Текст книги "Криївка"

Автор книги: Олександр Вільчинський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

– Бандери у нас кожуха забрали! – буркав Володька. – Баба розказувала, а потім прийшов гарнізон, шукали за бандерами і бабу били…

– То могли бути ті ж самі гарнізонники перевдягані, а не бандерівці, або у твоєї баби було багато кожухів, бо останнього свої у своїх не забирали… Чи тебе у «стрибки» записати? – засміявся Славко.

«Стрибки» тоді у нас вважалися і справді чимось смішним. Коли дід нам колись про них згадував, то показував на стару стодолу, бо вона від соші і за нею добре ховатися. То я так і уявляв, як вони із-за тієї стодоли постійно вистрибували.

Ну, а малому Грицику залишився «яворенківець». Якраз на всіх і вистачало…

Тоді ж під час нашого першого весняного походу на Матівеччину, коли ми порівнялися із криївками, Славко одразу пірнув у кущі, я – за ним. Усього було дві ями, із кожної з яких на два боки вели виходи, порослі кущами і травою рівчаки. Одна із ям, та, що ближче до дороги, була густо заросла колючим терном, упереміж із черемхою та глодом, і ми туди не лізли. Зате в іншій знайшли ще зовсім свіжу лисячу нору й оглянули її ретельніше. І нору, і саму яму на місці колишньої криївки.

– Шкода, трохи задалеко від села, – Славко бере у мене городника й починає розгортати вириту лисами ще свіжу землю, ба навіть глину, лиси дорили аж до глини. – А то можна було б відкопати…

– Краще водою залити, тоді самі повилазять, – я спершу не розумію його наміру, вважаючи, що він має на увазі лисів.

– Та ні, лисиці самі повтікають, якби ми почали тут… Але ж задалеко лазити сюди через півлісу, – бідкається він.

У виритій лисами землі був лише засохлий лисячий кал.

– Ну, а якби зараз вовк? Що б ти робив? – раптом заглядає позад мене Славко, начеб і жартома.

– На дерево?.. – так само жартома кидаю я йому.

– Як? На яке дерево? – оглядається Славко.

Я так само оглядаюся й обираю дещо похилу ворвулисту липу метрів за десять від нас, єдине дерево, на яке я тут і справді міг би ще вилізти. Хоча хтозна, якби й справді вовк, то з переляку я, може б, виліз на будь-яке.

– Не встигнеш, – наче читає мої думки Славко.

– Встигну…

– Е-е! Не встигнеш.

– А ти б що робив?

– Ясно, що, – начеб дивується він уже самому запитанню. – Треба стати на чотири лапи й гавкати та гарчати…

– А ще краще нявкати, – додаю я. – Наче великий кіт…

– Нявкати. Можна й нявкати, вовки великих котів навіть більше бояться, – погоджується Славко.

Проте я в душі навіть дещо розчарований, що це виглядає не як справжня перевірка, а просто як жарт.

– Але ж у нашому лісі вовків скільки уже як нема? Років сто, – питаю й сам собі відповідаю.

– Буває, забігають із Шумських лісів, – понуро додає він.

– Баба казала, що на них ями копали, бо вони могли стіну продерти й овець покрасти… Хліви ж тоді плели з лози й обмащували глиною, казала, що колись на долині біля Шустака один такий вовк попався, – починаю я, але Славко, звісно, також не раз чув ту історію.

– То ти не приплітай, баба казала, що лише чула, що колись таке було, ще як малою була, то таке переказували, – бере він, патика й кидає у напрямку тої ворвулистої липи, на яку я йому показував.

– А я що, хіба не те саме казав?

– Не те саме, – буркає Славко. – Все, пішли звідси, – каже він, нарешті, сам.

Важливо, що сам, бо минулого разу, ще взимку, коли ми також удвох ходили зривати браконьєрські сільця у соснині і він хотів дійти аж до Чорного Лісу, я перший почав казати, щоб вертатися, бо ще не встиг наполоскати картоплі і мама буде сваритися. І з отого: «Що, мама буде сваритися?» – він потім ще довго насміхався.

