Текст книги "Ангели помсти"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Віть, як ти його без закусі смокчеш? Лишаються вірмени. Рижуха призначалася їм. Це точно. Перестань смоктати цю гидоту на порожній шлунок, – я боров хвилю нудоти.

– Давай, Гриша, посадимо хоч цих, – ще один бульк з фляги. – Або тих, пацанів, разом з Ульяненком.

– Слухай, перестань смердіти самогонкою, – вилаявся я.

– Як у Лимонадного Джо.

– Да, Мерилін Монро і трохи куряви.

– Піди до пацанів, – продовжував Титаренко, – непогані хлопці. Шкода, коли прикриють. Ще добу посидять – і пиши пропало.

– Ага. Гарні хлопці, – сказав я. – Але ніхто не заставляв їх чистити харю вірмешкам.

– Та… Забудь… – Титаря перло від благодушності. – Стоять один за одного. Не гнилі.

– Ага. Ще не перевелися мужики, – я перехопив у Титаря флягу, він потягнувся за нею, а коли я відпив, потеплів на очах.

– Хорол є Хорол, – крякнув він, розлягаючись у кріслі, – подорослішають, то самі приходитимуть з доносами. Знаю таких.

– Ага, – я передав йому флягу. – Але очухайся, Титар. Якщо ми не посадимо цих ублюдків, разом з твоєю красотулічкою, вони уб’ють Марго.

– Умно, – Титар потрусив флягою над вухом. – Але якого хєра їм її убивати?

– Вона зрозуміла що до чого відразу. Вони набузили, натравляючи вірмен на діда, щоб ті потрусили легендарний общак Джулая. Якого ніколи не існувало, а якщо й існував, то ходив, наче валюта. Хитрий старий. Він пускав його на будинки, на підкупи, на добро. Хіба що тисяч з п’ятдесят крутилося… Але доки пришелепуватий Батрак зі Стасіком бабахали по людях, Людка з Кєшою гайнули до Джулая. Ну, а там голяк. Марго, напевне, була там і все бачила, може, навіть з Ульяном, але відомо, що він ночував удома і вона вийшла від нього десь якраз о тій порі, коли Людка повинна була бути на місці з Кєшою. Але Марго все бачила – добре, що двір широкий. Хто убив Джулая, вияснить слідство та ексгумація. І як Марго вскочила в машину і підібрала дорогою Ульяна… І на кой воно їй було треба, а, Вітя?

– Гриша, любов – велика штука.

– Любов любов’ю, Вітя, якщо зазначити те, що Ульяненко з пацанами допомагали розбіркам з вірменами. Він теж просік, що до чого, і скинув стволи, з яких вони бабахали по вагонах. Значить, рило у пушку і в нього, а про Джулая і говорити нічого.

– Стаття 206, пункт 2, – Вітя подивився і розчаровано потрусив флягу.

– Скільки ти в органах, Вітьок?

– Рік. А шо?

– Аби ми за хуліганку саджали всіх, то сидів би ти не тут, а з усіма хорольськими дебоширами на кічі.

– Це точно, – Титар видудлив свою флягу, і зараз його вже нічого не втримувало на місці. – Але справа плутана, ох, яка плутана.

– Яка плутана. Убивці у наявності, як кажуть. Лишився масовик-затійник Батрак, за сумісництвом старший фюрер цього квакаючого болота.

– Угу, – Титар встав, похитуючись, підійшов до селектора. – Ану, хлопці, тягніть сюди Кєшу Романовича.

– Тільки не дихай на нього, – попросив я.

– Валянки, Гриша, не дихають і запаху не мають.

І я вийшов у прохолодний, пропахлий антонівками та чорнобривцями вечір.

…Циган, з жовтим більмом, широким і блискучим чорним оком, у червоній шовковій сорочці, в синіх «Вранглерах», витирав обличчя дівчинці. Та крутилась, а він говорив на тарабарській мові, «поверни отак голову», притримуючи незграбними клішнями її худі плечики. Пістолет був у рукаві джинсової куртки. Я смикнув плечем, опускаючи ствол донизу. Циган повернув до мене голову, оскалив ікло.

– Здоров, Ульян.

– Привіт, Петро.

– Які новини в Хоролі?

– Батрака бачив.

Циган завмер, і очі у нього по-собачому забігали.

– Повтори.

– Не смикайся, Петя. Ти ж знаєш, що я білку в око б’ю, а в тебе так точно влучу. Я прийшов поговорити.

