Текст книги "Ангели помсти"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Нічого, куріть, Гриша. Так ви кажете, що Саша якось зв’язаний із цим Батраком, – сказала стара. – Батрак як приїхав, то хто тільки з ним не пив і не водився, але щоб Олександр, то навряд. Свого внука я знаю, дуже добре знаю, Гриша. І не тому, що він мій внук, а породу свою знаю. Вони, Ульяненки, всі гарячі: у діда, у Петра. Чеченець, що хочеш. Але на підлість ніколи не підуть.

– Знаю, Євгенівна. Але, чесно кажучи, від цього ніхто не застрахований. І на хлопців, і на нього хочуть почепити, – я пошукав очима попільницю.

– Кидайте під плиту, Гриша, – Євгенівна надпила чаю. – Так ви прийшли тільки через Батрака?

– Подзвоніть Валентинові. Доки я розплутую справу, він допоможе Олександрові. Олександр поїхав з Марго, я вже впевнений. А от в Марго я не впевнений. Вона могла втягнути його у щось.

Здавалося, Євгенівна задумалася, подивилася на великого короткошерстого кота, який вмостився біля нас і спостерігав напружено за розмовою, наче сторож.

– Марго – хороша дівчина. Нещасна. Але це вас ні в чому не переконає.

– Тоді чому вона втекла?

– Гришенька, це ви в неї запитаєте, – вона знову задумалась. – Я вам дам телефон Валентина, а ви самі, самі якось.

– Добре. І ще. Любка не говорила, де Джулай купив хату, в якому місці, для Едіка?

Євгенівна встала, обпершись об ціпок, і сказала:

– Не знаю. Аби знала, то, Гриша, від мене ви б не довідалися нічого. До побачення. Приходьте якось на чай. Троянди в цьому році просто розкішні вродилися.

Я подивився на неї, наче чекаючи ще на щось, але облишив, з важким, правда, серцем. Вона повільно рушила вузьким проходом, обпираючись на ціпок, і кіт, задравши антеною хвоста, рушив за нею. Несподівано вона зупинилася.

– Погані справи робляться у світі. У поганої крові – хороші діти, – сказала і зачинила двері у другу кімнату. – Та хіба ангелами не народжуються? Хоча б задля справедливості.

Тут одні книжки: на антресолях, на поличках з мореного дуба, у шафах вісімнадцятого століття, у широких вітальнях, розкидані разом з одягом, з лейбами і чеками в кишенях з «Берізки», солодкаво-гіркий запах кави, ніжний – парфумів, китайські гравюри на стінах, антикварне фортепіано. На широких вікнах жалюзі. Ми спочатку не повірили, що це дім Едіка Батрака, принаймні більшості з нас видалося, що вони потрапили до іншого світу; та так воно й було. Особливо книжки. Рідкісні видання Кіплінга мовою оригіналу, Мандельштам, Вергілій, Шопенгауер, дореволюційне видання, Пруст, Конан Дойль, Гемінґвей, Вулф, Єсенін, Бернс, Шевченко, Пушкін. Більшість з них я знав за навчанням у міліцейському училищі, деякі проходили як заборонені або небезпечні для радянської влади. Але зараз стояв вісімдесят четвертий рік, тому ми лише мовчки перезирнулися, перегортали кожну сторінку, нічого цікавого так і не відшукавши, хіба що деякі сторінки були закладені двадцятип’ятирубльовими папірцями. Ми пройшли до спальні. Спальня – широкий матрац, з рудуватими плямами на простирадлах малинового кольору. На стіні – велетенське розп’яття з дерева, тумбочка з чорним томиком молитовника, попільниця з пожовтілими недопалками сигарет «Мальборо» і «Кент». Порцелянова біла чашка з голубими розводами і фантастичними птахами. Потім далі через двері у вітальну залу, де велетенський круглий стіл з червоного дерева і дванадцять стільців на гнутих ніжках, у ніші двометровий годинник, з латунним, у позолоті маятником – спальня дружини в рожевих і голубих тонах, широке ліжко недбало зібране, турецький кальян, пухнасті капці з мордочкою чебурашки і більше нічого. Далі окрема кімната з японським телевізором «Шарп», відеоприставка, софа, обтягнута натуральним шовком, з павичами та мавпами по полю. Шість подушок з обличчями індуських божків. Журнальний столик.