Тепер же, коли ми повз Зарізаного верталися із Матівеччини, Славко розвивав іншу тему, мовляв, треба хоча б один раз у житті переночувати в лісі, і що цього літа ми мусимо це зробити, всі разом. Піти звечора, а вернутися зранку, і щоб ніхто цього не помітив, «навіть мама». На останньому, я це розумів, він наголосив особисто для мене. Питання лише – з вогнищем чи без?

Деякий час він вагався, а потім вирішив, що все-таки краще без, бо вогонь нас може видати…

А лісових квітів для мами через Славка я так і не нарвав. Спершу не хотів, аби він насміхався, а потім, коли на Позіхайлі ми розійшлися і він далі до себе пішов напряму через Попову Гору, то просто забув. Згадав, але запізно. Аж на межі, коли мама вже побачила мене із садка і помахала рукою, щоб я так прямо із городником і йшов до неї.

Пізно ввечері я записав у щоденнику: «Перед сном вийшов на подвір’я… Повітря війнуло нічною свіжістю, непізнана глибина зоряного неба розбурхувала думки… А ніч навколо чудова! Повний яскравий місяць сяє своїм срібним світлом, навкруги тихо, лише з тракторної бригади долітають переривчасті відгомони, а час від часу навіть звуки гучномовця, бо ж іще нема дванадцятої і радіо працює… Така ясна ніч, нагадується пісня:

 
Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай…
 

Перед сном, як завжди, зігрівши місце під ковдрою, тягнуся за книгою. Цього разу– це «Правда і кривда» Стельмаха. Мені подобаються в ній описи природи. Читаю, аж поки не зморить сон».

А потім, пізніше, ще один запис: «Читав, але думки, уяву заповнює Марійка. У кожній думці, у кожному помислі лише вона. Невже моєму коханню до неї судилося перегоріти без взаємності. Ні!.. Такого не повинно бути… Марійко, я буду старатися найближчим часом тебе побачити, я спробую… Я люблю тебе і любитиму вічно!..

Сьогодні було сонячно, віяв сильний західний вітер. Температура у середині дня становила +14».

Кохання і війна

Ще коли ми були піратами і Славко кожному із нас придумував «ролі», то мені чомусь діставалася найменш цікава – юнги. Сам він був капітаном, Рудого ставив боцманом, а Грицика – коком. Ми були піратами усіх морів, не уточнювалося навіть, яких саме, але пригода щоразу була однією і тією ж – ми висаджувалися на острів. Правда, острів кожного разу був іншим і випробування та несподіванки також нас чекали інші, щораз інші: то циклопи, то англійці, то інші пірати. Із усіх морських націй Славко вирізняв лише англійців… Усе це вигадувалося ним на ходу, у ту ж секунду.

У центрі уваги завжди були боцман і кок, а я дещо у тіні, і мені деколи навіть доводилося про себе нагадувати, часом аж біля Череватого вулички, якщо ми проводжали Славка з молоком, мовляв, а що роблю я?

– А ти стріляєш: «Бах! Бах!» – у запалі вигукує він. – І поціляєш кокові в сраку!..

Найбільше із такого повороту тішився сам кок, він усцикався від сміху. Кумедною була не так моя сумнівна влучність, як сама Славкова інтонація, його артистична міміка, начеб жартівлива і серйозна водночас. Малий Грицик, що й без того часто схожий на невиспане кошеня, найкраще у нашій уяві підходив на роль кока. А його незмінна скибка хліба з цукром, з якою він любить виходити з дому і від якої на його щоках потім ще довго залишалися дробинки цукру, лише зайве тому підтвердження.

Це було наче безплатне кіно за участю нас усіх. Щоб привертати менше уваги своїм реготом, ми одразу звертали у Череватого вуличку і попри Коваля і Баянову вуличку виходили аж у центрі.

Але тепер ця історія про піратів стала причиною нашої із Славком сварки. Винен був навіть не так Славко, як Володька. Вони просто вже дістали мене обидва на Філиковій лавці, хоча я трохи й сам винен, бо сам почав, запитавши, де Грицик.

– Зараз вибіжить «хліб із цукром»! – вставив Володька, бо часом Грицика ще й так називали.