– Тоді на фіга зі шмалєром прийшов? Через ту бабу взагалі здурів, да? – затарабанив циган.

– Мені, Петя, треба знати, хто цю кашу заварив.

– Хто цю кашу заварив? – Петро продовжував чепурити дівча, яке все норовилося вирватись і цікавими оченятами лупало на мене. Я показав їй язика, скривив пику, і вона пирснула зо сміху.

– Діти тебе люблять. За ум би взявся, – сказав Петро.

– Хто б кого лікував. Так ти розкажеш, якого хріна ви претеся за мною через всю Україну?

– Нє-а, ти нам, як білці колесо. Ми перлися за Батраком.

– Здогадався.

– А якщо здогадався, то на кой питаєш? Ти дійсно бахнеш, якщо…

– Ага, бахну. Мені однаково, що тут дитина. У мене оно своя скоро буде. Я ж, Петя, у тебе бахну, а не в дитину, – визвірився я. – На хєра тобі Батрак?

– Він убив Ліну.

– Нічого собі, – сказав я, сівши.

– Ти, блін, дійсно нічого не знаєш?

– Точно.

– Він ще трьох чи чотирьох з донецькими кентами завалив. Ощадкасу взяв. У Білявського ювелірку. Джулая пришив.

Я дивився – вірити чи ні. А Марго мовчала.

– Блін, бігом за мною, Петро.

Ми бігли, а я напружено, невідомо чого, невідомо нащо, слухав гудки, протяжні, як мукання корів, барж, що слизькими слимаками повзли передвечірньою, сонною, зачаклованою водою. Чайки білими клубками копошилися перед очима. Я чув позаду дихання, гаряче і чуже, і світ зробився мені непотрібним, чужою зараз була і Марго, а я топтав ракушняк, рвав повітрям легені. Я зупинився і закричав, як кричать люди перед невідомістю, як кричать люди, які вже ніколи не стануть іншими, як і світ, що гудів баржами, верещав чайками, все лежало в минулому, без майбутнього. І тільки циган, як вічний злодюжка, дихав мені у спину.

6

– Ну, от і все, – Марго розкурила сигарету. Вона сиділа проти сонця, широко, по-хлоп’ячому розставивши ноги, червоно горіло її волосся. Вгорі теліпалася обрізана мотузка, там недавно висів її брат. Японці, двоє здоровенних циган, сиділи проти нас, а поруч хникав Батрак.

– Ми його живим лишимо, – сказав Петро. – Але даю гарантію: якщо йому лоба зеленкою не намажуть, то він запам’ятає на все життя.

Марго мовчала, здається, її вже нічого не цікавило.

– Треба, красуне, відразу розповісти все своєму мужчині. Жінка не може головою мислити. Вона тебе, Саша, спасала. Молодець. Але все одно жінка не вміє думати.

– Ага, – тупо сказала Марго. – Не вміє. Забирайте його з-перед очей. Чешіть. Бувайте.

Цигани встали і потягли за собою Батрака. Вітер гудів у соснах, хвоя сипалася на голови.

– Завтра свято, – сказала Марго.

– Угу. Іди в котедж. Тобі холодно. Я зараз прийду.

– Ні. Я боюся, – сказала вона.

– Кого? Циган?

– Ні. Просто буває страшно, сама не знаю, але чомусь страшно. – Вона сховала очі, що світилися двома цятками; вітер ворушив волосся, тріщали цвіркуни, і пахло хвоєю. Знову між нами лягла тиша; пізніше Марго спала у мене на грудях, а я слухав її дихання, як нічні птахи плутаються у гілках сосон та дубів, як плюскається риба в озері з опалим листям. А завтра встане високий світлий день, нагромадивши груддя білих хмар у чистому слюдяному небі. Марго спала спокійно, наче вирішила для себе непосильну задачу, і в її маленькому серці билися великі надії, вкриті чужим попелищем. Вона спала, не відчуваючи втрати, бо, напевне, з народження була самотньою, не чекаючи ні від кого допомоги. Ось вона прокинулася, підвела голову, завертіла нею, не розуміючи, де вона, з таким виглядом, наче щось трапилося, щось у її світі змінилося.

– Хочу пити, – сказала і потерла кулачками очі.

Вона обхопила пляшку двома руками, білі груди світилися проти місяця, і пила, пила, пила. Потім лягла мені на груди, притулилася мокрими губами і спитала:

– Ти мені повірив?

