Текст книги "У неділю рано зілля копала"

Автор книги: Ольга Кобилянська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Таке перебула Мавра.

Вона мала за чоловіка отамана циганів і розбійників Лукача Раду, злого, як вовк, хитрого, як лис, і гарного, як боярин. Так що з того? Одного разу гуляла в пусті недалеко одного малого мадярського містечка перед якимись такими, що поїхали зумисне в пусту оглядати циганські шатра і циганів, і заробила тим гроші.

– Ти гуляла, Мавро? – питає зчудовано дівчина, бо перший раз чує се з уст старої жінки.

– Гуляла, донько. Ще й як гуляла, а все округи огню, особливо як до нас заходили пани та розвідували про наше життя і звичаї. Тато грав на скрипці, другі на цимбалах, а я гуляла. Боже, як грав старий Андронаті! – і при тих словах Мавра ніби з подиву аж захитала головою. – Відтак просив одного разу один з панів, гарний і молодий боярин, щоб я й до містечка приходила ворожити і гуляти, і я кілька разів ходила туди, часом з татом, а часом і з чоловіком. Там стрітила я того гарного молодого боярина вдруге. Він сипнув Раду грішми за танець, а мені за ворожіння, а Раду, лакомий на золото, давай і далі мене на такі зарібки посилати. Як ішла я з ним, то гуляла, а як сама, то лиш ворожила. І хоча я не все хотіла, та з боязні перед ним мусила ходити. Там стрічалася я з тим пишним боярином вдруге, втретє, ба і вчетверте, доки не став він потайно цілувати мої очі, мене голубити і називати Мавру своєю чорною звіздою – аж доки не збожеволіла вона з любові за ним… Доньцю! – додала нараз Мавра, остерігаючи побілілу чомусь, як сніг, дівчину, – я була молода, гарна і дурна, він багач, красний, як місяць, що носився на коні, як вітер, і – чому не мала я його любити, коли він, пан, не цурався пригортати до себе бідну циганку, називати її своєю звіздою, цілувати і голубити?.. Доньцю! хто бачив таку любов, правдиву, і щиру, і палку, таку, як бачила молода Мавра в його, той… господи боже, змилосердися над бідною жінкою, що все-таки согрішила на світі, – застогнала Мавра і, кинувшись лицем до землі, вмовкла.

– Відтак, – додала по якійсь хвилі зворушення, – відтак, коли я, плачучи та жаліючись перед ним, дрижала з остраху перед тим, що настане, та більше ще перед Радовою карою, що мусила мене досягнути – бо ж я прогрішилася, – він здвигнув плечима, кинувши мені в лице, що сама я винна, і, свиснувши нараз, мов на собаку, вийшов собі з хати… Хоч я бідна циганка, доньцю, – тягнула стара далі, – яку іноді й собаками лякають, а він був гордий пан, що цілував і голубив мене, та хоч я багато забула з того, що мене відтоді постигло, але того свисту, що дістався мені вкінці в нагороду за любов від його, я ніколи не забуду. Ніколи!.. Я його прокляла. Але що з того? – спитала гірко. – Він остався паном, а я… збавила свою долю… по сьогоднішній день. Доньцю моя красна… – говорила дальше, знов остерігаючи, – донько моя пишна, стережися любові! Я кажу тобі ще раз. Гадаєш – кара постигла його? – питає і просто нівечить дівчину своїми диявольськими очима. – Його кара не постигла, а лише мене одну. Мене Раду через дитину викинув з циганами від себе, дитину вбили, а може, і вкрали, родичі опустили[18]18
  Опустити – залишити.


[Закрыть] мене, і я, мов підстрілена звірина, опинилася в вашім лісі. Свята деревина, от тота, – додала з незвичайною побожністю, указуючи на смереку, – охоронила мене від смерті, спровадила твою матір і утримала і досі при житті. Якби не те, з Маври давно вже й сліду не було би. До такого доводить любов, дитинко, – звернулася циганка назад до перших своїх слів, – до такого. І ось то любов! Але що то й говорити! – додала майже з розпукою в голосі, – що то говорити. То всі знають. Я також знала, що треба лиха стерегти… бо мала вже й Раду за чоловіка, а проте… – вона урвала, поглянувши далеко вперед себе таким несказанно смутним поглядом, що Тетяну обгорнуло жалем. – Люби, Тетянко, щиро, як любов і тобі суджена, – обізвалася відтак остерігаючи, ніби схаменувшися від своїх тяжких споминів, Мавра, – лиш не люби за плечима матері і не люби відразу двох. Окрім того, стережися одного, доньцю… одного.

