Текст книги "Знак Саваофа"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Зараз вона спокiйно йшла темними закутами, навiть не шукаючи дороги, не спотикаючись об камiння, обваленi сволоки: вiн чув легкий запах парфумiв, що трiпотiв у його нiздрях, запах, перемiшаний з трунким сигаретним димом, – пiзнiше вiн скаже для себе, що вона була стерильно чиста, як i її нагота, вiд якої запирало дух. Потiм вони вiдразу опинилися в невеличкiй кiмнатi, де вона запалила гасову лампу, дмухаючи на пальцi, а коли Андрiй кинувся допомагати, то потрапив лицем у розпатлане крило тугого чорного волосся. Тiльки тодi, з тiнями, що розповзлися вiд кадливого вогника лампи, вiн побачив широке металеве лiжко з матрацом, купою книжок i поруч невеличким сейфом, який слугував за шафу. Вона витягнула пляшку вина, впала на лiжко, подавшись спиною, блиснувши соковитими ляжками, i усмiхнулася. Волого усмiхнулася, розтуливши червонi равлики уст. Вона мовчки простягнула руку, запрошуючи сiдати, i передала йому пляшку, облизнувши соковитi губи, сказала просто:

– Iлона…

– Що… Ага… Андрiй…

Вона ще випила, потiм встала i зняла сукню через голову; труснула бiлими грудьми з круглими коричневими сосками, i цi соски надавали форми, робили тiло вiдкритим, звабливим та недосяжним, бо водночас йому видавалося, що це не для нього, а для когось iншого. Вона взяла його долоню i притулила до лона, потiм провела пружким, м'яко податливим лобком з гарно вибритим йоршиком волосся, потримала, пiдняла очi, блиснувши, як перед смертю чи перед невимовною радiстю, так, як нiколи не буває у дiтей.

– Поцiлуй мене…

Вiн поцiлував. Потiм вона вiдiрвалася вiд поцiлунку, лишила його стояти напiвп'яного, ошелешеного, з виряченими очима. Вона лягла на спину, зiперлася на лiктi i розкинула широко довгi ноги, зiгнутi в колiнах, чекаючи, коли вiн скине з себе одяг; рвучко притягла його голову, хрипко вимовивши:

– Бери…

Вiн хотiв здертися на неї, але руки рвучко пiднялися, телiпнувши перса, кинули його обличчям мiж ноги, i Андрiй запручався, але м'якi колiна стиснули голову, i вiн занурився в м'яке волосся, вiдшукавши губами набряклу плоть. Потiм вiн зупинився, вiдчуваючи, як сходить насолода, небуденнiсть облазить, як асфальт пiд мокрим дощем. Вiн звiвся, готовий втекти звiдси, але стояв i дивився на неї усмiхнену, з туманним, але палаючим поглядом. Тодi вона звелася, лягла на живiт, звелася на лiктях, вигнувши спину, сiдницями на нього, зовсiм по-кошачому, i розкинула широко ноги. Аж тодi, коли вона повернула голову, подивилася на нього прямим, нiжним, з бархатистими iскорками поглядом, в зiницях очей плавали вогники гасової лампи, вдихнувши запах розгарячiлого її тiла, свого тiла, вiн увiйшов у неї. Вiн гадав, що це буде, як з усiма дiвчатами, але вiд самого початку i до кiнця, коли вiн упав їй на спину, а вона виповзла i взяла його прутня в рота, вiн, чи то з природньої соромливостi, чи то з ляку, давив у собi той крик задоволення, що судомою проходив тiлом, зiжмакував горло; вiн вiдчував, як плоттю бiгає язик, губи гумово обiймають, вiдпускають, iнодi бризкаючи липкою ниткою слини, аж доти, доки вiн не кiнчив, а вона жадiбно заковтала, сопучи, хапаючи розкриллями носа пекуче повiтря. Коли вiн збудився знову, не встигнувши вiддихатися, як Iлона вже налазила зверху, – тiнь знову, як побiля лiхтарних стовпiв, обповитих мошкарою, зрiзала частину голови i лiвої руки. Перед ним – двi круглих грудi, красивих, з випещеною персиковою шкiрою. Бездоганне тiло жiнки. А пiсля третього разу вона почала кричати, звиватися; вона кусала його губи, плечi, щось шепотiла, а очi взагалi розплилися в каламутному жовтому свiтлi. Нарештi Iлона затихла, простягнула руки, розтягнувшись тiлом на смугастому матрацi, лежала непорушно, а тодi зайнялася смiхом, єхидним, злим, i сказала:

