Текст книги "Апостол черні"

Автор книги: Ольга Кобилянська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 25 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Ще воно товкло сильно… ще чуло себе… ніби на електричних спружинах, а відтак відітхнула й протерла чоло, стиснула уста, сперлася на крісло й ждала.

З притикаючих до її кімнати покоїв мусів кождої хвилі вдарити й голос. І справді.

Вона не помилилася. За хвилин кілька зачула голос батька, а за тим і голос Юліяна Цезаревича. Дзвінкий, свіжий, і, як їй здавалося, повний чогось такого, що задрожала, «як вівця», сказала собі й викривила молоді уста.

Його голос з батьковим мішалися. Його голос з своїм «чимось» був так далеко від всього того, що було тут.

– «Панна Ева вдома?» – питав він.

– «Так».

– «Я б хотів на хвилинку й до неї, як можна».

– «Прошу, – відповів батько. – Вона буде в своїй кімнаті».

– «Передше була в їдальні. Зайдіть, а я тим часом залагоджу справу для дідича, в якій прибули».

– «В якій приїхали?» – повторився в ній голос батька.

– «В справі».

Юліян Цезаревич увійшов.

Чи то скора їзда верхом нагнала йому краску в обличчя і надала очам яркішого блеску, як звичайно, чи що інше… він видався їй, крім того, наче змішаний, ось він вставився. Чи бажала, чи ні, прийшов. Але дощ і таке інше спиняло… час так скоро збігає. Що вона поробляла за всю ту сльоту..? В лісі й над ставом не була, се само собою розуміється. Але так. Читала? Чим займалася? Бо йому за всей той час «ніяково» було, хоч все чимось займався. Він відгорнув волосся з чола, переїхав рукою по очах – сів і дивився через хвильку на дівчину. Була бліда.

Вона уникла його погляду. Він видався їй проникливим. Сьогодні боялася тих темно-синіх, чорно отінених поглядів.

Вона… час справді скоро минав. Коли вона пригадає, що вже за три неділі має лагодитися до виїзду, щоб побирати дальші студії – їй не хочеться тому вірити.

Він підсунув брови.

– Вона переїде в столицю?

– Так. Так обрадили з Др. Емі й іншими професорами родичі. Вона мусіла там в деяких вчителів побирати лекції.

– Тому вона кине Покутівку. І не буде їй жаль?

– За чим?

– За тим всім тут, в чім виросла, й що гарне.

– Хіба за лісом… за бабунею… бо батько буде, певно, щотижня в неї… мати помириться за господарськими клопотами з її відсутністю.

– А за ставом?

Вона усміхнулася.

Вона й сьогодні була коло нього і вчора.

– В дощ?

Іменно. Він посміється. Але що вона любить приглядатися воді, коли великі, особливо раптові, краплі дощу скачуть і тонуть в поверхні його, вона ходила над його берег і приглядалася. Але не довго. Було надто мокро й під парасолею не вигідно. До того вона боїться саламандрів і водних змій, що їх хоч не часто, а все-таки інколи видно недалеко води. В лісі було краще, так тихо, так успокоюче, лиш листки шелевіли між собою. Вона мимоволі обняла руками одного дуба й притиснула чоло до нього. І було сумно. І скоро відти вернула. Ох…, ні, ще одно додала усміхаючись і отворила якусь книжку, що лежала на столі, при котрім сиділа. Нехай він гляне, що вона найшла.

– Найшла? Що?

– Чотиролисткову конюшинку. «Щастя» зовуть його. І він то, певно, знає.

– Знає. Хай сховає. Його сестри все ховали отаке щось в молитовнику.

Вона зчудувалася.

Його сестри по-старосвітськи виховані. Моляться. Молода дівчина видивилася на нього побільшеними очима.

– Дуже побожні. А вона?

Вона зігнулася почерез стіл і відповіла пошепки: – «Відколи я прочитала такі діла, як Бюхнера[30]30
  Бюхнер Людвіг (1824–1899) – німецький лікар, філософ, природознавець. Його праця «Kraft und Stoff» (російський переклад «Сила и материя») – 1855 р. зробила його одним із найвідоміших представників матеріалізму того часу. Перебував під сильним впливом філософії Феєрбаха, Кабаніса. Захищав ідеї соціального дарвінізму; основою соціального розвитку вважав боротьбу за існування (конкуренцію).


[Закрыть] «Kraft u. Stoff» і Дрепера[31]31
  Дрепер (Дрейпер) Джон Уїльям (1811–1882) – вчений, філософ, автор праць з фізіології, хімії, фізики, а також з історії і філософії, в яких розвивав позитивістські ідеї. Дрейпер вбачав у гармонії, що панує в природі, вияв божественної сили. Продовжуючи раціоналістичні ідеї просвітителів XVIII ст., Дрейпер відкидав церковні авторитети, різко критикував інквізицію. Найвідоміші його праці «Історія розумового розвитку Європи» (1862) та «Історія відносин між католицизмом і наукою» (1874).