– Чого? – спитала ледве чутно Тетяна і, як перше, побіліла.

– Стережися… бережися… – говорила, – щоб не дожила свисту…

В очах Тетяни заблистіло нараз чимось таким гордим і сильним, таким гарячим і недоступним, що Мавра заніміла. Заніміла тим більше, що Тетяна, не кажучи ні слова, встала нараз на рівні ноги і, випрямившися, мов смерека, сказала:

– Не свисне, Мавро, не бійся. З мене «не свисне» ніхто. – І підсуваючи високо чорні свої брови, повторила ще раз: – Не свисне.

– Нехай господь боронить від того, – притакнула Мавра, побачивши дивне зворушення у дівчини. – Нехай тебе боронить.

– Нехай боронить, – повторила сим разом і Тетяна і затиснула уста.

Мавра усміхнулася і, піднявшися на коліна та обхоплюючи дівочий стан, стягнула її пестливо назад коло себе. – Нехай боронить.

Тетяна мовчала, мовби їй щось мову відібрало. Не могла більше на слово здобутися, їй кружило в голові. Спомини з останньої неділі віджили в її душі, вона неначе давила їх в сій хвилі в собі нечуваною силою гордості. Мовчала і не хотіла про них говорити. Краще з тою тайною в он ту пропасть зсунутися, ніж про неї перед кимось хоч би й словом зрадитися. Не хотіла – не могла.

– А такий був красний і пишний, – почала знов Мавра, навертаючи до своєї минувшини, – як сам місяць на небі. Пан був, от що! Ростом високий, волосся темне, очі голубі, як небо, пишні та щирі – господи, які вже щирі! – вус, як шовк, га-й, га-й!!

– Мавро! – крикнула нараз дівчина, мов з другого світа вернула. – Мавро! – і тут же змовкла…

Мавра повела цікаво очима за дівчиною, одначе Тетяна мовчала. Була лиш бліда, очі блистіли, як дві чорні зорі, широко створені, а червоні маки коло лиця дрижали злегка.

– А он твій половик, – обізвалася стара і указала на хижуна, що справді, припочивши на хвилинку на якійсь вершині, здіймався саме вгору і полетів.

– Він з тамтої сторони, – відказує якось розсіяно та задумливо Тетяна і встає поволі.

– З тамтої сторони.

– Я вже піду, Мавро, – каже дівчина. – Сонце зайшло. Поки додому зайду – потемніє.

– Іди – і приходь до Маври, – просить стара і здіймається і собі на ноги, щоб провести дівчину хоч кілька кроків. – А другим разом, – додає, – розкажи вже ти що, і будь твоє краще від мого.

Тетяна не відповіла. Мов та сполохана серна, метнулася з чудним тужливим смутком в душі через ліс, скорше і скорше в долину – аж опинилася дома.

* * *

Настала дальша неділя, і Тетяна йде знов лісом, як звичайно, поступивши на часок до Маври. Розлучившися з матір'ю, що й собі сим разом зайшла до старої в справунках, Тетяна пішла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши на ній нікого, полізла на Чабаницю і опинилася аж недалеко «Білого каменя»-велета. Припочивши там добре, розглядалася звідти по селах в долині і от починає звільна з Чабаниці спускатися. Сходячи отак вниз, зоглянула нараз на сільській дорозі, якою ніс колись старий Андронаті білого внука і яка вела в село Третівку та тяглася і попри Чабаницю з білою стежкою – їздця, в якім пізнала на перший погляд Гриця з угорської границі. Та чи лиш її очі доглянули його? Гриць так само зобачив молодим острим оком своїм дівочу постать, як спускалася живо легким кроком горою вниз.

Він пустив коня і летів, мов орел.

О, вона добре пізнає його, але боїться з ним здибатися. Хотіла б, але боїться чогось. Квапиться злізти з гори, збігти додолу до матері, але відчуває, що запізно. Він вже пізнав її своїм бистрим оком. Погнав коня щосили і от вже на білій стежці. В долині, вище стежки, прив'язує коня до деревини, а сам спішить вгору до неї.