– Вона не отримає його… Зовсiм не отримає… я її прикiнчу…

Але вiн вже дрiмав, нiчого не чув, ховаючись за якоюсь повстю зi слiв начебто не до нього, бо розумiв, що цей сексуальний концерт не що iнше, як початок чиєїсь iсторiї. Але вона не давала йому спати. У дiвки був перець розсипаний мiж ногами. Великий червоний розiтертий перець. Вiн вже з смаком дивився на розставленi ноги, як вiд поштовхiв тремтять її груди, як вона закидає голову, телiпаючи чорним, майже воронячим, крилом волосся. Все це вперше приходило, впливало у нього деручким терпучим свiтом пiзнання. Але решта була вiдома, йому в перервах хотiлося просто плакати вiд вiдчаю, що вона його не перша, хоча в слобiдках давно ходив закон, що жiнки непочатi, то зовсiм не жiнки, а просто згустки сусiдської сперми. Так вони протрималися до свiтанку, вiдпиваючи раз по разу, в перервах, з великої пляшки, щось розповiдали одне одному, i вiн поволi здогадувався, що влип у якусь туманну iсторiю, але нiколи не гадав, що вона розтягнеться, плутаючись мiж рокiв, так надовго.

Ранком, вiрнiше, десь ближче до обiду, вони сидiли у велетенському проломi: попереду лежав степ з купами рафiнадних хмар, що зсипалися за горизонт, трава блищала на сонцi i бiльше нагадувала розлитий жир, нiж шовк. Сонце то вискакувало, то ховалося за бiлi оболоки, то знову прямовисне лило свiтло, пiднiмаючи теплий пар над калюжами. А пiсля обiду, десь о першiй годинi, сонце остаточно запанувало скрiзь, i зробилося чисто i свiтло, повiтря не ворухнулося. Пощезла ця туга вiтру, але сама туга висiла великими полотнищами над жовтою вовною трави. I вони почули трiск, наче щось переламалося навпiл. Цей гуркiт нагадував карикатуру на грiм. Якась мiмiкрiя, як хтось невдало за лаштунками в погорiлому театрi зобразив грiм. I тут вони побачили, що понизу скупчення хмар летить планер i викидає людей. Зараз йому навернуло зовсiм несуттєве, який у неї йшов запах з рота i з роздвинутих нiг; майже нiякого, вiдповiдав вiн собi, а тодi знову зручно вмостився, запаливши цигарку, щоб краще глянути на планер, що летiв у високих синiх небесах i скидав людей. Вони довго виглядали парашути. Бiлi кульбабки. Або кольоровi, що плавно протiкають з крапинками людей низьким порцеляновим небосхилом. Потiм, в обридливiй, розваренiй, як рiпа, буденностi, що розрослася, розтягнулася, як густа рiдина, в митi, подрiбненiй на пустоту iснування сьогочас, злягання на прожирiлому вiд сперми матрацi, обквiтчаному рiдкими плямами вина, з китяхами збитого волосся попередникiв, у кiмнатi, просяклiй гасом i потом, вони у цьому остогидлому, пiдсолодженому просторi, пройнялися враз жахом марноти очiкування; i тут саме жахнуло; жахнуло радше у сокровенних звивинах мозку, оповитому дитячим бурштином мармеладового романтизму. Вiн саме дивився на випалену латку трави, а як не туди, то радше на її довгi засмаглi ноги, що видавалися зараз окремiшнiми iстотами або ногами манекена з мiстечкового унiвермагу.

– Господи! – проказала вона майже по складах, розтягуючи слова, вже на тiй говiрцi, яка належала до її класу; i повторила: – Господи, це лiтак… Це лiтак, а не планер! – бiльше нiчого живiшого i виразнiшого вiн не почув за все життя. Це була розумна жiнка. Жiнка з ворожого свiту, яка цiєї ночi помстилася комусь iз ним. Вiн поволi вiдчув, як життя повертається до нього i кров пiдступає до голови.

