Текст книги "Криївка"

Автор книги: Олександр Вільчинський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

З’їсти жабу

І все ж Славко довго не знав про мою боруковецьку поразку, аж до літа. Можливо, це навіть я сам йому і вибовкав уві сні. А може, й не уві сні? Того вечора, коли Славко ночував у нас і мама постелила нам на старій перині на підлозі у ванькирі. Це після того, як один із братів Кравчуків розбив мені голову на Ставках. Я просто начеб жартома хотів вибити у нього з руки камінь, а перед тим він тим каменем замахувався і на Грицика, і ще на когось, але дісталося мені.

Це було десь перед Зеленими святами. Славко ночував у нас, і ми тоді довго розмовляли, а наступного дня мали разом іти по лепеху – і для нас, і для нього, і для баби Христі. Тією лепехою потім вистеляють підлогу у всіх хатах і по сходах перед ґанком також. А зранку, коли просинаєшся, вона так запаморочливо пахне, таким начеб солодкавим болотяним духом…

По лепеху у нас навіть «ірокези», вчительські діти, і то ходять, тільки так, щоб ніхто не бачив. Або на Загреблі, або напроти Гуцала, на каналі. І ми ще звечора домовилися, що підемо до Гуцала, бо від нас сюди ближче…

Славко спочатку розповідав мені про даків і римлян, а потім упіймав велику муху, що кружляла над моєю головою, де на рані у мене запеклася кров. Мені її не перебинтували, а просто припекли йодом і сказали, що до весілля заживе, але та муха дзижчала над нами, як ворожий бомбардувальник…

– Поранення в голову, – кинув Славко, мацаючи моє волосся, що злиплося у згусток вище вуха.

Може, тоді я й сам розповів Славкові про все: і про першу розвідку, і про другу, і про захованого у конюшині ровера, і про розмову із Сергієм, якого я назвав Горбатим. Правда, я змалював його дещо здоровішим, ніж він був насправді, а ще про листи зізнався, лише втаїв, що вони були віршовані… А про псевдо Славко уже сам випитав. Тоді він і сказав, що я чесно заслужив з’їсти жабу, а ще краще одразу дві жаби, бо інакше мене розстріляють. І ми домовилися, що я почну їх їсти із найближчої неділі, коли ми підемо на риболовлю, сам зловлю і сам з’їм.

Усі хотіли побачити, як я їстиму жабу, навіть малий Грицик. І Славко був не проти, каже, іди, дивися, як будеш їсти після Олюня… Але Грицик врешті-решт відпав, батько забрав його бігати за комбайном під Кіптихою, бо починали горох.

У неділю зранку ми зібралися у Славка вже з вудками. А Володька на свинарнику нарив черв’яків для всіх, то одразу так напряму попри шкільне подвір’я і рушили. Ми так захоплюємося розмовою про те, як я їстиму жабу, що зовсім забуваємо про обережність, начеб це вже і не рибгоспний став і начеб Михтон уже не на своєму посту.

Рудий хоче мені зловити жабу, ще як топчемо ряску через мілководдя, навіть до однієї, що сидить на лататті, пробує підкрадатися, але Славко зупиняє його, каже, що я сам її маю і зловити.

– Тюв, тюв, тюв!.. – цьвохає при цьому кінчиком вудлища по воді, зображаючи автоматну чергу.

Тут, напроти шкільного, весь цей куток перед Зеленими святами жне лепеху, аби встеляти у хатах. І хоч нам ближче до Гуцала, але минулого року і ми з мамою тут жали, а потім я ровером відвозив снопики лепехи на Глинки. Один – нам, а другий – бабі Христі…

Через поросле лепехою мілководдя – дно колишнього ставу – йдемо не ховаючись, валимо напряму до каналу й наритих екскаватором острівців уздовж старого русла. Ми вже тут ловили, мій рекорд – дванадцять карпиків, не рахуючи карасів, маленького окуня і великого коблика, – цього літа все ще залишається не побитим. Але ж літо тільки починається!.. До того ж усі карпики, як один, грамів по триста-чотириста, коли я у Славка під вишнею витрусив їх із торби на траву, то аж його тато, дядько Петро, приходив дивитися…

Єдиним моїм порятунком тепер залишалася надія, що жаби я не зловлю, але про це я мовчав. Я знав, що жабу найкраще ловити – це накрити чим-небудь, а накрити її можна лише на березі, у воді ж хіба підсаком, але підсака у нас нема… Ми як ішли, так і сідаємо прямо напроти шкільного, на двох оброслих лепехою та гірчаком острівцях, з’єднаних тонким перешийком. На цьому перешийку також гріються дві жаби, одна на одній, але Славко каже, що спочатку ловимо по три карпики, а тоді вже беремося за жаб.

