Текст книги "Ангели помсти"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

5

Я стиснув Титаря за плече, а сам кажу Стасу:

– Стасік, я тобі зараз так вмажу, що ложками від стіни будуть відшкрібати.

– Тоді без адвоката ні гу-гу. Я хвора людина. Мало чого набалакаю.

Тут мене потом пробило: нас ніхто не записує; але Титар зрозумів мене і показав очима на магнітофон. Я з шумом випустив повітря, моргнув Титарю, мовляв, тягни резину, а сам вийшов і подзвонив Коломійцю.

– Та нехай ширяється, йоб його. Аби тільки пасть свою погану відкрив. Хлопці, коліть їх швидше, доки батьки не вдарили у двері усіх міністерств своїми поганими лобами, – загудів на тому кінці дроту полковник.

І Стасіка вмазали першокласним морфіном. Він навіть сцикнув трохи у штани від задоволення. Витягнув ноги, попросив сигарету, смачно затягнувся, закинувши голову, випустив дим і почав:

– Усе вийшло якось ні з чого. В Донецьку з соломою почалися проблеми, порожняк повний. Я й кажу Кєші, що у мене кентяра на бандерштаті, Батрак Едік. Йобнутий на всю голову, продвинутий пацан, але у нього всілякого добра – во, по самий кадик. Ну, ми сіли на мою тачку і погнали у благословенні краї. Зустрів нас Едік хлібосольно, гріх скаржитися, тільки він мені з першого погляду не сподобався, якийсь не такий, як раніше. Сиділи ми на шампанському днів з чотири, тільки оскому набивали балачками і шампанським. Едік у кабаку пельку ні на хвилину не закривав. Замовкав, правда, щоб задерти спідницю офіціантці, або ще кілька разів вставав, щоб начистити писок музикантам. Тут він був молодець, майстер, супер. Такого хамла ще пошукати. Говорить, що арієць, а решта – недолугі бродяги. І, гад, виделкою в око Кєші мітить. Не любив циган, так він пояснював. А хто їх, питається, любить.

– Стасік, не розтікайся, – прогарчав Титар.

– Ша, менти. Я до чого веду, що Едік рік тому був зовсім іншим.

– Як це?

– А не несло його так. А тут очі бігають, як у вовчари. Ви розумієте, про що я? Нам треба тільки ширива і звалити з цієї глухомані. Дістав він нас своїми фарерськими промовами. Ви бачили його бункер? Ні, хороші з вас сискарі, не скажеш нічого, – Стас зібрався передихнути, як Титар увалив його під дих.

– Закрий хавло, ублюдок, – прошипів він, явно задоволений.

– Він найняв кількох негрів і у Хвощівці на болотах викопав яму, обставив по-своєму.

– Угу, – сказав я, вийшов і подзвонив до полковника.

Повернувся назад, занурюючись у якийсь голий і безпросвітний полудень. Мені від самого початку допиту було нудно, але я повернувся і сказав Титарю:

– Віть, бери хлопців і поїдь у Хвощівку. А Стасік зі мною побалакає. Згоден, Стас?

– Згоден, – прорік Стас.

Я подивився у його очі – глумливі, майже дитячі, сірі й чисті, з країв укриті сивою памороззю.

– Нарешті ми дісталися його дому. Шикарна фортеця: бачили, скільки там барахла? Отож. У мене губа одвисла. Наскільки мій таточко любитель усіляких цяцьок, та до Едіка йому далеко. Ну, і присіли ми у нього на омнопон, потім на морфін, потім десь і кокс узявся. Не інакше через циган, нехай дурнями не прикидаються. Вони все шириво контролюють у вашому аулі, а в нашому – і поготів. Ну, це зараз крапля в морі, розумію. Мазалися ми: Людка, я, Кєша, а Батрак прямо всеїдний. Шампань там, дороге винце. Голий ходить степом з дробовиком і вірші читає.

– Що за вірші?

