Текст книги "Знак Саваофа"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Я не випробовую нiяких теорiй. У мене їх немає. Ось тут я мешкаю, i ми можемо спокiйно зайти i випити кави чи чаю, – вiдповiв вiн i взяв її за холодну руку; i хоча Миколай сказав це, як тупорилий студент Сорбонни, який привiв перед свiй будинок дiвчину, щоб поставити їй пiстон, а потiм ранком тихо випроводити, вона почула в його словах переконливу брехню, i це знову прилило кров до її таза та голови. Вони повiльно пiднялися на четвертий поверх, не користуючись лiфтом, i через кiлька хвилин зайшли до просторої кiмнати. Це було помешкання, розбудоване в американському стилi; мало хто на той час так облаштовував помешкання.

Вони, Лямуровi пацани, з витягнутими шиями, нагадуючи мокрих облiзлих пацюкiв, сидiли в авто i слухали, у вимоченiй мжичкою темрявi, наче на неї, враз зрадiвши, спорожнилася енна кiлькiсть китайцiв, а вони слухали i чули, як бздять та кахикають, клянуть i стогнуть їхнi безпечнi громадяни у вiкнах, у монументальних помешканнях, вiдданi на поталу солодкiй iлюзiї життя.

– Котя!

– Га!

– Хєр на. Харош на рогах стоять. Iди ламай «Промтовари».

– А чого я?!

– А того, що в тебе жопа жалєзна!

Так вони i дiстали комплект новеньких паяльникiв, двоє з котрих годилися хiба що для колекцiї в мiсцевий мiлiцейський вiддiлок.

– З долi, Котя, вирахую…

– За 'кий! Найшли лоха, бля… Ну, бля, обще… Бля, Андрюха…

– За безалабернiсть, Котя. За соцiалiстiческую безалабернiсть…

I вони розливають свiй смiх, однаково, в шкiрянi куртки одягненi, стриженi коротко, але по-модному, поляскуючи гучно одне одного по плечах.

За китайською ширмочкою з напiвоголеними красунями пiд прозорими парасольками, де чоловiки сховалися у затiнку з готовими до бою фалосами, знаходилося велетенське лiжко, що бiльше нагадувало надувний гумовий човен. Туалет разом з душем примiстилися майже посеред самої кiмнати. На цiй площинi нiчого, окрiм iмпортного музикального центру та телевiзора, не було, але вражала чистота примiщення, наче чисте синє червневе повiтря зависло тут, поклавши скрiзь свої крила прохолоди. Чоловiки такi свинi, – заграла музика, яка нагадувала шурхiтливий приплив моря, що його невиховане вухо могло сприйняти за хлюпотiння в унiтазi чи, на кращий випадок, у ваннiй.

– I проклинав їх Господь, – потягнув нарозспiв Миколай, спустив штани i почав спорожняти мiхур. Вона вiдверто подивилася на його округлi, майже, нi, таки правильної жiночої форми сiдницi, i вжахнулася, вiдчуваючи щось подiбне до того, коли тебе застає несподiванка власного почуття, ти стаєш примарою своєї дiйсностi, з тiєю вiкопомною печаллю мрiй, сподiвань. Все, що стосувалося сексу, наводило на неї звiрину тугу, що миттєво набирала форм, робилася фiзичною симфонiєю органiв, начебто вiддалiк, як ударили першi акорди серця, вона оживала, широко розриваючи нiздрi. Воно могло закiнчитися зубовною тоскою та iпохондрiєю: пропливали чорними горами хмари, – це вона бачить у широке вiкно його помешкання, – i коштовними зiрками горять куполи лiхтарiв. I вони однi в нестерпнiй тишi, що трiщала рядном шурхiтливої музики. Чарiвно, дiйсно чарiвно. Вона була iнтелектуальною невiгласкою, як i бiльшiсть жiнок; напевне, ця вада заважала, але про зворотнiй бiк вона дiзнається, коли зустрiне Нонку. Зараз Нонки ще не iснувало в цьому сльотавому листопадовому днi, де вона намагалася грати чарiвну романтичну принцесу, в цiй свинцевiй порожнечi самотностi. А зараз Миколай прийшов зi свiжими фруктами, мокрими, як пiсля дощу: важкi, мов сльози, краплi оббiгали виноград, хрумкi свiжi яблука. Шурхотiла музика, яка дратувала її. Але нехай, вона вiддасться музицi. Вiн пiдступився до столика, що нагадував журнальний, i вони зiткнулися тiлами. Якусь мить, заповнену музикою, вони дивилися одне одному в очi; вона вiдкрила рота з порцеляновими зубками i закрила свої зеленi блюдця пухнастими вiями. Iлона трохи сахнулася, коли Миколай увiпнувся в її губи, але поцiлунок був м'яким, теплим та нiжним, i вона обвисла вся на ньому. Теплi пучки пробiгли по щоцi, легенько, одними кiнчиками пальцiв вiн торкнувся грудей, намацавши твердi соски, потiм ухопив мiцно, що вона аж писнула, її руку, i рiзко засунув до себе у матню.