I тодi почали падати люди. Перший впав у Погане озеро, здiйнявши жабуриння, викинувши кiлька зелених жаб, що гучно закричали, очунявшись вiдразу на сушi, а потiм замовкли. Затим один чи двоє звалилися i провалили дах старого млина. Далi вони лантухами почали падати на землю, глухо або з шамкотiнням. Безформнi, з синюшним вiдливом. Тiла здебiльше скидалися на холодець. Однi були геть роздягненi, iншi тiльки нагадували людей; а других лишилися шматки тулуба, з однiєю рукою, шиєю i купою розiрваних i тремтячих аорт та судин. Вони почали падати дедалi частiше, здiймаючи легкi вибухи пилюки, що поволi осiдала в безвiтряному просторi. Там, де земля була вигорiла, вони нагадували шматки брудного ганчiр'я. Iнших – ховала трава. Лiтак, пускаючи чорний дим, тягнув до озера. Вiдразу пролунав другий вибух. I вони побачили шматки лiтака, що вже каменем шурхотiв на другому кiнцi степу. Ось вiддiлився шматок, напевне, крило. Пролетiвши пiр'їною в чистому небi, вiн гехнув у свинарник Льопи, краєм зачепивши хижу, розкурочивши половину, i звiдти встигнув вискочити, блиснувши сухим покрученим тiлом, з вiдкритим ротом, свинопас. Льопа застрибав на однiй нозi, щось закричав, а потiм чимдуж попер до лiтака, який вже зарив носом у пiщанi дюни i випускав чорнi клубки масного диму. Тодi вони подалися слiдом, але Льопа несподiвано забiгав зигзагоподiбно, кружляючи мiж трупiв, i тiльки коли вони наблизилися, то побачили, що вiн нишпорить кишенями. За якихось п'ятнадцять хвилин зупинилися бiля залишкiв лiтака. Потiм на них впав звичний трiск i вони пiдняли голови, – Льопа бiг з великою валiзою, перестрибуючи через трупи, щось хихотiв i говорив до себе, а свинi, якi спочатку було збилися в купу, загарували степом. Шматки другого лiтака зникали за лiсом, поближче до озер.

Вони дiсталися в салон, але далi вiд диму нiчого не можливо розiбрати. Вiн загорлав, аж присiдаючи, даючи волю страху, що чавунно давив на голову так, що, видавалося, мiзки вилазили крiзь нiздрi. Вiн закричав до неї:

– Не дивись! Мать його туди! Не дивись!

Але нарвався на її очi, зеленi i чистi, з якоюсь дитячою жовтою цiкавинкою всерединi, i осiкся. В салонi вони наткнулися на мертву стюардесу, поруч лежав розпорений, як ударом леза, пiджак, фрагменти тiл розкиданi пiдлогою – безформнi здутi шматки м'яса. Вiн виблював i полiз назад, тягнучи Iлону за руку. Вона опиралася, але вiн уперто продовжував її тягнути. Вона рухалася доладно, широко роздимаючи нiздрi, внюхуючись у солодку гарь, що валила з дiрок лiтака, i вiн майже вже нiчого не пам'ятав того дня: бiжить, стрибає роздягнений, блiдий, як тiсто, чеберяє ногами Льопа, притискаючи до скалiозних грудей портфеля; потiм тривожний гул, i лакуни яруг наповнюються голосами. То бiгли люди. I нiчого бiльше, однi трупи. I ось вони лежали: в одних обличчя сплющенi, як шматки желеподiбного тiста; в iнших ноги вилазили з видутих животiв; всi вони дивно лежали поодинцi – безногi та безрукi, з вилупленими очима, а то i без; сонце щедро заливало вовняний степ; чорний жирний дим пiднiмався до неба, а мiж цим усим ходили свинi, час вiд часу порохкуючи або тицяючись писками у розквашенi тiла. Iнодi якась тварина цапала зубами труп, i, задоволено рохкаючи, волочила степом, – тодi пилюка та погарь вiд випаленої трави зависали у повiтрi. Легкий пiвденний вiтер налiтав хвилиною пiзнiше i зносив все на озеро. Жодної живої душi. Тiльки невидимi жайворони лущали у високостi, у небi, де за горизонт зсипався бiлий рафiнад хмар.

Потiм вiн очунявся серед ночi, у Лаврентiєвiй будi, i тисячi вогникiв металися долиною, серед рохкаючих свиней, i загрiбали трупи. Широке обличчя Лаврентiя з простими, але чiткими рисами, запiтнiле чоло:

– Оце так… Вони грабують… краще б з цього мiста каменя на каменi не лишилося.

Вiн пiднiметься i втече, розганяючи ногами свиней, гойдаючись, як п'яний, в пекучому, густому, як глей, повiтрi, а свинi кувiкатимуть, лазитимуть мiж живими i мертвими, з переляку чи озвiрiвши зовсiм, гризтимуть трупи. I над цим висiтиме вже уполовинений мiсяць, а Лаврентiй повторюватиме якiсь незрозумiлi слова, що доходитимуть до нього поволi, як з тiєї, без обкладинки, книги. Потiм побiгли люди, – вони заповнювали лакуни ярiв голосами, дзвякотiнням лопат, нездоровими, придавленими страхом голосами; бiлi шматки попливли перед очима, порiвнялися, набрали форм чиїхось облич. Тiльки тодi вiн зрозумiв, що тримає когось за горло, виривається i б'ється головою об червону стiну будинку, а дужi руки нагинають його, колiна смалять пiд дих, – вислизнувши, повзе вiн тванюкою, помийницею, що побiля бару, зводиться i кричить.

