.

– А чи є хто в хаті, чи нема? – питає знадвору Кінська Голова. – Відчиніть!

– Відчини собі сама, – відповідає бабина дочка й далі сидить на постелі.

Якось там уже Кінська Голова сама собі відчинила і знову просить:

– Дівчино-дівчино, пересади мене через поріг.

– Невелика пані – перелізеш сама, – озивається бабина дочка.

Перекотилася Кінська Голова через поріг і ще раз просить:

– Дівчино-дівчино, поклади мене на лаву.

– Ов-ва! – каже бабина дочка. – Я й у матері своєї нічого не роблю, а тут стала би дурній Кінській Голові за наймичку! Я не прийшла тут з тобою носитися, а прийшла, щоб ти й мені дала те, що дідовій дочці дала.

– Ну гаразд, – озивається Кінська Голова, вилізши на лаву, – то, може, ти мені хоч пиріжка даси, бо я дуже голодна.

Розсердилася бабина дочка та як не заверещить:

– Оце напасть яка! То їй відчини, то через поріг перетягни, то на лаву посади, а то ще й пирога їй дай! Не дам нічого, бо мені й самій мало!

– Дівчино-дівчино, – знову просить Кінська Голова, – поклади мене на постіль спати й колискової пісеньки мені заспівай.

А бабина дочка – у сміх!

– Оце але! – регоче. – Ще чого захотіла? На постелі буду спати я, а ти собі й на лавиці без колискової переспиш.

На другий день прокинулася Кінська Голова, збудила бабину дочку і каже їй:

– Дівчино-дівчино, хоч ти мене й не шанувала, і їсти мені не дала, і спати не вклала, і колискової не співала, та дарма! Лізь мені у праве вухо, а вилазь лівим.

– Го-го! – відповідає бабина дочка. – Я зроду усім наперекір роблю, то й тебе не послухаю. Влізу тобі лівим вухом, а вилізу правим!

– Як хочеш, як хочеш, – каже Кінська Голова і наставляє ліве вухо.

Влізла бабина дочка у ліве вухо Кінській Голові, вилізла правим – та й лишенько! Зникли десь і кожухи, і хустки мальовані, й обидві пари чобіт. Стала дівчина боса, у чорній, як земля, сорочці й драній свитині.

Аж за серце вхопило бабину дочку.

– Ах ти ж сяка-така, Кінська Голово! – заверещала вона, та й ураз замовкла. Бо, лишень рота розкрила, а з нього одна за другою жаби – плиг-плиг! Та великі, та чорнющі, та поганющі!

Як побачила їх дівчина, то відразу й зімліла і на долівку – бух! А як прочуняла, то вже Кінської Голови не було, лишень довкола самі жаби лазили.

А тим часом вдома баба наказує дідові:

– Запрягай, діду, дві пари саней. Одними ти правитимеш, а другими я. Змушу я свою дочку безупину цілу дорогу говорити, щоб привезла червінців удвоє стільки, що твоя. І не забудь сокиру взяти, бо ще, може, доведеться й від розбійників яких боронитися. На золото багато ласих.

А собачка сидить на призьбі, хвостиком махає й людським голосом промовляє:

– Гав-гав! Дідова дочка вся в золоті, а бабиній жаби з рота скачуть!

– А геть, погана! – кричить баба. – Не бреши! Кажи так: дід свою дочку на одних санях привіз, а бабину аж на двох, повних золота, привезуть!

Не слухає собачка і далі по-своєму каже:

– Гав-гав! Дідова дочка вся в золоті, а бабиній жаби з рота скачуть!

Розлютилася баба, вхопила деркач і загнала собачку аж за клуню. Та собачка і звідти своєї:

– Гав-гав! Дідова дочка вся в золоті, а бабиній жаби з рота скачуть!

Поїхали дід і баба в ліс двома парами саней, і знову перед ними рівна дорога до хижі відкрилася. Тільки ж що з того? Знайшли дівчину на порозі хатини босу й усю у дранках, а біля неї повно жаб. Поки ж дідові та бабі свою пригоду оповіла, то вже по пояс у жабах стояла.

Розкричалася баба на цілий ліс, аж запінилася

– Я ту Кінську Голову на шматки порубаю, як вона не зробить, як я хочу! – кричить. – Їдь, старий, додому, а сокиру мені лиши. Та вдома скажи своїй дочці-ледащиці, щоб на завтра напекла-наварила для цілого села й усім оповістила, що Кінська Голова вдвічі для моєї дочки стільки добра зробила, скільки для неї. А взавтра ранком приїжджай по нас.

Наварила дідова дочка, напекла для цілого села, як їй було наказано, й людей зійшлося стільки, що у дворі стало тісно. Стоять і чекають. А дід поїхав та й вернувся ні з чим.

– Біда, сусідоньки, – каже. – Нема дороги, а ліс густий – не проїду. Коли ваша ласка, то поможіть мені жінку й доньку знайти.

Посунуло ціле село в ліс. Ходили, шукали, ввесь ліс облазили – дарма! Ані хижі, ані Кінської Голови, ані баби, ані її дочки так і не знайшли.

А дідова дочка так уславилася, що сам князенко, молодий та хороший, про неї почув і приїхав подивитися. Як же побачив дівчину, то так уподобав, що зараз і посватав. І побралися вони, і щасливо вік прожили, людей шанували і постолом добро возили.

__________