Текст книги "Криївка"

Автор книги: Олександр Вільчинський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– А ми тут маємо свого, тового, кореспондента! «О. Татарчук», чули? – гигикає Володька й показує на мене пальцем, а я відчуваю, що починаю червоніти.

Дівчина здивовано глянула на мене, а я подумав: добре, що були дощі і пізня отава пішла в ріст, хоч не видно моїх порваних на гульках кедів.

– То ви заходьте до нас в редакцію, чого ви ні разу не зайдете, я опрацьовувала ваші дописи, – посміхнулася вона до мене. – Заходьте, ми вам дописи будемо давати…

Від такої до себе уваги і від цього «ви» з уст незнайомої дівчини я вже просто горів вогнем і лише стискав кулака у Володьчин бік.

– Заходьте-заходьте, не соромтеся! – не вгавала дівчина, бачачи мою ніяковість, але я вже й очі боявся підняти на неї.

Чомусь найбільше мене бентежила присутність Петра, перед ним я не хотів виглядати ніяким «кореспондентом».

З репродуктора вирвався на волю і тієї ж миті обірвався тужливий акорд. Парило. До дощу ще треба встигнути скупатися, подумав я.

– Втілюючи в життя історичні рішення… – знову про своє озвався репродуктор, але на нього вже ніхто не зважав.

– То ви кажете, що замість колгоспної конюшні всі у бригадира хату мурують, – наморщила носика дівчина, бо на фермі, викачуючи гній, затріскотали транспортери, і вітер був з того боку.

– Може, навіть всьой тиждень тамки будуть, – сказав Володька.

– Я придумала! Ви напишете листа нам у редакцію, ну, про ці порядки, – зіпнулася на пальчики, щоб побачити простір за стіною, але це їй, мабуть, не вдалося. – Ви ж, я бачу, не боягузи!

– Гино, Вєрка йде! Петро! Чесне слово, – показав пальцем на дорогу Володька. – З дойки…

– То ваша ферма таки там? Хоча тепер уже і так чути, – торкнулася пальцем кінчика носа дівчина.

– Гірники Кривбасу, перевиконуючи плани… – викашляв із себе репродуктор.

– А чого? Дівчина правильно каже, – забичкував об підошву цигарку Петро. – Якщо вмієш, напиши… А якщо треба, то підписуйте мною, – скривив він гримасу, що мала означати посмішку. – Всьо підписуй, їден хрін! А я колись також газетку випускав. Тушшю лінійки наводив. Тільки давно те було і далеко звідси, – похитав він головою, кивнув на темніючі за стіною вершки лісу. – Три тисячі кеме на сєвєр, там і тепер макарони безплатно дають… Словом, пора полуднувати, хлопці.

– То що, гукнути? – єхидно киває у бік Вєрки Володька.

– Тс-с! Ви мене не бачили. Піду гляну, як Ладко конюшину краде. – Петро схоплюється і, згорбившись, бреде під стіною.

– То пишіть нам і читайте газету, – каже дівчина і собі прямує до дороги.

– Та нічого вона не напише, не переживай, – кидає їй услід Славко.

– А я й не переживаю…

– А пам’ятаєш, як ти про наш духовий написав, а вони там вкінці ще дописали, що хлопці з радістю ходять на репетиції… А Зозулині ще хотіли тебе за це бити, бо їх потім Воробей на ті репетиції мало не щодня почав гонити… – проводжає він поглядом дівчину.

– Ага, духовики! – гукає Володька і ще щось хоче додати, але брат наставляє йому під носа кулака.

– Славку, але ж у мене такого не було.

– Знаю, що не було, вони й тепер мо… можуть…

– Хлопці, а кошики! – вже шипить цього разу Володька, коли Петро зникає у щілині між стіною і тракторною.

Поки Славко сидить на бочці назирці, ми запихаємо у мулярські кошики по цеглині, примасковуємо зверху фартухами і, заховавши у кущах ровери, залягаємо на рові під парканом.

– Треб’ло ще сокирку Ладикову сховати, він би тоді збісився, – туркоче мені на вухо Володька. – Він купив її у Пальчика за п’ять рублів, а тепер носиться як кіт із салом. А Пальчик привіз із Риги не одну таку і тепер заробляє…

– А Пальчик – то той, що на Андрія ми йому хвіртку знімали? – питає Славко.