– Хiба ти не так хотiла?

Вона не сахнулася, навiть тривожна тiнь не пробiгла обличчям пiд поглядом його жовтих з трикутними зiницями очей.

– Невже помiтно?

Миколай неквапом, не спускаючи з неї очей, усмiхаючись кутиками губ, зняв з неї одяг, полишивши в одних трусиках, i його пальцi вправно забiгали її тiлом.

– Не так, – несподiвано жадiбно сказала вона.

– Ну що ж, сьогоднi буде, як ти бажаєш, але з моїми акцентами, а вiд завтрiшнього дня ми будемо вчитися.

– Чому? – арки чорних брiв поповзли вгору, а золото очей розпливлося, змiшуючись з яшмою.

– Всьому, моє сонечко.

– Фi, як то… Ну як то…

Вiн ухопив її опаш i поклав на широке лiжко. Тiльки зараз вiдчула, що з неї разом з криками виривається пристрасть:

Iлона засопла нiздрями, залазячи рукою у свої труси, стискаючи пальцями лобок, спускаючись нижче. Миколай хрипiв, облизуючи гострим i довгим язиком їй промiжнiсть, а вона чiплялася рукою за його член, що неслухняно виприсав з її долонь. У неї стало мокро мiж ногами, а губи враз висохли; вiн намастив їй сiдницi кремом, промацуючи гнучкими пальцями половинки, iз задоволенням естета поцiновуючи еластичнiсть шкiри, пiдвiв руку пiд круглий пухкий живiт, намацавши пучками дiрочку пупа, витончену, майже неiснуючу в природi, напевне, зазначивши у головi, що йому попав найкращий з екземплярiв, якi доводилося знати, i загнав члена що було сили їй в задницю, сам аж зiскулившись вiд задоволення. Вона озвiрiло закрутила головою, ментеляючи патлами, закусила губи, але вiн примусив її кричати, пищати, а сам клацав зубами, як кiнь, похропуючи на нiй та пiдвискуючи в ритм розхитаному матрацу та її чистому, як срiбнi дзвiночки, голосу. Коли вона вiдкинулася на спину, втупившись своїм зеленим поглядом у високу бiлу стелю, тiльки прошепотiла, вiдпливаючи, що все рiвно було не так, як вона хотiла.

– Так, тебе вперше взяли з чорного входу. Хiба не приємно ще раз вiдчути, як тебе полишають незайманостi. Гарантую тобi це кожного разу, – i вiн м'яко пригорнув її, i вона незвично для себе поклала йому голову на плече, прихопивши м'яку шкiру пишними своїми устами; прошепотiла, що згодна, хоч все життя. Його рука лягла на красиву довгу ногу, сховану наполовину пiд простирадлом.

– Як манекен, – втомлено пробурмотiв, засинаючи, Миколай.

За вiкном сунули сiрi листопадовi хмари, i подумав, що для першого разу не так вже мало, але якщо її навчити вiддаватися не так зопалу, не так дико, то тут буде роботи не на один рiк.

Операцiя пройшла напрочуд вдало. Андрюха був собою задоволений. Вiн сидiв, зануривши тiло у м'яке сидiння авта, перераховуючи злиплi зеленi купюри, хо, а корейцi чи китайози шкварчать з паяльниками у задницi i, напевне, чекають, що їм завтра чи коли там принесуть обiцяне бабло, i смажаться, як шампiньйони. Ухнарi копченi. Вiн сидiв i вперто перераховував грошi, але чомусь його не полишала думка про корейцiв. Така тривожна жалоба, як вали чорних хмар над мiстом, як муторне повторення електронного лiчильника, що кривавою гримасою висiв на будинку. Так, їм доведеться полишити столицю, вилетiвши до Гонконга в цинкових трунах. Чорти б їх забрали. Засинаючи за кермом, вiн подумав, що таки його не дочекалася Iлона. Ну, i хрен з нею. Нехай розраховує. Хоч ногою пiд самий зад, теж менi, каралєва красати, я нєсу тєбє труси. Подивимось, хто крутiше. Вiн зараз розпочав дiло. I вiн задоволено подивився у нiч, – повiяла мжичка, перевертаючи мокрi газети. Вiн подумав чомусь про книгу, що колись знайшов у батька: коли вiн довiдався, що то Святе Письмо, то ледь не вдавився з жаху, бо ходили балачки, що хто його прочитає до кiнця, той збожеволiє. Вiн вiдкрив бардачок, витяг кишенькового формату Святе Письмо, що його дiстав у одного убiєнного свого знайомця при розподiлi майна, полистав, а тодi вiдкотився вже до тривожного сну.