Що їй робити? Збігати ще борше вниз? – питає її серце. Сховатися де в лісі?.. Не вспіє. Зрештою ліс аж трохи нижче зачинається, а вона саме на леваді, де лиш недавно скошено сіно, і він вже бачить її. І він квапиться. До того гадав би, що вона його боїться. А вона не то, щоб по правді його боялася, лиш так прикро їй чомусь перед ним. Вона ж нікого не боїться. Так вона казала йому, а що раз казала – не буде перемінювати.

Станула геть аж вже понижче «Білого каменя» закинувши руки позад голови, і дивилася вдолину на нього, як спішить до неї.

Він спішиться, іде скорим кроком вгору, а вона стоїть, як на вуглях, люта на себе, що запізно його побачила і не мала вже спроможності сховатися перед ним.

– Чекай, я йду! – кличе він до неї, і вже туй-туй стане коло неї.

Вона не відзивається, хоча їй спішно: там, вдолині у Маври, вижидає її мати, а вона он в що тепер попала.

Остаточно опиняється він вже коло неї.

– Туркине! – кликнув радісно і окидає її оживленим, блискучим оком, віддихуючи здоровими грудьми з поспішного ходу вгору.

– Туркиня, – відповідає вона йому і так само окидає його своїми очима. Але чогось біла-біліська стала.

– А он, заквітчалася знов, як колись, і яка вже красна! – каже він, бо сам не знає, що має казати. Відтак додає: – Не зривай весь мак, не стане на рік на насіння.

– Мені в цвітах красно, – відповідає з супокоєм і стоїть далі неповорушно перед ним.

Він німіє.

Вона так високо на Чабаниці, сама-саміська чи не на всю сторону, а спокійна, мов з каменя. Не боїться.

«Гей, Туркине, Туркине, в чім твоя сила?» – виривається йому на уста, але він мовчить. Відтак обзивається:

– Тепер скажи, чия ти донька?

І його голос ніби заповідає, що тепер він пан над нею.

– Спитай ще раз… може, й скажу.

– Але попам'ятай, – погрожує, – з Грицем ти не жартуй.

– Я тебе не кликала, – відказує вона. – Іди назад. Я також іду.

В нім починає варитися. Він закляв крізь зуби.

– А ти хто такий? – питає вона, не спускаючи з його очей.

– Я багатирський син, – відповідає він. – Казав вже тобі, на всю гору.

– Ба-га-ч? – питає вона протяжно і підсуває високо брови.

Багач ніби чудується.

– Багач, – спішиться він об'яснити голосом, що несвідомо старається з'єднати собі її ласку.

– А я не наймичка твоя, – відказує вона згорда і, спустивши погляд додолу, починає певним кроком спускатися вділ.

– Я ж не кажу, що ти наймичка, – обзивається він і тепер, як перше, з якоюсь покорою в голосі.

– То чого кленеш?

– Бо ти глузуєш з мене.

– Ні, – каже вона, і ані на хвилину не задержується, сходить рівним кроком вниз.

– Поскидай свої маки і дай мені! – просить він, приказуючи, і стає визиваюче перед нею. Вона стала і дивиться на нього, чудується бровами.

– Ти не бачиш, що мені в них красно? – питає.

Він затискає зуби.

– Бачу, – бовтнув.

– Ти що з ними зробиш? Затичишся, як я?

– За капелюх заткну.

Вона усміхнулася мовчки.

Кінь коло стежки заржав.

– Твій кінь кличе тебе, – каже вона відтак спокійно. – Сходи скоріше. Я також спішуся.

– І кінь пожде, і ти пождеш! – обзивається він майже люто і приказуюче.

– Кінь пожде, а я ні, бо на мене мама жде, – відповідає вона.

– Ти пождеш, – каже він рішуче хвилюючим голосом, – щоб я надивився на ті твої брови, що тобі їх чорти над очима змалювали…

– Дивися! – каже вона, а сама стає слухняно перед ним, мов дитина, і чудується, як перше, саме тими бровами. І втім, побілівши, додає нараз: – Я тобі казала, що ти дурень! – і ладиться дальше сходити.

Він знов спиняє її в ході, кидаючи їй на сей раз свій капелюх під ноги.

– А дивися! – каже. – Ми лиш двоє на цілу Чабаницю. Чи тобі не страшно? – і в його голосі дзвенить щось недобре.

– З сеї сторони, – відповідає вона спокійно.

– З сеї, – повторяє він і палить її очима…

– Та відтіль, – каже вона. – А перше, як тебе не було, я була цілком сама. Чому ж би мені з тобою боятися? Говори, що маєш говорити, борше, – додала квапно, – бо в долині мама жде. Вона не жартує.