– Якого ти… Заткнись, бо весь вiддiлок пiднiмеш на ноги! – почувся чийсь знайомий голос, i тiльки зараз Лямур помiтив, що стовбичить на балконi, стискаючи в руках пiстолет, а внизу рiзнокольоровими шматками виривається, пропiкаючись в ультрамаринi колихкими вогнями, його передмiстя, де вiн уже не був добрий десяток рокiв, i далi губиться, береться сизим димом, аж туди, до жовтого супермаркету, падає освiтленими квадратами у рваннi колючих зiрок. I йому прийшло на думку, зовсiм вiддалено, так, як пригадується завжди перед кiнцем, що вiн дуже часто бачив очi тих, якi приймуть зараз наглу смерть. Боячись своєї думки, Лямур вирвав з того напiвколишнього свiту, який начебто став реальним, вiрнiше, мовби став частиною його тiла i зараз сльозився крiзь пори: вiн довго зволiкав з iлюзiями, а вони повсякчас нагадують про насолоди, нехай неiснуючi, але все ж ймовiрнi. Маленькi гниди, що засiли в порах людської душi, якщо вона не зотлiла. Людина завжди страшиться позбутися насолоди; найбiльшою насолодою для бiльшостi є уникнення власної участi, посланої згори. Отаке крутiйство. А так вони весь час брешуть. В унiверситетах, школах, роботi, в лiжку. Ностальгiя та iлюзiї. От вiн означив свiй шлях, але куди заведе та дорога, то питання кiлькох годин. Ще нiколи так тверезо вiн не думав, вслухаючись у голос, що лунав наче з глибокої дiжi. Джмелями котилися слова, вiддаленi, як тi в сизiй повстi квартали, розрiзанi смугами червоного свiтла, в балiї нiчного варива, але вiдрiзненi, далекi вiд свiту, так, що серце гупотiло тупо в грудях, разом з шелестом нiчних птахiв до нього вривалися, з холодним подувом вiтру, як очищальнi, чому вiн чинив супротив.

5. Ти не злякаєшся нi страху вночi,

анi стрiли, що вдень лiтає,

6. анi чуми, що в пiтьмi бродить,

анi зарази, що нищить опiвднi.

7. Нехай i тисяча упаде бiля тебе,

i десять тисяч праворуч вiд тебе, —

до тебе не пiдiйде.

– Що ти там. Ну, що ти там, – вiдiзвався знову голос в пiтьмi, нiжний та соковитий, спраглий i знайомий. I до нього дiйшло, що то зовсiм не його голос, а когось iншого.

Вiн побачив, прозиривши всю кiмнату, чiпляючи звуженими зiницями кожну рiч, доки не сягнув одвiрка, i предмети злилися воєдино крiзь запацьорене шкло: Iлона стояла, похитуючись, в порозi, за її спиною горами м'яса пiднiмалися два велетенських, майже гiганти, мужлани, тримаючи заготовлено руки на поясi, щоб зробити з нього, коли настане мить, росiйську окрошку або заставити полетiти з шостого поверху в краї неозорi, де немає нiчого, навiть цього блядського кокаїнового кайфу, вiд котрого вже ламало черепа, наче хто у тiм'я загнав лома

чи монтировку. Лямур лише додумався свиснути, опустити руки, тихо виматюкатися: попався, бля, на самому цiкавому моментi. Похорон, квiти, сльози, радiсть збудження. А херушки.

Потiм все було, як у рапiдi: кволо пливли птахи, ганяючи пусте повiтря, поклацуючи дзьобами, а на дюнах вошколупилися тiнi людей, собак; вiн би навiть присягнувся, зуб вiддав, що он та парочка, майже гола, трахається пiд розлогим кущем, розчистивши собi мiсце для злучки серед банок, склянок, порваного дерматину, пакункiв, жовтих здебiльшого, де вiчне клеймо супермаркету, що його не вигризе нiяка погода. I знову птахи перекидають крилами все хутчiше, суки, все хутчiше, лише серце у нього, в Андрюхи Лямура, тарабанить по ребрах, липкий пiт дзюрить, як з дiрявого вiдра, i все прямо в розкритого рота, на натерту удавкою шию. Хоч застрелься, але так все швидко: Iлона шастає разом з молодиками до ванної, а на порозi вже стовбичать усмiхненi, налитi щасливою кров'ю харi його коришiв; вони хекають, пускають соплi, бо лiфт нiфiга не тягне, а в тому роцi взагалi була засада – провалився, благо, на другому поверсi, поховавши тiльки слюсаря-п'яницю, який частково пiдмiтав, нахабно калатав у дзвоника, щоб усучити квитанцiю про сплату чогось, так, що дзвоника довелося вирвати з м'ясом. При згадцi про м'ясо, про лiфт у головi зашумiло ще бiльше. Птахи засiпалися на одному мiсцi, бля, ну тобi кiно, i все, хоч гопака пускайся. Тiльки через секунду, швидше за звичкою, доходить, що з ванної ведуть прямо-таки кинджальний вогонь, а його колишнi коришi перекидаються заюшеними ляльками на пiдлозi й невидимi кулi виривають велетенськi шматки м'яса, ну, прямо-таки вирiзка зi свинини, бля, буду вегетарiанцем. Вони не виходять, ще хвилин з п'ять про щось сперечаються, а вiн накручує вже думку. Так, вiн не хєр бичачий, вiн – Андрюха Лямур,