– Ну, Плаксивої тато, – туркоче далі Володька, і я вже знаю, що то про одну їхню однокласницю, вони її так називають, хоч я жодного разу не бачив, щоб вона плакала, але у неї такі очі завжди, наче заплакані…

– Апчхи! – лунає раптом із щілини, і з’являється спершу голова дядька Ладика, а потім і його мішок.

– Будь здорова, дівчино чорноброва! – викрикує слідом Петро і піддає дядькові мішка.

– В са-аду, яго-оди рва-ала-а! – як продовження, тихо гугнявить мені у вухо Володька.

– А твій Грабинка – барахло! Ні до Бога, ні до людей, – начеб у продовження розмови, розмахує руками Петро. – А те, що він за нині нащитає нам аж по три рублі! То нехай ними…

– Петре, тобі нема про що? То всьо дурне, чуєш! А у тебе часом нема якої биндочки міща зав’язати, бо десь та зав’язка, а дротом скручувати не хотілося б, бо ж порву…

– Нема. Диви, а хлопці вже пішли, – кидає Петро начеб розчаровано, хапає свого кошика, навіть не зауваживши, що він враз так несподівано поважчав, і спацерує перевальцем до дороги.

– Нічого, ще нам подякує, – туркоче Володька, а Славко лежить собі горілиць за кущем і навіть не дивиться, про щось своє думає.

– То що, поїхали, ще покупатися до дощу треба, – нагадую я їм.

– Почекай, нехай підуть, куди вилазити? – стримує мене Володька.

– А давайте признаємося йому завтра про цеглу, – начеб сам до себе каже Славко.

– Признавайся, якщо хочеш, їден хрін! – зі словами Козира реагує Володька і раптом, задкуючи, сповзає з рову, втискається у землю. – Ша! Ладик… Ша!

Але ми із Славком, навпаки, піднімаємо голови й бачимо, як наша цегла разом із дядьковим: «Пся крев!» – летить через стіну й глухо гепається десь у колгоспній конюшині.

– А завтра нас ще й шукати пошле, – коментує Володька.

– Трінадцять часов… – раптом буркає репродуктор.

Як виявилося, то був останній день моєї роботи біля стіни. Просто тато у наступний рейс їхав через Гусятин, і на сімейній раді вони з мамою вирішили забрати мене з будбригади й відправити на Збруч до баби Зосі, а вже коли від неї приїхав, то в бригаду більше не вертався.

Після приїзду першого ж дня – одразу до Славка, але тітка сказала, що він на шкільному… Проте першим на купі порослого пирієм курного вугілля за шкільним туалетом я побачив не його, а Володьку Він стояв згорбатівши і до чогось уважно придивлявся, але, побачивши мене, зрадів:

– Поки тебе… Тут таке! – ковтав він від поспіху слова. – Ту ж статейку в газеті надрукували! Но! А Петро розходився, що то все його робота і що він ще не таке розкаже, і що він ще не таке… І про Грабинку, і про голову… То йому хтось там трохи дав, що аж водою відливали. Тепер кажуть, Грабинку із будбригади на кормоцех переведуть…

– А ти що – знов на живіт?

– Та нє! – захитав головою Володька. – От думав, що звідси видніше буде…

– Видніше, ніж звідки? – запитав я і додав. – А Славко де, ти часом не бачив?..

– Побігли, там… Только вже досі виграв, і Славко там…

Ми нагодилися якраз вчасно, Петро саме жбурнув з виспи колодою карт, і вона розлетілася порослим чистотілом та глухою кропивою схилом.

– Махляр! У тебе не було того туза, з прикупу витягнув!.. Он, вони бачили! – по-турецьки підкуливши під себе ноги, закликав він у свідки інших, але ніхто його не квапився підтримувати.

– Ну, зек! Ну, бич! – заціпився Только й, не роздумуючи, огрів Петра кулаком по тім’ї, наче ондатру глушив.

Петро все ж відкотився, скочив на ноги, але Только вже стояв і хапнув його за комір. Та Козир зумів вирватися й з вигуками: «Вчись, поки я живий!» – помчав із вибриком через шкільну капусту, збиваючи деякі головки, і вони відлітали, мов м’ячики. Только вже зробив було крок доганяти, але ми із Славком, не змовляючись, і Володька за нами також, заступили йому дорогу.