– Французи їдять цілими відрами, і нічого, – ще кидає він, дивлячись на тих двох жаб, що завмерли нерухомо на перешийку, і ми швидко розмотуємо вудки.

Цього літа у мене обидва поплавки із куплених пір’їн і гарно стоять, і я люблю на них дивитися. У той момент я ще не знаю, що дивлюся на них востаннє… У мене майже одразу починає смикатися лівий поплавок, той, що з індичої пір’їни, але я кваплюся тягнути, а коли нарешті смикаю, то бачу на гачку лише напівстягнутого черв’яка. Може, гачок замалий, але ж більшого все одно нема. Бачу, що й Славко також смикає за вудку, та й Володька вовтузиться, вже знімає з гачка рибину.

«З’їсти, то й з’їсти… Головне – перед тим розчавити», – кажу я сам собі, поправляючи черв’яка, але думаючи про жабу.

– Бляха! – раптом харкотить Володька. – Хлопці, Михтон! – Його схвильований голос круто змінює наші плани.

– Бляха-муха! – і собі харкотить Славко.

Я пригинаюся за лепехою, оглядаюся, і Славко також пригинається. А мілководдям, наче чапля, час від часу завмираючи на одній нозі, підтримуючи руками підкочені штанини, до нас підкрадається сухорлява постать, гроза усіх бортівських браконьєрів.

– Михтон! – повторює Славко. – Змотуй! Відходимо у сплави!.. – дає він команди, й ми швидко змотуємо вудки, збираємо торбини, взуття й, пригинаючись, відходимо вздовж острівців до високої стіни очерету.

До очерету метрів п’ятдесят, не більше, і хоч там можна зловити коросту, зате нас самих не зловить ніхто.

Але Михтон також бачить наші маневри й кричить, махає кулаком: «Стій! Я знаю, чиї ви! Зловлю, вуха відірву!» – й починає бігти до нас, але вода вище колін – не дуже-то й побіжиш. Тим часом ми також пришвидшуємося, все ще не виходячи із-за острівців.

– Дивіться, нині неділя, і може бути й облава, – каже Славко із стурбованим виглядом, він уже навіть не цьвохає вудлищами по воді, хіба один раз.

Слова Михтона про те, що він знає, чиї ми, до уваги можна не брати. Але якщо він нас навмисне жене на сплави, а там на стежці нас уже чекає рибгоспна облава, то ще треба подумати, де вилазити… Ми нарешті вибігаємо із-за острівців і, так само пригнувшись, біжимо через зарослу лепехою мілину до плавнів, які вже зовсім поруч. Це кількадесят гектарів очеретів, розділених навпіл звивистим руслом, у яке ми й закидали свої вудки… Ще кілька кущів лепехи, ще два-три вигуки Михтона, і ми його вже не бачимо і не чуємо, ми вже в очереті.

Тут, у плавнях, що їх у нас ще називають «сплавами», є і протоптані стежки, і цілі «дороги» для човнів, але ми ломимося навпростець. Ми працюємо в основному коліньми й животами, нагинаємо стебла, а за нами вони знову випростовуються. Крім очерету, тут багато й інших водяних рослин, але найгірше – рогоза, якої треба остерігатися, бо ж листки у неї – як гострі леза…Час від часу ми зупиняємося й прислухаємось – і знову вперед. Я бачу Славка, але не бачу Володьки, який лівіше і, здається, трохи спереду, бо коли Славко робить знак рукою і ми завмираємо, то чуємо бовтання, що віддаляється.

Долаючи зарості, я спершу трохи злюся від думки, що якби ми не полінувалися і полізли до острівців через плавні, то, може б, і досі спокійно ловили… Але, згадавши про жабу, яку мав з’їсти, одразу ж і перестаю злитися. У цей момент і гукає оте Славкове сакраментальне:

– Вудки у воду!

Я знаю, що він остерігається облави, і жбурляю свої вудки не задумуючись, і Славко це бачить.

– Потім знайдемо… – кидає він.

