Текст книги "Крапля крові"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

Дівчата… Для них – тільки так, з маленького самолюбства. Що вони їй? Всі вони стеляться думкою низько, понад самою землею. Бо й прийшли од неї, бо й зараз лишають на ній босі сліди. Не люблять її? Нехай. Свою роботу Ліля виконує. Чому не хоче носити з складу ящики? Бо не вантажник. Чому не миє підлогу? На те є прибиральниця. Та й вони, зрештою. Вони до цього звичні. А їй після цього треба йти до манікюрші, заново фарбувати нігті.

Чи знають вони, що таке справжнє красиве життя? Складене з ніжних інтимностей, з коштовних дрібничок? Запеленане килимовою тишею і ніжною музикою? Звідки їм знати. Задля цього життя поки що можна й поступитися дечим. Задля нього Ліля ще човгатиме шість років підошвами по інститутській підлозі. Звичайно, зарплатня лікаря на сьогодні просто мізерна. Але це її не турбує. Диплом. Заради нього треба йти на жертви. Бо як сьогодні дівчині без нього! Диплом – це вітрина, виставка, патент. Вітрило до човна, спущеного в житейське море. На той рік вона обов'язково поступить до інституту. Для цього треба п'ять обертів Холодового пальця по білому крузі телефону, кілька слів. Вона їх заробить. А якщо навіть тільки довідка за його підписом?… Чи взагалі довідка. І то багато значить. Кому не зрозуміло… Вона працювала. Працювала не в батька, а в іншого професора, з яким у її батька відверто холодні стосунки. Працювала чесно, сумлінно. Про це посвідчить характеристика.

її думки перетнув брязкіт.

Професор сьогодні теж прийшов раніше. І просто сюди. Очевидно, поспішав.

Холод постояв біля столу, навіть для чогось постукав пальцем по паровій ванночці. Ліля доливала воду, скромно опустивши голову. Чекала, – він зараз посміхнеться. Не посміхнувся.

– Мда-а… Ходіть, Лілю, на вулицю… Морозець…

– Я, Прокопе Гордійовичу, ентиленімін…

– Бачу. Але я не хочу через вас сидіти в тюрмі.

В його голосі не було досади, але й не було схвалення її вчинку.

Ліля зітхнула. І звідки він довідався, що вона прийде сюди раніше?

І далі день її покривуляв зламаним колесом. Через калюжі, через вибалки.

Прийшла з обіду, – обідала в молочнім кафе, навпроти лікарні, – дівчата чомусь веселіше, ніж завжди, гелготіли в кутку. Щось розглядали. Ліля приступила й собі. На столі, в розгорнутім газетнім пакунку, лежала крамнина. Відріз на костюм. Білої-білої шерсті, в іскорку. Такої, якої шукала влітку вона.

– …Отак і не пошила, – скрушно говорила літня препа-раторша Оксана Данилівна. – Куди я його одягну: дороге, марке. Раз у рік, на Перше травня… А гарне!

– Я у вас куплю, – Ліля тендітними пальчиками помацала крамнину.

– Я вже купила.

Галя, маленька, з поцяцькованим прищами обличчям лаборантка, підсунула відріз до себе, швиденько – шам, шам – запакувала ного.

– Я давно шукаю…

– І я. Ми ще тоді, як Оксана Данилівна похвалилася… Одна невдача падала на неї за іншою. Мабуть, вони разом і вивели Лілю з рівноваги.

– Ти… ти… – Лілині брівки гнівно розправились, тремтіли гострими кінчиками. -Навіщо він тобі?…

– Як то навіщо? – на перших словах здивувалася, а далі почервоніла Галя. – Костюм…

– До твоїх прищів!

Схлипнула тиша. На мить. А в наступну вибухнула громом. Здавалося, в лабораторії розірвалася столітрова колба. Дівчата кидали своїм гнівом усі разом, їхні слова злилися в одне сердите гудіння. Ліля стояла непорушне. Вони зневажають її? Що ж, це їй відомо. Вона від них не залежить. її зневага до них більша. Влучивши в гаморі паузу, Ліля тупнула каблучком, аж пробірки жалібно забрязкотіли на штативі.

– Ви… ви – порох на моїх ногах.

І пішла до сусідньої кімнати. Була вдоволена, що влучила в ціль. Ліля вміла влучати.