На столику кілька порножурналів, газети, відкрита пачка «Біломорканалу». Одна папіроса витрушена, папір стягнутий, поруч згорток фольги з крупинками анаші.

– О, це вже щось, – сказав Солдатенко, підчепив фольгу, папіроси, пасту і вкинув до кулька.

– Тут більше справи для особістів, – пробурчав Титаренко.

– Та в сраку, вишукуйте те, що нам потрібно, – визвірився я.

– А шо нам треба?… Шо?…

У підвалі запилюжені ряди з вином, швидше всього, теж дорогим і колекційним. Але й там нічого не знайшли. Навіть спеціально навчені собаки.

– Що говорить дружина?

– А нічого. Говорить, що з місяць його не бачила.

– Розпитуйте. Шукайте, – надоїдливо повторював я. У мене тремтіли ноги – вірна ознака того, що ми на вірному шляху. – Піду гляну на цю фіфу, хоча я давно заготовив собі до десятка подібних жертв. От такі справи.

– Ага, є на що подивитися, – крякнув Титаренко. Я поморщив носа: від мого помічника смерділо перегаром, часником, димом, наче він народився на тютюновій фабриці.

– Ну-ну… – І ми пішли, сіли на кухні: емальована раковина, югославська шафка для посуду і всіляких спецій, холодильник «Донбас», куди оперативна команда встигла застромити руки. Титаренко розкладав папери і навіть оком не повів, коли увійшла Людмила Батрак, але я знав, що він усе бачить і чує, бо очі в нього прямо-таки кричали, просилися

і не йняли віри. Завжди так, коли перед тобою вродлива жінка, писано вродлива, холодна, врівноважена, яка належить комусь, а не тобі. Ось так. Я стояв біля вікна – голуби боролися з вітром. Сіра пилюка, і скоро закінчиться літо. Я стояв упівоберта і бачив відображення Титаря і жінки у синюватому склі, майже як у дзеркалі.

– Людмила Миколаївна Батрак, 1966 року народження, місто Владивосток, 8 серпня, – почав Титаренко.

– Хамло, – єхидно вставив я.

Солодкою патокою сонце полило в кімнати; спочатку у кухню впав жовтий трикутник, відтявши стіл, нас і дружину Батрака, затим у залу, потім у велику кімнату, і видавалося, що не вистачить на цей дім сонця.

– Так, – сказала молода жінка, труснула копицею чорного, з каштановим відливом, волосся.

– Ким ви приходитеся Батраку Едуарду Пилиповичу, 1960 року народження, місто Ленінград?

– Дружиною.

– Добре, – Титаренко облизав кінчиком язика губи, передихнув, зазизив на точені ноги жінки.

– Давно ви бачили свого чоловіка? – запитав я, продовжуючи стояти спиною до неї і Титаренка.

– А може, вам розповісти, коли востаннє я з ним трахалася? Ну що ж, порахую: місячні, сварки, не рахуючи орального сексу, – сорок днів тому, – видала вона спокійним глибоким голосом, від якого повзли солодкі мурашки поза шкірою.

– Який секс? Ор… Ор… Повторіть, будь ласка, оте слово, ну, перед тим, як я запитав вас.

– Оральний, – вона навіть не усміхнулася.

– Добре, – повторив Титаренко, облизнув губи, знову вп’явся в її ноги, але можу поклястися, його мозок видавав такий скрип, що порозляпувалися всі свині в області.

– Прийдеться її трохи потермосити, – не обертаючись, тихо і втомлено сказав я.

– Добре, – відриваючи погляд від ніг, сказав Титаренко. Стілець під ним затріщав.

– Місяць тому, місяць тому, місяць тому, – затараторила вона.