– Що, що, козирна бригада! Молокососи! – вирячився він до нас, але за Петром не побіг. – Велика мація! Зальотник хрінів! Подякуйте неділі, бо я в новому і неохота маститися…

Тим часом Петро зник за шкільним вугіллям… І тієї ночі у Щатинах, що за лісом, обчистили кооперацію, а ще через день за Козиром приїхала міліція. Кажуть, колись Петро уже їв ті дармові макарони через таке ж… Але невдовзі його відпустили, побили, кажуть, але відпустили. Проте Вєрка назад уже не прийняла, і свої манатки він вздрів під штахетами, бо коли сільське радіо донесло їй, що, мовляв, уже з автобуса вийшов, але ще по дорозі у «Черемшину» зайшов, то відразу все його позбирала й виставила.

Перепрошувати Вєрку він не пішов, натомість подибав до Ганки Піщанської, а потім ще й до Паршивлячки за греблю ходив, але врешті-решт оселився у курені рибного сторожа Михтона. І ми із Славком один раз навіть до нього ходили. Ми його розбудили, і він не так щоб і був нам дуже радий, але потім таки показав свою нову картину – знову «Венеру».

Це була гола жінка у лежачій позі на квадраті цупкого ватману, він зізнався, що вициганив у перукаря Якова нового пензля, а фарби у нього ще якісь свої були. Ми із Славком не проявили захоплення, і він це списав на незавершеність.

– То лише великий майстер, хлопці, може таку штуку зробити одним пензликом. Нова «Венера» буде ще красивіша за ту, я її з Вєрки пишу, – посміхався він на всі свої залізні.

Він навіть при нас щось там і підправляв, і не лише пензликом клав фарбу, а й соломинкою і навіть пальцем.

Таким ми його і запам’ятали, Петра Козира, живу легенду Борівки. Сподіваємося, що таки живу, так я і записав того дня у своєму щоденнику, коли Володька мені сказав, як вертався з коровою, що курінь Михтонів згорів, а Петро пропав, лише шматочок обгорілого ватману знайшли неподалік… Правда, за день до того ми уже вчотирьох, навіть з малим Грициком, ходили до нього, але так і не добудилися. Він лежав на соломі без тями, тягло перегаром, не хочеться й згадувати.

– Харе про Козира! – так само каже Славко, не хоче згадувати, коли я про нього щось починаю.

Хоча в душі й сам, я бачу, не проти ще раз його зустріти, знову послухати побрехеньок з тим неповторним Петровим колоритом розказаних і показаних.

Старий запис, ще коли був останній день моєї роботи у будбригаді: «Сьогодні Славко знову згадав про той мій допис у районці, де у редакції дописали, начеб хлопціз охотою ходять на репетиції. І тепер я із хвилюванням чекаю, чи не допишуть чогось і до нового допису– «П'ята трудова», що я його написав про нашу будбригаду і де згадую і Славка, і Володьку. А ще до нас приходила дівчина, так само з газети, але я їй нічого не казав про свої дописи, вона, видно, у редакції новенька. І ще вона обіцяла написати про Грабинку і те, що мулярі будують його хату, замість стіни біля конюшні… Поживемо– побачимо.

А ще я хотів написати, що з нами працює муляром Петро Козир, колишній засуджений, який у дитинстві під час війни бачив Гітлера у поїзді. Той поїзд їхав через їхнє село. Але Славко каже, що про Гітлера не можна і про засудженого не можна. Він каже, що Сталін ніколи не їздив Україною поїздом, то вони не надрукують, що тут їздив Гітлер. Бо тоді питання, а де ж були партизани? І я думаю, він правий.

Сьогодні було похмуро з короткочасними незначними проясненнями, трохи вітряно, у другій половині дня накрапав дощ. Температура повітря у середині дня становила +19».