Але й самій злість обпекла груди. На душі було порожньо, сіро, глухо. Цей настрій понесла й додому. Коли він володів нею, він панував і в квартирі. Ліля вже звикла до цього. Найперше його ловив Олександр Кіндратович. Батько здебільшого одкуплювався: квитком у театр, десяткою на нового капелюшка. Ліля збагнула давно – батько часто одкуплявся і в житті. Разів зо два навіть нею. Як подорожній з казки – котом, котрий щоразу втікає додому. З батькового веління Ліля тричі міняла школу – то з однією, то з другою мовами навчання. Олександр Кіндратович найтонше вловлював усі повіви, їй дозволялося виступати на сцені або ж не дозволялося. З роками кіт досконало вивчив поведінку господаря. І сам настирливо дряпав кігтями.

Однак сьогодні батько чомусь не помічав чи не хотів помічати її настрою. І сам був якийсь розтріпаний: очі – великі, обличчя – сіре. Ліля навіть подумала, чи не випив він. А взагалі останні дні вони з матір'ю обоє мов осінні мухи.

– Їсти не хочу. Тільки каву, – взяла рушника, пішла до ванної кімнати. Ліля приймала ванну майже кожного дня. Знала – тіло в неї красиве, гнучке, ніжне. І плекала його, доглядала. Вона не замикалася. Хто до неї зайде? Хіба що Костик. Але його нема вдома.

Проте тільки-но почала роздягатись, як позаду скрипнули двері. Швидко, тривожно. Батько переступив поріг, але не відпускав ручку, немов боявся, щоб двері не відчинили з того боку. Ліля не поверталася – вже скинула блузку, – пружними пальцями розстібала гачечки спіднички. Не вельми соромилась батька, та й він вийде, перш ніж вона ступить у ванну. Не відпускаючи ручки, Олександр Кіндратович відгвинтив кран умивальника. Ліля пригадала, вона десь читала: отак роблять конспіратори, коли бояться, щоб їх не почули. Смішно. Батько й справді скидається на конспіратора. В нього навіть голос тремтить.

– Ліля… Все, що я скажу… щоб не знала мама. – Він дихав важко, немов бігун на останній прямій дистанції. – Ти мусиш піти… Ти підеш…

– Куди? Чого? -Вона запалила в колонці газ, і тепер Олександрові Кіндратовичу довелося майже кричати.

– До Мазура. Попросиш у нього сироватки.

– Я, тату, до Мазура не піду.

– Ліля! Це-для мами. Для мами! Ти розумієш?

– Для мами?

Ліля розмірковувала. Значить, з мамою… Аж страшно. Але піти до Євгена – поламати укладений тонкий план. Вона поманила Євгена напочатку, відтак втекла до схованки. Нехай походить, нехай пошукає. Бо осмілився заперечувати їй, чинити, як хотілося самому. Зараз він ходить, немов пес, котрий прошпетився перед господарем. А мусить ходити, мов тінь.

Якщо вона піде і попросить що-небудь у нього, пес відчує, що без нього не можуть обійтись. Ні. Нізащо. Ліки, мабуть, вже можна дістати в лікарні, адже Євгенові дають можливість практикувати.

– Я не піду. – Рішуче звільнила бретельки, голуба шовкова сорочка впала до ніг. – Не проси!

Олександр Кіндратович стояв, немов уражений громом. В голові – якась думка, якась асоціація… Ага, про ласку? Чому цє? Красиву, гнучку, хижу ласку. Невже вона… його дочка? Гострі слова потрощеним костомашшям застряли Біланові в горлі, перепинили мову. Він зітхнув глибоко, з похлипом, спітнілою долонею схопився за комір.

– Чом… Чом ти тоді… У першій своїй ванні…

– Ти завжди, батьку, був невдатним актором.

– Ух, зміюка! – простогнав він і вийшов у коридор. Білан боявся зайти до кімнати. Стояв у коридорчику, гамував шалене биття серця. Сам собі видався звіром, котрий а обох боків вчував небезпеку. Вперед? Назад? Вбік, з кручі?

Рвонувся з кручі. Його пальто – в кімнаті, в шафі, щоб не заходити до кімнати, вдягнув старого макінтоша, закутав шарфом шию. “Нехай Тоня думає – пішов до сусідів”. На вулиці вітер.

Він пронизував макінтоша наскрізь. Летів назустріч з холодним свистом, видлубував по закутках сухе листя і, реготнувши в ринву, жбурляв йому в обличчя. Перемішаний з сльотою дощ бурхав хвилями. Поки Олександр Кіндратович обійшов будинок, він був мокрий і тремтів, мов у лихоманці.