Він успокоюється від її слів, мов водою облитий, і дивиться з подивом на неї.

Тепер глядить і вона сміливіше на нього, в його великі голубі очі, що ніби бережуть в собі кусник неба і прив'язують до себе добротою.

– Чому ти отак заєдно зо мною говориш? – питає він з німою просьбою в голосі, а очі його аж розпачають[19]19
  Розпачати – впадати в розпач, виявляти розпач.


[Закрыть].

– Бо так ти питаєш. Не задержуй довше, бо я спішуся!

Він затискає п'ястуки.

– А як мені не схочеться цілком тебе пустити?

– То я тобі в десятий раз скажу, що ти дурень, і ти мене пустиш!

До глибини вражений несвідомою певністю її істоти, вдасть якої він лиш відчуває і з якою не може упоратися, уступає їй нараз з дороги і сходить враз з нею з гори до стежки.

Ідуть обоє.

Мовчать. Сильна, кипуча мовчанка.

Вона бліда, як голуб, а він з сильно зворушеними грудьми, аж дрижить.

Зійшовши до білої стежки, він сідає без слова на коня, не кинувши на неї ні півпоглядом, – вертає назад; а вона так само мовчки, не поглянувши й собі на нього, щезає десь в лісі – і більш її не бачить.

Довгий, довгий час не чути нічого, крім повільного тупоту кінських копит, відтак утихає й він, і зачувається тужливо протяжний голос Гриця просьбою:

– Туркине, прий-деш??

А небавом по тім, мов ясним дзвінком пробігло, мов перлинами кинулось, долітає до нього:

– Не прий-ду!

І слабо дрижачи, мов бореться з тишиною лісу, обзивається відгомін, передає шум дерев, вдруге вже й посліднє: «Не прий-ду!»

* * *

По повороті додому Гриць мов трійла напився. Не їсть, не п'є, не спить; тверезий, та проте ніяка робота його не береться.

Він не годен.

Одно, що має перед очима, се чорні очі, чорні брови, два червоні цвіти маку, а більш нічого.

Тато, мама лають, а він нічого неначе й не чує. Вислухує мовчки, що заслужив, усувається їм з очей, відтак іде на гору під ліс, на широку леваду, де випасається товарина, коні. Кидається де-небудь в траву і лежить отак. Довго він тут чи коротко, про те не знає. Йому се й байдуже. Круг нього спокій, тишина, мушня вертиться в сонячнім світлі, калатають дзвінки товарят, воздухом іде одностайний шум смерек – і то все догоджає йому. Більше не треба йому нічого.

– Розлінивів наш Гриць до краю, – жалується господиня-мати чоловікові, а той і нагримить несподівано на нього. Тоді Гриць скипить, неначеб в нім прокинулася замертвіла досі ніби його власна кров, ворохобиться проти господаря і відгризається.

– А то що? Я в вас на дні станув? – кличе згорда і віддаляється упертим кроком, щоб не доходило між ним і батьком до гніву, причім прийшлось би знов наслухатися, що він, ласкою годована дитина, невдячний, і різне інше таке, що болить і приводить жаль за собою. Він сідає на свого як вуголь чорного коня, до якого прив'язаний більше, ніж до людей, і їде, куди очі несуть, на день-два в гори або через гору в мале угорське містечко. Йому однаково де, щоб лише скорше з очей.

– Бог знає, що се ми вигодували за кров нашим хлібом, працею, – роздумує журливо батько-господар. – До роботи ні, до господарки[20]20
  Господарка – господарство


[Закрыть] ні, все б то лиш дармувало, чужими руками вугля вибирало, другим хіба розказувало[21]21
  Розказувати – наказувати.


[Закрыть]! Панська вдача… де, де, де! – посвистує господар, а врешті вмовкає.

А всі його люблять, та й чорт знає за що, над всею молодіжжю в селі верховодить, між дівчатами він перший. От – петльованець[22]22
  Петльованець – годованець.


[Закрыть] його. Гей, Грицю, Грицю… будучий ти мій ґаздо, схаменися завчасу, щоб не нарікав колись.

Так ось і сим разом.