– Яка різниця? Мені тобі не треба вірити. Сама знаєш чому.

– Угу, – вона зручніше влаштувалася у мене на грудях. – Я знала все від початку. Я бачила їх там, біля Білявського. Чому я не викликала міліцію? – Тіло у неї напружилося.

– Голос крові, – сказав я. – У тобі жила помста. І ти її довела до кінця.

– Угу.

Загула баржа. Її рука потяглася за пістолетом.

– Викинь його, – сказав я.

– Завтра. Коли поїдемо. Цигани здадуть нас, – сказала вона.

– За тобою нічого нема. Ти просто свідок.

– Ага. Невигідний. Як тим, так і іншим, – вона встала, дістала сигарети. – Щось мене непокоїть.

Я насторожився: у Марго інтуїція, як у звіра.

– Що саме?

– Машина. Чогось з голови не йде машина.

Я встав, узяв ліхтарик і вийшов надвір. Поторгав багажник. Відімкнувши, порився у мотлоху – блін, так воно і мало бути.

– Марго, ти… – я зайшов до кімнати, увімкнув світло.

Марго сиділа, склавши по-турецькому ноги, і намагалася натиснути на курок тетешника, вставивши ствол у рота. Вона швидко, зляканим звірком, скосила погляд на мене і натиснула на гачок.

– Да, дитинко, – я забрав у неї пістолет і покрутив обойму перед носом.

Марго дивилася благальним поглядом, він пропікав наскрізь, різав рентгеном; там видно все: шматки обірваного життя, її життя, і безмежна біла пустеля жалю. Марго не існувала. Вона лягла мені на груди, поклала руки, зараз важкі, що наче увібрали навколишню вологу.

– Вибач. Я просто подумала, що так краще для обох, – сказала вона.

– Здорово, – я витягнув пляшку коньяку і зробив величезний ковток, простягнув Марго, але вона лише тріпнула головою. – А в багажнику ти привезла гроші Батрака, цяцьки… Це випадково чи ти свиснула їх?

– Свиснула. Доки вони вовтузилися, обдовбані, з тілом Джулая… Ти уявляєш – старий помер, а вони до того обдовбані, що вирішили, ніби він спить. Будили, будили, будили. Та сука верещить, типу того: падло старе, де гроші, де гроші, де гроші. А дід мертвий. Розумієш? Я його так і застала, на візочку.

– Я бачив, як він помер.

– Що?

– Ми прийшли з Кабаном. Так що ти не перша. Ну, і двинули від гріха подалі. Старому нічим не допоможеш…

– Он що…

– А хто в нього пальнув?

– Людка. Зняла зі стіни рушницю. Її по всьому дворі носить за тією рушницею. Бабахнула… А потім посадили, всі разом, у крісло… Приїхав Батрак на «Волзі». Матюкається. Засвітив Людці в груднину. Змусив цих двох виродків обшукати хату, а сам у «копійку» з «Волги» поперетягував он те барахло. Ну, а решту ти знаєш.

– Бідоласі на решту плану не вистачило сили, – я надпив коньяк.

– Що з цим робити, любий?

Я тільки гикнув і приклався до пляшки.

– Наймудріше – переполовинити, а решту лишити тут. Менти все знайдуть. Візьмемо частину того і того, хоча цяцьки… З ними мороки більше.

– Як знаєш. Може, нічого не візьмемо?

Я промовчав. Жодна совісна думка не спливала на поверхню.

– Там не так уже й багато. Вважай, що це твоє придане, люба.

– Угу… – вона пригорнулася до мене, і з мирного сопіння я зрозумів, що Марго спить. Тихі звірі відкрили їй ворота. Так вона спить, так вона прокидається, коли когось кохає або навіки все забула, опустившись у глибокі сни мрій та сподівань. Для неї нічого не значили вчинки, для неї значили почуття, і вона пливла за ними, як чорна темноспинна рибина, обминаючи мілини, там, де спали дикі звірі її сумління. Я знав, що вона – чорний осколок мого світу, один із тисячі, котрі я в майбутньому повинен зібрати докупи. Але зараз, у цей день, біля її порога співали янголи, а біля мого – гарчали пси.