– Одного разу досить, шановна, – сказав я, продовжуючи слідкувати за голубами, яких накрила руда віхола пилюки.

– Що так?

– Ми не звітуємо один одному. У нас довіра. І обережніше – я на другому місяці вагітності.

– Добре. Все залежить від вас.

Цього разу вона кволо, ні, швидше, ледачо, а може, навіть поблажливо усміхнулася, повела плечем, здається, лівим, разом із корпусом, труснувши своєю гривою. І сказала:

– Господи, так мені щось загрожує? А я уявлення зеленого не маю, що ви від мене хочете. Зрозуміло? Ми не бачилися місяць. І так кожних півроку. Тоді якщо не можете порахувати, то нехай за вас побалакає отой неввічливий колега, – голос її несподівано сповз до молодечого кокетства.

Розмову перебив Солдатенко. Він поклав на стіл чотири блискучі упаковки. Я взяв одну, повертівши в руках, прочитав уголос:

– Морфіна гідрохлорид, – і подивився у вікно: зараз було добре видно, як рудий степ підрізував небо, утворюючи горизонт, а голуби цього разу продовжували крутитися білим шумовинням. Потім я знову подивився на жінку. Вольове обличчя, на лобі дві зморшки, що говорило про її швидку смерть. Саме так, спало мені на думку. Титар мавпою вхопив упаковку, напружуючи весь інтелект, а швидше, всі залишки акторських даних, продовжував її вертіти в незграбних пальцях. А мене приваблювало обличчя Людмили, але не так її обличчя, як очі. Обличчя конкретної суки з дворових дівок, що закінчують так, як тільки вам фантазія дозволяє уявити, але цього разу доля повинна дати збій – ця курва заарканила золотого хлопчика. Але, як я говорив, мене приваблювали її очі, красиві, скляні, що не боялися світла. Пройде п’ятнадцять хвилин щонайменше, коли рецептори у мозку почнуть діяти: зачхає, очі просльозяться, а можливо, ще й закашляє. Можу сказати, що саме тієї хвилини у залитих щедрим сонцем кімнатах я відчув, що тримаю справу таки за облізлого хвоста. Я витягнув Титаря зі стільця майже силоміць. Сів напроти Людмили, поклавши голову на кулаки, заглянув їй у вічі.

– Тебе батьки не вчили, що жадність – погана річ? – мені треба потягнути час.

– До чого це ви?

– Значить, ти йому не дала наркоти, – спокійно і повільно зашипів я.

І тут вона чхнула, зіниці розширилися, спазм здушив горло: вона якщо кололася, то не у вену. Хитра лахудра.

– Твоє яке діло, капітане? Ти щось доведи проти мене, а Батрак мене цікавить не більше, ніж ти. Чим швидше забереться з-перед моїх очей, тим краще.

Солдатенко переступав у кутку з ноги на ногу, наче ніяковіючий школяр, який заклав свого однокласника учителю. Я і взяв з його рук фотокартки.

– Знаєш цих балбесів?

Жінка глянула, красиво повела головою, сійнувши солодкі приглушені запахи.

– Оцих… – вона провела по них наманікюреним нігтиком. – Ні, точно ні.

– Вони, як і ти, кажуть, що бачили Батрака місяць тому і він їм дав поганяти свою красиву чорну «Волгу». Ми їх знайшли і «Волгу» також. А от Батрака – ні. Ох, цей мені Батрак, розказуй…

Солдатенко ляпнув на стіл грубезну пачку доларів.

– Знаєш, скільки за це?

– Це не мої. Це Батрака.

Я встав, відвернувся спиною і глянув у вікно.

– Забирай її, Титаренко. А сюди ту шоблу криміналістів. І швидко на допит цих архарівців, доки Полтава у двері не загрюкала.

Титаренко, з носом картоплиною, руками до колін, конячими зубами, хтивою посмішкою, гигикнув.

– А тобі яке з того діло?

Я закурив, ткнув вказівним Титаря у пузо.

– Сам не знаю. Сам не знаю. Поїхали. Час не чекає.