[Закрыть], я стала іншою… ах, пане Цезаревич, які були греки й римляне! Др. Емі знає чудово старинну історію. Які відмінні були їх ідеали від наших. Від теперішних. Я боюся, що з часом забуду й «Отче наш»[32]32
  «Отче наш» – молитва, яка називається Господньою, тому що її дав сам Господь Ісус Христос своїм учням, коли вони просили його навчити, як їм молитися. Тому ця молитва – найголовніша з усіх молитов. У ній ми звертаємося до Бога Отця, першої особи Святої Трійці.


[Закрыть]; чого я не хочу. Я цілком напевно сего не хочу, – впевняла. – Особливо, коли бачу, як іноді моя мати навколішках молиться. А раз я навіть бачила, як вона хрестом лежала в церкві й молилася. Не знаю, за кого молилася – чи за здоров’я татуньця, чи за її одиначку, щоб їй вдалася по волі. – Ні, ні, – додала майже з переляком. – Ми не сміємо Господа Бога і Христову науку, як впевняв татуньцьо, занедбувати. Правда? Коли грім з страшним лоскотом в супроводі блискавки вдаряє – я скоро хрещуся. Чому так? Чи ми маємо в крові наказ? А греки й римляне… Греки зробили гарне людське тіло образом совершенства, так, що доперва з того виробили образ бога, прославляючи совершенне тіло на землі, як божу істоту, що перебувала в небі й відти кермувала. Сей погляд, як знаєте, витворив і грецьку різьбу. Статуя, що була найкращою з усіх, мусіла певно зображати якогось бога, бо виражала безсмертний супокій, яким Бог нас перевищає. Ах, скілько можна про них, їх ідеали, культуру й працю говорити. Я великий поклонник старинного світу, лише замало про нього поки що знаю».

* * *

Ева держала чотирилистковий листочок «щастя» в руках і слухала. Коли він скінчив, вона зітхнула.

Відтак підсуваючи йому листок через стіл, сказала: – «Я поділюся з вами отсим щастям. Хочете?»

Він усміхнувся.

– Ні, відповів, се її власність. Яке діло йому до того? Щастя треба собі самому здобути. Що сам здобуду, то знаю, що моє.

– Ну, коли він не хоче з нею поділитися щастям, яке вона знайшла на березі ставу, то нехай візьме його на пам’ятку свого побуту в Покутівці.

Він усміхнувся й похитав головою.

Він і сього не хоче. Але він зробить інакше. З тими словами сягнув в грудну кишеню свого суртука й виймив звідти щось невеличке, завите в білий шовковий папір. То поставив перед нею.

Вона не рухнулася. Вона не знає, що там є. Він так само остався спокійний.

Вона гляділа на звиток, і Евині очі… цікавість її побідила. Розвела осторожно білий шовковий папір і зігнулася. Білий, як пушок, кучерявий китайський гвоздик запишався перед її очима. А!.. ну… і який вже гарний! – Ні, вже такий білий.

Вона підняла його й повела до носа й уст, подаючи головку трохи взад, і упивалася запахом цвітки. І з двома білими вусиками всередині – «гадайте собі, пане Цезаревич».

Він усміхнувся вдоволено. Відтак додав нараз: «Не знаю, чи побачимося ще».

Вона змінила барву – й, не підводячи очей, сказала: «Як гадаєте, пане Юліяне…»

Він мовчки подав їй руку й вийшов з кімнати. Заким вона вспіла його здогонити – він був вже далеко й лише тупіт коня остався ще в воздусі.

* * *

За якийсь час зайшов Юліян знову на парохію. Застав лише самого о. Захарія вдома. Їмость виїхала з Евою й тещою в сусіднє містечко за справунками для хати й він ожидав її тут. Попросив гостя посидіти з ним на ґанку, звідки було видно на дорогу, на ціле обійстя й було близенько – лиш наліво – й до фіртки, що вела до зільника й до саду. Отже, неабияке місце для контролі. Межи чотирма великими олеандрами, що пишалися по кутах просторого ґанку в деревляних коробках, сиділи оба на старосвітських, вже надобре витертих, фотелях і розмовляли.

О. Захарій оповідав дещо цікаве з своєї парохії, з життя своїх парохіян, про процент «свідомих» та знов «несвідомих», їх відношення до властей, називав їх великими дітьми, котрих не можна самих своїй власній кермі полишити, щоб не накоїли собі якої біди, з котрої б користали їх неприхильники. Доторкався також мимоходом і виїзду таких за море, що хоч і вернули з грішми, з зверхньою політурою, але в душі привозили ту саму некультуру, з якою поїхали, били своїх жінок, запивалися і… оправдувались, що… мовляв, сам заробив, сам і пропив… що кому до того.