Якщо ми вийдемо без вудок, вони не матимуть, за що причепитися. А інакше за кожну вудку можуть впаяти штраф… Тоді я ще не знав, що більше своїх вудок не побачу, хоча Славко про свої казав, що знайшов. Ще пам’ятаю, що у цей час із села, десь від найближчої до плавнів Кутраневої вулички, долинуло жалісливе дзижчання циркулярки…

Рудий Славкової команди не чув, принаймні він сказав, що не чув, і коли ми його нагнали вже на протоптаній якраз між Кутраневою саджалкою і Гуцалом стежці, він був з вудками і рибиною у мокрій ситцевій торбині. Ми вирішили виходити аж коло Гуцала й ломилися плавнями ще метрів із сто, поки вони нарешті почали рідшати й очерети знову переходили у лепеху.

Ніхто за нами не гнався, у плавнях це виглядало б просто безглуздо, але й на стежці, що йшла понад ставом повз людські городи, нас також ніхто не чекає. І все ж ми ще пару хвилин перечікуємо в очереті, роззираючись вздовж стежки й прислухаючись до переливів циркулярки, перш ніж чалапаємо до берега, й одразу до Гуцалової криниці.

Бо кажуть, щоб не взяла короста, треба відразу обмитися холодною водою з криниці. Не впевнений, чи це допомагає, короста раз бере, раз ні, але ми миємося щоразу. Краще натерти шкіру оцтом, але до оцту треба ще добігти. Тому я завжди спочатку водою, а тоді вже й оцтом, якщо не забуду… Хоча короста вже разів із вісім чіплялася, і цього літа вже раз було. Це такі прищики із головками, то я навчився, як з нею боротися. Я ці головки здираю і припікаю одеколоном, або йодом, або тим же оцтом. То воно ще зо два дні після того посвербить і зникає…

А Славко завжди одним махом обливає себе з відра. Піднімає його над головою і виливає на себе, я також часом так роблю, але все ж руками потерти по ногах від корости надійніше… Проте тільки-но ми намірилися до криниці, як знову: «Стоп!». На спуску перед криницею Вороб’їв «запор» кольору дитячого поносу, або як ми його ще називали – «тигр», із цеглою під заднім колесом… Він викотив його з вулички, вочевидь, щоб помити. А потім ми побачили й Вороб’я із двома відрами й залягли на пастівнику за перелазом. Може, і він нас побачив, але виду не подав. Витягнув двоє відер води й знову поніс під горбок.

– Ану-бо, почекайте! – кладе свої вудки й торбину з рибою Володька і починає вихитувати із перелазу дошку.

Ми із Славком дивимося на нього і не розуміємо його задуму, поки він, швидко вихитавши дошку, не перестрибує за перелаз і патичком, якого підбирає тут же, не починає нагортати на дошку ще свіжі коров’ячі пляцки, один, а потім ще один.

– Та ну його, Рудий, перестань! – каже Славко, але вже пізно.

– Батарея, вогонь! – командує сам до себе Володька і з неймовірною вправністю використовує дошку щось на кшталт пращі.

Свіже коров’яче лайно, описавши в повітрі дугу, смачно ляпає на заднє бокове скло й дверцята «тигра». Рудий одразу ж перестрибує назад, так само швидко вставляє на місце дошку, хапає вудки й рибину, і ми, згинаючись за кущами, замість іти в обхід, попід городами вертаємося стежкою назад до Кутраневої саджалки.

– То дурне ти зробив, і для чого так по-дурному світитися? – злиться Славко.

– Та Воробей!

– Ну Воробей! Ми вже й так засвітились. Коли що, то дивися… За це ти також можеш з’їсти жабу, – уже не так зло, але твердо каже Славко.

– Ага, а він з’їв? – киває на мене Володька.

– Він само собою…

– Я б з’їв, якби не Михтон. А тепер не буду, – подаю голос і я, але Славко мене начеб не чує.

– Можемо і зараз, – продовжує він, хоча вже не так упевнено.

– Не буду, – ще раз повторюю я, чомусь згадуючи вудки, які так бездарно викинув, про них відтоді я ще не раз згадуватиму.

– А я ж уже їв, – нагадує Володька, він іде попереду і щоразу оглядається.

– Ніхто ж не бачив, – усе ще злиться Славко.

– Але ж ти казав, що…

– Хіба? Просто, коли ти хвалився, не хотів тебе перед малими виставляти, – «малими» Славко називає нас із Грициком.