Двері відчинив Тимофій Шах, здивовано відступив до стіни, пропускаючи перемоклого гостя. А той навіть забув скинути макінтоша та капелюха. Нерівне мережачи сліди, повів їх просто до маленької кімнатки. Вступив до неї, зачинив двері, підпер плечима. Здавалося, перетинав собі шлях до відступу, боявся, що втече.

Євген теж не сподівався на такого гостя. Сидів на ліжку, підібгавши по-турецькому ноги, краяв ножицями на рівні квадратики чисті аркуші паперу. В його голові буйним вихром крутнулися думки: “Ліля. Койки в клініці. Нова погроза…” – і всі враз осіли на дно душі.

“Нехай… Я розмовляти не буду. Вкажу на двері…” Відіклав убік папери і в ту ж мить побачив, що через дірку в шкарпетці виглядає голий палець. Він сховав ногу назад. Збоку, мабуть, це було. смішно: але саме дірка в шкарпетці, голий палець похитнули його певність. Євген засоромився і сам нестямився, як сказав Біланові:

– Проходьте.

Хоч проходити було нікуди.

– Євгене… Я знаю. Ви маєте право. Ви, мабуть, і скористаєтесь ним. Але коли б ви знали. Повірте… Я не можу… Все – потім. Я прийшов до вас попросити ліків.

Голос його тремтів, немов надміру натягнена струна. І сам він мав вигляд жалюгідний. Нашмагане дощем, збрезкле, попелясто-сіре обличчя, капелюх з обвислими крисами, старомодні, з язиками, калоші, старезний макінтош.

Пружно стиснена Євгенова правиця несамохіть розпросталася, сховалася за спину. Якби ви знали, як це страшно. Разом прожите житя.

– Ви ж… Не вірите…

Білан дивився йому просто в очі, він не чув тих слів… – Хочете, я стану на коліна. Хочете… Я стаю… Євген стрибнув з ліжка, встиг підхопити професора під рршь.

– Не треба. Не треба, – повторював одні й ті ж, немов -був усі інші, слова. – Сядьте сюди… Я зараз… Зараз…

* * *

– Костику, ти чого втікаєш? Не впізнав? Засмаглий хлопчина дивився на Прокопа Гордійовича спідлоба, намагався звільнити руку.

– Впізнав, – колупнув пальцем вільної руки в носі.

– Ти прийдеш до мене у гості?

– А що у вас є?

– О, багато чого. Корабель з вітрилами. Млинок дво-пропелерний. Приходь. Скажи, Костику, мама вдома?

– Вдома. Вона казала, сьогодні коня купить, – зблиснув оченятами Костик. – Справдешнього. З хвостом і гривою. Отакого, як у селі.

Прокіп Гордійович зайшов до себе в квартиру, зняв трубку.

“А що, коли відповість Олександр? – в котрий раз зринула думка. – Забув запитати Костика, чи вдома вій… Вдома? Ну то й що. Хіба зараз… Ет”.

Він рішуче покрутив диск. Трубку взяла Аитоніна Михайлівна. Чув її дихання, шерех пальців по трубці і чомусь. довго не міг сказати перших слів.

– Тонк”! – не дав розгорітися тривозі. – Я знаю – ти мужня. Відкинь всілякі упередження. Я хотів би поговорити з тобою. Хотів би побачити…

– В мене немає упереджень…

– Я теж лікар. Може, я не збагнув у медицині великих таємниць, але я теж розуміюся на дечому. Я чорнороб, я мав у практиці сотні подібних випадків. Хочеш, приїзди до клініки, хочеш, я прийду до вас, чи прийди до мене ти? Чуєш? Ти чуєш мене?

– Не знаю… Не треба. Прокопе…

– Я йду до вас.

Щось клацнуло в трубці, мабуть, Антоніна Михайлівна впустила її.

– Я… сама. Зараз.

Прокіп Гордійович лікар. Обоє знають і розуміють це. Холод навмисне накинув на плечі халата, одягнув окуляри. Він не часто одягає їх. Мабуть, тому видавався Антоніні Михайлівні чужим, строгим. І все ж вона довго зволікала, не хотіла розстібати кофтину. Куточки її припухлих вуст тремтіли якось по-дитячому, а великі голубі очі дивилися злякано, прохально.

Холод розпитував її про Костика, про роботу. Кількома словами – в кого вже були. їй знову боліло, але вона знову мовчала. Огляд здався їй страшенно довгим. Врешті Прокіп Гордійович посунув їй стільця, сів. сам. Халата перекинув через бильце.