i не вiдомо ще, хто попався. Йому робиться зовсiм спокiйно. Андрюха зводиться i кошачим кроком пiдходить до ванної. Стукає у дверi й кричить не своїм голосом:

– А палучай, фашист, гранату!

Дев'ятимiлiметрова «беретта» працює безвiдмовно, вивалюючи дiрки позаду них, такi собi кривавi дiрки. Хто тут пiсля цього житиме? Ну, звiсно, не вiн, Андрюха Побiденко. Iлона, закинувши ноги, валиться у ванну, i тiльки зараз вiн помiчає, що вона одягнена у зелену з рожевими квiточками сукню. Ще кiлька контрольних пострiлiв. Молодець, пасан, прямо-таки дока, замастерив усiх, а потiм можна буде вiдтопириться, ну, хоча б з цiєю, в зеленiй сукнi. I вiн стоїть, ще в напруженнi, але крутить шари в головi, щоб догнати думку та пригадати, як звати цю дурепу в зеленiй сукнi.

– Бля, Iл, я ледь тебе не замочив! – нарештi кричить вiн,

щоб перебити стiйкий, як гiрський кришталь, шум у вухах. Андрiй опускає «беретту». Задоволено проводить поглядом заляпанi кров'ю стiни, скрушно хилитає головою на розбитий унiтаз, знову говорить:

– Сральника вирахую з твого таточка. Вставай, нам нiколи вилежуватися.

Iлона видряпується з ванної, намагаючись триматися достойно.

– Ти, як курка… Хо, точно, як курка, – вiн починає потроху пiдсмiюватися, i те, що говорить, Андрюсi видається дотепним.

– Iдiот, – говорить Iлона. – Вони ж приїхали тобi допомогти.

– Хто їх i тебе просив? Я сам собi помiчник. Хотiли торбу, цiлу торбу кокаїну, грошики мої хотiли, а дзуськи. А херушки. Натя, занюхайте, паскудь немита, – Андрюха Лямур демонстративно, по-черзi, наводить на трупи «беретту».

– Треба їх звiдси вивезти, – спокiйно, через хвилину говорить Iлона, закурює, i очi в неї горять рiвним змiїним свiтлом.

– Ти що надумала? Ми пiдняли такий шухер, що зараз вся блядська Соснiвка збiжиться.

– Сумнiваюся…

Вiн розрубував четвiрку майже до самого ранку, пакуючи шматки у чорнi полiетиленовi мiшки. Iлона, уткнувши у вуха навушники, слухала з плеєра музику, перiодично справляючись, впорався Андрiй чи нi. Нарештi вiн пакує все у валiзи i виносить до авто. Коли повертається, то вона стоїть гола проти нього; валить на спину, розстiбає матню i хрипить на ньому, а вiн тiльки рячить очi, чекаючи, коли його заполошать, самого потельбушать, як свиню на Бессарабському ринку.

I тодi, коли авто запалахкотiло за чорториєм, вiн дивився на неї, Iлону, яка пiдставляла обличчя вiтру, i намагався читати молитву, але це нiчого рiвним рахунком не дало. Псалми, уривки плуталися з самою молитвою, а попереду лежав безлюдний простiр, i вiн, Андрюха Лямур, чомусь вирiшив, що все – хана. Тодi гальмонув машину, що аж занесло задка, вiдкрив дверцята i спокiйно сказав:

– Вимiтайся нахєр!

– Ти що…

– У нас додому рiзнi дороги. Пока, Iл. Тут недалеко. I вовкiв немає.

– Ну, ти мене запам'ятаєш.

– Все життя, зайчику, пам'ятаю. Все життя.

