Текст книги "Апостол черні"

Автор книги: Ольга Кобилянська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 25 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Він окинув її поглядом через рамено і його уста відслонилися на хвильку з одної сторони над зубами ледве помітно – мов до усміху.

– «Ти заєдно бачиш примари, жінко, коли я туди їду», – відповів сухо.

– «Краще уважай на себе, ось о що я тебе прошу…»

Зачувши ці слова п-ні Альбінської, мій батько, мов пригадав собі щось, вдарив себе в чоло – попросив обох панів – завідателя і вчителя – пождати на нього недовгу хвильку, бо забув щось в своїй кімнаті. Вони вволили його волю. Завідатель витягнув папіросницю, щоб собі зладити папіроску на дорогу… вчитель постояв хвильку… а відтак подався за батьком. Стрінув його, як зачиняв двері від кімнати, котру замешкував спільно зі штабовим лікарем. «Пані Альбінська остаєсь в несупокою, – шепнув батькові до вуха. – Вона знає ті вечері – завідатель не раз програвся… але в нього опісля вигравання так щасливо виходить… що граючі, а особливо… один рітмайстер від гузарів… і один багач, вірменин з Бессарабії, добродій П. лиш не оказують явно своєї зависти. Та пані Альбінська рідко коли про одно або друге… дізнається. Простіть, пане капітане, коли вас, яко ваш конаціонал, позволяю собі попросити… лиш мало з собою грошей взяти».

Мій батько… прокинувся, уражений. «За що ви мене маєте, пане? Я ж не молодий академік… щоб викликувати обаву в своїх приятелів. Я буду сьогодні вижиченими грішми грати, а це для мене найліпша контроля. Не журіться за капітана», – сказав… і поклепав цього добродушно по рамені.

Відтак вернули вже оба до завідателя.

Коли мали виходити і мій батько вклонився на прощання господині дому, погладив свою пестійку – його очі окинули кімнату – неначе не замітив когось… когось бажав бачити, а обличчя його було поважне. Вдягаючи шапку на голову, оглянувся ще раз.

– «Ви забули щось, пане капітане?» – спитала пані Альбінська ввічливо.

– «Ні», – відповів він і затягнув шапку глибше над очі, неначеб не бажав, щоб йому хто в них глядів.

В тій хвилі відчинилися двері і в кімнату увійшла молода дівчина, родичка завідателя, панна Ольга Альбінська – звана дітьми і цілим домом «тета Оля». Вона йшла просто знадвору із зільника, де працювала з слугою коло грядок – розсаджували весняні цвіти й розкривали рожі. В руці несла невеликий жмут правдивих розвившихся темно-фіолетових фіялків «Parma»[59]59
  «[…] жмут […] темно-фіолєтових фіялків «Parma»» – йдеться про фіалку пармську – сорт фіалки, трав’янистої багаторічної рослини сімейства фіалкові, гібридного походження.


[Закрыть].

– «Славно, панно Олю… – кликнув учитель поучаючо. – Ви «з повним», будемо добре гостити».

– «І справді, – повторив собі за ним мій батько весело, з нетаєним виразом радости, скидаючи нагло шапку. – З’явились у сам добрий час – та ще і з фіялками – а сама, як фіялка, все захована».

Він подав їй, що зарум’янилась сильно, руку.

– «Се правдиві «Parma», пане капітане», – відповіла змішано.

– «Правдиві, правдиві», – повторив він і їх погляди потонули на мить в собі. Око її вуйка завідателя підхопило це.

– «Ми спізнилися… капітане», – упімнув він сухо.

– «Нічого не втратимо, пане завідателю. А фіялок кілька я все-таки випрошу собі у панни Альбінської, може, вони принесуть мені цього вечора яке щастя».

– «Не вірте надто в фіялкове щастя», – відповіла й усміхнулася, уникаючи його погляду, панна Альбінська.

– «То пришпиліть мені їх бодай своєю рукою ось тут, коло цього ґудзика… нехай не увійду в салю вельможів недекорованим… як вже відмовляєте фіялкам хист приносити їх властителям щастя».

Молода дівчина… відступила, заклопотана, й заховала руки поза плечі – як чинила це маленька фаворитка мого батька.

– «Ну, тето Олю?… не хочете, відмовляєтеся – чи капітан такий страшний? Ми живемо в часах миру».

Тета Оля глянула мимоволі на завідателя.

На його устах указалася і щезла на мить усмішка легковаження.

– «Я не можу», – відповіла.

– «Чому не можете?»