Рейд на Боруки

У Грицикового тата, Грицика-старшого, що його портрет перед правлінням як передового комбайнера, є моцик – «Іж-Юпітер», блідо-жовтого кольору. Але тато переважно на тракторі у полі, а моцик просто стоїть на подвірку під курми. Тобто під шматком сірого, прикладеного дошкою брезенту, на якому люблять моститися кури. Грицикові ще два роки до шістнадцяти, коли нарешті зможе отримати права, хоча він уже і зараз їздить краще за Рудого, а Рудий – єдиний із нас права вже має. Проте у Рудого нема моцика.

Отож, маючи аж двох асів, а одного навіть з правами, та ще й моцика під курми, було б по-дурному йти у Боруки пішки. Славко придумав план, як нам і моцика випробувати, й за мене поквитатися. Спочатку він назвав це «походом», але коли з’ясувалося з моциком, то відразу перейменував на «рейд».

Це вже був серпень, перша неділя, коли на ставу відкрився сезон на качок, а ми, як завжди того дня, зібралися на шкільному. Ми лежимо зверху над тиром, тобто над тим земляним жолобом, у який на воєнці Лейтьоха водить нас стріляти з мілкашок. Вітер з плавнів покусує наші ніздрі, він доносить трохи диму.

Плавні із шкільного насипу, мов на долоні, й ми бачимо, що в одному місці просто спалахнув старий очерет, але невдовзі погас. Ще вітер доносить до наших вух лоскітливі звуки пострілів. І коли на кілька хвилин затишшя, то Славко, вглядаючись у обшир плавнів, починає сам їх імітувати: «Пах! Па-пах!..» А згодом і вітер доносить те саме: «Пах! Па-пах!..»

– «П’ятизарядка» лупить, чуєш? – якимсь чином Славко визначає тип рушниці за звуками пострілів, коли над плавнями лунає чергова порція пострілів.

– Нє-а. Чуєш! То Романюкова, а он же і він лізе через широке, – заперечує Володька, показуючи у напрямку млина.

Там і справді видно постать із рушницею наперевіс, що відділилася від машин на березі й у типовій для цього берега позі чаплі чалапає через поросле кропивкою та кущами лепехи мілководдя.

– О, диви-диви, впала! – раптом обоє вони зриваються, і Славко показує пальцем на ледь помітну чорну цятку, що спершу каменем падає донизу, але над самим очеретом знову змиває догори.

Качки також хитрі, й у них либонь своя тактика.

– Дебіл, промазав!

– Бляха! Диви, як низько… Крижень і дві качки зліва! – І тієї ж миті до наших вух долітає характерне посвистування качиних крил. – От би, бляха, двостволку!.. – розмахує руками Рудий. – Бах-бах! – стріляє він, витягнувши руку й склавши два пальці, як з «вертикалки».

– Бах-бах-бах! – лупить і Славко з «п’ятизарядки».

– Бах! Ба-бах! – а це вже й Грицик їм услід, малий аж присідає, каже, що йому так краще цілитися.

Він раз коло дошки також присів, коли контужений Воробей дав йому указкою по лобі. А Грицик присів і вже не встав. Воробей його за комір шарпав, шарпав, та так і виніс із класу навприсядки, із скуленими коліньми, Грицик немов закляк. Тоді ще старого Грицика викликали.

Однак я не стріляю, зовсім не хочеться. Та й інші скоро перестають. Торік ми всі гатили із куди більшим азартом.

– Та пішли, бляха! Поїхали! – першим не витримує мовчанки Володька, і наші голови мимоволі повертаються до Славка.

Але той начеб не чує й складає мовби для свисту губи: «Чіу! Чіу!»… «Чіу!» – повторює ще раз, це у нас вважалося пострілом мілкашки. Славко стріляє й одночасно збиває шматком стального дроту, підібраного на алейці, вершки бур’янів.

Звичайно, як би я не ховався, а він у першу чергу помітив, що мені зовсім не до качок. Мій погляд звернений поверх плавнів, де за ставом видніється куток Боруків, якраз той, де церква і Марійчина хата. Якби у нас був вертоліт, як у «рибнадзору», і можна було трохи політати над плавнями і над Марійчиною хатою також, лише це, можливо, мене і заспокоїло.

Ми з Володькою дивилися на Славка, Славко – на малого Грицика, а той зиркає на нас:

– Бу-бу! – понуро надуває щоки й лупить по тих же бур’янах, що їх сік Славко.