Так, вiн чiтко пам'ятав той день: голi її ноги, тугу сiдничку, красивi груди, заюшенi стiни, гори м'яса. Пусте, все пусте, ради жiнки, заради жiнки, а для чого тодi чоловiк iснує? Так, так, так. Кокаїн розпускав на краях свiдомостi соковитi образи майбутнього, i вiн радiсно, крiзь наждачну утому, привiтав наступний день, що випалювався за пагорбами малиновими крилами, о, так буває тiльки у цих мiсцинах, бiльше нiде; вiн щасливо ловив запах полину, радiючи з того, що життя паскудно, але посекундно для нього повторюється. Iншого виходу не було, та й не могло бути: вiн перемiг, цього разу.

II

Для неї все загалом було у життi простим, десь як зараз шматок вологого синього неба за притемненим широким вiкном ресторану, чiтким малюнком бiлої кахлi, бурштиновими напоями та самотнiми вiдвiдувачами, з обличчями, пожмаканими, як прочитана газета. Вона нiколи нiчого у життi не ускладнювала, як люди, не обтяженi моральними обов'язками, що зовсiм про них, отi обов'язки, не знають, а якщо подiбнi й iснують, то заледве пов'язанi з просвiтленим чи освяченим вiковим досвiдом навколишнього середовища, де її особi, вiрнiше iндивiду, уроджено крутитися, i, вiдповiдно, мати до того ж свої вишуканi претензiї, а зважаючи на те, що половина свiту керується саме такими принципами i чинниками, якi ти уподобала, то вiдповiдальнiсть перед обличчям повсякчасної трутизни вiдпадає, як хвiст у переродженого пiтекантропа. Тому вона любила подуркувати, тобто понiжитися, пiсля скiлькох рокiв безтурботного життя, в чомусь такому, що лоскоче твоє бажання, викликає нервову дрiж у ногах, трохи зверху, у м'якому i шовковистому животi. Вона не була аморальною, а просто не вiдала про мораль, хоча раз на мiсяць навiдувалася до сповiдi. Чому саме мораль чи аморальнiсть? Це таке дошкульне слово виникало, коли вона несподiвано задумувалася, що життя легко вiддається їй в руки. А тому, у вислiдi, чогось бракувало. Навiть не в сексуальному досвiдi, який вона пригоршнями черпала з навколишнього: iнодi фiзично, iнодi психологiчно, а частiше грубо та вiдверто, i вiд останнього знуджувалася швидко, наче свiт ставав гумовим, але, на щастя, не ненависним. Почнемо вiд самого початку, а можливо, трохи пiзнiше, бо хронологiю падiння, траєкторiю, а справедливiше, нудоту життя кожної людини тяжко означити, – це все одно, що претендувати на опозицiю до Всевишнього. Ну от… Розлогi рожевi хмари курилися у неї над головою, у верховiттi скляного купола та над ним, рвучи прямовиснi лiнiї модернового ресторану, а вона сидiла в червонiй сукнi, короткiй настiльки, щоб було видно гарнi виточенi ноги без панчiх, i вiтер кондицiонерiв шастав там, де нiчого не одягнено, i це розраювало її спочатку, нудна, а потiм все запальнiша пiсня. Але поки що… Гойна дiвчинка. Така пустунка, з такою от собi сверблячкою мiж ногами.