Гриць лежить під лісом, виграє на своїй довгій парубоцькій сопілці довгі, тужні мелодії – а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така горда… така… хто вона така? Сам не стрічав її по селах ніколи між другими. Ще йде і до Настки, до якої так звик. І хоча таїть перед нею, що його серцю діється, йому добре з її спокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лиш любить. Вона пестить його, тулить до себе, він піддається тому мовчки, а відходячи хіба скаже:

– Спасибі тобі, Насте, за твоє добре серце; тільки й мого добра, що ти одна на світі – колись відвдячуся…

– Гай, гай… – погрожує вона злегка, жартівливо і, усміхаючись, додає: – Як другу посватаєш…

Але він мусить її ще де-небудь стрінути, годує він себе однією думкою, хоча добре тямить, що вона відкликувала лісом, що «не прийде». «Та – може… – думає, – може, таки раз ще «прийде». Тоді, останній раз, бог її знає, за чим приходила в ліс з своєю матір'ю. А тепер, може, приведе її знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз».

Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В дві неділі пізніше каже батькові, що їде на «хвилину» в сусіднє село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечір верне, «Їдь», – сказав батько – і він поїхав.

Іде він довший час вузькою каменистою сільською дорогою і бачить нараз білу стежку, що оперізує з західної сторони Чабаницю, прилучається саме тут, мов дрібний потік до ріки – до сільської дороги. Та його кінь мудрий. Ось він і не кермує ним, а вже завертає він сам на білу стежку з сільської дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним кроком, ніби гордується гарним їздцем своїм, а далі звільняє крок. Ось ще під'їдуть якийсь час, і стежка сховається в ліс.

Ідуть що їдуть, а нараз стали. Перед ними ще біліє біла стежка, але – «куди веде вона дальше? – питає Гриць себе, – відки вибігає? До кого належить? Ніколи не їздив нею дальше, не знає її добре. Чи не в третє село від їхнього, себто Третівки? А може, лиш на які полонини? А може, в тім селі за Чабаницею і вона живе? Гей, Туркине, обізвися, там живеш?»

Все одно. От, праворуч, високо на Чабаниці, саме ось над білою стежкою видніє той «Білий камінь»-велет, під яким бачив її останній раз. Може, вона знов сюди зайде. З лівої – яр-пропасть, звідти не надійде. За яром – стіна сусідньої гори, так само не прийде.

Далі він не їде. Нема, відай, і чого, була б вже тут була.

Стежка дедалі чи не вужча, і нема часу. Скорше вже буде її тут вижидати. З тою думкою прив'язує коня до деревини праворуч на Чабаниці, сам лягає коло його і лежить. Як вийде вона з лісу на білу стежку, щоб відтак, може, як тоді, полізти під «Білий камінь», він побачить її зараз здалека. Буде йти проти нього, якщо в яр не спуститься. А там чого? Значить, хоч сяк, хоч так, він її догляне.

Кінь поскубує траву, а він лежить, прилігши плазом до землі, саме почерез стежку, спустившись геть аж над край пропасті; лицем же звернувся за стежкою до лісу. От і мусить її вже здалека бачити, як буде сходити до нього стежиною, мов східцями з лісу, крок за кроком… Гей, Туркине!.. я тут!

Жде…

Лісом іде легкий шум.

Колишуться ледве замітно ширококрилі смереки. Щось шепочуть, перешіптуються – урочисто настроюються. Здавалося, святкують… А там вдолині, в пропасті, журчить потік, щось і собі приповідає…

Гриць роззирається, чигає, засягає гострим молодим оком своїм, мов яструб, у саму глибінь лісу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслухує, чи не почує шелесту кроків яких, і дослухався, врешті, чого ждав. З лісу просто стежечкою до нього, може, двісті кроків перед ним, спускається легко, без шелесту… сама-саміська вона!

«Тихо!!» – неначе наказує деревина вокруги і сама лиш тихо колишеться: вона йде.

І справді – вона йшла.

Вона не дивиться ні вправо, в пропасть, ні вліво, на Чабаницю з «Білим каменем», ні рівно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся він, мов змій, – а дивиться на свої ноги і йде. Пристроєна пишно, в шовкову спідницю, стан, мов тростина, гнучкий та тонкий. А личко між маками червоними, великими маками, а з-під них золоті ковтки-півмісячики. Туркиня.

Скрикнув би – та боїться. Вона зараз щезне… В нім аж серце б'ється.

Лежить, не рухається…

Але врешті треба. Стає на рівні ноги, здіймає капелюх і, склонившись низько, майже дотикаючись капелюхом землі, іде так в покорі схилений просто проти неї.

– Туркине!