– А яка, капітан, різниця? Краще б він узагалі не читав. Ну-от, сиділи ми так пару днів, може, тиждень, точно не прикину, самі розумієте. А потім – голяк. Ми, звісно, на більше розраховували. Все вистріляли, лишилося всього дві коробки зі стекляшками, Батраку і його дружині, і того на тиждень. Грошей – ліміт. То йому тато підкидав, то Джулай. Якщо чесно, то тих бабок, що у них з Людкою лишалися, вистачило б витримати облогу до третьої світової. Але Батраку дах підірвало. Зачинився у кімнаті. День не відчиняє, другий. Реве, як звір, аж у нас мороз поза шкірою. Потім вилазить з якимись карлючками. Говорить: у мене план, побудую жертовник із суцільного золота ось тут, у степу, да, в степу побудую жертовник. Я запитую, ну, а ти, мовляв, ким, дарагуша, будеш. Батрак як витріщить очі: «Я – головним жерцем і богом!» Потім сів і розплакався: грошей нема, ширки нема. Його трусило, жовтий весь, а очі ліхтарями, отакенні, горять. Кєша мені й гуторить: «Треба звалювати з цієї дикості, наш кореш поїхав, не бачиш чи що?» І треба б, блядь, звалювати, але якогось хріна ми лишилися. Видно, захотів тихцем прошвирнутися кімнатами будинку і пошукати грошей або, може, прихопити щось путяще. Та і по всьому Батрак умів бути лідером серед йобнутих на голову. Не знаю, де ми дістали наркоту впереміш з барбітурою, але нас, щоб чудити, ще так не вперло. Я прокинувся на Людці, а Батрак ледь Кєшу не оддрючив в окуляр.

– Д-а-а, веселі ви хлопці, – закурив і передав сигарету Стасу. – Наскільки я зрозумів, ти тягнеш, що плану у вас ніякого не було.

– Ні фіга, окрім пурги, в головах, капітан, у нас не віялося. Але ось що цікаво: як Людка опинилася у Джулая, не збагну. Ми від Білявського покотили до ощадкаси. Не інакше, вона вбивала в голову цьому малохольному день і ніч, що треба почистити ощадкасу або Білявського. Сама-то вона на легкий хліб губу розкатала. Не знаю, вирішувати вам… Ось що… Да, пригадав, хоча цього ніколи не забудеш, але чомусь вилетіло з голови. Сидимо ми у великій залі, настиримо ширку, а тут підтопує Марго, його сестричка. Я кинув оком – не нашого поля.

– Як це? – несподівано у мене похолола спина.

– А так. Я ж вашим ніколи не стану. Правда? Отак і Марго. Чому вона прийшла – невідомо, принаймні мені. Батрак насторожився, заглух, перестав верзти дурниці. Вертить тільки, як вовчара, головою і патлами трусить. «Ти якого хєра тут робиш, Марго?» – Батрак до неї. «Тебе Джулай кличе». – «А їбав я твого Джулая!» Марго тільки скривилася, і чесно – нам стало якось сумно і соромно. Людка сидить гола, то одне око примружить, то друге і шипить: «Маргуша… Хочеш мою кицьку полизати?…» Марго нічого цій суці не відповіла, а повторила прохання Джулая. Зібралася йти. А Батрак як закричить, що аж сірка з вух повискакувала: «Стояти! Стояти! Стояти!» Вона зупинилася, глянула на нього, як на таргана, може, трохи жалісливіше, да, дівка ще з тим характером. «Передай своєму ублюдочному дєдушці, що я його в рот їбав!» – як заверещить Батрак: стоїть на колінах, кулаки стиснуті, голий, хєр стирчить. Тоді, ми незчулися, одним ударом – мах. Марго лежить на підлозі, а він стягує з неї штани. У нас весь кайф вивітрився. Ну, відтрахав братік сестричку у всі можливі дірки. Марго непритомна спочатку була, а прийшла до тями – тільки стогнала, але спротиву не чинила, кволо, може, щось, а так – ні. А Батрак стоїть над нею, з хєра ллється, а він, паскудь, щось на залупі розглядає. «Ваша черга!» – реве. Ми з Кєшою сидимо. Тоді він вийшов і повернувся з помпівкою, наставив на нас, а ми – краще свинчатку в лоба, ніж по півнячій статті йти. Людка заливається, тягає Марго, як ляльку, тиче її голову між ноги. До четвертої ранку вони з нею управлялися.

– А ви з Кєшою?

– Бачить Бог, що ми до цього діла не мали ніякого. Кєша-то її і вивів, коли ці паскуди поснули. Він просив, щоб не заклала. Потім повернувся і напустився на мене: давай линяти. Я загнав собі порядний дозняк. Спробував встати, мене як косою. Так воно по новому колу пішло. Очухалися в обід. Сонце, вітер, на душі мліє тривога, наркота навіть не бере. Батрак понавитягував з підвалу вина, і ми прогужували до ночі. Він зробився милим, розповідав смішні історії, і все потроху начебто вирівнялося. Дивлюся, а Кєші-то нема.