Вона народилася i виховувалася, якщо це можна назвати вихованням, у забезпеченiй родинi. Одне це означало для мешканцiв архiпелагу третього свiту теж саме, що велика синя зiрка запалилася несподiвано в степах, – одна єдина на чорне провалля неба. Хочу – сяду, хочу – враз потону в помийницi марнославства, зiйду за туалетом i буду висвiчувати кому завгодно, що принаймнi було близьке до iстини, доки вона, Iлона, не второпала прихованого змiсту, а читай, вiдверто цинiчного проживання свого дарованого життям промiжку часу. Констатацiя грiшить тупим аморфним перегуком слiв, але вона на цьому розумiлася бiльше, нiж її ровесники. Але повторимо з неприємною для когось акцентацiєю, що вона народилася в дуже забезпеченiй родинi, а не просто багатiй. Вона належала до небагатьох мажорних сiмейок, якi дозволяли вставити поперек слово самому Першому секретарю, а потiм Президенту, i при цьому залишитися не тiльки при чiльнiй посадi, а навiть посiсти в очах суспiльства ще бiльшої шани, отримати якусь медаль чи вiдзнаку. Батько у неї мав роботу, а вiрнiше, посаду директора авiабудiвельного заводу. Це був кремезний сiльський здоровань, що тяжко, але не досить довго вибивався у люди. Принаймнi дрочити йому випало всього рокiв п'ять чи шiсть, а все тому, що його батько чи якийсь родич потрапив пiд час другої вiтчизняної в концтабiр i був там найсправжнiсiньким капо, табiрним начальством тобто. вважай, iнтелiгенцiєю. Рiзницi для совєтiв аж нiякої не було, де ти влаштувався капо, в Аушвiцi чи Майданеку, головне, ти вiдлинював вiд роботи та виконання обов'язку наглядача десь на Соловках. Зачасту це нуднi справи та непотрiбнi, але вирiшувалися довго, коли зважити на нетерплячку, ну, таку, як похолостити державну казну. Але вона мало спочатку на цьому розумiлася. Хоча вiд народження вже була дорослою, i навiть мати одягала її спочатку в строгi штани, майже по-хлоп'ячому, а потiм у свої дорослi сукнi, перекроєнi власноруч. По її народженню, до її мiнiмального подорослiшання та змужнiння, якщо пiдходить сюди таке слово, батько сягнув усiх величей тодiшнього успiху, що обумовлюється та гарантується владою, а тому в її життя входили знаменитi i менш вiдомi люди, як двiрниковi входять у життя смiттярi та збирачi пляшок. До цього вона звикла, а ще бiльше до балачок на всiлякi заземленi теми, полiтичнi теми, забороненi теми. Припустiмо, слово смерть для неї звучало якимось зачарованим хоралом голосiв у кришталевих небесних сферах: дiвчинка часто любила дивитися на небо, напевне, когось копiюючи, бо, як заведено, всi у сiм'ї були атеїстами i моралiстами найвищого, найвишуканiшого польоту, але це не основне. Дотикання до мiстичного слова смерть, пронеслося тремтячою щасливою смугою через усе її дорослiшання, а потiм затихло, полишивши на її свiдомостi вiдбиток першого поцiлунку чи першої ночi, коли позбавили дiвочостi. Тiльки тихого вересневого полудня, ще не притрушеного вiтром, до неї долетiло це слово. Це був моложавий генерал, з сивими скронями, достатньо молодий, щоб завести не один роман, з чистим поглядом хронiчного алкоголiка, якому чини та нагороди, присутнiсть владної полiтики, вiдповiдальностi та обов'язку не дають пуститися у всi тяжкi. Тодi вже було багато чого позаду, але слова, сказанi генералом, її вразили, i вона враз вiдчула мiж ногами чисто фiзичне задоволення, яке вже потiм вона констатує як оргазм. Десь побiля того, але не точно саме це. Генерал – людина великосвiтського штибу, тому теж був неупереджений у пошуках чистих задоволень i в досягненнi цих маленьких життєвих утiх. Генерал стукнув кулаком по столi, вiд чого його обличчя з прямим поглядом, з сiрими водянкуватими очима, випнутими вилицями та йоршиком бiлявого волосся робило його образ правдивим та романтичним; тож вiн стукнув по столi кулаком, i на запитання її батька Митрофана, що колись навiть навчався у семiнарiї, чому ми не перемогли у Афганiстанi, – чiтко, пiд дзвiн кришталю i криги, що плавала у жовтому вiскi, гаркнув: «А тому, що треба було бiльше розстрiлювати. Наших. Наших, а не їхнiх. Заградзагони. Польовi суди. А так розпустили нюнi. Треба цим сучим синам було побiльше випускати тельбухiв, а iнакше ми скотимося в прiрву, що скоро американцi будуть будувати у нас капiталiзм…» Митрофан, майже копiя генерала, тiльки трохи бiльший, запально пiдтримав, а мати Iлони, Анастасiя, пишногруда красуня з великими фiалковими очима, з розпутною родимкою на верхнiй губi, палко обiгрiла вояку поглядом, i вiн замовк, задоволено упав великим i дужим тiлом в крiсло доби сталiнського ренесансу, так, начебто пiсля великої вiйськової операцiї, котра закiнчилася тотальною перемогою, пiсля якої лишився жити тiльки командир та його джура, i урочисто обвiв усiх своїми пломенiючими вiд випитого та сказаного очима. Майже всi його пiдтримали, але найбiльш палкий погляд вiн отримав вiд Iлони, що помiтилося у генеральськiй свiдомостi пiдстаркуватого селадона, хоча йому, генералу Пашi, сватали Нору, старшу сестру, що вже випинала принадами набагато бiльшими, анiж молодша, мала характер стриманiший, не з такими широкими забаганками та романтичними сентенцiями. Пiсля цього розмова змилася в iнше русло, де обговорювалися всiлякi полiтичнi казуси, що їх переговорити та переписати немає змоги та сенсу. Починалося Карибською кризою та заворушеннями у Польщi. Але для неї зупинився цей час, на верандi батькової дачi, пiд невимовно яскравим вересневим небом, з помаранчевими кетягами горобини, легким, як пiр'я, першим листям, що падало на грона винограду, холодними та свiжими, з бiлою скатертиною, розмальованою хаотично плямами червоного вина, i поруч з цим дужим чоловiком iз втомою переможеного солдата на присадкуватому чолi. Той, про кого вона думала i мрiяла, перечепився дорогою i впав, так i не дiставшись до неї. Але вона бiльше його не бачила. Того дня генерал, як i всi чоловiки, упився, а першим набрався Митрофан, що бувало не так рiдко, але здебiльшого вiн мав коняче здоров'я, невтримну чоловiчу снагу. Генерал Паша, так його називали, похитуючись, вiдмагаючись вiд допомоги хазяйки, поплiвся у свою кiмнату, тобто вiдведену особисто для гостей, i зустрiв у напiвтемному прикарабку двоє палаючих очей, вiд подиву чи ляку навiть наполовину протверезiв, видаючи булькаючi звуки. Тодi вiн видав щось подiбне до переможного оклику, упнувся губами, пашучи диким перегаром, смачним поцiлунком у розтуленi зовсiм по-дорослому уста, вправно залiз пiд спiдницю, стягнув до колiн мереживнi трусики з Iлони, i спробував щось зробити, але нiчого не вийшло. I виною не лише спиртне. Позаду виринуло безпристрасне обличчя Нори, гордовите, з чiтким профiлем, справжньою аристократичною блiдiстю, з тiлом, що уквiтчувалося красивими грудьми, обтягнутими туго бiлим светром, а тому Паша сказав, напевне, подумавши щось: «Пардон», – i зник за важкими дубовими дверима. Так, вона бiльше його не бачила. Але вiд того дня для неї увiйшло в кров, вона свiдомо записала у своєму щоденнику калiграфiчним почерком: «Секс i смерть».