Нужда й жадоба побільшити своє майно, чи сплачення якихось довгів, витягає людей з своєї оселі в той новий світ, в котрім наш чоловік з’являється й відріжняється в тамошніх обставинах, мов справжня тварина.

– «Чого йдете до Канади, Михайло?» – спитав він одного, не дуже вже молодого, ґазду, що мав свою добру хату, невеликий шматок землі, жінку й двоє дітей і був чи не найзручніший робітник в селі, за яким всі рвалися. Він здоймив капелюх з голови, почухався й відповів: «Та я бачте, єгомость, гадаю, що не слід сидіти всім на місці, де го родичі породили. Поїду на яких кілька років, попробую. Зароблю що – добре. Не зароблю – верну. Їдуть другі, то поїду і я».

– І справді.

– Поїхав і за три роки вернув. Коли вернув, а люде розпитували про всяке й про подорож морем, він між іншим казав: «Коли нас корабель віз, то він не віз отаке, як-то кажуть, «людей». Ні. Він віз цілий один край, в котрім нічого не було, крім нужди, лахів, голоду й плачу, а між ними був і я».

– «Ти не пішов з нужди, Михайле. В тебе була земля, хата й жінка, діти… Ти мав де й на чім заробляти».

– «Було», – відповів якось глухо, мов чим-то провинився.

– «І привіз гроша?» – спитав Юліян зацікавлено.

– «Привіз. Небагато їх там мав. Але й то пропив. За час, як був за морем, хата згоріла, жінка скоро по його повороті померла, а він сам тепер чим раз більше морально зуживається».

– «Се Канада з нього зробила», – говорили чоловіки і жінки, бачучи, як він іноді непевним кроком додому вертав, а капелюх з якоїсь досади аж на вухо зсував.

– «Нема кого вдома бити, – говорили. – Хлопців своїх порозганяв по службах, дарма, що ледве від землі відросли, та й сам став волоцюгою».

– «А вам що до мене?», – відзивався, коли яке слово дійшло до його уха.

– «Що? Я свій пан, свій ґазда. Як схочу, знов поїду. А тепер я на своїм родиннім клапті, та на тім, що найшов. Хочете знати, що найшов? Гній і вас дурних, спутаних, що видять і знають лише те, що під ніс йому лізе. Йди, мой, один з другим в світ, не ньоркайся тут – учися… але тут учися, а там… працюй, і аж тоді… вертай й говори. Моя Домна пішла заскоро в яму, я б ще раз туди вернув, де машини й гроші світ обертають. Ех, мой, гроші, гроші… а ті машини… гадаєте, ми варті щось без них?»

– «Ади, який розумний! – відказували знайомі й сміялися. – Розум лишив при машинах, а гроші, хоч привіз з собою, але до Срулевого Дудя носить. А Дудьо лиш облизується, коли його здалека бачить, дарма що Михайло кулаком відгрожується. Хитрий став за морем, але не розумніший. «Отче наш» не вміє вже говорити; та ще й других посилає… гай, гай… свята земля… ми колись раптом… з-під його ніг… виховзнеться. Та що чоловік без неї варта?»

– «За тим щось є», – закинув Юліян.

– «Було б, якби була більша просвіта».

– «Так, просвіта й організація».

О. Захарій притакнув головою. – «Але і Боже слово нехай має своє місце в душі народу. Наука Христова не захитає його ґрунту під ногами… як не скріпить».

Він замовк на хвилину, ніби задумався, а відтак додав; «Я маю гарних людей в своїй Покутівці, добрі й не без охоти до просвіти й організації, це й є мені нагородою за мою працю між ними. Коли б лиш Господь здоров’я дав… а то жию з дня на день… Роблю, що можу. Гадаю кільканадцять як виховаю таких, з яких вийдуть зразки культури… й я не жив дурно». Він замовк і відотхнув…

Юліян сперся ліктями на коліна, опустив голову в руки і задумався.

Він чув кілька разів в дворі й поза двором, що о. Захарій був, так сказати б, ідеальним душпастирем, хоча, може, й оригіналом в своїм роді. Був без лакомства на матеріальні здобутки… викладав дітям під голим небом Христову науку, вчив їх любити й шанувати один другого… держати кріпко з собою, любити землю й поборювати брехню, хоч би яку дрібненьку, що їм дуже подобалося й інше.