– Куди ж подівся Кєша? Щось не ліпиться, Стасік: то він у тебе прямо гуманіст, ледь не підар, а тут дивись – подався з Людкою.

– А як ти здогадався, капітан? – Стасік причмокнув. – Ось тобі й глибинні загадки людської психіки. Так-от, того дня його нічого не брало: ані наркота, ані випивка. Чудовий день. Ми ганяли степом без будь-якої причини, бикували, одним словом. Батрак гнав лободєнь з приводу того, що ми напівбоги, напівлюди. Вічно у нього плуталося; я навіть запитав: так хто ти, Едя, бог чи напів. А він горланив до білої піни, що ми не належимо до цього світу. Здорово він зарулював. І тут ми підкотили до Білявського, його магазину від Полтавського заводу під якимось там, у хєра, номером. До цього я того жида і в очі не бачив. Батрак зайшов у лавку. Глянув на вітрину. Пішов мовчки назад, взяв помпівку, повернувся і наставив на жида. Кричить, щоб той вимкнув сигналізацію. Білявський вимкнув. Батрак почав гамселити Білявського прикладом, заставив годинники, ланцюжки, медальйони, кульчики, персні, брюлики – всю рижуху скласти до торби. Що Білявський і виконав. На прощання Батрак бабахнув у нього, але не вбив, а тільки поранив. Кишки у нещасного лізуть, лопаються, а він проповз аж до виходу. Ну, я, чесно кажучи, зблювнув. Страшно зробилося. А Батрак тицяє мені дробовика: «Давай, кінчай його!» Я хльоснув із пляшки і смальнув у голову цьому клятущому жидярі так, що голова обчистилася, як помаранча. Мізки чисті, незаймані, тільки підтікають кров’ю. Ми від’їхали і перезарядили наші шланги ширкою. Це був китайський опіум, який треба випарювати на золотині. Не пам’ятаю як, але підкотили до ощадкаси. Нас трусило і кумарило, хоча ми тільки-но перезарядилися. Батрак матюкався, шукаючи слоїка, але так і не знайшов. Тоді він витягнув з бардачка пластикову баночку з угорським ноксироном, висипав на долоню і все проковтнув. Я промовчав. Підкотили до ощадкаси. Не інакше – у цього придурка визрів план, і він зупинив машину. Сидів, хилитаючи чумною головою. Але дивно те, якщо цей план існував, він з шаленою швидкістю почав реалізовуватися. Я так думаю принаймні. Скільки там тієї халабуди. Ну-от, я з обріза, а він з помпівки валили по халупі. Всі полягали. Троє, по-моєму, там було. Гроші, як на тарілочці, – всі у торбах. Фарт йому йшов, але, правда, в ідіотів розцінки різні. Ну, а тоді ми вже вирулили до циган. Спека така була, наркоти ніякої, а барбітуру Батрак зжер, сучара.

– Тоді де дівка? На який фіг вона Батраку, не думаєш, що не стикується? Барон каже, що Кєша з вами був, – я підкурив і простягнув йому сигарету.

– Кєші точно з нами не було. Це барон збрехав. Ми не під таким кайфом були, щоб глюки ловити. Ти правий: хіба скажеш, що у йобнутого в голові. Трахав він ту циганку немилосердно. Спочатку вона і сама не проти була. Потім передав мені, а так як там уже нічого не лишилося, то я ґречно відмовився…

– Мій ти цнотливий. Зачтьоца, – не без дози сумніву сказав я.

– Аж ніяк, капітан. Я-то її і кінчав. У голову. Вкинули ми її в силосну яму, не доїжджаючи Берегової чи що… А ні, станції… Ні, Берегової. Та яка там різниця. З гуманізму я її прикінчив, бо навряд чи дожила б до ранку. Батрак після кожної палки ламав їй щось або різав…

Мене не нудило і не бридило, просто схолоднів, крижаним зробився мозок, відчувалося, як він торкається стінок черепа.

– А Джулай?

– До Люди і Кєші. А я хочу спати. Дай, капітан, ще пару коліс. Я заробив сьогодні, правда ж, капітан… Дайте мені спокій. – Його розморило, а очі почали закочуватись, і він заворушив у роті білим язиком, показуючи чисті, швидше вставні, порцелянові зуби.