– «Кваптеся, пан добродій завідатель… нетерпеливиться».

– «Мої руки від землі, не бачите? Запорошу вам блюзу, я справді не можу. Може… хто інший. Пане Рибко… ви…» – і тут умовкла.

Хтось застукав нараз так сильно до дверей, що очі всіх звернулися туди, і на запрошення господаря відчинилися вони, і увійшла напудрована, вистроєна сестра завідателя Альбінського, молода вдовиця, пані Орелецька.

Її чорні очі обняли блискавкою групу, спинилися на молодій дівчині з фіялками в руці, відтак на моїм батьку коло неї – і звернулися до брата.

– «Я жду й жду, Альфонсе, одягнена давно й нетерпляча, думаю… ось-ось надійдеш з паном капітаном по мене, зладила, як це бувало ще за життя мого небіжчика, ідеальний, помаранчевий лікерик, щоб його напився в мене, а коли ні тебе, ні його не було, я була пересвідчена, що тобі перешкодило щось явитися сьогодні в палаті».

– «Тим часом було б далеко мудріше приїхати по нас власними кіньми і ми були б вже у цілі. Ти знаєш, я додержую слово». З тими словами вийняв дорогий годинник і поглянув на нього. «Ми ще в час приїдемо. Не турбуйтеся, сестричко. Перше число програми, а то концерт ми не втратимо – один член виконавчий його, пан Рибка, і ще між нами. Нас здержала Оля своїми фіялками».

– «О-ля?..» – сказала молода вдовиця… протяжно, змірила дівчину від голови до ніг і по її устах перебіг, як недавно в брата, ледве замітний усміх погорди.

– «Чим?… чей же не хотіла також до нас прилучитися… того б також ще бракувало».

– «Се я винен припізненню, – вмішався тут спокійно мій батько. – Я один; я випросив собі в панни Альбінської кілька фіялків… бажав, щоб їх мені власноручно до грудей прип’яла – але вона відмовилась».

– «Але до палати піде колись «Олятко» зі мною, – закинула нараз несподівано пані Альбінська. – Пані Йоахим Ґанинґайм була така ввічлива, що переїжджаючи недавно верхи попри нас, вступила на кілька хвиль відвідати мене… і просила, щоб коли я виберусь вже до неї, не оставила і Олю дома. Вона собі її полюбила. За що? Я не знаю».

– «А я не піду, тіточко… цілком напевно, що ні, – кликнула тета Оля гордо. – Вона мені страх подобається, та пані Йоахим фон Ґанинґайм. Її необтяжаюча панська ввічливість, її такий… все її виховання, поводження – воно таке уймаюче… але я не піду… ні».

– «Амінь, панство, тепер кінець. Пане капітане… прошу».

Пані Орелецька оглянулась за батьком, котрий всунув фіялки в грудну кишеню… склонився обом оставшим паням… і, беручи вчителя Рибку під руку… попросив чорнооку вдову вперед. Хутко потім… понесла їх карета пана завідателя Альбінського… до цілі.

* * *

Як сказано, палата вельможів фон Ґанинґаймів ясніла сеї ночі далеко своєю білістю і чотирма освітленими балконами.

Густо заліснені гори, що хоронили вузьку кітлинку, здіймалися темними великанами високо попід небеса, а через кітлину між ними плила ріка. Одно її рамено зумисне звернене попри гамарню і мешкання робітництва, а з тим враз і попри палату, гнало з голосним гуком і шумом вперед, ніби означуючи здалека рух сеї замкненої в себе… долини. Малі освічені віконця робітничих хаток здавалися згори ніби на землю попаданими… іскрами. Сеї ночі не було ні одного кутика, де б не блимало світло.

Широке об’ємисте подвір’я палати з заїзної сторони, заповнене тепер ріжними дорожчими і убожчими каретами, фаетонами і легкими на високих колесах візками, виказувало споре число наїхавших гостей.

Я розказую, може, і зарозтягло, сину, як розказували і мені, бо не всюди, як розуміється, був сам, хоч багато бачив і на свої очі і чув своїми ушима.

Сьогоднішній вечір відзначався блиском і гостинністю милих і достойних господарів.

Всіх над’їхавших гостей вітала знана, добірна цигансько-угорська музика, на чолі котрої стояв сам Н. і скрипак Хрістоф, послідний декорований за свою незрівнянну гру угорським князем Е.