– То ти доказуєш, що я збрехав?! – раптом зупиняється Володька, і я з розгону наступаю на кінчик його вудки, що сунеться по землі. – Що, повилазило? – смикає він за вудлище, і чути хрускіт.

Кінчик таки тріснув, але я знаю, що це невелика біда. Жилку можна перев’язати нижче, перед тріщиною, а патик обрізати.

– Давай-но перев’яжу жилку, – ловлю й мацаю кінчик його вудки.

– Пусти вудку!

– Чого ти?

– Що, в зуби хоч? – визвіряється до мене Володька.

– Що?

– Ти чого до малого?

– А ти що?.. – Володька робить крок убік на чиюсь межу, але раптово вертається, знову кидає вудки й рибину і налітає на Славка.

Вони хапають один одного за плечі й падають на траву. Спочатку Рудий зверху, але Славко вивертається, і деякий час вони мовчки, крекчучи, вовтузяться на землі.

– Гей-гей! Хлопці, ви що! – гукає якась чужа тітка, що до того горбатіла із сапкою оддалік на своєму городі.

Чужа тітка і ще дві ворони на старій вільсі край пастівника стають мимовільними свідками боротьби. Тітка ще продовжує у цьому ж дусі, але ніхто на неї не звертає уваги.

– Покажи йому, Славку! Покажи! – за всіма правилами я не маю права втручатися, що б не сталось.

Урешті мій двоюрідний брат сідає зверху, але Володька й собі пробує вивернутися. Славко виглядає сильнішим, але Рудий – верткіший… Враз Славко починає рвати траву й силою запихає Володьці в рота, той харкає, відпльовується, фиркає, мов кінь, зелень із землею розмащується у нього по губах, по щоках.

– Ну все, харе! – раптом хрипить він.

– Харе?

– Харе! – продовжує відпльовуватися.

– Здаєсся? – перепитує Славко.

– Здаюсь…

Якби не ці їхні гицання, ми б уже були далеко, а так ще ж треба знову вертатися до Кутраневої саджалки.

– То не чесно, траву пхати, – каже Володька.

– То тобі замість жаби, – кидає Славко, ще як вони обтрушуються.

– Замість якої жаби?

– Тієї, що ти не з’їв…

– А він що, з’їв? – тикає на мене пальцем Володька.

– Ви обоє… боягузи, – нарешті підбирає слово Славко.

На щастя, у саджалці на той момент нікого, лише чиїсь випрані «дорожки» розвішані на її нових дерев’яних стінках. У саджалці вода холодна, джерельна. Ми роззуваємося, роздягаємося і, присівши навпочіпки на дошках, миємо ноги, спини, животи – від корости, а Володька – то ще й лице. Якби у цей момент котрась із тіток, що приносять на саджалку прати, все це побачила, то неодмінно б налаяла.

Влітку я роблю записи у щоденнику далеко не щодня, а один із останніх до того ж написаний ледь зрозумілими каракулями. Мабуть, уже за кілька днів після пригоди з Михтоном.

Увечері: «Почерк тому такий поганий, що вдень знову їздив купатися на ті самі комашки, і на тому самому місці, де недавно поранився животом, сьогодні розпоров великого пальця правої руки. Палець напух і страшно болить, поворухнути ним не можу. А ще перед купанням, зранку, їздив у райредакцію, завіз туди свій новий допис про сільських медиків. Одна старша жіночка, з якою я розмовляв, сказала, що написаний він добре і буде надрукований. Спостерігав трохи за редакцією, але більш детально описувати не можу, бо вже писав, що болить палець. Так вийшло, що і туди і назад, бо ж автобус іде через Боруки, їхав в одному автобусі з тим Сергієм, стрижка «пальмочкою», що натякав мені тоді не ходити до Марічки. Типовий сільський піжон. Правда, мені здається, що він не злий, яким хоче здаватися, хоча звертає на себе увагу його нервозна, трішки нервозна манера говорити і маленькі вперті очиці.

Загалом день сьогодні був сонячний, теплий. Наливаються жита, пшениці, ячмені, буйніють трави, достигають черешні, вишні. Літо… Літо… Температура повітря у середині дня становила +26. Вітру майже не було, південний».