Так його стадо йшло, наче насліпо, в важних моментах до нього. Рівночасно, одначе, як хтось з поважніших громадян оповідав, не менше ревно обкрадали й обманювали в господарськім керунку… як де лише була нагода. Він відносився до того, коли його про се переконано, як діткнений болючо батько хибним поступованням деяких своїх менше вдалих дітей і без огляду на те старався однаково уморальнювати слабших характером, нарушених «чорними плямами» – як називав їх злі вчинки.

Їмость, що була іншого успособлення й поглядів від свого духовного, нарікала голосно й одверто перед своїми сільськими приятельками, ґаздинями та помічницями на невдяку тих або інших виховників, що не бояться Бога, свого доброго й чесного душпастиря – рівно Юди[33]33
  Юда (Іуда) – ім’я одного із дванадцяти апостолів Ісуса Христа, який зрадив Учителя за тридцять срібняків. Вживається ще й у переносному значенні – зрадник. О. Кобилянська розгорнула тему зрадництва на тлі Першої світової війни в новелі «Юда» (1915).


[Закрыть] – за плечима кривдити; а та жіноча її гвардія, вихована нею вже роками, що не менше була прив’язана до своєї духовної «мамки», як та до них, кидалася по селу, мов розлючені оси, й накликувала таку бучу на мужеську безсоромність за «чорні плями», що, по недовгім часі їх акції, з’являлися тайком у о. Захарія літні ґазди з самими виновниками, що, намовлені ними, признавалися до своїх зловчинків, умотивовуючи причини їх сповнення, або як се було неможливо – винагороджували свого душпастиря іншим способом заподіяну йому кривду й просили прощення, щоб лиш сором не розходився по селу й далі.

Так о. Захарій був поважний й цінний чоловік, був і проти нього, наче батько. Він не жалував, що доля так чудно закермувала й звела припадком його з отсею родиною.

* * *

О. Захарій на часок замовк, опершися о спинку фотелю, між тим, як Юліян, задуманий, крутив папіроси, укладаючи рівно у свою папіросницю на пізніше.

Здавалося, оба думали чи не про одно й те саме. О. Захарій неначе з журбою в душі, а Юліян поважно. – «Отже, Ви… як згадували мені недавно, – перебив мовчанку душпастир, – не рішилися ще справді, до якого факультету вам забратися?»

– «Ні, – відповів сей. – Родичі бажають, щоб я йшов на богослов’я, між тим, коли мене богослов’я не манить. Батько мотивує, що воно дає найскорше кусень хліба, мати хоче мене лиш душпастирем бачити, бо вся її родина походила з священицького стану».

– «Ваш батько з якого роду?» – закинув о. Захарій питання.

– «Мій дід був військовим. Помер капітаном».

– «Ваш батько не є звичайний годинникар, як інші його товариші і професіоналісти?»

– «Се так. Він потрохи дивак і свого роду філософ. Його симпатію й поважання не легко здобути».

– «Чи був завсіди такий?»

– «Відколи я його як таким знаю, був все такий».

– «Отже, з військового стану…» – сказав о. Захарій, мов більше до себе.

– «Мій дід вчасне й несподіваною смертю помер. Моя прабабуня по смерти моєї бабуні, а її доньки… й свого зятя, себто мого діда, жила в убожестві, щоб виховувати внуків. Енергічна й мудра, як оповідав батько, все-таки посилала дітей до школи. Мій батько, хоч і як вчився добре, не міг скінчити середньої школи. Дійшовши до 7-ї кляси гімназії, взявся до професії, в котрій йому щастилося; оженився вчасно, став, яким є. Похмурим, строгим, але з традиціями, виявленими гордою прабабунею, й невмолимими засадами. Сестра його, моя одинока тітка, вийшла заміж за старшого й чесного чоловіка, живе глибоко в горах, і лиш рідко коли, а то раз в рік, в день його уродин, обзивається до нього або відвідує його. Як сам сказав, душа мого батька без тепла й чувства повна погорди. Особливо до слабосилля й прощання людських хиб, до всього, що м’яке, наколи б деякі моменти в його життю, що зроджували в нього глибоке чувство…»

– «Чудно, – відповів о. Захарій. – Коли ми дитиною терпимо, не маємо доволі вигріваючого сонця, любови, її радощів – я не говорю тут про надмірний процент сього природного багатства – то любови батька і матері, а лише нормально ми затягаємо і сірість і в пізніший вік свого єства. Ви казали, що ваша прабабуня була горда і енергічна, була невмолима… хто знає, який вплив ішов від тої жінки на розвій його дитинної душі. Хто знає!»

Юліян підсунув брови вгору й дивився через хвилю, мов в зачудованню на душпастиря. Через його розум переволіклося щось, мов спомин з якоїсь сірої давнини, в яку була й прабабуня вмішана й котрий то потонув в забуття і осталося йому в пам’яти – що буцімто хтось загнав собі «кулю в лоб».