– Можна, я візьму з собою кота? – запитала Батракова.

– Ні. Скоро ти, голубо, сама кішкою на стіну дертися будеш, – сказав я і чомусь подумав про Євгенівну, і ще, дай Бог, аби стара не помилилася. Інакше усім капут.

– У Батрака була ще одна машина, біла «копійка», – Титаренко назвав номери. – В гаражі пусто.

– Ага. Ага. А, чорт, сліди протекторів біля ювелірного, біля ринку, біля ощадкаси належать чорній «Волзі». – Я пхнув Титаря в спину, бо цей опецюх облизувався на купу порухи.

– Блядь, ну і житуха, – потягнув Титаренко.

– Ну його, таке життя. Це при нинішніх часах, – підштовхуючи в спину Титаря, ми вийшли відразу не у двір, а в степ.

– Да, у нього повинна бути тут нора…

Рівно о третій пополудні один із затриманих, Стас Новохатський, заговорив. Стас худий, витягнутий, мов висушена линва, з видовженим обличчям, тонкими губами, широкою, непропорційною, до лоба, щелепою. Руки в «дорогах». Наколка на лівому плечі, що зображала щось чи когось, видно, робилася під кайфом. Його ломило. Стас пускав соплі і просив хоча б паскудного димедролу. Стас блював і срав під себе. Ми дали йому стакан горілки, а лікар уколов якусь вітамінізовану дурню, попередивши нас, щоб ми більше не давали Стасу горілки. І ми знову відправили Новохатського до камери. Привели цигана – Кєшу. Кєша уперто нічого не хотів говорити. Титаренко запопадливо став у цигана за спиною й огрів по ребрах валянком з піском. На цьому природна небалакучість цигана дала позитивні результати. Більше бити його не прийшлося. Я чекав, коли на стінку полізе Людка. Але вона уперто на стіну не дерлася, отаке стерво. Тоді мені збрело в голову зробити у неї шмон. Що Титаренко і виконав з великим задоволенням. Результат: десять капсул ноксирону по нуль одному міліграму. В капсулах був зовсім не ноксирон, а сухий промедол. Після цього вона заявила, що її зґвалтовано. Вона просила паперу, зустрічі з прокурором і начальником міліції. Ми заходили не те щоби в глухий кут, а балансували над самим проваллям. Двоє заговорило, але не те, на що ми очікували, а прямо чесали по тій версії, що її висував Рибчик: грабонули місцеві пацани, а тікали тому, що хтось викрав циганську дівчину. Тут мене наче смикнули, і я послав Титаря гінцем до циган. Титаренко приперся з цілим виводком галасуючих циганок у рясних спідницях. Ми показали їм Стаса і Кєшу. І попросили – Титаренко розмахував гумовим шлангом, намагаючись розповісти, що трапилося. Говорив вожак:

– Близько опівночі, точно не пам’ятаю, підкотила «Волга»… Да, чорна «Волга». Всі троє. Оці, а цього спочатку не було, і Батрак. Звідки його знаю? Хто його не знає? Ні, точно не брешу. Його навіть вурки обходять. Божевільний відморозок. Поки тверезий, умняки загогулює, але під кайфом – краще не попадайся. Тоді, в той день, Батрак на очі не бачив. Сказав, що треба наркоти, багато наркоти, що віддячить.

– А ви що?

– Гражданін начальник, ми чесні цигани. Ми цією гидотою не займаємося. Наші баби гадають на базарах, але цим – упаси…

– Ага. Так я й повірив… Якого чорта лигаєтеся з безногими? – вставив Титар і був з цього задоволений.

– Він, той, покійний, Царство Небесне йому, хотів налагодити гадальний бізнес. Тільки і всього.

– Да, кончили вашого ротшільда, мать його туди. Не ви? – забризкав слиною Титар.

– Царство йому Небесне, – цигани хором перехрестилися.

– А далі що?