її покладені на коліна руки дрібно тремтіли. Не знати чому, але вона чекала Холодових слів, мов присуду. Може, тому, що вірила в нього більше, ніж в будь-кого. А віра в людину вже сама по собі вбирає і віру в її фах, в її покликання.

Він дивився їй у очі. Він говорив, ніби викладав їй на долоні зафіксовані докази.

– В наш вік кожна друга людина перехворіла на рак. На думо-думо-рак. Великий або малий. Мозоль, жировик, укус жучка… В нас у лікарні нещодавно прийняли за кісту вагітність на п'ятому місяці. Рак і бомба покалічили людство. Ти теж хвора на такий рак. Я не бог, не ясновидець. Я не можу дати стопроцентової гарантії. Та й що всі гарантії. Але я переконаний, що в тебе мастопатія. Нарив. Тому й кров. І краї не промацуються. На мастопатію хворіє чимало жінок. В тебе один з таких випадків. Тільки значно гостріший.

Кригу плавить тепло. Тепло і віра людських очей плавить кригу душі, і вона збігає сльозами. Це були сльози страхів, сльози болей, сльози вдячності.

– Прокопе, я вірю тобі.

– Але я ще не сказав усього. Ти віриш зараз, але ти підеш, і з тобою піде твоя хвороба. Ти вернешся до неї думкою. Це вище твоєї волі і моєї. Волі будь-кого. У вас вже не буде спокою. Вона висітиме як сокира. Треба позбутися її. Можна почати лікування… Блокаду новокаїнову… Але ліпше – оперувати. І навіть в тому, найгіршім випадку – це поки що єдине, найкраще. Одразу ж під мікроскоп, на біопсію. Операція нескладна. Прооперую я або Варвара Іванівна. В неї таких випадків – щонайменше тисяча. Я ж тобі казав, ми – чорнороби.

– А ліки? Мазурові?

– Ліки… Звідки це протяг? – Професор підвівся, підійшов до вікна. – Мені здається, вони… їх ще треба перевіряти, дозувати… Ти приходь завтра. Олександрові скажи – і приходь. Сьогодні вже не їж. Тільки не передумай. Збери докупи всю свою мужність. Я знаю, ви, жінки, мужні, дужчі за нас.

* * *

Олександр Кіндратович чекав кінця операції в Холодовім кабінеті. З собою приніс дві коробки цигарок і тепер припалював одну від одної. Зринали, мов хвилі, думки, зринали і розпадалися, не лишаючи після себе сліду. Тільки незвичне відчуття, відчуття часу, але не думкою, – серцем, душею. Ця мить приходить до людей не часто. Вона єднає з собою інші, вони проходять крізь життя, як сталева глиця крізь стіг сіна.

“Зараз… Тоня…”

Тоня.

Єдина людина, котра прийняла його всього, отакого, як є. Отакого… Хотіла, щоб був кращим. Намагалася, щоб ішов рівно, щоб не падав у дорозі, не збивав інших. Тоня їх з'єднала з Прокопом. Він тільки тепер розуміє – вона. Навмисне, для нього, для Олександра. А може, й для себе? Тоня й тепер поклалася на нього.

“Ох, хіба можна думати так зараз? – затис думкою немилосердне в підозрі серце. – Не думати… Куди я вчора поклав папку з рефератом… А яка, власне, різниця… Тоня…

…Мабуть, вже роблять аналіз”.

Хоч сидів спиною і двері прочинялись без скрипу, але він почув, як вони прочинилися. Холод зайшов повільно, мовби нерішуче. Вже без халата, простоволосий.

Білан, сам того не помічаючи, підвівся з стільця. Дивився перед себе й не бачив нічого. Тільки руки, великі, міцні, Холодові руки. Ось права дістала коробку цигарок, видлубала одну, ось одним рухом вказівного пальця видобула сірника.

Чирк!

Точно, спокійно.

І враз Білан відчув, як щось обірвалось в його грудях. Важке, велике. Ноги йому затремтіли, підломилися в колінах. Тугий клубок розсипався, і Олександру Кіндратовичу стало так жарко, що не стачило повітря. Йому захотілось заплакати, захотілось кинутись до Прокопа Гордійовича, виповісти йому все. Про себе, про підозри, про записку до міністерства.

Але в останню мить щось стримало його. Оте, камінае, котре плелося в тютюновій хмарці.