– Заберіть, – сказав я, потім зловив себе на тому, що хочеться щось додати, але нічого не знайшлося, бо черепушка моя була переповнена. На Люду в нас не вистачало часу. Джулаєм займався особисто Рибчик, але я встиг накатати рапорт і звіт, за що отримав у голову. Копію на Стаса Новохатського я передав відразу. Коломієць читав уважно. Кілька разів хмикнув, мені здалося, весело.

– Ти подиви, яке падло! У нас під боком. Да-а-м. Не в діда. Ну що ж, давайте не затримуйтеся. Батрака на розшук. А з Рибкою я сам поговорю, – він встав, великий, з сильними плечима, красивий чоловік. – Через годину нагрянуть полтавські сискарі. Вони навіть снайперів притягнуть. Не вартий цей козел такого. По мені – нехай би гуляв, один чорт нарветься. Да, Джулай не був таким паскудою. Царство йому Небесне. Да-м-м… Красивий, багатий. Шара. Життя не може бути шарою, да, Гриша?

– Не знаю, Прокопович. Я таким життям ніколи не жив, – кволо відповів я, і мені дійсно було байдуже, наче я велика жирна пляма на стіні.

– Хто у Хвощівці?

– Титар. Вибачайте, Титаренко, – я пошукав сигарети, але нічого не знайшов.

– Та нічого. Іди, Гриша, відпочивай, – буркнув полковник і знову заходився читати.

У коридорі мене знудило. Я сказав черговому, що вийду на годину, нехай передасть, щоб Титар мене знайшов, я буду вдома, і вийшов. Погляд ковзнув по червоній недобудованій стіні. Мене тільки від однієї думки нудило, що на місці Батрака чи іншого часто опиняються наші, і від самого слова «наші» наче хто загнав цвях у голову, ні, скалку, велетенську скалку. Вечір лежав тихий. Як і повинно бути на початку осені, хоча було ще літо, серпень, і ще навіть не підійшло до Першої Пречистої. Сонце повзло над дахами міста, біле, не виразніше за небо, з півночі тугими хвилями підходив вітер, пронизливий і холодний. Так, завалювало на осінь. Сьогодні лише одинадцяте. Скоро Маковія, баби труть мак у ступках, печуть коржі, і приємний запах солодощів і хліба перелітає з кварталу в квартал. Я вийшов у центр. Ворушилося гілля, в роті було гірко. Потупцювавшись на місці, я подався до будинку Джулая. Нарешті почалася злива. Я проскочив, став на ґанку. Дощ припустив сильніше. Тут я звернув увагу на водостічну трубу. Вода сходила не повністю, а ніби роздвоювалася. Я засунув руку в розтруб. Витягнув чорний кульок з-під дорогого одягу з коробкою патронів і жменею нерозпакованих годинників, видно, з крамнички Білявського. Я покрутив знахідку в руках. Аби був ідіотом, то закричав би, що до цієї справи причетний Джулай. Але він, повірте мені, не був придурком. Швидше всього, це підкинули неуміло, незграбно або, навпаки, розраховували, що нікому не збреде в голову так підкидати компромат. Хоча все це не мало аж ніякого значення. Але, швидше всього, ця весела компанійка була під кайфом. Я сів на ґанку, подивився на кульок і з дикою тугою подумав про Марго… Вітька Титаренко нічого нового не приніс. Звісно, всі ті німецькі хрести були присутніми, але абсолютно нічого не роз’яснювали, а, напевне, видавалися смішними, і це ставило плюс у темній біографії Батрака. Говорили про його неординарність чи що. Нічого особливого, сказав я, вони зараз усі на цьому з’їхали, але це не означає, що можна літати на машині й ковбасити даремно живих людей. Можете вважати, це його хобі: хрести, каски, «Майн Кампф» німецькою, нікому не зрозумілою мовою. Пацанство. Пацанство, що закінчилося калюжами крові. Життя не таке складне, як ми придумали, говорив я. Його можна розкласти на три частини і заспокоїтися. Але от прожити ці три частини до паскудного тяжко, і кожен намагається прожити по-своєму: хто з хрестами, хто з зірками, хто з рогами на голові. Нічого особливого, погодилися полтавські сискарі, проте справу і все інше, що притягнув з Хвощівки Титар, пришили ублюдочному Едіку. Але, продовжував я, це вже з області психіатрії. А тому, – я подивився на полтавських, – я б просто не хотів, щоб ці речі долучали до справи. Це до психіатрів, а мені б кортіло, щоб у їхніх мізках колупалися патологоанатоми, а не психічно неврівноважені люди в білих халатах. Солдатенко тут заявив, що краще в гівні буде колупатися, ніж у головах цих ідіотів. Відомо одне: і Джулай, і Ульяненко, і пацани, і Марго все ще лишаються під підозрою, хоча я впевнений, що їх можна підозрювати не менше, ніж у заколоті з метою отруєння цілої області. Полтавські подивилися на мене зі здивуванням, вишукуючи потаємний зміст, а він дійсно був.