– Так коли про те дещо чув з уст батька, в кімнаті батька, де бавився дитиною на землі й розпитував пізніше молодим хлопцем в своєї матері, вона вмісто відповіді погладила його по лиці пестливо й запевняла, що йому, мабуть, щось подібного снилося. А прабабуня не була вовчицею, лиш добра й спокійна й тулила його не раз до грудей… і благословляла пошепки, коли батько був надто строгий проти нього. Та про те він не згадував о. Захарію.

– «Цезаревич», – вимовив нараз о. Захарій ім’я молодого чоловіка, наче пригадуючи собі щось.

– «Цезаревич, – а відтак, стрінувшись з поглядом молодого чоловіка, додав: – Я чув се ім’я колись в життю, але при якій нагоді; де й з чиїх уст, не знаю. Отже, з роду, мій пане Цезаревичу, ви з військового?»

– «Так, отче».

– «Постать ваша, вигляд військовий, лиш кров мішана з попівською, – о. Захарій при тім усміхнувся, а потім додав: – Не диво, що вас не тягне до попівського стану. Дарма. Але найважніша причина якась, так сказати б, мусить бути».

Юліян здвигнув плечима. «Я думаю про філологію, думаю про техніку, про такий фах, щоби мене не в’язав до одного місця – але богослов’я мене оставляє цілком байдужним… В життю священика є багато сплячого, самітнього і багато середньовіковости».

О. Захарій підняв руку: «Апостольського» хотіли ви сказати…

– «Нехай би б так».

– «Але проте ви б все-таки не були б від того, аби не стати розсадником моральности між своїм народом».

Юліян усміхнувся своїм гарним усміхом, наче говорив до дитини: «Щодо того, то не відмовляюся. Вона має дещо за собою. Так, приміром, я люблю природу. Ставши духовником, мав би нагоду жити, жити посеред неї, бо на селі, може б, і не був так скований й зобов’язаний всяким державним й приватним «великим сього мира», крім «консисторії», в деяких питаннях, особливо, де розходилося би в інтересах народу. Я б не жив безчинно. Та – чи справді нарід такий, яким він тепер… з котрого-то можна золото викувати – глибиною? Я боюсь, що – ні, отче».

О. Захарій зморщив брови, начеб його хто болючо вразив.

– «Народ без глибини?» – спитав і не сказав більше нічого. Лиш коли й молодий чоловік замовк, він по хвилі додав: «Наш народ є тою клавіатурою, з котрої можна й муситься видобути звуки, котрі стали б з часом укінченою штукою людської духовности й творчости. Апостол черні мусить бути засадничим і творчим духом моралі, серця і ума. Мусить ним справді бути, наскрізь бути – не фарисействувати в користь особистих, егоїстичних цілей, чи не нижче тої «черні», між котрою живе й годується! – Ах, що ви ще знаєте, мій сину, що ви ще знаєте, що се є – бути справдішним апостолом народу й до того «правди й любови!»» – з тим він і вмовк.

Погляд молодого чоловіка задержався черев хвилину на поважнім обличчю о. Захарія, й йому стало нараз, наче він опинився коло якогось святого.

– Так через якийсь час. Відтак обізвався: «Я уявляю собі, що стан справдішнього апостола «черні» нелегкий. Розуміється, я маю тут на увазі чоловіка, що з розвагою й з сумлінням рішився б до того. Чи вам здається, отче, що в мені могло би бути стільки безкорисного тепла й витривалости, як вимагає, або, щонайменше, повинен мати апостол народу в собі? Ні, отче. Я вертаю до свого. Я чую, що мені треба такого поля до праці, в котрім я б міг цілком потонути. Маю виразне почуття, що міг би стати драматичним артистом, може, ще й архітектом, або противно філологом. Про що інше не думаю. Але до теології я не вдатний. Впрочім, – додав і схилився, заслонюючи очі руками… – я не знаю, я ще молодий. Я сповняв би, може, функції душпастиря совісно, робив би для народу, що б міг, але далі… Я питаю, де та глибина, в котрій би я міг пірнути до самого забуття і, випливши з неї, дати своїй народности щось нове, реальне?»

– «Ви гадаєте, що все новітнє потрібне народові? По-моєму, наш нарід не доріс ще навіть і до того «старого доброго культурного», що вже другим народам майже в кров перейшло, а наш поки що перетравлювати починає. Де йому зі своїм сирим дитячим умом до новостей. Ну, але ви бодай одверті, й мені цікаво душу нашого молодого інтелігента пізнати. А про «глибінь» – про яку ви говорите що… але я вам перервав».

– «Що ви хотіли сказати?»