Стіна

Славко вечорами пропадає і думає, що ми не знаємо куди. А ми знаємо, але не подаємо виду, не хочемо його розчаровувати, що він не такий уже й великий конспіратор. Ми знаємо, що він ходить до Олі. Володька навіть часом підколює його, але лише так, про Бараболишину вулицю, в загальному, а про походеньки і він мовчок. Мабуть, не хоче ще раз жабу їсти…

У Олі смішне вуличне прізвисько – Бараболиха, бо на них так кажуть, і може, Славко цього найбільше й стидається? І хоч вечорами він зникає, зате майже всі дні впродовж літа ми проводимо разом: я, він і Володька. Лише малий Грицик не з нами, а зі своїм старим у полі, і бачимо ми його хіба у неділю, та й то не в кожну. Ми працюємо піднощиками у колгоспній будбригаді, калатаємо розчин, носимо цеглу або копаємо рови.

Чомусь, коли тільки хмариться, Грабинка, наш бригадир, видає наряд із риття ровів. Часом ті канави нам доводилося засипати назад, і за це ми з Рудим не любимо їх копати. Славко в душі, може, також злиться, але не подає виду, каже, що такі безглузді роботи найбільше загартовують і тіло, й дух. А для нашої організації – це якраз те, що треба.

А то якось Грабинка сказав, що у нас буде новий муляр. То було десь на третій день, як ми вийшли, ще на початку літа. Невдовзі він і з’явився, і виявився нормальним дядьком. Нам одразу сподобалося його прізвище – Козир, та й ім’я також – Петро. Ми так і називали його просто по імені, хоч він і годився нам у батьки… Він майже одразу став розважати нас теревенями, і ми до нього так звикли, що Славко вже навіть подумував відкритися перед ним з організацією. Бо відколи з’явився Петро, улюбленим нашим заняттям було слухати його історії, а ще він нас учив, як краще сачкувати.

Крім Петра з мулярів ще був дядько Ладик – штунда і старий Джуджа, який коли щось казав, то постійно облизувався. До них нас прикріпили ще з першого дня. Ми мурували стіну, що мала відділяти нову конюшню від поля, але у колгоспі на той час будувалися й інші об’єкти, та й поза колгоспом також, то із старших постійно з нами була, крім цих трьох мулярів, ще тітка Горпина, огрядна і криклива, наша із Славком далека своячка. Дуже огрядна, не йде, а котиться, вона також з нашої вулиці, але за видолинком.

Вона також калатала з нами той розчин і щоразу нагадувала нам, на скільки відер води треба вапна й піску, хоч ми ці пропорції уже й так знали напам’ять. Воду ми напускали у відра із залізної бочки, яку нам притягав трактор. Тітка й загітувала маму дати мене на літо у буд-бригаду. Бо Славко з Володькою вже другий рік тут, вони ще тракторну бригаду будували, а я вже цього не застав.

Старшим був дядько Ладик, він сам себе призначив старшим, але Грабинці було те на руку Бо Грабинка паралельно із стіною ще будував собі хату й частина мулярів з піднощиками працювали в нього, а Ладик прикривав його тут. Правда, Володька, як найбільш язикатий із нас, починав під’юджувати і Ладика, інколи вже із самого ранку.

– Ну, то як? Діла ниньки не буде? – запитує він, тільки-но доходимо до стіни, а ми ж із ним із однієї вулиці і часто разом приходимо.

А дядько Ладик щоранку приходить першим і починає з того, що викладає камінці. Бере їх по одному з купи і, сопучи, припасовує на стіні, а то ще й чвиркає замашкою сокиркою, стесуючи зайві канти. «У мене око – як ватерпас», – любить примовляти. Через те чвиркання він Володьці й не відповідає.

– Усі в Грабинки біля хати, а ми тут якого? – підігрує йому Славко, що цієї миті також виходить із-за стіни.

– А у Грабинки вже ж хата є! – хлопці все розігрують як по нотах.

З’являється старий Джуджа, але він недочуває і майже не бере участі у наших розмовах, хіба йобкає, коли Володька йому в мулярського кошика кельму розчину хлюпне і той до кінця дня затвердне як камінь.

– То ж він зятеві ставить. Тому лисому, із Збаража, що з естрадою по весіллях їздить, – пояснює з-під стіни Славко.

А дядько Ладик, аж іскри скачуть, так сокиркою чвиркає. Йому й відповідати за Грабинку ніяково, бо ж, якщо подумати, то яке його діло? Але ж, з іншого боку, саме його бригадир попросив про всяк випадок прикрити й дивитися, аби тут коло стіни також щось робилося.