Малий усе ще впирається. Дорогою до шкільного двору я спершу навіть обіцяв йому свого старого лука і стріли із бляшаними наконечниками, а Славко – патрона від мілкашки, з тих трьох, що у нього були, які він виміняв колись у старших хлопців. Але Грицик із кислим виразом віднєкувався. Тоді Славко зупинив нас і, піднявши два пальці, сказав:

– А хочеш бути генеральним бунчужним?

– Шо-шо? – недовірливо перепитав Грицик, і Володька одночасно з ним також здивовано «шошокнув».

– Генеральним бунчужним два рази не пропонують, ти будеш тримати бунчук!..

– Тримати бунчук? – усе з тим же кислим виразом зиркав з-під лоба Грицик.

– Символ влади, ми зробимо його із кінського хвоста, причепимо на піку, і ти будеш його хранити…

– Ггг? – задумався Грицик, було видно, що піка із кінським хвостом вразила його більше, ніж лук і патрони. – Але… але я не хочу, – так само з-під лоба кидав він тоді косі погляди на Володьку, мабуть пам’ятаючи свою викручену руку.

Навесні Рудий викрутив йому руку всього лиш за те, що Грицик не хотів показати, що в кулаці. А там нічого й не було.

Ми знали, що малий Грицик упертий за двох, але щоб аж настільки! Він погодився ще зранку взяти татового моцика, щоб ми поїхали ним у Боруки, але відмовлявся пускати за кермо Володьку, а той також ставив свої умови:

– Тоді я не їду, що я там не бачив?..

Славко ж вважав, що без Володьки з двома «малими» у Боруках більше шансів нарватися.

– Та що ти як малий? – ще пробував умовляти він Володьку.

– Я їду туди, він – назад, – повторював як завчене той.

– Нє, я туди і я назад! – ставав у позу Грицик.

– Знаєш, тоді я не їду, – знову починав своєї Володька.

Але коли Грицик чує про бунчужного, про кінський хвіст і піку – це, либонь, справді вражає його уяву… Ми деякий час мовчимо, Славко навіть перестає сікти дротом бур’яни. Грицик з-під лоба глипає то на Рудого, то на Боруки з того боку долини, то на мене із Славком, і нарешті голосно шморгає носом.

– Ну добре, – видушує він із себе. – Але до піки ще й лук зі стрілою, і патрона, і я – туди… – майже верещить він на тлі бур’янів, шкільних беріз і плавнів у долині.

– Иги, добре, – погоджуюся я, поки він не передумав, і відчуваю, як серце починає пришвидшено калатати.

– То поїхали, – не роздумуючи, швидким кроком рушає зі шкільного Славко.

Володька вагається найдовше, навіть відкриває рота, щоб ще щось заперечити, але, мотнувши головою, наче лошак, що відгонить ґедзя, кидається нас наздоганяти… Але все одно не так воно все темпом робиться, як хотілося. Бо Грицик ще хоче їсти, і ми його чекаємо. А Володька тим часом ще біжить додому за братовим кастетом, і ми потім ще чекаємо його. Той кастет, я його якось бачив, то просто плаский олов’яний злиток із чотирма дірками для пальців. Це з того акумуляторного олова, що його старші хлопці тирили на бригаді, а на Позіхайлі переплавляли.

Без Володьки Славко вирішив не викочувати моцика. Щоб не виказати своїх намірів, на випадок, якщо б Грициків тато ненароком приїхав з поля на обід і не зіпсував усього.

А якби він приїхав, а моцика вже нема, то Грицик ще міг потім сказати, що їздив ним красти конюшину для кролів. До тієї конюшини, що під лісом біля високовольтної, старий дозволяє йому брати їхнього «Іжа», як вони кажуть, і Грицик, набивши конюшиною мішка, ховає його у колясці.

Нарешті вертається Володька, хоч і без кастета, каже, що не знайшов, і ми випихуємо моцика на сошу. У Грицика лише дві пластикові каски: одна синя, інша зелена. Одну він одягає сам, іншу простягає Славкові. Але Славко віддає її мені.

– А раптом злетиш, – каже він. – То хоч голову не поб’єш!..

– Иги, спасібо! – відповідаю не без іронії.

– Нічого, срака – то не голова, – додає Славко.