– «Я хотів сказати, а радше спитати, як мені ту глибінь в народі віднайти, котрий, як ви лише іншими словами кажете, ще лише о ч и м а жиє й безнастанно одного хісна шукає?»

– «Хліба, пане Цезаревичу, се не можна йому за «лихо» закинути. Се ж перша умова до існування й в тім треба йому на поміч іти. Киньте «глубінь» а просвіщайте його… почавши від тілесної культури, аж до високого розвою його духовности. «Глибінь» вставиться сама, бо вона не «геній», як сказав німець Ґете, лиш природа. Подумайте про Шевченка[34]34
  Шевченко Тарас Григорович (1814–1861) – геніальний український поет, художник, мислитель. Т. Шевченко завершив процес становлення нової української літератури як явища літератури світової.
  Творчістю Т. Шевченка захоплювалася О. Кобилянська, називаючи його «великим українським національним поетом». Героїня її твору «Природа» молода русинка «Шевченка ж знала майже напам’ять».


[Закрыть], про Франка[35]35
  Франко Іван Якович (1856–1916) – геніальний український письменник, вчений, громадський діяч. Зробив великий вклад у поезію, прозу, драматургію. Перекладач творів світової літератури.


[Закрыть] і інших наших «глибин» – що вийшли не з іншої верстви, як з «черні»».

Через хвилю настала мовчанка, Юліян… сягнув по папіросницю… а на ґанку зблизився несподівано сільський листонош і подав часопис і листець для панни дому.

О. Захарій спитав його, чи не відомо йому, коли був на пошті, в сусіднім малім містечку, може, годину ходу від парохії, чи не вернули п-і Орелецька, властителька пошти, додому. Виїхала з їмостею й панночкою ще зрання… й досі їх нема. Він думає, що, може, вони всі в неї… задержалися.

– «Ні».

Оскільки йому відомо… пошту для Покутівки видав панич-експедитор… як звичайно… але більше він не чув і не бачив нікого… певно, далі над’їдуть. З тим звітом віддалився.

О. Захарій не сказав нічого… лиш коли чоловік вийшов цілком з подвір’я й він поглянув на свій годинник… спитав: «Скажіть мені, молодче, чи таких є більше, що такої думки, як ви, себто, що відтягаються… від богослов’я?»

– «Ні, я б сього не сказав, – відповів Юліян. – Що я говорив, говорив сам з себе й за себе».

– «Кажуть, від молоді поступ ішов і йде. Який може бути поступ від тих, що ще самі не зрілі, а може, й зовсім буденні?»

– «В такім разі мусимо мати лиш найздатніший процент на увазі. Се все сильні одиниці роблять, отче, бо буденність іде напомацки… за голосом провідника».

– «Молодіж гарна, пориваюча зі своїм запалом… Але запал так само творчий, як і винищуючий».

Тут о. Захарій замовк, неначеб хотів все виявити, що важило йому на душі, лиш по якійсь хвилині мовчання зі сторони молодого чоловіка сказав, що молодіж витворяє, може бути, добре й лихе, але наш простолюд поки що є ще лише матеріал, з якого повинен витворитися народ, а акція в тім витворенню вимагає також і сумлінних, і просвічених… душпастирів. Але, судячи по теперішній молодежі… мені щось інше вважається.

Юліян поглянув на о. Захарія, відгорнув волосся з чола й замовк. Він не знав, що має думати. Чи отсей апостол перед ним був справді таким в душі й сумлінню, як виявляв себе? Чи була се лише його постанова намовляти молодь в ту саму область, в котрій перебував, і може, з якоїсь обави, щоб вона могла остатися з часом пусткою, до чого, здавалося, закроювалося, навертав і його туди. Хто там знав…

О. Захарій мов вгадав його думки.

– «Ви ще спраді дуже молоді, мій сину, й знаєтеся не багато на життю й людях». Він сказав се спокійно з усміхом на устах.

Юліян легко спалахнув.

– «Після запевнень деяких авторитетів з державного стану відомо, що нарід не вдячний, і потрібує або Христа[36]36
  Христос, Ісус Христос (помазанник, месія) – це син Божий, друга іпостась Святої Трійці. Він – істинний Бог, як і Бог Отець, і Бог Дух Святий. Його називають Спасителем, тому що він врятував від гріхів і вічної смерті. Найважливіша частина імені – Христос – є перекладом грецькою мовою іудейського релігійного терміна «месія» (букв. «помазанник», у перекладі – посланець Божий, рятівник людей). Засновник однієї з основних світових релігій – християнства.