Холод і тут знайшов спосіб жбурнути його. Білана, в яму. В Тониних очах Холод тепер вже над ним назавжди. І в очах лікарів. Непролита злість заклекотіла в грудях, закипіла на серці холодними сльозами. В його отруєних недовірою очах помимо волі ще раз хлюпнула тепла хвиля і згасла. Вона мовби скрижаніла під злістю. І погляд. І слова.

– Спасибі. Я не хотів у себе… Спасибі. Його ноги чавунне стукотіли по підлозі.

Розділ тринадцятий

Увечері прийшла Ольга. В теплій шубці, хутряній шапочці. Свіжа, пружна. На щоках – рум'янці, губи – вишневі, і не збагнеш одразу, кому вони більше завдячують: морозові чи сучасній синтетичній хімії. Очі Ольжині блищали, і в них все та ж колишня наївність. Манлива і ненадійна. Немов хороші, тонкої роботи, фальшиві корали.

Прокіп Гордійович здогадувався, що ота пружність, ота незав'яла краса коштують його колишній дружині немало зусиль. Це вже ніби акторське натхнення, його ледве вистачає для сцени.

Звичайно, прийшла запитати про Олега. Як там йому живеться, чи не треба чого?

– Пише, все в нього є, – сказав Холод, не припиняючи роботи.

Він сидів на низенькому ослінчику, затиснувши між колін шевську лапу, по одному вибирав з коробочки з-під зубного порошку дерев'яні гвіздки, вганяв у підметку черевика.

Шевство – таки його забаганка, дивацтво. Олегові, свої черевики – завжди ремонтував сам. А може, це й звичка. З полону або з дитячих літ. В селі він влітку пас худобу, на зиму йшов у науку до сусіда, шевця. Шевця невдатного, котрий лише латкарював во селу. В себе по господарству Холод любив робити все сам. І мав з того, як кепкував над собою, “натурального господарства”, немалу втіху.

– Може, й мені підіб'єш? -притупнула Ольга гострим каблучком, пройшла по кімнаті Хода в яеї легка, поривна. Немовби жінка силоміць стримує свої кроки. Але я хода й – оманлива. Ольга ніколи нікуди не поривалася, нічого незвіданого не прагнула.

– Обережно, проб'єш підлогу, а внизу піді мною міліціонер живе, – підсунув ближче до себе коробку з цвяхами Холод, – моя фірма ремонтує тільки вивіреним клієнтам. Боюся, донесуть, а тоді – податок, патент…

– Хіба я клієнт непевний? – повела бровою.

– Не стільки непевний, як нестійкий.

Холода манить щось до такої розмови. Відчуває, що блукає по небезпечній стежці, де весь час треба берегтись, де можна легко послизнутись, а самому не хочеться сходити з неї. Він таки пам'ятає Ольгу. Оту, колишню Ольгу. Жагучу, палку, хоч і невірну. Ця Ольга, мабуть, така ж, як і та?

– А хіба клієнт не може перемінитися з роками? – запитала. Взяла зі столу якусь книгу, ковзнула поглядом по заголовку, поклала на місце, так і не прочитавши. – Облиш стукати. Це, зрештою, не ввічливо. Ти завжди був для мене провінційним факіром. Не розумію я… Освічений, культурний чоловік, і оце… Гвіздки, латки.

– Таке вже моє призначення – латати. І тут, і там. Він сам перекинув місток, якого шукала вона. Тому ступила так швидко.

– Як там у тебе, на роботі? Я чула, машину якусь конструюєш?

– Звідки це ти?… -Холод поклав молоток, лапу, підвівся.

– Володя сказав. Полив'яний. Ми оце пригадували з ним давні дні, сміялися. Він страшенно упадав за мною. Тоді, як ми з тобою збиралися одружитись. Пам'ятаєш, обридав нам своїми відвідинами. Все мене намовляв… А ти знаєш, Володимир незабаром буде міністром. Правда, дивно?

– Чому, я бачив і таких міністрів.

– Грубо. Ти завжди шкодив собі грубістю. А хочеш, я тобі допоможу з твоїм винаходом.

– Через Полив'яного? – і враз відчув, ніби вдось липке, холодне проповзло йому ло грудях. Вже більше не хотілося отієї розмови, притьмом втікав від неї. – Він мені обіцяв приїхати, подивитись… Два місяці тому.

– Мабуть, забув. У нього зараз стільки клопоту. Адже заступає міністра. Але може приїхати.

– Вже не треба, я розбив свій апарат. “Так от чого, голубонько, ти прийшла, – усміхнувся в думці Прокіп Гордійович. – Я не поліз до настановленої тобою пастки, і ти порішила нацькувати на мене псів. Я їх не боюся. Я вдам, буцім не чую їхнього гавкоту, я зіб'ю їх із сліду. Тобі доведеться гукати їх, ти викажеш себе, вийдеш з гри”.