Ми вже домовилися, що я, як найлегший після Грицика, сидітиму позад нього на колясці, звідки й справді можна злетіти. Володька – позад малого, а дорогою назад вони поміняються, бо Грицик як власник транспортного засобу мав право вибирати… Отож, коли вернувся Володька, залишається моцика лише завести, і ми його заводимо.

Правда, це виходить також не з першої спроби, бо акумулятор слабенький, доводиться пхати. І ми пхаємо від Грицькових воріт, добре, що він живе на узгірку, майже до Філикової криниці, поки нарешті не зачмихав.

– Сідайте! – у касці, із закоченими рукавами, газуючи на холостих оборотах, командує малий.

– Ну що, тримайся! – шкіриться своїми щербатими до мене Славко, і я тримаюся однією рукою за край коляски, а іншою за спинку сідушки, а Славко ще спочатку пробував притримувати мене за руку, але йому це було не зовсім зручно, то, коли поминули автобусну, відпустив.

Але найгірше було те, що я не подумав нічого підмостити, бо ж сидів на голому залізі і відчував сідницями кожну ямку. Врешті-решт, при кожному гойданні піднімався на ногах і так проїхав чи не половину шляху, вже й не знав, коли приїду назад, і вже, якщо чесно, був не радий, що кинув цю ідею із рейдом ворожими тилами.

– Ну як, Олюню, цель блізка? – гукає до мене Славко, коли ми скочуємося із рибгоспного горбка і Грицик ловить перші ями на боруковецькій греблі.

– Йо-х! – мої кишки підскакують до горла.

– Мінне поле… – коментує Славко і ще щось додає, але вітер відносить його слова.

– Будемо їхати назад, скупаємося! – кидає Володька, оглядаючи плесо величезного, на ширину всієї долини ставу із білими чайками-риболовцями, що парять у повітрі, й цятками диких лебедів оддалік.

– Ага, і риби наловимо! – кидаю я, тримаючись із останніх сил, хоч їм усім весело.

Біля старого, ще дерев’яного млина Грицик, пропускаючи зустрічного «ЗІЛа», з’їжджає на обочину і ловить колесом від коляски чи не найбільшу ямеру за всю дорогу.

Славко ледь не вилітає з коляски.

– Фуг-гас! – коментує він.

А що вже казати про мене: на скулених ногах, ледь тримаюся заціпенілими руками… Нарешті починаються каштани, справа доріжка – там клуб і школа! Далі – пошта, пам’ятник… Біля автобусної два хлопці змірюють нас здивованим поглядом і ще довго дивляться нам услід.

– Прямо догори, – скеровую я Грицика перед розвилкою. – А тепер направо, як на Вишнівець!..

А ось і Марійчина хата, стара і нова, і криниця, і те дерево, за яким я ховався… На подвір’ї нікого, лише якісь кури та індики перед хлівом. Зліва церква, справа – униз, до річки, пішла вуличка. Грицик зупиняється. Нарешті приємне відчуття тверді під ногами.

Але Грицик у цей момент робить непростиму помилку. Він також злазить із моцика й виймає ключ із запалення, й апарат глухне.

– Ти шо, баран! – першим усю проблемність нашого перебування на ворожій території із заглухлим мотоциклом усвідомлює Володька.

Славко хоч і найкраще з нас б’ється, але в техніці він приблизно як і я, і деякий час мовчки слухає суперечку асів. Бо Грицик за «козла», звісно, платить тим же, а ще каже, що поки їхали, акумулятор уже, може, й підзарядився. Але ще через кілька реплік і після Славкового грізного: «І що тепер?» – після чого в інших випадках часто йшли потиличники, все ж зізнається, що ключа висмикнув випадково, за звичкою.

Після цього наш відпочинок закінчується, Грицик знову розчепірив руки за кермом, а ми знову пхаємо. Вже не так довго, як вдома, але майже до Марійчиної хати. Ще як тільки починали, я помітив, як дорогу до її хати перебігла якась дівчина, але не Марійка. А коли ми вже порівнялися з її хатою, то і та дівчина і сама Марійка уже сиділи на дошках і здивовано й водночас якось глузливо дивилися, як ми всідаємося на моцика, що, розлякуючи курей та індиків, на щастя, знову зачмихав.