Батрака знайшли голим біля відділка. В задницю йому засунули пляшку з-під шампанського, рота розірвали до самих вух, а яйця, хоч були і цілі, але вже – повірте – ні на що не годилися. Пульс ледь теліпався. Була п’ята ранку, і моросив дощ. Дрібний і противний. Я ще подумав: якщо в неділю, завтра, буде така ж погода, то святковий день переведеться на ухнар. Ми з Вітьком вийшли на ґанок. У камері скиглив, перегнувшись у три дуги, Кєша, даючи уривчасті, але досить зрозумілі свідчення. Але цього було досить, по саму горлянку, блювати хотілося. Ми закурили, схилилися над поручнями і відкрили роти. Голий, скоцюрблений, скручений по руках і ногах, лежав перед порогом чолов’яга.

– Батрак, – спокійно сказав Титар.

– Він самий, – буркнув я і збіг східцями.

– Що з ним? – згори запитав Титар.

– По-моєму, йому гаплик, – холодно сказав я, здогадуючись, чиї це витівки. Нагнувшись, я відчув тепле дихання. – А ні, бля, живий. Давай «швидку», і нехай готують реанімацію.

– Зараз, – крякнув, не рухаючись з місця, Титар. – Ще оркестр з голими бабами. Обійдеться «швидкою». Він мені ні до чого, живий і мертвий.

– Іди викликай «швидку» і реанімацію!

Едіка Батрака витягували три дні. Найдовше морочилися з пляшкою шампанського в задньому проході. Пляшка розлетілася на друзки якимось незрозумілим способом, в лікарні морочилися, витягуючи скалки різної величини. Його задницю довго різали і штопали. Я на все горло матюкав циган. Полтавські сискарі тягнули слідство. Пацанів відпустили, а Марго була у розшуку. Суд відкладався з дня у день, з місяця в місяць, доки не пройшло добрих півроку. Гроші й золоті цяцьки повернули разом із довжелезною, написаною великими круглими дитячими каракулями сповіддю Марго. Признатися чесно, я її приховав, і вона ось майже двадцять років жовтіє на дні шухляди, поруч з міліцейськими погонами. Часто, здебільшого перед святами, з місця, де вона лежить, я чую тихенький шурхіт, наче шелестить у червні молоде листя на деревах, і скрізь стоїть неймовірний медвяний спокій. Я знаю, що то Марго, маленька, тендітна і сильна Марго, із зеленими, як море людських сподівань, очима. У моря ж бо немає берегів. У моря немає вітчизни. Пізніше я пригадаю той день, він – як виїжджена чорна діра в зубі: серпневий день, вилинялий, ніякий у своїй потворній порожнечі. Я сидів за столом, коли з’явилася вона, від автостанції: засмагла, доросла, з гіркою складкою, різкою, як удар, біля рота. А ще вчора мені доповіли – приїхав Ульяненко. І тоді від чогось недоброго: від передчуття чи спогадів – у мене звело зуби. Завтра повинен відбутися суд.

Ми блукали мороком країни… Того ранку Марго піднялася рано, десь о п’ятій. Небо ще зелене, а потім пішов дрібний дощ. Я почув її кроки, шум газу з пальника, солодкаво-гіркий запах кави. Знову заляпали босі ноги, вже нагору. Через деякий час вона шурхнула під ковдру, просунула одну руку під мене і заснула, розпустивши гуляти своїх звірів. Пізніше на сонці, облитому прохолодою скляного чистого дня, збирали сумку. Марго дістала папірця. Я взяв не дивлячись, сунув до грошей і цяцьок.

– Я підписалася буквою М, – сказала вона.

– Годиться. Сподіваюся, це не ідіотське зізнання шістнадцятилітньої дівчинки.

– Я мати твоєї майбутньої дитини. А це просто лист. До Силки.