– То це давня історія, – порушив я тишу. – Тут жив собі один рабин. Йому на той час виповнилося років з вісімдесят п’ять чи дев’яносто. Ходив з возиком, макулатуру збирав. Ще я навіть пацаном йому показував, де покришки лисі, де папір, ну, різне барахло. Захворів він. Лікаря нашого ледь до нього допустили. Старий упирався. Але громада, їх тут було не більше шести сімей, решту німці повистрілювали та в душогубках подушили, вирішила, що таки треба. Вмовили старого. Ну, лікар обстежив його. Нічого страшного, кажуть так. Якийсь нежить чи сиплість. Виписав ліки. По дві таблетки тричі на день. Але рабин запротестував. По дві таблетки кабала не дозволяє чи ще якась там їхня заборона. Два, виявляється, – роги чорта. Можна більше, а можна й менше, але тільки не по дві. Лікар заявляє, що багато не можна, щоб чого не трапилося. І поїхав. Переконав чи не переконав, невідомо. А упертий старий по три таблетки. Його вірні теж з ним. Ну, і все. Помер старий за три дні, та ще й другого вересня, як зараз пам’ятаю. Ще трьох з громади їхньої ледь відволали. Ото справи.

– Нічого смішного не бачу, – сказав один, з тоненькими губами, скляним поглядом і геть голим черепом.

– Я теж, – підписався коротун, з пикою алкоголіка.

– Ви що маєте на увазі? – хитро запитав довготелесий.

– А те, що бздюха, – визвірився я. – Слухай, що ми говоримо, а не твої зайобані книжки.

Вони стояли, дивилися в землю, курили й усміхалися. Тоді, в ті дні, я ясно відчув, як мене щось веде, показує мені, й воно, дійсно, і зараз живе – це тепле і невидиме чудо.

Ангели, які зійшли зі сторінок книжок, випурхнули у життя демонами. З самого початку дороги, несучи в собі данину непоправного, я піднімав чашу, повну отрути, кохання, скорботи, і думав, що воно повинно померти, попріч моє бажання; у мені набухало залозами звірине відчуття загнаності, котре наприкінці перейшло в повну байдужість. Тому коли я зайшов до котеджу, то побачив там Батрака, з досить уміло розбитою головою і під прицілом гвинтівки Марго. Батрак зараз нагадував рухливу комаху з відірваними лапками, яка лежала на спині й шукала опертя. Обличчя, вирубане, бліде, з синіми ясними очима божевільного, що зараз були скоріше обережні, аніж злякані. Вся його атлетична статура зараз не більше і не менше, ніж добре зроблена кимось лялька, котрій хтось умудрився зламати пружину. Батрак никав попід стіною, щось белькотів, а напроти сиділа Марго, холодна, зібрана, як сама смерть або наче тиха потойбічна істота, вранішній янгол. Вона твердо тримала в руках чорну ворону гвинтівку, котру провезла в багажнику багато кілометрів, сама не знаючи для чого. Роздертий одяг, нецензурні слова, наставлена рушниця Марго, погрози примусили мене стукнути Батрака по голові. Едік витягнувся спочатку вгору, та швидко зів’яв, осів грузько на підлогу і від’їхав за долю секунди. Марго ще тримала його на прицілі, і тільки зараз я побачив, як тремтить її тіло, а обличчя непорушне, холодне і спокійне.

– Марго, – тихо покликав я її. Але вона продовжувала тримати Батрака на прицілі. Я повторив: – Марго, кинь пукавку. Вона стріляє.

– Не заважай, – спокійно, наче ріжучи петрушку, сказала Марго.

– Марго, поклади пукавку, – я підходив до неї повільно, крок за кроком, а вона почала тремтіти. Веселий деньок, пролетіло в голові, але пожартувати так і не виходило. Нарешті я підійшов до неї, мокрий від поту, і Марго впала мені на груди, рушниця голосно брязнула об підлогу прикладом, але вона продовжувала її тримати.