А ранком пiшов снiг, поклавши глибоко синi тiнi. Горiв на сонцi кут будинку, стрiмко вгризаючись у сине небо. День наповнений свiтлим i чистим щастям; вона провела кiнчиком язика по губах, усмiхнулася про себе, втягнула нiздрями запахи, свiжi та незнанi, ядучi, солодкi, де запах сперми, хлорки та чоловiчої сечi, i вивiтрiлий запах жiнок, якi проходили цим широким блискучим свiтом до неї. Ця нiч дала їй не тiльки незалежнiсть, але щось глибоке лягло їй на груди, i вона дiйсно вiдчувала себе великою спокусницею. Проте це була тiльки миттєвiсть. Такi думки завжди виникають зранку, а кожен день приносить не менше паскудства, нiж iнший, фiлософськи зазначила вона. Ох, життя не варто турбувати, – вирiшувала, – воно саме про себе потурбується. Iлона вiдiйшла вiд вiкна, коли снiг посипав знову; в далекому провулку вона угледiла притрушену снiгом чорну «волгу», усмiхнулася задоволено, повернулася до лiжка i вiдкинула тихцем простирадло. У нього чудесна, майже жiноча задниця, без жодного волосся, анi найменшого пушку, рожева i чиста. Далебi, день шкода, коли все це закiнчиться швидко.

Так пройшла їхня перша зустрiч. Вiдтодi вона упевнено грала ученицю, i почасти це в неї здорово виходило, – змiнилася хода, сама розмова та поведiнка, так, що на всiх раутах, великосвiтських i нi, вона привертала увагу, як велика недосяжна зiрка. Там, де її колись помiчали як гарну дiвчину, про яку можна тiльки подумати, щоб затягти в лiжко або присвиснути на вулицi, але забути через кiлька хвилин, зараз вона з'являлась як вибух, як трiскуча феєрiя, що несподiвано обривалася на вас холодними потоками водоспаду. О, перед нею пролягав дiйсно фантастичний свiт, що змiнював форми або захолоняв з бридотнiстю свинячого смальцю: секс, наркотики, гучнi компанiї, – все це пусте, як вчорашнiй коханець, бо їй вiдкрилося споживати власнi можливостi. Нiчнi клуби починали тiльки-но вiдкриватися. Там вона знаходила нових знайомих з iншого, зовсiм дивного свiту, якi могли процiджувати просто так це повiтря, отримуючи з того зиск. Прагматичний її розум, майже аналiтичний по-чоловiчому, захоплював Миколая.

– Можна споживати виноград узимку, але для чого? Головне, як це зробити, не ковтаючи його гускою, а вiдчути насолоду втрати, а потiм знайти i насолодитися. Можна отримати насолоду i вiд смертi, якщо у неї не пiрнати надто глибоко, – проговорив Миколай, одягнений у шкiряний ковбойський костюм, пускаючи зi свого, – вуста бантиком, – рота неправдоподiбно синi кiльця диму. Повсюди мiж столиками снували дiвчата в срiбних бiкiнi, пропонуючи напої.

– Вiдвертiсть сексу, – продовжував вiн, пiдкликаючи дiвицю, грацiйно взявши за лiкоть, так, щоб вона нагнулася i вiн мiг їй щось швидко зашепотiти на вухо, i ляснувши по литцi, звернувся до публiки, що мляво розвалилася за столиком: – вiдвертiсть сексу спустошує, коли людина не знатиме йому цiну, його святостi, не знатиме шляху до нього…