– Ага. Листів вони тільки і чекають, – сказав я, закинувши рюкзака на плечі, побрів до машини. А вона стояла і дивилася мені у спину. Потім, не обертаючись на котедж, рушила. Місце дійсно противне, вирішив я несподівано. Ми виїхали на путівець, проминули водосховище, тяжке, бетонне, з самотніми сонними чайками, котрі, здавалося, впадуть і потопляться. Дорога перекидалася крізь поле скошеної трави, і на самому підйомі ми побачили невеличку церковку. Марго повернула голову і, не відриваючись, дивилася, доки зелена баня з дерев’яним хрестом не зникла. І ми побачили місто. Воно лягало на землю важкою чавунною лапою, що в сірому тумані запустила кігті у затоку. Пізніше я буду пригадувати, що то за місто, але висмикуватиму з розпалених пазух пам’яті то одне, то інше, доки воно просто не виникне, не відбудеться у свідомості, як велике біле місто, з чистими широкими вулицями, вікнами, з роями строкатих натовпів, що закручувалися живими, густими водовертями, а ледача затока облизуватиме його обгризені береги, наче кігті доісторичного ящера. Видавалося, що вітер до нас доносить рокітливий хор органів або церковний хор – чорна петля траси, з блискітками рухливих, як жуки, автомобілів. Ми зупинилися, вслухаючись, вдивляючись у списи антен, литі чавунні брами, відчуваючи ознаки тривоги і небезпеки. Марго вийшла з машини і стала на м’який асфальт. Позаду, за нами, щось тріснуло – розверзлося широкою рікою, каламутною і бридкою, потекло в чорні діри прохідних дворів. Мені хотілося сказати: Марго, ти розбиваєш мені серце. Але я заворожено уп’явся у в’язкий вуличний смог.

– Тут ми будемо щасливі, – сказала вона.

– Угу, – я закурив. – Як собака з перебитою ногою.

– Ні.

Ми стояли під напругою високовольтних дротів, з безкінечними вежами, що зникали на горизонті, піддимленому курявою смітників.

У гунявої баби, з білими металевими зубами, всохлою рукою, в’ялими грудьми, на яких покоївся крупний срібний медальйон, ми винайняли квартиру. Машину я лишив за два квартали, на пустирищі, без номерів, навіть гадки не маючи, що її знайдуть менти, а так, просто, від гріха подалі. Нам таланило. За ніч машину розібрали. У широкому дворі, де не росла трава, а лише пухнасті плоди айви висіли над головами круглобокими місяцями (а може, це було десь-інде?), де на ланцюгу бігав пес на куцих ногах, з великим і голим червоним черевом та довгим щурячим хвостом, ми знайшли перепочинок. Марго навчила пса давати лапу, а той смішно падав на бік, здибульнувши лівою лапою, випрошуючи ласий шматок печінки. Ми прожили на тій печінці мало не з місяць. Хазяйчин син тягав з бойні її вдосталь, але стара була настільки скупою, що не годувала псину, і фактично він підпав під юрисдикцію Марго. Хазяйка кожного дня гунявила про ціни, хоча на чорному ринку вони лишалися уперто стабільними. А в більшості народ ходив у напівком-бінезованому дранті, називаючи закордон мрійливим словом «там». Це індустріальне місто, з одноманітними сірими коробками панельок, мутною рікою, де давно виловлена риба загрожувала життю людини не менше, ніж піранья, перетятою кількома гігантськими мостами, це просякнуте смогом містечко діяло на нерви не менше, ніж провінційний, майже цукровий Хорол. Місто нараховувало до трьохсот тисяч мешканців. Але після року в Хоролі воно видалося нам гігантом. Я народився, прожив там, з перервами, цілих п’ятнадцять років, а після цього випадку мене бачили там не більше шести-семи разів. Не виключаючи того фатального року, коли оселилися Марго, Кабан, Вєнька, брати Пономарі. Звідси я думав про Хорол як про загиджене сільською братією містечко, де рідне попелище вважалося чи не найкращим, коли там тягали хвости мордаті нутрії, ходили свині, довгошиї гусаки, а баби перекупками висідалися на лавках. У мене Хорол відбивав бажання не тільки щось робити, а і діяти. Просто не хотілося жити. Така солодкувата полтавська сколопендра. Тому пізніше і Джулай, і Батрак, і багато інших перекочували в розряди легенд, про котрих із захопленням і робленим жахом розповідали пітні від сала молодиці. Логіка у Хоролі ніяк не товаришувала зі здоровим глуздом… Пройшов місяць, я став забувати тихі двори, засипані абрикосовим квітом, довжелезні весілля і не менші похорони. У Марго округлився живіт. Вона займала своє звичне місце біля вікна і штопала повзунки, які прикуповувала на чорному ринку. У нас було багато знайомих, але жодного ми не підпускали надто близько. Небезпеки давно не було, але вона існувала в нас самих. Ми оберігали одне одного від будь-якого прояву зацікавленості. Ми брели до нашої улюбленої кав’ярні під відкритим небом, високим і красивим своєю холодністю, розмовляли, цілувалися, але не мріяли, а тим паче ніколи не згадували ті місця, звідки приїхали, і це нас віддаляло. Ніхто не хотів повертати щемкий біль. Ближче до зими ми з Марго перебралися до центру. Наша хазяйка плакала за Марго, за мною, а швидше, за тією щедрістю, з якою ми розкидали гроші. Це місто так би і лишилося у моїй пам’яті великою сірою плямою, аби не Марго, ця жінка з зеленими очима, древньою фатальністю і покірністю своїй долі, а не людським звичкам, – це єдине, що могло і її, і мене зрадити. Це личило їй так, як Лондону Сахара. Це створіння існувало десь поза, не розуміючи людей, і навіть, попри тверезий і блискучий розум, не намагалося пролізти крізь хащі зрадників, ханжів, жорстоких. Під кінець осені я подзвонив до батьків Марго, потім зайшов до кав’ярні, замовив стакан кріпленого вина. За вікнами ішов дрібний дощ зі снігом. Я пив великими ковтками вино і думав про Марго. Думав про її запахи, затишні й приємні, і про ті запахи, що з’явилися зовсім недавно. І про її кашель уночі. Зранку, коли вона заварювала каву, мене знудило. В умивальнику велике дзеркало, затиснуте у вифарбувану в сріблянку потворну раму. За вікном дерева стояли голими, дощ перестав і сипав мокрий сніг. На вулиці кілька чоловіків. Вагітна жінка в червоному плащі, під чорною парасолею, вродлива, особливо її посмішка, з ямочками, і карі очі. Вона зустріла погляд, я вловив здивування, навіть страх, а потім вона мене зрозуміла: поправила мокрий локон, помахала на прощання рукою і зайшла в тролейбус. Я випив ще стакан і в отупінні, солодкому і приємному, просидів до темноти, слідкуючи, як займаються жовтими віхтиками вогнів поверхи за поверхами. Вечір, вино, сніг, що танув під ногами, шипів під шинами автомобілів, і місто, де тебе ніхто не знає. Це мене влаштовувало. Я вийшов, усе ще думаючи про Марго: про її запахи, про її голос, про все на світі. Біля нашого під’їзду побачив іномарку з невідомими номерами. З байдужістю удава піднявся на сьомий поверх, постояв перед дверима, тягнучи нудну сигарету без фільтра. Так я познайомився з батьком Марго. Він глянув на мене, як на скорпіона, якого треба негайно придушити.