Сьогоднішній бенкет відріжнявся вже своїм початком від всіх попередніх, які відбувалися в палаті шановних і люблених фон Ґанинґаймів. Велика саля в палаті була заповнена гістьми. Вище поставлене панство і старшина в пишних строях проходжувалась статочно, між тим як молодіж… і охочі до танцю добиралися нестіснено й замірливо і віддавалися всею охотою і живістю сій гарній розривці. Веселість і забава… то здоймалася… пориваючи хвилями… то упадала на короткі перерви… щоб після з подвійною силою розгуркатись і уносити й найповажнішого за собою.

Але я відстану від опису цієї части бенкету, мій сину. Правду вона для нас не цікава, а хіба характеристична для самих господарів. Щоб дійти скоріше до кінця, я поведу тебе лише в один з менших побічних сальонів, де було зібране, вже по опівночі, саме мужське товариство ріжного віку.

Були тут мужі на гарних становищах, були й багаті поляки й угри-ротмістри, декількох бояр з Румунії[60]60
  Румунія – держава у Південно-Східній Європі. Столиця – місто Бухарест. Розташована між пониззям ріки Дунай і Чорним морем. Офіційна мова – румунська. Релігії: православ’я, католицизм, протестантизм. Україна межує на південному заході з Румунією. У 1918–1940 pp. Північна Буковина належала до Румунії.


[Закрыть], знані маючі вірмени з Буковини[61]61
  Буковина – територія, поділяється на Буковину Південну – історична назва Сучавського повіту Румунії і Буковину Північну – історична назва території сучасної Чернівецької області України.


[Закрыть] й Бессарабії[62]62
  Бессарабія – історична область між Дністром і Прутом. Тепер це основна частина Молдавії і південна частина Одеської області України.


[Закрыть], священики вищої ранги з червоними поясами і без них, були й самі брати фон Ґанинґайми. Всі вони сиділи, зібрані коло зелених столів, і балакали небагато, наче зібрались до бою, часом лиш розсміваючись нервово, і грали в карти. Розпочавши гру улюбленим тароком, а пізніше перейшли на інші, й чим далі по півночі на газардові гри – а на чім скінчилося, не докажу. Дим дорогих папіросів, якими приймав господар Йоахим своїх гостей-знавців, переповняв невелику салю, а на столах з картами, як і інших, постановлених на ту ціль, різьблених креденсах… стояли фляшки з дорогими трунками, позначені етикетами, в відерцях з ледом знаходилися фляшки з шампанським… а крім того, розносили смачні лікери і, як хто бажав, сильну чорну каву.

При однім з більших столів сидів і мій батько. Сього вечора мав він з одної сторони за сусіда свого господаря завідателя Альбінського, з лівої сторони – іншого, проти себе – двох румунських боярів[63]63
  Румунські бояри – клас феодалів у Румунії з XIII–XIV ст. Був ліквідований у 1945 р. аграрною реформою.


[Закрыть] і рітмайстра, поляка, що кидав голосно і з енергією картами до стола, а за плечима його то з’являвся, то зникав вчитель Рибка, що був нині муншенком… і на часті поклики панів о трунки, а особливо на поклик боярів «домнуле»[64]64
  З рум. – пане.


[Закрыть], увихався до втоми.

Так якийсь час.

Розмова притихла та натомість охота до грання, наліг, нервовість, гнів, захланність, самі гарячкові почування взмагалися та виводили грачів чим раз більше з рівноваги, ба допроваджували зібраних ніби до бою о життя й смерть.

Рибка, що хоч був рішучим ворогом гри в карти, розумівся на ній та не грав, бо, як замітив вже я, не був прийманий як гість – а був зайнятий; приступав лиш хвилями поза плечі батька, ніби з уваги, чи не долляти йому або й сусідам його якого трунку й неначе сторожив над одиницею, українцем, в суміші німців, румунів, венгрів і поляків – і віддалявся.

Мій батько грав нині без щастя й програвав. Програвши по раз третій, і сим разом вже значну суму, дав гарантію. Раз загорнув більшу суму чужий якийсь пан, два рази завідатель Альбінський, знов пізніше один румунський боярин, що розкидав дукачами, мов діти іграшками, покликуючи хриплим голосом доливати йому шампана, який пив, як воду, і так велося на відміну. Разів зо два програв і завідатель Альбінський. Не промовивши на те ані слова, він вийняв спокійно програну суму, кинув її панським рухом на стіл і продовжував гру без намислу й слова. Ніхто не міг відгадати з виразу його обличчя, що мав на думці. Опановував собою до такої міри, що ніхто не знав, як до нього дібратися. Вже було коло четвертої ранку, коли вчитель Рибка шепнув по раз другий батькові перервати гру і віддалитися.