– То всьо, по домах! – командує Володька.

– Як то по домах? Як то? – вдає здивування дядько. – Ви що, а робота?.. Хлопчики, так не можна, – він знає, що принесе свої тілеса тітка Горпина і всій дискусії кінець, робота одразу закипить.

Але тітка цього дня все не приходить, і дядько Ладик нарешті згадує, що Грабинка і її до хати забрав.

Ми й самі звечора чули, як бригадир її кликав, а відтак і дядько згадує й розуміє, що сьогодні його чекає нелегкий день самому давати нам раду.

– Ану-бо будіть того лайдаку і помалу до праці! – киває на купу гравію дядько Ладик.

Ми аж тепер помічаємо, що за камінням на отаві спить Петро, хоча ми його між собою частіше називаємо на прізвище – Козир… Ми неохоче виконуємо дядькові вказівки, але будити все ж треба. Він тут ось так не вперше досипає, і ми його не вперше будимо. Для цього у нас є три способи: або по черзі поціляємо камінчиком, поки хтось не влучить, або хлюпаємо із мідної кварти, що висить на бочці. Але найпростіший спосіб складався із трьох слів.

Варто було лише голосно гукнути: «Гино, Вєрка йде!» – і Петро одразу починав піднімати голову й оглядатися.

Вєрка – то його жінка. І хоч вони не розписувалися, але з весни, відколи Петро пішов від Ганки Піщанської, то живе у неї. Але у Вєрки ще є син від першого чоловіка, теж якогось заїжджого – Только Пудель, якого так називали через сніжно-біле кучеряве волосся, і у них з Петром час від часу починалася війна.

Кажуть, першого ж вечора, коли Козир переступив Вєрчиного порога, Только пропоров кухонним ножем і встромив у грубку знамениту «Венеру» – картину, яку Петро носив із собою, єдиний його скарб, окрім дерматинової валізи, з якою ото позаминулого року прибився до нашого села: у широкій посрібленій рамці з філігранно вирізьбленими амурами ту «Венеру» Ганка Піщанська повісила над ліжком. Видно, й у Вєрки ці амури також опинилися б на видному місці. За картину Петро відомстив Толькові тим, що замкнув двері ванькира, де той спав, і зранку, щоб вийти з хати, Пудель мусив виймати подвійну раму у вікні, бо тоді ще й не розвеснилося, а Вєрка ж на фермі.

Усе ж Вєрка їх якось мирила. Бо Петро – пусте, що пияк – був і муляром, і теслею, і ковалем, і ким хочеш, а в селі це дуже цінується. За неповний рік Ганці він сам змурував і накрив літню кухоньку, тільки вікно й двері не вставив. Може, тому й кинув її, що надто вже припахала.

А часом Пудель шарпався з Петром і на людях, по неділях на алейці за школою, коли збиралися на покер. Там старші хлопці грали на гроші, ми також грали, але окремо. А з дядьків приходив лише Петро, бо у дорослих була своя компанія біля буфету і грали вони лише в дурня. А оскільки Петро махлював, то вони його гонили.

Петра хлопці приймали, хоч і знали, що махлює, та все одно, може, через те, що «зек» і що прізвище Козир. Якщо був Только, то спершу божився, що з Петром на одному гектарі не сяде, але все ж сідав, а потім вони знову шарпалися під березами. І часто закінчувалося тим, що дебелий Только гнав його стусанами з виспи униз аж до тиру, де постійно тліли купи сміття й пахло димом, або й ще далі понад берегом аж на людські пастівники…

Горілку Петро пив також по-особливому: або пив, не просихав, або не пив зовсім. Так у селі рідко хто умів, бо хоч пияків і вистачало, але, здається, ніхто з них і не думав кидати.

І ще ніхто, окрім хіба самого Грабинки, не вмів так переконливо прибріхувати. Та якщо Грабинка лише туману напускає, щось вигадує про передові рубежі, щоб упхати ще якусь дармову роботу, то Петро сплітає переважно свої походеньки по бабах, про зону, де сидів, а ще часом про Гітлера, якого малим у війну бачив у вікні поїзда.

Він хоче, щоб ми йому вірили, але про Гітлера ніхто з нас, звичайно, не вірить… Ми просто чекаємо, хоч і не зізнаємося в цьому ні один одному, ні самим собі, коли він почне і чи почне знову надувати щоки й пуркати варґами, показуючи, як Ганка Піщанська поперджує, коли він на неї вилазить. Це здається нам навіть дуже еротичною сценою.