– А Олюньо його: «Бах! Бах!»…

– А Олюньо його: «Трах! Трах!» – перекривив я Славка, якби ще не це «Олюньо», то, може б, і стерпів.

Але деколи він ставав просто нестерпним, особливо коли спаровувався із Рудим проти мене, і це якраз був той випадок. Вони обоє мали мене за тугодума і маминого синочка.

– Дебіли!

– Синуля!!! – вигукнули вони в один голос.

– Иги! – я просто сів на свого ровера, щосили відштовхнувся ногою від лавки і поїхав.

– Бах! Бах! Бах! Ба-бах! – пуляв мені вслід Володька, і все ж у нього це виходило не так ефектно, як у Славка.

Встяж Глинками починали зацвітати вишні, а черешні то вже із тиждень як цвіли, все потопало в духмяному ароматі квітучих дерев та кущів. Я з розгону прокотився вулицею, вбираючи на повні груди п’янкого повітря, й біля розчепіги повернув не вправо, до центру, а вліво – так, як і вела мене стара соша. Промчав поворот на Гірку, викрутив під горбок між новим і старим цвинтарями, повз каплицю, майстерні, пролетів Садиби…

– Дебіли! Дебіли! – начеб відстрілювався від погоні, хоч ніхто мене й не думав доганяти.

Але найбільшим дебілом тоді, вочевидь, виглядав я сам. Хоча б тому, що, незважаючи на Славкову засторогу, й у той момент, мабуть, навіть на зло йому, не задумуючись, мчав прямо у пащеку ворога. Бо попереду вздовж соші уже починалися старі, ще панські черешні упереміж із такими ж старими тополями дороги на Боруки.

Між нашими селами всього два горбки, два містки й одна довга гребля. Я планував просто проїхати селом, вважаючи це розвідкою, й сподівався лише на випадкову зустріч, бо навіть не знав тоді ще, де Марійчина хата. Чув лише, що десь одразу за поворотом на Вишнівець і що там у них дві хати поряд – стара й нова, і ще криниця біля дороги – це коли невдовзі після того весілля на Гірці, вже як я отримав своє за коровай, бо мамі таки донесли, і вона при мені ж пояснювала бабці Христі про Нінку, Марійчину маму, їхні хати і криницю у Боруках за автобусною, де поворот на Вишнівець.

Отож, у мене був лише цей непевний орієнтир, а ще – весна, гормони, квітучі черешні, жайворонки і хрущ, якого я знайшов зранку напівсонного на порозі ґанку й так і провозив замкненим на защібку разом із восьми-гайковим ключем і ганчіркою у велосипедній кобурі… Треба буде у Боруках випустити, подумав я про хруща, і ще подумав про необхідність бойового духу. Про бойовий дух – це були Славкові слова. І хоч я щойно і назвав його дебілом, але його слова про те, що головне у бійці – це бойовий дух, я просто не міг не згадати, коли за горбком на тому березі вже виднілися боруковецькі хати й городи, що збігали до річки.

Але тоді, того першого разу, доїхати до Боруків мені не судилося. Бо відпала потреба їхати далі, коли, поминувши рибгосп і з’їхавши з горбка, я ледь не налетів на гурт дівчат, що йшли греблею мені назустріч, а серед них була і Марійка. Я-то її одразу впізнав, і, здається, вона мене також. Але я проїхав ще метрів із двісті, майже до плит, й аж тоді став. На плитах був боруківський пляж, і якби влітку, то б я точно нарвався.

І все ж я не мав певності, чи Марійка впізнала мене, як і взагалі не знав, чи вона мене пам’ятає, хоч і надіслав їй ще з місяць тому два листи віршами, правда, підписав їх псевдо – Орлик. Якби Славко тоді довідався, що я так необачно засвітив псевдо, то, може б, навіть організував трибунал, і розстріляли б десь на рові як зрадника, або присудили б з’їсти жабу, як урок із виживання, бо сам колись на наших очах розірвав живу жабу і з’їв її лапку. Нехай би краще уже розстріляли… А тепер я просто не знав, що робити. І з того всього просто поліз на черешню.