Iлона провела розпачливим поглядом дiвчину в срiбному бiкiнi, яка вирiзнялася з усього одноманiтного гурту якоюсь грацiєю, змiшаною з отруйною потворнiстю, Миколай тiльки стрельнув поглядом, але вдав, що не звертає уваги, продовжував говорити до пари, що складалася з Лариси, мiнiатюрної блондинки з великими порцеляновими очима, що вiдбивали свiтло, розвинутими грудьми i вiчною сексуальною недугою на обличчi, й карлика з напудреним, нарум'яненим обличчям, як лице мiньйона, що воссiдав на кiлькох батистових подушечках. Звали карлика Гоша i мав вiн дуже чудесну iсторiю, що вже закочувалася у минуле, як срiбнi вiдсвiти совєтського iстеблiшменту. Його з якихось причин найменше хотiла бачити Iлона, хоча скрiзь i повсюдно Гошу називали «душечкою». Так вiн i носив прiзвисько, ласкаве, навiть по-жiночому мрiйливе – Гоша Душечка, коли вiн наближав обличчя в потворнiй сумiшi кольорiв клубу, з яскравими вибухами люмiнесценцiї, котра нагадувала викиди сперми, а вiрнiше, цей процес iмiтувала, то перед вами зависали жовтi бiльма очей з тисячами фiолетових капiлярiв, гачкуватий нiс, вощана потворнiсть обличчя, обквацьованого жiночим гримом. Але то нiчого, то всього-на-всього старiсть, i нiчого бiльше. Прославився ж Душечка тим, що мав неабияку чоловiчу снагу, а тому за часiв совєтських мав попит серед незадоволених дам номенклатурного походження, тобто з мажорних сiмей. Доходило до того, що за ним вилаштовувались у черги вiд старшокласниць i до шiстдесятилiтнiх, струхлявiлих, вже за межею клiмаксу номенклатурниць, якi числились у паперах, проштампельованих засмиканими клерками, як домогосподинi. Вiн дефiлював мiж вiденськими меблями, гнутими левовими лапами, тримаючи в руках табурета, шепочучи хрипким голоском добренького гномика: «О, кохана, зараз, тiльки зараз!» Одна дама навiть похлинулася його спермою, а тому заскоченому Душечцi довелося викликати швидку: вiн сидiв серед позолоти чашок, серед картин з важким маслом, де всi пристрастi прихованi, як у музеї. Швидка застала його майже мертвого, вже посинiлого вiд переляку, з прокушеним язиком, йому довелося давати уколи, аж доки на пишних своїх ложах не застогнала хазяйка, вже конвульсивно дряпаючи наманiкюреними кiгтиками простирадло. Тут тiльки бригада отетерiло зупинилася перед розтягнутим бiлим тiлом вродливої молодицi, що хапала останнi ковтки, а коли їй придавили на груди, то з горла полилась якась густа сумiш, що нi в якому медичному каталозi не була згадана, її таки врятували, але слава Душечки поширилася за межi Києва, аж до тiєї столицi, де подiбнi Гошi й водилися, але мали стать набагато слабшу. Його возили в парнi банi, де вiн воссiдав на великому, пiдбитому червоним крiслi, зi стримлячим хрєном, що пiднiмався, як флагшток; хтось за той орган виголошував промову, а вiн благодушно приймав, – його заводили до окремої кабiнки або навiть i так, як пiвник з маленьким бiлим задком, вiн наскакував на молодицю iззаду. Жилося йому ситно, задоволено, а ще тому, що людиною вiн був освiченою, з ним не зовсiм упитим бикам було про що поговорити, наче усмоктуючи ту природню злобу, яка накопичилася у ньому за двадцять рокiв iснування. Потiм, як часто трапляється у слизькому iснуваннi, у Гошi з'явилася любов. Це була горбата прибиральниця у центральнiй лазнi, з одним бiльмуватим оком, з покрученими ревматизмом ногами, але з гарним контральто, що ним вона виводила, коли випивала чвертку горiлки, серед смiття: розпарених березових вiникiв, порваних трусiв, презервативiв. Тропочучи нiжками до роздягальнi, Гоша зупинився, наче у нього влучила блискавка, i стояв, зачарований голосом, який, здавалося, линув десь iз пiднебесся. Вiн обтирався рушником, повзаючи у смородi випарiв риб'ячим поглядом украй знiченого чоловiка, а тодi, набравшись смiливостi, закутавшись у простирадло, рушив темними коридорами пiд смiх та аплодисменти достойної публiки, весь заливаючись потом, дiстався прикарабка, де шкрябала мiтлою прибиральниця Лiза, спiваючисвоїм чудесним голосом. Гоша Душечка остовпiв вiд побаченого, так воно йому впало в око, бо отi покидьки йому зараз стали смарагдовими купами, а товариство, що висипало позаду нього, просуваючи виблiдлi писки в отвiр, якi щось говорили, накопичуючись, як грона сифiлiтичного гною десь позаду, достойнi всiлякого смiття. Вiн вдихнув повiтря i запитав: «Мiлєйшая, а не бажаєте пройтися зi мною?» Але Лiзка була глухою, тому продовжувала виводити контральто, шкребти мiтлою, аж пiсля п'ятнадцятихвилинного галасу вона пiдняла голову, втягнула голову в плечi так, як роблять люди, що завжди вiдчувають себе винними, i впала на задницю. Гоша простягнув свою лапку, i вона подала руку. Вiд того все i почалося. У Гошi почав псуватися характер, вiн лютився, але його потребували все частiше та частiше; вiн вже почав вiдвiдувати нарколога, а одну даму навiть укусив, на що та простягнула йому ремiнця з шипами, виставила свого мiцного зада зi спущеними трусами i благаючим голосом попросила: «Покарай мене!» Потiм Гошу побив один секретар райкому, який теж зняв свої французькi штани, виставив зморшкуватий зад, але Гоша пiдiйшов i плюнув прямо в очко, – смачно i влучно. Тодi райкомовський вождь зняв черевика i, скиглячи iндюшим голосом, почав його бити каблуками по обличчю, хватати за член, що нiяк не хотiв пiднiматися, а вкiнець зiйшовся синьою слиною. Гошу вiдвезли до лiкарнi, де йому наклали кiлька швiв на обличчя, а один моложавий дженджик у чорному костюмi, з вiйськовою виправкою, попередив, що вiн може опинитися в мiсцях далеких, тобто поїде косити дуби. I тицьнув свiй телефон, конфiденцiйно пообiцявши допомогу, якщо у випадку чого, ну, вiн сам повинен розумiти. Гоша упав у депресiю. За першiсть володiти ним i його плоттю билися вишуканi совєтськi молодицi, мораль яких i їхнiх чоловiкiв межувала десь з мораллю Гошi, але останнiй вiдверто почав цуратися свiту. Тодi Лiзку спробували пiдкупити, але вона вiдмовилася i продовжувала збирати презервативи та порванi труси, закривавленi затички, i чекати на Гошу. I одного дня знайшли її у прикарабку, з головою у вiдрi рiдких помий, спiдниця заголилася, показуючи свiту рожевi рейтузи, надто дорогi та вишуканi для калiкуватої прибиральницi, а жижа ще продовжувала булькати. Лiзку не виймали до тих пiр, доки не привезли Гошу. Той тiльки махнув рукою, закурив «Герцоговину Флор», крякнувши, що немає на вас Сталiна. Далi судьба Гошi розпливається мутною плямою, бо вiн пропадає з окраїн совєтського iстеблiшменту. Вiдомо тiльки, що за якихось нез'ясованих обставин вiн отримав чотирикiмнатну квартиру на Печерську, поближче до Липок. Поговорювали, що вiн нипав голодний, геть виснажений вулицями, доки його не пiдiбрали вурки з Бессарабки, i вiн пiдпрацьовував у них «хворточнiком». Вiн залазив до квартири через кватирку, тобто «хворточку», загрiбаючи все накопичене добро хазяйнiв, хоча останнє було досить сумнiвне. Востаннє його бачили на якомусь телебаченнi, де вiн тримав опахало над розпростертою напiвоголеною красунею, i якось таким робом увiйшов у напiвбогемне, а потiм i свiтське життя столицi. Там Душечка i знайшов сексапiльну Лариску, зачарувавшись з її голосу, з її iменi, що для нього звучало, як останнi увертюри Моцарта.