Охоронник збирав валізи. Марго сиділа, склавши руки на животі. Вона повернула голову, посміхнулася.

– Любий, ти поїдеш зі мною.

– Ні, Марго.

Вона розуміюче похитала головою, і дві сльози покотилися по щоках. Я присів біля Марго на коліна, натиснув пальцем на носа. Марго пробібікала, обхопила, зовсім по-жіночому, незвичним жестом мене за голову. Батько демонстративно розвернувся спиною. Тут я вперше зрозумів, як це нічого не мати, але вміти і хотіти.

– Тобі треба їхати звідси, – сказала Марго.

– Так.

Заверещала електронна зозуля в настінному годиннику.

– Пора, Марго, – сказав батько, великий, з хлопчачим йоржиком чоловік. Він намагався не дивитися на мене, наче я відсутній, але якось не виходило, й очі у нього злодійкувато бігали. Копія Батрак, викапаний, лише окуляри і ніс у когось позичив. Він майже випхав у двері Марго й, обернувшись, сказав:

– Дзвони, Алекс.

Місяць ще я жив у цьому місті, серед гірких вітрів, пустирищ і заводських труб, радіючи зі своєї самотності, з книг і кінотеатрів, тягаючи за собою сум і кохання. Доки я ще жив на нашій квартирі, Марго кілька разів дзвонила, але здебільшого ми мовчали, і наше дихання хрипло повзало туди й сюди телефонними дротами. Весною, в березні, вона народила. Дитина померла відразу після народження. Дзвінки перестали мене будити зранку. Я місяць пив, курив анашу і ні з ким не спілкувався. Вона не дзвонила, а я, п’яний, намагався уявити нашу дитину, та нічого не виходило. Я чекав з місяць. Гроші закінчувалися. І якісь типи, зі специфічними тхорячими писками, зачастили до мого під’їзду. Я додзвонився до Марго, але мені там сухо відповіли, що її немає вдома, потім, що вона навчається, або несли казна-що. Я виїхав з квартири, влаштувався художником-оформлювачем до кінотеатру. Єдиним плюсом було те, що можна безкоштовно дивитися картини. На початку літа подзвонив Вєнька і сказав, що над Батраком і компанією відбудеться суд. За іронією долі напарником мені був безногий художник Шуман, німець з червоним носом, з ніздрів стриміло сиве волосся, з конячою пикою і рандольовими зубами і на додачу з дуже неспокійною вдачею. Його недолюблювали, але, як говорив сам Шуман: мої ноги, відсутність їх – мій страховий поліс. Я пив з ним пиво, стільки я ще не пив зроду, курив анашу. Після анаші здавалося, що світ висить у велетенській склянці води, але натомість було щось інше. Сама ж вода висіла чистим стаканом, і світанок падав у нього кораловими краплями крові… І так день за днем. Поки не подзвонив Вєнька. Я відпросився у Шумана і ввечері поїхав, ніяк не думаючи, що п’ятипале місто на затхлій затоці великої ріки бачу востаннє. Портові гудки злилися з вищанням кранів і криком брудних чайок, які залюбки копирсались у помийницях за містом і часто горіли у дротах високовольтної лінії.