Правда, це я вже потім так це трактував. Поліз на черешню, що навіть забув про хрущика у кобурі, й так і привіз його назад до ґанку… Але спочатку я все ж якийсь час вичекав на греблі біля плит, будучи із своїм ровером, як не крути, вельми зручною мішенню. Це вже тоді до мене доходило, що із ровером треба щось робити…

Дочекавшись, поки дівчата зникли на підйомі за деревами, я поволі рушив слідом, а коли дійшов до горбка, вони вже були на горі. Тягнути ровера під гору було звичною справою, і я не поспішав. У голові не було жодного плану, лиш якісь картинки. Точніше, одна і та ж: дві чорні Марійчині косички, короткі і тонкі, закручені у гульки при основі, і тонка біла шия, а ще – рівний проділ між косичками на потилиці… Бо більше нічого й не встиг роздивитися.

Не поспішав, але все ж захекався. А дівчата метрів за п’ятдесят присіли на рові під черешнею, бо тут, на горбку, вони вже почалися. Тоді я ще раз проїхав повз і пригальмував десь біля п’ятої від них черешні, вибравши найбільш огрядну.

Це із самого початку виглядало по-дурному лізти на черешню, що хоч і перецвіла, але ще не повністю і де все ще літають над квітами бджоли, а трапляється, й оси, але я все ж поліз… Вони й налетіли на мене, цілий рій диких ос. І цього разу вони таки обрали ціль.

Не інакше, у цій старій струпішаній черешні у них було гніздо. Ледь я від них тоді відбився, але одна таки вжалила, добре, що в руку. А дівчата як хихотіли, так і хихотіли, і Марійка серед них. Може, й з мене, хоча ос вони не могли бачити, а мою дивну поведінку: те, що я поліз на черешню, як і те, що так швидко зісковзнув і чимдуж кинувся до свого ровера, сприйняли швидше за все як моє намагання у такий немудрий спосіб звернути на себе увагу.

Відтак, після такої «розвідки» я забув дорогу на Боруки десь аж до кінця травня, коли конюшина вже підросла настільки, що у ній не видно було ровера. У тій конюшині, не доїжджаючи рибгоспу, я перший раз ховав ровера. Бо ровер – то найцінніше, що у мене було, і я пам’ятав Славків урок із передмірськими. Далі я вирішив іти пішки. Було вже літо, і темніло пізно, й перший раз я не зовсім точно розрахував і виїхав зарано. Довелося зійти з греблі і, чекаючи сутінків, хвилин із двадцять просидіти під укусами комарів над річкою, шкодуючи, що не прихопив вудки.

Як не дивно, але за поворотом на Вишнівець я одразу знайшов дві хати поряд – стару й нову – і криницю біля дороги також. Пройшовши повз подвір’я, я упізнав голос Марійчиної мами і навіть, здається, бачив саму Марійку крізь тюль в освітленій кімнаті. Біля нової хати плоту не було, вікон також іще не вставили, лише цегляна коробка, накрита шифером. Для початку я вивчав шляхи відступу й виявив за новою хатою садок, а далі за садком тягнулися городи, що, наскільки я міг зорієнтуватися, впиралися у штахетник, попри який, до повороту на Вишнівець, я щойно проходив.

Уже стемніло, і я так осмілів, що, проходячи повз подвір’я і пам’ятаючи, як це робили старші хлопці у нас на Глинках, коли приходили до дівчат, два чи три рази свиснув. Старався не дуже голосно, але все-таки з переливом. Загавкав собака, і на Марійчиному подвір’ї, і по сусідах. Ще раз свиснув від нової хати, тоді ще раз від садка, і знову загавкали собаки… Чекати довелося недовго, може, хвилин п’ять, а чи й навіть і того менше. Мабуть, саме це мене тоді найбільше і налякало, бо я чомусь розраховував на довге і втомливе чекання. Сам не знаю, чому так вирішив, що треба обов’язково довго чекати і навряд чи хто вийде…

Якщо чесно, то у темряві я навіть не роздивився, хто це був. Може, навіть сама Марійка? Ніколи пізніше я так і не насмілився про це у неї запитати, бо ж тоді я просто кинувся геть через кущі й городи. Це була вже обгорнута картопля, й у темряві я спотикався об гребені рядків, але все ж ні разу не впав, а далі пішли грядки. Як я й передбачав, за грядками були штахети, через які я махом переліз і опинився там, звідки прийшов. Я оглянувся і трохи віддихався, за мною ніхто не біг. До ровера у ячмені ще належало пиляти не менше кілометра, і я вирішив, що на перший раз «для розвідки» досить.