– Ну все, все, – я навіть не хотів нічого розпитувати, як Батрак знайшов нас, хто йому наплів про нас і так далі. Не час для цього. Людина дурить себе, потім розраховується за свою дурість, і в тій дурості завжди хтось крайній. Дурив і я себе, віддаляючи низку подій і те, що прийде, замружувався від життя, як від сонця. Таке кохання. Навряд чи це єднало нас із Марго в найжорстокіших ситуаціях. Пізніше, сидячи у світлому квадраті, курили, і вона несподівано заговорила:

– Тобі треба їхати.

Я мовчав, не дивився на неї, а уважно розглядав сосну, по якій гасала руда білка, з верткою мордочкою і чорними краплинками очей.

– От зараза, – сказав я.

Марго спробувала розсміятися. Я поцілував її у маківку.

– Я бачив японців. Наших японців. Вони там, внизу. Вони приїхали за нами чи за ним? – спитав я. Марго знала, що японцями у нас називають циган.

– Думаю, за Батраком.

– Діла…

Марго дістала другу сигарету, війнувши на мене чужим запахом.

– Ти мені розповіси хоч що-небудь? – спробував я заговорити у справі.

– Не зараз. Потім. Добре? – вона взяла мене за руку. Зовсім по-товариському.

– О’кей.

– Я просто… Я люблю тебе.

Мені нічого не лишилося, як дивитися за верткою білкою.

– Вона, напевне, жерти хоче, – сказав я.

– Ага.

– Я спущуся до японців і дізнаюся, що їм треба.

Марго промовчала.

Я встав і пішов глянути на Едіка. Той мирно лежав у кутку зі скрученими руками і ногами. З носа текли соплі, з рота летіла слина. Едік зробив калюжу під себе.

– Чудово.

Я повернувся і глянув на Марго.

– У нього ломки. Притому такі, що я зроду не бачив.

– Гм. Інакше я б його ніколи не подужала, – сказала Марго.

– Да-а. Хорошо. Якщо його шукають японці, то діла тухлі. А тебе?

Марго тільки повела плечем, продовжуючи дивитися поперед себе.

– Тоді я піду.

Марго вхопила мене за руку. Цей рух перелякав мене, відвертий і чесний, не треба слів. Марго вчепилася у мене так, як діти хапають гілку або що трапляється під руку, коли падають.

– Гаразд, Марго, гаразд. Ми не можемо сидіти.

– Так.

– Марго, я рішення прийняв. Слово за тобою.

Марго підвела голову. Вона плакала, намагаючись стримати сльози, – найгірший варіант рюмсання. Я витягнув тетешник, перевірив набої, краєм ока спостерігаючи за Марго.

– Я піду вниз. Ти не боїшся бути одна? Заразом перевірю, що з охоронцем.

– Він точно його кінчив. Це я тобі кажу. Скоро тут міліція буде. Не треба нікуди йти. Треба їхати, – несподівано заговорила вона.

Я спустився до будки КПП, але охоронник задоволено протирав сонну мармизу і крутив ручку ВЕФа. Я повернувся.

– Ні, – сказав. – Цей виблядок пробрався іншою дорогою.

– Він добре знає ці місця.

У Марго знову затремтіли плечі. Зараз сонячна пляма підповзла до самих її ніг. Я присів біля Марго. Вона спробувала усміхнутися.

– Я знаю, куди нам їхати.

– Я теж.

– Починається. Чому всі жінки сідають мені на голову? – Я поцілував Марго, але вона відсунулася. Звідси море видавалося калюжею розлитої олії. І ми не знали, що нам робити, вірніше, я не знав, що діється з Марго. Мене огортав щемкий сум, з бажанням і любов’ю до жінки, але це останнє ніяк не глушило страху. Виходило так, що життя нібито прожите і зараз закінчиться і Марго невидимою істотою відійде, відпаде, відхлине зеленою хвилею своїх очей.