– Тоді оцей, – циган ткнув пальцем у півкілограмовій золотій каблучці у Стаса, – повернувся до машини, ага, тримаючи в одній руці обріз, а в іншій – повну жменю золотих годинників. Гарні годинники, гріх обмовити. Але… Але у нас нічого не було.

– Тоді, блядь, як годинники опинилися у вас, а, рома?! – заверещав Титар і помахав значуще, треба сказати, валянком перед носом вожака.

– Цього я не знаю, – впевнено сказав він, наче комсомолець відповів. – Але вони прихопили з собою нашу дівчину. А отой… Да, отой… Тьху… Ще рома… Дверці відчинені, він вивалився і блює, а однією рукою тримається за верх машини. Х-м, довгорукий. Що? Так, я говорю, що вони забрали дівчину, а Батрак сидів, обхопивши руками коліна, і скиглив. Вона у нас дуже тиха була, від матері прийшла, мати у неї Зоя, да, живе на станції, з вашими. Можете її запитати. Посивіла вся.

– Ясно. А далі?

– І все, – вожак розвів руками, помацав пучками кульчика у вусі.

– Ага, ага… А хто поїхав шукати Батрака? – Титар грюкнув валянком по столі.

– Ми шукаємо Ліну, а не вашого Батрака. Нам ні вашого золота не треба, ані Батрака. Нам треба Ліна, – завівся вожак.

– Угу, – пробурчав Титар, – так я тобі, чорнозадий, і повірив. Ушивайтеся, але нікуди з міста ані ногою. Дякуйте, що камеру зайняли ваші послідовники. Затямив?

Титар сів, виставивши нижню губу, піт котився градом, а він склав руки на колінах і захитав скрушно головою.

– Так, пиздюк, будеш говорити? – і садонув валянком по голові Стаса. Той завалився на правий бік, злетів з табуретки і задриґав ногами, захарчав, пустивши піну. З розгону Титар увалив головою Кєшу.

– Давай розводь їх, – сказав я. – Іди до нашої інтелектуалки.

– Ти не так говорив про неї сьогодні, – визвірився Титар.

– Ага. Інтелігентки.

– Ага. Точно. Понтове слово. Щас я вас розведу, як в морі кораблі. Ану чекай, Гриша. – Титар нахилився над Стасом: – Зараз по всіх прикметах я бачу, що Стасік хоче говорити. Хочеш, Стасю, говорити? Заговориш – муки скоро, дуже скоро закінчаться. А то в Полтаві кинуть на прес-хату, і знаєш, що з твоєю жопою зроблять? Та німецький хрест буде заздрити твоїй жопі!

Титар усе довірливіше схилявся над Стасом. Допоміг йому звестися, налив стакан води і поклав перед носом дві капсули ноксирону.

– Ну, як?

Стас недоумкувато повів очима.

– Що ви робили після того, як забрали дівчину? Давай, не телися.

– Ми… Ми… Ми… того…

– Не чую. Що, Стасік? Давай розповідай. Бачиш? Це зараз твоє. І все боліти перестане.

– М-м-м-о-ж-на, – Стас повільно, наче боячись перелякати пігулки, простягнув руку.

Титар глянув на мене, не розгинаючись. Я кивнув головою. Стас ухопив капсули, запхав до рота.

– Запий, Стасіку, водичкою.

Стас хвилин п’ять конав стакан води. Посидів, потім обвів усіх присутніх зачудованим поглядом: обличчя розгладилося, навіть симпатичним видався мені, дарма що мало дірок у мені не наробив.

– Ну ж бо, починай, – заохотив його Титар.

– Я не з самого початку…

– Починай з чого хочеш, – довірливо сказав Титар.