Чи чув він се і чи було се по його гонорових засадах – не знати. Він грав, мов шалом захоплений; грав без удержки з побілілим лицем, розгорілими очима, з фанатичним завзяттям – програне назад здобути – аж лячно було на нього дивитися.

Учитель повторив осторожно свою попередню пропозицію з добавленням, що дальша гра доведе до руїни – та він говорив до глухого.

Обидва брати фон Ґанинґайми… молодший передше, старший пізніше, віддалилися з-поміж грачів, а їх місця зайняли інші, свіжі гості.

Нараз піднявся зі свого крісла непомітно Альбінський і, не сказавши ні слова, кудись віддалився. Ніхто з грачів не звернув на те уваги, коли й не вернувся тим більше, що на деяких вже опорожнених місцях позасідали дами-румунки, знані з пристрасної гри в карти – деякі інші панове, а може, півгодини по віддаленню завідателя, з’явилася його сестра пані Орелецька і сіла на опорожнене братове крісло.

«Я займаю місце Альфонса, – сказала ввічливо до батька півжартом, – але, не щоб грати, а так собі, бо люблю слідити за грою. – Гра й інші забави сьогодні горять в палаті, пане капітане. Не то що інше, а правди говорять». Останні слова вона більше прошепотіла до нього, оглянувшись за вчителем, що просто сторожем вартував між столиками граючих і все наново спинявся в дискретнім віддаленню за плечима батька, сказавши се, вона присунулася до батька ближче й довірливо.

І не знати, чи її несподівана поява в його нервовім настрою, чи втрачена сума, чи замітка, може, про сьогоднішню «забаву й гру»… змішали його, чи її дальша балачка, в котрій виявляла іронічні дотепи і бистроумність, подібні до тих її брата, котрими півзаохочувала, півпідганяла батька до дальшої гри – досить її присутність вплинула оскільки не корисно на нього, не фахового грача, що він, ставляючи наново якусь, хоч вже і не більшу суму в газардовій грі – на однісеньку карту, провалився і сим разом.

Орелецька, що, як сказано, слідила жадібно за його грою, може, й поінформована про його тутешній стан братом, вломила руки – і, що гадаєш, сину, вчинила?»

Юліян перервав читання, витріщився на батька і пояснив йому, як вже передше, місце, до якого саме дочитав.

– «Справді, що гадаємо, мій сину? – повторив тут батько усно і глядів через хвильку допитливо на сина: – Але читай далі».

Сей здвинув плечима. «Не кажу нічого, тату. В мене хвилюється душа, – але дізнаюся».

– «Вона, та пані Орелецька, заявила йому тут несподівано в сій хвилі, що вона його любить і, хоча він, може, візьме її цю заяву за зле, вона не в силі того собі довше затаювати, тим більше, що бачить, що він сього вечора не має щастя… як се при зелених столах іноді буває. Та вона маюча… має лиш одну дитину, доньку, отже все покриє,залагодить і буде добре. Чи він хоче?

Він, мов громом вражений, мов в повороті з іншого світа, сильно зворушений через поновну втрату, витріщився без зрозуміння на ню.

Коли ж вона, не зводячи з нього своїх великих чорних очей, повторила своє питання, крізь котре продзвеніло вже надто явно бажання належати йому – він зрозумів її врешті.

Він не молодий, не має заміру женитися… чого їй від нього? До того, українець… вона – полька…

– «А що ж то шкодить?»

– «Ви демон…»

– «Але не злий…» – відповіла вона, усміхаючись.

– «Ні. Лиш польський і…» – його жде інший.

– «Простіть і забудьте мене», – додав ще.

Він встав і, немов нетямлючись, опустив похитливим ходом переповнену димом салю.

Вслід за ним пішов і учитель Рибка. Коли вступили в просторий передпокій, де учитель помагав йому одягнути плащ, се було вже добрим ранком і сам накинув наопашки пальто; увійшло й кілька інших панів, що, рівно їм, опускали палату.

Один говорив одверто, з жахом, а рівночасно й співчутливо: «Програв найкраще своє село, з тим закопався. Уявіть, панове, село Б. втратити – аж страшно, воно було його одинокою коморою на площині, що ще посідав».

– «Хто програв, хто?» – спитав хтось з-поміж них, шукаючи в поспіху між річами і шапками за своїм капелюхом.

– «Йоахим фон Ґанинґайм. Він».