Дама в стрiблястому бiкiнi продефiлювала укотре, а Миколай продовжував глаголити:

– Вам говорили про жорстокiсть Бога?

Гоша пропищав, ствердно кивнувши голiвкою, ковзнувши поглядом по заголенiй нозi Iлони; її сiпнуло вiд мутної хвилi бажання, але обличчя Душечки нiяк не викликало довiри, тим паче вона намагалася останнiм часом вiдiйти вiд Миколая хоча б на крок, трохи далi.

– Я вам теж скажу, що ви богохулите, вiрнiше, сказав би… – вiн вiдпив з келиха, дiстав Святе Письмо. Каламутними очима намагався щось вичитати, але облишив, кинув на столик, перевернувши кiлька бокалiв з коктейлями, i книга ляпнула в калюжу, що задзюрила на пiдлогу, пiд ноги дискусантам. Пiдiйшла дiвчина в срiбному бiкiнi, Iлона не стрималася й запустила їй руку мiж ноги, коли вона нагнулася; дiвчина початком сахнулася, знову подалася назад, притиснувши пiдборiддя до плеча, клiпнувши сiрими величезними очиськами на Iлону.

– Ви сьогоднi з нами пiдете… ну… – Iлона запитально глянула на Миколая, що покурював сигару, пускаючи свiй бездiяльний погляд помiж столикiв.