Наші погляди зустрілися, і хоч я був у шоломі, Марійка упізнала мене. У той момент Грицик знову знайшов якщо й не фугас, то добрячу вибоїну, мене підкинуло, і я ледь не злетів із коляски. Але навіть незважаючи на це, як мені здалося, глузування в Марійчиних очах зовсім зникло, залишилося лише здивування. Цей її погляд, чи точніше – спогад про нього, зігрівав мене потім ще впродовж довгого часу, років і десятиліть, і, можливо, тепло від нього жевріє у моїй душі ще й досі.

Я вважав, що місію виконано. Але тепер я не був упевнений, чи витримає моя дупа зворотний шлях.

– Краще я піду пішки! – нагинаюся я над Славковим вухом.

– Шо-шо? – Я впевнений, що він розчув, але, вочевидь, не зрозумів, що я маю на увазі.

Проте найбільше нас тоді здивував Володька.

– Стоп, машина! – командує він, коли порівнялися із боруковецьким продмагом, хоч Славко і не давав йому повноважень роздавати команди. – Стій, стій! – уже начеб просить він.

Можна було навіть подумати, що його зненацька схопив живіт.

– Тільки не глуши, я скоро! – зіскакує він з моцика, коли Грицик усе-таки зупиняється на самій площі перед магазином, де ми стоїмо відкриті, мов на долоні.

– От дурень! – посилає йому вслід Славко.

Але ми навіть не встигли як слід оцінити ситуацію, хоч оддалік справа, де шосе повертало на Ланівці, до нас уже приглядалося кілька місцевих шпанюків, яким недовго і старших хлопців покликати у відповідь на наше вторгнення, коли Рудий знову вибіг й із риторичним запитанням: «Хлопці, ні в кого нема десять копійок?..» – помчав повз нас до бензовоза, який стояв так само біля магазину. З тим самим він і до шофера звернувся. Інший, може, й послав би, але дядько виявився не скупим…

Ще через хвилину Володька вибігає з магазину, притримуючи за пазухою щось велике й округле.

– Я забув вам сказати, що тут моя тітка продавщицею, мамина двоюрідна! – випалює він на одному подиху. – Рушай! – штурхає Грицика у плечі. – Я вдома взяв рубля, а воно рубель десять, не хватало! – пояснює він нам, коли уже починаємо котитися, а ті шпанюки, уже побачивши, що ми беремо курс на Бортівку, показують нам услід кулаки і дулі.

Це бачу лише я, бо сиджу лицем назад, і ще недавно, мабуть, не задумуючись, відповів би їм тим же, але нині не хочеться псувати романтичний настрій, хоч і з потовченою дупою.

Ми стали аж на горбку, за рибгоспом, під старими черешнями, де вже почалися наші поля, і Володька нарешті витягає із-за пазухи велику пляшку вина із прісною назвою «Столове».

– Ця кислятина? – зіронізував Славко. – То ти за ним бігав? – Він, як і всі ми, вже давно зрозумів, що Володька купив вино, й було помітно, що це йому не дуже подобалося.

Можливо, навіть не так сам факт, як те, що той ні з ким не порадився.

– Тебе що, Козир так напосилався, що не можеш відвикнути? Ми ж домовлялися, що без цього, – починає заводитися Славко. – Хочеш пити – на Зозулину вулицю! – злиться він.

– А може, на Бараболишину вулицю ще скажеш? – робить круглі очі Рудий, він єдиний із нас так уміє, він і вухами рухати може.

– У нас організація, чи ти забув? – ще буркає Славко, а про Бараболишину вулицю начеб не чує, бо ж на Зозулиній живе багато хто, а на Бараболишиній лише його Оля.

Володька знає, як навіть Славка остудити. Мене, правда, Бараболишина вулиця зовсім не хвилює, проте трохи вколола згадка про Петра. Бо ж після його зникнення і наших марних пошуків ми й досі, якось суто інтуїтивно, намагаємося оминати цю тему… Мабуть, нам просто боляче про все це згадувати.

Я можу й не пити, але як усі, то всі!.. Коли Володька нарешті відкорковує, надрізавши пластмасову пробку ножиком, пляшка йде по колу.

Кожен робить по кілька ковтків, і Славко ще раз згадує Козира, але вже дещо веселіше.