Рівно о тій порі Марго зайшла у кавового кольору купе спального вагона. Провідник провів її завороженим поглядом, настільки дівчина була невимушеною, красивою, з плавними рухами, але про себе відзначив, що, напевне, холодна, може, зарозуміла. Марго була того дня бліда, спокійна, з виваженими рухами, навіть трохи манірна, але свіжа і приваблива. Молодий чоловік, у двобортному сірому костюмі, модно зшитому, з двома рядами порцелянових ґудзиків, супроводжував її у дорозі. Він говорив мало, але владно, як і належало людині, котра з часом стане дуже великою шишкою. Всю дорогу Марго мовчала, чемно дякуючи молодику, який, коли вони лишилися наодинці, зробився незграбним, навіть заїкався. Марго сміялася з його незграбності: мовляв, який ти смішний, але все ж такий милий, і мені хороше, що ми вирядилися разом у дорогу. Ти ведмедик, так вона говорила йому. А сама звертала увагу на одноманітні пейзажі за вікном. Вона виходила в тамбур і багато курила. Провідник її запам’ятав: «Красива сумна дівчина. Але погляд у неї, як у літньої жінки». Так він сказав. За нею в тамбур бігав молодий чоловік з одвислою круглою задницею. Звали його Діма Гальперін. Провідник зауважив своє здивування: «…такіє солідниє люді, шо ім дєлать в такой глухомані». Вони зійшли на пероні станції Хорол, з глухим бронзовим дзвоном, що його не забували начищати щоп’ятниці. І Марго стала навшпиньки, витягнула шию і ткнула пальцем у пивницю, а тоді у німий бронзовий дзвін. Вона усміхнулася, погляд був відсутнім, наче вона зайшла за якусь стіну, і тому Діма Гальперін розхвилювався. Марго була радісна і щаслива. Вона рушила на зупинку, заглядаючи у вікна, і здивований Діма відзначив, що останнім часом він не бачив такого просвітленого і щасливого обличчя своєї коханої. Пізніше вони поселилися в готелі, якраз біля того місця, де люди її діда проткнули одного вірмена, – вона надула губки, насупила брівки, пригадуючи його прізвище. Діма Гальперін спитав: «Що ти таке, сонечко, говориш?» Уперше за цілий рік вона голосно розсміялася, прямо таки захлинулася від сміху. І вони пішли снідати. В ресторан. Там вона зустріла Вєньку, але привіталася стримано, з бісиками в очах, так, наче він у чомусь винен, але, швидше за все, до неї погано доходило, що вона приїхала сюди не на прогулянку. Діма Гальперін з неприхованою відразою копирсався у тарілці і, ледь-ледь підвищуючи голос, говорив, що треба було попередити батьків. Марго ніжно гладила його руку, покусувала губи, була бліда і шепотіла: «Нічого, Діма, нічого. Це нам обом треба пережити…» Марго мазнула його мізинцем у соусі. Пізніше, займаючись коханням, він стандартно, зі знанням справи, відкинувся на спину, тихо сказав їй, що вони обвінчаються, а тоді виїдуть з цієї країни, де все смердить, де навіть вітер… Він не подумав, а Марго злякалася того, що сказала: «Тут навіть вітер убиває людину». Так, ствердив Діма, син дипломата, студент останнього курсу МДУ. Ранком вони пішли на місцевий ринок. Купили повний кульок золотих абрикос, а Діма захопився місцевою говіркою, метушливо бігав за Марго між рядами торгуючих і все прицмокував: «Який колорит, зайчику. Який колорит». Місто сонно розчинялося у полудні, й був медовий Спас, свято Маковія, і жінки, баби поверталися з церкви з невеликими букетами, з пучками маку. Одна літня жінка підійшла і простягнула Марго букет, а та стояла бліда, з безвільно опущеними руками, і сльози наверталися, наверталися, наверталися. Діма Гальперін перехопив букета, чемно подякував. Марго сказала, що хоче в готель.