– «Бійтеся Бога».

– «Так. Грав сеї ночі шалено, не тямлячись. За ним втратив так само одно село вірменин, дідич, з Бессарабії… П. такий любий і добрий добродій».

– «Хто виграв Йоахимове село?»

– «Якийсь ротмістр від гусарів, поляк, М-кі… і зараз за час далі програв».

– «У кого?»

– «У грубого бояра з Фалтічен[65]65
  Фалтічени – місто, яке знаходиться у повіті Сучава, в Румунії.


[Закрыть]».

– «Може, ще відкупить Йоахим?»

– «Ого! Се вже пропало».

– «Село Б… аж се довело господарку до краю».

– «Ся ніч мало кому доброго принесла. Де завідатель Альбінський?», – спитав нараз інший голос.

– «Не знаю, він один не програв нічого, – а як-то незначну суму. Шельма грає осторожно і в час щезає».

– «Віктор, брат Йоахима, руки ломав, довідавшись про утрату села. Жінка його графиня… знаєте? Та висока, поважна пані, вона мадярка, вона одна мов передчувала нещастя сеї ночі, бо ще перед опівночею опустила з доньками палату, намовляючи і мужа з собою. Але сей остався з братом, сама ж пані Йоахимова займалася, чи не виключно, сего вечора з братом; але – де Альбінський? Де наш Цезар Борджія? Звичайно він прощає на послідку гостей… а сьогодні».

– «Він ще перед годиною опустив палату, казав мені, що може, ще зайде на посліднього тарока», – вмішався вчитель, беручи мого батька під руку.

Хтось розсміявся злорадно, не сказавши ні слова.

* * *

Коли мій батько з учителем сходили вниз сходами, виринув проти них, ідучи, мов з землі, завідатель Альбінський. Побачивши несподівано мого батька, він перелякався його видом, мов привиду. Побілів, як крейда, і витріщився на нього.

– «Ви вже додому?» – спитав.

– «Як бачите, пане завідателю – не час?» – відмовив сей.

– «Вже по четвертій, а чому ви відійшли скорше всіх, пане завідателю», – докинув питання вчитель.

– «Боявся за жінку, – відповів сей, уникаючи погляду Рибки… – а тепер вернув, бо, може, мене Йоахим потрібує, – і з тими словами… простер нараз руку до мого батька… – може… не побачимось. Я маю ще тут до діла, а ви, певно, виїздите з лікарем, доки я верну».

– «Се безперечно», – бовтнув мій батько і його рука… наче помилилася, вхопивши нараз замість руку завідателя – за держало шаблі.

Завідатель, як перше, витріщився на нього: «Що кажете, капітане?.. що кажете? Ви такі змінені».

По гарнім лицю мого батька… промайнуло щось, мов гордий усміх. «Ні, пане, чого би так, коло полудня, як знаєте, вертає наш штабовий лікар з Д. і зараз їдемо далі. Завтра, як вам відомо, маємо бранку в М».

Все те сказав мій батько спокійно, рішучо.

– «А! то, може, ще побачимось…» – кликнув завідатель, мов йому всунувся тягар з грудей… і, неначе в поспіху, погнав угору.

Надолині хотів учитель одвезти мого батька аж до мешкання завідателя.

Але сей опирався. Йому треба свіжого воздуху, впевняв вчителя. Тому йшли, майже цілу, доволі довгу, дорогу пішки, під час котрої оповів, між іншим, батько Рибці про освідчення пані Орелецької, а коли мали вже більшу часть дороги за собою, батько силував вчителя вертати до свого мешкання, котре лежало в бічній улиці від дороги, що вела до дому Альбінського… він станув і сказав тронутим голосом: «Будьте ласкаві, пане Рибко, не відмовляйте мені се, зайдіть, якщо се вам не справить трудности, за дві години до мене. «Mundschenk»[66]66
  З нім. – кравчий, той, хто розливає алкогольні напої на бенкеті.


[Закрыть] вже мабуть увільнений від своїх обов’язків. Я б не хотів остатись довше в домі завідателя, як ще з півтори години, доки не споряджу свої річи до дальшої дороги, не спочину хоч часок, а й додому до дітей треба мені кілька словець кинути. Мене жде моя донька і синок, а впрочім, мій молодий приятелю, дякую вам за все, все, все. Цеї ночі я відчув, що ви були моїм ангелом хранителем… та, на жаль…» – і тут він урвав».

* * *

Юліян затиснув лице в зошит, перебув так якийсь часок і зітхнув важко.