Вона побачила. Скорше, ніж гадав, пізнала по коні, серцем відгадала.

– Ти тут? – питає і вже дивується бровами. Все така, як завше, він се вже відчув.

– Добрий день тобі, Туркине, коли вже себе так звеш, – починає він і випростується проти неї. Може, хоч сьогодні буде вона інша.

– Я прийшла тебе бачити, – каже вона просто і дивиться йому в очі, але знов бліда чомусь аж до уст. Він упав, кланяється, мов перед царівною.

– Не кланяйся мені стільки, мені доста раз. Лиш моїй мамі кланяються більше, її звуть панею.

– А тебе?

– Я – Туркиня!

– Чому ж вже так?

– В мене от, – каже і показує на золоті півмісяці в ухах, – турецькі ковтки.

– Хто тебе так охрестив? – питає.

– Люди в селі. Ти не чув про мене? – питає.

– Ні.

– Не буваєш в нашім селі в Б…?

– Бував щось разів кілька, звичайно ходжу більше на угорську сторону. Був раз і на храму в вашім селі, але тебе тоді не бачив.

– Або ти ніби знаєш? – каже і чогось заздалегідь усміхається.

– Чому смієшся?

– А чому би ні?

Він уразився.

– Гляди, – каже і морщить брови, – щоб часом люди не посміялися з тебе.

– З мене ні, – каже вона певно і гордо.

– Ов-ва! – наслідує він її.

Вона не зважає.

– А про тебе я, здається, чула, – обзивається відтак, – та лиш не бачила і не знала, як тебе звуть.

– Гриць, – каже на те він.

– Ти вже це казав, – відповідає. – Але ваше село велике і багато людей так зветься.

– Гриць… Гриць, – притакує він і вдарився по грудях. – Той, що має всі дівчата за собою, що гуляє, як ногами пише, що на все село найкраще на трембіті грає… той Гриць. Сеї зими буду, може, і в вашім селі, – додав потім. – Один мій товариш має там вуйка, і той переказував, аби він прийшов до нього, має для нього гарну і добру дівчину. Тоді гляди… – грозить він, а усміх ховається в нього під чорним вусом, украшує його лице.

Вона підсуває мовчки чорні свої брови і дивується його словам.

– Нічого. Будемо любитися.

Вона мовчить, а відтак обзивається:

– Чи ти також посвистуєш собі з тих дівчат, яких перестаєш любити?

– А що, – відповідає він. – Буду плакати? Хіба за тобою плакав би – бо ти он яка красна!

Вона подивилася на нього великими очима, а відтак, мов несвідомо, хапається за червоні маки і, витягаючи їх мовчки з-за ух, опускає на землю.

– А що роблять ті, з яких ти посвистуєш? – питає далі і впиває вигребущо в його лице свої чорні очі.

– Або я їх маю вчити? – відповідає. – І в них є свій розум, як і в мене свій. Мене ніхто не вчить. Неук я.

– Хіба ідуть світами, – каже задумливо, півголосом.

– Не журися ними, – потішає і, приступаючи до неї близько, заглядає їй мило в очі.

– З мене не будеш посвистувати, – відповідає нараз твердо, рішуче, та проте тоне, губиться своїм поглядом в його гарних очах.

– З тебе ні, – каже він впевняючим голосом. – Ти моя зозулька.

– Ти! – каже вона нараз понуро і простягає відпорно проти нього руки, так що її розпростерті пальці опираються об його груди. – Ти!!! – повторює ще раз. – Ти знаєш що?

– Знаю, – відповідає і сміється очима. – Ти красна, мов бояриня, і тебе я люблю!

– Ов-ва! – обзивається вона.

– Ов-ва? – повторює він запитуюче, і крізь його голос зойкнув жаль. – Гей, Туркине, Туркине, – додає він, погрожуючи голосом і очима, – щастя твоє, що ти красна, а то…

Вона хапається за уха і завважує, що цвітів нема.

– А он, на землі, – каже він нараз чомусь з покорою, що старається з'єднати собі її ласку.

– Самі випали? – питає ніби себе, не спускаючи з нього очей.

– Ти, – каже він далі, – така красна, що тебе одну я люблю.

– О… о… о! – викликує вона болісно і згинається по червоні цвіти маку.

– Не віриш?

– Що маю вірити? – питає і підсуває зчудовано чорні свої брови.

– Що тебе одну люблю.

– Мене?

– Тебе.