Так, пізніше я дізнався, що ми приїхали разом. Іноді у мене виникала божевільна думка, що ми разом дивилися на низьке небо, на зупинку, на дзвона, що горів проти сонця маленьким пророцтвом. Я дістався до центру, поблукав там, зайшов до Кабана, і ми добряче випили. Кабан сказав, що не треба було приїжджати, але нехай, ти знаєш, що робиш, інакше ти ідіот; звісно, якщо я хотів бачити Марго, то це докорінно міняє справу, але вона тут з якимось товстосраким московським пацюком.

– Марго тут… Якого фіга тут робити Марго? От кому-кому, Кабан, а Марго тут робити нічого.

– Гени, гени, – багатозначно сказав Кабан, водячи пальцем перед носом.

– Багато ти знаєш про гени, чумирло, – визвірився я.

– Суд довго відкладали. Тягли слідство. Аби не перебудова, то все б спустили з коліс. А зараз закрутиться. Батраку точно не минути лиха. Батрак конав спочатку під дурника, на дурдом хотів. Батько був підв’язався, але куди там, – Кабан розлив горілку, але я перевернув стакан. Кабан потер лисину, подивився своїм недолугим дитячим поглядом і запитав:

– Ти чого? – і від’їхав.

Був вечір, жовтий хорольський вечір, теплий, з мороським дощем, і я зловив себе на тому, що подумав про Марго. Я знову був у центрі, намагаючись вишукати якусь здорову думку, потім нахлинули спогади, але хміль вивітрювався з космічною швидкістю і голова починала боліти, а в роті був присмак сивушного самогону. Піднявши комірець шкірянки, я посунув містом: ні фіга тут не змінилося, навіть двірники захололи у часі, як пам’ятники. Дощ припустився, і я заховався під дашок старого універмагу. Темрява і дощ, попереду дірка ночі, з нав’язливими спогадами, з думками, які кортить вимкнути, щоб голова зробилася чистою і пустою. Потім до мене дійшло, що хтось дихає біля мого плеча. Я повернув голову. Марго стояла і дивилася на мене широко відкритими очима.

– Привіт, – сказала вона.

Я не відповів, продовжуючи дивитися на неї. Від тієї Марго, яку я знав, яку любив, лишилися одні очі. Вона повищала, подорослішала, з’явилася гірка складка, складка сильної людини, біля рота.

– Ти не радий мене бачити? – знову заговорила вона, дивлячись мені в очі.

– Ні, Марго. Я не радий тебе бачити, – сказав я.

– Дарма. А я думала, все думала…

Я запхнув у рота казбечину, закурив.

– Марго, тобі не треба було сюди приїжджати, – чітко, принаймні так видавалося, виговорив я.

– Знаю.

Я підняв руку і легенько пригорнув її до себе. Відчував, як вона тремтить.

– Це від дощу. – Вона хитро усміхнулась і підвела голову.

– Так.

Дощ знову припустився.

– Це тобі не треба було приїжджати, – сказала вона.

– Ти не відповідала, – буркнув я, так, аби щось сказати.

– Так краще для тебе…

Я промовчав, розуміючи, що вона говорить правду. Що справа тут зовсім не в нас і не в людях, а в чомусь іншому, про що тяжко або неможливо говорити.

– Тобі заважали батьки?

– Ні. Вони відправили мене у психушку. Мені якраз там і було місце. Так вони вирішили. Я дійсно була погана. Ніяка. Після смерті дитини, після тебе, після… – Вона заплакала.

«Нарешті», – подумав я.

– Ти змінилася.

– Ага.

– На кой ти приїхала на суд? Батько знає?

– Е-а-а. Я Батрака підведу під вишак, – несподівано рішуче промовила вона. – Це він убив нашу дитину. Тоді…

– Давай не будемо про це…

Ми зайшли і випили домашнього яблучного вина. На вулиці злива. Марго сиділа, обнявши коліна, заглядала сорокою в стакан і просила ще долити.