Відтак читав дальше:

– «Мій батько подався через гарний сад завідателя, на деревах котрого зеленіли вже пупінки, щоб зайти через скляну, бічну веранду до своєї кімнати і, прямуючи через алею лип, опинився нараз око в око з панною Ольгою Альбінською, що, як згадував я вже, перебувала коло свого вуйка й була помічна в хаті. Тому що це була, як сказано повище, ще рання пора для вставання молодих пань, мій батько зчудувався її видом. Сама вона не менше була зчудована й змішана, стрінувшись так несподівано з батьком, при котрого виді й так виходила з рівноваги, де б і не приходилося їй говорити з ним, або хоч і бачити його.

– «О, – кликнула, хапаючись, засоромлена, за голову, з котрої зсунулися їй ще до половини розплетені коси. – Я не знала…»

– «Що дитинко? – спитав батько м’яко, схиляючись над нею та зсуваючи їй руки з голови, котрими мимоволі прикривала не уфризировану ще голову. – Чи я перелякав вас?»

– «Ні, – відповіла. – Але я… не бачите? Я ще не зачесана й не вбрана для гостей… а так собі по-ранньому. Я вибігла в сад, скоро збудилася, бо пригадала, що, може, сьогодні буде гарний день, аби винести свої вулики з бджолами на двір. А на це треба уважати і віднайти відповідне місце… я… шукала… зайшла й сюди й найшла…»

– «Слабосильного, зламаного вояка», – впав їй в слово батько. Послідні слова вимовив він з погордою.

– «А я думала, пане капітане, ви вернули вже давно десь коло або і зараз по півночі, – сказала вона спішно. – Мені якось не спалося помимо того, що я пізно лягла. Коло півночі, або, як кажу, по півночі, я чула якісь кроки у вашій кімнаті, і так начеб ви якимось предметом по долівці сіпали чи термосили, певно, вашу подорожню валізку, думала я. Але ні. Це не були ви. Це був лиш мій вуйко Альфонс.

Він мав свій другий ключ від веранди, з котрої одні двері провадять, як знаєте, до вашої і доктора кімнати, а другі через мою до дитячої, а відти до тетиної спальні. Коли ж хтось опинився в моїй кімнаті, я перелякалася й спитала гостро, хто увійшов».

– «Це я, не бійся», – відповів голос вуйка.

– «Чому не спиш ще?» – спитав.

– «Не знаю, – відповіла я, заспокоєна, коли вчула голос вуйка. – Я гадала, це капітан вернувся, а то Ви. Вже по забаві, вуйку?»

– «Ні, спи спокійно. Я мусів деякі папери для пана Йоахима забрати, що забув вчинити, ідучи туди».

– «А хто був у покої капітана?»

– «Я зачинив там вікно, а більше нічого. Спи, я ще на годину верну туди; а як верне тета Орелецька, то знай, вона буде тут з тобою до рана ночувати – казала мені».

Я відповіла, що добре, й відтак вже заснула.

Коли після збудилася, моя перша гадка була – бджоли. Я схопилася і…» – тут вона усміхнулася, паленіючи легко, мов схоплена на лихім вчинку.

Мій батько не відповів нічого, лиш дивився кілька хвиль на неї, відтак спитав: «Чи ви не забудете капітана Цезаревича, тето Олю?»

Вона дивилася на нього й, не надумуючися, похитала головою: «Ніколи», – відповіла рішучо поважно.

– «Але ви молоді – скільки вам років?»

– «Дев’ятнадцять».

– «На чотири роки старша від моєї доньки», – проговорив більше до себе й задивився нараз кудись в даль.

Вона стояла нерухомо.

Нараз він схаменувся. «Не забудьте за мої діти, за мого бідного хлопця, тето Олю… я виїду, може, на Балкан»[67]67
  Балкани, Балканський півострів – півострів на півдні Європи. Омивається Середземним, Мармуровим і Чорним морями. На півночі обмежений ріками Савою і Дунаєм. На Балканах розташовані держави Болгарія, Албанія, Греція, Сербія, Чорногорія, Македонія, Боснія та Герцеговина, частково Румунія, Туреччина, Італія.


[Закрыть], – сказав, уникаючи її мирних очей, що спинилися зчудовано на його зміненім лиці, що своєю смертельною блідністю викликувало нараз в ній жаль і сум… що йому було?..

– «На Балкан?»