Дивно, він не почував гніву до Ольги. Це таки гра. Давня гра, жорстка і небезпечна. Що ж, так склалося, сам собі обрав партнера, сам багато в чому винуватий. Хоч і йому невідомо, чи можна залатати душу, якщо не затримує ні любові, ні співчуття, якщо в неї студять холодні вітри.

Прокіп Гордійович певен: Ольга нашептала Полив`яному про полон. Розказала все те, що виливав він, Прокіп, ііі зраненою душею про його колишнє і теперішнє життя, – все, що знала й чого не знала.

Холод запалив цигарку, підійшов до вікна. На вулиці – біло. Падає перший скупий сніг. Сиплеться з чистого неба, притрушує все чорне, брудне. В таку мить хочеться забути, що ця обнова недовговічна, крихка, забути чи не думати про це. Наша душа теж прагне оновлення, чистоти, непорочності. Може, саме тому й стає нам весело, молодо. Нам хочеться побігти безтурботною дитиною, підставити небові обличчя, топити, топити його в ніжнім чистім шумовинні.

Холод просто фізично відчував це. Йому ледве хотілося говорити з Ольгою.

– Мені вже не потрібен ані Полив'яний, ані бляшаний. Я незабаром виїжджаю звідси.

– Куди? – Тривога перехлюпнула через очі ломимо її волі.

– Таємниця. Проте, – покрутив пальцем над головою. – Для тебе, по старій дружбі – півтаємниці: пропонують кафедру і клініку. У великому місті.

Йому минулого року справді пропонували клініку в Ленінграді.

Мабуть, погодилися б прийняти його і зараз. Проте він не збирається залишати роботи тут. Не збирається навіть нічого змінювати в укладенім порядку. Просто сказав так, щоб подратувати Ольгу.

Не вірю, що ти поїдеш.

Чому б це?

Ти не перелітний птах. Ти приростаєш душею до одного поля. Ти фанатик цього поля. А те поле чуже тобі.

– А якщо на цьому не родить нічого?

“Який ти фанатик, – подумав чомусь невесело. – Ти вже багато з чим примирився. Проходиш, ніби не помічаєш. Фанатики… Вони грудьми рвуть перепони. Або рвуться на них самі. Ти не фанатик. Але ти не збираєшся здаватись. Ти будеш битися до кінця. Може, навіть залишишся сам. Все одно”.

– Не повірила б раніше, що ти станеш таким корисливцем. А як прикидався! Як граві То тобі теж власна шкура?…

“І все одно не виведеш мене з терпцю. Не довідаєшся нічого напевне”, – посміхнувся він.

– Тоді виходить, справедливо в пісні, яку ти співав:

“Нема в світі правди…”

– Пісню теж хтось написав. Висловив те, чим вболівав в ті хвилини. Щось любив, на щось злостився.

– Я колись думала: ти ніколи не навчишся жити. Коли ж… Скажи, ти був щасливим?-Вона запитала без дратування, видно, їй справді кортіло знати це.

– Був. І буваю. У вимріях…

– Ні, я справді…

– А я теж. – Хоч вже ніщо не в змозі було навернути його до серйозної розмови. – Бо що таке щастя?

– Що ж по-твоєму?

– А от що. – Він підняв черевика, наставив його проти вікна. – Бачиш дірку?

– Ну?…

– Оце воно.

У їхню розмову зненацька перетяв різкий телефонний дзвінок.

Дзвонили з клініки. Просили його негайно приїхати. Він вже ледве пам'ятав про Ольгу. Подав їй шубу, швидко одягнувся сам. Вона ще щось говорила, але Холод думав про інше. “Коли б там, поки приїду, не сталося чого. Мазур – фанатик. Душа в нього знервована, розхитана”.

Прокіп Гордіяович чекав біди. Адже так не могло минути.

За дозволом, котрий надійшов з союзного міністерства, Мазуру виділили дві палати в клініці. Туди поклали людей, чиї життя вже були проміряні хворобою. Вони знали про це. Єдиною ниточкою, котра в'язала їх з людьми, з життям, були Євгенові ліки. Ох, як це страшно, коли нічого позаду, нічого попереду. Коли всі лишаються, всі житимуть… Ця ниточка тоді вироста до товщі корабельного каната. Холодові здається, коли б можна, він би в кожнім місті посадовив отакого рятівника. Щоб видавав свої ліки, свою віру. З вірою вмирати легше.