– Ми сьогоднi їдемо до храму. Так, до храму…

Хто образить дитя це найменше, то лiпше б йому було прив'язати камiнь чи то жорнова до шиї… i туди… Значить, утопити… – продекламував вiн, спостерiгаючи, як рука Iлони повiльно, як в анiмацiї, як у ролику, красиво сповзає по стрункiй нозi дiвчини i береться за келих з фiалковим коктейлем, де плавав напiврозталий лiд.

– Жорстокiсть Бога доводить, що його просто не iсну-є-є-є, – протягнула нарештi Лариса, що весь час тримала руку на матнi Душечки i уперто жмакала те, що витиснули кiльканадцять рокiв тому iншi.

– Дуже вiрно. Проте iснує падлюча iлюзiя, що таки якась капость дiє нашими мiзками, влазить у нашi бажання i сни, рухає отi хмари, оцi красивi ноги, вибризкує сiм'я з дiтородних органiв, а водночас нам це забороняє, – випалив, майже задихаючись, Миколай; оркестр якраз виливав пекучу лаву мексиканської музики, пари, що стояли передом, вивiшуючи свої обличчя, як табло, повернулися задами, в промiжнiсть яких повлазили труси, а на спинах розповзалися контури поту з бiлим кордоном солi. Офiцiантка вже збиралася йти, коли перехопила погляд Миколая, зупинилася, уважно скинувши команду поглядом. Гоша завовтузився в крiслi, чмихнув, завищавши:

– Гери хочу… Хочу героїнчика… Одну, всього лише одну, всього лише одну, – протягнув останнi слова нарозспiв.

Iлона сповзла повiльно на колiна, шаснула пiд столиком, вiдпихаючи однiєю рукою ноги, iншу виставляючи, як у пошуцi чогось, подiбно слiпiй, нарештi ухопила за матню Гошу, стискаючи та розтискаючи кулачок, доки вiн не писнув, трохи навiть сповз на подушечках, i коли його статевий орган вирiс до пристойного розмiру, з великою жадобою запхнула собi в рота. Гоша попискував, винувато поглядаючи на навколишнiх, потiм утупив професiйно погляд догори, дригнув нiжками, пролепетавши:

– Довга у нас дорога вийде до храму…

– Ц-с-с-с, – сказали всi.

Надворi ворожило бабине лiто, стояла ультрамаринова нiч, розвiшуючи в лiхтарних пародiях на свiтло кетяги мушви, дрiбної i кусючої; авто котилося повiльно, щоб якраз встигнути до вечiрньої. Iлона пестила голову Гошi, що дитиною муркав у неї на колiнах, але скорiш за все уявляла, як рiвчаком спини дiвчини у срiблястому бiкiнi збiгає пiт. Лариса зацiпенiло зирила поверх голiв.

– Тодi чому вiн жорстокий? Бог чому такий несправедливий? – видихнула вона воднораз, звертаючись бiльше до чогось невидимого, анiж до всезнаючого Миколая.

– Те, чого не iснує, як i вiчне кохання, завжди жорстоке. Як ото зараз Гоша та Iлона вiдшукали свого Бога. Бог це батько, тому вiн нiколи не причинить зла… А то є зло, забирати у людини задоволення, тобто те, для чого вона все життя iснує… – Миколай запалив сигару. – Але таїнство возвеличує людину, надає їй бiльше смiливостi, анiж вона має вiд природи. Я не сперечався, iснують якiсь духи, але вони не в силi рухати континенти, мiста, народи… Для чого людям такий Бог, що, знаючи про своє розп'яття, буде обрiкати на загибель тисячi невинних завошивлених баранiв… Це зовсiм нi до чого.

По цих словах авто пiдкотило до Лаври, м'яко гойднувшись, гальмонуло, i Андрюха Лямур закурив цигарку, сподiваючись, що нарештi цей гармидер утихне. Миколай вийшов перший, його широко розкидане волосся нагадувало гриву або волосся бiблейного пророка; вiн елегантно вивiв пiд руку офiцiантку в срiбному бiкiнi. Вони один за одним вискакували з авто, горлаючи та матюкаючись на всю вулицю, прикладаючись до велетенської пляшки вiскi, – тодi рiдкiсного пiйла. Тримаючи за руку Гошу, як дитину, йшла Iлона, а Лариса дрiботiла назирцi, як заблудла чи пристала не до своєї сiм'ї такса. Вони пройшли облузану браму з вивiтрiлим розписом, печальними та однаковими ликами православних святих. Гоша тричi поклав хреста, шморгонув нiздрею кокаїну, простягнув слоїчка Iлонi, але та потягла його в темiнь, на лавку, а гурт поповз за ними, вже притихлий, наче вгодований мармеладом рiй мух в очiкуваннi, коли перестануть працювати хазяйськi мухобiйки. Iлона пiдняла червону сукню i розставила ноги.