Перекреслила i дописала: «Смерть i секс, нiякого кохання». Iлона свiдомо викинула з пам'ятi те, що Норка покликала її, коли вона в задумi дивилася на рвання хмар, усмiхаючись у себе дивно, зачаровано, i поманила її, прискаючи зi смiху: о, коли вони смiялися, то були дiйсно подiбними, хоча останнє часто викликало у Митрофана пiдозри, бо всi у сiм'ї бiлявi, а подивись, ось Iлона майже тобi мадярченя, красива i холодна, видно, жорстока i хтива, навiть спльовував через плече, коли думав про неї, але для того, щоб не зурочити. А тодi вони зазирнули у вiкно. Генерал Паша лежав на диванi й мастурбував з зачарованим виглядом гордого обличчя, яке годилося для фотокарток, а не для подiбних споглядань чи вiдвiдин. Перед ним стояла якась картинка, i вiн раз вiд разу повертав голову. Видавалося, що голову повертає пам'ятник, щонайменше бюст. Але Iлона мимоволi пiдняла до грудей руки i вихопилося у неї: «Дурепа!» Але вже за хвилину вони нiчого не пам'ятали, а просто смiялися, смiялися просто так. Пiзнiше, через багато рокiв, у лiжку з однiєю особою невиразної статi, вона автоматично увiмкне телевiзор i побачить чеченського бойовика з натхненним обличчям, i почує його промову, в якiй iшлося про те, що вiн власноручно, з великим задоволенням вiдрiзав голову генералу Пашi. Вiдрiзав повiльно, щоб той кричав i всирався, сцяв i благав. Рiзав кишеньковим, московського виробництва ножиком з авiацiйної сталi. За муки чеченського народу. Магомет єдиний пророк i так далi. На екранi затрiпотiли чорно-бiлi кадри, з'явилося обличчя Пашi, зараз подiбного на залiзничного бомжа, з заслинявленим ротом, сльозливими очима, вузьким набалушеним чолом, посiченим зморшками, над якими зависло збите в кетяги волосся. Вiн щось намагався сказати, але мова нагадувала щось середнє мiж мовою бабуїна та феньою привокзального залiзничного київського бомжа. Потiм була показана сама страта, зафiльмована невмiло дикунським оператором, але дотошно, як першокласник переписує чужий твiр, мало йому зрозумiлий, але з усiма подробицями. I лише тодi вона поцiлувала свою подругу туди, куди та вперто три роки її просила, – про це трохи пiзнiше. Пiсля того вона його не бачила, але якась тяжка i водночас легка пам'ять прихоплювала її у найскрутнiших ситуацiях i виводила з найнеприємнiшої iсторiї. Все воно буває до пори, але зараз повернемося знову трохи назад.