“Вам спочатку стане гірше, – говорить Євген. – А вже далі…”

Людям справді гіршало. Але вони чекали того “далі”. Чекали, незважаючи на те, що їх меншало.

Прокіп Гордійович бачив – якусь-то дію Євгенові ліки мають. Людині справді гіршало, відтак – коротке покращання. І далі: летальний ісход. Те ж саме фатальне далі, що й раніше. Холод нічого не запитував у Євгена. Навіть не дозволив зробити таємно аналізу складу препарату. Мабуть, Мазур знав про це, бо при зустрічі опускав голову, розминався поглядом. Чекав, що Холод прийде до нього з питанням. Йому навіть вже хотілося цього. Нехай би й вія, як Білан. Євген би тоді мав право кинути все, піти кудись світ за очі. Щоб утекти від отого дня. Він знав, що той день наступить. І ось – наступив.

Хворому кожен шерех відлунює гуркотом. Кожен жест здається скрадливим і загрозливим. Серед них вже давно прошелестіла чутка, що їх обкрадають, що на них наживаються, напувають їх не тим, що дає лікар. Його вже немає третій день. А. розставлені на тумбочках ліки з темно-коричяевих стали світлими, майже прозорими. Породжена страхом і недовірою напруга лопнула, впала на сестер і няньок. Хворі вчинили бунт. Вони не впускали нікого в палати, вимагали Мазура і професора.

Мазур зайшов до палати попереду Прокопа Гордійовича. Маленький, зіщулений. Він ступав по зболених надіях, по живих поглядах. Очі… Ті очі!… Ладні ввібрати в себе весь світ і неспроможні взяти крихти його радощів.

Євген розглядав пляшечки до світла, капав ліки на долоню, куштував. Він не підводив очей.

Холод стежив за ним, а в самого в грудях натяглися сі струни, плакали тихо, без голосу.

– Це не мої ліки, – ледве чутно сказав Євген, дійшовши до кінця палати. – Завтра ранком вам принесуть справжні. Тепер я буду стежити. Заспокойтесь, чекайте до ранку… Він втікав з палати…

Сам, без запрошення, зайшов до кабінету професора, важко опустився на диван.

Так сидів довго. Гуляла за вікном метелиця, терлася шорсткою щокою в шибки. Десь внизу простуджено кричав паровоз.

– Ліки мої, – нараз випростався він. В Євгенових очах горіла рішучість самогубця. – Мої. Я знаю, що тепер мені… Але я хочу, щоб ви… Ні, не для того, щоб місце… Я віду. Тільки знайте: я не шахрай. Ви бачили самі – організм реагує… Вони ще побачать… Я ось зараз вам все… Дайте аркуш паперу…

Холод і далі палив цигарку.

– Мені – не треба. Або всім, або нікому. Завтра в нас конференція. Виступіть – і розкажіть. Є люди, які стоять до істини ближче, ніж я. В сто крат ближче.

Холод не був певен, що Євген послухає його. Мине ніч, мине хвилинна розпука… І тому вдарив безжальними словами:

– Ви тепер зрозуміли, для кого робите? Звідки треба починати?

– Значення має лише кінцевий результат, – на хвилину стрепенувся, заперечив колишніми словами Євген. – Для командира важить одне – як виграти битву.

Він вже дивився за вікно, думав про інше.

– Але якщо командир не знатиме, що думав солдат, кожен солдат, який стоїть у полі, він її не виграє.

– Може, й так. Тільки ж солдатові не обов'язково, а іноді й не потрібно знати те, що думає командир. Людина часто неосмислено обламує колючки на дереві, які бережуть саме дерево.

– Бережуть? Од кого? Самі од себе? В політиці, в суспільному житті, може, це й справедливо. Але тут… Де лише одне – людина. Люди. Тут – тільки разом. Може, колись знайде хтось один. Це занадто велика ціна для людства! Занадто великий егоїзм. Ви опинилися на крижині. Ви самі туди стрибнули. Невже вам не страшно?

– Мені?

Коли б він тільки знав, цей професор, як йому страшно. Які мислі змагають його, які примари стоять за плечима. Як страшно йому було сьогодні отих очей.

Зненацька його думка перекидається на інше. Здавалося б, на зовсім далеке, невідповідне до цих хвилин. Він боїться ще одних очей. Чорних, глибоких. Ті очі вже ніколи не посміхнуться йому. Євген певен цього. Розуміє – вони б і так ніколи не горіли йому справжнім пломенем. І він би дурив себе. Мучився й дурив.