– І ти красний, – каже вона просто, – але мені тяжко на душі.

– Чому? – питає він щиро і нараз обіймає її за шию. – А он мені не тяжко.

Вона виховзується.

– З тобою мені тяжко.

– Зо мною?

– Так. Я прийшла тобі сказати, що більше вже не прийду.

– Та зате я прийду, – відказує він.

– Куди?

– Всюди – де ти будеш.

– Ба не всюди прийдеш.

– Прийду, як раз кажу.

– І до нашої хати?

– І до вашої хати. Та де ваша хата?

– Коло млина над рікою. Знаєш?

– До Іванихи Дубихи? – питає він зчудовано. – Так?

– Так. Вона моя мати.

– То гонорна пані, – відповідає і майже свиснув. – Здалека кусає.

– Моя мама богомільна, робить людям добре, саму правду любить.

– Та що з того? – обзивається він.

– Ніщо. І тихо в нашій хаті, лиш вона та я і святі ікони; красно так і любо…

– Ще тебе в черниці дасть, – жартує він.

– Може, й дасть, якщо коли захочу.

– Як не посватаю.

Вона спаленіла.

– Чи підеш, за мене?

– Як захочу, піду.

– Ов-ва? – наслідує її знов.

– Ов-ва! – обзивається вона згорда, не споглянувши на нього. Нараз додає спокійно: – Іди собі!

– Піду, коли схочу, не розкажеш мені, хоч ти і Дубівна!

– А мені ліпше, як тебе не бачу, – обізвалася вона зі спущеними вділ очима. І з тими словами завертається, іде.

– Туркине! – кликнув він з жалем, благаючи, а за хвилю опиняється коло неї. – Зозулько!

– Хочеш свиснути? – питає вона і прошибає його великим, допитливим, мов остерігаючим поглядом.

– Туркине!

– Іди собі! – майже молить. – Мені тужно, мені тяжко. Мені сто раз ліпше, як тебе не бачу. Грицю! Іди, іди собі! Мені так тяжко… іди!

– Дурна ти! – обзивається він.

– Гадаєш, я не кажу правду? – відповідає і, станувши близько перед ним, дивиться великими щирими очима з блідого свого лиця, і ще й додає: – І не вижидай мене більше, бо я вже не прийду.

– Прийди, прийди, зозуле! – просить він покірно і схиляється низько перед нею. – Прийди і закукай тут лісом, а я буду тут ждати.

Нараз, поки він спостеріг, спам'ятався, вона відвернулася живо від нього і, не оглянувшись більше ані разу, розділила смерекові галуззя, пурхнула між них, мов та птаха, і зникла…неначе її й не було.

Він не смів чомусь піти за нею. Згадав її матір-паню, не хотів і її дразнити і остався, де стояв. Відтак вернув до коня, обняв, мов товариша, за шию, зітхнув, пождав коло нього хвилину, а потім, не надумуючись довго, протяжно свиснув…

Слухає…

Легкий-легесенький, ледве замітний шум колишеться воздухом, наказує мовчання…

Все мовчить, вижидає.

«Не прийду!» – долітає нараз звідкись згори до нього тремтячим любим голосом. А вслід за ним відбилося почерез яр на противній скалистій стіні, виразно умліваючи:

«Не прийду!»…

Збігла надолину додому, задихана, зворушена, кинулася перед святі ікони і молиться: «Господи, мені смутно! – жаліється, затискаючи, мов удержуючись від плачу. – Господи, мені смутно… Чому мені смутно?»

Вернувши скорою їздою додому, Гриць іде просто до білолицьої Настки. Йому хочеться до когось пригорнутися, до когось притулитися, комусь сказати, що він любить Туркиню. Що вона така, що вона сяка… Що його серце болить… Що казала се… відповідала те – і багато такого іншого кипить в його грудях. Тому й пішов.

Настка ждала.

Вона все ждала.

Коли б і не прийшов Гриць, вона все на нього ждала, однаково його любила. Без відміни, і все радувалася ним.

– Настуне, голубко! – каже він сумно, тужливо і обіймає її. – Настуне, я дуже втомлений…

Настка тулить і голубить. Настка догоджає, вона не питає. Що він хоче, вона мовчки сповняє, завше добра, завше люба.

Тепер сидять обоє обік себе і не говорять нічого… Само мовчання говорить за них.