Володька у такі моменти часом затуляє носа пальцями й качається по траві, а тітка Горпина покрикує на нас. Дядько Ладик також покрикує, називає «козирною бригадою», а старий Джуджа, як завжди, лише трясе головою й облизується.

…І все ж того ранку ми Петра будити не поспішаємо. Я поглядаю на Славка, а він дивиться кудись на ліс і, здається, у своїх думках десь дуже далеко. А Рудий як пішов за стіну, то лише із-за стіни гукає, дрочиться з дядьком Ладиком.

– Дядьку, дядьку, всі ж у Грабинки коло хати, а ми тут якого?

– Тш-ш! – шипить до нього дядько. – Хто то тобі таке сказав?

– А чого Грабинка вас не покликав? – ще голосніше кричить із-за стіни Володька.

– Вас, жуликів лядащих, тілько під місток мона взяти! – перестає викладати камінці дядько. – Ну, давайте, хлопці, до роствору!..

– Та я ж, дядьку, не про нас, я про вас питаю, – показує з-за стіни голову Володька.

– А ти чо’ туди поліз? – повертається до Славка дядько. – Якщо треба, я можу вас заставити! Якщо треба, я умію заставити!..

– Заставляти – гріх! – спокійно відповідає Славко, але все ж із бочки сповзає, видно, йому там було просто мулько.

– А лядащим бути не гріх? – запалюється дядько. – А ти там що, всрався? – гукає до Володьки, але той якраз виходить з-за стіни з патиком на плечі, наче з гвинтівкою на караул.

Брат зав’язує на животі сорочку, ми беремо білі від вапна ноші й повземо до оббитої толем причепи по цемент. Обминаючи острівці розквітлих бур’янів, поволі переходимо через широкий двір, дивимося на велику іржаву колодку на дверях причепи й так само, не поспішаючи, вертаємося назад.

– Дядьку, а ключі від халабуди де? – і на раз-два жбурляємо ноші на пісок.

Цієї миті на стовпі за парканом, що відгороджує нас від тракторного двору, оживає репродуктор:

– Друга доба… на орбіті радянсько-американський… «Союз»—«Аполлон»… – прохрипів і знову вмовк.

Його часом прориває навіть на музику, концерт у передобідню пору. Ми з Володькою тоді ближче підходимо до обквацьованого солідолом, аби ніхто не лазив, паркана і слухаємо, бо знаємо, що пора уже змиватися на обід, бо ж обідати ми ходимо по домах.

– Контакту нема, вітер, – махає патиком Володька. – То що, будимо Петра і по домах!

– Я вам дам по домах! А ключ напевне у Горпини. Хлопці, хто з вас з ровером, щоб скочити до неї за ключем? – пробує командувати дядько Ладик, але ми його не слухаємо.

– Нехай поспить, – киває Славко на купу гравію. – Його вчора Пудель знову колошкав, уся вулиця збіглася…

– Ану-но я! – начеб не чує Славка Володька і, не випускаючи з рук палки, починає відколупувати від скрині, у якій ми калатаємо розчин, кусочки вапна й жбурляти за ту купу, аж поки звідти не лунає спросоння Петрове ремиґання:

– Їдрі його! Хто? Вольдемар? Шульц? Ти? – стогне Козир, бо Вольдемаром Шульцем він називає Володьку. – Ти, йоп твою!.. – але не підводиться і на дядькове Ладикове: «Петре, ти ж образованний чєловєк!» – також не відповідає.

– За прогнозами Гідрометцентру… – озивається репродуктор, ми дружно повертаємо голови, але він знову вмовкає.

Володька нарешті знаходить застосування своєму патикові, і він летить, описуючи дугу, в напрямку стовпа, але не долітає, глухо вдаряється в обсолідолені дошки паркана. Проводжаючи поглядами політ патика, ми раптом оддалік на стежці, де починається паркан, помічаємо довгоногу дівчину із синьою сумкою через плече, на якій великими літерами написано «Старт». Вона начеб роззирається, а потім прямує до нас. Дівчина не наша, з усього видно – міська.

– Гино, Вєрка йде! – першим опам’ятовується Володька.

– Го-го! – нарешті підводить голову Петро.

– Та нє, справді, гино… То не до тебе часом?