Гоша стягнув з неї мiнiатюрнi трусики, понюхав, жбурнув на кущi й ткнувся обличчям їй мiж ноги. Бiльше нiчого не було видно: лiхтар освiтлював тiльки верхню половину, її обличчя, наче з цiльного шматка мармуру, охоплене золотим вогнем таємницi, з тiнями на вилицях та щоках вiд велетенських вiй холодно i безпристрасно задиралося догори, i чiтко окреслене пiдборiддя лише виказувало напругу, що струшувала тiло. Гоша знав свою роботу. Вже через мить маска безпеки сповзла з її обличчя. Уста напiввiдкрилися, крапельки поту набiгли на чоло, – нарештi публiка побачила яблука грудей, що виглядали з чорного бюстгальтера, як вони безпомiчно тремтять, вириваючись на волю; волосся впало на обличчя, рот вiдкрився, червоний гостренький язичок бiгав пiднебiнням, губами, руки ухопили за голову Гошу, сiпнулися круглi колiна напiвзадертих у немислимiй напрузi нiг, i нарештi уста скрутились у букву о, i вона закричала, а Гоша вiдпав назад, фуркаючи, як кiмнатний пудель. Iлона покуйовдила його рiденьку чуприну.

– I я хочу-у-у-у, – пропищала Лариса, але Миколай, обтираючи пiт, дивлячись на дзвiницю, патетично проголосив:

– Ми, напевне, пропустили вечiрню… Ходiм… Ходiм у сонмище святинi!

I вони вiдповiдно встановленому порядку, по ранжиру, як вiд самого початку подорожi, шеренгою, перегукуючись, рушили до храму, що нагадував iздалеку середньовiчну фортецю.

– Як тут здорово… Як все збуджує, – нарештi пiсля кiлькагодинного мовчання заговорила Наташа, виваливши лiву сiдницю, i вони лише зараз помiтили її витончене обличчя мадонни з розмазаною помадою, що пробiгла кров'яним струмком по пiдборiддю; великi синi очi з тугою втоми, взагалi вiд життя, а не вiд цiєї вечiрки, вiд гульби; вона стояла i вдавала збуджену, хоча, можливо, було i так. Професiя вибирає людину. Хлiб завжди гiркий. Миколай реготнув, зиркнув на Iлону знудженим поглядом, i в його очах ледве-ледве забiгали хтивi хитрi iскри: надпив з горла, смачно сплюнув, патетично пiднявши пляшку, задоволено гикнув, i розпочав викладати сентенцiї, в яких нiхто з присутнiх нiчого не тямив.

– О, рай для грiховникiв, тут нiкому немає мiсця, навiть сивобородому Саваофу, – лишень ми, тiльки ми. Бiльше нiкого. Ми однi в цьому свiтi. Ми, як новоприбулi, що прийшли в цей свiт благодатно святинi, де пiднiмається дух над плоттю, щоб возз'єднатися, виродивши потворну маску кохання. Ми заперечуєм, що Бог то є любов. Яка то може бути любов, коли вiн її вiдбирає i знищує народи та континенти. Саваоф дременув з переляку в iнший всесвiт, бо там легко виправдовуватися або взагалi не мати стидоби.

Йому соромно за себе, бо вiн не що iнше, як неiснуюча субстанцiя.

Нарештi вони зупинилися бiля церкви. Чорнi, як круки, монахи чи послушники тирлувалися бiля входу. Вони поглядали на жiнок, на чоловiкiв, нарештi Iлона зважилася, пiдiйшла i культурно напитала:

– Нам можна зайти до храму?

– До храму нiкому не забороняється заходити. А лєпо спросiть у отца настоятєля. Вам на iсповедь? Алi на службу? Тогда можно… Конєшно, можно…

– Ага, – зовсiм не по-iнтелiгентськи пробуркотiв горiлкою в горлянцi Миколай, надливаючи з пляшки, додав: – Може б, ви, отцi, причастилися? Святої водицi, га?

Сипало бурштинове листя. Наташа пiдставляла обличчя пiд падолист.