[Закрыть], або надчоловіка[37]37
  Надчоловік, надлюдина – оспівування культу надлюдини – це одна із позицій філософії Фрідріха Ніцше (1844–1900) – німецького філософа, представника ірраціоналізму та волюнтаризму, одного із засновників «філософії життя».
  Сама О. Кобилянська в ранній період була під впливом цього філософа. В автобіографії «Про себе саму» (1921–1922) письменниця наголосила: «Щодо Ніцше, то правда, він мене займав своєю глибиною й деякими думками на будуче, але щоб я вже так дуже віддавалася впливу цього модного філософа, то ні».


[Закрыть] між собою, щоб з ним зносився й не став жертвою його темноти й з того виникаючих дисгармоній».

О. Захарій не обзивався.

– «Добре було би передовсім і себе самого спитати, скільки в нас тієї любови до народу».

Тут Юліян здержався на хвильку й поглянув наново на душпастиря. Чи не заопонує він йому?

Але ні. Сей мовчав і притакнув головою.

– «Тієї любови, отче, про котру кажуть і пишуть, що вона «змиває ближнім ноги» й служить їм. Крім того, треба собі також бути й того свідомим, о скільки й в якім відношенню стоїмо ми самі до Царства Господнього».

– «Я з вами згоджуюсь, пане Цезаревичу, – сказав душпастир з якимось, як здавалося, внутрішнім вдоволенням. – Ви говорите, як з книжок. З вас виробився би з часом неабиякий проповідник».

Юліян, як перше, змінив барву, вийняв наново папіроску й закурив її. Але не чинив се довго. Потягнув кілька разів і кинув її позад себе на подвір’я.

– «В сій хвилі не говорю з книжки, отче. А – хоч би. То чи книжки не пишуть люде? Не черпають їх зміст по більшій части з життя? Вони ж на те й пишуть, щоб ми їх читали й розуміли, та до життя щоліпше пристосовували. Відносно до моєї особи, я скажу лише се на сю тему, що не доріс до праці між народом в тім змислі. Вона мозольна й поважна й без поваби своїм характером для мене».

– «Ви ще молодий і можете в собі помилятися».

Юліян поглянув на о. Захарія. В його очах щось загоріло.

– «І ще одно, отче, до чого признаюся одверто. Я загордий зі вдачі, занеподатливий, щоби бути, як-от, приміром, ви, як оповідають про вас; вашу терпеливість, безкорисність, непохитну віру, добрі людські прикмети й те, що з зерна, котре засіваєте, мусить колись лише саме добре вродити. Ви!!» – о. Захарій перервав раптом дальшу бесіду на сю тему наказуючим рухом мовчання… й спитав, чи він, Юліян, говорив коли зі своїм батьком подібно?

– «Ні. Не зазивав його батько ніколи до виявлення своїх поглядів у тім напрямі. Він привик мовчати, а може, мовчання й унаслідував по батькові. Що я з вами так одверто говорю, ви самі винні, шановний отче. Мені здається, що перед вами мусить кожда душа сама відкриватися». Він замовк, але не відводив очей з обличчя душпастиря. По лицю сього перебігло мов легкий смуг притаюваної доброти, але й він не обзивався.

Відтак перебив мовчання… «Кажіть ще щось, молодий чоловіче, бо я знаю, що вже скоро до нас не зайдете».

Юліян змішався.

– «Я прийду, чому б ні. Не можу собі навіть і уявити, що, пізнавши раз ваш дім, можна б сюди й не приходити. О, отче», – вирвалося йому вслід за тим з уст. Він так прагне дальшої науки, не лиш одної фахової, але і іншої позафахової, бажає пізнати світу, того великого, культурного світу, а своїми творами чудес, винаходів, людської руховности й штуки, котра ублагороднює душу, поширює горизонти і, як кажуть, дає одиноку духовну насолоду в життю. Йому здається… що кожда днина, котра тепер минає… є для нього ущербком на будуче.

О. Захарій усміхнувся.

– «Не бійтеся, мій сину. Нічого вперед себе не втратите. А може, навіть і побут в Покутівці дасть вам колись пізніше кращі моменти, щось милішого, бо…» – й тут він перервав і вмовк.

– «Бо щодо шляху, на який маю вступити… то він мені сам укажеться, – докінчив Юліян». Йому ще час два роки до того. Він їх перебуде правдоподібно за границею і аж відтак на «шлях» будь він в верстві інтелігенції, селян, робітництва, чи на лоні природи – будь в рядах війська – се послідне слово вирвалося йому з уст, начеб чиясь невидима рука кинула йому його на уста; й тут він на мить урвав. «Воля й непохитна постанова доводить не одного до цілі».