Тепла кисла рідина наповнює рот гіркуватим присмаком, але за хвилину ми уже всі відчуваємо приємне збудження. І Марійка в моїй уяві уже посміхається мені безперестанку… Поки я черговий раз тягну з цівки й думаю про Марійку, Грицик дозволяє Володьці самому проїхатися до Дерев’яного Містка й назад…

– Петруха, гляди, якусь нову бабу знайшов і горя не знає! – занюхує рукавом Славко, для сміху.

Але про Козира знову вийшло не смішно. Тим часом Володька різко шарпає з місця, і його розхристана рожева сорочина тріпотить на вітрі позад нього, як кавалерійська бурка. Ми проводжаємо його поглядами, ще не знаючи, що більше його біля рибгоспу того дня не побачимо. Коли Рудого нема й не чути і десять хвилин, і п’ятнадцять, першим не витримує Грицик і люто, по-дорослому лаючись, біжить до села, а ми із Славком – за ним.

Пробігаємо «Золотого Містка», потім «Чани» і, лише збігши з горбка, бачимо за поворотом нещасного Володьку, що ходить шкутильгаючи, а моцика помічаємо, коли підбігли ближче… Грицик з розгону дає Володьці копняка, потім другого, той не відбивається, лише відбігає й при тому тримається за руку й наче скиглить.

Тим часом ми бачимо, що мотоцикл уверх колесами лежить під насипом.

– Не вписався! – спокійно коментує Славко.

Ми всі троє пробуємо перевернути наш транспортний засіб, а потім кличемо ще й Володьку Хоч і шкутильгає, але йде.

– Казав же не пити! – продовжує Славко.

– А що я тепер татові скажу? – із слізьми на очах, передбачаючи неминучу розплату, вже починає плакати Грицик.

– Иги, – виривається й у мене те дурне игикання, наче ікання.

Проте коли ми врешті-решт викочуємо моцика назад на дорогу, відчищаємо роги керма від землі й трави, Грицик знову сідає, а ми із Славком, уже без Рудого, який плентається позаду, пхаємо, то, як не дивно, але він заводиться ще швидше, ніж у Боруках. З помітних ушкоджень то лише відламане дзеркальце.

– Можна його припаяти, старий і не помітить, – подає голос Володька, він тримається за праву руку, що болить і вже навіть трохи спухла.

– Я тебе самого припаяю! – уже без сліз, але все ще сердито кидає йому малий.

– От побач, візьму вдома паяльника і за п’ять хвилин! – усе ще обіцяє Володька.

Наприкінці кожного місяця я малюю діаграми. Сполучаю крапочки, що їх спочатку ставлю у клітинках із позначками температури. По горизонталі – числа місяця, по вертикалі – градуси (від плюс п’ятдесяти до мінус п’ятдесяти), і я з нетерпінням чекаю останнього дня кожного місяця, коли можна малювати нову діаграму. На вигляд – це частіше нагадує гори, часом дуже круті, хоча буває, що й із рівнинами. Це коли впродовж кількох днів температура не міняється, але таке буває нечасто.

Але літом, коли у деякі дні я не роблю записів, то виникають порожні клітинки, і тоді я придумав з’єднувати крайні точки пунктиром. Так воно виглядає навіть цікавіше: і лінії, і пунктири. Я часом навіть свідомо у щоденнику замість температури писав «пунктир». Якось показав свої діаграми Славкові, але він лише зверхньо хмикнув. Він вважає, що краще було б намалювати план села і довколишніх земель із позначками знайдених гільз або інших військових трофеїв, але цієї карти, крім нас, ніхто не має бачити…

Того дня я записав: «Намагання все обміркувати– розумію, що це наївність, бо ж попереду ще ціле життя. Виходить, що мої сьогоднішні думки просто ніщо, порівняно із тими, які мене чекають… Від однієї цієї думки уже захоплює дух, хочеться жити, думати, розуміти, спостерігати…

Сьогодні було похмуро із незначними проясненнями, часом накрапував дощ, весь день віяв порівняно сильний, різкий, але теплий вітер. Температура повітря у середині дня становила +20».

Ввечері: «Тато, коли вернувся з рейсу, чогось поліз на коня, упав ізламав пальця, іми їздили у райлікарню накладати гіпс, вітер увечері посилився».