– «Може. То я вже від двох років планую. Лише моя теща мене все здержувала. Вона така енергічна жінка, що, коли що постановить, то те й переведе. Вона добра для моїх дітей. А я військовий. Військовому ріжно може повестися. Не мав досі відваги їй опертися. У випадку, що я згину, вона моїм дітям стане за матір і батька. Мого хлопця, мого малого, я хочу по-класичному виховати, щоб був загартованим на тілі й душі й мав себе так в потузі власти, щоби…» – тут він нараз, мов божевільний, пірвав дівчину перед собою обома руками за рамена й потряс нею так сильно, що вона подалась цілою поставою взад.

Вона зойкнула. «Пане капітане, що робите?» – кликнула перелякано.

– «Ах, простіть пані! – кликнув і вхопився за чоло, зсуваючи руку аж над очі… – Ох, що я дію, – додав, – що я дію. Ага… мого хлопця, – сказав, опам’ятовуючися, здавленим голосом, – хотів би я так виховати, щоби, коли його доля зігне, як бій шаблю, він все-таки не ламався. Шаблю з правдивої доброї сталі рідко хто зламав. А доньку…» – тут в його голосі щось затовклося, мов хлипання… він вмовк. «Максимко, – почав відтак наново, – чи він буде вбогим ремісником, чи в державній службі… може, офіцером, як його батько, нехай знає одну чесність і характер».

Молода дівчина, змішана, злякана чудним поведенням і словами офіцера, що запав їй давно в душу, й вона того почуття, мов гріху, боялася, підняла руки вгору. Їй стало нараз лячно за нього. З ним щось недобре коїлося, щось, чого не могла зрозуміти. Це було через хвильку, в слідуючій вже скрикнула з жаху. Хтось обхопив її ззаду за стан і засичав до вуха: «Не простягай за ним руки, безсоромна кокетко, мене він не прийняв, а тебе він візьме?»

Дівчина вирвалася з рук Орелецької, бо це вона була, і відступила, обурена, взад. Та заки вспіла з несподіваного переляку відхилити побілілі уста, та тягнула дальше: «Цікаво, що аж дві Альбінські впали зарозумілому українцеві до ніг». І розрегочуючись, мов божевільна, трутила своячку зі стежки, що та аж захиталася, а сама погнала, мов фурія, в глиб саду».

В записках настала перерва.

Юліян, проїхавши пальцями через волосся, заховувався через час мовчки.

Коли минуло декілька хвиль глибокого мовчання зі сторони батька, годинникаря, і його сина, цей почав далі читати: «Коли вчитель Рибка з’явився точно в півтори години в домі завідателя Альбінського і застукав до дверей мого батька, застав їх зачиненими зі середини. Він постукав сильніше, закликуючи батька по імені. Ніхто не відповідав. Тоді він став голосно кликати, а далі п’ястуком бити в двері. Але й це показалося без наслідків. За дверима панувала тишина. Нічого було діяти. Вчитель вернув на веранду й заглянув через вікно. Дивним-дивом було воно відчинене; не так широко, лиш близько одна половина до другої зложена, а на постелі лежав батько. Спав?

– «Жив?..»» Молодий читаючий офіцер підняв голову з-над зшитку й поглянув палаючим оком на батька, але цей не обзивався…

– «Ні», – читав опісля далі, – вчитель розірвав вікно, вскочив усередину й поспішив до постелі.

Мій батько спав, мав зачинені очі, лиш з грудей його витікала кров. На смерть переляканий, зрозумів умить все. Нещасний відібрав собі життя, бо через надмірну утрату в грі в карти цеї ночі був зруйнований. Він кинувся до нього, може, вдасться ще щось зробити, його ще при житті задержати. Може… може… ох… коли б не запізно. Умираючий, зачувши коло себе рух, наче ждав того, розплющив ще раз очі й зробив ними знак, ніби покликуючи вчителя ближче. Цей схилився над ним, зрозумівши, що конаючий бажає йому щось сказати. І справді. Позісталі гроші штабового лікаря… – прошептав з напруженням, – що передав мені для сховку, крім позиченої їм мною суми на вечір, я не тикав. Коли вернув рано… ви знаєте… і Оля знає… я їх вже не застав. Валіза була розірвана, ограблена. Мною позичене діти звернуть».

Він вмовк і примкнув очі. Його грудь здіймалась і упадала тяжко, а з-під вій скотилося кілька грубих сліз.

– «Альбінський також програв цеї ночі, – прошептав знов, – і по півночі… щез… на своє місце післав її, щоб мене обіграного взяти… змовились… І відтак вернув…» Його уста викривились судорожно… ніби до погірдливого усміху… але не до кінця, струя крови бухнула йому з уст і він, поглянувши на Рибку, віддав за хвилину Богу духа.