А наступного ранку на лавці біля Філикової криниці чи не вперше за все літо знову бачу Славка разом з Рудим. Вони дивляться на хмару, що насувається з-за лісу, і кличуть мене. Ми до того часу вже давно помирилися і навіть рибалили разом, коли нас прогнав дощ, щоправда, там, на рибалці, я все ж пообіцяв Славкові з’їсти жабу… Тепер хмара із-за лісу також не обіцяє нічого доброго. Віддалені спалахи над долиною супроводжуються таким же віддаленим гуркотом грому.

Вмить сутеніє, наче ввечері. Славко ще запитує, чи прийду я сьогодні в кіно, бо буде «Триста спартанців». Мені пригадується, що попереднього разу, коли це кіно привозили, він уже мене про це запитував. Це і тоді можна було вважати наказом, та й тепер також. Але я і тоді його не виконав, і поки я про це думаю, небо над нами все більше набрякає, а наші вуха вловлюють якийсь незвичний шурхіт. І знову спалахи, і знову гуркіт, уже ближче, ближче, ближче…

– Небесна артилерія, – ще встигає кинути Славко.

– Ого! – втягую голову у плечі.

Гавкають собаки, кукурікають півні, то там, то тут, але якось раптом усе стихає.

– Диви, а там! – показує Володька на Попову Гору, бо хмара, що стрімко розросталася на наших очах, уже торкнулася її своїм величезним, обвислим, наче у корови після пасовиська, черевом і насувалася на нас із неймовірною швидкістю.

У цей момент раптом яскрава дуга пронизує небо над горбком, над самими Тарасовими ясенами, і майже одразу оглушливий тріск і гуркіт, я аж присів від несподіванки, і Володька також.

– Ги-ги-ги! Сцикуни! – Славко, здається, також смикнувся присідати, але першим устиг випростатися. – Салют, камарад! – гукає він у небо, потрясаючи кулаком, мабуть, також щось із кіно.

Падають перші краплі. Тим часом той незвичний шурхіт лише посилюється. Це схоже на рух якоїсь невидимої гігантської тисячоніжки, що начеб наближається до нас через поля, сади і городи. Принаймні мені чомусь цієї миті уявляється саме тисячоніжка, що вона ховається десь за хмарою, а її тисячі невидимих ніжок шурхотять по траві і листі все голосніше й голосніше… А потім нас накриває зливою.

І раптом – знову спалах, але вже з іншого боку, над Мартошиним горбком та її високим кленом, а за мить – тріск і гуркіт. Ми знову присідаємо, а Славко знову ще запальніше потрясає кулаком і ще голосніше кричить до неба, і Володька слідом за ним також кричить.

Ми ледь встигаємо добігти під стріху бабиного Христі хлівця, що тильним боком виходив на дорогу, коли сипонуло ще й градом. Стріха ще солом’яна, неширока, і частина градинок продовжує цвьохати по руках і щоках, уже не кажучи про мої нові кеди, що промокли до рубця.

А коли третій раз влупило десь прямо над нами, то ми вже усі троє в один голос горланимо:

– Салют, камарад! – перекрикуючи відлуння грому, пробуємо відбивати кулаками градинки.

– Це картеч! – кидає Славко й тієї ж миті отримує льодяною кулькою у брову. – С-с-с-с! – сичить змієм.

Злива із градом якось сама собою заминає тему із «Трьомастами спартанцями», зате аж ніяк не відміняє мого наміру зробити того дня «другу розвідку». Про себе я все ще називаю це розвідками… Гроза так само раптово вщухає, як і починається, а тисячоніжка суне через Татаринську гору на Боруки, я йду додому сушитися, Володька також до себе, а Славко – до баби Христі.