Монахи чи послушники переглянулися, позазирали на Гошу Душечку, а потiм запросили його до келiї. Решта зайшла до храму, але коли Душечку вже заводили до келiї, Миколай сказав: «Хєра! Поїдемо з нами. А початком до храму…» – «Це так збудливо!» – говорила Наташа, ловлячи красивим ротом листя. Потiм вони стихли, наче тi люди, що рахують чужi кроки: пiдбори човгикали, човгали, торохкотiли об брук. Затихли, i вони, наскакуючи один на одного в темрявi, зупинилися перед жовтим квадратом входу до храму. Ще не було запiзно. А тому скрiзь шмигали професiйнi жебраки, торговцi сувенiрами. Минав 1991 рiк.

Священики пропливали в золотi вогнiв свiчок ожилими мумiями. Густi їхнi голоси сладкозвучно влiтали у вуха та уми пастви, що раз по разу, навiть не до ладу, осiняла себе хрестами, а хто i передчасно падав навколiшки. Так дiти з благоговiнням падають на сiдницi, зажмурюють очi перед рiздвяною ялинкою, наперед знаючи, з дитячою тугою, що невдовзi вона потрапить на смiтник або її спалять. А як винесли дароносицю, Миколай вловив погляд Iлони, що уперто не хотiв злазити з нижньої частини спини Наталiї. Вiн розщiбнув ширiнку, сунув її руку туди, а вже потiм шепнув: «Ми її причастимо…» – «Як?» – «Я знаю давно тут когось…» I, коли заспiвали пiвчi, вiн кiнчив їй у долоню. Iлона облизала все досуха. «Ти думаєш, що нам ось це обiйдеться… Я знаю, що там нiчого нема, але нашi ставили до стiнки тiльки за те, що посцяли в кiлометрi вiд пам'ятника Лєнiну.» Вiд воскових свiчок, вiд тлустих, одягнених у пурпур i золото пастирiв Iлонi робилося нiяково.

– Колись, мадам, жарив дiвок прямо тут, на сповiдi. Так, мадам, на амвонi. I не одну… А в будинку Лєнiна я сцалс-с, мадамс… I не одинежди.

– Банально, фi, як банально… – Iлона продовжувала облизувати пальцi, слiдкуючи то за попами, то за спиною Наталi. Щось у нiй є.

Таки щось iснує в цьому храмi. Як шкiру по-живому обдирає: аби не було страшно, то нiколи б не зайшла. Банально, але в житi i треба всього спробувати, роздушити, як слимака, щастя. Противно, коли все легко дається. Але в чужу харю не влiзеш.

– Тут один з моїх гаврикiв ошивається, – сказав Миколай. За пiвроку спiвжиття, нi, просто життя з ним, Iлона навчилася, а то навiть i перевершила Миколая; а саме: манiпулювати людьми, заводити коханцiв, пиячити, трахатися, але вишукано, щоб, чого доброго, не назвали бляддю; вона, хоча i донька номенклатурного, продвинутого, крутого тата, навчилася правильно висловлюватись у належному товариствi.

Вони торували альтанками, дошки приємно порипували пiд черевиками. Балачка стихла.

– Ти чуєш, як збуджує тут? Саме тут… Це магiя кохання, – протягнула вона загробним, навiть мiстичним голосом, косуючи оком на Наталю, що грацiйно перевалювала сiдницями i йшла попереду всiх.

I сказав Христос Iудi: подивись, яка гарна жiнка переходить дорогу!

– Вона блудниця, я знаю її, – це Марiя Магдалина.

– Це звiдки? – вставив свого Гоша.

– Звiдки менi знати. Пам'ять не повертається, а якщо i приходить, то у виглядi старезної бабери, ти навiть не впiзнаєш її, наче на похмiлля подивився у власне вiдображення в калюжi унiтазу, де не спрацьовує злив.

Миколай хильнув з пляшки, спробував ще щось видати:

– А жiнка з розпатланим, до самих сiдниць, волоссям вимила йому ноги… Я колись давно читав лекцiї з фiзики i матерiалiстики, у вислiдi чого менi заманулося в головцi сполучити дух i плоть, пардон, у головi. Фiкцiя. Потiм я читав лекцiї по марксизму-ленiнiзму, i бiльшiсть моїх учнiв ось бач, де опинилася. Комсомольцi завжди влаштовуються… А там, Душечка, зовсiм не твоє дiло… – позаду, лопочучи рясами, з вигостреними, але рум'янощокими обличчями, зiгнувшись, як хорти, йшли монахи. Iлона з цiкавiстю тваринки дивилася на молоденьких, з райкомiвськими личками послушникiв.

– А вона менi подобається, – Iлона закурила, глибоко затягнулася димом, солодко видихнула i сказала: – Нам вже час.

Авто м'яко в'їздило прямо-таки у сало ночi, пiдсмаженої лiхтарями.

Наталi везли причастити, чи освячувати, як у них називається.