………………………………………………………….

Покликаний гірничий лікар та повернувший рівночасно з розвідки й штабовий лікар поляк Н. сконстатували одноголосно по огляді самовбивство добре вціленим вистрілом з револьвера в серце. Листи віддав вчитель Рибка по адресі. Один штабовому лікареві з короткими поясненнями, що не будучи приготованим на вечір, як в Ґанинґаймів, а улягши намові завідателя все-таки піти туди, позичив з його суми, зложену на його, Цезаревича, руки, тут назвав її скількість, з надією, що не зужиє більше як одну частину, та інакше сталося. Він програв всю суму нещасливо. Її звернуть йому його діти, а радше теща… котрі посідають невеликий капітал по матері. Він же сам уходить зі світа, бо не має відваги поглянути покривдженим малолітнім в очі…

Другі листи були до бабуні й нас, дітей, а третій до панни Ольги Альбінської.

* * *

Я помину момента поведення завідателя Альбінського, чи краще, як його назвала на все жінка пана Йоахима, зааранжувавши одного разу костюмовий вечір і призначивши для нього – цього гарного й до всього здібного італійця – коли він, вернувши з палати, застав вже свого гостя і партнера в грі карт мертвого.

В першій хвилі ломив руки, жаліючи над нещасливим самовбивцем, відтак чим далі оминав доторкатись причини катастрофи, кидаючи тут і там засуд про те, що, мовляв, таких офіцерів краще, щоб не було.

Раз, легкодушний, друге, що сплямив самовбивством свою родину і його дім, а третє, ограбив свого товариша й його, завідателевого, гостя, штабового лікаря, бо це був поляк! Але ніхто не звертав чомусь на нього особливої уваги. Несподівана трагічна подія, закінчення гарного, загально улюбленого офіцера, як мій батько, через нещасливу гру в карти, оставляючи незабезпечених дітей, усунула особу завідателя цілком взад.

Ще більше піднесла ту трагедію відомість, що тої ночі програв у карти Йоахим фон Ґанинґайм своє ще одиноке на Б. село, через що впав його маєток, обтяжений гіпотекою і іншими, по банках затягненими на його доходи, довгами, на велику суму нижче.

Остаточно закутався в мовчання, проходжувався з гострим видом по кімнатах і не говорив нічого. Ті, що його знали, що розумілись на його фізіономії, не толкували собі з неї нічого доброго, порозуміваючись нишком, що він перебував в якімось душевнім напруженні, що оповідало йому мовчки: «Або – або».

Неначе чорна хмара зависла над палатою з білою кімнатою в горах і притьмила сірою киреєю безжурні уми-душі урядництва, робітництва, ба й іншого, йому прихильного, гірського населення, викликуючи раз по раз питання: що буде далі з рудокопами? Чи вдержиться Йоахим? Візьме наново верх над прикрою ситуацією, як се йому іноді удавалося по великих втратах? Та ніхто не почувався до обов’язку застановлятися над сею справою і ніхто не довідався чогось певного від самих братів Ґанинґаймів. Біла палата біліла і далі з-помежи тяжкої зелені смерек округ неї, а кімнати її були зачинені для цікавих.

* * *

Ще сеї самої днини по похороні, а то вчасно по обіді, відбувся в домі завідателя обрахунок, як се бажала собі бабуня.

До того акту з’явилось кілька поважних, місцевих добродіїв, в першій мірі завідатель Альбінський з штабовим лікарем, один старший майор, що не зводив ока з бабуні і, неначе рідний брат її, сторожив над нею, не виходячи поза межі військового «старшини» свого, так нещасливо погибшого, товариша, далі пані Альбінська, що неустанно витирала сльози, панна Ольга Альбінська, пані Орелецька, учитель Рибка і ми, діти. Учитель Рибка з’явився пізніше, бо мав ще дещо для бабуні залагодити, котра ще нині мусіла назад до столиці вертати. По його телеграфічній інформації вона привезла з собою більшу суму, котру визичила, обтяживши нашу гарну, хоч невелику, каменицю по матері і ще позаставляла всю свою біжутерію та срібло, яке лише мала, і ми прибули, щоб батька приналежно похоронити. Через цілу дорогу мало що говорила, лише мені, що любив її безгранично, здавалося, що її, звичайно, гарне волосся змінилося коло висків у легке срібло.