Так, рівно о третій пополудні, коли сонце нагадувало солодку патоку, Стасік, розправляючи ноги, осміхаючись, підбадьорюючись, по-ідіотськи кривляючись, розповідав, тягнучи слова, що ледь встигали за дією ноксирону. Мені наче хто вимкнув звук: мов у кіно, я бачив, як рухаються ожилі губи Стасіка, як злітають ніжні рудуваті брови над чистими кіноекранними очима, рухи повільнішають, вирівнюючись з нервової смиканини, переходячи у системну впевненість. Чомусь із досадою подумав, що страх у нього вже пройшов; його не було, наче ця вишколена, вигодувана та вихована гнида не тямила того, що накоїла. І я, і Титар знали, що не сьогодні, так завтра тато його, відомий партпрацівник, пришле когорту коршунів-бодрячків, і тоді цей виблядок не буде труситися під валянком Титаря, а статечно розказувати, як, коли він буде робити те і те. Мені зробилося нудно. Подумалося: коли частіше скоюють злочин – від нестатків чи від ситості? У кожного свої нестатки. Злидень потерпає, що не може придбати мотузки з милом, а багатий – що ніяк не нашкребе на третю платинову труну. Ось так. Це до справи не мало ніякого стосунку.

– Значить, ми приїхали. Стали відразу на повороті. Біля старого ринку. Ближче до дубків. Батрак перед цим казав, що частина циган живе у порожньому бараці, діти і жінки, а ці – у будівельному вагончику. Нас усіх теліпало.

– А де був Кєша?

– Не перебивай.

– Правильно, – засвідчив Стасік. – Фрагментарність подій спонукає до більших деталей і точнішого викладу.

Титар скрипнув зубами і потягнувся за валянком. Я поклав йому руку на плече і відчув, що Титаря трусить, піт холодний, наче його ламає, а не цього мажорного виблядка.

– Перед цим Батрак висипав майже жменю барбітури і запив пляшкою шампанського. Він понтувався, але я бачив, що йому страшно. Це тут він міг понти на місцевих когутів наганяти, а переді мною фасон давити… Я в Донецьку не таких бачив, але прямо скажу, що таких збоченців ще треба пошукати. Еклектика філософії і садизму. У нас обходиться все без філософії, без мудрованих понтів: сказав – зроби, і так по висхідній, але це не означає, що ми ідіоти і нічого не читаємо. Ну, у порівнянні з вашими ми просто гарвардці.

– Чого ти ліпиш горбатого? – Титар ухопив валянок, але я його зупинив.

– Да, слово ментовське міцне, – потягнув Стасік, але відразу якось чудернацько мотнув головою, що аж у шиї затріщало. Тільки пізніше я побачив стиснутий кулак Титаря.

– Ти мені ще попизди. Вставай. Тобі, Стасік, штрафне очко. Зрозумів? Зрозумів, запитую? От і молодець. А зараз продовжимо.

Стасік схаркнув червоний згусток, потер щелепу, але промедол зняв больовий шок.

– Ну… Да… А цей до всього, ну, Батрак, прив’язував, до всього умняки прив’язував. З цих-то умняків у той день усе і почалося… – Він помацав язиком щоку. – Значить, стали ми біля дубків. Батрак вилазить і кричить: «Гей, ромале! Я відтепер ваш бог і цар, і мені поклонятися та служити будете!» Я стою у нього за спиною, мене штормить, барбітуру-то всю Батрак вижер, розумієте, а я доганяюсь шампусіком. Тож дивлюся: з усіх дірок злазяться чорносракі. А Батрак штовхає їм різуху про космос і велике призначення арійської нації. Коротше кажучи – в пополамах. Потім нагнувся, виблював білим чимось і противним, я думав, що язика заковтне. Барон їхній підійшов і запитав, що нам, мовляв, потрібно. «Наркоту давай!» – хрипить Батрак. Стоїть раком і ригає, потім простягає руку до мене і говорить: «Стас! Розрахуйся з моїми людьми!» Я ідіот ідіотом пішов до «Волги», витяг цяцьки, ті, що ми взяли у Білявського, прихопив обріз, у Батрака була чехословацька помпівка.

– А тепер стоп, Стасік. Зараз ти помаленьку, потихеньку, у подробицях розкажеш, як ви брали Білявського й ощадкасу.

Стас мило усміхнувся, відхилив голову до лівого плеча, жартуючи:

– А це вже на більше потягне. Вмажете, тоді і балачка буде.