Наше містечко, якщо дивитися згори, чимось нагадує торт. Закони його визначити не так важко, бо складається воно із суцільних заборон і повного невиконання оних. Але якщо ти не виконуєш подібні закони, хоча б їхній ритуал, то робишся в один момент божевільним, ворогом, і ніхто з тобою не матиме справи, хоча і справи тут робляться про людське око. Тому, як я згадав, коли дивитесь на його райські красоти згори, не сподівайтеся знайти спокою, свого затишку. У мене завжди не складалося з жінками у нашому містечку – це перетворилося на проблему, наче я таврований. Титар, навпаки, хоча і був з випнутою нижньою губою, з мавпячими руками до колін, але через цікавість до нього жіночої половини вважав себе красенем. Тому для нього кожна красива баба – здобич. Плітка тут заповзає одним хвостом у першу-ліпшу квартиру і так тягнеться з двору в двір. Тому-то через цей трохи прикрий нюанс Титар добре знається на жінках. І то правда – ніхто ж їх силоміць не ставить боком, раком, не кладе традиційно на спину. Зараз перед Титаренком сиділа Людмила Батрак, красива змія, з томним поглядом і кригою у зіницях. Для Титаря це вже подвійна жертва, зрозуміло. Титар хтиво блискав очиськами, що збігалися на переніссі плескатого носа. Жила на шиї роздувалась, і можна уявити, як скажено пульсує кров артеріями аж до паху, запаленого, як у третьокласника після тижня гуртового онанізму. Титар узяв протокол не дивлячись і лупонув зіньками поверх папки, але тримав від Людмили на такій відстані, наче боявся, що її міцні білі зуби вчепляться в носа, хоча край ока зрізав відстань, доволі безпечну, до її ніг. Граючи хитро бровою над лівим оком, він запитав Людмилу Батрак:

– Вам сказали про відповідальність за неправдиві свідчення?

– Атож, лейтенанте.

Титар засовався на стільці, як хто ужалив його в задницю.

– Старший лейтенант, – поправив.

– Дуже довго вимовляти.

Цього разу Титар скам’янів і уперся кабанячим поглядом у груди Людмили.

– Ладно, – миролюбно сказав він. – Отже, – розпочав. – Як і куди ви поїхали з Кєшою… Костянтином Романовичем Раїчем сьомого серпня тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого року?

– Хм. Це мої особисті справи, куди я поїхала, лейтенанте. Пардон, даруйте, старший лейтенант, – видала Людмила і спокійно, без манірності, витягла з сумочки пачку «Мальборо», сунула в тугі червоні губи сигарету, таким же рухом дістала запальничку, закурила.

– Відповідай, голубонько, – прошипів крізь зуби Титар.

– Ну, ми від’їхали, зовсім недалеко, і я зробила Кєші, Костянтину Романовичу, мінет, – спокійно сказала Батрак.

Титар засовався на стільці, подивився на мене, потім на Людмилу, яка підкурювала другу сигарету від першої. Я пирснув зо сміху. Тільки почало доходити до Титаря.

– Вітя, вона сосала йому, – сказав я прямо, розглядаючи портрет Дзержинського.

– Кх-х… – Титар ще вирячувався на Батрак.

– Статевий акт в рот, – виговорив я, переводячи свою увагу на павука, який спускався на павутині за своїм обідом, – велетенська чорна муха голосно билася в путах. Муха і павук займали мене чомусь більше, ніж усі ці фокуси. Для мене все давно було вирішеним.

– Чорт! – Титар потер лоба. – А як писати? Мінет, сосала чи статевий акт в рот? А?

– Ти, лейтенант, смієшся чи що? Силка, де ти поназбирував таких ідіотів? На якій помийниці? Я відмовляюся говорити без адвоката. Все. У вас немає ніяких підстав мене затримувати. Свідчення вашого напівумного – наркоманський брєд. Ось і все, що я скажу.

– Я тебе, сучка, скільки хош затримаю, – загарчав Титар. – Ти у мене не виплутаєшся. Блядь, вашого бровастого папу черви давно згризли. Срань смердюча. Я тебе… Я тебе… – Вена на шиї у Титаря запрацювала швидше, ніж помпа, і зараз у нього, точно, молотили в бошці відбійні молотки. Я підійшов до столу, ткнув їй папір, білий, з голубуватим відтінком, а тому чорні закарлючки виглядали блюзнірськими.

– Громадянко Батрак, розпишіться, будь ласка. Ось тут, – сказав я.

– Що це? – вона посовала папірець вказівним пальцем з малиновим манікюром.

– Підписка про невиїзд, – сказав я.

Титар дивився на її груди, а коли вона йшла, то обмацував очима круглі половинки сідничок.

– Прощайте, милі, – сказала вона.

– Люба, ми ще зустрінемося, – прохрипів старший лейтенант.

Коли Людка Батрак вийшла, Титаренко з шумом витягнув біломорину.