Професор не чекав відповіді. Погасив у попільниці цигарку, підвівся.

– Хворих ми лікуватимемо комплексним методом. Але вони не прийматимуть ніяких ліків. Отже, ви скажете, що всі ліки – ваші. Допоможете підготувати, кого потрібно, до операції. Це важче, ніж конференція. Але необхідно. Оце ваш перший справжній рубіж. Або боєць, або дезертир. Задушіть свої стогони. Вони – егоїстичні. Мені бувало гірше. Колись розповім.

Сьогодні Холод вперше відчув утому. Звичайно, видався тяжкий день. Три операції, консультації, лекція. Потім оце. Однак втома якась гнітюча, сіра, тяжка. Вона прогнала й сон, і бажання праці. Сидів за столом, переполював споминами свою життєву грядку. Інші грядки.

Євгенову, Ольжину. Одне вселенське поле. Хоч, власне, що йому до чужих грядок? Чому він має нести на своїх плечах і свої, й чужі провини? “Мій шлях, звичайний людський шлях, проміряний стовпами від колиски. То невже хочу вибігти за стовпи? Невже не однаково, що за ними? Чому мене кортить заглянути за останню межу?”

“Люди біжать, і в цьому – невпинність життя, суспільного поступу. Вони певні, що на великих просторах щастя більше, ніж на маленькому клаптику, що воно там копами, скиртами. Далебі. А я певний? Знаю, де власний колосок? ”

Навпроти нього, на стіні, чорніла тінь. Неначе вкарбувалася в стіну. Велика, нерухома. Своєю непорушністю ніби тиснула йому на мозок. Вона мусить поворухнутися. Він їй наказує. Велить! Це була лише мить. Страшна, невловима мить, коли власна тінь не підкорилася йому. Холодний дрож струсив тіло. Професор вловив іншу мить, мить початку нерухомості. Так близько, так ясно відчув її, що, здавалось, міг відтворити уявою. Отак, ще раз… Але ні, та мить згинула навіки.

Невже він?… невже ця тінь – початок того, одвічного, нерозгаданого? Адже ж вона справді колись не підкориться йому? Тіло не підкориться волі?

Холод поворухнувся і пригладив рукою чуб. Тінь схитнулася, повторила його рух.

Прокіп Гордійович знав страх. Він не раз сплітався з ним у тугих обіймах. І перемагав. Хоч траплялося, стояв на самім краю поразки.

Холод знав страх і на фронтовому полі. І все ж то страхи інші, ніж цей.

Ті тіні створила сама людина. А ця?… Ця не підвладна їй. А може, й до неї колись підійде людина? Як підійшла до інших своїх граней. До самої себе. В плетиві сталевих дротів, в мудрих імпульсах електронних мозків людина стала думати – хто вона? Куди йде? Чим їй загрожують власні витвори? В чому початок і кінець життя, в чому його вічність? Наш вік не хоче залишати місця привидам, містиці, навіть незнанню. Він оголошує відомим все, надбудовує одну теорію над іншою, старі відкриття заперечує новими.

І все ж невідомого стає щодень більше, ніж відомого. Людина ще не в спромозі збагнути світової гармонії. Навіть її окремих часток. Отієї клітини, в якій сховалося все: життя, майбутнє потомства, їх дріб'язковості й величі. Людина – метелик. Народжується, щоб загинути.

А може, загибає, щоб народитися? Вона-вищий витвір матерії, її мозок. Так, мозок. Котрий фіксує все, загибає останнім. А чи ти, людино, не покликана закарбувати все, що діється з матерією? Чи не покликана відгадати весь шлях матерії, увесь свій шлях? Тоді для чого? Завершити коло і розпочати нове?

Але в такий спосіб матерія заперечить себе, заперечить доцільність свого розвитку. Отже, ні…

Прокіп Гордійович відчував, як бється сповита в панцир наукових умовностей, штучностей його думка. Як поривається й не може вийти з них. Але вона вже не хоче спокою, настирливо стукає в металеві кільця, розгинає, ламає їх…

Вже майже несамохіть вийняв з шухляди товсту зелену папку і розгорнув на паперовій закладці.

Перо тицьнуло в останній рядок, відштовхнувшись од нього, побігло по білому полю. Думка скрапувала на папір словами.

Комісія штовхнула колесо і повезла свої висновки до міністерства. А далі воно закрутилося само. Парторганізація, профспілка, дирекція лікарні…