– Застебни ширіньку, Шульц!

– Шо? А… Тьху ти! – Володька відвертається й заскакує за бочку, а дівчина уже звертає зі стежки і просто до нас.

Але через мить ойкає, нагинається, торкаючись рукою п’яти, видно, колючку загнала.

– Спортсменка, камсамолка, двадцять п’ять баранов! – підморгує нам зі Славком Петро.

– Гей, а на ферму я правильно йду? – гукає до нас дівчина.

– На ферму? – перепитує Петро. – Тут не пройдеш, хіба коли підсадимо…

– А ви будівельник?

– Хто тобі сказав? Я – космонавт…

– Не смішно, – хмикає дівчина.

– Тут, пані, не пройдете, тут стіна, – озивається дядько Ладик і знову починає викладати позад себе камінці, хоч їх там уже і так не бракує, а старий Джуджа збоку і собі трясе головою.

– Ти того штунди не слухай, диви, скільки хлопців, що не підсадимо? – обтрушує із сорочки траву Петро.

– А я думала, ви космонавт, – уже веселіше реагує дівчина.

– А для чого тобі на ферму? – раптом міняє тональність на більш серйозну Петро.

– Злочинна політика імперіалістичних держав… – просинається на стовпі репродуктор.

– Яз районної газети, кореспондент, – бадьоро відповідає вона. – Мені треба зустрітися з Фросиною Сидорчук, знаєте таку?

– Тітка Фроська! То ж Малєнчикова стара! – чомусь радіє Володька.

– Кореспондент? – Таке зізнання дивує навіть Петра.

Дівчина порпається у сумочці, дістає звідти червону книжечку, показує нам здалеку і знову ховає… Дорогою, тягнучи довгий хвіст пилюки, трясеться драбиняком Только. Він щодня гасає тут, може, й навмисне.

– Ге-гей! Привіт бракоробам! – гукає, щирячись на всі кутні. – Дядьку Ладику, ганяйте того бубнового троха, сидить без діла… Віста! Віста-вйо, манюня!..

– От роботка! – чвиркає крізь зуби Петро.

– А то хто поїхав? – посміхається вслід Пуделеві дівчина.

– То наш агітатор, – ще раз чвиркає крізь зуби Петро. – За високі надої поїхав на ферму агітувати…

– О, то ферма там? А давайте я і про нього напишу, – дівчина перекидає з плеча на плече сумочку, дістає довгастого, перекладеного великою кульковою ручкою блокнота. – Ви що, оту довгу стіну муруєте?

Ми дивимося на Петра, та він мовчить. Начеб і забув про дівчину, втупився вслід Толькові й розминає цигарку.

– Муруємо, – відповідаю я за всіх. – Тут буде навіс для возів і саней, а онде нова конюшня…

– Який навіс! То просто, аби двір від поля відгородити, щоб було де… – захотів посперечатися Володька, але що «де», так і недоказав.

– А хто у вас старший? – несподівано цікавиться дівчина.

– Бригадир чи хто? – перепитує Петро.

Але поки він думає, Володька й видає все, що треба й не треба: що бригадир у нас Грабинка, але він зараз свою хату мурує, всіх мулярів і піднощиків туди забрав, а ми ось тут без цементу, бо ключа від причепи також нема.

– Гей-гей, не слухайте його, він видумує! – озивається від стіни дядько Ладик. – Ми тут стіну муруємо, – так що-небудь, аби ляпнути.

– Ага, китайську, – знехотя коментує Славко, дивлячись кудись у небо над головою.

Прямо над нами, високо у блакитному небі, біла цятка літака… Я просто дивлюсь на Славка, що знову сидить зверху на бочці, й услід за ним також піднімаю голову. А через мить до наших вух долітає рівномірне віддалене гурчання.

– То хто їде за ключами? – нагадує нам дядько, але, так і не дочекавшись відповіді, витрушує зі свого мулярського кошика мішка й бреде уздовж стіни до щілини між нею і парканом.

Ми знаємо, що він подався рвати кролям конюшину. Він так щодня робить, і кролі у нього на цій конюшині вже, мабуть, розгодовані, як телята… Потім він прив’яже мішка до багажника велосипеда й чекатиме обіду, аби відвезти додому, а після обіду буде ще один мішок, а у кошику – цегла. «Для рівноваги», – каже дядько, так по цеглині не те що на собачу будку, а й на туалет мурований навозити можна.