Він тепер, здається, більше у баби, ніж удома, і це породжує у мені підозру – не інакше знову щось задумав. Я так само можу зайти до баби, але мене він не кличе. Я лише мигцем бачив, що він щось стругає і витісує у неї на подвір’ї. Проте я знав, що рано чи пізно я все одно дізнаюся про всі його задумки, а враховуючи мої рейди на Боруки, краще «пізно»… Бо ж ненароком ще можу проговоритися. А про те, що він проти моїх одиночних вилазок на ворожу територію, я також пам’ятав.

– То що, завтра не забудь! – ще кидає нам услід Славко, завертаючи на бабине подвір’я, коли ми з Володькою, роззувшись і підкотивши штанини, перебродимо калюжу й виходимо на сошу.

Змита зливою, але ще тепла соша здається ще теплішою, коли ступні торкаються колючих льодяних кульок, що не встигли розтанути.

– Добре, – кидає йому Володька і, не оглядаючись, показує рукою якийсь знак – чотири розчепірених пальці.

Це може означати або четверту годину, або якийсь трюк із чергового кіно про війну, може, навіть із Гойко Мітічем, якого я ще не бачив, але яким Славко поділився з Володькою. Бо Славко бачив усі, а деякі навіть по п’ять разів і нам наказував ходити.

– Що, копаєте? – нарешті запитую, коли вже трохи відходимо.

– Копаємо, – відповідає він, не задумуючись, Володька часом так уміє відповідати, навіть не дослухавши, про що запитую.

– І як, знайшли щось?

– Так.

– Що?

– Капшо…

– А ти вже свою жабу з’їв? – нагадую йому Славкову весняну погрозу, щоб не був такий хитрий, і звертаю із соші до своєї хвіртки.

Коло хвіртки раптом згадую, як кричав Зюра, я сам чув, начеб його справді різали. А Зюра – це Заєць Юра, на нього чомусь усі так казали. Він ще до армії мав у Боруках дівчину і там із боруковецькими біля їхнього клубу зарвався, з ним ще був малий Машевський і Коля Когут, а потім боруковецькі приїздили до нас їх шукати і першим знайшли Зюру… Якраз тато повернувся з рейсу, то ми з татом вибігли аж до хвіртки: так Зюра кричав, коли його боруковецькі приїхали бити. І мені дивно ще й тоді було, що йому ніхто не допоміг.

То був такий крик, наче Зюру різали на шматки. Хоч від нас до Гірки більше кілометра, тато поривався бігти, але мама не пустила. Я навіть не знаю до пуття, що йому там робили, але дуже налякали, чи він просто такий крикливий. З того часу я не чув, щоб хтось із наших до боруковецьких дівчат їздив, хоча боруківці у нас принаймні під клубом також не показуються, і все ж окремі вилазки, кажуть, є. Бо ж Кіт із-за Млина засватав недавно Гапчину Зоряну, а Млин – це вже Боруки, як не крути, хоч і на греблі. Бо колись, ще баба Христя пам’ятає, то не вважалося Боруками, бо там на Млині наші люди торф копали, а боруківчани – лише за річкою. Кажуть, що і Яворенко також був звідси, із-за Млина, там стояла його хата. Але тепер – то вже стопроцентні Боруки…

Того дня, пригадую, ніяк не міг дочекатися вечора і вперше нарвав квіток на маминій клумбі, то був якийсь пізній часничок. Цього разу я вже краще розрахував час, з тим розрахунком, що поки доїду, аби вже остаточно стемніло. Не врахував лише, що через зливу земля була такою мокрою, що коли я вирішив заховати ровера на старому місці у кущах, то на колеса накрутилося стільки болота, що довелося його витягати назад на сошу й відчищати, а потім ще мити руки у калюжі.

Довелося шукати інше місце, і бажано, щоб десь ближче до Марійчиної хати. Таке місце я знайшов у інших кущах перед старим ще дерев’яним млином у кінці греблі. Той старий млин, якого ще баба Христя пам’ятає старим, і добре зберігся, і працює… Я ще колись раніше звернув увагу на ці кущі, і тепер мені ця схованка видалася надійною.