Він протер чоло, наче відсвіжив себе тим, відітхнув і піднявся зі свойого місця. Йому час додому, і часу забрав отцю. А там і сонце клониться до заходу. «Але тут у вас, отче, – додав, – як недивно, з теплом і оглянувся, роблячи з простягненою рукою рух, ніби обіймає цілий виднокруг, зараз сидячим проти себе о. Захарієм, що в тій хвилі так погідно й з щирим заінтересованням слідив за кождим словом і рухом молодого чоловіка, – тут все таке мирне, повне якоїсь гармонії і безпеки, що будить щось досі дрімуче в нім, незнане й перетворює на моменти. Ах, він сам не знає, в що й – що тут зовсім інший світ…» – кінчив спішно, мов здержував себе, щоб не зраджувати якусь м’ягкість, котра намагалася перебитись на зверх, а за котру міг би соромитися.

О. Захарій усміхнувся своїм лагідним усміхом, котрий одначе все-таки, наче проти його волі, уклався в сій хвилі якось сумно.

– «Могло б ще інакше бути. Краще», – сказав, тронутий, між тим, коли погляд Юліяна полетів понад головою отця, дальше на обійстя парохії.

– «Хочете вже йти?» – спитав о. Захарій і піднявся й собі. Його погляд полетів, рівно Юліянового, понад господарські будинки й за обширне подвір’я на дорогу, що велася біло, ясно між зеленими левадами а й дальше, а відтак не стрінувши на ній нічого, вернув стурбовано назад. «Ідіть і приходіть знов, – сказав, подаючи руку молодому. – Ідучи, може, стрінете там де моїх. Перекажіть, щоб й скоро вертали й нігде не поступали. Правда, мали доволі орудків вилагодити в місті, але все-таки повинні вже в дома бути. Та коли їде з ними моя теща, то воно все так буває. Бачите, сину. Кожда хата має свою чорну хмару. Так і моя. Але йдіть, мені також треба до своєї праці набратися. Завтра маємо більше свято і я все люблю до проповіді приладжуватися».

Юліян обіцяв передати його бажання паням, коли стрінеться з ними, і опустив парафію.

Вертаючи сільською дорогою, застановлявся, чорез що о. Захарій допитувався його, чи не вступить до семинара й не домовляв до богослов’я, але й не підпирав його нехіть до того стану.

Та недовго видержувала його думка при тій точці. Його око полетіло по дорозі, по полях, де люде укладали з клань снопи збіжжя на фіри й відвозили додому. Сонце вже жевріло на заході й над лісом сліпило око.

Через хвильку він глянув туди, відтак зняв капелюх і пустився спокійним, рівним, наче військовим, кроком вперед. Воздух був чистий, повний запаху зі свіжої стерні й ледве замітний вітрець овіяв його чоло, очі й щоки.

Він згадав Еву.

Як чудово все зложилося. Судьбі захотілося, щоби молоді коні о. Захарія сполошилися, щоб він їх здержав, боровся з ними, від чого ще й по нинішній день остався на правій долоні, лиш йому відомий, знак, – що «спас» подорожніх, з чого вийшли запросини, й будучи в дворі, зайшов хоч-не-хоч до них.

Які добрі були вони всі для нього. Почавши від батька, матері і – які ввічливі. А і як противно було йому сюди заходити вперше, й як і змінилося все на інше чудно…

Так. Несказанно добрі. Передовсім батько, душпастир, мов постать з Біблії його всюди зустрічала й німо добром благословила, коли вступав лиш в їх хату. Огортало його в ній щось шовкове любе й він там справді наче на той час перетворювався. Його єство наче відслонялось супроти чогось. Так. Там був чимось відмінний світ, а все-таки рідний. Інший, як дім дідичів і – дім родичів.

Родичів? Та що се? Прокинулась в цій хвилі погорда до хати своїх батьків? Соромився? Щезла вже любов до тієї хатини, де панувала жіноча праця, мовчазно, невтомно, під руками його золотоволосих сестер, яких матір мов освячувала своїм усміхом доброти й благаючим поглядом видержувати те, що йшло від непривітних життєвих обставин і їх батька, невмолиме, суворе, строге, примусове.

По його молодих устах перебіг сумний усміх, він похилив голову й потонув у думках.

Нараз зі сторони лісу гукнув хтось. Він здригнувся й поглянув туди. Се був Едвард Ґанґе, що стояв на вузькій пільній дорозі з фельдштехером в руці… й дивився в його сторону. Та пізнавши в самітнім мандрівникові свого вчителя й товариша, він спустив шкло, котре висіло йому через рамено… і обидва підійшли до себе.

– «Я за тобою, бо не міг тебе діждатися. Дві години ти перебув на парохії. Що там взяли тебе, може, в який фамілійний полон?» – і при тих словах розсміявсь.

Юліян легко нарум’янився.

– «Нічого подібного. Балакав трохи довше з о. Захарієм».

– «А прочі?»