Він глядить задумано вперед себе на ліс і гори і нічого не бачить. На нього дивляться чорні очі з-під лукуватих зчудованих брів, горять коло лиця червоні маки, дрижать в ухах золоті півмісячики, цвітуть любі уста.

«Туркине! – стогне, благає мовчки його стужене, зворушене серце. – Туркине! Чому мене не любиш?»

«Не прийду-у!» – відзивається в його слуху любий голос і замирає в смутній глибині спрагненої його душі. «Не прийду!»

– Поцілуй, Насте! – обзивається він нараз по якійсь хвилі твердим, якимсь приказуючим голосом і притягає повнолицю слухняну дівчину до себе й тулить. – Поцілуй!..

Поцілувала…

– …Так… – каже вдоволено, встає живо, не оглянувшись за нею більше ні півпоглядом, і відходить…

* * *

Повідцвітали червоні маки, якими прибиралася ціле літо молода Тетяна. Настали понурі дні. Понурі, короткі і дощові. А в хаті Іванихи Дубихи, що стоїть межи горою і гучною рікою, панує майже заєдно півтемінь. То смереки, що здіймаються густими рядками перед хатою на горі, заслоняють вступ сонця і творять в ній понурість; в хаті перед іконою пресвятої діви горить, як звичайно у побожної Іванихи Дубихи, мале миготливе світельце.

Смутно і тужно тепер осінніми днями красній Тетяні. Мати за господарством та справунками в млині, лиш недовго пересиджує в світличках. Тетяна, прибравши їх рушниками, сушеними цвітами та килимами, не знає іноді, що з часом починати, так багато, здається їй, має його зайвого. Хоча й помагає матері в господарстві… клопочеться враз з нею… втім, все ж таки бувають у неї такі хвилі… де здається їй… має його ще все забагато. Грубої челядинської роботи Іваниха Дубиха своїй одніській доньці не дає в руки, а туга за Грицем і потайна любов до нього підмулюють душевний спокій і рівновагу дівчини. Летіла би, як птаха, на гору до нього, він же кликав, молив лісом, щоб зайшла хоч раз ще. Однак вона не була. Щось, що було сильніше від неї, держало її вдолині, вдома, не допускало виходити проти нього.

Хотіла бачити – не йшла. Любила – не показувалася Зачинила душу і ніби ждала чогось. Неначе боялася любити так, як була годна…

«А що, буду плакати?» – гомоніло його голосом в її душі, коли пригадувала собі розмову з ним та те, що дівчата, полюбивши, повинні мати «свій розум».

Так. Тому ж і в неї був свій розум, – і вона не виходила в ліс до нього. Не вірила йому. А он бідній Маврі як пішло життя марно-марнотою, і всі покинули. Нікого, окрім неї та її матері, не мала вона на всім світі. Та вона так не хоче. Ліпше не любити, якщо мав би він її забути, висміяти, що так дуже його полюбила, в його очах душу загубила…

І чомусь їй лячно, і чомусь тужно. Скільки не молилася, віри до нього в неї нема. Полюбить, покине, осміє і свисне! – остерігає заєдно якийсь внутрішній голос її серце. Так учила, остерігала Мавра, а Маврі вона вірить.

О!.. о!.. о!.. – виривався на саму таку лиш думку стогін з її грудей, і віра, хоч би й була на час, щезла без надії – не вертає більше. Думка нестерпна. Вона мутить її душу, відбирає спокій. Насуває смуток, розпікає душу. Вона, Тетяна Дубівна, покинена, осміяна. Вона – що її мати держить, мов цвітку за образами, шанує, пестить. Що все, чого б не захотіла, мала по волі. Вона ним покинена, а він посвистує на неї!.. Мов під невидимим тягарем якогось незрозумілого їй самій страху – угинається Тетяна, терпить і умліває душею.

Так часто, так густо. Тому зачинені її уста мовчать гордо, не признаються нікому про біль і рай в душі. Прийде він або старости від нього, вона заговорить, все розкаже. А коли не так, нехай все в ній згасне.

Іншими днями знов Тетяна, мов той лід весняний, тане. До себе усміхається, радіючи цілою душею. Він її любить! – красний та пишний, мов орел літає. А все її любить, душею в'ялить. Грицю, Грицю! – кличе її молода душа, простягає тужно свої чисті крила, тріпочеться надіями, усміхається щастям; коли прийде сам?

Сам!

На своїм дорогім, як вугіль чорнім коні. Прийде, поцілує, стане перед матір, скаже те, що треба, заповість їй щастя.