Цього разу я йшов уже з квітами, але у темряві зовсім не боявся, що мене з ними хтось побачить. А коли при вході у село трапилися дві зустрічні вантажівки, то просто заховав букет за спину… За поворотом на Вишнівець знову пройшов повз нову й стару хати, але перший раз мовчки. А коли вертався, запхав у хвіртку свій букетик, і так тихо, що навіть собака не загавкав. Він уже загавкав, коли я засвистів. Знову неголосно і знову старався із переливом. Але у темний садок, з якого чкурнув минулого разу, уже не йшов. Я став за деревом, здається, огрядною ялиною, що росла при стежці у садок…

Проте мене вже чекали.

– Гей ти, виходь! – чую я спокійний і, як мені здається, зовсім не агресивний окрик від силуету, що раптом з’являється з темряви.

Цей темний силует видався трохи іншим, ніж той, у садку, від якого я тікав, а через мить фари машини, що виринула з-за повороту з боку Вишнівця, освітили високого хлопця із дещо незвичною поставою. Він, як мені здалося, якось занадто горбився, вбираючи голову в плечі. Я відчуваю, як лоб одразу стає мокрим і спина також, аж сорочка прилипає, добре, що у темряві цього не видно.

– Виходь, не бійся! – повторює він свій окрик. – Бити не буду! – І сам поволі рушає у мій бік.

– Я й не боюся…

Мені не залишається нічого, як вийти.

– Чого сховався, я тебе бачив, ще як ти тільки прийшов. – Він підходить ще ближче, і я вже можу краще його роздивитися.

Він дещо вищий, ширший у плечах, ось тільки занадто сутулиться. Волосся темне, підстрижене «пальмочкою». На ньому коротка шкірянка, розкльошені штани і, напевне, модні туфлі.

Я зрозумів, що у мене проти нього жодних шансів, та й випробуваний шлях втечі – через город – він мені також перекрив, але будь що буде!.. Якщо доведеться робити ноги, то центральною вулицею, у всіх на очах. Та чи й далеко я втечу, чи не перехоплять мене там, чи, може, вже чекають?..

– Я й не ховаюсь, – відповідаю після деякого вагання.

– А ти звідки?

Тут я ще надовше задумуюся, витираю піт з чола, але все ж видушую із себе:

– З Борівки.

– Так і думав, – каже він. – А тебе як звати?

– Алік, – уже відповідаю, не задумуючись, один із варіантів свого імені, що видається мені найбільш відповідним моменту.

– Алік? – перепитує із деяким здивуванням. – А мене Сергій. Будемо знайомі…

– Иги, – буркаю у відповідь.

– Ти що, ікаєш? – запитує він.

– Ні, просто…

А може, у мене ще є шанси, думаю собі. Звичайно, не битися,але вийти якось із найменшими втратами, майже повторюю подумки Славкові слова. Відчуваю, що мушу пригадати ще щось із його слів, і нарешті згадую про бойовий дух. Від цієї думки набираю повні груди повітря, але одразу ж і випускаю його.

– Чого так тяжко? Не хвилюйся так, – я відчуваю у тоні Сергія іронічну нотку.

– Я й не хвилююсь.

– Ти вже був тут, правда? – все тим же дещо іронічним тоном продовжує він.

– Иги, був, – відповідаю, хоч і не без вагання.

– А ровер де? – продовжує він свій допит, але ровер – це буде останнє, що я йому скажу.

Про ровер я мовчатиму хоч би там що.

– Який ровер? – вдаю здивування.

– А чим ти приїхав? Чи пішки прийшов?..

– Пішки прийшов, – повторюю за ним, може, дещо швидше, ніж треба, і ще й шморгаю носом, мабуть, для більшої переконливості.

Він робить паузу, і я вирішую, що маневр удався.

– Слухай, ми зустрічаємося з Марічкою вже другий рік. Вона моя дівчина, розумієш? – Його голос усе такий же спокійний, але я знаю, що розслаблятися не варто, і нишком все-таки спостерігаю, чи бува не з’явиться із тіні ще хтось, бо тоді вже часу на роздуми не буде.