– Тут, Гриша, щось не клеїться, – сказав він і випнув губу.

– Все на місці, Вітя, – я позбирав усі папери на автоматі. Я бачив, куди воно вивертає. Цим падлюкам навіть по мінімуму не світило, якщо ми не притарабанимо Марго. А Марго щось знала, і не тільки. Може, в останньому дублі драми вона мала свою роль?

– Гриша, всі їхні балачки, занотовані у нашому мудрому протоколі, дійсно, – брєд сивої кобили, – Титар витягнув пластикову флягу зі столу і засмоктав. Кімнатою пішов солодкуватий дух самогону.

– Вітя, витри соплі. Все зрозуміло. Під кайфом все так і робиться. Береться моральний дебіл Едік Батрак і хитра сука Люда Батрак, розумна і хтива, яка в душі мріє бути повелителькою не дум, а хуїв, батенько. Вона, як і кожна інтелектуалка, мріє про вільне спокійне життя. Заарканивши колись Едіка, це стерво гадало, що зачепило всі гроші, всі родинні зв’язки. Але з дуже простих причин вона не стала частиною роду Джулаїв, лише тому, що була гнилішою за Батрака, за всю сімейку. Вітя, я ніколи не довіряв людям, які говорять правильні і правдиві слова, а роблять зовсім інше. Тобто Люда Батрак була розбещеною ще з пелюшок. Не знаю… Я ось трохи подлубався в її біографії, і мені того досить. Коли нашого Джулая у кручене життя кинуло каліцтво – півбіди. За стільки років, що я його знаю, живучи поруч, він не вліз в жодну мокруху, жодну смердючу аферу, якщо не вважати життя. А якщо траплялося, то принаймні виходив хитро з ситуації. Це не моє діло. Можеш перечитати досьє на нього, там всілякого гівна вистачає. Але він не був моральним виродком. Його помилка була в одному: калікою він тягнувся до нормального життя, злочинцем він тягнувся до нормального життя. За що і поплатився.

Титар відхлебнув і простягнув мені флягу.

– Випий. Дуже мудро говориш. Як на суді, – прохрипів він. – А я б виїбав цю моральну потвору.

– Хм. Знаю. Нічого особливого. Вітя, така якщо візьме в оборот, то ти грабонеш не одну ощадкасу… мене хвилює те, що Марго, попри докази, подали на розшук. Пацани в каталажці. А ця сучка переховає рижуху… Від неї чекати треба такого…

– Ти продовжуй далі. Мені так сподобалося, – Титар ковтнув самогону.

– Тоді слухай. Людка Батрак, вона ж Людмила Акуліна, присадила спочатку Едіка Батрака, сина мажорних батьків, на прості для неї балачки. До цього Батрак наш перебивався худосочними мислішками і був банальним збоченцем, блідим, як міль. Але Людмила хотіла багатства і керувати. Звісно, це у них з Батраком була нав’язлива ідея, спільна. Чому Едік ненавидів свого діда, котрий дав йому все, роз’ясняється дуже просто: він заздрив діду, він хотів перевершити його, бо відчував себе розумнішим, обдарованішим тощо. Батько у нього ніколи не асоціювався з боротьбою. Все це завдяки матері Батрака, доньки Джулая. Джулай умів приймати рішення, керувати, а зять – слинява амеба, як і Едік, що далі касок, ножів і ніцшеанської балаканини нічого не бачив. Але без грошей все не варто і дулі чокнутого Толі Вишняківського. Й ось цими балачками про свободу, про вибраність Людка втовкмачувала в голову між груповухами, наркотою думку про нещасну ощадкасу і задрипаного маланця Білявського. Вона наштовхувала його на просту річ – проявити себе справжнім мужчиною, а не сопливим наркоманом… Вона прекрасно знала, що це рано чи пізно спрацює. Але десь прогадала, або зіткнулася з чимось непередбаченим, або вони почали не в той день, або ощадкаса в її фундаментальні плани не входила. Або це простісінька збоченість, такий собі експеримент, і нічого від того мати Людка не хотіла. А швидше всього, все на купу.

– Да, або Батрак дочовпав щось таке…

– Що його підставили, як підставили і пацанів з цих донецьких ковбойок, – випалив я і сам здивувався.

– А так, глупа битовуха: баба пиляє мужика – піди, піди, піди укради свиню. Нарешті той одного вечора нажирається і краде ту свиню, але засинає з нею просто на вулиці, – Титар забулькав з фляги.