– Чого мовчиш?

– Я не мовчу.

– Не трогай її, не нада, – для чогось вставляє він російські словечки і вже відходячи. – Щоб потім не вийшло погано… – і розвертається назад, до Марійчиної хвіртки, а я залишаюсь.

Я вже пізніше додумався, що це, може, сама Марічка й попросила його поговорити зі мною саме у такому тоні. Протягом усієї розмови ми наче повагом прогулювалися вздовж дороги, що веде на Вишнівець, тільки не до Марійчиної хати, а від неї. Сергій, усе так само ввібравши голову у плечі, наскільки я зрозумів – це у нього просто постава така, наче відводив мене від неї, і я йшов. Як не прикро було визнавати свою поразку, але моя «друга розвідка», вочевидь, була й останньою.

Зачувши свистіння: довгий, два коротких, довгий, – я зрозумів, що це його. Перша думка була залишитися й подивитись, чи вийде Марійка, але передумую. А що, коли вона вийде і вони мене побачать, то ще подумають, що слідкую. І я вертаюся до свого ровера… Правда, вже коли завертаю за ріг, то раптом знову кортить вернутися, поговорити з цим Сергієм, чи серйозно у нього з Марійкою? Та все ж не вертаюся.

Мене ніхто не доганяє, і, як я встигаю пересвідчитися, шугнувши напроти магазину в тінь і простоявши п’ять хвилин за старим каштаном, «хвоста» також нема. На душі доволі паскудно. Особливо якщо врахувати, що напередодні я послав Марічці уже третього листа, і знову віршованого. Правда, цього разу я підписався вже дещо інакше, додавши до свого псевдо ще ініціал «А». Вийшло: «А. Орлик». Хіба можна було придумати щось дурніше? І того вечора, повертаючись із Боруків, я чомусь найбільше картав себе саме за це: і за вірша, і за видане «бойове» псевдо.

Вже коли поминув рибгосп, на спуску до «золотого» містка ледь не стикаюся з нічним птахом. Я не встиг роздивитися, але схоже на сову. Дурна сова з’являється нізвідки, з темряви, черкає крилом моє плече й летить геть… А потім у мене злітає ланцюг, і ровер залишається без гальм. Я мчу у повній темряві вибоїстою сошею без гальм, видаючи із себе гортанний ведмежий рик, і думаю, що це вже кінець, без перелому не обійтися. На щастя, спуск швидко закінчується.

– Салют, камарат, салют, камарат… – уже шепочу сам до себе через хвилину, стираю рясний піт з чола і прокручую педаль рукою, коли, зупинившись на підйомі, напомацки начіпляю на велику шестерню обвислого ланцюга.

Піднімаю очі до неба, знаходжу Велику Ведмедицю, що показує хвостом на Глинки, а неподалік неї, вже ближче до Матівеччини, і Кассіопею у вигляді літери «W», яка, якщо її перевернути, ще донедавна означала «М» – «Марічка», а тепер уже знову либонь просто дабл-ю, і їду далі.

Ще встигаю на кіно у нашому клубі. Правда, перша серія двосерійної «Клеопатри» вже закінчувалася. Я тихо пройшов, знайшов місце у задньому ряду, сидів, дивився кіно, а з голови не виходили думки про Марічку. «І як це можна загравати одразу до двох?» – думав я про неї.

Шкода, що не дочекався, чи вийшла на свист. Утім, може, й добре, що не побачив, як вийшла, може, вони навіть цілувалися б, а тоді обоє насміхалися… Але, здається, я все-таки чув, як траснула її хвіртка, а може, це щось інше траснуло?..

Того дня запис у щоденнику був дуже коротким: «Молоді, ще клейкі листочки збирають на собі краплинки води, що то тут, то там прозорими краплями скапують з гілок… А яке смачне, духмяне повітря після грози! Температура повітря у середині дня +14, вітер північно-західний поривчастий, а під час грози аж надто».

Увечері запис був ще коротшим: «Я– дурне теля, молокосос, а зрештою– і це всього лиш слова…».